Види та процеси пам'яті

пам’ять школяр молодший Залежно від змісту матеріалу, який людина запам’ятовує, виділяють образну, рухову, емоційну і словесно-логічну пам’ять.

Перші підвалини по вивченню образної пам’яті заклав радянський вчений-психолог А. Лурія. А в середині вісімдесятих років минулого століття російський вчений Ігор Матюгін почав свої дослідження в цій галузі із вивчення впливу образного мислення на рухову активність. Вона проявляється у запам’ятовуванні образів і уявлень предметів, явищ, властивостей і зв’язків між ними, а залежно від аналізаторів буває зоровою, слуховою, нюховою, смаковою і дотиковою. На відміну від образів сприймання образи уявлень пам’яті не такі яскраві, менш деталізовані, але більш узагальнені. Ці мнемічні образи не залишаються постійними, а змінюються під впливом інших уявлень, процесів забування тощо. Виняток становлять ейдетичні (гр. eidos — вид, вигляд) образи — яскраві та чіткі уявлення, які зберігаються в пам’яті тривалий час без будь-яких змін. Ейдетична пам’ять буває у художників, музикантів, а також у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Фізіологічною основою образної пам’яті є передусім нервові зв’язки першої сигнальної системи за участю другої сигнальної системи [45].

Рухова пам’ять — реалізується вона через запам’ятовування й відтворення людиною своїх рухів. Така необхідність виникає в різних видах людської діяльності. Вона є основою формування навичок ходіння, письма, різних трудових навичок і вмінь. Показником хорошої рухової пам’яті є фізична вправність. Вона ґрунтується на першо-сигнальних і другосигнальних нервових зв’язках [50].

Емоційна пам’ять — це запам’ятовування і відтворення людиною своїх емоцій. Безпредметних емоцій немає, а тому вони завжди запам’ятовуються разом з об'єктами, які їх викликають. Емоції сигналізують про те, як задовольняються потреби й інтереси людини, як формуються її стосунки з іншими людьми. Тому емоційна пам’ять має дуже важливе значення в життєдіяльності кожної людини [55].

Суттю словесно-логічної пам’яті є запам’ятовування й відтворення думок, понять, суджень, які відображають предмети і явища з їх загальними властивостями, істотними зв’язками і відношеннями. Думки не існують без мови, а тому пам’ять називають непросто логічною, а словесно-логічною. Провідна роль у ній належить другій сигнальній системі. На відміну від вищеназваних видів пам’яті, які в простіших формах є у тварин, словесно-логічна пам’ять властива тільки людині. Від неї залежить розвиток інших видів пам’яті. Всі чотири види пам’яті має кожна людина, але рівень їх розвитку визначається її професійною діяльністю [59].

Якщо за ознаку класифікації обирають час збереження матеріалу, то пам’ять характеризують як сенсорну, короткочасну і довготривалу.

Сенсорна пам’ять — характеризується дуже коротким часом (до 2 секунд) зберігання інформації, яка фіксується в рецепторах (на сітківці ока, в закінченнях нюхового, смакового та інших нервів). Суб'єктивно це переживається як відгук події, яка щойно відбулася («стоїть перед очима», «звучить у вухах» тощо) [49]. Залежно від аналізатора сенсорна пам’ять має різну модальність. Найбільше використовується зорова і слухова сенсорна пам’ять. Завдяки сенсорній пам’яті людина має змогу розпізнавати образи предметів ще в процесі їх формування [60].

Короткочасній пам’яті властиве швидке запам’ятовування матеріалу, негайне його відтворення і швидке забування. Вона пристосована для обслуговування ситуативних аспектів діяльності і має обмежений обсяг. Американський психолог Джордж-Армітеж Міллер встановив, що залежно від складності об'єктів запам’ятовування, він охоплює від 5 до 9 об'єктів. Німецький психолог Йоахим Хофман доводить, що обсяг короткочасної пам’яті залежить від швидкості дії механізму кодування інформації. Встановлено також, що короткочасна пам’ять ґрунтується на процесах активного проговорювання, тобто повторення інформації індивідом [64].

Довготривала пам’ять забезпечує тривале збереження нерідко значного обсягу матеріалу. Основним механізмом введення інформації в довготривалу пам’ять та її фіксування є повторення, яке відбувається на рівні короткочасної пам’яті. Причому механічне повторення, коли людина не вникає в зміст інформації, не забезпечує її тривалого запам’ятовування. У процесі збереження поступово відбувається структурна перебудова матеріалу: зменшується обсяг, втрачається чіткість формулювань, але чіткішими стають його структура і основний зміст [69].

Коли критерієм класифікації слугує мета діяльності людини, то пам’ять поділяють на мимовільну і довільну.

Ознаками мимовільної пам’яті є процеси запам’ятовування і відтворення, в яких немає мети щось запам’ятати чи відтворити. Мимовільне запам’ятовування відбувається ніби само по собі. Це як побічний продукт діяльності людини, а тому є фрагментарним і неміцним. Необхідною умовою мимовільного запам’ятовування будь-яких об'єктів є активна взаємодія з ними [75].

Довільна пам’ять характеризується цілеспрямованим запам’ятовуванням і відтворенням. За таких умов запам’ятовування відбувається як спеціальна мнемічна дія, що здійснюється за допомогою мнемічних операцій включення матеріалу в систему досвіду індивіда, пошуку способів організації матеріалу для його запам’ятовування і відтворення та ін. [88].

А.О. Смірнов [] вважає, що мимовільна і довільна пам’ять є двома послідовними ступенями розвитку пам’яті. За допомогою мимовільної пам’яті без спеціальних мнемонічних намірів формується основна частина людського досвіду. Довільна пам’ять використовується тоді, коли виникає необхідність керувати своєю пам’яттю.

За рівнем усвідомлення матеріалу, який запам’ятовується, пам’ять поділяють на смислову і механічну [92].

Смислова пам’ять пов’язана вона з розумінням матеріалу, який запам’ятовують. Основою її є різні за складністю словесних та образних асоціацій смислові зв’язки. Матеріал, що запам’ятовується, логічно обробляється, узагальнюється, пов’язується з наявним досвідом, а тому довше зберігається і легше відтворюється. Смислове запам’ятовування розвивається разом із мовленням і мисленням. Воно може бути мимовільним і довільним [98].

Особливість механічної пам’яті полягає у нерозумінні засвоюваного матеріалу, який є надто важким або коли людина, замість намагання осягнути сенс, просто повторює інформацію. Деякі дослідники вважають, що механічне і смислове запам’ятовування є ступенями розвитку пам’яті, але це не так, оскільки механічне запам’ятовування не є обов’язковим. Навпаки, з ним треба боротися, бо воно стримує розвиток смислової пам’яті [103].

Пам’ять включає такі процеси: запам’ятовування, збереження, відтворення і забування.

Запам’ятовування — це процес закарбування та наступного збереження сприйнятої інформації, за мірою активності перебігу цього процесу виокремлюють два види запам’ятовування: мимовільне і довільне.

Мимовільне запам’ятовування — це запам’ятовування без свідомо поставленої мети, без використання жодних прийомів і прояву вольових зусиль. Це просте закарбування того, що впливало на нас і зберегло деякий слід від збудження в корі головного мозку. Кожен процес, що відбувається в корі головного мозку, залишає після себе сліди, хоча міра їх міцності буває різною. Матеріал запам’ятовується краще тоді, коли він життєво важливий для людини, відповідає її інтересам, потребам, цілям та завданням її діяльності. Найчастіше мимовільне запам’ятовування носить вибірковий характер і визначається ставленням людини до навколишнього світу [25].

Від мимовільного запам’ятовування необхідно відрізняти довільне запам’ятовування, яке характеризується наявністю свідомої мети запам’ятати матеріал і використанням спеціальних прийомів запам’ятовування.

Довільне запам’ятовування є складною розумовою діяльністю, яка підпорядковується завданню запам’ятати. Крім того, довільне запам’ятовування включає в себе різні дії, які виконуються для того, щоб краще досягти поставленої мети. Однією з таких дій або способів залам’ятовування є заучування. Його сутність полягає в багаторазовому повторенні навчального матеріалу до його повного та безпомилкового запам’ятовування. Таким способом користуються при заучуванні віршів, формул, історичних дат. Порівнюючи ефективність мимовільного та довільного запам’ятовування, слід відзначити, що довільне запам’ятовування є значно продуктивнішим [43].

Головна особливість довільного запам’ятовування — це вияв вольових зусиль у вигляді постановки задачі на запам’ятовування. Багаторазові повторення дають змогу запам’ятати матеріал, що в багато разів перевищує об'єм індивідуальної короткочасної пам’яті. Багато з того, що сприймається в житті багаторазово, не запам’ятовується людиною, якщо вона не поставить перед собою завдання запам’ятати. Але якщо поставити перед собою завдання і виконати всі необхідні для його реалізації дії, запам’ятовування протікає ефективніше і виявляється міцнішим. Велике значення при цьому має постановка не тільки загального завдання (запам'ятати те, що сприймається), але й часткових, спеціальних задач. Так, в одному випадку людина ставить перед собою завдання запам’ятати тільки головні думки, найістотніші факти, а в іншому — запам’ятати дослівно тощо. Постановка спеціальних завдань має істотний вплив на запам’ятовування. На думку С.Л. Рубінштейна: «головне значення має питання про залежність запам’ятовування від характеру діяльності, в ході якої воно здійснюється» [35]. Він вважає, що в проблемі запам’ятовування немає однозначної залежності між довільним та мимовільним запам’ятовуванням. І довільне запам’ятовування має переваги лише на перший погляд.

Дослідження П.І. Зінченка переконливо показали, що установка на запам’ятовування, яка робить його метою дії суб'єкта, не є сама по собі вирішальною для ефективності цього процесу; мимовільне запам’ятовування може виявитися ефективнішим довільного. Мимовільне запам’ятовування картинок у ході діяльності у дослідженні П.І. Зінченка, метою якого виступала їх класифікація (але відсутнє завдання запам’ятати), виявилося набагато вищим, ніж у випадку, коли перед досліджуваним стояло завдання запам’ятати картинки [46].

Дослідження А. О. Смирнова підтвердило той факт, що мимовільне запам’ятовування може бути продуктивнішим, ніж довільне: те, що досліджувані запам’ятовували мимовільно в ході діяльності, метою якої не було запам’ятовування, запам’ятовувалося міцніше, ніж те, що вони намагалися запам’ятати спеціально [51].

Таким чином, запам’ятовування, включене в яку-небудь діяльність, виявляється найбільш ефективним, оскільки залежить від діяльності, у процесі якої воно відбувається.

Механічне запам’ятовування — це запам’ятовування без усвідомлення логічного зв’язку між різними частинами матеріалу (запам'ятовування історичних дат, статистичних даних тощо). Підгрунтям механічного запам’ятовування є асоціації за суміжністю. Одна частина матеріалу пов’язується з іншою тільки тому, що слідує за нею в часі. Для встановлення подібного зв’язку необхідне багаторазове повторення матеріалу [64].

Механічне та осмислене запам’ятовування тісно пов’язані одне з одним. Заучуючи напам’ять, людина спирається на смислових зв’язках, але точна послідовність слів запам’ятовується за допомогою асоціацій за суміжністю. З іншого боку, заучуючи навіть беззмістовний матеріал, ми намагаємося побудувати смислові зв’язки [68].

Якщо порівнювати способи запам’ятовування матеріалу — осмислене та механічне, — то можна дійти висновку про те, що осмислене запам’ятовування набагато продуктивніше. За механічного запам’ятовування в пам’яті через одну годину залишається тільки 40% інформації, а через кілька годин — всього 20%; за осмисленого запам’ятовування 40% інформації зберігається в пам’яті навіть через місяць [70].

Корисним прийомом осмислення матеріалу є порівняння, тобто знаходження подібності та відмінностей між предметами, явищами, подіями тощо. Одним з варіантів даного методу є зіставлення нового матеріалу з одержаним раніше. Вивчаючи новий матеріал, учитель нерідко зіставляє його з вивченим раніше, тим самим включаючи новий матеріал у систему наявних знань.

Крім того, важливим методом осмисленого запам’ятовування матеріалу і високої міцності його збереження є метод повторення.

По-перше, заучування протікає нерівномірно: зразу за підйомом у відтворенні може наступити деяке його тимчасове зниження. Повторення у даному випадку сприяє істотному зростанню пригадування.

По-друге, заучування носить стрибкоподібний характер: іноді кілька повторень підряд не дають істотного приросту в пригадуванні, але потім, при наступних повтореннях, відбувається різке збільшення об'єму запам’ятованого матеріалу. Це пояснюється тим, що сліди, які залишаються щоразу після сприймання об'єкта, спочатку бувають недостатніми для пригадування, але потім, після кількох повторень, їх вплив відчувається відразу.

По-третє, якщо матеріал загалом не складний для запам’ятовування, то перші повторення дають більший результат, ніж наступні. Кожне нове повторення дає досить незначне збільшення об'єму матеріалу, що запам’ятовується. Пояснюється це тим, що головна, легша частина, запам’ятовується швидко, а та, що залишилася, важча частина, вимагає більшої кількості повторень.

По-четверте, у випадку заучування складного матеріалу, запам’ятовування спочатку йде повільно, а потім швидко. Це пояснюється тим, що дії перших повторень через трудність матеріалу недостатні і приріст об'єму запам’ятовуваного матеріалу зростає лише при багаторазових повтореннях.

По-п'яте, повторення необхідне не тільки тоді, коли ми вчимо матеріал, але й тоді, коли потрібно закріпити в пам’яті те, що ми вже вивчили. При повторенні заученого матеріалу його міцність та тривалість збереження збільшується в кілька разів [87].

Дуже важливо правильно розподіляти повторення у часі. Існують два способи повторення: концентрація та розподіл. За першого способу матеріал заучується за один прийом, повторення слідує одне за одним. За другого способу кожне повторення відділене від наступного певним проміжком часу. Розподілене повторення раціональніше за концентроване. Воно економить час та енергію, сприяє міцному запам’ятовуванню. Тому досвідчені педагоги повторюють з учнями навчальний матеріал протягом цілого року, а для того, щоб не знизилася активність дітей, урізноманітнюють прийоми повторення, включають матеріал у все нові зв’язки.

Подібним до методу розподіленого заучування є метод відтворення під час заучування. Його сутність полягає у спробах відтворити матеріал, який ще повністю не вивчений.

Способи заучування слід застосовувати залежно від характеру матеріалу. При заучуванні зв’язного тексту краще користуватися комбінованим способом, частковий є ефективнішим при заучуванні іноземних слів, географічних назв. Невеликі за об'ємом і нескладні тексти можна заучувати цілком.

Успіх запам’ятовування забезпечується самоконтролем. Дуже важливо при заучуванні робити спробу відтворити матеріал. Це допомагає встановити, що ми запам’ятали, яких помилок припустилися при відтворенні і на що слід звернути увагу при наступному читанні. Коли учень читає матеріал, йому може здаватися, що він усе знає. Але при відтворенні може виявитися, що матеріал недостатньо заучений.

Однією з умов успішного запам’ятовування є систематизація матеріалу. Дослідження А. О. Смирнова і Л. В. Занкова виявили значні переваги у запам’ятовуванні згрупованого тексту порівняно з незгрупованим. Систематизація може здійснюватися кількома шляхами: шляхом об'єднання об'єктів запам’ятовування за певною ознакою (наприклад, об'єднання предметів у групи за кольором, формою, величиною тощо), шляхом об'єднання матеріалу в хронологічному порядку (наприклад, історичні події), шляхом систематизації за запропонованою вчителем схемою (наприклад, при узагальненій характеристиці географічних зон) [93].

Таким чином, для успішного запам’ятовування необхідно враховувати особливості механізмів процесу запам’ятовування і використовувати різноманітні мнемічні прийоми.

Сприйнята людиною інформація не лише запам’ятовується, але й зберігається в пам’яті певний час. Збереження належить до процесів пам’яті й має свої закономірності. А. О. Смирновим встановлено, що збереження може бути динамічним і статичним [98].

Динамічне збереження виявляється в оперативній пам’яті, а статичне — у довготривалій. За динамічного збереження матеріал змінюється мало, за статичного, навпаки, він обов’язково піддається реконструкції, обробці.

Реконструкція матеріалу, що зберігається в довготривалій пам’яті, відбувається під впливом тієї інформації, яка безперервно надходить від органів чуття. Реконструкція виявляється в різних формах: у зникненні деяких деталей, у зміні послідовності матеріалу, в узагальненні його.

Про збереження інформації та її видозміну можна зробити висновок на підставі двох процесів — відтворення та впізнавання.

Відтворення — це процес, який є доказом наявності запам’ятовування. Через нього перевіряється якість знань та вміння використовувати набутий досвід [66].

Розрізняють два види відтворення: впізнавання та пригадування.

Впізнавання об'єкта відбувається в момент його повторного сприймання і означає, що відбувається сприймання об'єкта, яке сформувалося у людини раніше або на підставі особистих вражень (уявлення пам’яті), або на підставі словесних описів (уявлення уяви). Наприклад, ми впізнаємо будинок, у якому живе наш друг. Впізнавання розрізняється за мірою точності і повноти. Найменш повне впізнавання ми констатуємо в тих випадках, коли з’являється тільки відчуття знайомства об'єкта, а ототожнити його з чим-небудь з минулого досвіду не можемо. Наприклад, ми бачимо людину, обличчя якої нам здається знайомим, а згадати, хто вона і за яких обставин ми могли з нею зустрічатися, не можемо. Подібні випадки характеризуються невизначеністю впізнавання. В інших випадках впізнавання, навпаки, відрізняється повною визначеністю: ми відразу впізнаємо людину як певну особу. Тому такі випадки характеризуються повним впізнаванням. Ці два види впізнавання мають багато спільного: вони розгортаються поступово, що наближує їх до пригадування, а тому в ньому наявні мисленнєві та вольові компоненти.

Пригадування відрізняється від сприймання тим, що воно здійснюється після нього, поза ним. Пригадування образу складніше, ніж впізнавання. Так, учневі легше впізнати текст книги при повторному його читанні, ніж відтворити, пригадати зміст тексту без книги. Фізіологічним підґрунтям пригадування є відновлення нервових зв’язків, утворених раніше при сприйманні предметів та явищ [103].

Подібно до запам’ятовування, відтворення може бути мимовільним та довільним.

Мимовільне відтворення відбувається несподівано для людини. Наприклад, проходячи мимо школи, у якій вчилася людина, у неї може несподівано виникнути образ учителя, який її навчав, або образи шкільних друзів. За довільного відтворення людина згадує, ставлячи перед собою свідому мету, згадати щось із минулого досвіду. Наприклад, при складанні іспиту студент намагається згадати, що він знає з приводу поставленого питання [113].

Пригадування може мати характер тривалого процесу. У цих випадках досягнення поставленої мети — згадати що-небудь — здійснюється через досягнення проміжних цілей, причому використання проміжних ланок носить свідомий характер. Людина свідомо шукає те, що допоможе їй пригадати, тому процеси пригадування тісно пов’язані з процесами мислення. Разом з тим у процесі пригадування людина може зустрічатися з труднощами, подолання яких вимагає від неї вольових зусиль. Тому пригадування є водночас вольовим процессом [121].

Забування виявляється в неможливості згадати або відтворити сприйняту раніше інформацію. Фізіологічним підґрунтям забування є деякі види коркового гальмування, що заважають актуалізації тимчасових нервових зв’язків. Найчастіше це загальне гальмування, яке розвивається за відсутності підкріплення.

Забування виявляється в двох головних формах: неможливість пригадати або впізнати; неправильне пригадування або впізнавання.

Між повним відтворенням та повним забуванням існують різні рівні відтворення та впізнавання, котрі деякі дослідники називають «рівнями пам’яті». Найчастіше виокремлюють такі три рівні: пам’ять, що відтворює; пам’ять, що впізнає; пам’ять, що полегшує.

Забування протікає нерівномірно в часі. Найбільша втрата матеріалу відбувається відразу ж після його сприймання, а в подальшому забування йде повільніше. Так, дослідження Г. Еббінгауза показали, що через годину після заучування 13 беззмістовних складів забування досягає 56%, у подальшому воно йде повільніше. Причому така сама закономірність характерна і для забування осмисленого матеріалу. Підтвердженням цьому може слугувати дослідження американського психолога М. Джонса [], дослідження якого зводилося до такого: до початку лекції він попередив студентів, що в кінці вони одержать листочки із питаннями по змісту лекції, на які необхідно відповісти письмово. Лекція читалася зі швидкістю 75 слів на хвилину, чітко й доступно. Письмове опитування проводилося 5 разів через різні інтервали часу (у подальшому студентів про опитування не попереджали). Результати цього дослідження були такими: відразу після лекції студенти правильно відтворили 65% головних думок лекції, через три — чотири дні після лекції - 45,3%, через тиждень — 34,6%, через два тижні - 30,6%, через вісім тижнів — 24,1%. Для порівняння даних було запрошено видатного лектора, що дало змогу одержати аналогічні дані: відразу після лекції студенти відтворили 71% головних його думок, а далі йшло забування сприйнятого матеріалу: спочатку швидше, а потім дещо повільніше. З цього витікає висновок: якщо студенти не будуть працювати над закріпленням навчального матеріалу в пам’яті, через два місяці від нього залишиться у кращому випадку 25%, і найбільша втрата відбудеться у перші три — чотири дні після сприймання. Ці дані правильні у тому випадку, коли матеріал після сприймання не піддавався мисленнєвій обробці і сприймався пасивно.

Для того, щоб уповільнити процес забування, необхідно своєчасно організувати повторення сприйнятого матеріалу. Це правило підтверджується дослідженнями М. Н. Шардакова, який встановив, що якщо не повторювати одержаного матеріалу в день сприймання, то через день зберігається в пам’яті 74% матеріалу, через три — чотири дні - 66%, через місяць — 58%, через шість місяців — 38%. Під час повторення матеріалу в перший день у пам’яті залишається 88%, через три — чотири дні - 84%, через місяць — 70% і через шість місяців — 60%. Якщо ж організувати періодичне повторення матеріалу, то об'єм збереженої інформації буде досить високим протягом значного періоду часу [77].

Зустрічаються випадки, коли людина не може згадати чогось у даний момент (наприклад, відразу після сприймання інформації), але пригадує або впізнає це через деякий час. Таке явище одержало назву ремінісценція (смутне пригадування), cутність якої полягає в тому, що наступне відтворення матеріалу, якого ми не могли відразу повністю відтворити, через день — два після сприймання поповнюється фактами і поняттями, які були відсутні при першому відтворенні матеріалу. Це явише часто спостерігається при відтворенні словесного матеріалу великого за обсягом, що зумовлено втомою нервових клітин. Ремінісценція виявляється частіше в дошкільників та молодших школярів. Дещо рідше це явище зустрічається в дорослих. За даними Д.І. Красилміткової, при відтворенні матеріалу ремінісценція зустрічається у 74% дошкільників, у 43,5% молодших школярів і в 35,5% підлітків. Це пояснюється тим, що діти не завжди відразу як слід осмислюють матеріал у ході його сприймання і тому передають його неповно, їм необхідний певний проміжок часу для його осмислення, у результаті чого відтворення стає повнішим. Якщо ж матеріал осмислюється відразу, то ремінісценція не спостерігається. Тому в старших школярів рідше виникає це явище.

У явищі ремінісценції виявляється єдність процесів запам’ятовування, забування та відтворення, які є різними сторонами одних і тих самих нейродинамічних процесів.

Нині відомі чинники, які впливають на швидкість перебігу процесів забування. Зокрема забування відбувається швидше, якщо матеріал недостатньо зрозумілий людині.

Швидкість забування залежить також від об'єму матеріалу і міри складності його засвоєння: чим більший об'єм матеріалу або чим він складніший для сприймання, тим швидше відбувається забування. Іншим чинником, що прискорює процес забування, е негативний вплив діяльності, який слідує за заучуванням. Це явище одержало назву ретроактивного гальмування. У дослідженні А. О. Смирнова [] групі школярів давали для заучування різні прикметники, а відразу після цього — другий ряд слів. Після заучування другого ряду слів перевіряли, скільки прикметників запам’ятали діти. В іншій групі школярів давали п’ятихвилинну перерву між заучуванням першого та другого ряду слів. Виявилося, що школярі, які вчили ряди слів без перерви, відтворили на 25% менше прикметників, ніж діти, які мали невелику перерву. У другому досліді після заучування прикметників дітям давали ряд чисел. У цьому випадку відтворення ряду слів знизилося лише на 8%. У третьому досліді після заучування слів йшла складна розумова робота — розв’язання складних математичних задач. Відтворення слів знизилося на 16%.

Іншим суттєвим чинником, який впливає на швидкість забування, є вік. З віком відзначається погіршення багатьох функцій пам’яті, запам’ятовувати матеріал стає важче, а процеси забування прискорюються [83].

Головними причинами забування, які виходять за рамки середньостатистичних значень, є різні хвороби нервової системи, сильні психічні та фізичні травми (пов'язані з втратою свідомості, емоційні травми). У цих випадках може виникати явище, яке називається ретроградною амнезією, яка характеризується тим, що забування охоплює період, який передує події, що слугувала причиною амнезії. З часом цей період може зменшуватися, а іноді забуті події можуть повністю відновитися в пам’яті [].

Забування наступає швидше при розумовій або фізичній втомі. Причиною забування може бути дія сторонніх подразників, які заважають зосередитися на матеріалі. У боротьбі із забуванням важливу роль відіграють раціональні способи заучування.

Отже, основу пам’яті складають процеси запам’ятовування, збереження, забування, пригадування. Значення пам’яті в житті людини значне. Абсолютно все, що ми знаємо, вміємо, є наслідок здатності запам’ятовувати й зберігати в пам’яті образи, думки, пережиті почуття, рухи та їх системи. У кожної людини є різні види та процеси пам’яті.