Тема трагічної долі людини у творах А.П.Платонова, А.И.Солженицина, В.Т.Шаламова

ТЕМА ТРАГІЧНОЇ ДОЛІ ЛЮДИНИ У ТВОРАХ А.П.ПЛАТОНОВА, А.И.СОЛЖЕНИЦЫНА, В.Т.ШАЛАМОВА.

Тема трагічної долі російського людини у тоталітарній державі виникає у російської літератури ХХ століття вже у 1920;х роках, коли саме становлення тоталітарної держави поки лише намічалося. Він був передбачено письменником Е. Замятиным у романі «Ми », образ Єдиного Держави, у якому людина з його індивідуальністю майже знищено, зведений до «нумеру », де всі одягнені в однакові одягу та маємо бути щасливими, чи хочуть вони ні.

Роман Е.3амятина пролунав попередженням, яке сягнуло радянського читача. Держава невдовзі початок активно втручатися у його життя, у чомусь втілюючи у життя похмуру фантазію Е. Замятина, у чомусь «далеке від неї відступаючи. Спільним був один — ставлення до постаті як до будівельному матеріалу, знецінення людини, його життя. Особливо трагічний оборот усе це набувало у роки, коли йшло масове знищення цілих верств населення за різним ознаками — знищували дворян, організовували расказачивание, розкуркулювання чи «ліквідацію куркульства як класу », нарешті, 1937;1938 роки — пік «великого терору », страшні роки єжовщини, які змінилися довгими десятиліттями бериевщины. У російської літератури всі ці трагічні події довгі ж роки були абсолютно забороненою темою. До читача не дійшло свого часу написане ще 30-х роках вірш О. Мандельштама, разоблачающее Сталіна, вірші про трагедію матерів, які ростили дітей «для плахи, для катівні і в’язниці «, А. Ахматову і його поема «Реквієм », повість Л. Чуковской «Софія Петрівна «і ще твори, що тільки в останні десятиліття повернуті нам. Спробою порушити змушений змова мовчання, сказати читачеві правду про страшних роках терору, про трагедію особистості стало творчість письменників, як-от Юрій Домбровський, автор роману «Хранитель старожитностей «та її продовження — роману «Факультет непотрібних речей ». До означеній темі звертається письменник Варлам Шаламов, людина трагічної долі, довгі роки провів у страшних колимських таборах.

Писатель став автором приголомшливих за силою психологічного впливу творів, своєрідного колимського епосу, показав нещадну правду про життя людей таборах. Людина перетворюється на нелюдських умовах — так можна визначити наскрізну тему «Колимських оповідань «В.Шаламова. Потрапляючи до табору, людина хіба що втрачає усе, що пов’язує його із нормальною людської середовищем проживання, з колишнім досвідом, що тепер незастосовуваний. То в В. Шаламова з’являються поняття «перша життя «(долагерная) й інша життя — життя таборі. Письменник не щадить читача, у його розповідях з’являються страшні подробиці, які не можна зрозуміти без душевної болю — холод і голод, часом позбавляють людини розуму, гнійні виразки на ногах, жорстокий свавілля кримінальників, вважалися в таборах «друзями народу «на відміну політичних ув’язнених, передусім інтелігентів, яких називали «ворогами народу «які були віддані у повну владу кримінальників. У межах своїх розповідях В. Шаламов показує то, что було страшніше холоду, голоду й хвороб — людське приниження, низводившее людей рівня тварин. Воно просто занурює в стан небуття, коли з людини йдуть все відчуття провини та думки, коли заміщена «полусознанием, існуванням ». У оповіданні «Сентенція «автор з майже наукової точністю аналізує стан людини у цієї нелюдською життя, коли єдиним його почуттям залишається злість.

Когда смерть відступає, а до людини повертається свідомість, з радістю помічає, що його мозок починає працювати, із глибин пам’яті спливає давно забуте наукове слово «сентенція ». У оповіданні «Тифозний карантин », В-Шаламов показує іншу грань людського приниження: готовність служити ватажкам злодійського світу, стати їх лакеями і холопами. Цих ватажків оточує «натовп услужающих », готових потім завгодно, аби їм відламали шкоринку з хліба чи налили супчику. І як у цьому натовпі герой оповідання бачить знайоме обличчя, капітана Шнайдера, німецького комуніста, знавця Гете, освіченої людини, що колись підтримував дух товаришів, а таборі виконує принизливу роль «чесальщика п’ять «у злодія Сенечки, їй немає хочеться жити. Автор описує переживання Андрєєва, героя оповідання: «Хоча це були невеличке і не страшні подія по порівнянню про те, що вона бачила І що він мав побачити, вона запам’ятала капітана Шнайдера навік ». Розповіді В. Шаламова — непросто художній документ.

Это цілісна картина світу, скоріш, антисвіту, абсурду, куди кинутий людина страшним монстром терору, переламывающего мільйони людей. У цьому вся антисвіті все перевернуто. Людина мріє з табору потрапити не так на свободу, а в’язницю. У оповіданні «Надгробне слово «і сказано: «Тюрьма-это свобода. Це єдине місці, яке мені відомо, де люди й не боючись, говорили усе, що думали. Де вони відпочивали душею ». Творчість B. Шаламова став і історичним документом, і фактом філософського осмислення цілої епохи. У цілому нині російська література ХХ століття розкрила долю людини у тоталітарному державу з позицій гуманізму, в традиціях російської класичної літератури.