Основний зміст. 
Страхування як спосіб забезпечення виконання зобов’язань у цивільному законодавстві України

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено об'єкт, предмет і використанні методи дослідження, викладено наукову новизну і основні положення, що виносяться на захист, висвітлено практичне значення отриманих результатів, подані дані про апробацію результатів дослідження.

У розділі першому «Загальна характеристика способів забезпечення виконання зобов’язань», який складається з трьох підрозділів, досліджуються поняття, ознаки, способи забезпечення виконання зобов’язань, а також інші (нетрадиційні) види забезпечення виконання зобов’язань.

У підрозділі 1.1. «Поняття та ознаки забезпечення виконання зобов’язань» авторкою зроблено спробу узагальнити наукові знання в сфері застосування видів способів забезпечення виконання зобов’язань та вивести загальну дефініцію способів забезпечення виконання зобов’язань. В процесі дослідження в цьому напрямку авторкою виявлено, що питання, що стосуються загальних положень про забезпечення зобов’язань врегульовані в законі неповно і суперечливо.

На основі системного тлумачення ЦК України автор приходить до висновку про те, що поняття про забезпечення зобов’язань слід пов’язувати з сенсом, який вкладається в нього нормами розділу, спеціально присвяченого цьому інституту — глава 49 ЦК України.

Автор досліджує функції забезпечень, ознаки забезпечувального зобов’язання. В ході здійсненого аналізу автор приходить до висновку, що забезпечувальне зобов’язання — це правовідношення, що виникло на підставі правової норми внаслідок порушення основного забезпечувального зобов’язання його стороною, виконання якого, залежно від способу забезпечення, спрямоване на стимулювання боржника до належного виконання обов’язків та на захист інтересів кредитора.

У підрозділі 1.2. «Способи забезпечення виконання зобов’язання» досліджуються особливості виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає з: неустойки, поруки, гарантії, завдатку, застави та її окремих видів — іпотеки і закладу, притримання. Зазначається, що розглянуті в даному підрозділі деякі аспекти виконання забезпечувальних зобов’язань свідчать про особливості їх елементів, динаміки, юридичних фактів, що на них впливають.

У підрозділі 1.3. «Інші (нетрадиційні) способи забезпечення виконання зобов’язань» автор дисертаційного дослідження вважає за потрібне розглянути існуючі способи забезпечення зобов’язань, які не назвав законодавець в ст. 546 ЦК України, але вказав на можливість їх встановлення законом або договором. До них слід віднести: міри оперативного впливу, страхування ризику невиконання договору, безакцептне списання, акредитив, угода репо, валютна обмовка, платіж до відвантаження товару (передоплата), чек, вексель, резервування права власності, обмовки про збереження права власності, операції здійснені під відкладальною умовою, попередній договір.

У другому розділі «Теоретичні, методологічні та правові основи страхування», який складається з двох підрозділів, досліджуються сутність, функції та принципи страхування, а також класифікація страхових правовідносин.

У підрозділі 2.1. «Сутність, функції та принципи страхування» автор наводить визначення поняття страхування. Стверджується, що основні призначення страхування — це захисне, накопичувальне, інвестиційно — зберігальне, розподільче, стабілізуюче, міжнародне фінансове.

За формою страхування виступає як державне, акціонерне, взаємне, кооперативне та самострахування. Страхування втілює в собі ідею попередження, захисту та безпеки. Зміст страхування розкривається в його функціях, таких, як: ризикова, створення й використання страхових резервів (фондів), заощадження коштів, превентивна, інвестиційна.

У дисертації обстоюється думка автора, що сутність страхування розкривається при розгляді змісту принципів страхування. Виходячи з особливостей українських договірних цивільно-правових відносин, що виникають в процесі страхування, розглянуті такі базисні принципи його здійснення: як конкурентність, страховий ризик, страхового (майнового) інтересу, максимальної сумлінності (найвищої довіри), відшкодування в межах реально завданих збитків, франшизи, суброгації, контрибуції, співстрахування і перестрахування, диверсифікації.

У підрозділі 2.2. «Класифікація страхових правовідносин» автором досліджується класифікація страхових правовідносин. Так, розрізняють класифікацію страхування: а) за історичними ознаками (пов'язана з етапами розвитку страхування); б) за економічними ознаками: спеціалізація, об'єкти страхування, рід небезпек, статус страхувальника, статус страховика; в) за юридичними ознаками: вимоги міжнародних угод і внутрішнього законодавства та форма проведення (під якою фактично розуміються підстави виникнення).

Класичною для цивільного права є класифікація, яка була надана О.С. Іоффе: за суб'єктом (з участю фізичних чи юридичних осіб); за об'єктом страхової охорони (майнове і особисте страхування) та за джерелом виникнення (добровільне і обов’язкове). Виділяють чотири можливі об'єкти страхування: страхова виплата, річ і особисті блага, страховий інтерес, страхова послуга. Автором зазначається, що існують три види страхування: майнове, особисте та страхування відповідальності.

В залежності від роду діяльності страховика існує чотири види страхування: звичайне (пряме), перестрахування, співстрахування і взаємне страхування.

Автор констатує ключову роль страхового інтересу для здійснення страхових правовідносин, в той же час, автор не важає за можливе визнати страховий інтерес об'єктом страхування. Запропоновано надати страховому інтересу легальне визначення та внести доповнення в страхове законодавство, зокрема, в ЦК України та Закон України «Про страхування» статтю в редакції: «Страховий інтерес — суб'єктивне ставлення особи (фізичної або юридичної), яке обумовлене об'єктивною потребою в збереженні об'єкта страхової охорони, та з втратою якого особа може зазнати шкоди (матеріальної чи моральної) при настанні певної страхової події».

У третьому розділі «Договір страхування як спосіб забезпечення виконання зобов’язань», який складається з трьох підрозділів, присвячений досліджено поняття договору страхування як способу забезпечення виконання зобов’язань, визначенню сторін та динаміки договірних правовідносин страхування.

У підрозділі 3.1. «Поняття договору страхування як способу забезпечення виконання зобов’язань» автором досліджується поняття договору страхування, аналізується, що є об'єктом страхування. Стверджується, що договір страхування відповідальності - це домовленість між страховиком і страхувальником, за якою страховик зобов’язується, в разі настання страхового випадку, відшкодувати третім особам, в межах встановленого сторонами ліміту відповідальності збитки, ненавмисно завдані страхувальником, а страхувальник зобов’язується своєчасно вносити страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Визначаються істотні умови договору страхування відповідальності, такі як: об'єкт, предмет страхування, страховий ризик, ліміт відповідальності страховика, розміри страхового внеску та строк дії договору.

Автором зазначаються ознаки договору страхування, визначаються особливості договору особистого страхування, договору майнового страхування та страхування відповідальності.

Автор вважає, що основна особливість договору страхування відповідальності виражається в його меті - захисті майнових інтересів страхувальника від витрат, які можуть бути покладені на нього (у відповідності до законодавства) судом у зв’язку з ненавмисно завданими ним збитками третім особам.

У підрозділі 3.2. «Сторони договору страхування як способу забезпечення виконання зобов’язань» основну увагу автором приділено визначенню сторін. Розроблено визначення «страховик», «страхувальник», визначаються їх суб'єктивні права та юридичні обов’язки.

Окрім сторін, до учасників договору страхування відповідальності належать треті (фізичні чи юридичні) особи, яким у разі настання страхового випадку виплачується страхове відшкодування. Особливість правового статусу потерпілого у договорі страхування полягає в тому, що він, не будучи стороною договору, набуває суб'єктивних прав, якими його наділив страхувальник. Він відповідає всім формальним вимогам, які ставляться до вигодонабувачів (бенефіціарів), як от: не приймає активної участі в договорі, але є учасником страхового правовідношення і може звернутися за відшкодуванням безпосередньо до страховика.

Зауважимо, що з приводу врегулювання питання про третіх осіб, страхування цивільної відповідальності має свої особливості, які підкреслюють самостійність та відмінність страхування відповідальності від інших видів страхування. Так, договір майнового страхування може бути укладений лише на користь тієї особи, яка має охоронювальний законом інтерес у збереженні майна (тобто власника, орендаря, заставодавця тощо). Ця третя особа завжди відома наперед і прямо вказується в договорі страхування. Вигодонабувач, тобто особа, яка має право на отримання страхової суми, може бути призначений і за договором особистого страхування. Страхувальник за власним бажанням має право замінити вигодонабувача іншою особою.

При страхуванні відповідальності вигодонабувачі визначені законом — це особи, які зазнали збитків у результаті настання страхового випадку (Закон України «Про страхування» — ст. 3 ч. 4). Тобто, якщо в договорі страхування вказаний інший вигодонабувач (або він у ньому взагалі не вказаний) — це не приймається до уваги при виплаті страхового відшкодування.

Автор пропонує власне визначення вигодонабувача як фізичної або юридичної особи, яка може зазнати збитків в результаті настання страхового випадку і може претендувати на страхове відшкодування.

Окрім вказаних учасників, існує ще одна категорія осіб, які сприяють виникненню страхових відносин і проводять їх документальне оформлення — це страхові посередники. Згідно із ст. 15 Закону «Про страхування» посередницьку діяльність між потенційним страхувальником та страховиком можуть здійснювати страховий або перестраховий брокер, страхові агенти.

У підрозділі 3.3. «Динаміка договірних правовідносин страхування як способу забезпечення виконання зобов’язань» автором зазначається, що договір страхування укладається на підставі письмової заяви-анкети страхувальника. Розроблено поняття «страховий поліс».

Автор вважає, що законодавець певною мірою ототожнює поняття «договір страхування» і «страховий поліс». По-перше, окремого законодавчого визначення страхового полісу (свідоцтва) не існує. А по-друге, якщо страховий поліс є формою договору страхування, то він і є тим самим договором страхування.

Встановлено, що до підстав, за наявності яких страховик має право відмовити страхувальнику у виплаті страхового відшкодування належать: 1) навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, спрямовані на настання страхового випадку; 2) вчинення страхувальником-громадянином або іншою особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку; 3) подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об'єкт страхування або про факт настання страхового випадку; 4) отримання страхувальником повного відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної у їх заподіянні; 5) несвоєчасне подання страхувальником відомостей про настання страхового випадку без поважних на те причин, або ж створення страховикові перешкод у з’ясуванні обставин, характеру та розміру збитків; 6) інші випадки, передбачені законодавством України.

Припинення договору страхування як способу забезпечення зобов’язань можливе за таких обставин: 1) закінчення терміну його дії; 2) виплати страховиком страхового відшкодування в повному розмірі; 3) несплати страхувальником платежів у встановлені договором терміни; 4) ліквідації страхувальника-юридичної особи або смерті страхувальника-громадянина чи втрати ним дієздатності; 5) ліквідації страховика у порядку, встановленому законодавством України; 6) прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

При розгляді недійсності договору страхування, автор зазначає, що договір страхування, як будь-який правочин, має відповідати загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Загальні умови недійсності правочинів встановлені ЦК України (ст. 215−236), проте для договору страхування Закон України «Про страхування» додатково вводить ще дві умови: 1) коли договір укладено після страхового випадку; 2) коли об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.

договірний зобов’язання страховий поліс.