Защита прав человека-международно-правові аспекты

Стр.

1.

Введение

…3−4.

2. Основна часть.

2.1 Обов’язки держав з захисту фізичних осіб,.

що є з його территории:

Здійснення принципу поваги та дотримання.

права і свободи человека;…5−7.

Повноваження консулів захисту прав громадян своєї.

країни у країні пребывания…7−9.

2.2 Поняття захисту окремих категорій фізичних осіб,.

що відносяться до категорії «уязвимых»:…9−10.

правове становище беженцев;…11−13.

правове становище етнічних, релігійних.

і мовних меньшинств;…13−16.

правове становище женщин;…17−18.

правове становище детей;…18−21.

правове становище апатридов і бипатридов…21−24.

3.

Заключение

…25.

4.

Список литературы

…26−27.

«Це неодмінно нормативно структуровані властивості й особливо буття особистості, які висловлюють її волю і є невід'ємними і необхідними способами та умовами її життя, її стосунки з суспільством, державою, іншими индивидами."1.

Права людини — одне з головних галузей міжнародного права. Це своєрідний ціннісний орієнтир, дозволяє застосовувати «людський вимір» як до держави, права й закону, до громадянського суспільства, оскільки ступінь зрілості і розвиненості останнього залежить значною мірою стану справ за правами людини, від обсягу цих правий і реалізації. Права людини дають можливість як брати участь у управлінні державою, а й дистанціюватися від цього, самовизначатися у сфері приватного життя, виборі переконань, ставлення до релігії, суспільству. Поглиненна громадянського суспільства державою, одержавлення всі сфери життя відбуваються там, де прав людини або відсутні, або носять декоративний характер.

Під захистом правами людини розуміється «сукупність правових норм, визначальних і закріплюють в договірному порядку правничий та свободи людини, зобов’язання держав з практичному втіленню у життя цих права і свободи, а як і міжнародні механізми контролю над виконанням державами своїх міжнародних зобов’язань у галузі правничий та безпосередньої захисту знехтуваних прав окремого человека2».

Актуальність теми обумовлена практикою брутальних та масові порушення правами людини і нездатністю чи небажанням окремих держав боротися з порушенням прав індивіда. Це своє чергу, втілило в життя поява міжнародних механізмів контролю над дотриманням правами людини та його захисту. Особливо актуальне запитання захисту прав громадян, і осіб, які перебувають під юрисдикцією держави у час, т.к. за останні десятиліття наявне істотне пожвавлення міграційних процесів. Внаслідок цього стає зростання великого простору для порушення прав человека.

Наукове значення роботи пов’язані з авторської класифікацією «уразливих» категорій. Такий їхній підхід передбачає його виконання практичних питань, т.к. правової статус кожного з категорії необхідно вирішувати з урахуванням диференціації інтересів різних груп при комплексному їх обліку на єдиній акті.

Справжня робота є намаганням обгрунтувати зазначений підхід.

Обов’язок держав з захисту фізичних осіб, що є з його территории.

Здійснення принципу поваги та дотримання права і свободи человека.

Принцип поваги та дотримання права і свободи людини закріплений Статуті ООН як один з цілей, реалізації якої був створена ООН: «Здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного гуманітарної характеру й у заохочення та розвитку шанування правами людини й основних свобод всім, незалежно від раси, статі, мови та религии3» Також його закріплено у низці за міжнародні договори та інших актів, найважливішим із якого є Загальна Декларація права і свободи людини 1948 року, 1950 року, міжнародний пакт про громадянських і політичні права, міжнародний пакт про економічні, соціальних і культурних правах 1966 року (Міжнародні пакти про права людини), Американська конвенція про права людини 1969 року, Конвенція СНД про права та основних свобод 1995 року й низку інших. Проаналізувавши цих документів, зміст принципу можна зводити до следующему:

держави зобов’язуються надавати й поважатиме зафіксовані у норми міжнародного права основні правничий та свободи усіх фізичних осіб, які перебувають під їх юрисдикцией;

держави зобов’язуються співпрацювати друг з одним з метою сприяння загальному повазі права і свободи человека.

Отже, зміст принципу поваги права і свободи людини показує, що галузь міжнародно-правового регулювання охоплює передусім встановлення певного переліку прав, що має бути надано людині.

Мета встановлення міжнародно-правового переліку, чи, як він іноді називають, «мінімального стандарту прав4», не «у справі уніфікації законодавства різних країн світу шляхом прийняття законів, створюють подібний правової режим забезпечення цих прав», а «у закріпленні основних права і свободи людини, що є прийнятними більшість держав світу й які мають дотримуватися государствами"5.

Держави, які взяли він певні юридичні зобов’язання відповідно до міжнародними договорами, повинні прийняти відповідних заходів щодо реалізації закріплених у яких положений.

Держава зобов’язана привести законодавство у відповідність із міжнародними номами. Передусім це стосується громадянських і політичних прав, оскільки, наприклад, Міжнародний пакт про громадянських і політичні права містить пряме цього вказівку: «Якщо це не є передбачено існуючими законодавчими чи іншими заходами, кожне використовується у цьому Пакті держава зобов’язується прийняти необхідні заходи у відповідності зі своїми конституційними процедурами і положеннями справжнього Пакту для таких законодавчих чи інших заходів, які можуть бути необхідні здійснення прав, визнаних у цьому Пакте."6 Також держава має вжити заходів із матеріального забезпечення прав (більшою мірою це стосується соціально-економічним правам).

У цьому непотрібен, що законодавство текстуально сприймало міжнародні норми, головне, що воно їй немає суперечило. Суть міжнародно-правового регулювання права і свободи людини у тому, що міжнародне право встановлює загальні принципи рішення державою питань права і свободи людини, але з містить самих рішень, які належать до компетенції государства.

Другою складовою принципу поваги та дотримання права і свободи є співробітництво держав. Таке співробітництво ввозяться рамках відділу міжнародних організацій на конвенційною платній основі у галузі з масовими і грубими порушеннями правами людини, створення механізму контроль над дотриманням правами людини. У цих цілях держави уклали ряд угод, до яких належать: Конвенція про попередженні злочинів геноциду і покарання для неї 1948 року, Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних з рабством, 1956 року, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 року, Міжнародна конвенція про припиненні злочину апартеїду і покарання для неї 1973 року й ін.

Обов’язки консулів захисту громадян своєї країни у країні пребывания.

Інститут консулів склався багато сторіч тому. Він була викликана потребами що розвивається торгівлі. Тієї епоху консульські завдання обмежувалися лише захистом перед місцевої влади торгових інтересів купців, дозволом суперечок з-поміж них.

Нині функції консульських установ набагато розширилися, але однією з основних завдань залишається захист громадян своєї країни біля країни перебування. Свідченням цього є те, що становище про це стоїть котра першою переліку функцій консулів в Віденської конвенції про консульські зносини 1963 года7: «захист у державі перебування інтересів подається держави та її громадян (фізичних юридичних осіб) не більше, що допускаються міжнародним правом8».

По повз цього, у Конвенції прописані таких функцій щодо громадян своєї країни, как:

1. допомогу і сприяння громадянам (фізичним та юридичним особам) подається государства;

2. виконання обов’язків нотаріуса, реєстратора актів громадського стану та інших подібних обов’язків, і навіть виконання деяких функцій адміністративного характеру за умови, у цьому разі ніщо який суперечить законам і правил держави пребывания;

3. охорона інтересів громадян (фізичних юридичних осіб) подається держави у разі спадкоємства «mortis causa «біля держави перебування у відповідно до законів і правилами держави пребывания;

4. охорона у межах, встановлених законів і правилами держави перебування, інтересів неповнолітніх та інших осіб, котрі мають повної дієздатністю, що є громадянами подається держави, особливо, коли потрібне встановлення над такими особами будь-якої опіки чи попечительства;

5. із дотриманням практики і близько, прийнятих у державі перебування, представництво чи забезпечення належного представництва громадян подається держави у судових та інших установах держави перебування для одержання, відповідно до законів і правилами держави перебування, розпоряджень про попередніх заходи, огороджуючих правничий та інтереси цих громадян, якщо, у зв’язку з відсутністю чи з інших причин, такі громадяни що неспроможні своєчасно здійснювати захист своїх правничий та интересов.

Як очевидно з цього, консули наділені досить великими повноваженнями щодо громадян своєї країни, що забезпечувати їхню захист у країні пребывания.

Поняття захисту окремих категорій фізичних осіб, що відносяться до категорії «уязвимых».

Поняття «уязвимых».

«Вразливість є співвідношення між реальними погрозами добробуту покупців, безліч здатністю населення і побудову суспільства дати собі раду. Такі загрози можуть бути внаслідок поєднання соціальних і природних процесів. Отже, поняття уразливості людини визначається багатьма проблемами, пов’язані з оточуючої його середовищем. Бо жоден че6ловек не захищений повністю від небезпечних природних явищ, то цієї проблеми стосується й багатих, і бідних, городян та її жителів сільській місцевості, населення на півночі та Півдня і може підірвати весь процес сталого розвитку у що розвиваються. Для зменшення уразливості потрібно визначити точки докладання зусиль у причинно-наслідкової ланцюга між виникненням потенційно небезпечного явища та її наслідками человека."9.

Поняття «уразливості» виникло Заході і ще досить розвинене до. Багато професорів поки його визнають, але з тих щонайменше його визначення вже є і багато впроваджується у законодавство.

Професор Филлимонова М. В. визначає уразливого людину, як «людини, який незалежно від свої умови існування, своїх дій виявився позбавленим звичайного комплексу правий і неспроможна їх здійснювати.».

Держава оголосити якусь категорію громадян вразливою, цим воно покладає він обов’язок з надання, приміром, матеріальної допомоги цим громадянам. Однак у замін ці фізичні особи мають виконувати певні умови, встановлені їм законодавством. Наприклад, у Швеції, матір-одиначку, воспитывающую двох неповнолітніх дітей, можуть визнати «вразливою» надавати допомогу з їх вихованню, та на покладається обов’язок стежити, що по десятій вечора її діти перебували вдома. При порушенні цього зобов’язання, її можуть позбавити «уязвимости».

З проілюстрованого раніше слід, що «вразливість» є своєрідною проявом соціальної допомогу держави його громадянам, позбавленим, по будь-яким причин, можливості здійснювати всі свої правничий та обязанности.

Також, на думку професора Филлимоновой М. В. «що більше категорій „уразливих“ громадян, тим паче цивілізовано держава».

Отже, до категорії «уразливих» можна віднести наступних лиц:

біженці і мусять переселенцы;

апатриды і бипатриды;

женщины;

дети;

военнопленные;

різні меншини і др.

Категорія «уразливих» може нескінченно великий. Туди ж можна знайти й інвалідів, сім'ї військовослужбовців, пенсіонерів та надто багато. Адже кожній державі є такі, потребують додаткової соціальної поддержки.

Правове положення беженцев.

Біженець — обличчя, яка за обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, приналежність до певної соціальної групи чи політичних переконань перебуває межами країни своєю громадянською належності і неспроможна користуватися захистом цієї країни або хоче користуватися такий захистом внаслідок такі побоювання, чи, які мають певного громадянства та перебуваючи межами країни свого звичайного місця проживання, неспроможна або хоче повернутися до неї внаслідок таких опасений.10.

Отже, біженцем може визнаватися людина, який щойно приїхав до країну за зазначеними вище обставинам, чи ту, кого ці обставини застали вже в країни перебування (звані біженці дома).

У міжнародне право термін «біженець» з’явився вперше з часів першої Першої світової. Їм позначалися особи, добровільно залишили місця свого проживання, зайняті противником або перебувають під таким загрозою, чи виселені з цих місць з розпорядження цивільних чи військових влади. Під час Другої світової війни, поруч із «біженцями» з’явився термін «переміщені особи». Він ставився до всіх осіб, які силою були викрадені завезеними на територію іноземної держави, зокрема противника.

Статус біженців регулюється Конвенцією 1951 р. з Протоколом до неї 1966 р.; Угоди про моряках-беженцах 1957 р. з протоколом щодо нього 1973 р.; Принципами роботи з біженцями 1966 р., схваленими Азіатською-азіатським-афро-азіатським юридичним консультативним комітетом. Також до діє Закон «Про біженців» від 19 лютого 1993 г.

Особливість становища біженців визначається поруч обстоятельств:

1. масовий характер;

2. розміщення країні перебування компактно, в спеціально відведених місцевостях чи лагерях;

3. складність у матеріальному забезпеченні себе та його сім'ї (мовний бар'єр, відсутність професії, робочих місць і т.д.).

Усе сказане вище зумовлює необхідність надавати їм підтримку державою пребывания.

Правове положення біженців визначається статусом особи без громадянства.

Навіть якщо мають справжні документи, які підтверджують їхнє громадянство, залишивши країну громадянства, вони відмовляються цим від неї захисту. Найчастіше біженці документів немає. Вони обмежені у виборі місця і в свободу пересування.

На думку безпеки і порядку біженці може бути вислані із країни, проте у та держава, де їх преследовались.

Після закінчення подій, від яких біженці залишили країну громадянства, вони мають повернутися до свою державу. При певних обставинах їм встановлено спрощений порядок придбання громадянства країни пребывания.

Конвенція 1951 р. з протоколом до неї 1966 р. зобов’язала государства:

застосовувати становища до біженцям без який би не пішли дискримінації за ознаками раси, релігії чи країни проживання (ст.3);

не висилати і повертати біженців на кордон країни, де з їхніми життя і свободам загрожує небезпека; наскільки можна полегшувати асиміляцію і натуралізацію (ст. 33−34);

надавати біженцям становище, яким користуються іноземці (щодо рухомого і нерухомого майна, роботи з найму, у власному підприємстві, заняття вільними професіями, рішення житлового питання, свободи пересування тощо.) і власні громадяни (у питаннях авторських та суміжних промислових прав, звернення до суду, початкової освіти, розподілу дефіцитних продуктів, правову допомогу, трудового законодавства і др.).

Не зізнаються біженцями особи, котрі вчинили злочин проти світу, людськості або інші діяння, суперечать цілям та принципами ООН.

Правове положення етнічних, релігійних і мовних меньшинств.

Однією з принципів сучасних міждержавних відносин є принцип міжнародної захисту меншин. Його формування проходило протягом багато часу, а становлення та розвитку пов’язані з міждержавної практикою захисту релігійних меншин і їм свободи вероисповедания.

Ще Л. Оппенхейм зазначав, що «практика укладення договорів задля забезпечення за меншинами певних прав набула свого початок у сфері религии"11 Серед перших таких міждержавних угод був Вестфальський мирний договір 1648 р., яким німецький імператор під тиском Німеччині й Швеції зобов’язався надати свободу віросповідання всім жителям Германии.

У результаті історичного поступу чітко виявляється тенденція поруч із захистом релігійних меншин у міжнародних угодах закріплювати політичні та цивільні право національних меншин. Таким міжнародним угодою став Генеральний Акт Віденського конгресу 1815 р.

У Статуті ООН закладено основи співробітництва держав у різноманітних галузях, включаючи запобігання дискримінації та гарантувати захист меншин. У ст. 27 Пакту про громадянських і політичні права підкреслюється: «У країнах, де є етнічні, релігійні і мовні меншини, особам, належить до таким меншинам, може бути відмовлено з іншими членами тієї ж групи користуватися своєї культурою, сповідувати свою релігію й виконувати її обряди, а як і користуватися рідною языком».

Особи, належать до меншин, мають те ж обсягом правами людини, як і особи, складові більшість. Але це рівність щодо прав не веде автоматично до рівності у фактичному становищі меншини і більшості, хоча і є необхідної його предпосылкой.

Коли національні меншини існує у оточенні яка від нього більшості, можна скласти ситуація, створює загрозу реалізації прав осіб, які належать до меншості. Тому права меншин мають забезпечувати додатковими гарантіями. З іншого боку, є певні права, належать меншості як колективу, особливої групі людей, що прагне збереженню та розвиткові своєї идентичности.

Уся сфера правами людини стосовно меншинам можна розділити на дві группы:

1. права, які можна забезпечені у межах загального режиму захисту прав человека;

2. права, які прагнуть їхнього захисту особливих гарантій. До них належать права, щоб забезпечити етнічну, культурну, релігійну і мовну самобутність меншини, тобто. зберігають її идентичность.

Ефективна захист прав меншин вимагає забезпечення такої їхньої юридичного і фактичного становища, яке відрізнялося від становища більшості населення. Найважливішу роль тому процесі грають принципи рівності, недискримінації, забезпечення додаткових прав.

Рівність і недискримінацію за обсязі розглядати, як основу мета захисту меншин. Ця мета можна досягти лише крізь додаткові проти можливостями і що правами більшості заходів для захисту меншин. «Справжнє рівність досягається тільки тоді ми, коли меншість має спеціальні права, містять гарантії проти ассимиляции"12.

«Практично нерозв’язну проблему до сьогодні представляє визначте меншин. Хоча відсутність цього визначення перестав бути серйозною перешкодою для захисту їх прав, тим щонайменше потрібно чітко усвідомлювати про яке феномен йде речь."13.

Загальновизнаною дефініції нині немає. У доктрині ж висуваються різні варіанти. Найширше що використовуються вважається пропозицію Ф. Капотори, який вважає, що меншість — «проти рештою населення — це менша за чисельністю, не що становить панівного становища група, члени якої - громадяни цієї держави — мають з етнічної, релігійної або мовною точок зору характеристиками, відмінними від характеристик решти населення, і виявляються, навіть побічно, почуття солідарності задля збереження своєї культури, своїх традицій, релігії чи языка"14.

Основні ознаки меншин Ф. Капотари виділяє критеріями — об'єктивних і суб'єктивних.

Об'єктивні включают:

1. своєрідні етнічні характеристики;

2. чисельна меньшинство;

3. не домінуюче положение;

4. належність до громадянству держави проживания.

Суб'єктивний критерій — прагнення до збереження властивих характеристик.15.

Особливу різновид меншин становить зване корінне население.16 Права корінних народів на відміну прав меншин, які перебувають у зору держав, мало були предметом розгляду міжнародною рівні. Такі народи мають цілком особливими правами, не аналізовані у межах режиму захисту прав меншин. З іншого боку, права корінних народів певним чином виділяються доктрина та практиці.

Поки що можна дійти невтішного висновку, що цілком дискримінаційну проблему в момент вирішити неможливо. Представники різних меншин у країнах мають складності при устрої працювати, отриманні житла і безперервної освіти. Не завжди законодавство досить ефективно. Проте практика Великій Британії та США варта особливої вивчення. Її суть залежить від припиненні свідомо скоєних дискримінаційних дій, вплив громадські свідомість. Правовосстановительная відповідальність стала кроком вперед проти кримінально-правової відповідальністю, практикованою більшості країн.

Мета права — захист людини від дискримінації у межах принципу формального рівності. Правове заходи ефективнішими, якщо вони поєднуватися з комплексними соціально-політичними і економічними заходами, спрямованими усунення дискриминации.

Правове положення женщин.

Конвенція про права жінок 1953 г. 17 закріпила права жінок такі, як: право голосувати усім виборах рівних із чоловіками умовах, без який або дискримінації; право на обрання в усі виборні установи; право обіймати посади на суспільно-державної служби й виконувати все громадсько-державні функції, встановлені законом і др.

Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 г. 18 висвітлює такі становища: ні висновок, ні розірвання шлюбу, ні зміна громадянства чоловіком під час існування шлюбного союзу ні відбиватися автоматично на громадянство дружини; ні добровільне придбання громадянства іншої іноземної держави, ні відмова чоловіка від своєї громадянства ні перешкоджати збереженню свого громадянства дружиною цього громадянина; дружина може отримати зі своєї проханні громадянство Солов’яненка спеціальному спрощеного порядку натуралізації і др.

Також існує Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 г. 19, де є такі нормы:

«дискримінація щодо жінок» означає будь-яке відмінність, виняток чи за ознакою статі, яка послаблення чи зводить нанівець визнання, користування чи здійснення жінками незалежно від своїх родинного стану, з урахуванням рівноправності чоловіків і жінок, правами людини і основні свободи у політичному, економічної, соціальної, культурної, громадянської будь-якої іншої області. Держави — учасники Конвенції засуджують дискримінацію жінок у всіх її форми і погоджуються невідкладно усіма відповідними способами проводити політику ліквідації дискримінації щодо жінок із цією метою: включити принцип рівноправності чоловіків і жінок до національного законодавства й забезпечити його практичне здійснення; встановити юридичний захист прав жінок на рівної основі з і забезпечити з допомогою суден та інших державних установ ефективний захист жінок проти будь-якого акта дискримінації; змінити чи скасувати чинних законів, які представляють дискримінацію жінок.

Але, не дивлячись всі ці заходи, то цієї проблеми лежить багато глибше. Має рацію дослідник з ФРН Р. Шнорр, який свідчить що для виправлення цій ситуації недостатньо лише формальних змін — у законодавстві, а необхідні «поступові зміни всього підходи до соціальної політики «.

Через війну нині у всіх розвинених держав можна буде усвідомити розподіл професій на типово «чоловічі «(і високооплачувані) і типово «жіночі «(низькооплачувані). 0 тому, що у основі такої розподілу лежать причин зовсім на об'єктивного, суто гендерного, дискримінаційного ставлення до жінок характеру свідчить такий факт. У, де серед лікарів переважають чоловіки, професії лікаря є найвище оплачуваної. У Росії її та країнах, колишніх «союзних республіках СРСР, серед лікарів переважають жінки. І оплачуються лікарі, як і всі працівники бюджетних установ, з дуже низькими ставками і з залишковим принципом.

Правове положення детей.

Інститут міжнародної захисту прав дитини як сукупність міжнародно-правових норм, регулюючих співробітництво держав з забезпечення і захист прав дітей в усіх галузях життя, сформувалася після Другої світової войны.

Міжнародна захист прав дитини є складовою міжнародної захисту правами людини, тому до неї застосовні майже всі її положення. У цьому виділення питань, які стосуються правам дитини, в самостійний предмет у межах міжнародної захисту правами людини викликано передусім причинами об'єктивного характеру: по-перше, внаслідок цілого ряду історичних умов соціальний статус дітей нижче, ніж в дорослих, і міжнародний захист прав дитини спрямовано забезпечення ним рівних правий і можливостей з дорослими; по-друге, з фізична і розумова незрілості дитині необхідно надання особливих правий і додаткової защиты.

У межах Конвенції про права ребенка20 створено спеціальний механізму контролю над втіленням положень Конвенції — Комітет із правам дитини, уповноважений розглядати доповіді держав прийнятих ними заходи щодо здійснення положень Конвенції. Крім цього, захист прав дитини може здійснюватись і через інші контрольних механізмів у правах людини. Захист прав дітей у окремих галузях займаються також спеціалізовані установи ООН: Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Організація Об'єднаних Націй з питань науки, культури і освіти (ЮНЕСКО). Створений 1946 р. Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) надає міжнародну допомогу дітям і технічне сприяння державам захисту дітей та його прав.

Відповідно до вищезазначеного, можна надати таке визначення міжнародної захисту дитини: це система міжнародних органів прокуратури та процедур, здійснюють захист дітей шляхом розробки міжнародних стандартів у сфері прав дитину і створення спеціальних механізмів контроль над дотриманням цих прав із боку держав.

Принципи прав ребенка:

1. Принцип неприпустимість дискримінації є й однією з основних принципів права правами людини. Що стосується правам дитини принцип найповніше розкрито в Конвенції про права дитини, де підкреслюється, що держави зобов’язуються поважати та забезпечувати всіх передбачених Конвенцією права кожним дитиною «без будь-якої дискримінації, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного, етнічного чи соціальним походженням, майнового становища, стану здоров’я та перемоги народження дитини, її батьків чи законних опікунів або інших обставин «(ст. 2).

2. Принцип найкращого забезпечення як інтересів дитини передбачає, що у всіх випадках, коли дії державні органи або приватних осіб торкнуться інтересів дітей, першочергову увагу я має приділятися дотриманню інтересів ребенка.

3. Принцип вільного висловлювання дитиною власних поглядів означає, кожен дитина проти неї вільно формулювати власні погляди й висловити свою думку з усіх питань, які зачіпають його життя. Батьки, влади, громадські організації зобов’язані враховувати ці погляди з урахуванням рівня зрілості та працездатного віку ребенка.

4. Принцип дотримання (забезпечення) права дитини на виживання і здорове розвиток встановлює, що держави як повинні гарантувати дитині під собою підстави, а й робити позитивні кроки щодо підтримці і подовження життя дитини та її повноцінному фізичному духовного розвитку.

5. Принцип дотримання права дитини на виживання і здорове розвиток може розглядатися як платформа для економічних, соціальних і культурних прав дитини.

6. Принцип особливої захисту та охорони детей.

Вказані вище спеціальні принципи, з погляду, є правовими підвалинами, де базуються конкретні норм із захисту детей.

Отже, можна дійти невтішного висновку, що інститут міжнародної захисту прав дитини є сукупність міжнародно-правових принципів, і норм, визначальних правничий та свободи дітей, які визначають зобов’язання держав з забезпечення та практичного втіленню у життя (реалізації) цих права і свободи, і навіть міжнародні механізми контролю над виконанням державами своїх міжнародних обязательств.

Правове положення біпатридів і апатридов.

Подвійне громадянство (бипатризм) є зв’язок особи з цими двома чи, рідше, кількома державами. Воно є найчастіше наслідком колізій законів про громадянство, заснованих на виключно різних принципах, — права крові й права грунту. Наприклад, діти французьких громадян, народжені біля Бразилії, автоматично матимуть подвійне громадянство, оскільки Закон про громадянство Франції грунтується на принципі права крові, а Закон про громадянство Бразилії - на принципі права почвы.21.

Також подвійне громадянство купується у разі натуралізації без втрати попереднього громадянства. Наприклад, в Бангладеш іноземець може бути бипатридом, коли він вкладає інвестиції в широкомасштабні проекти біля даної страны.22.

Іншими можливостями придбання подвійного громадянства є: автоматичне надання громадянства супруге-иностранке у зв’язку з укладанням шлюбу з громадянином країни; надання громадянства дитині, який народився смешенном браке.

Традиційні правові норми й політичні докази проти подвійного громадянства продиктовані тим, що громадянство передбачає абсолютну лояльність стосовно певному державі. Найвищим вираженням лояльності є проходження військової служби до армій держави походження. Подвійне громадянство робить цю обов’язок відносної. Ніхто неспроможна служити двом країнам одночасно, особливо у тому випадку, якщо вони у стані війни з іншими державами чи воюють друг з одним. Відповідно до Конвенцією Ради Європи 1963 р. про взаємне скорочення випадків многогражданства і військового обов’язку у разі многогражданства дані особи мали виконувати військову службу біля країни — свого проживання. Але коли таке обличчя проживає над країні своєю громадянською приналежності, воно може вибрати несення військового обов’язку біля кожній країні громадянства (ст. 6).

Інколи справа, коли біля держави проживає багато осіб, мають подвійне громадянство, всі питання регулюються двосторонній основі. Наприклад угоду між Алжиром і Францією 1984 года.

Є різноманітні риси ставлення подвійного громадянства. У Італії з 1992 р. визнається можливість подвійного громадянства; аналогічний підхід закріплюється в законопроекті, зроблений урядом ФРН на Бундестаг у листопаді 1998 р. У законодавстві низки держав обмовляється можливість придбання громадянства країн без втрати колишнього громадянства (Іспанія). Однак у інших країнах обличчя, що має подвійним громадянством, зобов’язане вибрати одне з яких протягом встановленого у законодавстві терміну. Так було в Японії обличчя, котра одержала друге громадянство з народження чи до 20 років, має обрати одне з яких до 21 года.23.

Однак на цей час радий держав Європи вважають подвійне громадянство цілком прийнятним у зв’язку з зростанням мобільності населення Криму і розвитком міграційних процессов.24.

Нові підходи цієї проблеми були вперше зафіксовані у Законі про громадянство РФ (ст. 3). Громадянину РФ дозволялося з його клопотанню мати це й громадянство іншої іноземної держави, з яким укладено відповідний договір. Та заодно не міг ухилятися від продовжувати виконувати обов’язки чи звільнятися відповідальності, що з громадянства РФ. Нині РФ уклала домовленості про подвійне громадянство із Туркменістаном і Таджикистаном. За цією угодам громадяни користуються правами і свободами повному обсязі і несуть обов’язки громадянина тієї держави, біля яку постійно проживают.

Питання подвійне громадянство розглядався органів структурі державної влади РФ у зв’язку з проблемою співвітчизників, що у країнах СНД Балтії. У повідомленні від 15 лютого 1995 р. «До глав держав та урядів СНД» Державна Дума Федерального Збори ставила питання досягнення злагоди і надання російському подружжю рівних прав у придбанні другого гражданства.25.

Обличчя без громадянства (апатрид) — обличчя, що ні одна з держав не розглядає як власного громадянина. Такий статус виникає у тому випадку, коли людина по будь-яким причин втратив власне громадянство і придбав громадянства інших країнах. У цьому дані особи що неспроможні прогнозувати дипломатичну захист країни — свого колишнього громадянства й цілком підпорядковуються законодавству країни, біля що вони перебувають.

Відповідно до Конвенцією 1954 р. в кожного особи без громадянства існують зобов’язання щодо країни, у якій вона перебуває, оскільки він мав би підпорядковуватися його законам і постанов, а як і заходам, прийнятою підтримки суспільного ладу (ст. 2). Цим особам надається статус іноземця у конкретній території (год. 1 ст. 7).

Заключение

.

Підкреслюючи що зростає значення правами людини для міжнародного та регіонального світу та безпеки, запобігання конфліктів як міжнародних, і внутрішніх, для економічного та розвитку держав, Слід, мій погляд, звернути увагу до необхідність затвердження таких принципів забезпечення правами людини, як універсальність, неподільність, єдність правами людини і стабільності демократії. Універсальність означає, що ніякі правила національного, культурного чи релігійного характеру що неспроможні обмежувати загальновизнаних правами людини. Неподільність вимагає ліквідації дискримінації економічних, соціальних і культурних прав, приниження рівня проти цивільними і з політичними правами. У цьому, зазначені засади повинні служити цілям найефективнішою захисту правами людини, невід'ємною складовою якого є диференціація деякі уразливі категорії населения.

Список використовуваної литературы.

Нормативні правові акты:

1. Статут Організації Об'єднаних Наций;

2. Загальна Декларація прав человека;

3. Міжнародний пакт про громадянських і політичних правах;

4. Декларація про права осіб, які належать до національним, етнічним, релігійним чи мовним меньшинствам;

5. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо женщин;

6. Конвенція про права женщины;

7. Конвенція про громадянство заміжньої женщины;

8. Конвенція про права ребенка;

9. Конвенція про статус апатридов;

10. Конвенція про статус беженцев;

11. Закон РФ «Про змушених переселенцах»;

12. Віденської конвенції про консульські зносини 1963 года;

13. Постанова ДД ФС РФ «Про поводження Державної Думи Федерального Збори РФ «До глав держав та урядів СНГ».

1. Лукашева Є. А. Права людини. — М.: Видавнича група НОРМА-ИНФА. М, 1999. 573 с.;

2. Бекяшев К. А. Міжнародне публічне право. — М., 1999, — З. 640;

3. Микульшина А.І. Міжнародне право. — М., 2005. — З. 360;

4. Карташкин В. А. Міжнародна захист правами людини. — М., 1976. — З. 51;

5. Оппенхейм Л. Міжнародне право М., 1949. Т.1 п/т 2. С.408;

6. Капотари Ф. Дослідження про права осіб, які належать до етнічним, релігійною освітою й мовним меншинам. Нью-Йорк, 1979. З. 109;

7. У. А. Туманов, Л. М. Энтин. Коментар до конвенції про захист людини та основних свобод та практиці застосування сили. — М.: Норма, 2002. — 336 с.

8. У. А. Карташкин. Є. А. Лукашева. Міжнародні акти про права людини. М.: — НОРМА-ИНФРА, 1998. — 784 з.

9. Бойцова У. У. Служба захисту правами людини і громадянина. Світовий досвід. — М.: Видавництво БЕК, 1996. — 408 с.

Зарубіжні источники:

1. Clark and others 1998;

2. Modeen T/.The International Protection of National Minorities in Europe. Abo, 1969. P. 42;

3. Martinez Gobo J. R. Study of the problem of discrimination against indigenous population. N. Y., 1986;

4. Nationality and International Law in Asian Perspective. P. 21−22.

5. Schade H/ The Draft European Convention on Nationality // Austrian Journal of Public and International Law. 1995. № 1. P. 100.

Статьи:

1. З. М. Пунжин «Проблеми міжнародно-правової захисту прав меньшинств»;

2. У. А. Карташкин «Міжнародна захист національних меншин і гуманітарна интервенция»;

3. І. Ю. Богдановская «Право і захист особи дискримінації із національної принадлежности».

1 Права людини. Е. А. Лукашева.

2 Бекяшев К. А. Міжнародне публічне право. — М., 1999, — З. 640.

3 Статут ООН п. 3 ст.1 гл. 1.

4 Микульшина А.І. Міжнародне право. — М., 2005. — З. 360.

5 Карташкин В. А. Міжнародна захист правами людини. — М., 1976. — З. 51.

6 Міжнародний пакт про громадянських і політичні права. п. 2, ст. 2 год. 2.

7 М. У. Андрєєва. Збірник найважливіших документів з права. Ч. 2 особлива. М.: — Тріада, Лтд, 1997. — 544 с.

8 Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. п. о, ст. 5, гл. 1.

9 Clark and others 1998.

10 ст. 1 Конвенції про статус біженців 1951 р. з Протоколом до неї 1966 г.

11 Оппенхейм Л. Міжнародне право М., 1949. Т.1 п/т 2. С. 408.

12 Modeen T/.The International Protection of National Minorities in Europe. Abo, 1969. P. 42.

13 З. М. Пунжин «Проблеми міжнародно-правової захисту прав меньшинств».

14 Катопори Ф. Дослідження про права осіб, які належать до етнічним, релігійною освітою й мовним меншинам. Нью-Йорк, 1979. З. 109.

15 Копотори Ф. Дослідження про права осіб, які належать до етнічним, релігійною освітою й мовним меншинам. Нью-Йорк. 1979. З. 109.

16 Martinez Gobo J. R. Study of the problem of discrimination against indigenous population. N. Y., 1986.

17 У. А. Картьашкин. Є. А. Лукашева. Міжнародні акти про права людини. М.: — НОРМА-ИНФРА, 1998. — 784 з.

18 У. А. Картьашкин. Є. А. Лукашева. Міжнародні акти про права людини. М.: — НОРМА-ИНФРА, 1998. — 784 з.

19 У. А. Картьашкин. Є. А. Лукашева. Міжнародні акти про права людини. М.: — НОРМА-ИНФРА, 1998. — 784 з.

20 У. А. Карташкин. Є. А. Лукашева. Міжнародні акти про права людини. М.: — НОРМА-ИНФРА, 1998. — 784 з.

21 Микульшин А. І. Міжнародне право. — М.: Міжнародні відносини, 2005. -360 с.

22 Nationality and International Law in Asian Perspective. P. 21−22.

23 Лукашева Є. А. Права людини. — М.: Видавнича група НОРМА — ИНФА, 1999. — 573 с.

24 Schade H/ The Draft European Convention on Nationality // Austrian Journal of Public and International Law. 1995. № 1. P. 100.

25 Постанова ДД ФС РФ «Про поводження Державної Думи Федерального Збори РФ «До глав держав та урядів СНД» // СЗ РФ. 1995. № 10. У розділі ст. 831.

??

??

??

??