Розділ 2. Становлення політичної складової в діяльності католицької церкви у хі — хv ст

Причини реформ католицької церкви у ХІ ст. та їх вплив на розширення сфери її діяльності.

З кінця VІІІ століття та на початку ІХ церква та папство виступали маріонетками у руках франкських королів, починаючи з Х століття у руках німецьких імператорів.

Але не дивлячись на все це лише церква залишалася тим інститутом, який робив владу монархів легітимним.

Головною метою папства на ІХ-ХІ сторіччя було:

• — зміцнення своїх позицій серед великих феодалів;
• — поширення своєї юрисдикції на Римське герцогство, Равеннський екзархат, Романію і Пентаполь і інші території для збільшення Папської держави.

Така активна боротьба церкви за владу та постійно зростаючі матеріальні апетити духовних осіб підривали авторитет церкви. Тому саме у ХІ столітті так необхідні були зміни для підняття морального престижу церкви. Церковний рух за реформу, яка була спрямована на ліквідацію анархії всередині церкви і на зміцнення централізованого управління, був тією самою зміною.

За правління Генріха III влада німецьких імператорів досягла свого піку. Знову тимчасово перетнулися інтереси імператора і папи. Щоб утримати в покорі розбагатіле вище німецьке духовенство, імператори використовували папство. Тому Генріх III ще більш рішуче виступив на підтримку церковного руху за реформу, яка була спрямована на ліквідацію анархії всередині церкви і на зміцнення централізованого управління [52, c. 76]. Саме тому, що імператор садив на папський престол своїх прихильників і через них міг тримати в руках папство, воно перетворилося в опору імперської влади. Тому відновлення авторитету папи, який тим самим міг перешкодити устремлінням зміцнілих німецьких єпископів до самостійності, було в інтересах імператора.

Виходячи з цього, Генріх взяв під своє заступництво рух за реформу церкви, спрямоване на звільнення церкви від деспотизму світської знаті і на зміцнення прав папи, як глави церкви.

У середині XI століття на чолі церкви був цілий ряд німецьких пап, які користувалися довірою імператора і наполегливо проводили помірну реформу церкви. Імператор зменшив вплив римських династій на папство, але і не відкрив шлях надто широким реформам. Генріх III розумів, що надмірне зміцнення папської влади не відповідає його інтересам, бо тато також може повстати проти імператора. Однак це був об'єктивний процес: економічні та політичні умови світсько-державних устремлінь папства формувалися в рамках феодальних відносин, в умовах все зростаючих церковних землеволодінь, що, отже, знаходило відображення і в політичній консолідації [59, c. 263]. У той же час королівські володіння дедалі скорочувались, і це вело до ослаблення центральної влади.

В першій половині XI століття розгорнувся церковний рух за реформи. Цей рух політично і ідеологічно підготував грунт для папства нового типу, яке прагнуло посилення впливу на світську владу. Він досяг своєї мети за папства Григорія VII.

Початок руху за реформу церкви сходить до Х століття, і витоки його простежуються в бенедиктинському монастирі Бургундії, а також Лотарингії. Реформаторські тенденції були спрямовані на вирішення в першу чергу внутрішніх церковно-політичних проблем. Монастирі залежали від єпископів і світських феодалів, які з опікунів ченців стали їхніми гнобителями. Секуляризація що виявляється в усьому суспільстві призвела і до падіння моралі серед ченців, у монастирях поширилися розпуста, обжерливість і пияцтво.

Боротьба ченців за реформи була спрямована на те, щоб звільнитися від утисків місцевих феодальних влади. Їх метою було оновлення правил Святого Бенедикта, відновлення первинної дисципліни, моралі і старанності. Бенедіктінскій монастир Клюні в Бургундії - пішов і того далі: поряд з відбудовою суворої дисципліни його ченці висунули перед собою також мету домогтися незалежності від світських сюзеренів. Тому монастирі об'єдналися в конгрегацію, центральне керівництво якої було в руках головного настоятеля абатства Клюні [43, c. 94]. Головний настоятель (абат) вважав себе сюзереном по відношенню до монастирів, об'єднаним в конгрегацію, а конгрегація безпосередньо потрапляла під захист папи. Клюнійскій абат панував над чернечим воїнством як король і воєначальник.

У монастирському русі за реформи взяла верх ідея Григорія I врятувати весь світ для царства Божого. Григорій хотів шляхом поглиблення релігійності, придушення світськості кліру, поглиблення релігійного життя мирян відновити не тільки папство, церкву, але і мирян і все суспільство.

Ідеї монастирського руху за реформи німецькі папи, призначені імператором, принесли з собою до Риму, де незабаром викували з них ідеологічну зброю для вселенського панування пап — якраз проти імператора. Прихильники реформ розповсюдили на всю церкву принцип, згідно з яким монастирями може розпоряджатися виключно папа. Це поставило питання про так звану світську інвеституру. Інвеститура — символічне дійство з введення в посаду єпископа (інвестиція), вручення персня і палиці християнські государі Європи зазвичай проводили самі під тим приводом, що церковні володіння — це васальні володіння, сюзеренами яких є вони [79, c. 112]. Згідно з концепцією реформаторів, право інвеститури, а також право розпоряджатися церковними володіннями у вищій інстанції належить папі. Ці прагнення співпали з намірами пап, бо плановані реформи, підвищуючи авторитет пап і розширюючи сферу їх впливу, з’явилися б серйозним кроком на шляху до здійснення церковного універсалізму [18, c. 163].

Імперська влада, вважаючи, що їй вдасться втримати в своїх руках папство, яке виступає за реформи, також заохочувала рух за реформи. Але скоро Генріх III, а тим більше його син Генріх IV зрозуміли, змушені були зрозуміти, що, підтримуючи церкву, вони позбавляються основ своєї влади.

Вплив клюнійскої реформи почався в середині XI століття. Ідеалом натхненників клюнійскої реформи було духовенство чернечого типу, який не вступає в шлюб (тому вони боролися за целібат), вони також виступали за обрання вищих духовних осіб, не допускаючи впливу з боку світської влади (тому вони виступали проти симонії і світської інвеститури).

Незабаром на папський престол зійшов далекий родич імператора Лев IX. Будучи папою, він рішуче підтримував церковну реформу і імператора.

Папа Лев зібрав навколо себе духовних керівників руху за церковну реформу в Європі і використовував їх у колегії кардиналів як противагу місцевої аристократії.

Імператор Генріх III помер 1056 році, новим німецьким імператором став малолітній Генріх IV. Ослаблення імператорської влади при регентстві імператриці Агнесс дозволило папам остаточно скинути опіку світської влади. Коли в 1057 році Папою обрали кардинала Фрідріха під ім'ям Стефана IX (1057−1058), то імперський будинок був повідомлений про це лише пізніше. У канонічних виборах імператору надавалося лише право подальшої згоди.

Декретом Миколи II від 1059, що відображав устремління церкви до незалежності, було покладено початок фактичного відтиснення світської влади від виборів папи і передачу вирішення цього питання в руки церковної аристократії, в руки корпусу кардиналів [60, c. 64]. Нова регламентація не містить згадки і про імператора, явно з метою виключити імператора з процесу обрання папи.

Після смерті Миколи II римська партія реформ вже прагнула довести справу до розриву з імператором. Папою став обраний кардиналами Олександр II (1061−1063), проти якого виступив висунутий римською аристократією і підтриманий Генріхом IV анти папа Гонорій II (1061−1072). Паралельні вибори пап стали причиною кривавих вуличних боїв між прихильниками різних партій в Римі. Лише смерть Гонорія поклала кінець чварам. Понтифікат Олександра II знаменував перемогу партії реформ.

Реорганізація церкви в монастирському дусі була можлива лише зверху, за підтримки, що надається з Риму. І ця підтримка була надана з боку нового Папи римського Григорія VІІ, який вступив на папський престол, пройнятий тими ідеями про папське всевладдя, які в нього вже давно дозріли і вилилися в цілу систему. Тому Григорій VІІ одразу ж взявся за знищення інвеститури. У 1075 р. він провів на соборі заборону інвеститури [89]. Було ухвалено понижувати тих духовних осіб, які отримали свої посади від інвеститури, а світських володарів, що виробляють інвеститури, відлучати від церкви. На тому ж соборі було заборонено священикам одружуватися. На думку Григорія, безшлюбність духовних осіб позбавляло їх родинних зв’язків з навколишнім світом, і повинно було зробити так, щоб вони були більш ревними служителями церкви. Боротьба проти інвеститури підривала ленну залежність церковних земель — єпископ, абат і священик повинні були бути церковними пастирями, а не васалами короля або князя.

Справа клюнійських ченців та Григорія VІІ була завершена приблизно через 50 років під час імператорства Генріха V [66]. Саме тоді при папі Калісті ІІ на сеймі у Вормсі було укладено вигідний договір з імператором Генріхом V. У 1122 на підставі Вормського конкордату, папі, як духовній особі, була надана духовна інвеститура, тобто право обирати і присвячувати єпископів і абатів, згідно з церковними законами, разом з врученням їм кільця і жезла. Імператору, як світському володарю, надана була інвеститура світська, тобто право роздавати тим же єпископам і абатам князівські права, володіння беручи з них ленну присягу.

Завдяки Вормському конкордату на якийсь час припинилися суперечки і заворушення, які роз'єднували західний християнський світ.