Лінгвістичний поворот як передумова формування комунікативної проблематики

Анотація

У статті описується ситуація філософської думки першої половини ХХ століття, яка заклала підґрунтя для усвідомлення ролі й місця комунікації в науковому та буденному житті особистості, визначення її важливої ролі у пізнанні, діяльності та загалом існуванні людства. Це ситуація, коли відбувається перехід від філософії свідомості до філософії мови, де остання стає обов’язковим атрибутом свідомості, пізнання та науки — лінгвістичний поворот. Мета статті - виявлення впливу лінгвістичного повороту на формування основних тенденцій розвитку гуманітаристики ХХ-ХХІ ст., та становлення на тлі лінгвістичних трансформацій комунікативної проблематики. Автор зосереджує особливу увагу на творчості Людвіга Віттґенштайна, який досліджував роль мови, її функції не лише в теоретичному знанні, а й у мовній, мисленнєвій та поведінковій практиці. Автор доходить висновку, що лінгвістичний поворот сприяв домінуванню мовної тематики упродовж багатьох років не лише в аналітичній філософії, а й усій гуманітарній царині.

Ключові слова: лінгвістичний поворот, Л. Віттґенштайн, «мовні ігри «, мова, мовлення, комунікація, комунікативний поворот.

Давно ведуться численні дискусії про різноманітні повороти в історії філософії і видається, ніби ідея повороту у західній філософії - одна з домінантних упродовж ХХ-ХХІ століть. Сучасні неологізми відтворюють, як зазначає Т. Кудряшова, «магістральний шлях людської думки» останніх двох століть, на якому найбільше уваги привертають численні «повороти», «розриви», «стрибки», «зміни векторів і парадигм» із різноманітними епітетами: лінгвістичний, дискурсивний, іконічний, візуальний, перцептивний та ін. На перший план виходять такі характеристики, як переривчастість, дискретність, квантування на противагу тяглості та континуальності філософських традицій минулого [7, с. 174−175]. Термін «поворот» активно використовується у філософській літературі, починаючи з 60-х років ХХ століття, і пов’язаний з іменем Річарда Рорті (у 1967 році за його редакцією вийшла книга «Лінгвістичний поворот»). Хоча сам термін «лінгвістичний поворот» (англ. linguistic turn) був запозичений у Густава Бергмана [15, с. 409]. Перелік різноманітних поворотів останнього століття у філософії та гуманітарному знанні загалом можна продовжити, характеризуючи визначальні риси кожного з них, проте у цьому дослідженні зосередимося переважно на лінгвістичному повороті як одному із найзначніших, на думку багатьох дослідників, чинників змін і розширення проблемного поля гуманітаристики.

Лінгвістичний поворот як особливе явище в історії філософії та філософії науки досліджували Б. В. Марков, А. П. Огурцов, Л. П. Станкевич, Є.Р. Фазилова, Б.Д. Нурієв, А. В. Коршунова, А.К. Блінов, В. А. Суровцев, В. Н. Сиров та ін. Дослідженням лінгвістичного повороту в історичній науці займались М. Кукарцева, Н. Д. Потапова, Н.В. Трубнікова та ін.

Проте аналіз доступної авторові літератури, виявив брак досліджень впливу лінгвістичного повороту на подальші трансформації у філософії ХХ-ХХІ ст. Мета статті - виявити закладені в лінгвістичному повороті тенденції до розширення проблемного поля філософії науки, зокрема його ролі у формуванні комунікативної проблематики.

На початку ХХ ст. відбуваються важливі трансформації у філософській думці, внаслідок яких особлива увага звертається на мову та її специфічні функції у пізнанні та мисленні загалом. Мислителі ХХ ст. (М. Гайдеґер, М. Фуко, Г.-Г. Ґадамер, Ж. Дерида) визначають мову як «домівку буття людини». У 1920;х рр. закладається нова дослідницька галузь філософії - філософія мови, у якій не просто аналізується взаємозв'язок мислення та мови, а «виявляється конститутивна роль мови, слова та мовлення у різноманітних формах дискурсу, у актах пізнання і структурах свідомості та знання» [12, с. 58].

Лінгвістичний поворот — це термін, який описує ситуацію філософської думки першої половини ХХ століття, коли відбувається конституювання переходу від філософії свідомості до філософії мови, де остання стає обов' язковим атрибутом свідомості, пізнання, науки та є альтернативою картезіанського cogito [5, с. 551−552]. Тобто мовиться про певну подію, внаслідок якої відбулась зміна «класичної європейської філософської парадигми» [10, с. 4]. Чимало дослідників вважає, що розглядати лінгвістичний поворот потрібно в контексті філософії Л. Віттґенштайна та його праці «Логіко-філософський трактат», феноменології Е. Гусерля та його «Логічних досліджень», а також фундаментальної онтології Гайдеґера.

Лінгвістичний поворот спровокував зацікавлення мовною проблематикою, зокрема проблемою значення. На думку Б. В. Маркова, «з метою розробки ідеальної мови, яка позбавлена недоліків мови буденної, науковці прагнули вибудувати особливу універсальну мову спілкування, беручи за взірець мову науки. Проте надалі з’ясувалося, що наука змушена відмовитись від багатьох теоретичних понять, оскільки вони сприймались метафорично, а натомість пропонувались логіко-методологічні формули, за допомогою яких можна проводити обчислення [8, с. 17].

Характерними ознаками лінгвістичного повороту стає відмова від гносеологічної, психологічної проблематики у дослідженнях, натомість актуалізується дослідження смислу та значення, домінує ідея того, що мова постає чи не єдиним онтологічним мисленнєвим підґрунтям знання.

Постать Людвіга Віттґенштайна, чиє ім'я пов’язують з аналітичною філософією, часто асоціюється з дослідженнями логіки, методології науки, математики, стає чи не однією з ключових у формуванні «першої хвилі» лінгвістичного повороту, поряд з Едмундом Гусерлем та Мартіном Гайдеґером. Людвіг Віттґенштайн (1889−1951) — непересічна особистість, талановитий вчитель, геніальний вчений. Лише з самим його ім'ям пов’язані різноманітні життєві історії та легенди (про його насичене подіями життя, про суїцид трьох його братів, про навчання в одній школі, чи то навіть в класі, з Адольфом Гітлером, про візит до Радянського Союзу та роботу в Англії у Кембриджському університеті, якому він присвятив майже двадцять років свого життя) [13]. Творчість Віттгенштайна зазвичай поділяють на два періоди, які позначені виходом двох ґрунтовних праць: «Логіко-філософського трактату» та «Філософських досліджень». Його філософські погляди, сформовані під впливом праць Ґ. Фреґе, Б. Расела, Дж. Е. Мура, часто піддавались критиці та не визнавались науковою спільнотою. «Логіко-філософський трактат» був хибно розтлумачений навіть його близьким другом Бертраном Расселом, учасниками Віденського гуртка. Більшість думок філософа викликають суперечливі міркування і сьогодні: якими були справжні ідеї Віттґенштайна (на відміну від того, якими ми їх собі уявляємо) питання в впродовж довгого часу залишається відкритим.

Хоча рання філософська концепція Л. Вітґенштайна стосувалася переважно логіко-семантичної проблематики, сьогодні з ім'ям Віттґенштайна пов’язані також дослідження різноманітних аспектів мови, нині не залишилося жодного напряму у мовознавстві, який би не пов' язувався з ідеями цього вченого.

Намагаючись дослідити роль мови, її функцій не лише в теоретичному знанні, а й у мовній, мисленнєвій та поведінковій практиці, Вітґенштайн залучає у свою теорію термін «мовні ігри» — своєрідні моделі, зразки роботи мови, започатковуючи аналітичний метод дослідження мови, який стає необхідною умовою з’ясування нових мовних, комунікативних практик. У своїй «Коричневій книзі» автор наводить приклади ігор-комунікацій, намагаючись дослідити мовну практику і вивчаючи різноманітні складники чи «системи комунікацій»: діючі особи, власні імена, питання-відповіді, слова-жести з метою виявлення базових функцій мови [3, с. 122]. Л. Вітґенштайн вважає, що цей аналітичний метод дає змогу уникнути небезпеки хибних суджень у роботі з філософськими, чи дотичними до філософських, словами і формулами. Він намагається з’ясувати суть таких понять, як розуміння, смисл, висловлювання, які розглядаються автором крізь призму позиції того, хто говорить, залучаючи його досвід і знання для розуміння повідомлення.

В. Загороднюк зауважує, що «постмодерне дослідження мови акцентується не на синтаксисі або семантиці, а, насамперед, на прагматиці, де мова не відокремлена від її носія — людини» [4].

Зазначимо, що постать Людвіґа Вітґенштайна стає ключовою і для «прагматичного повороту» у сучасній філософії, який розглядається як «перехід від моделі свідомості до моделі мови в межах аналітичної стратегії філософування» [6, с. 10]. Цей поворот, відповідно, теж пов’язують з іменами Л. Віттґенштайна, В. Куайна, У. Селларса. Він характеризується розробкою прагматичної концепції значення, де головна увага зосереджена на комунікативній функції мови. Прагматичний поворот переорієнтував дослідження з семантичного рівня до прагматичного. Предметом мовної прагматики стає аналіз використання мови і буденної комунікації між людьми, а головна мета вбачається в синкретичному осмисленні проблеми людського взаєморозуміння. На нашу думку, прагматичний поворот варто розглядати у тісній взаємодії з лінгвістичним поворотом, який під впливом соціокультурних трансформацій надалі стає комунікативним — своєрідним продовженням і завершенням лінгвістичного повороту. Прагматичний поворот у філософії, а також синтез аналітичної та герменевтичної традицій, який відбувся у 60-х роках став приводом до виникнення нових концепцій: «діалогічний конструктивізм», трансцендентальна прагматика К. О. Апеля та універсальна прагматика Ю. Габермаса. На думку А.С. Колеснікова подолання «моделі свідомості» спровокувало кардинальні зміни образу філософії науки та філософії загалом [6, с. 10]. «Прагматична та герменевтична трансформація філософії полягає в тому, що місце трансцендентального суб'єкта займає суб'єкт життєвої практики. Основою пізнання постають історичні традиції, інтеракція, мовна гра, діалог, текст, у яких робота свідомості не зводиться до калькування понять, а розкривається в актах розуміння, визнання іншого» [9, с. 305−306]. Спостерігаючи за процесами, які відбувалися у західноєвропейській думці 60−70-х років, Л. А. Ситниченко дійшла висновку, що «тяжіння до мовно-комунікативної раціональності» — характерна її ознака. «У контексті філософського аналізу мови науки (найдовершенішого взірця ясності, обґрунтованості й доведеності), найвпливовішою, — зазначає авторка, — стає аналітична філософія мови пізнього Вітґенштайна. Прояснення значень слів та висловів природних (національних) мов розглядається як чи не найголовніше покликання філософії» [14, с. 7].

Упродовж другої половини ХХ ст. на тлі лінгвістичних трансформацій особливої популярності набуває комунікативна проблематика, яка характеризується змінами у «ставленні до мовної комунікації, мови та мовлення як до граничного начала людського розуміння світу та саморозуміння» [14, с. 7]. У 1963 році натхненний поглядами Мартіна Гайдеґера, Людвіґа Віттґенштайна та Чарльза Пірса Карл-Отто Апель у праці «Ідея мови в традиції гуманізму від Данте до Віко» звертається до лінгвістичної проблематики, розглядаючи її, за висловом А. П. Огурцова, як неодмінну передумову природничих наук, емпіричної та теоретичної науки про мову і як важливу передумову самої трансцендентальної філософії [11]. Розмірковуючи над впливом К.-О. Апеля на подальший розвиток філософії, Л. А. Ситниченко вважає, саме цей мислитель, спираючись на досягнення попередників (а саме Л. Вітґенштайна) й «виходячи з вимог часу, йде набагато далі». Він намагається обґрунтувати сучасне припущення про «апріорі комунікації», що з «необхідністю супроводжує будь-який конечний людський досвід — як взаємин, так і ставлення до навколишнього світу. Він доходить простої, але напрочуд глибокої думки: кожний комунікативний акт людини (а поза комунікацією людина не існує свідомо) вже — аргіогі, ще до реального здійснення — передбачає власне комунікативність. Тобто людина завжди націлена на взаєморозуміння, взаємовідкритість щодо інших („комунікативної спільноти“), завжди „трансцендентально настановлена“ на сприйняття всіх можливих контраргументів („контрфактичні судження“), на рівного собі відповідача або ж можливих (сьогодні, вчора, завтра) відповідачів» [14, с. 7]. філософський комунікація особистість пізнання Незважаючи на певну хронологічну розбіжність у поглядах сучасних науковців щодо здійснення лінгвістичного повороту, всі вони погоджуються, що він визначає мову необхідною передумовою осягнення будь-якої реальності. За законами знакових перетворень уможливлюється дослідження будь-яких явищ у житті людини та відбувається трансформація філософського бачення природи та мови. Лінгвістичний поворот позначає також звернення до специфічних аспектів мови: мови дискурсу, дискурсивної практики, які актуалізують синтаксично-граматичні правила мови як загальну систему норм. «Лінгвістичний поворот у філософії ХХ ст., її звернення до лінгвістичних моделей і методів, розрізнення нею мови та мовлення, зацікавлення семантичними та прагматичними аспектами функціонування мови призвів до того, що вона перейшла від вивчення типів зв’язку в окремому реченні до усвідомлення мови як важливого компонента взаємодії людей і механізму здійснення когнітивних актів як зв’язних послідовностей мовних актів» [11, с. 491].

Ця ситуація заклала підґрунтя для усвідомлення ролі й місця комунікації в науковому та буденному житті особистості, визначення її важливої ролі у пізнанні, діяльності та загалом існуванні людства.

Починаючи з ХХ ст., з уведенням терміну «лінгвістичний поворот» акцент у філософських дослідженнях зміщується на мовне питання, відкриваються можливості для вивчення широкого спектру проблем слова та мови усіма науковцями гуманітарних галузей, не обмежуючись суто лінгвістичним спрямуванням. Зокрема важливий внесок у здійснення лінгвістичного повороту зробив Людвіґ Вітґенштайн. Його твердження, що мова формує наш світ, змінює стосунки мови та мислення і спонукає до усвідомлення значення мови як потужного інструменту, засобу вираження міркування, реалізованого в мовних актах. Схожий висновок робить В.В. Бібіхін: «думка і є словом», і як би глибоко людина не зазирнула в себе, шукаючи відповідь на виклик буття та небуття, вона бачить мову [1, с. 11]. На завершення варто згадати і слова Гадамера, який вважав, що мова як комунікація є буттєвим простором смислу. Мова як діалог і традиція постає основою філософського осмислення способу розуміння [див.: 2, с. 9].

Отже, лінгвістичний поворот сприяв домінуванню мовної тематики упродовж багатьох років не лише в аналітичній філософії, а й усій гуманітарній царині. Надалі це загострило потребу у дослідженні тих комунікативних характеристик мови та мовлення, котрі сприяють зближенню, розумінню, дискурсу як між окремими індивідами, так і цілими спільнотами, і навіть сферами знання. Саме на комунікативну методологію, зароджену в лінгвістичному руслі, покладаються сподівання розв’язати наявні проблеми і нові виклики, перед якими опинилась сучасна наука.

Список використаних джерел

• 1. Бибихин В. В. Язык философии / Владимир Вениаминович Бибихин. — Спб.: «Наука», 2007. — 389 с. — (3-е изд., стер). — (Слово о сущем).
• 2. Богачов А. Л. Філософська герменевтика: Навчальний посібник / А. Л. Богачов. — К.: «Курс», 2006. — 405 с.
• 3. Витгенштейн Л. Голубая и коричневая книги: предварительные материалы к «Философским исследованиям» / Людвиг Витгенштейн. — Новосибирск: Сиб.унив.изд-во, 2008. — 256 с.
• 4. Загороднюк В. Антропологічний поворот і антиперсоналістські тенденції у сучасній філософії / В. Загороднюк // Філософські діалоги, — 2010. Вип. 4, Ч. 1: Філософсько-антропологічні читання: творча спадщина В.І. Шинкарука та сьогодення /Валерій Петрович Загороднюк. — К., 2010; С. 117−121
• 5. История философии. Энциклопедия — Минск: Интерпресссервис: Книжний дом, 2002. — 1376 с.
• 6. Колесников А. С. Современная мировая философия: Учебник для вузов / А. С. Колесников. — М.: Академический проект; Альма матер, 2013. — 563 с.
• 7. Кудряшова Т. Б. Переживание времени в условиях медиапространства [Електронний ресурсі / Т. Б. Кудряшова — Режим доступу до ресурсу: http://www.intelros.ru/pdf/mediafilosofia/15.pdf.
• 8. Марков Б. В. Люди и знаки: антропология межличностной коммуникации / Б. В. Марков. — Спб.: «Наука», 2011. — 667 с.
• 9. Марков Б. В. Мораль и разум / Борис Васильевич Марков // Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие / Борис Васильевич Марков. — Спб.: «Наука», 2001. — С. 287−377.
• 10. Огурцов А. П. Методология науки: статус и программы / А. П. Огурцов, В. М. Розин. — М., 2005. — 295 с.
• 11. Огурцов А. П. Новая философская энциклопедия: Апель К.-О. ГЕлектронний ресурсі / А. П. Огурцов — Режим доступу до ресурсу: http://iph.ras.ru/elib/0223. html.
• 12. Огурцов А. П. Философия науки: двадцатый век: концепции и проблемы в 3 частях / А. П. Огурцов // Философия науки: исследовательские программы / А. П. Огурцов. — СПб: Изд. дом «Мирь», 2011. — С. 503.
• 13. Руднев В. Божественный Людвиг (жизнь Витгенштейна) / В. Руднев. // Логос. — 1999. — № 1. — С. 84−98.
• 14. Ситниченко Л. А. Першоджерела комунікативної філософії ГТексті: навч. посібник для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закладів / Л. А. Ситниченко; Міжнародний фонд «Відродження». — К.: Либідь, 1996. — 176 с
• 15. Rorty R. The Linguistic Turn: essays in philosophical method / R. Rorty. — New York, 1967. — 416 с.