Поняття і зміст інституту доказування в цивільному процесуальному праві США та України: порівняльний аспект

РЕФЕРАТ

з теми: «Поняття і зміст інституту доказування в цивільному процесуальному праві США та України: порівняльний аспект»

Т. Руда.

Інститут доказування в цивільному процесі має багатовікову історію, яка веде відлік від виникнення самого процесу. В усі часи цей інститут займав центральне місце у цивільному процесуальному праві та постійно зберігав інтерес до себе з боку правничих кіл.

Актуальність досліджень у сфері доказового права зросла після прийняття 18 березня 2004 року нового Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) [1], який закріпив змагальність як одну з основних засад цивільного судочинства. Однак, на практиці цей принцип реалізується ще не в повному обсязі. Насамперед це стосується інституту доказування. доказування цивільний процесуальний право Саме тому, на стадії поступового переходу від розшукової до змагальної форми цивільного процесу дуже корисним для розвитку національної доктрини, удосконалення законодавства і судової практики може виявитися досвід країн, де змагальний процес існує століттями, а, відповідно, інститут доказів і доказування добре розвинутий. До класичних представників таких країн можна віднести Сполучені Штати Америки, доказове право яких вважається добре розвинутим.

Доказування було і є предметом досліджень багатьох вчених-процесуалістів. В Україні йому присвячено праці Н.О. Кіреєвої, В. В. Комарова, Д. Д. Луспеника, Л.К. Радзієвської, С. Я. Фурси, Т. В. Цюри, М. Й. Штефана та інших. У США доказування пов’язане з прізвищами П.С. Жіаннеллі (P.C. Giannelli), Е.Дж. Імвінкелріда (E.J. Imwinkelried), Ч.Т. МакКорміка (C.T. Мс^иумск), М. Рейтлінгера (M. Reutlinger), П. Ф. Росштейна (P.F. Rothstein) тощо.

У цивільному процесі України доказування регулюється главою 5 «Докази» розділу І ЦПК України, а також деякими нормами матеріального права щодо розподілу тягаря доказування (наприклад, ч. 3 ст. 277, ч. 2 ст. 614, ч. 2 ст. 679, ч. 2 ст. 1166, ч. 5 ст. 1187 Цивільного кодексу України тощо).

У США доказування в цивільному процесі регулюється на федеральному рівні та на рівні окремих штатів. Так, на федеральному рівні діють Федеральні правила доказування 1975 року (Federal Rules of Evidence; далі - FRE) [6], які федеральні суди застосовують як у цивільних, так і в кримінальних справах. У більшості штатів діють правила доказування, прийняті Верховним Судом відповідного штату, які регулюють допустимість доказів в судовому процесі. В інших штатах норми про доказування вміщені у кодексах (наприклад, Кодекс про доказування Каліфорнії [7]) чи в окремих законах, прийнятих відповідним законодавчим органом штату, що закріплюють правила, стосовно допустимості доказів і тягаря доказування.

Доказові правила більшості штатів фактично базуються на FRE. Саме FRE мали надзвичайний вплив на розвиток усього доказового права США і залишаються найбільш важливим документом в американській системі доказового права. Таке значення FRE передусім обумовлене їх стислістю, лаконічністю і простотою, адже вони складаються з 68 коротких статей, які охоплюють більшість законів, правил і принципів доказування. Мова, якою вони написані, легко сприймається і, як правило, не містить специфічної юридичної термінології та відсилань з однієї статті до іншої. Таким чином, навіть за наявності певних відмінностей між FRE та правилами штатів, ознайомлення з базовими положеннями FRE дає змогу більшості людей зрозуміти, що саме відбувається в ході судового процесу.

В юридичній літературі США та України термін «доказування» розглядається принаймні у двох значеннях: як інститут цивільного процесуального права і як процесуальна діяльність. Однак, ця стаття присвячена висвітленню доказування як цивільно-процесуального інституту.

Українські процесуалісти визначають доказування як центральний правовий інститут цивільного процесу, що є сукупністю норм цивільного процесуального права, які регулюють мету, предмет, процес і засоби доказування в судочинстві [2, с. 271].

Вітчизняному терміну «доказування» у такому значенні відповідає американське поняття «доказове право» (law of evidence), яке має ключове значення для всієї американської системи правосуддя. Інститут доказування в США регулює процес подання і представлення сторонами доказів та оцінки їх суддями і присяжними у судовому процесі. Тим, що справи можуть розглядатися як професійними суддями, так і судом присяжних, обумовлені деякі особливості доказування у США. Суд присяжних розглядає цивільні справи лише якщо про це є клопотання однієї сторони. Таким чином, на практиці присяжні вирішують лише незначний відсоток цивільних справ.

У США інститут доказового права є складовою як цивільного процесуального, так і кримінального процесуального права. Проте у зв’язку з надзвичайною важливістю доказових правил для юридичної практики навчальний курс з доказового права, який охоплює і цивільне, і кримінальне судочинство, вивчається в усіх юридичних школах США окремо від загальних процесуальних дисциплін. Натомість в Україні доказове право вивчається переважно як складова відповідної процесуальної галузі права.

Питанням інституту доказування в цивільному процесі США присвячено праці багатьох американських науковців, а тому щодо його визначення існує кілька поглядів. Наприклад, під доказовим правом розуміють:

• — сукупність правил, які регулюють процесуальний порядок визначення в судовому процесі того, що відбулося в минулому, часто за непевних обставин [8, с. 1];
• — сукупність правил, які стосуються матеріального змісту доказів, свідків і замінників доказів (тобто обставин, які замінюють докази) [8, с. 4];
• — законодавчі правила, що визначають які саме докази є допустимими, а які слід відкинути, а також те, яку вагу слід надавати доказам, допущенним до судового розгляду [9, с. 555].

Проте більшість авторів під доказовим правом розуміють сукупність правил і принципів, що регулюють питання про тягар доказування, допустимість, належність, вагу і достатність доказів в судовому процесі [9, с. 556].

З огляду на це, доцільно розглянути кожну з наведених складових доказового права США та порівняти їх з українськими відповідниками.

Тягар доказування (burden of proof) є поняттям доказового права, що вказує на те, яка сторона (позивач чи відповідач) повинна надати докази з вирішальних питань позову під ризиком вирішення справи на користь протилежної сторони [10, § 336, с. 471]. Тобто цей тягар є обов’язком сторони довести або спростувати обставини, про які йдеться у позові.

В американській теорії права «тягар доказування» вважається комплексним і дещо суперечливим феноменом, оскільки він часто використовується у двох різних значеннях. В історично-традиційному значенні цей термін означає обов’язок сторони переконати суд у своїй правоті. У сучасній літературі це називається «тягар переконування» (burden of persuasion). Проте набагато частіше термін «тягар доказування» використовують у значенні, що охоплює як «тягар переконування», тобто обов’язок сторони посилатися на докази, переконати суд у правдивості наведених нею обставин, так і «тягар подання доказів» (burden of production, або burden of going forward with the evidence), тобто необхідність подати достатню кількість доказів щодо кожного елемента позову, щоб суд міг вирішити питання на користь відповідної сторони [11, с. 235].

Американському тягарю доказування відповідає закріплений у ст. 60 ЦПК України обов’язок доказування і подання доказів. Так, особи, які беруть участь у справі, зобов’язані довести обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім тих, які згідно з законом не потребують доказування.

Допустимість доказів (admissibility) в американському процесі означає, що доказ може бути внесений на розгляд суду, лише якщо він має доказове значення для певного питання в ході судового процесу [9, с. 47]. Тобто, доказ є допустимим, якщо на його підставі можна робити певні висновки про факти, які можуть мати значення при вирішенні судом справи.

Питання про допустимість певних доказів часто вирішуються судом на етапі досудового розгляду справи. Однак, питання допустимості деяких нових доказів можуть виникати на будь-якій стадії судового процесу, аж до виходу присяжних або суду до нарадчої кімнати для ухвалення рішення.

Термін «допустимість доказів» відомий і в українському цивільному процесі, проте дещо в іншому значенні. Під допустимістю розуміється, що суд може брати до уваги лише ті докази, які одержані в законному порядку. Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК України).

У США допускаються до судового розгляду лише належні докази. Належність (відносність) доказів (relevancy) означає, що докази повинні бути здатними підвищити або, навпаки, зменшити ймовірність існування певного факту. Докази повинні мати відношення до справи і бути здатними зробити так, щоб факт, який є предметом судового розгляду, здавався більш чи менш можливим, ніж за їх відсутності (Правило 401 FRE). Це означає, що доказ повинен відповідати певним традиційним уявленням про достовірність (some indicia of reliability), тобто відповідати дійсності.

Слід зауважити, що останнім часом американські судді частіше схиляються до надання більшого значення достовірності доказів. Така тенденція зумовлена тим, що фактично майже кожен поданий стороною доказ тією чи іншою мірою може стосуватися справи, але для усвідомлення того, чи є він достовірним, суд або присяжні, які вирішують справу, повинні спочатку його зважити на предмет достовірності.

Крім того, у певних випадках суд може не прийняти до розгляду навіть належні докази (Правило 403 FRE). Зокрема, докази, які мають відношення до справи, можуть бути виключені, якщо вони:

• — доводять те, що вже доведено у цій справі за допомогою інших доказів;
• — є упередженими (наприклад, вжиття відповідачем заходів для усунення наслідків заподіяної шкоди не буде прийнято як доказ, оскільки такий доказ міг би наперед схилити присяжних до того, що відповідач нібито є винним;
• — є заплутаними (тобто, коли доказ може тлумачитися по-різному, чим може ввести в оману суд або присяжних щодо окремих юридичних питань).

Крім зазначених підстав, існують також різні соціально-політичні міркування, за якими належні докази можуть бути виключені. Наприклад, держава, в силу своєї суспільної зацікавленості, забороняє позивачу використовувати для доведення вини відповідача докази того, що відповідач пропонував йому врегулювати спір без звернення до суду (Правило 408 FRE). Це пояснюється тим, що врегулювання спору без участі суду є вигідним для держави, адже це не перевантажує судову систему дрібними справами і не призводить до зайвого витрачання коштів. Однак, якщо позивач відмовиться від позасудового врегулювання спору і подасть позов, то держава «карає» його, обмежуючи у поданні таких доказів для доведення вини відповідача.

Після того, як докази були допущені, особа, яка уповноважена вирішувати питання факту (тобто, суддя чи суд присяжних), визначає відповідну вагу, яку потрібно надати кожному конкретному доказу.

Термін вага доказів (weight of evidence) використовується для характеристики оцінювання доказів і означає, що докази, представлені в ході доказування однією стороною у справі, є переконливішими за докази, представлені іншою стороною [9, с. 1594].

У процесі розумового з важення поданих доказів судді або присяжні переконуються в правдивості певного твердження («belief») [9, с. 1594]. Результатом переконання суддів чи присяжних, що більша кількість достовірних доказів доводить і обґрунтовує певне питання, яке ними розглядається, буде ухвалення рішення на користь сторони, яка представила такі достовірні докази. Вага доказів не є математичним питанням, але має наслідком віру суду в те, що певна обставина справді мала місце.

Для вирішення справи необхідним критерієм для оцінки судом доказів є їх достатність. Достатність доказів (sufficiency) — це певний юридичний стандарт, який застосовується для вирішення питання, чи повинна справа перейти на розгляд суду (присяжних), чи є докази юридично достатніми для того, щоб суддя (чи присяжні) ухвалили рішення на користь однієї зі сторін [12, с. 769].

Достатніми вважаються докази, які за своїм характером, вагою чи кількістю, а також з юридичної точки зору, обґрунтовують встановлення певного факту судом. Залежно від обставин, ці докази можуть бути достатніми в силу того, що вони виглядають такими на перший погляд, або в силу повного задоволення ними судом. Задовольнити суд може така кількість доказів, обсяг яких за нормальних умов відповідно до стандартів доказування (standards of proof) переконує неупереджений розум. Отже, суд може задовольнятися такою кількістю доказів, яка необхідна для отримання переваги стороною, на якій лежить тягар переконування [9, с. 1433].

В американському цивільному процесі існує два стандарти доказування: цивільний стандарт та підвищений цивільний стандарт [11, с. 249−250].

Цивільний стандарт відомий під назвою «перевага доказів» (наявність більшої кількості доказів на користь певної сторони — preponderance of evidence), і означає, що сторона, на якій лежить тягар доказування, має переконати суд у тому, що її аргументи є швидше правомірними, аніж неправомірними [3, с. 659]. Якщо ж суд переконається у тому, що перевага доказів знаходиться на стороні опонента, або ж, зважаючи на рівномірний розподіл доказів між обома сторонами (50% на 50%), буде однаково переконаний як у правомірності, так і у неправомірності аргументів сторони, то це означатиме, що сторона не змогла виконати свій обов’язок переконування, а тому справу виграє протилежна сторона. Іншими словами, для отримання позитивного рішення сторона повинна досягти переваги в доказах на свою користь або ж переваги у балансі ймовірностей (balance of probabilities).

Крім того, перевага доказів означає їх домінування не у кількісному вимірі (тобто кількість викликаних стороною свідків), а у якісному вимірі (тобто вплив усіх доказів в їх сукупності на прийняття рішення присяжними чи судом) [4, с. 435].

Підвищений цивільний стандарт зазвичай визначається як «чіткі і переконливі докази» (clear and convincing evidence). Його застосовують щодо позовів, у яких суд або законодавець вирішили, що для отримання позитивного рішення сторона, на якій лежить тягар доказування, повинна подати більше, ніж звичайну кількість доказів [11, с. 249−250]. Це може мати місце, наприклад, у випадках, коли наслідки вирішення цивільної справи є набагато серйознішими, ніж звичайне матеріальне відшкодування, і наближаються за своїм характером до наслідків у кримінальній справі. Прикладами таких справ є справи про депортацію іноземців за зверненнями державних органів, про визнання особи недієздатною і поміщення її на примусове лікування до психіатричного закладу або позбавлення батьківських прав. Цей стандарт може також застосовуватися, якщо законодавець схиляється до недовіри доказам, які найчастіше подаються у певних видах позовів, а тому ускладнює здатність сторони, яка посилається на такі докази, переконати суд у своїй правомірності. Прикладом можуть бути намагання сторони заперечити висловлений у заповіті очевидний і чіткий намір спадкодавця шляхом подання усних доказів, які суперечать цьому письмовому документу. Кількісне визначення підвищеного цивільного стандарту є досить нечітким, а тому його основна цінність полягає в тому, що він виступає в якості інструмента, який нагадує суду, що до доказів, поданих у такій справі, необхідно ставитися з особливою обережністю. З іншого боку, ця невизначеність дає судді ширшу можливість діяти на власний розсуд і відмовитися передати справу до суду присяжних на тій підставі, що сторона не виконала покладений на неї підвищений обов’язок доказування.

Слід мати на увазі, що при вирішенні справи докази досліджуються та оцінюються у їх сукупності. Так, прецедентним правом встановлено невід'ємне право кожної сторони на вирішення справи на підставі усіх доказів на її користь, в тому числі й доказів, представлених її опонентом [5, с. 792].

З огляду на викладене можна зробити висновок, що у цивільному процесі США мають місце намагання детально регламентувати критерії оцінки доказів. Водночас в Україні при оцінці доказів суддя керується внутрішнім переконанням, нормативними критеріями якого є належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності (ч. 3 ст. 212 ЦПК України). Зокрема, суд, вирішуючи питання про прийняття доказу, перевіряє наявність у ньому інформації, яка має значення для справи, — належність доказу, і відповідність доказу закону — допустимість. А перш ніж ухвалити рішення суд перевіряє, чи відповідає конкретний доказ дійсності - тобто впевнюється в тому, чи є доказ достовірним, чи можна з сукупності доказів зробити висновок про існування або відсутність певного юридичного факту, на підтвердження якого вони представлені - тобто чи є ці докази достатніми у своїй сукупності.

Таким чином, досвід США щодо критеріїв оцінювання доказів судом або присяжними може бути дуже корисним для України, оскільки вироблення чіткого розуміння кожного правила оцінки допомагає суду в ухваленні правильного рішення. Викладені у ЦПК України критерії оцінки доказів, на жаль, майже не знаходять розвитку в судовій практиці. Українські судді при вирішенні справи оцінюють лише належність і допустимість доказів — критерії, яким присвячені окремі статті Кодексу.

Водночас, потрібно пам’ятати: те, що успішно працює у США, може не отримати позитивного результату в Україні. Тому при вдосконаленні українського цивільного процесу потрібно зважено підходити до запозичення навіть позитивного досвіду зарубіжних країн.

Список літератури

• 1. Цивільний процесуальний кодекс України. Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, N 40−41, 42, ст. 492.
• 2. Юридична енциклопедія: в 6 томах / Ред.кол.: Ю. С. Шемшученко та ін. — Т. 2: Д-Й. — К.: «Укр. енцикл.», 1998. — 744с.
• 3. Decision of the Court of Appeal of Louisiana (First Circuit) in the case of Braud versus Kinchen, March 10, 1975 // Southern Reporter Second, Vol. 310, Pages 657−660 (Рішення Апеляційного суду штату Луїзіана (Перший округ) у справі Braud versus Kinchen).
• 4. Decision of the California Court of Appeal (Sixth District) in the case of Glage versus Hawes Firearms Company, November 29, 1990 // West’s California Reporter, Vol. 276, Pages 430−438 (Рішення Апеляційного суду штату Каліфорнія (Шостий округ) у справі Glage versus Hawes Firearms Company).
• 5. Decision of the California District Court of Appeal (Fourth District) in the case of Williams versus Barnett, September 23, 1955 // Pacific Reporter Second, Vol. 287, Pages 789−793 (Рішення Апеляційного суду штату Каліфорнія (Четвертий округ) у справі Williams versus Barnett).
• 6. Federal Rules of Evidence (Enacted by Public Law No. 93−595, January 2, 1975; with amendments as of December 2006) // http://judiciary.house.gov/media/pdfs/printers/109th/31 310.pdf.
• 7. California Evidence Code (Enacted by Statute N o. 299−1965, effective date January 1, 1967; with amendments as of December 2006) // http://www.leginfo.ca.gov/cgibin/calawquery?codesection=evid&codebody=&hits=20.
• 8. Giannelli Paul C. Understanding Evidence // LexisNexis/Matthew Bender & Co., 2006 — Second Edition. — 731 Pages.
• 9. Nolan J.R., Nolan-Haley J.M. Black’s Law Dictionary: Definitions of the Terms and Phrases of American and English Jurisprudence, Ancient and Modern, By Henry Campbell Black, M.A. // St. Paul, Minnesota: West Group, 1990. — Sixth Edition. — 1657 Pages.
• 10. McCormick on Evidence: In 2 Vol.: Vol. 2 // Ed. By K.S. Broun. — St. Paul, MN: Thomson/West, 2006. — Sixth Edition. — 960 Pages.
• 11. Reutlinger M. Evidence: Essential Terms and Concepts. — New York: Aspen Law & Business, 1996. — 295 p.
• 12. Decision of the United States Court of Appeals (Fifth Circuit) in the case of Urti versus Transport Commercial Corporation, July 13, 1973 // Federal Reporter Second, Vol. 479, Pages 766−770 (Рішення Апеляційного суду США (П'ятий регіональний округ) у справі Urti versus Transport Commer