Николай Полєвой

Николай Полевой

Д. Бернштейн.

Полевой Миколо Олексійовичу (1796—1846) — письменник, критик, публіцист, історик, видавець. Р. в Іркутську у ній купця і власника фаянсового заводу. Систематичного освіти недоотримав. Багато і із захопленням читав, вивчав французький і «німецький мови, та був й давні. З 1813 служив у конторі у багатого купця в Курську, куди переїхали на той час його рідні. На літературному терені виступив у 1817. У 1819 залишив службу і нарешті зайнявся справами батька. У 1822 переїхав до Москви і повністю пішов у лит-ую роботу. П. виступив як ідеолог непривілейованої російської буржуазії, т. е. основний буржуазної маси, яка зі свого правовому, вірніше безправного, стану суспільстві, ще изжившем феодальних форм, нічим не відрізнялася від міщанства. У цьому політичне її безправ’я прийшло вже у явне протиріччя зі значущістю суспільно-економічної функції, виконуваної буржуазією. П. як ідеолог специфічно російської буржуазії, попри сильні антифеодальные настрої, інколи досить різко їм виражені, не допускав, і думку про боротьби з самодержавством. У своїй діяльності П. фактично не переходив межі либерально-реформистского наступу на феодалізм. Важка політична обстановка змушувала його маскувати в міру можливості політичний сенс навіть такого, зовсім на революційного виступи, і П. часто-густо перекладав його з в політичній площині на площину економічну, культурну, етичну. Домагання буржуазії вона виправдала її моральні якості, благочестям, патріотизмом тощо. п. властивостями, заохочуваними офіційної урядової політикою. Навіть таке ліберальне наступ на феодалізм у роки жорстокої последекабрьской реакції, ще усилившейся у зв’язку з європейським революційним рухом 30-х рр., розглядалося як «якобінство» і викликало на П. обурення дворянства, навіть ліберального (від імені його ідеологів — Пушкіна, Вяземського, Одоєвського і ін.), і навіть урядові репресії (закриття журналу П. «Московський телеграф» в 1834).

Основной проблемою художньої творчості П. є проблема просування буржуазії в феодально-дворянском суспільстві. Улюблений герой П., відрізняється від демонічних, роз'їдених скепсисом індивідуалістів дворянській літератури та часом підкреслено протиставлений їм, — це неабиякий представник третього стану, наділений його найкращими, з погляду автора, якостями — глибокої релігійністю, твердої моральністю, патріархальної семейственностью, велелюбній душею, але незадоволений вузькістю інтересів й нерозривності культурної відсталістю свого середовища («Художник», 1833, «Емма», 1834, «Аббаддонна», 1834). У пошуках обстановки, здатної виявити таланти свого героя, П. змушує її мати справу з світським дворянським колом. Зіткнення це закінчується для героя невдало, а де й трагічно, у яких відбиваються труднощі буржуазного існування в дворянській громадської системі. Зіткнення устремлінь ідеологів буржуазії з перешкодами, воздвигаемыми дворянським пануванням і відсталістю самої буржуазії, позначилося творчості П. в романтичної формі зіткнення «мрії» і «суттєвості». У цьому до дворянській «суттєвості» автор належить з незрівнянно більшої ворожістю, ніж до самої непривабливій «суттєвості» буржуазної. Представники дворянско-аристократического суспільства зображуються їм, як незначні людці, аморальні жорстокі егоїсти, цинічні скептики, люди зовнішнього блиску і передачею фальшивої культури. Полєвой зриває своїх дворянських героїв той ореол, яких вони оточили в дворянській літературі його часу. На тлі дворянських недоліків підкреслюються буржуазні чесноти, та відсталість і некультурність буржуазної середовища починають трактуватися як патріархальна простота і моральна незайманість. У творах, які перенесено в іншу географічну чи історичну дійсність («Клятва при труні господньому», 1832, «Аббаддонна», 1834), П. сягає обвинувачення вищого стану за відсутності патріотизму й громадянським чесності, в ненависті до всього національному, тоді як буржуазія змальовується повної моральної доблесті і патріотизму. Слід зазначити, що розмова після репресій, настигших П. в 1834, й у з згуслої політичної реакцією прямі його нападки на дворянство з цензурних міркувань помітно послабшали, іноді навіть можна говорити про запобігання проти нього, зате ще більше підкреслюються буржуазний патріотизм і значення буржуазії, як опори царя і батьківщини («Купець Іголкін», 1839, «Дідусь російського флоту», 1838, «Костромські лісу», 1841). Художня продукція П. користувалася кілька днів значним успіхом, але у виду дуже слабких своїх художніх достоїнств була скоро забута (Бєлінський, хваливший «Аббаддонну» в 30-х рр., дав на 40-х рр. яка нищить критику цього твори).

Критическая діяльність П., усвоившего багато в чому принципи ідеалістичної філософії Шеллінга у тому спрощеної формі, у якій були викладені французьким эклектиком Кузеном, була різко загострена проти принципів класичної критики. Внеисторическому нормативизму останньої він протиставив принцип історичної оцінки творів мистецтва, як органічного втілення національної ідеї на певних «умовах століть, і суспільства». Критерій художності для П. над дотриманні художника заздалегідь прийнятим правилам, суть у тому, «чи правильний він обраному ідеалу створення? Виконує він вишукано від своєї ідеї у розвитку частин?» Романтизм протиставляється П. класицизму як протягом «народне», выявляющее національну самобутність на противагу аристократичної відчуженості від народу та її національних завдань. Це буржуазне розуміння романтизму завзято проводилося в критичних роботах П., якому належить ряд блискучих на той час статей про російської літератури (зібраних їм у книзі «Нариси російської літератури», 2 чч., СПБ, 1839). Буржуазне розуміння романтизму ополчало П. як проти класичних традицій у російській літературі, а й проти дворянського романтизму.

Литературные погляди П. перебувають у найтіснішого зв’язку з його историч. поглядами, перейнятими все тим самим спрощеним шеллингианством і спрямованими проти аристократичних поглядів, втілених в «Історії держави Російського» Карамзіна. Саме назва праці П. — «Історія російського народу» (6 тт. її вийшло 1829—1833) — з очевидністю спрямоване проти роботи Карамзіна.

Деятельность П. як історика і критика, його постійне нападки на дворянську літературу, і науку, смілива критика низки найбільших авторитетів у цих галузях (Карамзін, Жуковський, Пушкін тощо. буд.) справедливо розглядалися дворянством як своєрідний політичний боротьби з них і були головна причина, що отримала цькування П. в критиці, обвинувачення їх у «якобинстве» і закриття «Московського телеграфу». Публіцистична діяльність П. була повністю захист інтересів російської торгівлі, і промисловості, т. е. інтересів російського торгово-промислового стану. Рекламування успіхів вітчизняної промисловості, агітація до її поліпшення та посилення, пропаганда необхідності купецького освіти як засобу покращити своє діяльність й забезпечити своє достойне місце у суспільстві — ось зміст публіцистики Польового.

Издательская і редакційна діяльність П. була надзвичайно велика й зіграла чималу роль історія освіти. З 1825 по 1834 їм видавався і редагувався «Московський телеграф», найкращий журнал на той час, чітко й наполегливо який проводив прогрессивно-буржуазную лінію. Про це водночас видавалися переклади творів іноземної літератури («Повісті і літературні уривки», 1829—1830), «Російська Вивлиофика чи збори матеріалів для вітчизняної історії, географії, статисти та древньої літератури» (1833) та інших. видання.

Отношение до П. його сучасників повністю визначалося його й їх соціальної сутністю. Дворянські кола ставилися щодо нього вороже над його «якобінство», особливо до 1834. З другого половини 30-х рр., коли лібералізм П. сильно спав і над його рахунок посилилися мотиви вірнопідданського патріотизму, він викликав ворожість і глузування в радикальних шарах дрібної буржуазії і передового дворянства. Тільки після смерті Леніна історична його роль була справедливо оцінена Бєлінськ у його роботі 1846 — «М. А. Полєвой», де Бєлінський зазначає позитивну роль П. як прогресивної сили у літературної боротьбі кінця 20-х, початку 30-х рр.

Список літератури

I. Сочин. М. А. Польового, вид. А. Петровим, кн. I—III, Москва, 1903 («Клятва при труні господньому» і «Аббаддонна»).

Повести і літературні уривки, 6 чч., Москва, 1829—1830 (переклади), Драматичні твору й переклади, 4 частини, СПБ, 1842—1843.

II. Бєлінський У. Р., М. А. Полєвой, СПБ, 1846.

Чернышевский М. Р., Нариси гоголівського періоду російської літератури, гол. I, Сочин., т. II, СПБ, 1906.

Козмин М. До., Нариси з історії російського романтизму. Полєвой як виразник літературних напрямів сучасної йому епохи, СПБ, 1903.

Его ж, З російської літератури тридцятих років, М. А. Полєвой й О. І. Герцен, «Изв. Птд. рос. з. і слів. Академії наук», т. VI (1901), кн. IV.

Его ж, Статті про До. Проте й М. А. Польових, «Російський біографічний словник», т. Плавильників — Прімо, СПБ, 1905 (з бібліографією).

Берлин П. А., Купец-публицист, «Наша зоря», 1910, I.

Коган П. З., М. А. Полєвой, ст. в кн. «Нариси з історії російської критики», під ред. А. У. Луначарського і П. І. Полянського, т. I, Гіз, М.—Л., 1929.

Бернштейн Д. І., Художнє творчість М. А. Польового, «Література і марксизм», 1929, № 5.

Николай Полєвой. Матеріали з російської літератури й журналістики тридцятих років. Ред., вступ. стаття і коментар В. Орлова, (Л.), 1934 (тут і бібліографія).

III. Мезиер А. У., Російська словесність з XI по XIX ст. включно, год. 2, СПБ, 1902.

Владиславлев І. У., Росіяни письменники, видання 4, Гіз, М.—Л., 1924.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.