Основні завдання і проблеми клінічної імунології

Завдяки винятковим успіхам у галузі фундаментальної імунології за минулі 30—40 років в усьому світі різко зросло розуміння важливої ролі клінічної імунології як самостійної наукової і практичної дисципліни.

На сьогодні в більшості економічно розвинутих країн визначено місце клінічної імунології в системі охорони здоров’я. Інтенсивний розвиток у цих країнах клінічної імунології, існування системи підготовки кадрів — клінічних імунологів, високий рівень освіти дозволяють вирішувати величезну кількість питань, важливих для клінічної практики, легко впроваджувати досягнення клінічної імунології в клініках будь-якого профілю. У країнах із високорозвиненою промисловістю постійно збільшується кількість імунозалежних та алергійних захворювань. За прогнозами ВООЗ, у XXI ст. алергійні та імунозалежні захворювання і стани за поширеністю посядуть перше місце. Прийнято вважати, що найбільш схильним до розвитку імунозалежних захворювань є міське населення.

До основних причин збільшення кількості імунозалежних захворювань і станів належать: екологічні забруднення, поліпрагмазія, застосування вакцин і сироваток, стресові ситуації, тютюнопаління, зловживання алкоголем, наркотиками, BIJI-інфекція. Таким чином, цілком очевидно, що роль клінічної імунології буде постійно зростати.

Відповідно до загальноприйнятого на сьогодні визначення клінічна імунологія — це клінічна і лабораторна дисципліна, яка займається обстеженням, діагностикою і лікуванням хворих із патологічними процесами, що розвиваються в результаті порушення імунних механізмів, а також тими випадками, коли імунологічні маніпуляції є важливою частиною терапії і (або) профілактики (Комюніке експертів ВООЗ, МСЮ, МААКІ, 1993).

Виділяють чотири основні групи захворювань, що є прерогативою клінічної імунології:

• 1. Пов’язані зі зниженням функції імунної системи — генетично зумовленим або набутим (так звані імунодефіцити, у тому числі СНІД).
• 2. Такі, що розвиваються в результаті ушкодження тканин хазяїна специфічними антитілами та (або) сенсибілізованими лімфоцитами безпосередньо або за допомогою різних асоційованих ефекторних систем (алергія й аутоімунітет).
• 3. Такі, при яких ушкодження тканин хазяїна можуть бути результатом дії імунної системи під час захисту хазяїна від мікроорганізмів (інфекція й імунітет) або під час відторгнення органів і клітин.
• 4. Захворювання, лікування яких засноване на застосуванні імуногенетики та імунотропної терапії.

Клінічний імунолог — це лікар, який має базову освіту, як правило, з внутрішніх хвороб (для дорослого населення) або педіатрії.

Крім базового післядипломного, такий лікар проходить спеціальне навчання, тривалість якого здебільшого становить не менше ніж 2 роки.

У лікаря лаборанта-імунолога (або імунопатолога) базова освіта може бути не тільки медичною, але й біологічною. Тривалість фахової освіти в цьому разі становить не менше ніж 3 роки.

Таким чином, необхідно, щоб у кожному медичному закладі за фахом «клінічна імунологія» було не менше ніж два спеціалісти:

• 1) лікар, який працює із пацієнтами і безпосередньо веде їх (для дорослого і дитячого населення);
• 2) лікар, який працює в лабораторії.

Ці фахівці працюють у тісному контакті з лікарями іншої спеціалізації залежно від профілю захворювання (наприклад із ревматологом під час лікування ревматоїдного артриту, із дерматовенерологом — імунозалежних шкірних захворювань, хірургом, урологом, офтальмологом тощо); назвемо такого фахівця «лікар лікувального профілю, що виявляє інтерес до імунології». В ідеальному варіанті всі троє лікарів зобов’язані працювати разом, а лікар лаборант-імунолог і клінічний імунолог, крім того, повинні бути взаємозамінними як у діагностичному, так і, бажано, у лікувальному процесі.

Таким чином, клінічна імунологія — це дисципліна, що базується на досягненнях фундаментальної імунології, її можна застосовувати в різних галузях медицини. Лабораторний компонент є її невід'ємною складовою.

Міжнародний досвід розвитку клінічної імунології було викладено в спільному Комюніке трьох міжнародних організацій: імунологічного відділу ВООЗ, Міжнародного союзу імунологічних суспільств і Міжнародної асоціації алергології і клінічної імунології, який було опубліковано в 1993 р. під назвою «Клінічна імунологія: посібник з організації, тренінгу і сертифікації. Взаємозв'язок з алергологією та іншими медичними дисциплінами». У цьому документі узагальнено досвід розвитку клінічної імунології й алергології більше ніж у ЗО країнах світу і подано рекомендації щодо можливих шляхів розвитку цих дисциплін у тих країнах, де їх лише започатковано. Підкреслено важливість підготовки клінічних імунологів і алергологів із питань фундаментальної і лабораторної імунології для формування у клініцистів відповідного мислення. Зроблено висновок про те, що загальною тенденцією в розвитку клінічної імунології й алергології є зближення цих практичних медичних спеціальностей із появою в майбутньому єдиного фахівця — лікаря імунолога-алерголога.