Вільнодумство Стародавнього світу

Вільнодумство Стародавнього світу.

Вперше термін «вільнодумство» використав англійський філо­соф XVIII ст. А. Коллінз (1676−1729 рр.) для, з його точки зору, боротьби з релігійною нетерпимістю, догматизмом і авторитаризмом релігії. В світовій сус­пільній і природничонауковій думці обґрунтовувалося право розуму міркувати про все вільно, у тому числі й про релігію. В стародавні часи зародилося, а в по­дальшому концептуально оформилося серед багатьох видатних діячів переконання в тому, що вільнодумст­во є найкращим способом пошуку істини.

З історичним розвитком вільнодумства змінюєть­ся і його зміст. Воно може проявити себе в м’якій формі «релігійного індиферентизму» або «антирелі­гійного скептицизму», внутріконфесійного «інако­мислення» або «богоборчества», філософських течіях «пантеїзму», «деїзму» або теорії «двоякої істини», со­ціально-політичній реакції «антиклерикалізму» або «релігійного нігілізму», радикальних варіантах «ате­їзму». З свого боку, релігія в особі її окремих діячів радикально реагувала на розвиток вільнодумних ідей. Однак, в кінцевому підсумку, загострений варіант протистояння релігії і вільнодумства не вирішував їх співіснування в системі духовної культури. 1 тільки з виникненням демократичних суспільних інституцій і формуванням конституційно-правового принципу сво­боди совісті вдалося толерантно врегулювати спів­існування релігійних і вільнодумних ідей, відносячи їх до сфери внутрішніх переконань кожної людини та її права сповідати будь-яку релігію або вільно мис­лити.

Перші прояви критичного ставлення до релігії, елементи вільнодумства знаходимо серед літературних пам’яток Стародавнього Сходу. Найдавнішими є «Бесіда пана з рабом» (Дворіччя, кінець III — поча­ток II тис. до н. е.) і «Пісня арфіста» (Єгипет епохи Стародавнього царства). В них ставляться під сумнів ідеї особистого безсмертя й існування потойбічного світу, критикується аскетизм.

Більш складним пам’ятником давньоєгипетського вільнодумства є «Бесіда розчарованого зі своїм ду­хом». Це складний філософський твір. Людина, роз­чарувавшись у житті, хоче накласти на себе руки, але дух відмовляє її, намагається переконати віддатися благам життя і в цій суперечці висловлює більш тве­резий погляд, ніж людина.

Розвиток вільнодумства в Індії, а потім Китаї ста­вить критику релігії на філософську основу. Твори давньоіндійських філософів-матеріалістів до нас не дійшли. Вони згадуються лише у пізніших джерелах, де матеріалістичні погляди викладаються з метою спростування. Відома школа локаята, або чарвака, ще з давніх часів виступала проти релігійно-ідеалістич-ного розуміння природи і людини. Чарваки стверд­жували, що всі речі в природі складаються з чотирьох елементів: повітря, вогню, води і землі. З їх ком­бінацій створюються не тільки фізичні об'єкти, а й усі живі організми, які після смерті повертаються до тих самих елементів.

Важливий етап у розвитку вільнодумства в Китаї пов’язаний з іменем Ван-Чуна (І ст. до н. е.). Голов­ним його твором є «Критичні міркування». В ньому Ван-Чун заперечував принципову відмінність між органічною і неорганічною частинами світу, між лю­диною і твариною.

Сумнів щодо релігії в країнах Стародавнього Схо­ду мав обмежений, поверховий характер, він торкався лише окремих сторін релігійного світорозуміння. Сві­тоглядна непослідовність, фрагментарність, відсут­ність стрункого вчення про релігію не применшує значення антирелігійного скептицизму далекої давни­ни — без нього не було б матеріалізму Демокріта, Епікура, Лукреція, які узагальнили досвід полеміки античної культури з релігією, навіть якщо ця по­леміка виявлялася у скепсисі по відношенню лише до деяких положень релігії.

Найбільшого розвитку вільнодумство набуває в античній Греції. Саме тут VI ст. до н. е. в результаті перемоги рабовласницької демократії і перетворення раба на головну продуктивну силу склалисяспри­ятливі умови для бурхливого розвитку науки, філосо­фії, літератури й інших видів мистецтва. Вільні гро­мадяни Афін, Корінфа, Мілета, Ефеса та інших ве­ликих грецьких міст, не зайняті тяжкою фізичною роботою, мали можливість займатися розумовою працею.

Вже у VI ст. до н. е. представники так званої мілетської школи Фалес (625−547 рр. до н. е.), Анакси-мандр (бл. 610 — після 547 рр. до н. е.), Анаксимен (585−525 рр. до н. е.) розглядали світ як саму по со­бі зрозумілу єдність різноманітних явищ природи і вбачали її в існуванні певної матеріальної першо­причини всього існуючого.

Погляди мілетської школи знайшли свій по­дальший розвиток у вченні батька діалектики Герак-літа (бл. 540−480 рр. до н. е.), який, стверджуючи ідеї вічності й несотворимості світу, зазначав: «Світ, єди­ний з усього, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає» .

Одночасно з Гераклітом у стародавній Греції жив поет і філософ Ксенофан (бл. 565−473 рр. до н.е.), який висловив думку, що люди створюють собі богів за своєю подобою. «Якби бики і леви мали руки, щоб, подібно людям, створювати твори мистецтва, то вони також стали б зображати богів і надавати їм та­ких форм тіла, які мають самі» .

З появою Демокріта (460−370 рр. до н. е.) і його школи починається новий етап розвитку вільнодумст­ва. Демокріт — перший енциклопедичний розум ста­родавнього світу. На відміну від мислителів мілетської школи, які шукали першооснову світу в якомусь кон­кретному началі (воді, повітрі, вогні), вчення Демо­кріта являло собою сформований матеріалістичний світогляд. Виходячи з визнання вічності і незнищи-мості матеріального світу як аксіоми, що не потребує доведення, Демокріт приходить до висновку про іс­нування первинних «цеглинок» — атомів. Нескінчен­на кількість рухомих атомів і порожнеча, де відбуває­ться цей рух, є, на його думку, природною об'єк­тивною реальністю. Атоми неподільні, без’якісні, але відрізняються один від одного за формою, розміром і вагою. Всі речі, в тому числі й душа, створені з ком­бінацій атомів, розпад яких означає смерть. Полемі­зуючи з релігійним вченням про доцільність у приро­ді, Демокріт протиставляє йому ідею причинності й закономірності.

Демокріт висловив також думку про походження живого з неживого, про різноманітність світів. Він перший дійшов висновку, що релігія виникла з не­знання природи, що саме «страх створив богів». Ато­містична теорія Демокріта, яка не лишала місця для дії надприродних сил, справила великий вплив на по­дальший розвиток вільнодумства аж до його радикаль­ного, марксистсько-ленінського варіанта — атеїзму.

До видатних вільнодумців минулого належить та­кож Епікур (бл. 341−270 рр. до н. е.), який гостро критикував античну релігію і вважав обов’язком філо­софів звільнити людство від страхів і забобонів, які є результатом віри у надприродне.

Епікур виступав проти релігійного подвоєння сві­ту. Він вчив, що у Всесвіті існують тільки порожнеча і атоми, з комбінацій яких утворюється реальний світ. В цьому процесі не потрібна участь богів. Епікур та­кож виступав проти ідеалістичного твердження щодо існування безсмертної душі.

У своїх висловлюваннях Епікур не заперечував іс­нування богів, щоб не бути обвинуваченим у зневазі до них. Але він так характеризував богів і їх роль у житті людства, що мимоволі напрошувався висновок про заперечення релігії. «Ми повинні визнати, — го­ворив Епікур, — що бог бажає усунути зло з цього світу і не може, або може і не хоче, або, нарешті, і може, і хоче. Якщо він хоче і не може, то він не все­могутній, але це безсилля, яке противно природі бога. Якщо він може і не хоче, то це свідчення злої волі, що не менш противно природі бога. Якщо він хоче і може, що є єдиним з припущень, яке може бути за­стосоване до бога, то чому ж в такому разі на землі існує зло?» .

Ідеї Епікура розробляв і поширював видатний римський філософ Тіт Лукрецій Кар (99−55 рр. до н. е.) — автор славетної поеми «Про природу речей», єдиної великої праці стародавнього світу, що повніс­тю збереглася. Поема Лукреція Кара являє собою ен­циклопедію наукових матеріалістичних знань ста­родавнього світу.

У творі автор намагається дати цілісну картину світу з матеріалістичних позицій, висловлює догадки щодо еволюції дійсності, про природу людської сві­домості. Набагато випереджає своїх попередників Лу­крецій Кар в розкритті причин виникнення релігії. Розглядаючи релігію як соціальне явище, мислитель вбачає причини її виникнення у безкультур'ї людей, в страхах перед грізними і незрозумілими явищами природи.

Одним з представників стародавнього світу був римський гшсьменник-сатирик Лукіан з Самосати (близько 120 — після 180 рр. н. е.), який у своїх сати­ричних творах таврував усі релігійні вчення того часу і був одним із перших критиків християнства.

Як бачимо, ідеї вільнодумства лежать у сивій давнині розвитку людської культури і філософії. Подібно до перших наукових надбань людства і по­ложень матеріалістичної філософії вільнодумство стародавнього світу так само було наївним і безпо­середнім.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА Авиценна. Книга знання // Избр. филос. произведения. — М., 1990.

Анаксимандр // Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. — Ч. 1.

Анаксимен // Там само, Бейль П. І/ Исторический й критический словарь. — М., 1968. — Т. 1−2.

Бекон Ф. Новий Орган // Сочинения. — М., 1972. — Т. 2. Боккаччо Дж. Декамерон. — М., 1980. Бруно Дж. О бесконечности Вселенной й мира. — М., 1936. Ван Чун /І Антология мировой философии. — М., 1969. — Т. 1. Вольтер. Философские произведения. — М., 1988. Гельвеций К. Об уме // Сочинения. — М., 1974. — Т. 1. Гераклит // Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. — Ч. 1.

Герцен А. Письма об изучении природні // Сочинения. — М., 1985. -1.1.

Гоббс Т. Основи философии // Сочинения. — М., 1989. — Т. 1.

Гольбах П. Система природи // Избр. филос. произ­ведения. — М., 1964.

Дарвин Ч. Происхождение человека й половой отбор // Со­чинения. — М., 1953. — Т. 5.

Демократ // Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. — Ч. І.

Дидро Д. Племянник Рамо // Сочинения. — М., 1991. — Т. 2.

Дрогобич Юрій // Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах. — К., 1997. — С. 83−84.

Знгельс Ф. Анти-Дюринг // Сочинения. — Т. 20.

Знгельс Ф. К истории первоначального христианства // Со­чинения. — Т. 22.

Зпикур І/ Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. — Ч. 1.

Історія і теорія релігій та вільнодумства. — К., 1996.

Коллинз А. Философское исследование человеческой свобо­ди // Английские материалисти XVIII в. — М., 1967. — Т. 2.

Коперник Н. Очерк нового механизма мира // Антология мировой литератури. — М., 1970. — Т. 2.

Ксенофан Ц Фрагменти ранних греческих философов. — М., 1989. — Ч. 1.

Ламетри Ж. Опит о свободе вьісказьшания мнений. — М., 1983.

Ленин В. Об отношениях рабочей партии к религии // ПСС. — М., 1967. — Т. 15.

Лукиан. Избранное. — М., 1952.

Лукреций Кар. О природе вещей. — М.- Л., 1945.

Маркс К. К критике гегелевской философии права // Сочи­нения. — М., 1970. — Т. 1.

Мелье Ж. Завещание. — М., 1954. «Монтень М. Опити. — М., Л.- 1960.

Ницше Ф. Антихристиашга // Сумерки богов. — М., 1990.

Рассел Б. Почему я не христианин. — М., 1987.

Свободомьісяие й атеизм в древности, средние века й в зпоху Возрождения. — М., 1986.

Спиноза Б. Богословско-политический трактат. — М., 1968.

Стоун Й. Происховдение. — М., 1985.

Тейяр де Шарден. Феномен человека. — М., 1980.

Фалес // Фрагменти ранних греческих философов. — М.,.

1989. — Ч. 1.

Фейербах Л. Сущность христианства // Избр. филос. произ­ведения. — М., 1955. — Т. 2.

Флоренский П. Столп й утверждение истини. — М., 1990.

Фрейд 3. Будущее одной иллюзии // Сумерки богов. — М.,.

1990.

Черньаиевский Н. Суеверия й правила логики // Сочи­нения. — М., 1986. -Т. 1.

Штраус Д. Жизнь Иисуса. — М., 1992.