Поняття задатку

Понятие задатка Задаток зі свого етимологічному значенням є «заздалегідь дане», «дане вперед». Його обеспечительная функція у тому, що вони під час укладання договору, коли ще назріла обов’язковість будь-яких платежів, вперед сплачується має значення належних за договором платежів й у забезпечення деяка грошова сума. Якщо договір виявиться невиконаним, становище сторін принципово зрівнюється: якщо на невиконання договору відповідальна сторона, що дала задаток, вона втрачає; якщо — сторона, отримавши задаток, вона зобов’язана повернути їх у подвійному розмірі. Та деякі цивілісти слушно зазначають, що стосовно реальності отримання становище сторін дуже різниться: коли піддається цьому впливу сторона, що дала задаток, становище з іншого боку щодо них цілком гарантовано, бо сума, яку втрачає відповідальна сторона, перебувати в тієї боку, в користь якої втрачається задаток; навпаки, якщо відповідальна за невиконання зобов’язання сторона, отримавши задаток, що його обов’язок повернути отриману суму і приплатити від ще одну ж нічим не забезпечена, отже невідомо, чи отримає фактично інший бік ці суми чи ні.

Задаток як інститут забезпечення виконання зобов’язань вдирався до нас разом із неустойкою з Стародавнього Риму. Римське право знало два виду задатку (arra): arra poenalis — доказ підписання договору, несучий це й штрафну функцію у разі невиконання цього договору, і arra poenitentialis — відступне.

В російському цивільному законодавстві до 1917 року були відсутні будь-які загальних положень про задатке, цей спосіб забезпечення виконання зобов’язань згадувався лише у окремі норми (наприклад, в положеннях про казенних підрядах і поставках), але знаходив дуже широке використання у майновому обороті. У Цивільному Кодексі 1964 року задатку повністю присвячувалася одна стаття — ст. 209, однак у п. 2 ст. 186 утримувалося вказівку те що, що завдатком у змозі забезпечити лише взаємини між громадянами, але з між організаціями. Нині у цивільному законодавстві наявне істотне розширення сфери договірних зобов’язань, виконання яких може забезпечуватися завдатком, — тепер завдатком у змозі забезпечити зобов’язання, виникаючі як за участю громадян, і юридичних лиц.

Задатком у змозі забезпечити лише договірні грошові зобов’язання. Розмір суми внесеного задатку визначається сторонами угоди, але у всіх випадках вона має становити лише деякі з суми платежів, належних за договором із боку, що видала задаток. Сьогодні ДК РФ визнає за завдатком лише гроші (ст. 380 ДК РФ). Проте законодавчої практиці відомо, і трохи інакше визначення задатку — це у відповідності зі ст. 143 ДК РРФСР 1992 р., як задатку могла виступати як грошова сума, а й майнова цінність, видана має значення належних платежів одним контрагентом іншому для посвідчення договори та гарантування виконання.

Соглашение про задатке вимагає письмовій форми, яка, проте, перестав бути умовою дійсності домовленості про задатке (на відміну від неустойки), а лише тягне у себе наслідки, передбачені ст. 162 ДК РФ, — тобто усне угоду про задатке позбавляє сторін права на підтвердження підписання договору посилатися на свидетельские показання. Необхідність письмовій форми залежною ні від суми задатку, ні від цього, у яку форму убрано головне зобов’язання. Проте завдатком неспроможна забезпечуватися виконання зобов’язань, що випливають із договорів, вважаються ув’язненими з їх державної реєстрації речових (п. 3 ст. 433 ДК РФ). У кожному разі передача однієї зі сторін на рахунок належних платежів з такому договору грошової суми не можна розглядати як задатку, а є авансом, позаяк у цьому випадку єдиним фактом підписання договору може лише факт державної реєстрації речових, а чи не передача будь-якої суми. Разом про те завдатком може забезпечуватися виконання зобов’язань, що випливають із договорів, які власними силами не вимагають державної реєстрації речових, але натомість скоєння яких державної реєстрації речових підлягає перехід права.

Список литературы

Новицкий І. Б., Лунц Л. А. Загальне вчення про зобов’язання. Москва, 1950. З. 240.

Брагинский М. І., Витрянский У. У. Договірне право. Загальні становища. Москва, 1998. З. 488.

Гражданский Кодекс РРФСР від 11 червня 1964 г.

Гражданский Кодекс РРФСР 1922 р.