Культура мустьє. 
Теорія еволюції

Археологічна культура мустьє належить до середнього палеоліту, коли вперше почали заселятися ліси та пустелі. Використання нового середовища існування було б неможливим без прогресуючого розвитку інтелекту та виробничих навичок, тому відбувається прискорена еволюція знарядь. Протягом 25 тис. років не тільки намітилася регіональна спеціалізація, а й швидко зросла кількість та різноманітність кам’яного інвентарю з кремнію (крем'яна індустрія). Неандертальці, що жили в більш суворих умовах Європи, винайшли новий спосіб виготовлення знарядь: дископодібний нуклеус обробляли відбійником, спрямовуючи удар до центру, і відколювали відщеп за відщепом, поки від нуклеуса майже нічого не залишалося. Одержували два типи відщепів: тонкі, широкі та довгі - типу ножових пластин. Робочі краї відщепів додатково обробляли, використовуючи двобічну ретуш. Це була ера спеціалізованих знарядь, яких нараховувалося понад 60 видів, у тому числі: скребла, ножі, гостроконечники (кинджали, шила, наконечники списів тощо). З’являються кістяні та дерев’яні знаряддя, а також перші складні вироби з кількох матеріалів: дубини та списи з кам’яними наконечниками, бойові сокири з крем’яним лезом та інші. У Європі вперше почали виготовляти одяг. Жодна з груп неандертальців не мала всього набору знарядь, але інвентар кожної з них був досить різноманітним. Загальні особливості трудової діяльності мустьєрців: — використання кістки, головним чином, у вигляді коваделка або для підкладання при виготовлені сколів чи ретуші; - ретельне формування самого кремнієвого нуклеуса, від якого одержували відщепи правильної конфігурації; - виготовлення знарядь переважно не з нуклеуса, а з відщепів, що дозволяло одержувати гостроконечники і скребла; - створення знарядь, як і раніше, за допомогою поділу цілого на частини (альтернативна технологія з’являється лише в пізньому мустьє); - використання відбивання та ударної ретуші як основного прийому обробітку каменю. Під час колективного полювання мустьєрці за допомогою вогню могли заганяти тварин у прірви та воду. Це дозволяло значно поліпшити ефективність мисливської діяльності і збільшити число видів тварин, на яких полювали. До них почали належати види, що відзначалися значними розмірами та могли швидко пересуватися: олені, коні, гірські козли, тури, олені, ведмеді, зубри, мамонти, носороги тощо. Для обплутування ніг тварин використовували бола — вузькі смужки шкіри, на кінцях яких прив’язані невеликі камінці. На дрібних тварин полювали жінки й діти. Рухливість індивідів, що була необхідною для успішного полювання і збирання рослинної їжі, сприяла поширенню генів (унаслідок зустрічей особин із різних місцевостей) і швидкому поширенню селекційно вдосконалених ознак. У палеолітичний період розселення відбувалося таким чином: невелика група із декількох особин відокремлювалася від вихідної популяції й оселялася поряд, емігруючи поступово в усе більш віддалені місцевості. Одночасно відбувалася спеціалізація різних груп відповідно до умов середовища: північні мустьєрці добре вичиняли шкіру і виготовляли гарний одяг, а сангоанці, що жили на південь від Сахари, були чудовими мисливцями. На рівнинах Центральної Європи не було лісів і неандертальці для виготовлення знарядь замість дерева використовували кістки. У посушливих районах мустьєрці виготовляли посудини для зберігання води зі шкаралупи страусиних яєць.