Декарт про рефлекторної дузі

Декарт про рефлекторної дуге

С ім'ям Декарта (1596 — 1650) пов’язаний найважливіший етап у розвитку психологічних знань. Своїм вченням усвідомлення, развиваемым у тих ним поставленої психофізичної проблеми, він ввів критерій виділення психіки з яка була перед ним аристотелевского вчення про душу. Психіка стала розумітись як внутрішній світ людини, відкритий самоспостереженню, має особливе — духовне — буття, на противагу тілу і всього зовнішньому матеріального світу. Розмірковування про душу і тілі були вихідними у філософії й у наукових дослідженнях Декарта, вкладених у природу. Вони він намагався побудувати істинної системи знання. Переконавшись, що у філософії та інших науках немає будь-яких міцних підстав, Декарт обирає як кроку шляху до істині сумнів в усьому, з приводу чого можна знайти найменше підозра в недостовірності, помічаючи, що його треба застосовувати який завжди, лише «тоді, ми задаємося метою споглядання істини», тобто. у сфері наукового дослідження. Передусім Декарт сумнівається у достовірності почуттєвого світу, тобто. «у цьому, чи є серед речей, які під наші почуття, чи котрі ми коли-небудь уявили, речі справді які були у світі». Про неї ми судимо за показниками органів почуттів, які часто обманюють нас, отже, «необачно було б покладатися те що, що обдурило нас хоча колись». Та заодно «настільки безглуздо думати неіснуючим те, що мислить, тоді, воно мислить, що попри найкрайніші припущення, ми можемо не вірити, що висновок: я мислю, отже, я існую істинно І що тому є перший і найвірніший із усіх висновків, що видається тому, хто методично має свої мысли».

Таким чином, Декарт обирає новий спосіб дослідження: цурається об'єктивного описи «Я» й поводиться до опису лише власних думок (сумнівів), т. е. суб'єктивних станів. Мислення — це суто духовний, абсолютно безтілесний акт, який Декарт приписує особливої нематеріальної мислячої субстанції. «Субстанцію, в якою перебувають наші уявлення, думки і, назвемо мислячої річчю, чи духом, або іншим суб'єктам ім'ям, тільки змішувати її з тілесної субстанцією, так як розумові акти немає ніякого подібності з тілесними й думку повністю відрізняється від протяги». Зіставлення тілесної і приклад духовної субстанцій привело Декарта висновку про «цілковитій різниці, що існує між духом чи душею людини її тілом», що складається у цьому, що тіло за своєю природою завжди ділено, тоді як дух зовсім неподільний". Зі становища про поїздку двох абсолютно протилежних субстанциях, кожна з яких — з визначення — непотрібні для свого існування нічого, окрім себе самої, дотримувався висновок про їхнє незалежному існуванні. Суто матеріальні речі - це вся природа, включаючи небесні тіла, земні тіла — неживі, рослини, тварини, і навіть тіло людини. Мисляча річ, чи субстанція, вся сутність чи природа якого у одному мисленні, — це душа. Вона «цілком і воістину раздельна з моєю тілом, і може бути існувати ж без нього».

В питаннях фізіології, як з природою загалом, Декарт — матеріаліст. У поясненні впливу нервів на рух м’язів й роботу органів почуттів використовує поняття про «тварин духів». «Тварини духи» це «тіла, які мають будь-якого іншого властивості, ще, що вони малі й рухаються нас дуже швидко, подібно частинкам полум’я, вылетающим з вогню свічки» і вони становлять «тілесний принцип всіх рухів частин нашого тіла», здійснювані й без участі душі. Причина всіх рухів у тому, деякі м’язи скорочуються, а протилежні їм розтягуються. Це наслідок перерозподілу духів між м’язами, що можливо, що «у кожному мускулі є невеликі отвори, через що ці „духи“ можуть перейти вже з на другий». Від цього мускул, з яку вони виходять, розтягується і слабшає, а мускул, куди приходить більше духів, скорочується і приводить у рух ті частини тіла, до якої він прикріплений. Щоб осягнути як відбуваються руху м’язів, слід розглянути будова нервів, з допомогою яких здійснюється рух. Нерви це хіба що трубочки, де є «серцевина чи внутрішнє речовина, що тягнеться як тонких ниточок від мозку, звідки вона бере своє керівництво, до оконечностей інших члени, із якими ці ниточки з'єднані»; оболонка, що є продовженням тієї, що покривають мозок, і «тварини духи», стерпні за цими трубочкам з мозку в м’язи. Ниточки, составляюшие серцевину нерва, завжди натягнуті. Предмет, торкаючись тієї частини тіла, де перебуває кінець одній з ниток, наводить завдяки цьому на рух ті частини мозку, звідки ця ниточка виходить, аналогічно як рух одного кінця мотузки спричиняє рух інший. Натяг нитки призводить до того, що відкриваються клапани отворів, провідних фахівців із мозку в нерви, які летять до різним членам. Тварини духи переходить до ці нерви, входить у відповідний мускул, роздмухують його, примушуючи коротшати — й відбувається рух. Спрямованість тварин духів щоразу до визначених мускулам визначається характером зовнішнього впливу, що вимагає певного, а чи не будь-якого руху. Інший причиною напрями течії тварин духів є неоднакова рухливість «духів» і розмаїтість їх частиц.

Объяснение мимовільних рухів є історично першу спробу рефлекторного принципу. У водночас в рефлексі, як і механізмі, цілком незалежному від психіки, проявляється механістична однобічність Декарта. Тварини, вважав Декарт, немає душі. Уся складність явищ, яку ми спостерігаємо поведінці тварин, зокрема вищих, є чистий автоматизм природи. Заперечення у тварин психіки порушувало наступність між тваринами і людини і неминуче зумовлювало ідеї Бога як породжує людський розум. Висновок про автоматизмі тварин виступав системі Декарта конкретно-научным обгрунтуванням філософського положення про незалежному існуванні тілесної і душевної субстанцій чи з крайнього заходу про окремому існуванні тілесної субстанції. Душа з'єднана з усім тілом, але це найбільш її діяльність пов’язані з мозком, точніше, по Декарту, не з усім мозком, лише з часткою його, «розташованої найпроникливіше».

Душа лежить у дуже маленького залозі, що у середині мозку; з свого становища вона уловлює найменші руху тварин духів, які «можуть її рухати дуже різна залежно від різних предметів. Але й душа може викликати різні руху; природа душі така, що вона отримує стільки різних вражень, т. е. в неї буває стільки різних восприятий, что вона виробляє різні руху на цієї железе.

И назад, механізм нашого тіла влаштований отож у залежності від різних рухів цієї залози, викликаних душею чи якоїсь іншої причиною, вона діє «духи», навколишні, і направляє в пори мозку, котрі за нервах наводять ці парфуми на м’язи. Таким шляхом заліза спричиняє рух частини тіла. У поясненні механізму взаємодії душі, й тіла виступають глибокі розбіжності філософського вчення Декарта. З одного боку, стверджується, що є відмінну і незалежну від тіла природу, з іншого — тісно з нею пов’язана; душа непротяженна і міститься у маленькій залозі мозга.

Дуализм Декарта стала основою кардинальних труднощів, якими відзначений весь шлях розвитку заснованої у ньому психологічної науки.

Ждан О.Н. Історія психології. М., 1997.

Ярошевский М.Г. Історія психології. М., 1991.

Декарт Р. Обрані твори. М., 1950.