Історія буддизму

История буддизму

История буддизму почалася того дня, коли Гаутама Шакьямуни, ставши Буддой, «повернув колесо дхарми », т. е. почав проповідь свого вчення. Це відбулося 543 чи 525 до зв. е. 1-ї дати дотримується будд. традиція, 2-га загальноприйнята у науці. За життя Будди його послідовники становили жодну з многочисл. сект, до-раю називалася громадою мандрівників (паривраджика). Члени этои громади вели бродячую життя, збиралися разом тільки певний період дощового сезону (варша), поселяясь чи побудованих ними хатинах (аваса), чи будівлях і парках (арам), подарованих їм багатими покровителями. Ці споруди називалися вихарами; пізніше так почали йменуватися монастирські будинку. Будда проповідував своє вчення на порівняно невеличкий території (южн. частина провінції Уттар-Прадеш і провінція Біхар в совр. Індії), гол. обр. навколо міст Раджагриха, Паталипутра (Патна), Капилавасту й у районі Бодхи-Гая, де зараз його досяг просвітління. Перед смертю Будда просив ченців запам’ятати дві умови, гарантують збереження його вчення на багато століть:

не сваритися через малих акціонерів та незначних розпоряджень дисципліни в громаді, дотримуючись наиб. суттєві настанови.

ревностно йти до просветлению Большинство учених вважають, що невизначеність першого умови одним з головних причин розколу сангхи. Тексти підтверджують, що суперечки з дисциплінарним правилам винаи сприяли поділу буддизму силою-силенною шкіл. Але є важливіша причина первонач. розколу громади на два напрями — стхавиравада і махасангхика — цей показник до постаті Будди. Хто такий Будда — космич. еманація чи земне істота? — саме такий питання стало гол. причиною поділу будд. громади за тими, хто вважає Будду земним істотою і вчителем, і тих, хто вбачав у ньому божеств. природу. Очевидність доктринального розбіжності між послідовниками Будди проявилася лише поч. зв. е., коли з’явилася можливість порівняти тексти палийского канону з першими махаянистскими трактатами на санскриті. Традиційно історія раннього буддизму простежується через зборів ченців — собори (сангити), на к-рых вчення Будди відновлювалася з пам’яті. Відразу після смерті Будди супроводжували його учні (500 людина) провели 1-ї собор (декламування з пам’яті), на до-ром згадали всі подробиці з життя Вчителі і затвердили звід дисципл. правил (Виная-питака) і звід висловлювань Вчителі (Сутта-питака), включивший, за версією, 80 тисяч, по ін. — 84 тисячі висловлювань. Усі ченці, крім одного, під назвою Пурана, визнали їх істинність. Так, на першому соборі намітився розкол сангхи. Минуло понад сто років. Невеликі будд. громади існували вже в отже. території Індії. Знову виникли суперечки між ортодок. ченцями, які стверджували, що знання вчення Будд у його обсязі це і є просвітління, і послідовниками Пураны, вважали істинним шляхом пізнання божеств. природи будд. Ченці запланували на р. Вайшали на 2-ї собор, на до-ром стався закінчать. розкол сангхи; ортодок. ченці об'єдналися до школи стхавиравада, які противники утворили школу махасангиков, до-раю розділилася на неск. сект. Слово «махасангика «означає що належить до «Великому зборам «(Махасангити), т. до. у цьому соборі були б і члени сангхи і миряни, т. е. вже у 4 в. до зв. е. проявилося принципову відмінність між двома напрямами буддизму: тхеравада представлена чернечій громадою, махаяна — змішаної громадою ченців і мирян.

Важную роль становленні буддизму як світової релігії зіграв цар Ашока, час правління к-рого вважається «золотим століттям «історія буддизму. Як правитель величезної імперії Ашока іменувався «всеправителем над Джамбудвипой «(материком, населеним людьми). Ашока не одразу став послідовником Будди. Будучи спадкоємцем престолу, він тренувався з наставниками разл. шкіл ортодоксальних і еретич. напрямів, та був, відвідавши будд. громаду, познайомився з засадами вчення Будди і став упасакой — світським послідовником буддизму. Ставши імператором, він спочатку не приділяв особливої уваги сангхе, але потім став активно підтримувати буддистів. За сприяння відбувся 3-й собор м. Паталипутре (253 до зв. е.). Гол. рисою религ. політики Ашоки була віротерпимість, до-рій він дотримувався протягом майже період свого царювання (дарував печери адживикам, головним суперникам буддистів, посилав своїх представників ув громади джайнов і до брахманам). Політика віротерпимість дозволила Ашоке уникнути конфлікту із сильною прошарком брахманів, з адживиками, джайнами разом із тим посилити буддизм, к-рый, завдяки концепції единодержавного правителя — чакравартина, став идеологич. основою проведення централиз. політики у многонац. імперії. На 3-му соборі переважали ченці школи стхавиравады, к-рые зуміли переконати Ашоку у правдивості свого розуміння вчення Будди. Собор благословив однієї з частин майбутнього канону, названих Катхаваттху, в до-ром обговорюються вчення всіх 18 шкіл буддизму й утверджується правота поглядів стхавиравадинов. Надалі Катхаваттху стає найважливішим узаконеним трактатом тхеравады. Після Ашокой його оточення стало приймати буддизм: почалося будівництво монастирів і культових об'єктів, зросли пожертвування, число послідовників. За наявними тестами палийского канону і ланкийских хронік відзначається, що єретиків і самозванцев-монахов побільшало, ніж справжніх віруючих. Внаслідок цього 7 років щодо одного монастирі не відбулися читання дисциплінарних правил перед ченцями упосатха, т. до. істинні ченці відмовилися здійснювати цю церемонію у присутності єретиків. Тільки втручання Ашоки тхеравада було оголошено істинним вченням Будди, а ченці, не згодні з нею, вигнані з сангхи. У палийских джерелах говориться, що сама цар. присутній на соборі, вилучив зі сангхи 60 тис. монахов-еретиков, 3-й собор посідає особливе місце історія буддизму. Нею сталося закінчать. поділ буддизму на два напрями, після чого різко загострилися відносини між тхеравадинами та його противниками; було вирішено направити будд. місіонерів у всі відомі на той час країни світу. Зокрема, ланкийские хроніки розповідають про місіях в Кашмір і Гандхару (район Пешавара, Пакистан), у країну іонів (еллінське гос-во, Сівши. Індія), до віддалених районів Гімалаїв, в Суварнабхуми (зап. узбережжі Індокитаю), на Шрі-Ланку. Дальн. історія буддизму найчастіше пов’язують із боротьбою між прибічниками махаяны і хинаяны, але ці у принципі не так, т. до. термін «махаяна «(велика колісниця) з’явився тільки межі 1−2 ст. зв. е., і тоді послідовники махаяны почали називати тхеравадинов хинаянистами, т. е. істотами «малої колісниці «. Тхеравада сформувалася відразу після смерті Будди, її утворили найближчі і фанатичні його послідовники, к-рые прагнули зберегти кожне слово, кожен жест й у епізод із життя Вчителі. Саме тому тхеравадины надають таке значення періодично созываемым соборам, на к-рых знову зв знову відновлюється життя й вчення Будди. Посл. собор, 6-ї за рахунком, провели 1954;1956 м. Мандалае (М'янма). Досягнення просвітління планували як буквальне проходження образу життя Будди та її практиці медитації, к-рые нерідко призводили до фатального результату. Школа тхеравадинов була чернечій орг-цией, яка від мирян, але з яка орієнтована них. Серед учнів Будди й такі, к-рые вірив у божеств. сутність Вчителі, вважали його богом, він прийняв образ людини. Слід відзначити, що сприйняття неординарного людини божеством відповідало древнеинд. традиції, відповідно до до-рій під зовнішньої оболонкою смертного тіла могло приховуватися божеств. тіло, доступне погляду істинно віруючого. Буддологи зазвичай відзначають ключову роль сарвастивады становлення сівши. варіанта буддизму, школи к-рого і додали вченню буддизму універсам. характер. Школа сарвастивады виділилася з тхеравады, а суть тхеравады майже змінилася до наст. вр. Сарвастивадины першими спробували пояснити феномени буття й просвітління з допомогою категорій дхарм, що становлять постійно изменяющиеся комбінації мельч. физич. і духовних почав (рупа-нама). На відміну від тхеравады школа сарвастивады вперше зайнялася филос. обгрунтуванням як вчення Будди, а й религ. практики. Запровадження філософії в первонач. вчення Будди дозволило широко залучити до системі буддизму небудд. ідеї, створити концепцію свідомості, претерпевающего разл. зміни у процесі руху за рівнями існування будд. системи світогляду. У поч. зв. е. школа сарвастивады отримала визнання і підтримку в правителів Кушанской імперії. Согл. сівши. будд. традиції, при третьому кушанском царя Канишке (2 в. зв. е.) м. Кашмірі, можливе Гандхаре, було проведено 4-й будд. собор (не визнаний тхеравадинами), на до-ром були присутні 500 ченців від разл. шкіл й сект буддизму крім ортодоксальної школи тхеравады. Більшість членів цього зібрання були послідовниками сарвастивады. Ченці схвалили нову редакцію Винаи і коментар до Винае, Сутре і Абхидхарме. Ці тексти було записано санскритом на мідних аркушах і замуровані в побудованої на честь зібрання ступі. Ко часів Канишки відносять створення таких важн. будд. трактатів і літературних творів, як Махавасту, Лалитавистара, Аваданасатака, Дивьяавадана, Ланкаватара, Саддхармапундарика: остання стала основної багатьом кит. і яп. шкіл буддизму. У цей час творили такі видатні будд. мислителі і поети, як Ашвагхоша, Арьяшура, Васумитра та інших., створили канон сарвастивадинов, що зберігся в кит. і тиб. перекладах. Створення будд. канонич. літ-ри спочатку (в кін. 1 тис. е.) на місцеві мови Індії, та Шрі-Ланки, потім у 1 в. до н.е. на впали і, нарешті, в 1−2 ст. зв. е. на санскриті стало якісно новим етапом поширення буддизму, бо з’явилася можливість переводити будд. тексти на ін. мови і вивчати буддизм безпосередньо з першоджерел, а чи не за словами місіонерів. Вже кін. 1 — поч. 2 в. зв. е. будд. тексти з’явилися торік у Китаї. Правителі династій Вэй і Цзинь (220—420) підтримували буддизм, в 399 з Чанъяня в західний бік вирушила велика експедиція на чолі з ченцем Фасяном для пошуку істини та збору будд. текстів. За 14 років китайці відвідало більше 30 країн, у цьому числі Зап., Сівши., Середовищ. і Вост. Індію, Непал і Шрі-Ланку, і привезли безліч сутр. У Індії Фасян зустрів послідовників двох великих махаянистских шкіл — мадхьямика і йогачара. Перша проповідувала серединний шлях між видимими і невидимими феноменами буття, метафізично обгрунтований теорією порожнечі (шуньята). Погляди мадхьямиков відбито у літературі праджняпарамиты. Друга стверджувала, що це буття є породженням свідомості. У відомому тексті йогачаров Ланкаватаре-сутре Будда описується, як витікання потрійного космич. тіла (трикая), а тексті Алаявиджняны аналізуються причини згортання і закінчення свідомості. Тексти обох шкіл отримали популярність у Китаї. У історії буддизму простежуються багато закономірності й особливо розвитку інд. филос. религ. думки. Филос. обгрунтування вчення Будди сарвастивадинами відкрило простори для постійних дискусій між послідовниками разл. шкіл буддизму, особливо жорстоких між махаянистами і тхеравадинами. Традиція учених диспутів зародилася за часів створення Упанішад й досягла розквіту в будд. монастирях, подібних знаменитим монастырям-университетам Наланда і Викрамасила, де відстоювали свою інтерпретацію вчення Будди кращі й найбільш образів. проповідники. Вже 4 в. зв. е. створили трактат Шаптадасабхуми — шастра в 15 т., 7 з к-рых були присвячені мистецтву спору. Згодом він доповнився трактатами по будд. логіці, серед к-рых ж найвизнанішим досі є трактати Дигнаги і Дхармакирти. У 5 в. зв. е. з’явилися такі всеосяжні енциклопедії вчення Будди, як роботи Буддхагхоши «Висуддхимагга «на впали і Васубанху «Абхидхармакхоша «на санскриті, в к-рых уперше було викладено космологич. модель буття. У 5 в. зв. е. активізується буддизм у Китаї, де чернець Кушраджива та її учні перевели будд. сутры на кит. мову, у результаті вчення Будди стало надзвичайно популярним спочатку в освіченої знаті, потім у результаті синкретизму буддизму з даосизмом в народу. При династіях Сунь і Тай (581- 907) настав період процвітання буддизму: всій країні будувалися монастирі і храми, створювалися печерні храми, в к-рых жили монахи-отшельники, виникали суто кит. школи буддизму: Тяньтай-цзун, Цзинту, Хуаянь-цзун, чань та інших., сформувався культ богині Гуань-инь (жіноча форма бодхисаттвы співчуття Авалокитешвары), буддизм вплинув на філософію, етику, лит-ру і чомусь мистецтв Китаю. У 5 в. буддизм від Китаю проникнув у Корею, а 6 в. до Японії. У століття тут з’явилися різні давні й нові школи буддизму, в наші дні їх налічується кілька десятків. Помітно пожвавилися зв’язок між китайськими і індійськими цивілізаціями, зросла інтенсивність культурного взаємовпливу. У 5−7 ст. важливі зміни відбулися у думці Індії, що у чималої ступеня було викликане релігійно-філософськими ідеями буддизму, які поступово поглиналися численними релігійними системами, пристосованими до кастової структурі індійського суспільства і сукупності відомими як ортодоксальний (який визнав авторитет Вед) індуїзм. Складний сплав ідей, що з культами Вішну, Шиви та його дружини Парвати (відомої за іменами Калі, Розуму та інших.), буддизму і бхати (усегнітючої любові до Богу), породив в Північної Індії (Бенгалії) нову релігію — тантризм, що згодом розділився на індуїстський і буддійський варіанти останній проникнув у Тібет і став основою нового напрями буддизму — ваджраяны. У 8 в. в Пекіні було створено тантрична школа, після навчання у якої японський чернець Кукай створив своєї країни на початку 9 в. аналогічну школу Сингон-сю. У 1 тис. буддизм втратив масової опори таки в Індії, зберігшись як невеликих громад, уписаних в індійську кастову структуру, але набув широкого поширення за її межами, що й сталося його перетворення на світову релігію й не так через філософського багатства доктрин та літератури, як завдяки принципу непорушення місцевих культурно-релігійних традицій, включаючи міфологію, традиційної культи, громадські структури країн, де його приймали в ролі державних релігій, і наступного взаємної адаптації буддизму і цих традиций.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.