Тернистими шляхами. А. Кос-Анатольський, життя і творчий шлях

Львів — прекрасний і древній, заснований понад сім століть тому галицько-волинським князем Данилом Галицьким. Зруйновані мури старого міста, на горі де у давні часи височів княжий замок, саме тут починається історія Львова. Через гомінку магістраль міста — до тихого затишного парку, біля якого розташована ошатна, прикрашена алегоричними скульптурними групами споруда Львівського університету. На Юридичному факультеті, куди подав свої документи А. Кос, на той час не діяло сумнозвісне дискримінаційне правило, що закривало двері перед абітурієнтами — українцями. Отож у 1927 році він став студентом юридичного факультету Львівського університету.

Наука давалася йому легко. Поряд із класичними мовами — латинню та грецькою, юриспруденцією, ораторським мистецтвом та іншими спеціальними дисциплінами, юнак жадібно вивчав літературу, історію, мовознавство.

Через рік Анатоль вступив до Львівського вищого музичного інституту імені М. В. Лисенка. Його зарахували у фортепіанний клас відомого на той час піаніста Тараса Шухевича. У музичному інституті Анатоль став активним членом гуртка «Домінанта». помітними були успіхи Анатоля і на заняттях у фортепіанному класі. Його педагог професор Шухевич гордився своїм здібним учнем. Проте невдовзі Шухевич залишив роботу у Вищому музичному інституті і перейшов працювати до польської консерваторії імені Кароля Шимановського. Він запропонував Анатолю перевестися до його класу в консерваторію, обіцяючи вчити його безкоштовно. Анатоль погодився.

У консерваторії, паралельно із заняттями у фортепіанному класі Т. Шухевича, А. Кос відвідував лекції доктора С. Барбага, який вів спеціальний курс музично — теоретичних дисциплін та композиції. Анатоль починає серйозно займатися компонуванням, також бере безкоштовні уроки вокалу у співачки О. Бандіровської.

У 1929 році до Львова переїхала мати із сестрами, щоб бути ближче до батька, який досі працював в Угнові. Мати була щасливою, коли в її домі, як і колись у Коломиї, збиралася уся сім" я. Проте недовго тішилася вона родинним щастям. Не минуло й року, як Лідія Іванівна, ще молода й повна сил, раптово померла. Важко переживши смерть коханої дружини, батько одразу постарів. До того ж його самого підтинали хвороби. Анатоль змушений був заробляти на прожиття. Допомагав рідним. Його звикли бачити в танцювальних залах з баяном.

Отримавши у 1931 році диплом магістра, Анатоль пішов працювати у приватну Юридичну контору практикантом. І лише через шість років, захистивши диплом юриста, він одержав дозвіл на адвокатську практику. Проте у львівських приватних конторах роботи для нього не знаходилось. Заробіток треба було шукати провінції. Недовго працював у містечку Рогатині, що на Станіславщині, а далі доля занесла його до Залізців на Тернопільщину. Недалеко від Збруча, де Анатолю вдалося одержати адвокатську контору. І потяглися дні - сірі, буденні, наповнені поданнями, скаргами, дрібними судовими справами. Мізерні гонорари ледь забезпечували скромне існування молодого адвоката. Його активна енергія, творча наснага шукали й не знаходили виходу в цьому одноманітному, сповільненому ритмі. І знову постало питання? як жити без музики? Дріб'язкові турботи в адвокатській конторі забирали весь його вільний час. Анатоль був у відчаї. «На серці? морок,? пише він у Львів до друзів,? попереду все чорне й непривітне, страшно навіть подумати. Що буду змушений залишатися тут довго». І хто знає, як склалося б далі його життя, якби не настав вересень 1939 року, який докорінно змінив долю молодого адвоката. Возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР у складі єдиної Радянської держави Загальне піднесення охопило всі галузі культурного життя визволеного краю. У грудні 1931 року у Львові організовується державна філармонія. До її складу ввійшли симфонічний оркестр, професійна хорова капела «Трембіта», солісти — співаки, інструменталісти. Було реорганізовано і передано новому господарю? народу — оперний театр. А 21 вересня 1940 року відбулося відкриття Державного театру опери та балету. У цей день тут вперше прозвучала опера радянського композитора І.Дзержинського «Тихий Дон».

Перед Анатолем постало складне завдання — знайти своє місце в могутньому, бурхливому потоці нового життя і всі зусилля та прагнення підкорити єдиній меті. Він не мав сумнівів щодо свого покликання: його доля — мистецтво, музика. Залишалось усього себе віддати найпрекраснішій загадковій музі.

Залишивши назавжди адвокатську практику в Залізцях, тридцятилітній Анатолій Кос переїхав до Львова. Перед ним відкрилося безліч можливостей виявити своє вміння. Всюди були потрібні музиканти. Анатоль Йосипович влаштувався викладачем музики і співів у гірничій школі, працював концертмейстером у музичному училищі. Він охоче писав для дітей невеличкі п'єски, пісеньки та інтермедії. Першою пробою пера, самостійною творчою роботою стало музичне оформлення лялькового спектаклю «Дівчинка і білочка». З особливою любов’ю він писав музику для найменших.

Анатоль Кос погодився працювати також у музично? драматичному театрі. Наявність у трупі театру професіонального оркестру, акторів, які добре володіли вокалом, відкривала перспективи створення розгорнутих музичних партитур майбутніх спектаклів.

Отоді і ввірвалася в його життя війна. Чорним смерчем вона обірвала всі надії, плани, сподівання, поставила в притул на тонку грань життя і смерть.

… Йшов третій рік окупації. Смертельні бої Радянської Армії з фашистськими загарбниками уже гриміли поблизу західних кордонів. У місті посилився масовий терор, облави, арешти. В переповнених тюрмах і таборах смерті щодня знищували тисячі людей — військовополонених, політв'язнів, мирних жителів — українців, поляків, євреїв. Фашисти вдавалися до жорстоких знущань. На обгородженому плацу концентраційного табору для цивільного населення в кінці вулиці Янівської під дулами автоматів грав симфонічний оркестр — кілька десятків музикантів, відібраних із полонених під керівництвом скрипаля зі світовим ім'ям Якуба Штрікса і відомого львівського диригента Якова Мунда. Популярна до війни «Компарсіта» супроводжувала екзекуції, смерть…

А одного дня розстріляли і всіх музикантів. Більше на тюремному плацу не звучала музика — лише зойки, прокльони, постріли…

Фашисти планомірно знищували цвіт української та польської інтелігенції, розкрадали художні цінності, руйнували історичні пам’ятки. І на тих, хто не схиляв голови перед варварами, постійно чатувала смерть.

Ці роки треба було пережити, вистояти, не розгубивши людської гідності.

У цей час Анатолій Кос уже мав сім" ю, був батьком маленької доньки Лідочки. Про сталий заробіток годі було й думати, до того ж моральні й фізичні сили підточувала постійна загроза бути заарештованим і вивезеним на роботу до Німеччини. Рідко в оселі косів озивалося фортепіано.

Весна 1944 року у Львові виявилася сонячною. Весна визволення, весна відродження. Анатолій Йосипович почав працювати в театрі мініатюр, писати музику до вистав. І тепер, пізнавши горе війни, він намагався надолужити втрачене.

Протягом першого повоєнного п’ятиріччя Кос — Анатольський? наприкінці сорокових років композитор взяв собі цей псевдонім — створив такі перлини хорової творчості, як пісні для мішаного складу «На горах Карпатах», «Зустріч на стерні», «Від Москви до Карпат», «Нова Верховина». На повний голос Кос — Анатольський оспівував свій вересень, свою долю, свою визволену землю. Співавторами композитора стали відомі радянські поети Платон Воронько, Максим Рильський, Яніс Райніс, львів'янин Тиміш Одудько, Григорій Книш.

Близькою для композитора видалася творчість Володимира Сосюри, вона надихнула його на створення таких чудових романсів, як «Гей, тополі мої», «Попливли вечірні дими», «Шаллю зорі золотої». У ті ж роки прийшло до Кос — Анатольського всенародне визнання.