Соціальне і матеріальне становище

Григорій родом з Трипілля — селища, яке асоціюється з назвою прадавньої культури («трипільська культура»). Вона, на думку багатьох вчених, передувала українському етносу і певною мірою генетично визначила його культуру. Отже, Григорій Многогрішний походив з краю, саме перебування у якому виховує в людині відчуття причетності, глибинного зв’язку з праісторією свого народу. Інший, не менш важливий чинник його українськості полягав у тому, що він є нащадком (у романі сказано — правнуком) українського гетьмана Дем’яна Многогрішного. Історія не дуже високо ставить цього гетьмана, якогось позитивного сліду в минулому Україні він не залишив, хоч, очевидно, вже те, що він був засуджений московським царем до страти, а потім помилуваний і засланий у Сибір, говорить про його патріотичну сутність. Мабуть, у його правнука все-таки є ті коріння, гени, які передалися від нього. Все-таки козаки наповнені тими силами, мужністю, впевненістю. І це, мабуть, передалося Григорію теж. У Многогрішного є те, що в радянські часи приховувалось і ніколи не декларувалося, бор вважалося майже злочинним і могло серйозно ускладнити будь-яку людську долю, — маю на увазі шляхетність походження. У суспільствах, які не зазнали революційних потрясінь, як наше, і які розвивалися на засадах еволюційністю, високо шанується шляхетність родоводу — і не дарма, скажу, бо приналежність до давнього аристократичного роду засвідчувала високу гідність та моральність, шляхетність поводження. Відчуття відповідальності як перед минулим, так і перед майбутніми поколіннями свого роду визначає потребу у збереженні власного доброго імені.

Аристократизм походження Григорія Многогрішного зовсім не означає, що він народився і провів дитячі та юнацькі роки у багатому маєтку. Ні, його батьки були селянами. Але ж добре відомо, що через селянських родин, особливо козацьких, які не зазнали кріпосницької неволі, було багато таких, які зберегли гідність і шанувались по-шляхетному. Його рід не змалоросійщився і міцно тримався своєї українськості. Марення Григорія, викликанні крайньою перевтомою, сповненні поетичної українськості: «Він сидить, заплющивши очі, і йому здається, що він на пасіці. Це він маленький. Прийшов до дідуся. Під велетенською липою іконка Зосима Ісавватія, а навколо вулики-вулики. Стоять дуплянки, мов козаки в брилях, накриті невеликими череп’яними покришками. Спілі шпанки, як дівоче намисто, як дівочі губи, між зеленим листом. А там черешні. дідусь білий увесь, в білих полотняних штанях і сорочці, з білою бородою, зазирає в вулики, щось ворожить. Дивиться, як рій полетів і гуде-гуде.».

Подана нижче картина-спогад засвідчую факт, дуже важливий для повнішого розуміння образу Многогрішного. «А він лежить виснажений, поранений, — марить Григорій за мить до того, як після довгої втрати свідомості почне, врятований Сірками, приходити до пам’яті. — Це ж під Жаботином, в тім Холоднім Яру. Як так воно вийшло? Ага. Той пес рудий, недовірок, партійний, кинув гранату йому під ноги, він її відхопив і. Ха-ха!.. Їх було четверо. Як воно і його зачепило?..». Виявляється, що Григорій у юнацькому віці був учасником знаменитого холодноярівського повстання. На жаль, ще далеко не кожен із нас уявляє собі справжню мету і справжні масштаби цього постання, які всіляко замовчувалося в радянські часи. Зараз вже стає очевидним, що холодноярівська повстанська епопея 1917;1930 рр. є однією з найвизначніших сторінок української новітньої історії. Повстанські загони, очолювані видатними особистостями, українськими патріотами, понад десять років вели героїчну боротьбу в районі Холодного Яру з червоноармійськими та чекістськими збройними силами. Мета повстання та рішучість його учасників у її досягненні засвідчені висловом «Воля України або смерть», що був вишитий на прапорі Холодного Яру.

Факт участі Григорія Многогрішного в холодноярівському повстанні говорить про нього як про людину, наділену дієвим патріотизмом. Ще юнаком він пройшов горнило національно-визвольної боротьби. Після того, треба думати, — підпілля, роки вивчання в Києві, опанування професії інженера-авіатора. Потім арешт, катівні НКВД. Майор Медвин згадує «винятковому епопею веденого ним слідства над одним бортмеханіком чи авіаконструктором, приятелем літуна Чухновського, — над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини.

Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби. Він уже домагався не зізнань, ні він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі. Авжеж! Дивиться виряченими очима — і тільки. Як каменюка. Спершу зухвало і скажено відбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому — слідчому, а потім лише хекав крізь зуби і мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо. Його вже носили на рядні, бо негоден був ходити.

Він уже конав — але ні пари з уст".

Коли задумуєшся над витоками цієї незламності, то приходиш до висновку: їх треба шукати у винятково розвинутому почутті людської гідності і в тому «зоологічному націоналізмі», що був, за словами Медвина, притаманний Григорію. «Зоологічний націоналізм» —звучить грубо і навіть дещо принизливо. Але це слова енкаведиста — він так думає. Насправді ідеться ж про вроджену, глибоко закорінену, а тому й незнищенну любов до Вітчизни та особливо розвинуте почуття національної гідності. В цивілізованому, або ж, як кажуть, у нормальному суспільстві, ці риси сприймаються як найвищі людські чесноти. Та вся справа у тому, що Григорій жив у ненормальному суспільстві, яке було силоміць відведене від магістрального шляху розвитку людства.