Держава у Давньому Римі

Государство у Давньому Риме.

Введение 3.

1. Виникнення держави у в Давньому Римі 4.

2. Римська республіка 9.

2.1. Становище населення 9.

2.2. Державний лад 14.

2.3. Армія 21.

3. Падіння республіки і до імперії 22.

Заключение 27.

Библиографический список 29.

Введение

История Стародавнього Риму — останній етап у розвитку древнього світу, охоплює період із початку 1 тисячоліття е. (754/3г.г. е. — традиційна дата початку міста Риму) остаточно V в н.е. (476 р. н.е. — падіння Західної Римська імперія). У його розвитку слід виділити певні період. У VШ — Ш ст н.е. відбувався процес становлення раннього римського рабовласницького суспільства, в Ш в е. — П в н. е має місце його розвиток з маленької громади на Тибру в сильну италийскую і далі середземноморську державу. Для Ш в н.е. характерно наступ економічного, соціального, політичну кризу Римської держави, що у 1V-V ст н.е. змінився періодом тривалого упадка.

Литературные даних про виникненні Риму легендарні і суперечливі. Це відзначають самі античні автори. Приміром, Диосиний Галикарнасский каже, що «є багато розбіжностей як з питань про час початку міста Риму, і стосовно особи його засновника». Найпоширеніша була версія, що наводить Лівій: засновником Риму був нащадок троянця Енея, який приїхав до Италию.

Изучение історії римського суспільства — простежування основних закономірностей його економічного, соціального, політичного і охорони культурної розвитку та виявлення специфічних, властивих лише древньому Риму чорт — має особливий інтерес. Провідні проблеми курсу стародавньої історії (визначення своєрідності економічного розвитку рабовласницького суспільства, інституту рабства, соціальної і класової боротьби, форм рабовласницьких держав) отримали найбільш чітке оформлення і завершеність в римське час. Якщо ранньої республіці були властиві початкові форми рабства, то тут для періоду пізньої республіки, громадянські війни, історичним змістом яких було перехід не від системи античного демократичного поліса до тоталітарного инвелирующему режиму, характерно значне збільшенні чисельності рабів, проникнення рабської праці в різні сфери економічного життя государства.

1. Виникнення держави у Давньому Риме Время початку міста Риму, яке історична традиція пов’язує із конкретними іменами легендарних Ромула і Рема і відносить до 753 року е., характеризується процесами розкладання первіснообщинного ладу у племен, осілих біля річки Тибр. Об'єднання шляхом воїн трьох племен (подібне афінському синойкизму) древніх латин, сабін і етрусків спричинило створення у Римі громади (civitas). Члени найстаріших римських пологів називалися патрициями.

Развитие скотарства і землеробства призвело до у себе майнову диференціацію й поява приватної власності. Тут з’являється й патріархальне рабство, джерелами якого стають переважно воїни, а водночас і зачатки класового розподілу общества.

С майнової диференціацією соціальна структура громади ускладнюється. У пологах виділяються окремі багаті аристократичні сім'ї. До них переходять кращі земельні ділянки, вважаються ще колективної власністю громади. Вони отримують користь велику частку військової видобутку. Разом про те з’являється й відособлена соціальна група клієнтів із збіднілих общинників, які у склад пологів прибульців, і часом, відпущених волю рабів. Будучи особисто вільними, але обмеженими прав, вони знаходилися під заступництвом патронів з патриціїв, внаслідок чого, своєю чергою, мали надавати їм майнові та особисті услуги.

Благоприятные для скотарства і землеробства кліматичні умови, вигідне з погляду обміну і торгівлі географічне розташування війни залучали до Рима те що стороннє населення із сусідніх племен. Не входили в римську громаду. Обмеженість земельного фонду поставила умовах під загрозу саме добробут громади. Природною можливістю, що дозволяє хоча б тимчасово дозволити що виник протиріччя, було перетворення громади в замкнуту організацію, не допускає до свого складу нових родів чи осіб і котра захищає права лише власних членів. Що Виявилося поза римської родової громади стороннє населення одержало назву плебсу. Плебс поповнювався і завдяки разорявшихся і втратили зв’язку з громадою її колишніх членів. Плебеї залишалися вільними, але обмежені в майнових та особистих правах. Вони могли отримувати земельні наділи тільки з вільної частини общинного земельного фонду, або не мали права одружуватися з співгромадівцями і були позбавлені змоги брати участь під управлінням її справами. На чолі римської громади стояв виборний вождь — рекc. Хоча з традиції його ще називали царем (звідси «період царів »), його повноваження були обмежені. Як і в афінського базилевса вони зводилися переважно до військових, жрецьким і судовим. Органом управління було раду старійшин пологів — сенат. Загальні питання розглядалися на народному зборах. Проте його рішення були відкинуті сенатом і рексом. Останній міг видавати загальнообов’язкові постановления.

В організації римської громади привертає мою увагу її стрункість. У громаду входило 300 пологів, объединявшихся в 30 курій, які, своєю чергою, входили в 3 триби. Якщо триби виникли внаслідок об'єднання трьох племен, то стрункість організації громади носить на собі явний відбиток свідомої діяльності, викликаної потребою «замкнути «громаду за умов обмеженості її земельного фонду, й його розширення військовим шляхом. Останнє підтверджено і тим, що народні зборів скликалися по куріям (куриатные комиции). Кожна курія в зборах було представлено лише воїнами (100 піших і десяти кінних) й мала один голос.

Военизированный характер римської родової організації дозволяв їй що час підтримувати свій замкнутий характер. Однак у Римі розвивалися процеси, що неминуче мали прискорити її катастрофа. Зростання чисельності плебсу, концентрація в руках ремісничого виробництва й торгівлі перетворили плебеїв у своєрідну, щоправда, етнічно строкату, але з величезним переважанням етруської елемента, громаду. Соціальне значення і сила цієї громади зростали. Всередині її, як і у римській громаді, розвивається майнова диференціація. З’являються плебеи—^богатые ремісники і торговці, які починають грати зростання роль економіці Риму. Вони гостро відчувають своє безправ’я. Разом про те збільшується число плебеев-бедняков, чимало з яких стають неоплатними боржниками патриціїв і потрапляють у боргову кабалу. Беднеющая частина плебсу за умов зростаючій чисельності рабів стає небезпечнішої для римської громади силой.

Положение ускладнювалося і тих, що римляни змушені були залучати плебеїв до брати участь у військових походах. Розвивається невідповідність 1яежду великий роллю, що у життя Риму став грати плебс, та її безправним становищем породило боротьбу плебеїв за рівняння прав з членами ослабленою внутрішніми протиріччями римської родової громади, представленої її провідною політичною силою — патриціями. Перипетії цієї боротьби невідомі, та її результат очевидний — вона завершилася перемогою плебеїв, яка зруйнувала замкнуту римську родову організацію та влитися расчистившей тим самим шлях до утворення государства.

Таким чином, виникнення держави у в Давньому Римі було результатом загальних процесів розкладання первіснообщинного ладу, породжених розвитком приватної власності, майнової і класової диференціації. Але це процеси були прискорені боротьбою плебеїв за рівноправність з членами римської громади, остаточно яка зруйнувала основи родового ладу Стародавнього Риму. На зміну полісу як політичної громаді приходить государство.

Историческая традиція пов’язує закріплення перемоги плебеїв і держави у у Стародавньому Римі з реформами рекса Сервия Туллия, относимыми до VI в.-до н.е., хоча, очевидно, ці реформи були результатом досить тривалих змін — у життя Риму, растянувшихся, то, можливо, на столетие.

Реформы Сервия Туллия поклали основою громадської організації Риму майновий і територіальний принципы.

Все вільне населення Риму — і члени римських пологів, і плебеї — була розділена на майнові розряди. У основу розподілу було покладено розмір земельного наділу, яким володів людина (пізніше, з її появою в IV в. е. грошей, було запроваджено грошова оцінка майна), Котрі Володіли повним наділом входили у розряд, трьома чвертями наділу — вдруге і т. буд. З іншого боку, з першого розряду було виділено особлива група громадян — вершники, а безземельні — пролетарі відокремлювалися в окремий, шостий разряд.

Каждый розряд виставляв певна кількість збройних чоловіків, у тому числі формувалися центурії — сотні. Вершники становили центурії кінноти, 1-—3 розряди — тяжеловооруженной піхоти, 4-—5 розряди — легковооруженной піхоти. Пролетарі виставляли одну невооружённую центурію. Загальна кількість центурій дорівнювало 193. У тому числі 18 центурій вершників і 80 центурій першого розряду становили понад половину всіх центурий.

Наиболее важливим щодо них реформ було те, що центурії лише військової, а й політичної одиницею. З часу реформ поруч із куриатными народними зборами стали скликатися народні зборів по центуріям (центуриатные комиции), де кожна сторіччя мала вони одностайно і голосування традиції починався вже з центурій вершників і першого розряду, а за її единогласии, природно, і закінчувалося цим. Рішення народних зборів по центуріям отримувало силу закону, і це високе зібрання відтискувало на другий план народне збори по куриям.

Вторая частина реформ — розподіл вільного населення за територіальному принципу посилила процес ослаблення кровнородственных зв’язків, які лежали основу первіснообщинної організації. У Римі була створена 4 міських і 17 сільських територіальних округів, за якими зберегли стару назву племен —триби. У трибу входили і патриції, і плебей, які жили у ній, подчинявшиеся її старості. Він також збирав з нього податки. Трохи згодом по територіальним трибам також почали скликатися свої зборів (трибутные комиции), у яких кожна триба мала вони одностайно. Їх роль довгий час залишалася другорядною, але поділ населення за трибам, у яких патриції і плебеї несли однакові обов’язки, б свідчило про появу у створенні громадської влади у Римі територіального, а чи не кровнородственного принципу її действия.

Реформы Сербія Туллия, в такий спосіб, завершили процес ломки основ родового ладу, замінивши його новим соціально-політичним пристроєм, заснованим на територіальному розподілі і розбіжностях. Включивши плебеїв у складі «римського народу », допустивши їх до брати участь у центуриатном і трибутном народних зборах, вони сприяли консолідації вільних, забезпечували їх панування над рабами. Що Виник держава стало формою такий консолідації й панування. Але водночас державна влада змушена була спрямована проти вільних пролетариев.

Реформы, приписувані Сервию Туллию, підбили підсумок найважливішим етапу процесу утворення Держави, але з завершили його. Цей процес відбувається розвивався як шляхом трансформації органів влади, успадкованих від родової організації, і з допомогою нових. У основі його лежала подальша консолідація вільних в панівний клас, що потребувало остаточного усунення колишніх різниці між патриціями і плебеями. Реформи Сервия Туллия допустили плебеїв до брати участь у народних зборах, але з усунули повністю політичних вимог і соціальних їх обмежень. Наступні двоє століть в історії Риму характеризуються продовженням боротьби плебеїв за рівняння прав з патрициями.

В цій боротьбі можна назвати дві основні етапу. У V в. е. плебеї досягли успіху із метою обмежити сваволю посадових осіб, котрі за збереженої традиції були патриціями. У цих цілях в 494 року е. було засновано посаду плебейського трибуна. Плебейські трибуни, що обиралися плебеями у кількості до 10 людина, або не мали управлінської влади, але мали правом veto — правом забороняти виконання розпорядження будь-якого посадової особи і навіть постанови сенату. Друга важлива досягнення плебеїв — видання в 451—450 рр. е. Законів XII таблиць, обмежили можливості патриціанських магістратів довільно тлумачити норми звичайного права. Ці закони свідчить про майже повному рівнянні плебеїв з патриціями в цивільних правах — саме слово «плебей », судячи з дошедшему до нас викладу тексту Законів, згадується у них лише одне разів у зв’язки й з збереженням заборонити шлюби між плебеями і патриціями. Проте цей заборона незабаром у 445 року е. був скасовано Закону Канулея.

Второй етап належить до IV в. е., коли плебеї вибороли право на заняття державних посад. У 367 року е. Законом Лициния і Секстия було встановлено, що з двох консулів (вищих посадових осіб) мав обиратися з плебеїв, а поруч законів 364— 337 рр. е. їм дозволили на заняття та інших державних посад. У цьому столітті було видано також закони, які сприяли консолідації плебеїв і патриціїв. Згаданий Закон Лициния і Секстия обмежив розмір земельного володіння, яким могли володіти патриції з громадського земельного фонду, що розширило доступ плебеїв до цього фонду. Законом Петелия 326 року по н.е. було скасовано збережена законами XII таблиць боргова кабала, від якої страждали переважно плебеи.

Завершением боротьби плебеїв за рівноправність було прийняття у 287 року е. Закону Гортензия, яким рішення плебейських зборах по трибам стали поширюватися як на плебеїв і, отже, отримали ті ж самі силу закону, як і рішення центуриатных собраний.

2. Римська республика.

2.1. Становище населения В 509 року е. у Римі з вигнанням останнього (сьомого) рекса Тарквиния Гордого встановився республіканський лад. Період республіки — період інтенсивного вранішнього розвитку, Яке до значним соціальним зрушень, знайшли свій відбиток у зміні правового становища окремих груп населення. Значну роль цьому процесі відіграли й успішні завойовницькі війни, неухильно расширявшие кордону Римської держави, перетворювали їх у могутню світову державу.

Основным соціальним розподілом у Римі стало розподіл на вільних і рабів. Єдність вільних громадян Риму (квиритів) кілька днів підтримувалося існуванням їх колективної власності на грішну землю і рабів, належали державі. Однак згодом колективна власність на грішну землю ставала фіктивної, громадський земельний фонд переходив до окремим власникам, поки, нарешті, аграрний закон 3 року по н.е. не ліквідував його, остаточно затвердивши приватну собственность.

Свободные у Римі розпадалися на дві социально-классовые групи: імущу верхівку рабовласників (землевласників, торговців) і трохи дрібних виробників (Хліборобів і ремісників), які становлять більшість суспільства. До них примикала міська біднота— люмпен-пролетарі. Через те, що рабство спочатку мало патріархальний характер, боротьба між великими рабовласниками і дрібними виробниками, які найчастіше самі обробляли землі і працювали у майстерень, довгий час становила основний зміст історії Римської республіки. Тільки з часом протиріччя між рабами і рабовласниками виступає перший план.

Правовое становище особистості Римі характеризувалося трьома статусами — свободи, громадянства та його сім'ї. Тільки обличчя, обладавшее цими статусами, мало повну правоздатність. У публічному праві вона означала право брати участь у народному зборах і охопити державницькі посади. У приватному праві воно давало право розпочинати римський нього й залежить брати участь у майнових правоотношениях.

По статусу свободи й усе населення Риму поділялося на вільних і рабів. Повноправним міг бути лише свободный.

Рабы під час республіки перетворюються на основний пригноблений і експлуатована клас. Головним джерелом рабства був військовим полон. Так, після розгрому Карфагена в рабство було 55 000 людина, а у II—I ст. е. —.більше півмільйона (число римських громадян, мали майновий ценз, тим часом не досягало 400 000). Важливе значення як джерело рабства мала широко розвинена работоргівля — купівля рабів по закордонах. З огляду на тяжкого становища рабів менше значення мало їх природне відтворення. Можна справити й та обставина, що попри скасування Законом Петелия боргової кабали, фактично вона, щоправда в обмежених розмірах, залишалася. До кінцю періоду республіки поширюється і самопродажа в рабство.

Рабы були державні та частновладельческие. Першими ставала більшість військовополонених. Вони експлуатувалися в рудниках і введення державних майстерень. Становище частновладельческих рабів невпинно погіршувався. Коли на початку римської історії, під час патріархального рабства, вони входили у складі сімей римських громадян, і, повністю підпорядковуючись домовладыке, все-таки користувалися деякою захистом сакрального (священного, заснованого на релігійних віруваннях) права, то період розквіту республіки експлуатація праці рабів різко интенсифицировалась. Античне рабство стає той самий основою римської економіки, як і праця дрібних вільних виробників. Особливо важким було становище рабів в великих рабовласницьких латифундіях. Становище рабів, зайнятих в міських ремісничих своїх майстернях і домашнє господарство, було трохи краще. Значно краще було становище талановитих працівників, вчителів, акторів, скульпторів у складі рабів, багатьом із яких вдавалося отримати волю і стати вольноотпущенниками.

Независимо від цього, яке обіймав раб у виробництві, він був власністю свого і розглядався як частина її майна. Влада хазяїна над рабом була практично необмеженої. Усі виробленої рабом надходило хазяїну: «що купується за посередництвом раба — купується для пана ». Хазяїн ж виділяв рабові те, що вважав за необхідне підтримки його існування й работоспособности.

Рабовладельческие відносини визначали загальну незацікавленість рабів в результати своєї праці, що у своє чергу змушувало рабовласників шукати ефективніші форми експлуатації. Такий формою став пекулий — частина майна хазяїна (земельний ділянку, реміснича майстерня та інших.), що він надавав рабові для самостійного ведення господарства й отримання частини доходу нього. Пекулий дозволяв хазяїну ефективніше використовувати трубку, насос щоб одержати прибутку і зацікавлював раба в результати своєї праці. Інший формою, яка зародилася під час республіки, був колонат. Колони були рабами, а орендарями землі, попадавшими в економічну залежність від землевласників й у кінцевому підсумку прикреплявшимися до земле.

Ими ставали збіднілі вільні, вольноотпущенники і раби. У колонів була особиста майно, їм було запропоновано укладати договори і одружуватися. Згодом становище колона стає спадковим. Однак у аналізований період колонат, як і пекулий, ще отримав великого распространения.

Неэффективность рабської праці привела наприкінці республіканського періоду до масової відпустці рабів на волю. Вольноотпущенники залишалися у певному залежності від свого колишнього хазяїна, перетворилася на їх патрона, на користь яку вони були зобов’язані нести певні матеріальні і трудові повинності і який у разі їх бездітності успадковував їхнє майно. Проте, розвитку цього процесу у період, коли рабовласницький лад ще розвивався, суперечило загальним інтересам панівного класу, і тому під 2 року е. було видано закон, обмежив цю практику.

По статусу громадянства вільне населення Риму поділялося на громадян, і іноземців (перегринов). Повну, правоздатність могли мати не лише свободнорожденные римські громадяни. Крім них на громадян ставилися вольноотпущенники, але де вони залишалися клієнтами колишніх господарів і було обмежені в правах.

По з розвитком майнової диференціації зростає роль багатства у визначенні становища римського громадянина. Серед рабовласників наприкінці III—II вв. е. виникають, привілейовані стану нобілів і всадников.

В вище стан (нобілі) входили найзнатніші патриціанські і багаті плебейські пологи. Економічною базою нобілів було велике землеволодіння і величезні кошти. Тільки вони почали поповнювати сенат і обиратися на вищі державницькі посади. Нобілітет перетворюється на замкнутий стан, доступ у якому новому людині був практично неможлива й яке ревниво охороняв свої привілеї. Тільки окремих випадках люди й не які належали до нобилитету з народження, ставали вищими посадовими лицами.

Второе стан (вершники) утворилося з торгово-финансовой знаті і землевласників середнього гатунку. У I в. е. розвивається процес злиття нобілів з верхівкою вершників, отримали доступ до сенату і важливі судові посади. Між окремими їх представниками виникають родинні отношения.

По мері розширення меж Римської держави «число вільних поповнювалося з допомогою жителів Апеннінського півострова (повністю завойованого до середини III в. е.) інших країн. Вони відрізнялися від римських громадян, зі свого правовому становищу. Жителі Італії, не котрі входили в римську громаду (латини), спочатку обділені мають повні права римських громадян. Вони ділилися на дві групи — древні латини і латини колоній. За першими зізнавалися майнових прав, право виступати у суді України та одружуватися з римськими громадянами. Але вони позбавили права в народних зборах. Латини, жителі колоній, заснованих Римом Італії, та деяких менших її міст і областей, які уклали з Римом угоди про союзі, користувалися ті самі права, як і древні латини, крім права одружуватися з римськими громадянами. Надалі внаслідок союзницьких війн (I в. е.) всім латинам було надано права римських граждан.

Второй категорією вільних, які мали прав римських громадян, були перегрины. До них ставилися вільні жителі провінцій — країн, що є поза Італії та завойованих Римом. Вони були нести податкові, повинності. До перегринам ставилися також вільні жителі інших держав. Перегрины або не мали прав латинів, але не отримали майнову правоздатність. Для у своїх прав повинні були обирати собі покровителів — патронів, проти яких перебувають у становищі, мало отличавшемся від становища клиентов.

Статус сім'ї означав, що повної політичної й громадянської правоздатністю користувалися тільки голови римських сімей — домовладыки. Решта сім'ї вважалися які перебувають під владою домовладыки. Останній було обличчям тієї «власного права », члени само одержувати його сім'ї називалися особами «чужого права «—права домовладыки. Беручи майнові правовідносини, вони набували майно задля себе, а нього. Але обмеження у приватному праві не впливали з їхньої становище у публічному праві. До того ці обмеження стали слабшати, стало визнаватися право членів сім'ї купівля власного имущества.

Правовое положення особи змінювалося із втратою тієї чи іншої статусу. Найбільші зміни з втратою статусу свободи (полон, звернення до рабство). Вона означала втрату і статусів громадянства та його сім'ї, т. е. повну втрату правоздатності. З втратою статусу громадянства (вигнання) губилася правоздатність громадянина, але зберігалася свобода. І, насамкінець, втрата статусу сім'ї (внаслідок, наприклад, усиновлення глави сім'ї іншою особою) призводила до втрати лише «власного права » .

2.2. Державний строй В період республіки організація влади, було є простою і певний час відповідала умовам, які був у Римі вчасно виникнення держави. Протягом наступних п’яти століть існування республіки розміри держави значно збільшилися. Але це позначилося на структурі вищих органів держави, як і які перебували у Римі та котрі здійснювали централізоване управління величезними територіями. Природно, що таке становище знижувало ефективність управління і став згодом одній з причин падіння республіканського строя.

В на відміну від рабовласницької демократії у Афінах, у Римській республіці поєднувалися аристократичні і демократичні риси, при істотному переважання перших, забезпечували привілейоване становище знатної багатою верхівки рабовласників. Це у повноваженнях та його взаєминах вищих державні органи. Ними були народні зборів, сенат і магістратури. Хоча народні зборів вважалися органами влади римського народу і було уособленням властивої полісу демократії, не вони управляли державою. Це робили сенат і магістрати — органи реальну владу нобилитета.

В Римської республіці існували три виду народних зборів —центуриатные, трибутные і куриатные.

Главную роль грали центуриатные зборів, які забезпечували завдяки їхній структурі та порядку прийняття рішень переважаючих аристократичних і багатих кіл рабовласників. Щоправда, їх структура з середини III в. е. з розширенням меж держави й збільшенням кількості вільних змінилася в їхніх користь: кожен із п’яти розрядів імущих громадян став виставляти однакову кількість центурій— по 70, а загальна кількість центурій довели до 373. Але переважання аристократії і багатства все-таки збереглося, позаяк у центуріях вищих розрядів було менше громадян, ніж у центуріях нижчих розрядів, а незаможні пролетарі, чия чисельність значно зросла, як і становили тільки один центурию.

В компетенцію центуриатного зборів входило прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни" та розгляд скарг на вироки до смертної казни.

Второй вид народних зборів представляли трибутные зборів, які залежно від складу жителів триб, брали участь у них, ділилися на плебейські і патрицианско-плебейские. Спочатку їх компетенція було обмежене. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторов, эдилов та інших.) й політологи розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські зборів, ще, обирали плебейського трибуна, і з III в. е. вони мали право прийняття законів, що призвело до зростання їх значення політичного життя Риму. Але з тим, у результаті збільшення до цьому часу числа сільських триб до 31 (з що збереглися 4 міськими трибами всього стало 35 триб) жителям віддалених триб стало важко бути в зборів, що дозволило багатим римлянам посилити власні позиції з цих собраниях.

Куриатные зборів після реформ Сервия Туллия втратили колишнє значення. Вони лише формально вводили в посаду осіб, обраних іншими зборами, і наприкінці кінців було замінено зборами тридцяти представників курії — ликторов.

Народные збори на Римі скликалися на розсуд вищих посадових осіб, що й перервати збори, і перенести його за наступного дня. І саме головували в зборах і оголошували питання, підлягають рішенню. Учасники зборів було неможливо змінювати внесені пропозиції. Голосування ним було відкритим і аж наприкінці республіканського періоду було запроваджено таємне голосування (учасникам зборів лунали спеціальні таблиці для голосування). Важливу, найчастіше визначальну роль відігравало та обставина, що рішення центуриатного зборів ухвалення законів та «обранні посадових осіб, у перше століття існування республіки підлягали утвердженню сенатом, а й потім, як у III в. е. цього правила скасували, сенат отримав право попереднього розгляду питань, винесених на збори, що дозволяло б йому фактично спрямовувати діяльність собрания.

Важную роль державному механізмі Римської республіки грав сенат. Сенатори (спочатку їх було 300, по числу патриціянських родів, а I в. е. число сенаторів було збільшено спочатку до 600, та був до 900) не обиралися. Спеціальні посадові особи —цензори, распределявшие за центуріям і трибам, уп’ятеро років становили списки сенаторів із тих представників знатних і багатих сімей, вже займали, зазвичай, вищі державницькі посади. Це робило сенат органом верхівки рабовласників, фактично незалежною від волі більшості вільних граждан.

Формально сенат був дорадчим органом, та її постанови називалися сенатус-консульты. Але компетенція сенату була великою. Він, як вказувалося, контролював законодавчу діяльність центуриатных (та був і плебейських) зборів, стверджуючи розв’язання, а згодом попередньо розглядаючи (і відкидаючи) законопроекти. Точнісінько такою самою самим чином контролювалося обрання народними зборами посадових осіб (спочатку твердженням обраних, а згодом — кандидатур). Велику роль відігравало та обставина, що у розпорядженні сенату перебувала скарбниця держави. Він встановлював податків і визначав необхідні фінансові витрати. До компетенції сенату ставилися постанови по громадську безпеку, благоустрою і релігійному культу. Важливе значення мали зовнішньополітичні повноваження сенату. Якщо війну повідомляло центуриатное збори, то мирний договір, і навіть договору про союзі стверджував сенат. Він також дозволяв набір до армії і розподіляв легіони між командувачами арміями. Нарешті, в надзвичайних обставин (небезпечна війна, потужне повстання рабів тощо. п.) сенат міг узяти рішення встановити диктатуры.

Магистратурами у Римі іменувалися державницькі посади. Як і Давніх Афінах, у Римі склалися певні принципи заміщення магістратур. Такими принципами були виборність, терміновість, колегіальність, безплатність і ответственность.

Все магістрати (крім диктатора) обиралися центуриатными чи трибутными зборами однією рік. Це правило, не поширювалося на диктаторів, термін повноважень яких немає міг перевищувати шість місяців. З іншого боку, повноваження консула, що командував армією, у разі незакончившейся воєнної кампанії були продовжено сенатом. Як і Афінах, все магістратури були колегіальними — однією посаду обиралося кількох людей (диктатор призначався один). Але специфіка колегіальності у Римі в тому, кожен магістрат мав права самостійно приймати рішення. Таке рішення може бути скасовано його колегою (право интерцессии). Винагороди магістрати не отримували, що, природно, заплющувало шлях до магистратурам (та був й у сенат) малозабезпеченим і незаможним. У той самий час магістратури, особливо наприкінці республіканського періоду, стали джерелом значних доходів. Магістрати (крім диктатора, цензора і плебейського трибуна) після закінчення терміну їхніх повноважень були б залучені до відповідальності народним зборами, що обрало их.

Необходимо справити й ще одне суттєва відмінність римської магістратури — ієрархію посад (право вищого магістрату скасувати рішення нижестоящего).

Власть магістратів подразделялась на вищу (imperium) і загальну (potestas). У imperium включалися вища — військова влада право укладати перемир’я, право скликати сенат і народні збори і головувати у яких, надав право видавати накази і примушувати до виконання, право суду й призначення покарання. Ця влада належала диктатору, консулам і преторам. Диктатор мав найвищий империум (summum imperium), що включав право примовляти до страти, яке підлягає оскарженню. Консулу належав великий империум (majus imperium) — право виносити уже смертний вирок, який міг бути оскаржений в центуриатном зборах, коли він було винесено у місті Римі, і підлягав оскарженню, якщо було винесено поза межами міста. У претора було обмежене империум (imperium minus) — без права примовляти до смертної казни.

Власть potestas належала всім магістратам і включала у собі право віддавати розпорядження і накладати штрафи право їх невыполнение.

Магистратуры ділилися на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні). До ординарним магистратурам ставилися посади консулів, преторів, цензорів, квесторов, эдилов і др.

Консулы (у Римі обиралися два консула) були вищими магістратами і очолювали всієї системи магістратур. Особливо суттєвими були військові повноваження консулів: набір до армії і командування нею, призначення воєначальників, право укладати перемир’я і розпоряджатися військовою здобиччю. Преторы з’явилися торік у середині IV в. е. як помічників консулів. Через те, що, командуючи арміями, часто були відсутні у Римі, до преторам перейшло управління містом і що особливо важливо, керівництво судочинством, що дозволяло з наявного у них империума видавати загальнообов’язкові постанови і тим самим створювати нових норм права. Спочатку обирався один претор, потім другого, одна з яких розглядав справи римських громадян (міської претор), а інший — справи з участю іноземців (претор перегринов). Поступово кількість преторів збільшилося до восьми.

Два цензора обиралися уп’ятеро років на складання списків римських громадян, розподілу їх за трибам і розрядам й у складання списку сенаторів. З іншого боку, до компетенції ставилося стеження моральністю й видання відповідних едиктів. Квесторы, колишні спочатку помічниками консулів без. спеціальної компетенції, згодом стали відати (під медичним наглядом сенату) фінансовими витратами та розслідуванням деяких справ. Кількість їх, відповідно, зростало, і до кінця республіки досягло двадцяти. Эдилы (їх було дві) дивилися на громадським порядком у місті, торгівлею над ринком, організовували святкування зрелища.

Коллегии «двадцяти шести чоловіків «складалася з двадцяти шести людина, які входили на п’ять колегій, ведавших наглядом за в’язницями, чеканкою монети, очищенням шляхів та деякими судовими делами.

Особое місце серед магістрів займали плебейські трибуни. Їх право veto відігравало великій ролі під час завершення боротьби плебеїв за рівноправність. Потім, зі збільшенням ролі сенату, активність плебейських трибунів пішла знижуються, а спроба Гая Гракха у ІІ. е. посилити її закінчилася крахом.

Экстраординарные магістратури створювалися лише у надзвичайних, які загрожують особливої небезпекою Римському державі обставин — важка війна, велике повстання рабів, серйозні внутрішній розгардіяш. Диктатор призначався на пропозицію сенату однією з. консулів. Він мав необмежену владу, якої підпорядковувалися все магістрати. Право veto плебейського трибуна нею не діяло, розпорядження диктатора не підлягали оскарженню, й свої дії не ніс відповідальності. Щоправда, у перших століття існування республіки диктатури вводилися у надзвичайних обставин, а вирішення конкретних завдань і відповідних повноважень диктатора обмежувалися рамками цієї завдання. Її межами діяли ординарні магістратури. У період розквіту республіки до диктатурі майже прибегали.

Срок диктатури він не мусив перевищувати шість місяців. Разом із цим у період кризи республіки цього правила було порушено і де з’явилися навіть довічні диктатури (диктатура Суллы «на видання законів та внутрішнього облаштування держави »).

К екстраординарним магистратурам можна віднести і комісії децемвиров, освічені під час однієї з підйомів боротьби плебеїв за права на підготовку Законів XII таблиць, створених у 450—451 рр. до н.э.

2.3. Армия Военная організація Риму зіграла дуже високий роль його власної історії. Вже сама створення центуриатных зборів, хто перебував із озброєних воїнів, було визнанням ролі військової сили у яка виникла державі. Величезна до розширення її меж, досягнуте збройним шляхом, свідчило як і справу ролі армії, і про зростання її політичної значення. Та й саме доля республіки виявилася багато в чому до рук армии.

Первоначальная військова організація Риму була простою. Постійної армії був. Усі громадяни із 18-ї до 60 років, котрі володіли майновим цензом, були зобов’язані брати участь у військових дій (причому клієнти могли виконувати військові обов’язки замість патронів). Воїни в похід мали бути зі своїми зброєю, соответствовавшим їх майновому цензу, і продовольством. Як уже відзначалося вище, кожен розряд імущих громадян виставляв певна кількість центурій, объединявшихся в легіони. Командування армією сенат вручав одного з консулів, котрий напевно міг передати командування претору. На чолі легіонів стояли військові трибуни, центуріями командували центуріони, загони кінноти (декурии) очолювалися декурионами. У разі, якщо військові) дії тривали більше року, консул чи претор зберігав свого права командувати армией.

Большая військова активність спричинила зміни у військової організації. З 405 року по н.е. до армій з’явилися добровольці, яким почали платити платню. У III в. е. б зв’язки Польщі з реорганізацією центуриатного зборів число центурій зросла. На базі формувалося до 20 легіонів. З’являються, ще, легіони від союзників, організованих Римом муниципий і приєднаних щодо нього провінцій. У ІІ. до н.е. вони становили до дві третини римської армії. У цей час знижується майновий ценз, з яким мала військова обязанность.

Длительность і частота війн перетворює російську армію постійну організацію. І саме викликали що зростає невдоволення основного контингенту воїнів — селянства, отвлекаемого від своїх господарств, які приходять через це занепад. Назріла необхідність реорганізації армії. Вона було проведено Марием в 107 року до н.э.

Военная реформа Марія, зберігши військову службу римських громадян, допустила набір добровольців, одержували озброєння і платню потім від держави. З іншого боку, легіонерам покладалася частина військової видобутку, і з I в. е. ветерани могли отримувати землі у Африці, Галлії й у Італії (з допомогою конфіскованих і вільних земель). Реформа істотно змінила соціальний склад армії — велику значна її частина тепер становили це з малозабезпечених і незаможних верств населення, чиє невдоволення власним становищем і існуючими порядками наростало. Армія профессионализировалась, перетворилася на постійну і ставала самостійної декласованої політичною силою, а полководець, від успіхів якого залежало добробут легіонерів, -— великої політичної фигурой.

Первые наслідки позначилися скоро. Вже 88 року е. при Сулле армія вперше у римської історії виступила проти чинній владі і скинула її. Вперше римська армія увійшла у Рим, хоча слідство з древньої традиції носіння зброї та боєприпасів поява військ у місті запрещалось.

3. Падіння республіки і до империи Во 11—1 ст. е. розвиток рабовласницького суспільства на Римі призводить до загострення усіх її класових і соціальних протиріч. Зрушення економіки, розширення й зміна форм експлуатації рабської праці, її інтенсифікація супроводжувалися посиленням конфліктів між угрупованнями правлячих верхів рабовласників, і навіть з-поміж них і більшістю вільних, малозабезпечених і незаможних. Успішна завойовницька політика, що перетворила Середземне море у внутрішній море Римської держави, подчинившая їй майже всю Західної Європи до Рейну, поставила перед Римом нові складні військові й політичні проблеми придушення завойованих народів, забезпечення управління ими.

В умовах стає дедалі очевидним, що старе політичний устрій вже безсило. справитися з що виникли і актуальними протиріччями. Рим входить у період кризи, який торкнувся передусім існуючих політичних установ, застарілої полисной форми державного будівництва, аристократичного політичного режиму правління нобілів, замаскованого республіканської формою правління, створила видимість влади римського народу. Виникла об'єктивна потреба їх перебудови, пристосування до нових історичним условиям.

При завоюванні Італії V—IV ст. е. Рим прагнув насамперед до конфіскації земель, оскільки зростання населення вимагав розширення земельних володінь. Цю тенденцію не зупинила і інтенсивна урбанізація, розвинена до ІІ. е. Війни II—1 ст. е. трохи розширили акценти— вони супроводжувалися масовим поневоленням завойованого населення, що призвело до різкого збільшення кількості рабів в Римі. Рабство набуває «класичний », античний характер. Переважаючий загал рабів експлуатується у державних і великих приватних землевладельческих латифундіях з дуже важкими умовами праці та існування й жорстоким терористичним режимом. Природний протест рабів обертається ряд дедалі більше широких і потужних повстань. Особливо великий розмах мали повстання рабів в Сицилії у ІІ. е. і повстання під керівництвом Спартака 74—70 рр. е., поставила під загрозу саме існування Римського государства.

Параллельно з повстаннями рабів і вирушити вслід по них спалахують цивільні - і союзницькі війни, викликані боротьбою влади між угрупованнями панівного класу, протиріччями останнім і дрібними виробниками зрослої (до 300 000) масою люмпен-пролетариев, одержували незначну матеріальну допомогу держави. Зростання числа люмпенів стає переконливим свідченням загальної деградації свободных.

Экономическое і політичний засилля нобілів викликало у ІІ. е. широке рух протесту незаможного населення, очолюване братами Тиберием і Гаем Гракхами. Гракхи прагнули обмежити велике землеволодіння знаті і завдяки цього створити земельний фонд для земельних наділів для дрібних землевласників, і навіть послабити влада оплоту знаті — сенату й відновити втратила колишнє значення влада народного збори і народного трибуна.

Получив посаду трибуна, Тіберій Гракх, спираючись на народний рух, зумів, попри опір сенату, провести в 133 року е. через народне збори Аграрний закон. Закон обмежив максимальна величина землі, отримуваний потім від держави. за рахунок вилучення надлишків створювався земельний фонд, що розподіляється між безземельними чи малоземельними громадянами Одержувані ними ділянки ставали невідчужуваними, що мало запобігти обезземелення селянства. Попри те що, що Тіберій Гракх у тому року було вбито, його земельну реформу початку здійснюватися, і кілька десятків тисяч своїх громадян отримали землю.

Реформаторскую діяльність Тіберія продовжив його брат Гай Гракх, обраний трибуном. Їм було проведено закони, ослаблявшие політичний вплив знаті, — запровадження таємного голосування на народному зборах, право народного трибуна обиратися наступного року термін. Здійснюючи аграрну реформу свого брата, Гай водночас в 123—122 рр. е. провів закони про створення провінціях колоній римських громадян із наділенням їх землею і продажу зерна з державних складів громадянам з дуже низькими цінами. Останній закон обмежив важливе право сенату — розпоряджатися державними видатками, оскільки фінансування продажу зерна переходило до народного зборам, роль якого значно возросла.

Гай провів та військові реформу. Було обмежена число обов’язкових для римських громадян військових, походів, скасовувалась військова обов’язок громадянам, досягли 46-річного віку, воїни почали отримувати платню й від держави і могли оскаржити вирок про страти у народне собрание.

Наряду з тими заходами у сфері нижчих верств римських громадян Гай Гракх провів і природні заходи в інтересах вершників. У тому користь змінили порядок відкупу податків із провинций.

Наконец, оскільки Гай Гракх був трибуном, зросла роль цієї магістратури, оттеснившей другого план навіть консулів. Проте, задовольнивши інтереси більшості римських громадян, Гай втратив підтримку у спробі поширити права римського громадянства на вільних жителів Італії. Сенатській аристократії вдалося провалити цей непопулярний серед римських громадян законопроект, популярність Гая впала, він був змушений скласти із себе повноваження трибуна й у 122 року е. був убит.

Провал законопроекту про надання прав римських громадян вільним жителям Італії, які вважалися союзниками Риму, викликав крайнє невдоволення союзників, вилився у І в. е. в союзницькі війни, істотно осложнившие становище Риму за умов масових повстань рабів і що тривали десятиліттями завойовних війн — у провинциях.

В результаті Союзницької війни 91—88 рр. е. жителям Італії вдалося зрівнятися прав з римськими громадянами. Але це послабило політичну напругу у Римі — загострилися протистояння між що виникли серед вільних громадян угрупованнями оптиматів, що спиралися сенат, і популяров, боролися проти сенатської олігархії. І всі та інші використовували подкупаемых люмпенів. Боротьба з-поміж них привела у І в, е. до цивільним войнам.

Крайнее загострення політичної ситуації у Римі, викликане повстаннями рабів, невдоволенням дрібних землевласників, чиї господарства занепадали, не витримуючи конкуренції з великими латифундиями внаслідок участі господарів у нескінченних воєнних походах, союзницьких і громадянських війнах, зажадали посилення центральної структурі державної влади. Дедалі очевиднішою стає нездатність старих політичних установ справитися з що ускладнилася ситуацією. Робляться спроби пристосувати їх до нових історичним умовам. Найважливіше їх було зроблено період диктатури Суллы (82—79 рр. е.). Маючи вірні йому легіони, Сулла змусив сенат призначити його диктатором на невизначений термін. Він наказав скласти проскрипцій — списки своїх противників, що підлягали смерті, які майно — конфіскації. Збільшивши число сенаторів, скасувавши посаду цензора, він поповнив сенат своїми прибічниками й розширив його компетенцію. Обмежена була влада трибуна — його пропозиції повинні попередньо обговорюватися сенатом, — в тому числі компетенція народних зборів — з її було вилучено судові повноваження президента і контролю над фінансами, повернутий сенату.

Установление довічної диктатури виявило прагнення нобілів і верхівки вершників вийти з кризової ситуації через встановлення сильної одноосібної влади. Вона ж показало, що спроби пристосувати стару державну форму до нових історичним умовам приречені на невдачу (реформи Суллы було заборонено Помпеєм і Крассом). Після Союзницької війни 91—88 рр. е. жителі Італії отримали права римських громадян. Якщо неї цими правами користувалися близько 400 000 людина, нині їх кількість зросла до два мільйони. Включення союзників в римські триби призвела до того, що комиции перестала бути органами римського народу. Їх законодавча діяльність припиняється, право обрання посадових осіб втрачається. Успішні завойовницькі війни перетворили Рим з невеличкого держави-міста до столиці величезного держави, до управління яким стара державна форма поліса була цілком неприспособлена.

Установление довічної диктатури та громадянські війни показали, що професійна наймана армія перетворюється на важливий політичний чинник. Зацікавлена в успіхи полководця, вона стає у його руках знаряддям досягнення честолюбних політичних цілей, сприяє встановленню диктатуры.

Необходимость вийти з гострого політичну кризу, непристосованість старої державної форми до нових історичним умовам і до найманої армії були основними причинами падіння полисно-республиканского ладу у Римі та встановлення военно-диктаторского режима.

Через стислий період часу після диктатури Суллы влада захоплює перший тріумвірат (Помпеї, Красі, Цезар). По ньому встановлюється диктатура Цезаря, який 45 року е. титул імператора (доти дававшийся іноді як нагорода полководцеві). Потім утворюється другий тріумвірат (Антоній, Лепид, Ок-тавиан) із необмеженим повноваженнями «для проекти влаштування держави ». Після розпаду тріумвірату і перемоги над Антонієм Октавіан отримує звання імператора і довічні права народного трибуна, а 27 року е. — повноваження на управління державою і почесне найменування Август, раніше вживалося як звернення до богів. Ця дата й вважається початком нового періоду Римської держави —- періоду империи.

Заключение

Ознакомление з багатим культурним спадщиною Стародавнього Риму, яке результат синтезу і її подальшого розвитку культурних досягнень народів давнини (древнього сходу та давньою Греції), дає можливість глибше зрозуміти основи європейської цивілізації, показати нові аспекти лідера в освоєнні античного спадщини, встановити живі зв’язок між античністю і сучасністю, глибше зрозуміти современность.

Излагая історію ранньої республіки треба враховувати — який завжди достовірно передають події, викладають їх тенденційно, перебільшуючи сили Римської держави. З цього погляду дуже характерна тендициозное опис Ливием подій у Кавдинском ущелині, коли римляни зазнали рішуче поразка боротьби з самнитами.

Таким чином у Ш столітті вже чітко проявилися всіх рис того кризи, який двоє століть через призвів до загибелі Західну Римську імперію.

Западноримская імперія не існує. Для її руїнах постали нові держави, нові політичні освіти, у межах яких почалося формування феодальних общественно-экономичечских відносин. І хоча падіння влади западно-римского імператора, віддавна втратив престиж і вплив, не вопринималось сучасниками як значна подія, у світовій історії 476 рік став найважливішим кордоном, кінцем древнього світу, рабовласницькою социально-экономической формації, та початком середньовічного періоду всесвітньої історії, феодальної общественно-экономической формации.

Библиографический список История держави й права розвинених країн. Частина 1. Підручник для вузів. 2-ге вид., стер. Під ред. проф. Крашенниковой Н. А. і проф. Жидкова О. А. — М.: Видавництво НОРМА (Видавнича група НОРМА-ИНФРА М), 2001.

История Стародавнього світу, т.3. — М., 1980.

Крушило Ю. С. Хрестоматія з історії древнього світу. — М., 1980.

Кузищин В.І. Історія Стародавнього Риму. — М.: Вищу школу 1982.

Немировский А.І. Біля джерел історичної думки. — Воронеж, 1979.

Струве В.В. Хрестоматія з історії древнього світу. — М., 1975.

Утченко С.Л. Політичні вчення Стародавнього Риму Ш-I ст. е. — М., 1977.

Хрестоматия з історії Стародавнього Риму. — М.: Вищу школу, 1987.