Гетьманство Івана Самойловича: основні аспекти зовнішньої і внутрішньої політики

Курсова робота Гетьманство Івана Самойловича: основні аспекти зовнішньої і внутрішньої політики Зміст Вступ Розділ I. Походження Івана Самойловича та ранні роки служби

1.1 До урядовий період життя Івана Самойловича (1630-ті - кін 1650-х рр.)

1.2 Діяльність Івана Самойловича на поч. 1660-их — 1672 рр.

1.3 Боротьба Івана Самойловича за гетьманську булаву на Лівобережній Україні

Розділ ІІ. Зовнішня політика гетьмана І. Самойловича

2.1 Зовнішньополітичні відносини гетьмана Івана Самойловича з Московською державою та правобережним гетьманом П. Дорошенко

2.2 Зовнішньополітичні відносини гетьмана Івана Самойловича з Османською імперією і Кримським ханством

2.3 Зовнішньополітичні стосунки гетьмана Івана Самойловича з Річчю Посполитою Розділ ІІІ. Внутрішня політика гетьмана Івана Самойловича

3.1 Соціально-адміністративна і соціально-економічна політики гетьмана Івана Самойловича

3.2 Культурно-освітня політика гетьмана

3.3 Причини усунення І.Самойловича з посади гетьмана України та його подальша доля Висновки Список використаних джерел й літератури Вступ Актуальність теми. Актуальність даної теми полягає у важливості розв’язання проблеми ролі гетьмана Івана Самойловича, з точки зору основних моментів зовнішньої і внутрішньої політики цього державного діяча. Зазвичай розрізняють актуальність наукову і соціально-політичну.

Наукова актуальність. Наукова актуальність полягає у ступені вивченості цієї наукової проблеми. Варто зазначити, що попередники, які займались вивченням даної проблеми в силу певних обставин (в основному політичних і ідеологічних характерів) не займалися ґрунтовним дослідженням даної проблеми, або ж вивчали її поверхнево і узагальнено, тим самим виокремлюючи деякі аспекти і моменти, які лише частково висвітлювали проблему. Насамперед мова йде про таких дослідників, як: В’ячеслав Будзиновський, Дмитро Яворницький і ін., котрі через тогочасні політичні реалії російської і радянської імперіалістичної ідеології, були змушені в своїх працях описувати українських політичних діячів, зокрема і самого І.Самойловича з негативних точок зору. Сучасні ж дослідники, котрі займаються вивченням українських політичних діячів тих часів, зокрема постаті І.Самойловича, починають приділяти дедалі більшу увагу самій особистості гетьмана і основним аспектам його зовнішньої і внутрішньої політики. Насамперед мова йде про таких сучасних дослідників, як: Валерій Смолій, Валерій Шевчук, Олександр Реєнт, Тарас Чухліб і ін. Тому не розв’язаним залишились досить багато моментів і аспектів цієї проблеми, які є безпосередньо пов’язані з політичною діяльністю цього гетьмана в плані його зовнішньої і внутрішньої політики. Але попри все, все-таки варто зазначити, що ці дослідники по суті є новаторами в процесі дослідження основних аспектів політичної діяльності І.Самойловича. Соціально-політична актуальність. Вона полягає у взаємозумовленості історичних подій і сучасних суспільно-політичних явищ. Тобто ця проблема є надзвичайно актуальною для сьогодення. Адже знову ж таки історія повторюється і зараз, з точки зору подібності тогочасних та сьогоднішніх зовнішньо і внутрішньополітичних реалій. Тому проблема особистості гетьмана І.Самойловича і його політичної діяльності, залишається актуальною і на сьогоднішній день.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження в даній роботі є період гетьманства (гетьманування) І.Самойловича на Лівобережній Україні в період з 1672 по 1687 рр. Предметом дослідження в даній роботі є зовнішня і внутрішня політика І.Самойловича, а якщо точніше то це основні аспекти цієї зовнішньої і внутрішньої політики гетьмана. Насамперед мова йде про зовнішньополітичні відносини І.Самойловича з сусідніми державами і їх правителями, в плані ведення військових дій, ставлення до певних політичних подій, явищ, процесів тощо. Також варто зазначити про внутрішню політику гетьмана у плані розвитку господарства, культури, освіти, ведення адміністративної політики, тощо.

Мета дослідження. Мета цієї роботи є характеристика основних аспектів зовнішньої і внутрішньої політики гетьмана І.Самойловича. Тобто потрібно не тільки охарактеризувати ці всі основні моменти зовнішньої чи внутрішньої політики гетьмана, а й дати цілісну картину політичної діяльності І.Самойловича з точки зору, його основних політичних ідей, прагнень і задумів (що намагався зробити чого так і не зумів, чи не встиг зробити).

Завдання дослідження. Визначена мета потребує виконання таких завдань:1) розглянути основні чинники і передумови, які сприяли успішному сходженню І.Самойловича на посаду гетьмана України, 2) показати основні заходи, що здійснювались гетьманом під час ведення зовнішньої політики, 3) виявити усі основні чинники і переконання, якими керувався сам гетьман під час ведення внутрішньополітичної діяльності.

Хронологічні і територіальні межі робити. Основними хронологічними межами, даної роботи виступає період з 1672 по 1687 рр., власне коли відбувалось саме гетьманування І.Самойловича. Також в роботі є присутні і інші часові межі, а саме мова йде про період поч.1630-их по 1672 рр., від моменту народження І.Самойловича до моменту приходу до влади.

Основними ж територіальними межами даної роботи виступає сама Гетьманщина, а точніше її Лівобережна частина, а саме 10 окремих адміністративно-територіальних одиниць (полків), серед яких: Гадяцький, Переяславський, Київський, Полтавський, Лубенський, Прилуцький, Миргородський, Стародубський, Ніжинський, Чернігівський полки. Хоча варто додати про інші територіальні об'єкти, які неодмінно фігурують в самій роботі, а саме: Запоріжжя, Правобережна Україна, Кримське ханство, Османська імперія, Московська держава, Річ Посполита тощо.

Огляд літератури і джерел. Що ж до огляду літератури, то тут варто зазначити про основні позиції, які найкраще висвітлюють дану проблему і паралельно по групувати їх за способом висвітлення певної частини проблеми. Основними такими позиціями, які послугували висвітленню походження особи Івана Самойловича та розвитку його політичної кар'єри до 1672р., стали саме такі праці: Луніна С. Іван Самойлович, Смолія В. Володарі гетьманської булави і інші. Саме в цих працях є надзвичайно добре висвітлено період молодості і подальшого становлення І.Самойловича на шлях побудови власної політичної кар'єри. Конкретно в праці Сергія Луніна «Іван Самойлович», автору вдалось досить добре висвітлити період життя І.Самойловича від моменту народження, до моменту отримання посади гетьмана Лівобережжя, на що інші дослідники, акцентували дуже малу увагу. Окрім цих висвітлення подій, автор досить добре передав нам, усі тогочасні політичні реалії, які тоді побутували в Гетьманщині, при цьому висвітлюючи відношення і саме ставлення І.Самойловича до усіх цих подій. Що до праці Валерія Смолія «Володарі гетьманської булави», то тут варто зазначати про те, що автор приділив досить мало увагу періоду молодості І.Самойловича, але досить добре висвітлив період становлення і розвитку його політичної кар'єри. Також автор досить чітко і зрозуміло описав політичний портрет, в якому йшлося про його основні політичні бачення, вподобання, манери, які згодом дадуть йому шанс на отримання гетьманської булави.

Що до другого блоку праць, які досить добре висвітлюють зовнішню політику гетьмана, то тут потрібно зазначити праці Тараса Чухліба: 1) Козаки та Яничари: Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500−1700 років, 2) Український гетьманат: проблеми міжнародного утвердження і інші. Саме в цих працях є досить добре висвітлені основні аспекти зовнішньої політики І.Самойловича. В першій праці, автор приділяє більшу частину своєї уваги не на хід самих подій чи явищ, а на першопричини, передумови, наслідки певних зовнішньополітичних кроків і рішень гетьмана І.Самойловича. В цій праці досить добре подано основні чинники зовнішньої політики гетьмана, які були спрямовані на розширедння території Гетьманщини за рахунок інших українських земель і якомога ширші автономні засади України в складі Московської держави. В другій праці, автор присвятив усю свою увагу зовнішньополітичній ситуації в Східній Європі, яку було подано через призму гетьманства І.Самойловича. Тобто автором, було подано основне ставлення гетьмана І.Самойловича, до усіх подій і явищ, що відбувались тоді на теренах Східній Європі і які мали безпосереднє відношення до особи і самої Гетьманщини.

Що до третього блоку праць, які досить добре висвітлювали уже внутрішню політику гетьмана, то тут потрібно зазначити про праці: Pеєнта O. Усі гетьмани України, Шевчука В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення, а також було під час висвітлення даної проблеми, було залучено джерела, але про них згодом. Тому завдяки цим працям ми дізнаємось про основні і найважливіші аспекти внутрішньої політики І.Самойловича, а також дізнаємося про самі причини і передумови, які обумовлювали саме такі внутрішньополітичні рішення гетьмана. В праці Олександра Реєнта «Усі гетьмани України», зазначено про практично усі аспекти внутрішньої політики І.Самойловича. Насамперед мова йде про такі аспекти: адміністративна, економічна, культурно-освітня політики гетьмана, тощо. Також автор у цій праці зазначає про усі: причини, передумови і наслідки ведення такої внутрішньої політики, гетьманом І.Самойловичем. Що до праці Валерія Шевчука «Козацька держава…», то тут варто зазначити про те, що автор намагався в основному вказати на основні моменти кадрової політики І.Самойловича, котра базувалась на посиленні ролі гетьмана і послабленні ролі старшин і т.д., сюди ж потрібно додати про культурну політику гетьмана (Собор 1686р.), економічну політику гетьмана (розвиток ремесла, торгівлі) і ін.

Що до усіх цих вищезгаданих праць загалом, то тут потрібно зазначити, що майже усі вони несуть собою досить цінну і якісну інформацію, а що головне в них присутні елементи: історичної новизни (певної альтернативи) і багатостороннього підходу, до вивчення основних аспектів зовнішньої і внутрішньої політики та й самої особистості гетьмана І.Самойловича.

Що до огляду джерел, то тут варто зупинитися на трьох таких основних джерелах, а саме мова йде про: Літопис Самійла Величка, літописний збір під назвою: Історія русів, і безумовно одне з найважливіших джерел у цій роботі: Бутич І.Л. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича .

Що до першого джерела: Літопису Самійла Величка, то тут варто зазначити, що це джерело було укладене козацьким літописцем Самійлом Величком в період між 1715 — поч. 1720-их рр. Сам літопис охоплює події з 1648 до поч.1700-их рр. Цей літопис безумовно несе собою значну історичну цінність з точки зору біографічної інформативності, адже в ньому досить добре вказано про урядовий період життя І.Самойловича. Також в літописі присутні практично усі згадки про зовнішньополітичну діяльність гетьмана І.Самойловича, а також частково висвітлена його внутрішньополітична діяльність.

Що ж до другого джерела під назвою «Історія русів», то тут варто зазначити про те, що це джерело за будовою є літописним збором, але значно меншим за розмірами в порівняні з Літописом Самійла Величка. Нажаль особу автора не встановлено й досі, в одній з версій стверджується, що його автором міг бути архієпископ Георгій Кониський котрий жив наприкінці 18 ст., але за останніми історичними дослідженням було встановлено, що цей архієпископ не є автором цього джерела. Сам літопис охоплює події з 1648 по 1769 рр. В самому джерелі є присутні деякі згадки про до гетьманський період життя І.Самойловича. Але більшість інформації ми дізнаємося про зовнішньополітичну діяльність гетьмана І.Самойловича і частково про його внутрішньополітичну діяльність. Але загалом це джерело є інформативно біднішим в порівняні з попереднім джерелом.

Отже нажаль ці два джерела (особливо друге) в більшості випадків зачіпають в основному лише зовнішньополітичні реалії Гетьманщини, при цьому приділяючи досить малу увагу саме внутрішньополітичним процесам, які відбувались в державі за часів гетьмана І.Самойловича. Також варто сказати, що ці джерела писалися не за часів самого І.Самойловича, а через десятки років і тому не є на 100% відсотків достовіпними. Тому тут можуть виникати певні питання і суперечності, що до того, чи не міг автор під час написання цього літопису, мотивуватися якимись власними цілями, або ж політичними переконаннями і вподобаннями. Попри все, як би там не було з літописів можна почерпнути, певну біографічну інформацію, пов’язану з різними періодами життя І.Самойловича чи інформацію, пов’язану з зовнішньою політикою гетьмана І.Самойловича.

Що до третього джерела: «Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657−1687)…», то тут варто зазначити, що це джерело є надзвичайно цінним, адже є на 100% достовірним, через те, що всі ці універсали укладалися безпосередньо за часів гетьманування І.Самойловича. На даний момент історії відомі 220 універсалів гетьмана І.Самойловича, які є безпосередньо досліджені і є вміщені в даному джерелі. Безпосередньо з тексту цих універсалів ми дізнаємося про особливості розвитку господарства на Лівобережній Україні за часів І.Самойловича, а саме мова йде про розвиток ремесла і торгівлі. Також з цих універсалів ми можемо почерпнути певну інформацію, яка пов’язана з соціально-адміністративною політикою гетьмана І.Самойловича. А саме з тексту цих документів ми дізнаємося про внутрішньополітичну боротьбу І.Самойловича з гетьманською старшиною із залученням на свій бік у цій боротьбі духовенства. За що останнім надавались певні матеріальні привілеї у вигляді дарування: земель, сіл, лісів, водойм, тощо.

Отже, всі ці вищеперераховані джерела є надзвичайно важливими та інформативними, з точки зору висвітлення основних аспектів, зовнішньо і внутрішньополітичної діяльності гетьмана І.Самойловича Структура наукової роботи. Що ж до структури цієї роботи, то варто зазначити, що робота буде побудована за хронологічним способом. Завдяки цьому способу в самій роботі можна буде якісно по групувати основні аспекти зовнішньо та внутрішньополітичної діяльності гетьмана І.Самойловича з точки зору хронології. Тим самим ми зможемо уникнути історичної плутанини і можливих повторень у тексті самої роботі. Сама робота складатиметься зі: вступу, змісту, основної частини, висновків і списку використаної літератури та джерел. Додатки в даній роботі відсутні. Сама основна частина складатиметься з трьох розділів: Розділ I. Походження Івана Самойловича та ранні роки служби., Розділ II. Зовнішня політика гетьмана І. Самойловича., Розділ III. Внутрішня політика гетьмана І. Самойловича, де в кожному розділі буде вказано по три підпункти за для кращого висвітлення даної проблеми.

Розділ І. Походження Івана Самойловича та ранні роки служби.

1.1 До урядовий період життя Івана Самойловича (1630-ті - кінець 1650-их рр.)

Майбутній гетьман Лівобережної України Самойлович Іван Самойлович народився приблизно на початку 30-их років XVII ст. в родині православного священика Самійла Самойловича (також фігурує варіант «Самуйлович») у селищі Ходорків, що на Волині (нині Попільнянського району Житомирської області) .

Щодо родини Самойловичів, то тут варто зазначити, що ця родина, як і усі родини тих часів, була багатодітною. Він мав братів — Василя, Мартина і Тимофія, а також сестру — Зиновію. Про батьків гетьмана відомо дуже мало, обоє були з селища Ходорква, батько народився приблизно на межі 16−17 століть і отримав від свого батька в селищі парафію, але про рік і місце смерті нічого не відомо. Забігаючи на перед, варто сказати, що ще наприкінці 60-их років 17 ст., він начебто переїхав на запрошення сина до Чернігова, який вже дослужився до посади полковника, де, можливо, згодом і помер. Про матір гетьмана практично не відомо нічого, окрім дати її смерті не пізніше літа 1669 року, після чого батько Івана ніби переїхав до свого сина, де згодом і помер.

Дитинство і юність Івана Самойловича припало на епоху козацьких повстань проти польської влади, які вирували у 163 -1638 pp. — і вже наступний за ним період так званого «золотого спокою» 1638−1648 рр., коли соціальне і релігійне гноблення у Речі Посполитій досягло своєї критичної точки. Найвірогідніше, за прикладом власного батька юний Іван Самойловича мав стати духовною особою, і через це ще до приходу до влади за ним закріпилось прізвиськом «Попович» — через те, що в юнака не було іншого вибору, окрім як «піти по ступням батька» і освоїти духовне ремесло, але через початок Національно-Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького 1648−1657 рр., юнаку довелось відмовитись від цієї ідеї. Варто зазначити, що юний Іван був людиною нешляхетного роду, багато вчився і, за одностайними відгуками сучасників, міг похвалитися розлогими знаннями та гарним почерком.

І.Самойлович не обмежився лише початковою освітою і вступив до Києво-Могилянської колегії - єдиного українського університету тієї епохи, де досить старанно навчався і завершив цей заклад з відзнакою. Національно-визвольна війна, що охопила терени України, змусили родину Самойловичів переїхати на Лівобережжя не пізніше 1654 р., Іван на той час уже мав завершити навчання в Києво-Могилянській колегії. Відомий козацький літописець С. Величко так описував зовнішність юного Івана: «Достатньо знав козацько-руське письмо, був розумний, красної вроди, міцний, добрий, схильний і люб’язний до всіх людей» .

Під час Національно-визвольної війни, родина Самойловичів переселилася на Лівобережну Україну, де батько отримав парафію в містечку Красний Колядин (за 24 версти від Конотопа) на Чернігівщині. Брати Василь, Мартин й Тимофій (Тиміш), які пішли стопами батька теж отримали парафії - Василь займав парафію у Лебедині, а Тиміш — у Ромнах. По смерті Тимоша (у 70-х або на початку 80-х pp. XVII ст.) його заступив Мартин. Про сестру І.Самойловича знаємо вкрай мало. Відомо, що Зиновія вийшла заміж за якогось Василя, котрого в одному російськомовному документі названо Софроновим. Цей Василь був заможним землевласником і мешкав на околицях Лебедина. У їхньому шлюбі із Зиновією народилося щонайменше троє дітей: Марія, Юхимія й Михайло.

Період Національно-визвольної війни 1648−1657 рр. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького дав змогу І.Самойловичу змінити пріоритети, і тим самим відмовитися від кар'єри священика. Можна сміло стверджувати, що можливість стати козаком розглядалась, але, на мою думку, І. Самойлович, розуміючи весь ризик військової служби, не дуже поспішав відмовитись від духовного ремесла, відповідно й єдиного дієвого імунітету, але потайки все-таки мріяв і роздумував про власну військово-політичну кар'єру. Утім, про життя поповича за часів Б. Хмельницького і його перших наступників майже нічого не відомо. Не можна виключити й того, що молодий попович не цурався й купецького промислу, яким ще активно займався на протязі довгого періоду власного життя, маючи тісні зв’язки з попередньою «малою батьківщиною» .

Отже, ми дізналися про склад сім'ї Самойловичів і подальшу долю усіх її членів. Саме таким чином підчас подій Національно-Визвольної війни починає формуватись політична особистість І.Самойловича. По суті юному «Поповичу» довелось зробити нелегкий вибір, відмовившись від кар'єри священнослужителя, на благо майбутньої військово-політичної кар'єри.

1.2 Діяльність Івана Самойловича на поч. 1660-их — 1672 рр.

Духовна кар'єра не приваблювала Івана Самойловича, і він вступив на службу в козацьке військо Лівобережної України на початку 60-их рр. 17 ст. По суті цей крок І.Самойловича гарантуватиме його подальше кар'єрне зростання. Молодий і освічений козак відразу ж став писарем Красноколядинської сотні Чернігівського полку .

Під кінець 50-их рр. І.Самойлович вирішує одружитись з дочкою Івана Григоровича Голуба, котрий на той час був великим землевласником на Лівобережній Україні і безпосередньо володів с. Красний Колядин, — Марією Голуб. У їхньому шлюбі десь у 1660 році народився первісток, син Семен, а згодом народились й інші діти: сини Григорій, Яків і дочки Параска і Анастасія. Завдяки цьому вдалому шлюбу Івану Самойловичу вдалось увійти до кола впливової старшини Лівобережної України. Наприклад, брат дружини І.Самойловича був одружений на онуці Петра Забіли, котрий був у цей час генеральним суддею на Гетьманщині.

Для І.Самойловича значний кар'єрний ріст припав на часи гетьманування

Івана Брюховецького, який був за свідченням його ж сучасників, властолюбною і корисливою людиною, якого обрали гетьманом Лівобережжя після так званої «Чорної ради» 1663 року у Ніжині, звичайно не без підтримки Москви, після якої фактично Україна розкололась на Правобережну і Лівобережну. На думку історика Наталії Яковенко, гетьман І.Брюховецький був вправним демагогом і майстром впливати на юрбу. Він набув собі авторитет серед січової сіроми і низів шляхом закликів до боротьби із старшинами. І.Самойлович тим часом не міг не скористатись політичною нестабільністю в державі і одержав чин значкового товариша, почавши доволі швидко просуватися по посадовій драбині вгору. Значкові товариші, офіцери рангом нижче сотників, відали малими полковими прапорами («значками», мовою того часу), а також за дорученням полковників керували окремими, невеличкими військовими загонами. і підпорядковувалися безпосередньо останнім.

На щастя І.Самойловича, його здібності помітив генеральний писар Степан Потребич-Гречаний. За сприяння цієї впливової людини він одержав сотницьку посаду у Веприку (північ сучасної Полтавської області) — містечку, що належало до Гадяцького полку.

Маємо відомості про те, що в сер. 60-их рр. молодий Попович неодноразово їздив до Москви, супроводжуючи полонених для допиту керівникові приказу таємних справ Дементію Башмакову і одержав за це нагороду соболями на п’ять рублів і, де безумовно, зміг себе зарекомендувати хорошим дипломатом і високоосвіченим політиком і тому швидше за все зумів встановити певні тісні контакти з найближчим царським оточенням.

У 1663 р. завдяки сприянню того ж таки С. Потребича-Гречаного І.Самойлович на деякий час став наказним полковником Прилуцького полку, а після того обіймав посаду сотника на своїй другій батьківщині - у Красному Колядині. Згодом, з кінця 1663 до початку 1667 року, брав активну участь у боротьбі з польськими військами на чолі з королем Яном II Казимиром (1648−1668) і гетьманом Правобережжя Павлом Тетерею (1663−1665). Безпосередньо під час самих військових дій, що точились на Лівобережжі і Смоленщині, за значні військові заслуги у 1665р., був удостоєний посади керівника «Компанійських полків», до складу яких входили найманці і, на відміну від козацтва, компанійці несли регулярну службу за плату з гетьманської скарбниці. По завершенню усіх військових дій, був удостоєний інших посад уже серед полкової старшини Чернігівського полку: обіймаючи посади писаря, осавула й судді.

У в 1667р. війна між Річчю Посполитою і Московським царством завершилась компромісом між цими двома державами, бо як ні одна зі сторін не зуміла повністю реалізувати власних задумів і після чого було укладено Андрусівське перемир’ям, за яким дві сторони конфлікту, розділили між собою Україну по Дніпру. Московській державі відійшли: Смоленщина, Лівобережна України з м. Києвом в оренду, як мінімум на 2 роки, а за Річчю Посполитою залишилось: уся Білорусія і Правобережна Україна, а Запоріжжя залишалось під спільним управлінням двох монархій .

Як типовий представник української старшини, Іван Самойлович, хоча й робив кар'єру на Лівобережній Україні, ставився до Московської держави з явною неприязню, будучи при тому ніяк не більшим прихильником Польщі. Противагою цим державам він вважав Туреччину й Кримське ханство. Проте, на відміну від П. Дорошенка, І.Самойлович не ризикував прямо виступати проти Московської держави та укладати союз із «бусурманами», а лише намагався запобігти остаточній перемозі будь-якої з сусідніх держав, відтягуючи тим самим неминучу «катастрофу» молодої української держави. Московського ж царя він прагнув якнайбільше улестити і, так би мовити, визвати у першого довіру і лояльність до своєї особистості, аби випросити в нього маєтки чи інші якісь нагороди з метою не лише власного збагачення, а й стабільної довіри до свої особистості, насамперед з метою зберегти хоча би існуючий стан держави, і якщо не зупинити, то пригальмувати процес «подальшого поглинання» московськими окупантами Гетьманщини.

За свого життя І.Самойлович лише одного разу відкрито виступив проти Московської держави, під час повстання 1668р., на чолі якого стояв гетьман Іван Брюховецький і практично вся політична верхівка Лівобережжя. Тоді йому дійсно пощастило: непокора і бунт проти царя по суті ніяк не позначилась на кар'єрі чернігівського полковника, незважаючи на те що він виявив велику ворожнечу до росіян.

Щодо причин, які передували повстанню 1668 р., були: грубе порушення, плюндрування і недотримання московськими урядовцями і, безпосередньо царем, умов договору від березня 1654р., неконтрольована військова окупація царем Лівобережжя, безпрецедентне втручання царя в зовнішні і внутрішні справи Гетьманщини, призначення найвищої політичної верхівки держави виключно зі згоди царя, взяття московською адміністрацією на себе функцій по збору податків і по суті їх присвоєнню, підписання антиукраїнського і нелегітимного з точки зору договору від 1654р. Андрусівського перемир’я 1667 року. Усі ці речі були наслідком так званих Московських статей 1665р., укладених гетьманом І.Брюховецьким у Москві, за якими гетьман по суті здавав усі національні і державні інтереси країни, московському цареві за право бути гетьманом Лівобережжя і боярський титул.

У січні 1668 р. на таємну нараду в Гадячі зібралися полковники: чернігівський (щойно призначений) — Іван Самойлович, ніжинський — Артем Мартинович, полтавський — Костянтин Кублицький, переяславський — Родіон Райча-Думитрашко (серб за національністю), миргородський — Григорій Постоленко-Потішний, прилуцький — Лазар Горленко, київський — Василь Дворецький. Були присутні також генеральні судді Петро Забіла й Павло Животовський та генеральний писар Федір Криницький .

На цій таємній раді гетьман І.Брюховецький розповів про наміри розпочати повстання проти Московської окупації Гетьманщини. Сам гетьман, бачачи масове невдоволення з боку усього українського суспільства, а саме зі сторони духовенства, селянства, міщанства і козацтва та ін., діями царської адміністрації в Україні, прекрасно розумів, що в цій ситуації в першу чергу постраждає саме українська політична і військова верхівка, яка не дуже то й пручалась під час реальної окупації України в 1 пол. 60-их рр., масово здаючи інтереси держави і народу за царське жалування і привілеї. Також це розуміла і гетьманська старшина, а суддя П. Забіла і полковник І. Самойлович почали вести таємні перемовини без відома І.Брюховецького, котрого вони вважали дуже слабким політиком і державним діячем, з правобережною старшиною і політичною елітою задля майбутньої спільної боротьби і об'єднання України. Також не варто забувати і про політичні інтереси Лівобережної старшини, котра безумовно за будь-яких умов намагалася зберегти власні посади і майно.

Також до повстання спонукало те, що в 1667 на Донщині і Поволжі вибухнуло козацько-селянське повстання 1667−1669 рр., яке переросло у 1670 -1671 рр. у справжню козацько-селянську війну під проводом Степана Разіна, проти соціально-економічного гніту з боку влади, постійного втручання у внутрішні справи краю і беззаконня царської влади в тогочасній Московській державі. Тому тогочасна політична верхівка Гетьманщини приймає рішення скористатися внутрішньополітичним негараздами, котрі склалися в Московській державі, і розпочати повстання на Лівобережжі, при цьому збільшуючи власні шанси на успіх.

Тим часом на Правобережній Україні вже як третій рік правив новий гетьман Петро Дорошенко (1665−1676), який змістив пропольського гетьмана Павла Тетерю. На Правобережжі теж була організована аналогічна таємна рада з питання об'єднання і визволення України з-під польського і російського ярма. Сам П. Дорошенко до початку 70-их рр. користувався величезною підтримкою серед українців обох берегів Дніпра, за що пізніше дослідники часто порівнюватимуть його з самим гетьманом Богданом Хмельницьким і за що прозвуть «Сонцем Руїни». На правобережній раді було ухвалено рішення об'єднати Україну, ввійти в союз із турецьким султаном і кримським ханом і почати війну з Московським царством.

Тим часом на Лівобережжі спалахнуло повстання. 25 або 29 січня 1668р. генеральний осавул Дем’ян Ігнатович (Многогрішний) і полковник Іван Самойлович обложили Чернігів. Згодом на початку лютого в облогу, а потім і повністю було взято: Новгород-Сіверський, Гадяч, Прилуки, Батурин, Глухів, Стародуб, Полтаву, Миргород, Лубни, Ніжин, Переяслав і ін.

Тим часом І.Брюховецький замість того, щоби займатись виключно проведенням повстання, попросту намагався врятувати якомога більше власних маєтків і багатств з палаючих сіл і міст Лівобережжя і що головне — будь-якою ціною не допустити приходу сюди особисто П. Дорошенка, якого таємно підтримувала майже вся гетьманська старшина на здобуття гетьманської булави. Іван Брюховецький, розуміючи всю складність і небезпечність даної ситуації, ув’язнив послів П. Дорошенка, наказав стратити гадяцького полковника М. Гострото і розірвати усі політичні зв’язки з П. Дорошенком, щоби хоч якось врятувати своє становище.

Але доля вчинила з ним злий жарт — коли Іван Брюховецький вирішив самостійно очолити похід проти царя, тоді всі полковники і вся старшина відмовились підтримувати І.Брюховецького, оголосивши, що присягають на вірність П.Дорошенку. Навіть політично обережний і далекоглядний І.Самойлович, який, хоч і засуджував і критикував І.Брюховецького, відкрито виступив і підтримав П.Дорошенка. Лише проросійські полковник Василь Дворецький і єпископ Мефодій підтримували Брюховецького, за що були ув’язнені П.Дорошенком. Самого ж гетьмана його ж козаки заарештували і привели до П. Дорошенка, де на козацькій раді вирішили стратити, забивши його до смерті. За іншими даними І.Брюховецького було схоплено козаками П. Дорошенка і наказано привести до його табору, де його було приковано до гармати, щоб привселюдно осоромити і примусити відмовитись від посади гетьмана. Але підчас цих дій козаки неправильно зрозуміли жест П. Дорошенка (котрий випадково махнув рукою до низу) і сприйняли це, як наказ та закатували гетьмана до смерті. Так і завершились доля одіозного і властолюбного гетьмана Івана Брюховецького.

Отже, Україна на якийсь час об'єдналася під владою Петра Дорошенка. Новий гетьман не встиг довго пробути на Лівобережжі, через загрозу наступу царя на Правобережжя, котрий перебував в союзі польським королем і покинув лівий берег, призначивши наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного.

На початку 1669 р. російські війська відновили контрнаступ на Україну і через внутрішньополітичні розбіжності в самій Україні, відсутність П. Дорошенка і основних сил козаків, частково відновили тут свої позиції. Залишений по суті без підтримки П. Дорошенка, наказний гетьман Д. Многогрішний і його найближче політичне оточення, серед яких був уже новопризначений гетьманом ним на початку березня 1669р., генеральний суддя І. Самойлович, вирішують розпочати перемовини з московським урядом. Тепер уже генеральний суддя І.Самойлович мав величезний і чи не найбільший з поміж усієї старшини вплив на гетьмана Д. Многогрішного, вирішують розпочати перемовини з московською владою.

І цілком можливо, що під час перемовин Дем’яну Ігнатовичу було обіцяно гетьманська булава і тим самим московська влада зіграла на його ж амбіціях, політичній малообізнаності і неграмотності наказного гетьмана, після чого він пристає на бік царя. 16 березня 1669 р. підписує в Глухові «Глухівські статті», які укладались між царем і уже повноцінним гетьманом Д. Многогрішним, де де-юре встановлювались і відновлювались умови договору від березня 1654р. з деякими суттєвими політичними поступками з боку нової влади, але на значні поступки пішли і московські урядовці на чолі з Григорієм Ромадановським, збільшивши козацькій реєстр до 30 тисяч чоловік, залишивши царські залоги лише в 5 містах: Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині і Острі, і безумовно дозволивши козакам обрати собі гетьмана, де більшість козаків висловились за кандидатуру Дем’яна Многогрішного.

А уже в квітні 1669 р. І.Самойловичу довелося поїхати до Москви, як посол нового гетьмана задля утвердження цих Глухівських статей, вже безпосередньо з московським царем, де зумів знову вдало заявив про себе, як про грамотного і виваженого політика і за що почав користуватися популярністю в самого царя Олексія Михайловича (1645−1676) і його найближчого політичного оточення.

Так розпочався наступний етап у кар'єрі Івана Самойловича, якому ці події дали змогу впритул наблизитися до гетьманської булави. Участь Івана Самойловича в цих подіях може здатися доволі незначною, але насправді він зі своєю освіченістю був однією з найважливіших фігур в оточенні Дем’яна Ігнатовича. Це видно з того, що ще до Глухівської ради він був переведений з Чернігівського полку на уряд генерального судді,

Отже, з приходом до влади гетьмана Д. Многогрішного, політична верхівка, розуміючи усю складність ситуації, яка склалась на Лівобережжі і Правобережжі, починає вести запеклу політичну боротьбу за гетьманську булаву. По обох берегах Дніпра розпочались громадянські війни: лише в 1669р. в Україні було 4 гетьмани: на Правобережжі вели боротьбу гетьман П. Дорошенко, і самопроголошені пропольський гетьман Михайло Ханенко, і так званий «кошовий гетьман» Запорізької Січі Петро Суховій, який боровся і з гетьманом Д. Многогрішним, а на Лівобережжі за владу всіма силами тримався Д. Многогрішний, котрий вів активну боротьбу і з П. Дорошенком, із генеральною старшиною, на чолі якої стояв Іван Самойлович, але відкритої війни між ними поки що не було. Таким чином, ситуація загострювалась дедалі більше.

1.3 Боротьба Івана Самойловича за гетьманську булаву на Лівобережній Україні

Влітку 1669р. Многогрішний починає потроху відвойовувати збунтовані і непідконтрольні йому південні Лівобережні полки, на його бік перейшли полковники переяславські і прилуцькі, але П. Дорошенку надалі симпатизували: миргородський, полтавський, лубенський і зіньківський полковники, які не визнавали Д. Многогрішного гетьманом. Але вже до кінця 1670р. практично усі полки стали підконтрольні гетьману Д. Многогрішному, звичайно, не без допомоги І.Самойловича, який неодноразово вів перемовини з цими полковниками, продемонструвавши увесь свій дипломатичний і ораторський хист.

Тим часом Д. Многогрішний після завершення усіх своїх військових справ перекинувся на внутрішні справи, де чимраз більше старався розширити власні владні повноваження і тим самим послабити старшинські повноваження, на що в свою чергу не могла не відреагувати тогочасна козацька старшина на чолі з І.Самойловичем і яка почала активно пручатись цим діям гетьмана .

Над Дем’яном Ігнатовичем нависла реальна загроза, гетьман дратував багатьох старшин, будучи людиною не писемною, досить грубою, упертою й наполегливою у досягненні своїх цілей — як тоді здавалося, майже протилежною за вдачею Івану Самойловичу, добре освіченому й трохи лукавому.

Також варто зазначити, що гетьман Д. Многогрішний у своїй внутрішній політиці старався не тільки розширити власні владні повноваження і тим самим послабити старшинські повноваження, а й намагався з часом перетворити саму посаду гетьмана з виборної на спадкову тобто монархічну. Д. Многогрішний завжди мріяв про таку саму владу, яка була у Б. Хмельницького з точки зору її фактичної необмеженості. Також був і такий негативний момент у політиці гетьмана, як намагання встановити на найвищих державних постах представників своєї сім'ї (братів, синів, племінників, тощо) Ходили чутки що гетьман в стані гніву і люті погрожував старшинам і полковникам, яким неодноразово висував докори і звинувачення у зраді. А тим паче гетьман дозволяв собі критикувати і обвинувачувати московську військову адміністрацію і навіть самого царя у недотриманні Глухівських статей та зраді інтересів України і втручанні у її внутрішні справи через постійні прикордонні конфлікти з Польщею, союзницею Москви. За що на нього масово почали писатись доноси у Москву, як від старшини, так інших верств суспільства, причому серед них і достовірні доноси. У доносах зазначалось, що гетьман знущається з підданих і погрожує їм, сквернословить на царя і таке ін. Були і вигадані історії про листування з гетьманом П. Дорошенком, турецьким султаном, кримським ханом, підготовка до походу на Москву і ін. Обурений московський цар Олексій Михайлович наказав командиру стрілецького загону Григорію Нейлову, який зі своєю залогою стояв в Батурині, арештувати непокірного і небезпечного Д. Многогрішного. До Григорія Нейлова почали приходити зі скаргами на гетьмана: генеральні судді Іван Самойлович та Іван Домонтович, генеральний обозний Петро Забіла та інші. І.Самойлович стверджував, що гетьман неодноразово підбурював його на повстання проти царя. Разом із гетьманом у «зраді» обвинувачувалися Семен Адамович, Павло Грибович, Матвій Гвинтовка, батуринський сотник Ярема Андрійович — змовники прагнули усунути всіх, хто їм заважав. Г. Нейлов доклав про все те, що сказали заколотники у Москву, розгніваний цар вирішив ув’язнити і змістити небезпечного гетьмана.

У ніч проти 13 березня змовники, серед яких був і Г. Нейлов, оточивши батуринську резиденцію Дем’яна Ігнатовича стрільцями, пробралися всередину. Гетьман, якого притягли в будинок Г. Нейлова, намагався чинити опір, але був поранений у руку пострілом із пістолета й зв’язаний. Стріляв Карпо Мокрієвич, і він же, склавши донос із 38 пунктів, повіз бранця до Москви у супроводі Рославця й Думитрашка. У Сєвську вони взяли з собою й С. Адамовича, який повертався з Москви. П. Грибович спромігся пробратися в Україну. Тим часом Василь і Сава Ігнатовичі намагалися втекти. Василь приїхав до Києва, де Варлаам Ясинський, ігумен Києво-Братського монастиря й ректор Могилянського колегіуму, запропонував йому виїхати на Січ. Василь відмовився, тому що відносини із запорожцями у скинутого гетьмана на той час були не найкращими (серед іншого через те, що Д. Многогрішний слухняно виконував московські вказівки). Тоді В. Ясинський прийшов до київського воєводи князя Григорія Козловського й, благаючи зберегти справу в таємниці, доніс, що Василь, переодягнений ченцем, з’явився в нього з подорожньою від ігумена Максаківського монастиря. Утікача схопили й відправили в Москву.

У середині квітня почалися допити Д. Многогрішного — росіяни повірили доносу Карпа Мокрієвича, у якому, з посиланням серед інших і на І.Самойловича, повторювалися всі ті ж самі обвинувачення. Сам Д. Многогрішний свою провину не визнавав, за що гетьмана били батогом, катували й Матвія Гвинтовку. Потім почали допитувати Василя Ігнатовича й Павла Грибовича. 28 травня колишнього гетьмана повезли страчувати. На страті наполягали змовники, у тому числі І.Самойлович. Але в останній момент цар передумав і велів заслати колишнього гетьмана і інших, навічно до Сибіру, причому із їхніми ж родинами, де в нелюдських умовах, гетьман й помер у 1703 р.

Як бачимо, серед змовників опинився генеральний суддя Іван Самойлович, який користувався довірою гетьмана. Можливо, було домовлено, що саме його висунуть на посаду гетьмана, бо під час виборів на його особі особливо наполягав ватажок змовників Петро Забіла. Таким чином для генерального судді І.Самойловича відкрився шлях до найвищої посади в козацькому війську і в адміністрації Лівобережної України.

У квітні 1672 року у Батурині зібралася рада із генеральних старшин, полковників, полкових старшин і отаманів. На ній було вирішено звернутися до царя з проханням влаштувати вибори гетьмана, але без участі простих козаків, селян і міщан, бо по-перше, вони не мали права брати участі в обранні нового гетьмана, виключення становила лише «Чорна рада» 1663р., коли гетьманом було обрано І.Брюховецького, а по-друге старшина явно побоювалися можливого повстання. Також старшина намагалися обмежити самовладдя гетьмана: правитель Лівобережної України в усіх питаннях зовнішньої і внутрішньої політики повинен був радитися з ними, поважати козацькі звичаї та військовий суд. Крім того, старшини прагнули вжити заходів, щоб не допускати виступів рядових козаків і поспільства, невдоволених старшинськими утисками.

Тільки-но усунули від гетьманства Д. Многогрішного, як булавою зажадав заволодіти відважний воїн, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, котрий зажив великого авторитету серед українського козацтва. Про це швидко стало відомо Москві, й царські урядовці, знаючи про військові здібності, вплив на козаків і про непокірну вдачу кошового отамана, відразу ж ужили заходів, щоб цього не допустити. Коли в сер. квітня 1672 року Іван Сірко прямував на раду, щоб заявити про себе, на нього напав загін козаків. Івана Сірка закували в кайдани й відправили в Москву, звідки того заслали до Сибіру, в Тобольськ.

Старшинська рада для обрання гетьмана відбулася 17 червня 1672 року в Козачій Діброві - містечку, розташованому неподалік Конотопа. Царський уряд представляв боярин, князь і воєвода Григорій Ромодановський. На раду прибули духовні особи — архієпископ чернігівський Лазар Баранович і архімандрит Новгород-Сіверського монастиря Михайло Лежайський. Для порядку й охорони з Батурина викликано загін стрільців під началом Григорія Нейлова. Лівобережне козацтво представляли генеральні старшини, полковники, полкові старшини, військові (значкові) товариші, отамани міст і сіл. Рядове козацтво й поспільство про раду не було оповіщене і тому не змогло туди потрапити.

На початку ради Г. Ромодановський зачитав царську грамоту, яка дозволяла вибори гетьмана на умовах Глухівських статей 1669 року. Архієпископ Лазар Баранович прочитав молитву й освятив великі збори. Присутні висунули й підтримали одного кандидата на гетьманство — генерального суддю Івана Самойловича. Переяславський полковник Дмитрашко Райча і київський полковник Костянтин Солонина підхопили його під руки й поставили на стіл. Генеральний обозний Петро Забіла підніс І.Самойловичу булаву, інші полковники покрили його прапором та огорнули бунчуком.

Розчулений високим довір'ям старшин, Іван Самойлович виступив з короткою промовою, зверненою до учасників ради: «Я гетьманського уряду не бажаю, але ви за царським указом і за нашим військовим правом і вольностями мене обрали, і мені вже неможливо відмовлятися і не приймати… булави й прапора. Тільки я вам ось що оголошую: бути нам у підданстві великого государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити… віддано, без будь-яких хитань і зради й ніколи не побажаю вчинити те, що вчиняли попередні гетьмани…» .

Також на цій раді в Козачій Діброві було обрано декількох генеральних старшин, саме: генеральним суддею — Павла Животовського, генеральними осавулами — Івана Лисенка й Леська Черняка, генеральним писарем — Саву Прокоповича, генеральним хорунжим — Григорія Коровченка, генеральним бунчужним — Леонтія Полуботка і інших.

Таким чином під час подій 1672 року до влади на Лівобережжі прийшов саме Іван Самойлович. Цьому гетьману довелося пройти нелегкий шлях у своїй кар'єрі, що би досягнути гетьманської булави і здолати усіх своїх політичних суперників включно з попереднім гетьманом Дем’яном Многогрішним і кошовим отаманом Запорізької Січі Іваном Сірком.

Отже, Івану Самойловичу довелось пройти важкий шлях гонінь з малої батьківщини, а згодом опинитись на новій батьківщині, де йому було важко, будучи нікому не цікавим сином попа, пробиватися вгору по соціальній драбині без жодної вагомої підтримки, тим самим самостійно досягнути посади гетьмана України.

Розділ ІІ. Зовнішня політика гетьмана Івана Самойловича

2.1 Зовнішньополітичні відносини гетьмана Івана Самойловича з Московською державою та правобережним гетьманом Петром Дорошенком У період власного гетьманування І.Самойлович вирішує в своїй подальшій політичній кар'єрі опиратись виключно на Москву і московського царя в боротьбі за незалежність і об'єднання воєдино усіх українських земель. Насамперед мова йде про ті землі, що входили до складу Гетьманщини часів Богдана Хмельницького. Проте гетьман ніколи не старався опиратися на якусь країну, щоби тим самим не дозволити цій країні посилити свої впливи на Гетьманщину. Завдяки своїй дипломатичній майстерності гетьман вів досить цікаву зовнішню політику, використовував усі можливі моменти задля своїх цілей у розширенні і розбудові власної держави.

Московська держава була найбільш оптимальним варіантом у реалізації цих задумів через спільні зовнішньополітичні інтереси цих двох держав у боротьбі з Туреччиною і її сателітом Кримським ханством, релігійну ідентичність цих народів і військову могутність тогочасної Московської держави. Також гетьман практично в цей же період, окрім стосунків з Москвою, вів активну зовнішню політику з іншим українським гетьманом і водночас небезпечним суперником і політичним конкурентом — Петром Дорошенком (1665−1676).

Одночасно з приходом до влади гетьмана Івана Самойловича в середині 1672 року розпочинається його зовнішня політична діяльність. Першими його зовнішньополітичним кроком у стосунках з Московською державою стало підписання міждержавного договору. Саме з московським царем, а точніше з його представником боярином і князем Григорієм Ромадановським, у Козачій Діброві поблизу Конотопа 17 червня 1672 року було укладено цей перший міждержавний договір між Гетьманщиною на чолі уже з І.Самойловичем і Московською державою на чолі з царем Олексієм Михайловичем. Договір визначав основні принципи відносин між козацькою автономією Гетьманщини та Московською державою.

Статті урізали політичні права гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики. Новообраному гетьману заборонялось без царського указу висилати посольства до іноземних держав і особливо підтримувати відносини з правобережним гетьманом Петром Дорошенком. Козацькі посли не мали права брати участь у переговорах із представниками польського уряду у Москві в справах, які стосувалися Війська Запорізького. Гетьману заборонялося надавати військову допомогу Петру Дорошенку в його боротьбі проти Польщі. За Конотопськими статтями гетьманська виконавча вертикаль була ослаблена. Гетьман не мав права позбавити старшину урядів і посад, або покарати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду.

Гетьман Іван Самойлович ставився до цих Конотопських статей з недовірою і всіляко противився їм, але в силу того, що в гетьмана не було особливого вибору, він був змушений підписатися під цим договором, котрий відкривав йому шлях до гетьманської булави і дав цілком реальну можливість з допомогою російського царя в майбутньому втілити ідею об'єднання усіх українських земель воєдино навіть і тих, що ніколи не входили до складу держави гетьмана Богдана Хмельницького.

Тим часом на Правобережжі гетьман П. Дорошенко за підтримки турецько-татарських військ на чолі з султаном Мехмедом IV розпочинає військові дії проти Польщі і самопроголошеного правобережного гетьмана Михайла Ханенка (1669−1674). Після чого союзні козацько-турецькі війська рушили на Поділля, де розгромили поляків і козаків М. Ханенка, взяли штурмом Кам’янець-Подільський, а згодом рушили на Галичину і взяли в облогу Львів. Після чого поляки, не маючи змоги більше боронитись, були змушені піти на укладання невигідного для себе Бучацького миру 1672р., тим самим зобов’язавшись відмовитись від претензій на Брацлавщину (Сх. Поділля) і Південну Київщину на користь Туреччини і сплати туркам величезну контрибуцію.

Бучацький договір докорінно змінив стратегічне становище України. Річ Посполита визнала Правобережжя окремою державою, підлеглою Османській імперії. Відповідно Московська держава та лівобережний гетьман І.Самойлович мали тепер повне право претендувати на цю територію, не порушуючи умов Андрусівського перемир’я.

Коли в Москві дізнались про поразку поляків і можливу загрозу з боку турків і П. Дорошенка, цар наказав негайно викликати до себе І.Самойловича, доручивши йому, відповідно до умов Конотопського договору, розмістити в 4 містах Лівобережжя російські залоги на чолі з воєводою Юрієм Трубецьким. Уже в лютому 1673 р. військо Ю. Трубецького вступило до Києва. Російського воєводу Іван Самойлович особисто зустрів у Батурині, де було укладено таємні домовленості про спільний похід московського царя і гетьмана за Дніпро. У січні 1674 р. І.Самойлович зустрівся в Гадячі з князем Г. Ромадановським, де незабаром вони з 80-тисячною армією виступили до Дніпра, згодом під натиском союзних військ пали Кирилів, Канів, Черкаси, але через малу чисельність союзних військ гетьман і князь Ромадановський вирішили не брати добре укріплену столицю П. Дорошенка — Чигирин і повернули назад на Лівобережжя.

Першим із суперників І.Самойловича від булави гетьмана Правобережжя відмовився Михайло Ханенко. На початку 1673 р. він написав царю Олексію Михайловичу листа, в якому йшлося про його наміри перейти під підданство Олексія Михайловича, через відмову поляків допомагати йому в боротьбі з гетьманом П. Дорошенком і турками. Через рік М. Ханенко перейшов на бік І.Самойловича і росіян, визнавши гетьманом Правобережної України саме І.Самойловича, за що новообраний король Речі Посполитої Ян Собеський наказав убити сина М. Ханенка і призначив нового наказним гетьманом Остапа Гоголя (пращура письменника Миколи Гоголя).

17 березня 1674 р. В Переяславі зібралася рада, менш відома, ніж та, що зібралася тут же рівно 20 років до того. Від Лівобережної України були присутні Іван Самойлович і усі його полковники разом з генеральною старшиною: київський — Костянтин Солонина, Переяславський — Родіон Райча-Думитрашко, ніжинський — Пилип Уманець, стародубський — Петро Рославець, чернігівський — Василь Дунін-Борковський, прилуцький — Лазар Горленко, лубенський — Іван Сербин. Правобережжя репрезентували колишні Дорошенкові генеральні старшини — Яків Лизогуб (осавул), Іван Гулак (обозний), Яків Улезько (суддя) — і полковники: канівський — Іван Рурський, корсунський — Михайло Соловей, білоцерківський — Степан Бутенко, уманський — Григорій Білогруд, торговицький — Степан Щербина, брацлавський — Іван Лисиця, паволоцький — Костянтин Мигалевський. Загалом, представлена була майже вся українська козацька еліта того часу. Після того, як приїхав М. Ханенко й віддав отримані у свій час від короля клейноди, булаву й бунчук, князь Г. Ромадановський оголосив, що війська обох боків Дніпра об'єднуються під владою Росії й одержують право вибрати собі одного гетьмана або двох. Козаки відповіли, що одного буде цілком достатньо і обрали гетьманом Івана Самойловича.