Релігійна поведінка віруючих

релігійний соціокультурний традиція віруючий Важливим аспектом розуміння релігійності віруючих є виконання ними релігійних обрядів. Приступаючи до розгляду обрядової активності, хотілося б коротко зупинитися на розумінні обряду і його значенні для людини. Це дасть змогу краще зрозуміти матеріал, який стосується власне досліджуваного періоду. Звернемося до думки фахівців, у науковій діяльності яких релігійна проблематика займала важливе місце. Відомий французький соціолог Е. Дюркгайм писав: «В усіх випадках основним елементом релігії вважалися уявлення й вірування. Тоді як з цього погляду самі обряди видавалися лише зовнішнім, несуттєвим і матеріальним проявом й вважалися посутньо вартісними… Але віруючі люди, які живучи релігійним життям, мають безпосереднє відчуття того, що його становить, заперечують такий спосіб бачення, кажучи, що він не відповідає їхньому щоденному досвідові»³³⁵. Дюркгайм вважав, що дії, обряди не менш важливі, ніж уявлення в релігійному житті.

Основоположник школи аналітичної психології К.-Г. Юнг, наголошуючи на важливій ролі обряду в житті віруючої людини, відзначав: «Релігійні обряди у всіх формах грають роль посудини, здатної вмістити весь зміст неусвідомленого. В результаті спрощень, внесених пуританством, з протестантизму виявилися вилученими засоби впливу на неусвідомлене; в усякому випадку, пастор був позбавлений звичайних для священика посередницьких функцій (яких так потребує душа). Замість цього індивід сам став відповідати за власні вчинки і поодинці спілкуватися зі своїм Богом. В цьому заключається як перевага, так і небезпека протестантизму. Звідси походить його внутрішній неспокій, який виразився в створенні понад чотирьохсот самостійних церков і сект всього за яких-небудь кількастоліть, що звичайно ж вказує на переважання в ньому індивідуалізму».

Враховуючи думки фахівців, які високо оцінюють роль обряду в житті віруючих, зупинимося детально на обрядовій поведінці віруючих в досліджуваний період.

Воєнні лихоліття сприяли зростанню релігійності населення. Під час війни на окупованих територіях спостерігалося відновлення діяльності храмів, закритих у передвоєнні роки. В тих місцевостях, де таких споруд не було, відкривалися молитовні будинки. Активне релігійне життя спостерігалося у багатьох регіонах і після війни. В окремих областях (хоча не у всіх) значною була кількість осіб, які брали участь в богослужіннях. В інформаційній доповіді уповноваженого Ради в справах РПЦ за І квартал 1945 р. зазначалося, що в Сталінській області у звичайні, святкові та недільні дні у містах православні храми відвідують 300−800 осіб, у селищах — 200−600, у селах — 20−50. Серед відвідувачів переважали люди середнього віку обох статей. Молодь і діти складали 8−10%³³⁷. Під час великих свят у цьому регіоні окремі храми відвідували навіть десятки тисяч людей. Згідно документа, складеного на основі матеріалів уповноважених в справах РПЦ при облвиконкомах (травень 1948 р.), в окремих храмах Києва у святкові дні бувало від 3 до 10 тис. молільників, у храмах Львова — до 15−20 тис. У м. Мукачеві під час свята Успіння Пресвятої Богородиці до монастиря на Чернечій горі, який раніше був греко-католицьким, збиралося до 30 тис. віруючих³³⁸. Особливо багато відвідувачів храмів було в такі свята, як Пасха, Різдво, Трійця.

В інформації з питань проведення віруючими свята Пасхи 2 травня 1948 р., поданій в управління агітації та пропаганди ЦК КП (б)У уповноваженим Ради в справах РПЦ по УРСР П. Ходченком зазначалося, що в цей день усі церкви були переповнені людьми. Храми не могли вмістити у своїх стінах віруючих, що бажали туди потрапити³³⁹. Серед відвідувачів храмів був значний відсоток підлітків — дітей шкільного віку, а також військових. Згідно свідчень уповноваженого в справах РПЦ по Дніпропетровській області Бабасова, у день Пасхи серед відвідувачів Троїцького собору в м. Дніпропетровську молодь і діти складали 20−25%, а загальна кількість відвідувачів собору в цей день сягала до 6 тис. осіб. У Миколаївській церкві діти не лише приходили як відвідувачі, а й приносили паски для освячення.

Уповноважений в справах РПЦ по Харківській області Снєжко відзначав, що пасхальні служби в православних церквах у 1948 р. були багатолюдніші, ніж у минулому році. Він зазначив, що в храмах Харкова багато молоді. Серед відвідувачів були окремі групи військових — не лише солдати, а й офіцери. Вони хрестились і ставили свічки³⁴¹. Про збільшення кількості осіб, які відвідали пасхальні служби в 1948 р., повідомляв і уповноважений Ради в справах РПЦ по Сталінській області. Він зазначав, що у церквах регіону тоді побувало понад 500 тис. осіб³⁴². Число 300−400 тисяч відвідувачів пасхальних служб у тому році назвав уповноважений по Чернігівській області³⁴³. Уповноважений по Житомирській області повідомляв, що в деяких міських храмах підлітків налічувалося до 30- 40%³⁴⁴. Слід відзначити, що хоча активізація релігійності була притаманна загалом в Україні, однак мали місце і винятки. У деяких населених пунктах змін не відбувалось або, навпаки, спостерігалося зниження динаміки виявів релігійності.

Співвідношення між участю в богослужіннях віруючих у свята та звичайні дні показує статистика по Сталінській області (див. таблицю 1)³⁴⁵.

Таблиця 1.

Як показує таблиця 1? найбільша диспропорція між відвідуванням храмів у великі свята та звичайні дні спостерігалася в містах; в селах та селищах розрив був менший. Слід відзначити, що ця статистика не враховувала дані щодо окремих великих храмів цієї області, де у святкові дні їх відвідувало більше 10 тис. осіб.

В окремих регіонах відвідування храмів у будні впродовж 1940;х рр. зменшувалося. Так, у м. Дзержинську відвідування церкви 1947 р. порівняно з 1946 р. зменшилося близько на 70%; якщо у 1946 р. у недільні дні церкву відвідували по 100−150 осіб, то в 1947 р. — не більше 20−50 осіб, більшість з них — люди похилого віку³⁴⁶. Уповноважений в справах РПЦ по Харківській області теж зазначав, що відвідування церков не зростало, а в деяких випадках зменшувалось, особливо у другій половині 1946 р. і на початку 1947 р.; тоді як виконання релігійних обрядів — хрещень, похорон, вінчань — не лише не знижувалось, а й у багатьох випадках зростало³⁴⁷. Подібна ситуація мала місце і в низці населених пунктів інших регіонів, зокрема Херсонської області³⁴⁸.

Слід відзначити, що часте відвідування храмів православними в центральних, південних та східних регіонах не було притаманне і раніше, особливо в період, коли проводилися польові роботи. В «Киевских епархиальных ведомостях» (1882, № 6) священик з Радомишльського повіту писав: «Зайдіть у храм сільський у недільні чи святкові дні з 29 червня по 1 жовтня. Крім десятка хлопчаків та дівчаток та п’яти-восьми старших селян нікого більше не побачите. І це в парафії, яка налічує 700 800 парафіян, а в малолюдних парафіях і тих не буває. Мовчимо вже про дні високоповажні, коли відбувається молитва за государя… коли також дуже рідко збирається народ, за виключенням сільських ярмарків». Багато селян замість відвідування церков у недільні та святкові дні їхали на ярмарок, були зайняті в польових роботах. У кінці ХІХ ст. у с. Паволоч Сквирського повіту на Київщині, де була зразкова у багатьох відношеннях православна громада, за словами священика, люди «віддані церкві і православ’ю» на свято Преображення та Успіння Божої матері замість відвідування храму «таскали снопи».

В одній публікації у «Церковно-общественном вестнике» (1913 р.) писалося: «Помічено повсюди, що з кожним роком відвідування храму Божого стає все слабше. Храм, повний молільниками, тепер ми бачимо порівняно рідко, хіба в річні свята і такі дні, як Св. Миколая Чудотв., Св.Пр.Іллі, і то думається, по свідомості народу: не прогнівати б шанованих молитовників! Служби Недільних днів, інших шанованих Св., здійснюються майже в пустих стінах храму. Вірно сказав один публіцист, що якось сумно спостерігав, в храмах співають „Хваліте ім'я Господнє, хваліте раби Господа“, а рабів то і нема! Якщо ви спитаєте не відвідуючих храму Божого про причину, то вони завжди цю причину знайдуть: немає часу, одиноцтво, вкажуть на бідність, тобто нема пристойної одежі, а в чому-небудь совісно. І в цей же час ці „раби Господні“ ніколи не пропустять якого-небудь „бенкету“ і бесіди у своїх рідних і знайомих. Для цього завжди знайдеться час, дістануть одежу, нікого не бентежать часто далекість відстані і погода, хоча б найнесприятливіша»³⁵⁰. Боротьба радянської влади з релігією значно поглибила ті секуляризаційні процеси, які спостерігалися раніше і надала їм більш активної ходи.

1950;ті рр. позначилися деяким послабленням релігійної активності мас. Лихоліття війни відсувались у часі від людей, відповідно, той страх, який вони викликали, переставав впливати на активізацію віри. Одночасно антирелігійна агітація досягала своєї мети. Проте рівень відвідуваності храмів ще продовжував залишатися достатньо високим. Так, у 1954 р. напередодні Пасхи у Володимирському соборі (м. Київ) та біля нього за офіційними даними одночасно знаходилося до 7 тис. осіб, у Благовіщенському соборі (м. Харків) — понад 4 тис. Ще більша чисельність їх припадала на Пасху в південно-східних областях, де було мало храмів. Так, у м. Сталіно молитовний будинок у селищі Ларинка за ніч (напередодні Пасхи) відвідали в 1953 р. до 25 тис. осіб, а в 1954 р. — до 60 тис.; молитовний будинок у селищі станції Сталіно в 1953 р. — до 20 тис. осіб, а в 1954 р. — до 50 тис., церкву в селищі Калинівка в 1953 р. — до 15 тис. чол., а в 1954 р. — до 30 тис. осіб. У м. Макіївці в Троїцькому молитовному будинку в 1953 р. напередодні Пасхи було до 20 тис., а в 1954 р. — до 40 тис. осіб³⁵¹. Під час святкування Пасхи у 1957 р. храми м. Сталіно відвідали понад 150 тис. осіб, храми м. Макіївки понад 50 тис.³⁵² Молодь серед відвідувачів храмів складала 10−20%, в окремих випадках — до 30%, у м. Сімферополі з 7 тис. відвідувачів кафедрального собору молоді було до 40%³⁵³. На Хрещення Господнє у цьому ж році п’ять храмів м. Сталіно відвідали 28 тис. осіб, кафедральний собор м. Сімферополя — 2,5 тис.³⁵⁴ Жінки складали 70−80% числа відвідувачів церковних служб, у багатьох випадках близько половини з них — середнього віку³⁵⁵. Чоловіки переважно похилого віку в багатьох церквах Києва, Харкова, Сталіно складали 20−30%. Лише в західних областях у храмах було багато осіб різного віку³⁵⁶. Загалом в 1950;ті рр. рівень відвідуваності православних храмів був дещо нижчим від другої половини 1940;х, з тенденцією знижуватися впродовж десятиріччя, хоча ми не можемо говорити про досить різке зниження показників. Більшість храмів у святкові дні продовжували бути наповнені людьми.

Про значну кількість осіб, які побували в храмах у святкові дні, повідомляли представники вищого духовенства. У вітальній промові на честь перебування в Києві голови Коптської церкви (серпень 1957 р.) патріарший екзарх всієї України митрополит Київський і Г алицький Іоан, вітаючи гостей, відзначав: «Наш народ, як і в колишні часи, горить вірою і бажанням благочестя. Цим і пояснюється, що в святкові дні храми бувають переповнені народом. Наш народ дуже охоче жертвує на утримання в гарному стані та в чистоті і на ремонт храмів, крім того наші віруючі забезпечують духовенство і в матеріальному плані»³⁵⁷. Як бачимо, митрополит давав високу оцінку релігійності населення.

Однак його слова швидше стосувалися зовнішніх виявів релігійності, а не її змісту. Про зниження рівня релігійності в післявоєнний період неодноразово заявляли священики. В інформаційному звіті уповноваженого Ради в справах РПЦ по УРСР за січень-травень 1949 р. зазначалося, що духовенство жаліється, що останнім часом віруючі, якщо і відвідують храм, то здійснюють це за незрозумілими для Церкви мотивами³⁵⁸. Священик Сахаров (с. Гола Пристань Херсонської обл.) заявляв: «Дивне якесь-то ставлення стало у людей до церкви, заскочила в церкву, перехрестилася, поставила свічку і побігла на базар. Церква пуста, а на базарі тисячі людей»³⁵⁹. В іншому документі уповноваженого РС РПЦ за 1947 р. вказувалося, що у великі свята храми відвідують не лише молільники, а й інші громадяни, в т. ч. молодь, тому що їй нікуди піти розважитися³⁶⁰. В «Журнале Московской патриархии» (№ 10 за 1959 р.) констатувалося послаблення інтересів до богослужіння. Зазначалося, що нерідко особа, яка знаходиться в храмі, «хреститься і кланяється якнебудь, а не як належить по ходу здійснюваного богослужіння, часто роблячи це без належної уваги, недбало, стає на коліна, похитає головою, помахає рукою, зображуючи якусь фігуру, але тільки не знамення хреста творить, встане з колін і знову хитання головою і махання рукою, причому думки її далеко перебувають від здійснюваного богослужіння і його внутрішнього змісту»³⁶¹. Священнослужителям не подобалося формальне ставлення до богослужіння, яке порівняно з довоєнним періодом значно частіше простежувалося з боку віруючих.

Загалом, орієнтуючись на дані, що фігурують стосовно окремих населених пунктів, можна вважати, що на Пасху в другій половині 1940;х — середині 1950;х рр. православні храми щорічно відвідували близько 7−9 млн. віруючих усіх конфесій. Дещо менше їх було в такі свята як Різдво, Трійця, коли їх чисельність сягала 6−7 млн. осіб і до 1,5−2 млн., а то й менше, в звичайні недільні дні.

Щоб краще зрозуміти результати, яких досягнула радянська влада в подоланні релігійності, звернемося до статистичних даних 1920;1930;х рр. Суттєва інформація, що стосувалась кількості населення, яке виконувало релігійні обряди та святкувало релігійні свята, була опублікована в збірнику «СССР — страна социализма» (див. таб. 2)³⁶².

Таблиця 2.

Слід відзначити, що сприйняття самої статистики у відірваності від ситуації, яка мала місце в релігійній сфері, дає спотворену інформацію. Низька кількість обрядових дій в 1934 р. порівняно з 1922;1923 рр. означала не стільки падіння релігійності, скільки те, що в силу закриття храмів і відсутність священиків (в зв’язку з їх арештами, відмовами від сану через боязнь репресій) багато віруючих не мали змоги здійснювати обряди. Однак останній момент сприяв тому, що в них вкорінювалася звичка не здійснювати їх, що стало вагомою опорою подальшим секуляризаційним процесам.

Із великим пієтетом до святкових богослужінь ставилися старообрядці. Старообрядка М. Полякова так згадувала святкування Вербної неділі в своєму дитинстві в кінці 1940;х рр.: «До Вербної неділі готувалися за місяць. Вербочка повинна бути сама красива, „котики“ — самі пухнасті, квіти потрібно виготовити самому, а де взяти фольгу, щоб прикрасити свічку? І все це потрібно було зберегти в таємниці. До Пасхи готувався новий наряд: білизна, панчохи, ситцеве плаття, хустина, нова стрічка в косу. В накрохмалену ситцеву хустину клалися для освячення паска і яйця, і статечно, не спішучи, йшли до храму. Під час читань „Діяння апостолів“, діти в більшості своїй засипали, а просипалися коли заспівувався ірмос „Волною морскою…“ (далі йшов опис служби — П.Б.). Коли виходили на хресний хід, то молільники оточували весь храм і це живе кільце з живими вогниками в руках могло зворушити кого завгодно, лише не можновладців. Вчителі стояли збоку і виглядали учнів, районні представники — не затесався чи хто в хресний хід з місцевої інтелігенції»³⁶³. Старообрядці загалом значно частіше відвідували свої храми, ніж прибічники РПЦ, окрім тих місцевостей, де їхні діючі церкви були відсутні. Хоча тут слід відзначити, що в окремих місцевостях, де старообрядців проживало мало, в післявоєнний період спостерігався занепад релігійного життя. Так, у с. Слобода Леніна Розважівського району Київської області старообрядницьку церкву переважно відвідували 6−8 чол., в релігійні свята — 15, в зимовий час майже ніхто не відвідував. Такі факти щодо старообрядців, однак, не були масовими.

Істинно-православні християни, на відміну від парафіян РПЦ, які часто працювали в святкові дні, більш ревно ставилися до їх відзначення. Богослужіння в них здійснювалося по-різному. В тих групах, де були особи, посвячені в чернечий чи інший сан тихонівськими ієреями, літургія виконувалася повністю, крім тих місць, які читав священик. У деяких групах літургію здійснювали й непосвячені особи³⁶⁵. В середовищі ІПХ були поширені сповіді різних форм. Вони могли сповідатись у священиків, які порвали з офіційною РПЦ, очно чи заочно. В останньому випадку людина інформацію про свої гріхи подавала у письмовій формі через зв’язківців, які передавали ці записки священику, а той вже у письмовій формі відпускав їх чи накладав єпітимію. Існували також публічні покаяння, де віруючі ставали по черзі перед іконами і розкаювалися. Були випадки, коли «гріхи відпускали» лідери громад. Існувало також колективне негласне покаяння, коли віруючі пошепки просили прощення.

Продовжували відвідувати свої богослужіння в цей період і грекокатолики, хоча вони і наштовхувалися при цьому на значні труднощі, обумовленими ліквідацією УГКЦ в УРСР. Так, після ліквідації грекокатолицьких громад та монастирів після Львівського собору, до 1950 р. Гошівський монастир був єдиним діючим центром, що об'єднував грекокатоликів. Під час свят у Гошеві збиралося 15−20 тис. віруючих³⁶⁷. Однак це не означало, що вірні УГКЦ припинили брати участь в богослужіннях, останні просто приймали дещо інші форми.

Поширеними стали підпільні богослужіння. Діяли греко-католицькі священики, які їх здійснювали. В той же час вірні греко-католицизму віруючі збиралися для спільних молитов і без їх присутності, інколи за участю дяків, а то й без них. У повідомленні настоятеля православної парафії селища Солотвина Рахівського району Закарпатської області протоієрея В. Кишки вказується, що уніати збираються на приватних квартирах у цих селах (мається на увазі с. Солотвина та сусідні) і агітують народ не відвідувати православну церкву, оскільки вона є «єретична» і «язичницька».

Ось як відбувалися підпільні служби в греко-католиків після ліквідації УГКЦ за описом історика Я. Стоцького: «Підпільні відправи проходили вранці або вночі за зачиненими дверима і заштореними вікнами. Кількість вірних на них налічувала від кількох чоловік до кількох десятків. Переважали в основному жінки… Служби Божі переважно читалися старослов’янською мовою, включаючи коротку проповідь священика про вірність УГКЦ і надію на її визволення з катакомб. На службі Божій вірні мали змогу висповідатися і причаститися… Не всі священики з підпілля займалися катехізацією. Цю важливу справу у більшості випадків взяли на себе сестри-монахині, натомість священики вже тільки давали першу Святу Сповідь і перше Святе Причастя. Але справа катехизації, починаючи з 1960;х років, набула процесу безперервного і щораз ширшого». 1 реко-католицькі священики, не маючи змоги охопити духовною діяльністю населення, радили відвідувати костьоли, де в закутках вони таємно сповідали та причащали віруючих. Передавана радіо Ватикана літургія поступово входила в життя греко-католиків і ставала «чи не обов язковою щоденною і щосвяточною літургією».

Уповноважений РС РПЦ по Тернопільській області К. Куліченко у звіті за IV квартал 1947 р. повідомляв: «…Духовенство колишнє уніатське, серед населення авторитетне (мова йде про священиків, що приєднались до РПЦ. — П.Б.), православне духовенство авторитетом не користується. До православного духовенства віруючі відносяться з недовірою, висповідатися надають перевагу в церкві, в котрій служить колишній уніатський священик, особливо заможніша частина населення…»³⁷¹. В с. Клювинці Копичинецького (тепер Гусятинського) району цієї ж області призначений у 1948 р. на парафію священик Фесюк прослужив лише 2 місяці і перейшов в інше село, оскільки віруючі бойкотували його: «…В церкву не ходили, називали „московським попом“ і навіть ходили під вікнами підслуховувати чи не розмовляє він російською мовою…». Як бачимо з наведених вище прикладів багато греко-католиків не бажали відмовлятися від греко-католицизму, незважаючи на ліквідацію УГКЦ.

Слід відзначити, що й низка священиків продовжували зберігати вірність своїй колишній вірі, формально вважаючись православними. Благочинний Миколаївського району Дрогобицької області Драч у кінці 1950;х рр. заявляв, що близько 50% духовенства благочиння не ставляться щиро до православ’я.

Активність у відвідуваннях богослужінь демонстрували римокатолики. В діючій каплиці с. Гречаного (Хмельницька область) на богослужіннях у звичайні дні було присутньо від 150 до 250 осіб, а в день Пасхи (18 квітня 1954 р.) зібралось близько 5 тис. осіб. Більшість з них були жителями інших районів³⁷⁴. У костьолі м. Житомира на перший день Пасхи у цей рік було присутньо 2 тис. осіб, з них до 40% становила молодь. У римо-католицькій громаді м. Вінниці, в якій нараховувалося 3,2 тис. віруючих, за два тижні до Пасхи сповідалося 2,8 тис. осіб, а на богослужінні у костьолі було присутньо до 3 тис.³⁷⁶ У костьолі с. Жданового Шаргородського району Вінницької області в перший день Пасхи (1954 р.) було присутньо до 3,5 тис. осіб, з них 15% - молоді, на другий день — 2 тис. Священик сповідав 3,5 тис. віруючих³⁷⁷. Як бачимо, близько 80−90%, а то й більше, відвідувачів пасхальних богослужінь в окремих костьолах сповідалися перед Пасхою.

Значний рівень відвідуваності костьолів був притаманний і для інших свят. У кафедральному костьолі м. Львова ввечері напередодні Різдва 24 грудня 1953 р. було понад 2,5 тис. осіб, а 25 грудня вдень до 1,5 тис. Така мала цифра пояснюється тим, що 25 грудня було робочим днем³⁷⁸. У костьолі в м. Ужгороді в кінці 1940;х — початку 1950;х років на ранкових недільних службах було присутньо 50−100 осіб, на денних — до 400, вечірніх — від 100 до 150. Враховуючи невелику кількість римо-католиків, це були досить непогані показники. Загалом можна говорити, що відвідуваність богослужінь римо-католиками в тих місцевостях, де вони проживали компактно і діяли їх храми, була вищою ніж православними за тих самих умов.

Наскільки високий у відсотковому відношенні був рівень відвідуваності костьолів щодо кількості віруючих свідчить звіт уповноваженого РСРК при РМ СРСР по УРСР П. Вільхового щодо діяльності Римо-католицької церкви. Так, в с. Жданове Шаргородського району Вінницької області на богослужіннях у найбільші свята в 1952 р. було присутньо близько 5 тис. осіб (близько 6260 парафіян), у м. Бар — 4 тис. (близько 2560 парафіян), с. Копіївка Тульчинського району — 3 тис. (близько 700 парафіян), с. Красне Тиврівського району — 3 тис. (близько 1,3 тис. парафіян)³⁸⁰. Значно більша цифра кількості учасників богослужіння стосовно кількості віруючих окремих населених пунктів означала, що в богослужіннях брали участь й жителі сусідніх населених пунктів.

У звіті вказувалося, що відвідуваність костьолів залишалася на рівні попередніх років. Отже, в 1940;х рр. щодо відвідуваності богослужінь ми маємо ті ж самі, якщо не більші цифри. Проте в римо-католиків, як і прибічників РПЦ, число тих, хто сповідався, було значно менше, ніж тих, що відвідували богослужіння. Якщо взяти до уваги костьоли окремих населених пунктів, то кількість осіб, що сповідалися в 1952 р. була в 1015 раз менша, ніж тих осіб, що відвідували богослужіння³⁸¹. Звичайно, що така ситуація мала місце не в усіх громадах. Як ми зазначали раніше, в окремих костьолах сповідалося до 80−90% учасників богослужінь.

Найбільш активна поведінка щодо відвідування богослужінь притаманна в цей період для протестантів. Зокрема, в Берегівському районі Закарпатської області в найбільших громадах реформаторів відвідуваність молитовних будинків в дні релігійних свят у середині 1950;х рр. була наступною: у м. Берегове (кількість віруючих за офіційними даними — до 1,5 тис. осіб) відвідували молитовні будинки від 1 тис. до 1,2 тис; у с. Гать (чисельність віруючих — до тисячі осіб) — від 250 до 350 осіб; у с. Гараздівка (300 віруючих) — від 200 до 250 осіб³⁸². У с. Береги Берегівського району в дні релігійних свят причастя приймали в 1952 р. 150−200 реформаторів, в 1953 р. — 200−250, в 1954 р. — 300−350³⁸³. Така ж ситуація мала місце і в інших громадах.

Багато нелегальних релігійних протестантських течій проводили молитовні зібрання вночі. Так, у 1949 р. група п’ятидесятників із с. Олександрівка Бородінського району Ізмаїльської області проводила нелегальні зібрання в різних будинках майже щоночі. На них були і проповідники з інших регіонів. Почалося навіть формування нелегальної недільної школи для дітей і гуртків для юнацтва³⁸⁴. Таку тактику вибирали й інші нелегальні протестантські організації.

Слід відзначити, що релігійні зібрання не всіх релігійних організацій мали метою молитися та слухати проповідь священика чи пастора. У свідків Єгови зібрання були значною мірою семінарськими заняттями, на які віруючі приходили для того, щоб вивчати релігійну літературу³⁸⁵. Достатньо специфічними були релігійні зібрання й ряду інших невеликих конфесій.

Певну активність у відвідуванні синагог у святкові дні демонстрували іудеї. Так, у м. Києві синагогу за офіційними даними у перший день Пасхи (Песах) у 1953 р. відвідало до 2 тис. осіб, а в 1954 р. — 3,5 тис.; у м. Житомирі, відповідно — 350 і 500; у м. Львові - 2 тис. і 2 тис.; у Жмеринці - 400 і 950; м. Бершаді - 300 і 600; м. Чернівцях — 180 і 550³⁸⁶. Таке різке розходження в цифрах в 1953 і 1954 роках можна пояснити, зокрема, і тим, що зі зміною керівництва держави багато іудеїв перестали боятися можливих звинувачень в сіонізмі, космополітизмі і т.п., що мали широке розповсюдження в останні роки перебування Й. Сталіна при владі.

Вагома кількість віруючих була присутня в синагогах у період осінніх релігійних свят. Так, в Йом-Кипур (Судний день) синагоги м. Києва у 1954 р. відвідало до 3 тис. осіб, а в 1956 р. — до 3,5 тис.; м. Львова відвідало 3 і 4 тис.; м. Херсона в 1953 р. — 4 тис., а в 1956 р. — понад 5 тис.; м. Жмеринки — до 700 чол. і 1200 чол.; м. Дрогобича — 180 чол. і 550 осіб³⁸⁷. У м. Одесі синагогу в найбільші осінні свята в 1949 р. відвідало до 10 тис. осіб³⁸⁸. Багато віруючих не поміщалось у синагогах і знаходилось у дворі або на вулиці³⁸⁹. Різке зниження відвідуваності синагоги пояснювалося «широкою політмасовою роботою» серед населення, проведеною партійними організаціями м. Одеси³⁹⁰.

Слід відзначити, що велика кількість відвідувачів синагоги припадала лише на великі свята, в суботи та малі свята їх могло бути в кількадесять раз менше. Зокрема, на середину 1950;х рр. у м. Києві в такі святкові дні, як іудейський Новий рік, Кущі, Судний день, синагогу відвідувало від 10 тис. до 25 тис. євреїв. У звичайні суботи та невеликі релігійні свята відвідуваність синагоги становила від 150 до 2 тис. осіб³⁹¹.

Ось як описує відвідуваність синагоги в м. Львові під час осінніх єврейських релігійних свят у 1949 р. уповноважений РСРК по Львівській області П. Кучерявий: «… 3 жовтня в 2 години дня зайшов в будівлю синагоги, в якій було до 450 осіб, тобто приміщення і двір синагоги були переповнені єврейським населенням, навіть проїздний провулок Вугляна напроти синагоги був заповнений євреями і єврейками»³⁹². Проте, що стосується відвідувань синагог віруючими в дні звичайних богослужінь, то тут відвідуваність була досить низькою, порівняно із святковими.

Багато іудеїв не мали змоги відвідувати синагогу з причин, які від них не залежали. Ось як характеризує релігійне життя іудеїв у м. Харкові Є. Котляр: «Всі наступні 40 років (після 1949 р., коли єврейська громада була знята з реєстрації. — П.Б.) впритул до офіційної реєстрації Харківської іудейської релігійної громади в 1989 р. легітимного релігійного життя в місті не існувало. Підпільна громада десятки разів змінювала дислокацію»³⁹³. Про підпільні зібрання харківської іудейської громади на приватних квартирах повідомляють й документи державних органів. Т ака ситуація мала місце і в інших населених пунктах.

Звичайно, що такий стан речей не влаштовував багатьох віруючих. В інформації про проведення у 1956 р. осінніх релігійніх свят іудеїв за підписом П. Вільхового вказується, що віруючі-євреї неодноразово зверталися з проханням дозволити відкрити синагоги та організувати міньяни (тобто дозволити здійснювати молитовні зібрання на приватних квартирах віруючих)³⁹⁵. Проте відповіді з боку владних органів, що контролювали релігійну сферу, переважно були негативними.

У післявоєнний період діяльність релігійних іудейських громад часто виходила за суто релігійні рамки і торкалася широких проблем суспільного життя. Так, громада м. Львова у другій половині 1940;х рр. надавала матеріальну допомогу, працевлаштовувала, надавала студентам стипендії, потребуючим — посилене харчування та медикаменти, юридичну та медичну допомогу тощо³⁹⁶. Подібна специфіка діяльності громади відбивалась і на проведенні її зібрань. Уповноважений РСРК по УРСР П. Вільховий повідомляв: «Якби посторонній спостерігач попав на зібрання релігійної громади, він би подумав, що знаходиться на зібранні суспільної організації, яка повністю не має ніякого органічного зв’язку із задоволенням релігійних почуттів і потреб єврейського населення. Зібрання було обставлено великою помпезністю, заздоровницями і криками „Ура“ в честь Йосипа Віссаріоновича Сталіна»³⁹⁷. В документі зазначалося, що були прийняті міри, щоб «замкнути релігійне життя в стінах синагоги, позбавити ритуал від всього, не пов язаного з релігією».

Згадуваний раніше факт можна пояснити наступним. Іудейська громада мала риси специфічно національної організації. У даний період в УРСР не існувало єврейських клубів, театрів, шкіл, засобів масової інформації. Національна ідентифікація, як зазначає В. Єленський, «офіційно могла здійснюватися тільки через синагогу… Синагога через свою унікальність, як єдиний єврейський інститут, виконувала найрізноманітніші функції: тут обговорювалися специфічно етнічні проблеми, намічалися шлюби, зав’язувалися знайомства, відбувався обмін літературою і т.д.»³⁹⁹. Таким чином, національні інтереси, намагання зберегти свою національну ідентичність спонукали багатьох євреїв відвідувати синагогу, яка ставала для них центром не лише духовного, а й національно-культурного життя. Ця тенденція зберігалася впродовж усього досліджуваного періоду.

Значну увагу релігійні конфесії, насамперед РПЦ, РПСЦ, РКЦ та УГКЦ, приділяли обрядовим діям, які супроводжували найбільш важливі моменти людського життя. Це, насамперед, хрещення, вінчання та поховання за релігійним обрядом. Першим і найбільш значним серед семи таїнств православ’я і католицизму є обряд (таїнство) хрещення. В основі його лежить вчення про загальну гріховність, яка присутня в кожній людині від народження. Народившись, людина несе на собі відбиток першорідного гріха, який спричиняє її страждання і робить відкритим злу. Хрещення звільняє людину від влади зла, нечистот і відкриває можливість спасіння, вічного життя в раю. Людина, за християнським віровченням, при хрещенні з'єднується з Богом, отримує благодать і вмирає для тілесного, гріховного життя. Одночасно хрещення є символічним актом прийняття дитини чи неофіта в релігійну громаду⁴⁰⁰. Зважаючи на таке його значення, цей обряд був поширеним у виконанні з боку віруючих. У громадах РПЦ одночасно з цим обрядом виконувалося таїнство миропомазання, в римо-католиків воно здійснювалося пізніше.

Іншим важливим та поширеним обрядом був похоронний обряд. Похоронні обрядові дії, зокрема, включали відспівування та поминальні треби, які здійснювалися на третій, дев’ятий, сороковий день і в річницю смерті⁴⁰¹. Заупокійні богослужіння та похоронні обрядові дії повинні були полегшити померлій людині шлях до Царства небесного, відмолити гріхи та відігнати «нечисту силу»⁴⁰². Оскільки обряди хрещення та похорон за релігійним віровченням визначали багато в чому життя людини і посмертне існування людської душі, то їх виконання було важливим для віруючого.

Менш поширеним було виконання обряду (таїнства) вінчання. Виконання даного акту за церковним віровченням означало освячення шлюбу Богом.

Впродовж 1930;х рр. у зв’язку з жорстокою боротьбою з Церквою та релігією, закриттям храмів кількість виконання обрядів значно зменшилася. Під час війни, коли відбувалося відновлення діяльності храмів і функціонування релігійних громад, спостерігається пожвавлення у цій діяльності. У післявоєнний період продовжує зберігатися тенденція часів війни — значна кількість здійснених релігійних обрядів. Так, у 1946 р. на Волині за офіційними даними (цифри яких були нижчі від реальних) православними священиками було охрещено 70,7% новонароджених дітей, здійснено 52% вінчань від загальної кількості зареєстрованих шлюбів і поховано за релігійним обрядом 78% померлих⁴⁰³. У Жмеринському районі Вінницької області у 1947 р. було здійснено близько 5 тис. релігійних обрядів (хрещень, відспівувань тощо)⁴⁰⁴. Навіть у 1957 р. на Полтавщині за офіційними даними із 24 800 зареєстрованих новонароджених дітей 70% було охрещено. За церковним обрядом відбулося понад 40% поховань померлих⁴⁰⁵. Вагомий рівень обрядової активності також спостерігався в промислових регіонах, де релігійність населення була найнижчою. Зокрема, у м. Новомосковську Дніпропетровської області у 1949 р. з 633 народжених дітей було охрещено в церкві 569 чол., у 1951 р. з 639 — 545⁴⁰⁶. У Синельниківському районі м. Кривого Рогу в 1946 р. було охрещено 45% новонароджених, вінчано — 3,6% пошлюблених, поховано за церковним обрядом 36% померлих; у Васильківському районі цього міста охрещено і поховано, відповідно: 45,4% і 73%⁴⁰⁷. У низці регіонів, особливо західноукраїнських областях, були ще вищі показники виконання релігійних обрядів.

Зупинимося детальніше на ситуації в окремих населених пунктах. Уповноважений Ради в справах РПЦ Федотов після своєї поїздки по Києво-Святошинському району відзначав: «В с. Михайлівська Рубежівка (Михайлівка-Рубежівка. — П.Б.) всі церковні обряди жителі цього села акуратно виконують, всі хрестять дітей, жодного похорону без священика не буває. Немає жодного випадку в селі, щоб ті, що беруть шлюб не вінчались у церкві. В 1946 р. хрещень було 63, вінчань — 43, похорон — 27»⁴⁰⁸. Тут до виконання релігійних обрядів були причетні і члени партії. Так, комуніст Ковтун (39 р.) вінчався в церкві, комуніст Дудник — хрестив дитину, дочка голови колгоспу вінчалася у церкві⁴⁰⁹. Уповноважений РСРК по Волинській області М. Діденко у звіті за січень 1949 р., характеризуючи релігійне життя с. Пожарки Рожищенського району, писав: «У селі до цих пір немає ні одного народженого, над яким не здійснюють хрещення, немає жодного шлюбу поза церковним вінчанням…, навіть голова сільради не зміг цього уникнути і хрестив дитину, тому, як він заявив, що якщо залишити дитину не хрещеною, то тоді жити у селі неможливо — засміють».

Розповсюдження виконання цих обрядів в Україні мало свою специфіку. Обряди хрещення та поховання за церковним обрядом були значно поширенішими, ніж вінчання. У відсотковому відношенні щодо виконаних обрядів над віруючими домінували західні області УРСР, тоді як ряд південних, східних та центральних займали місце позаду. Жителі сільської місцевості загалом були більш ревними у виконанні обрядів хрещення, вінчання та поховання, ніж мешканці міст.

У досліджуваний період, як відзначалося раніше, також спостерігається виконання релігійних обрядів над членами сімей комуністів та за участю останніх. Лише в Жмеринському районі Вінницької області в 1947 р. 140 членів ВКП (б) звинувачувалися у причетності до виконання релігійних обрядів⁴¹¹. У доповідній записці на ім'я секретаря ЦК КП (б)У М. Хрущова в Україні вказується, що у 1948 р. порівняно з 1947 р. значно збільшилася кількість випадків, коли члени ВКП (б) чи кандидати в члени ВКП (б) були причетні до вінчання в церкві, хрещення дітей і дорослих, похорон за участю священика і відвідування церкви як молільники. За 1947;1948 рр. обкоми КП (б)У розглянули 980 справ на членів і кандидатів ВКП (б), що мали відношення до здійснення релігійних обрядів, з них 349 припадає на 1947 р., тоді як на 1948 р. — 629. Найбільше членів і кандидатів у члени ВКП (б) причетні до виконання обрядів у Житомирській області (191), Кам’янець-Подільській (129) та Чернігівській (144)⁴¹². Так, Ф. Доманський, член ВКП (б) з 1944 р., пасічник у радгоспі (Бердичівський район Житомирської області), запросив до себе на квартиру священика, який охрестив вісім молодших дітей, двоє старших відмовилися⁴¹³. І. Гурін, 1919 р. народження, член ВКП (б) з 1944 р., працював рахівником у колгоспі с. Бобровиця Чернігівської області, одночасно був секретарем первинної парторганізації. Своє вінчання в церкві в кінці 1947 р. пояснював тим, що в іншому випадку його дружина вийшла б заміж за іншого⁴¹⁴. Інший комуніст, 1919 р. народження, який з 1943 р. працював ланковим у колгоспі Згурівського району Полтавської області, дозволив охрестити свою дружину в церкві, мотивуючи тим, що від нехрещеної може народитися виродок⁴¹⁵.

У березні 1947 р. Торчинський райком КП (б)У Волинської області розглядав хрещення дітей комуністів Захарченка і Томашевича (обряд хрещення над дитиною першого виконувався в церкві, а другого — вдома із священиком). Згодом з’ясувалося, що діти колишнього голови райвиконкому Г. Дубинця і чинного Г. Павлюка теж охрещені в цей період⁴¹⁶. Як бачимо, членство в компартії не перешкоджало багатьом людям зберігати залишки релігійної віри.

Незважаючи на велику кількість людей, причетних до виконання цих обрядів, частину православного духовенства, в основному із старих кадрів, турбували обставини, що релігійні обряди виконувалися без належного усвідомлення змістовного наповнення цих актів віруючими. Низку прикладів наведено у звіті (за січень-травень) 1949 р. уповноваженого Ради в справах РПЦ по УРСР П. Ходченка. Так, наприклад, священик Пашков з Херсонської області не задовольнявся тим, що віруючі здійснювали релігійні обряди в силу звичаю, традиції, він хотів, щоб вони виконували їх з почуттям віри. Священик Слєсарев (с. Землянка Макіївського району Сталінської області) вимагав від осіб, що принесли хрестити дитину, знання напам’ять «Символа віри», якщо ж вони не знали його, то він відмовлявся здійснювати обряд⁴¹⁷. Слід відзначити, що традиція неналежного усвідомлення обрядів не була лише наслідком антирелігійної боротьби, вона сягала корінням глибше, корінилася традиціями в самому православ'ї, яке в історичному минулому ніколи не акцентувало уваги на знанні пересічними віруючими основ віровчення чи змісту обрядів, а більше поширеною була практика неусвідомленого обрядовір'я.

Серед істинно-православних християн (за окремими винятками) через відсутність священиків не виконувалися обряди (таїнства) миропомазання, священства, маслосвяття (єлеопомазання). Обряд хрещення здійснювали повивальні бабки чи лідери та проповідники, які знали церемонії цього обряду. За церковними правилами повивальна бабка могла охрестити дитину, якщо остання була слабка і могла померти неохрещеною. Істинноправославні християни скористалися цим правилом. Хоча в їх середовищі було відсутнє виконання обрядів миропомазання та маслосвяття (єлеопомазання), проте окремі їх елементи могли виконуватися⁴¹⁹.

Не відмовлялися від виконання релігійних обрядів у цей період і загнані в підпілля греко-католики, які не перейшли в православ’я. Священик І. Нагаєвський писав: «Українську церкву загнано в катакомби. Скриті священики почали хрестити дітей, вінчати молодих супругів та уділяти хворим Найсвятіші Тайни, а померлому кладуть на домовину груд землі, що над нею в укритті відправляє священик похоронний обряд. Католицька.

Ієрархія, що діє в катакомбах, застосовувала всі досвіди і практику первісної Християнської Церкви під час поганських переслідувань"⁴²⁰. Дана характеристика була притаманна як для Г аличини, так і Закарпаття.

Віруючі, що залишилися вірні греко-католицизму після ліквідації УГКЦ, часто відмовлялися, щоб обряди виконували православні священики. У 1948 р. священик Погорецький з Тернопільської області заявляв: «…Віруючі сіл Трибухівці, Цвітова, Медведівці, Новоставці і Пилява були колись греко-католицької віри і такими хочуть залишитися. Настрашені Ватиканом і бандерівцями, вони не хочуть утримувати чужого їм вірою православного священика. Хрестити новонароджених дітей, чи вінчатися йдуть у інші церкви, тобто туди, де священики не признаються, що вони визнали православ’я…»⁴²¹. Таким чином, на долю греко-католицького духовенства припадала чимала частка виконаних обрядів у Західній Україні, які не фігурували в жодній статистиці.

Активними у виконанні обрядів у післявоєнний період були римокатолики. Виконання релігійних обрядів життєвого циклу католицьким духовенством над віруючими можуть охарактеризувати показники по кафедральному костьолу в м. Львові. У 1950 р. там було охрещено 134 особи, в 1951 р. — 145, 1952 р. — 126, 1953 р. — 125. Кількість вінчань в ці роки становила відповідно: 47, 51, 63, 61⁴²², тобто у 2−3 рази менше. Дані цифри можуть сказати дуже мало, якщо не врахувати той факт, що більшість римо-католиків польського походження було переселено після війни в Польщу, а число римо-католиків, що залишилися, було незначним. Можна також стверджувати, що ситуація щодо виконання обрядів у ці роки в середовищі римо-католиків була сталою або близькою до неї. Якщо хрещень у 1953 р. у кафедральному костьолі м. Львова було здійснено дещо менше порівняно з 1950 р., то вінчань — більше. В даному випадку ми можемо говорити не про зменшення релігійності, а лише про вплив природних факторів — народжуваності тощо.

Достатньо активними у виконанні обрядів були протестанти, хоча тут слід зауважити, що вони не виконували ряд обрядів, які здійснювали православні та католики й самі обряди мали дещо інше значення. Так, баптисти крім хрещення здійснювали обряди вінчань та похорон, які зберегли зовнішню церковну оболонку. Вони включали проповіді, молитви, співання гімнів⁴²³. Вищезгадані обряди в них не є таїнством. Виконання обрядів членами протестантських релігійних організацій закритого типу в досліджуваний період часто відбувалося таємно.

Ось як відбувалося хрещення в післявоєнний період в громаді АСД у с. Пожарки Рожищенського району Волинської області за словами очевидця подій: «Акт хрещення проводився таємно, скромно на річечці Лютиця поблизу села Пожарки. Присутніми були 5 осіб — ті, хто приймав хрещення, і ще 5 осіб, які його обслуговували». Інший член громади АСД повідомляв наступне: «Весь акт хрещення проходив таємно. Сільські начальники, дізнавшись про намір хрещення, вартували біля дороги з метою перешкодити проведенню обряду»⁴²⁴. Наведені вище приклади були типовими для протестантських громад закритого типу, особливо нелегальних.

Особливістю післявоєнного релігійного життя був сильний зв’язок з воєнними лихоліттями. Відгомони їх у цей період були досить сильними. Зокрема, це стосувалося релігійних вшанувань загиблих у роки війни. Одним з проблемних моментів було здійснення панахид на братських могилах. Ініціаторами подібних актів були представники духовенства та віруючі люди, хоча здійснення таких актів владою переважно заборонялося. Так, у листі Ради в справах РПЦ при РМ СРСР від 11 травня 1948 р. до уповноваженого Ради в справах РПЦ по Миколаївській області Плахотного вказувалося, що здійснення панахид на братській могилі не дозволяється. Вказувалося, щоб священику тактовно пояснили, що в братських могилах можуть бути поховані не лише православні віруючі (а й навіть невіруючі), і можуть виникнути непорозуміння між різними віруючими і служителями різних культів.

Вагомими складниками релігійного життя були молитви та пости. Виконання їх вказує на дійсну, а не формальну релігійність. Ці акти здійснювали, як правило, віруючі люди, тоді як відвідувати богослужіння, брати участь в обрядах хрещення, вінчання могли й невіруючі особи. Серед релігійних дій також були паломництва, обітниці, читання Біблії й іншої релігійної літератури, місіонерська діяльність тощо.

Слід відзначити, що послаблення виконання багатьох постів, молитов припадає ще на дореволюційний період, про що неодноразово писали сучасники. Спочатку така релігійна індиферентність захопила найбільш освічені кола населення царської Росії ще у XVIII ст. Так, серед придворної знаті значне послаблення релігійності виявилося під впливом протестантських звичаїв у байдужому ставленні до обрядів, постів⁴²⁶, індиферентному ставленні до ікон⁴²⁷. Більш релігійними залишалися простолюдини. Дослідниця І. Кремльова відзначає, що сучасному досліднику релігійного світогляду важко уявити атмосферу, в якій православ’я пронизувало всі сфери народного життя. Постійне звернення до Бога, Богородиці і святих було нормою для віруючих людей. Повсякденне життя релігійного селянина починалося ранком із молитви і прохання до Бога благословити на трудовий день⁴²⁸.

Встановлення радянської влади змінило ситуацію. Боротьба з релігією і Церквою, атеїстична пропаганда, атеїстичне виховання отримане в результаті освітнього процесу спричинили з боку віруючих послаблення до виконання молитов і постів (особливо останніх) ще в довоєнний період, хоча більшість віруючих не відмовлялася від виконання індивідуальних молитов. Проте уже в 1940;1950;і рр. для частини віруючих молитовна практика переставала бути невід'ємною частиною їх життя. Митрополит Миколай (Ярушевич) писав: «Люди приходять у храм божий, але за звичкою. Такі люди беруть участь і в молитві у храмі божому, але без уваги і ретельності. Вони моляться лише зовні, а не душею»⁴²⁹.

Змін зазнавало в досліджуваний період і ставлення до посту, який був центральним елементом вчення Православної церкви про аскезу. Сучасний російський історик Б. Міронов, аналізуючи статистичні дані щодо народжуваності в Росії в окремі місяці, прийшов до висновку, що неповне виконання постів більшість віруючих в Росії практикували ще до революції⁴³⁰.

У 1920;ті роки, коли в селах створювалися клуби, сільбуди, частина молоді, хоч і не поділяла церковні заборони, проте боялась їх порушити. Під час великого посту зупинялися гулянки, не було звичайних веселощів та шуму. Населення дотримувалося церковних обрядів, принаймні зовнішньо. У післявоєнні роки відхилення від традиції відбувались постійно. Не лише молодь, але навіть і частина людей похилого віку не вважали за потрібне дотримуватись церковних принципів щодо посту⁴³¹. У післявоєнний період ці тенденції посилилися. Хоча піст вважався вагомою релігійною дією, значна частина віруючих не практикували його.

Для 1940;х — початку 1950;х рр. притаманне подальше зникнення релігійних дій, пов’язаних з релігійним календарем, природними умовами, зокрема такими, як здійснення колективних молитов із проханням послати дощ тощо. «Коли ми змінюємо глибокі структури цивілізації, ми повинні одночасно переписувати всі кодекси нашого життя», — писав американський соціолог та футуролог Е. Тоффлер. У даний період такі процеси продовжували мати місце. У працях окремих радянських науковців зазначалося, що свідченням послаблення віри є виключення так званих релігійних обрядів, пов’язаних з трудовою діяльністю (молебні пов’язані з посухою, початком певної трудової практики, зокрема, вигін худоби на пасовище тощо)⁴³³. Проте, на нашу думку, ці обряди продовжували існувати, хоча й втратили своє колишнє поширення.

Практикувався в досліджуваний період серед окремих конфесій і екзорцизм («вигнання бісів»). Дані дії мали місце рідше серед православних⁴³⁴ (радянська влада до подібних дій ставилась вороже і керівництво РПЦ забороняло священикам здійснювати їх), католиків і частіше серед п’ятидесятників.

Про один з актів екзорцизму, що мав місце в 1946 р. в с. Галайківцях Муровано-Куриловецького району Вінницької області, повідомляв уповноважений у справах РПЦ. У цьому селі православним священиком Шумлянським було організовано монастир. Сюди в храм в день свята святих Петра і Павла з села Котюжан привезли 30-літню жінку з приступом епілепсії. Священик визначив, що в ній сидить демон і вирішив вигнати його за допомогою молитви. Він відзначав: «Коли я почав читати молитву проти злих духів, так з цієї людини почав говорити внутрішній голос, тобто голос злого духа. Я спитав його „хто ти такий?“ і отримав відповідь „Я Іцко“. — „Хто тебе послав?“ — „Перля з Марією“. Далі йшло питання: „Коли ти в неї вселився“ — „Уже 20 років“. — „Чи довго ти будеш сидіти в рабі божій?“ — „Ще три роки“. — „Чого ти поселився в неї? Я пропоную тобі негайно забиратися на моря і океани, на дно морське. Там твоє місце“». Отримано відповідь від цього злого духа, що він вийде, якщо хвора перестане ходити до клубу, а буде ходити до церкви. Тоді священик відповів злому духу: «Якщо ти не залишиш рабу божу, то я стану співати херувимську». Потім він набрав у свій рот святої води, влив у рот хворої й окропив її цією водою. Потім за словами священика злий дух зашумів та залишив хвору, «яка вже стала здоровою після процедури». Через кілька днів жінка знову відчула себе хворою і звернулася до священика. Проте оскільки поголос поширився про це чудо в навколишніх районах, то в село на храмове свято зібралося близько 7 тис. чоловік. Було запрошено з навколишніх сіл представників духовенства. Знову відбувся «сеанс зцілення». Слід відзначити, що мав місце і курйоз. Благочинний спочатку виступив з метою викриття цього заходу, а потім розплакався і сказав, що його прислали, щоб він це зробив⁴³⁵.

Висновки уповноваженого РС РПЦ по УРСР по цьому факту були наступні: «Правда, це одинокі факти, але вони характерні тим, що в середовищі священнослужителів деяких єпархій правобережної України є ще певні послідовники „Калинівських чудес“, що мали місце в перші роки революції»⁴³⁶. Пізніше здійснення актів екзорцизму з боку духовенства РПЦ жорстко зупинялося як владою, так і під її тиском ієрархами, хоча окремі представники духовенства і виконували їх.

Одним з різновидів прояву релігійності віруючих були масові паломництва до різних місць, відомих своїми надприродними явищами. Місця паломництва були в різних регіонах. Так, у Ворошиловградській області уповноважений РС РПЦ М. Гладаревський згадував лісову рощу в Киселівській балці Станично-Луганського району, колодязь у балці Розсипна поблизу с. Мала Іванівка Ворошиловградського району, колодязь у каплиці с. Новопавлівка Краснолуцького району. У 1954 р. до джерела балки Разсипної почався рух хворих людей, які бажали зцілитися. Легенда про чудодійне джерело розповсюдилася далеко за межі регіону. Сюди приїжджали набрати воду люди з різних областей. Навіть виступ священика, в якому заперечувалися лікувальні якості води, не зміг розвіяти віру людей у неї. До середини 1960;х рр. здійснювалося паломництво до джерела поблизу с. Вільне Новомосковського району Дніпропетровської області⁴³⁹. В період хрущовської боротьби з релігією влада доклала чимало зусиль, щоб зупинити паломництва в ці місця.

Ще більш масові паломництва віруючих мали місце в західній Україні. Зокрема, таким місцем було с. Зарваниця Теребовлянського району на Тернопільщині. Там були каплиця з криничкою. В 1957 р. ключі від каплички було забрано у віруючих⁴⁴⁰.

У досліджуваний період продовжували мати місце певні дії з боку віруючих, пов’язані з іншими «виявами чудес». Так, на початку літа 1949 р. у м. Станіславі та області на вікнах церковних та світських будівель мали місце «чудні явлення» Богоматері. Місцевий уповноважений зазначав, що в кожному великому населеному пункті групи (віруючих) головним чином сільські жінки, ходили, придивляючись до вікон на церквах, установах, приватних будинках і навіть виробничих приміщеннях, шукаючи райдуги на склі, очікуючи «явлінь» на них. Віруючі появу Богоматері пояснювали тим, що скоро буде війна, що Богоматір, Ісуса Христа позбавили церков, а віруючих позаганяли в колгоспи, що Ісус Христос, Богоматір та святі благословляють річницю самостійності України (30 червня тощо). Уповноважений пояснював ці «явління» як природні катаклізми та вияви бандитської пропаганди⁴⁴².

Спостерігалося в народі вшанування різного роду «святих», «ясновидців», «прозорливців», серед яких були і психічно хворі люди. Про один з активних виявів такої релігійності розказує у своєму листі до єпископа від 15 лютого 1948 р. протоієрей з Мелітополя Георгій Константиновський. У листі зазначається, що 9 лютого в житті місцевого сектанства відбулась нова сенсаційна подія. (Раніше він писав про хворобливого Митю (Карлева Дмитра Георгійовича). Тепер Митя проголосив себе священиком, причому рукоположення за його словами він отримав не від єпископа, а від архимандрита Нафанаїла (на той час покійного). В будинку Миті в 1948 р. проживала Поліна, яка видавала себе, як Митя, за пророчицю та блаженну. 9 лютого Поліна в білому вінчальному платті, прикрашеному квітами, їхала по Мелітополю на ослі, якого вели молоді соратниці Миті, і була супроводжена великим натовпом людей. При цьому Поліна бурмотіла якісь незв’язні слова пророцтва про майбутню страшну біду, закликаючи народ до молитви та покаяння. Наблизившись до приміщення фотоательє, Поліна попросила фотографа сфотографувати її, сидячу на ослі. Її оточив тисячний натовп, люди сміялися, свистіли, шуміли. Був зупинений вуличний транспорт. Дії Поліни були зупинені міліцією, яка склавши акт, арештувала Поліну як порушницю громадського спокою і порядку. Мав місце й арешт соратників Миті⁴⁴³.

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що чисельність відвідувань храмів в Україні впродовж періоду другої половини 1940;х — першої половини 1950;х рр. дещо знизилася. Найчастіше богослужіння відвідували члени протестантських громад як легальних, так і нелегальних. Нижчу активність у відвідуванні богослужінь демонстрували римо-католики. Ще рідше храми у відсотковому відношенні відвідували православні та іудеї. Незважаючи на закриття храмів, не припиняли брати участь у богослужіннях, які відбувалися нелегально, а то й підпільно, греко-католики.

Кількість учасників богослужінь залежала також від того, чи це був святковий день чи звичайний недільний. У дні найбільших свят — Пасхи, Різдва — церкви та молитовні будинки як правило були переповнені, чого не можна сказати про звичайні недільні дні. У протестантських громадах закритого типу була значно менша диспропорція щодо кількості учасників святкових та звичайних богослужінь. Серед відвідувачів храмів переважали в основному літні жінки. Чоловіки брали участь в богослужіннях значно рідше, не кажучи вже про молодь і дітей. Найбільший відсоток учасників богослужінь з числа молоді мав місце в протестантських громадах закритого типу.

Ще меншим, ніж кількість відвідувачів храмів, було число осіб, що сповідалися та причащалися. До того ж серед учасників богослужінь з часом все більшим ставав відсоток людей, які відвідували храми головним чином у силу традиції, а не духовних потреб. Значна частина віруючих знаходилася в храмі недовго, заходячи в нього, коли богослужіння вже відбувалося і виходячи з храму задовго до його закінчення. Були й такі особи, участь яких в богослужіннях обмежувалася короткотривалим моментом — часом достатнім для поставлення свічки.

Найбільша частка виконаних обрядів життєвого циклу притаманна для західних областей України, найменша для південних та східних. Це було зумовлено як нижчою релігійністю населення на Півдні та Сході України, так і значно рідшою релігійною мережею. Впливала на активність віруючих щодо виконання певних обрядів й конфесійна приналежність. У деяких конфесіях окремі обряди не виконувалися. Зниження рівня релігійної обрядовості спонукало духовенство до спрощення нових обрядів, внесення в них нових елементів. Це було притаманно не лише для православних, а й римо-католиків та інших релігійних об'єднань. Все частіше обряди життєвого циклу здійснювалися не в силу релігійної віри, а внаслідок впливу суспільної думки, традиції. Незважаючи на зменшення загального числа їх виконання, вони, порівняно з іншими релігійними обрядами, відрізнялися відносною стійкістю, оскільки Церква традиційно закріпила за собою право відзначати найбільш важливі моменти в людському житті, розробивши спеціальний урочистий ритуал.

Впродовж досліджуваного періоду низка важливих релігійних дій, зокрема молитви, пости, втрачала свою значущість в житті віруючих. Частина віруючих молилася лише час від часу, були й ті, для яких молитва не відігравала жодної ролі в житті. В той же момент мінявся і зміст молитв. Багато віруючих просило Бога не про власне духовні потреби — послання Святого Духа, спасіння душі тощо, а матеріальні - добробут, здоров’я. Поступово скорочувалося і число тих осіб, які постили. Багато з них відмову постити пояснювали слабким здоров’ям, важкою працею. Частина віруючих, які належали до конфесій, де піст був важливою релігійною практикою, не вважали за необхідне його виконувати в силу того, що піст сприяв набуттю духовних благ, а для них головними в їхньому житті були матеріальні. Більшість православних і католиків дуже рідко, або й взагалі, не читала Біблію та релігійну літературу. Це пояснювалося не стільки небажанням самих віруючих, скільки її відсутністю. Значно більшу увагу релігійній літературі, особливо Біблії, приділяли протестанти.

Дуже рідкісними випадками в даний період є виконання обрядів, пов’язаних з трудовою діяльністю — молебнів щоб зупинити засуху, почати певну трудову діяльність, зокрема, вигін худоби на пасовище. Через заборони владою рідкісною стає практика духовних зцілень, екзорцизм (вигнання бісів). Проте в силу психологічних причин зберігається достатньо сильною віра в чудеса. Віруючі продовжували здійснювати паломництва у місця, відомі в народі своїми надприродними явищами, явліннями Богоматері тощо.

Впродовж 1940;х — початку 1950;х рр. також зменшувалася частка виконаних релігійних обрядів життєвого циклу, зокрема хрещень, вінчань та поховань. Найбільше знизилася частка вінчань пошлюблених. Більш живучим виявився релігійний обряд поховання. Мали неодноразові випадки, коли релігійні обряди виконувалися над членами сімей осіб, які заявляли про свою атеїстичну позицію, в т. ч. комуністів, керівників радянських установ та організацій, не говорячи вже про комсомольців. Фактично в свідомості окремих осіб поєднувалися дві протилежні ідеології - релігійна й комуністична (атеїстична).