Царські маніфести 1905 року та система виборів до Державної Думи

Зміст

• 1. Царський маніфест від 06 серпня 1905 року
• 2. Царський маніфест від 17 жовтня 1905 року
• 3. Основні закони Російської імперії від 23 квітня 1906 року
• Використана література

1. Царський маніфест від 06 серпня 1905 року

6 серпня 1905 р. оголошено царський Маніфест що створив в ряді російських вищих державних установ Державну Думу з «виборних людей» або представників народу.

Ця нова установа має настільки близьке відношення до системи монархічного управління, що не можна не зупинитися на деякій її характеристиці.

Державна Дума за основною ідеєю заповнювала важливу прогалину, що досі існувала в російських установах. Але в практичній постановці виявляється двоїстість її характеру.

З однієї сторони. Державна Дума є установа чисто монархічне. Маніфест 6 серпня 1905 року, закликаючи на законодавчу роботу виборних від народу людей, обмовляється, що цим не обмежується царське самодержавство, зберігаючи недоторканним основний закон Російської Імперії про сутність самодержавної влади. Жарова Л. Н., Мишина И. А. «История Отечества». Москва, «Просвещение», 1992.

Присяга членів Думи також говорить: «Ми, нижчепойменовані, обіцяємо перед Всемогутнім Богом виконувати покладені на нас обов’язки членів Державної Думи в міру нашого розуміння і сил, зберігаючи вірність Його Імператорській Величності Государю Імператору і Самодержцю Всеросійському» і т, д.

Виходячи, таким чином, з ідеї непорушності монархічного самодержавства, Маніфест б серпня 1905 р. розкриває наміри законодавців, згадуючи, що, по-перше, ще в 1903 році Найвища Дума була стурбована «установленням тривкого ладу в місцевому житті» і «узгодженням виборних суспільних установ з урядовою владою; по-друге, Найвища воля вирішила тепер «закликати виборних людей від усієї землі російської до постійної діяльної участі в упорядкуванні законів, включивши для цього до складу вищих державних установ особливі законодавчі установи, яким дається попередня розробка й обговорення законодавчих припущень і розгляд розпису державних прибутків і витрат» .

У самій установі (тобто укладенні, або статуті) Державної Думи їй надана ще більш широка компетенція. По статтях 34, 54, 55, 56, 57, їй відкриті шляхи законодавчої ініціативи, по статтях 35, 58, 59, 60, 61 дане право запитів міністрам, тобто контролю за діями виконавчої влади.

Ця широка компетенція нової установи сама по собі нічим не суперечить монархічній ідеї.

Як сказано в главі XL, суспільні сили у вищому державному управлінні корисні саме серед функцій законодавчих і контрольних. Таким чином, усю цю сторону нового установи повинно визнати суворо витриманою з погляду монархічної ідеї, що приступила до створення узгодженої системи управління.

Але переходячи до практичного здійснення вимог законодавця, ми не можемо зауважити цієї витриманості.

Але набагато важливіше те, що система виборів встановлена в ньому без витриманої принципової точки зору.

Маніфест 6 серпня створює чисто монархічну установу. Прийнята ж статутом система виборів, даючи переваги загальногромадянській ідеї, тим самим неминуче вводить у Думу зародки парламентаризму.

Логічною посилкою, із якої, по думці законодавця, випливає установа Державної Думи, є слова Маніфесту про те, що «Держава Російська створюється і міцніє нерозривним єднанням царя з народом і народу з царем» і що «згода і єднання царя і народу — велика моральна сила, що створювали Росію протягом сторіч» …

Установча розробка цих посилок, очевидно, повинна б перейнятися національним історичним духом, а тому дати в складі виборних людей саме виразників потреб і думки російської землі, тобто російського народу в його соціальних прошарках, де тільки і живуть дійсна думка і дійсні інтереси всякого народу.

У статуті Державної Думи прийнята сама система виборів майже цілком на основах загальногромадянських.

Зроблено деякий виняток для селян (51 депутат) і козаків (3 депутата). Інші 358 виборних членів думи посилаються народом на загальногромадянських початках, по більшості голосів, не розрізняючи навіть російських від інородців.

Національна ідея при цьому настільки ж відсутня як і соціальна. Тим часом єднання царя і народу, яким створювалась Росія, мало місце саме в середовищі російського народу, а не серед поляків, євреїв, вірменів і т.д. Звичайно, усі піддані можуть вносити свою лепту в скарбницю царського законодавства, але при безродовості виборів потрібна деяка пропорційність, що принаймні не припускала б приглушення російських голосів інородницькими або навіть антиросійськими. У прийнятій статутом системі виборів навіть і це не забезпечено. Можна було б припустити, що чисельна більшість російських народів сама по собі дасть йому переваги в Думі, але це можливо було б тільки при всенародному і прямому голосуванні. Жарова Л. Н., Мишина И. А. «История Отечества». Москва, «Просвещение», 1992.

Дума ж вводить подвійну подачу голосів і дуже високу майновий ціну, якими від виборів відстороняються величезні маси російського народу і всюди даються переваги неросійським елементам, узагалі більш багатим. Так, усе міське фабрично-заводське населення, тобто сотні тисяч дуже порівняно розвинутих представників народу, що мають дуже важливі і складні потреби, цілком не допущені до виборів.

Міське представництво потрапляє в руки осіб тільки заможних, так що, наприклад, по місту Москві, із її 1 200 000 населення, передбачається навряд чи більш 15 000 виборців. Але, якщо цей ценз у Москві має тільки соціальні хиби, то в багатьох губерніях він ризикує віддати представництво таким інородцям, як німці, поляки і навіть євреї, на шкоду російським, що складає більшість. Майновий ценз, що є єдиним мірилом придатності людини до царському законодавства, у багатьох місцевостях одержало значення прямо антинаціональне.

Нічого і говорити, що загальногромадянська система виборів цілком ігнорувала законодавче значення вищої церковної ієрархії і духівництва, що взагалі могло потрапити в Думу лише цілком випадково.

Ценз і система подвійних виборів заважали тому що, наприклад, фабрично-заводські робітники ніякими засобами не могли висунути своїх виборних. Поверх того, примушуючи російський народ для вираження своїх потреб і думки удавати до формування політичних партій, тим самим неминуче породжувався прошарок політиканів. А з появою цього прошарку неодмінно повинна висунутися ідея парламентарна.

Порівнюючи в такий спосіб наміри законодавця, виражені в Маніфесті, і їхнє практичне здійснення в статуті Думи, не можна не бачити внутрішнього протиріччя, що, звичайно, відбилося і на діяльності Думи. У Маніфесті 6 серпня передбачалося, що утворена установа може зазнати змін. Без сумніву, життя зазначить таку необхідність особливо яскраво у відношенні системи виборів членів Думи.

Нерозробленість монархічної державної ідеї й антинаукові марновірства у відношенні ідеї становості, що тодішня державна наука розучилася розуміти в її щирому, «соціальному», змісті, звичайно, заважали належному удосконаленню Державної Думи в напрямку сучасних потреб життя, що ніколи сильніше, чим нині, не потребували заміни загальногромадянського представництва соціальним.

Якщо Росії призначено було створити щире народне представництво, то це можливо було винятково шляхом організації соціальних прошарків і виборами осіб саме від них.

І тому що серед членів Державної Думи у всякому разі було чимало людей, котрим важливий був розумний устрій рідної землі, а не політиканська кар'єра, то досягнення щирої народної участі в державній діяльності немислимо інакше, як із скасуванням ідеї загальногромадянського представництва і зі створенням на його місці соціально-станового.

Всі уроки парламентарних країн були недостатні, щоб охоронити Росію від важкого іспиту, і після періоду бюрократичної узурпації їй призначено було пройти також період політиканської узурпації, щоб, стати причетними до політичного життя, росіяни принаймні зрозуміли прийдешні вказівки досвіду щодо розумних норм народної участі в управлінні.

2. Царський маніфест від 17 жовтня 1905 року

В Росії відбувалася криза влади. Бачачи гостроту положення, Микола ІІ звернувся по допомогу до Вітте, якому нещодавно вдалося підписати на більш-менш прийнятних умовах угоду з Японією.9-го жовтня Вітте надав государю меморандум із викладом поточного положення справ і програмою реформ. Констатуючи, що з початку року «у розумах відбулася щира революція», Вітте вважав укази від 6-го серпня застарілими, а оскільки «революційне шумування занадто велике», він приходив до висновку, що треба приймати термінові міри, «поки не стане занадто пізно». Він радив царюю: необхідно покласти межу самоправності і деспотизму адміністрації, дарувати народу основні свободи і встановити дійсний конституційний режим. Сахаров А., Троицкий С. «Живые голоса истории». Москва, «Молодая гвардия», 1978.

Поколивавшись тиждень, Микола ІІ вирішив поставити свій підпис під текстом, виготовленим Вітте на основі меморандуму, але при цьому цар вважав, що порушує присягу, дану під час вступу на престол.17-го жовтня був виданий маніфест, що формально означав кінець існування в Росії необмеженої монархії.

У тексті цього знаменитого документа: висловлюючи свою скорботу з приводу «смут і хвилювань», що охопили державу, государ визнає необхідним «Об'єднати діяльність вищого уряду», на обов’язок якого він покладає «виконання непохитної нашої волі:

1) дарувати населенню непорушні основи цивільної свободи на засадах недоторканості особи, свободи, совісті, слова, зборів і спілок;

2) не зупиняючи призначених виборів у Державну Думу, залучити тепер же до участі в Думі… ті класи населення, що нині зовсім позбавлені виборчих прав, надавши засим подальший розвиток початок розвиткуй загального виборчого права знову встановленому законодавчому порядку, і

3) установити, як непорушне правило, щоб ніякий закон не міг сприйняти силу без схвалення Державної Думи і щоб виборним від народу забезпечена була можливість дійсної участі в нагляді за закономірністю дій поставлених від нас влади."

" Об'єднаний уряд" утворив Раду міністерства, головою якої (тобто першим російським прем'єр-міністром) був призначений Вітте.

Поява Маніфесту 17-го жовтня викликала розгубленість влади на місцях і не внесла швидкого заспокоєння. Якщо помірно-ліберальні кола готові були прийняти створене маніфестом положення як виконання їхніх бажань конституційного перетворення Росії, то ліве коло, соціал-демократи й есери, не були ні в найменшому ступені задоволені і вирішили продовжувати боротьбу для досягнення своїх програмних цілей («не бажали нагайки, загорненої в пергамент конституції»); з іншого боку, праві кола відхиляли поступки революції, що у Маніфесті 17-го жовтня, і потребували зберігання необмеженого царського самодержавства.

Незабаром після появи маніфесту залізничний страйк припинився, але «смути і хвилювання» не тільки не припинилися, але й поширилися по всій країні: у містах відбувалися то революційні, то контрреволюційні демонстрації, причому в багатьох містах контрреволюційні юрби «чорносотенців» громили інтелігентів і євреїв; у селах розливалася хвиля аграрних погромів — юрби селян громили і палили поміщицькі садиби.3-го листопада був виданий маніфест, що обертався до селян із призовом припинити безладдя, що робиться прийняття можливих мір до поліпшення положення селян і відміни выкупних платежів за селянські надільні землі.

Державно-правові реформи, обумовлені подіями першої російської революції, вселили надію на можливе перетворення самодержавства в конституційну державу. Дійсно, маніфест 17 жовтня 1905 року обіцяв багато чого: виборче право і скликання Державної думи, недоторканість особи, свободу слова, совісті, зборів і спілок, амністію політв'язням — було від чого закрутитися голові. Але потім були внесені зміни в основні державні закони. Багато в чому це був крок назад в порівнянні з маніфестом, але ліберальний табір думав, і не без підстав, що Росія стала на шлях реформ, що призведе її до створення вільного конституційного ладу. Реформістська ідея об'єднувала всіх прихильників правової держави, але в розумінні його сутності мали місце серйозні розбіжності. Сахаров А., Троицкий С. «Живые голоса истории». Москва, «Молодая гвардия», 1978.

Так, представникам «відродженого природного права» припадало вести боротьбу не тільки з відвертими реакціонерами, але і з тими ліберальними мислителями, що належали до позитивістської школи права: М. М. Ковалевським, Г. Ф. Шершеневичем, Н. М. Коркуновим і ін. Розходження в підходах до розгляду питань взаємодії права, моралі і влади полягало, головним чином, у трактуванні природи права і характеру його зв’язку з державою, а отже, і в вирішенні проблеми співвідношення держави й особистості.

Вважаючи державу первинним стосовно права і людської особистості (яка розумілася соціологічно, тобто як похідна від суспільства і держави), позитивісти відхиляли природні, що існують незалежно від держави і тим самим невідчужувані права людини, що належали їй з моменту народження. З їхньої точки зору, право взагалі і права людини зокрема є усього лише встановлення держави, втіленої в законодавстві. Відповідно, і основна вимога правової держави — обмеження влади правом — розумілася як обмеження влади законом, тобто самообмеження влади. Такий підхід і в теорії, і на практиці вів до ототожнення права і закону, до визнання того, що будь-який закон, прийнятий державою, носить правовий характер, оскільки в ньому виражається суверенна воля законодавця. Положенню особистості в суспільстві надається вкрай нестабільний характер, тому що права людини, даровані їй державою, можуть бути завтра ж державою і відібрані. Крім того, позитивістсько-утилітарне трактування права не створювало умов для сприйняття його народом як визначеної культурної цінності, авторитетної не в силу закону, що примушує, а сама по собі.

Протилежний підхід до співвідношення понять влади і права, примусу і свободи мав місце серед прихильників природно-правової конструкції держави. З їхньої точки зору, основні права громадян не даруються ким би то не було, а належать кожному споконвічно і випливають із самого поняття особистості, наділеної гідністю, свободою і співпричетної вищому початку життя (не соціологічне, а релігійно-метафізичне розуміння особистості).

При розходженнях в обгрунтуванні своїх поглядів частина прихильників природного права сходилася в одному: особистість із її невідчужуваними правами і свободами є для державної влади тієї межею, за якою починається самостійна сфера її діяльності, непідвладна державному втручанню.

3. Основні закони Російської імперії від 23 квітня 1906 року

Глибокі хиби Основних Законів і про вищі державні установи, якими 23 квітня 1906 року була створена так звана конституція, були очевидні із самого початку для всякого знайомого з державною наукою.

Для аналізу їх не було потреби навіть у досвідченій перевірці. Поп Гапон", журнал «Родина», № 12 — 1993, с. 24. Москва, «Пресса», 1993.

Але ця гірка перевірка усе ж випала на частку Росії, і річне існування конституції 1906 року було річним приведенням країни в анархічний стан…

Закони ці виявилися настільки неможливими, нездійсненними, що після Маніфесту 3 червня 1905 року, по суті, не було відоме що є закон і що не закон.

Такий стан не міг протриматися довгий час.

Своєрідний утвір 1906 року так чи інакше неминуче був спричинений на провал.

Але саме через це необхідно як можна уважніше вникнути в усі його помилки і гріхи, щоб усунути його недоліки дляяких-небудь подальших катастроф, шляхом свідомої мирної перебудови.

Якщо потрібно назвати основну причину хиб конституції 1906 року, то вона, звичайно, складається в безмежній сваволі її творців, у їхньому переконанні, ніби-то життям народу і держави можна розпоряджатися як вздумаєтся, цілком не узгоджуючись із самостійними законами життя нації.

Таке переконання, звичайно, може бути лише при дуже малому знайомстві з державною наукою, що і проявилося в частковостях побудови цієї конституції.

Інше довершила неймовірна поспішність роботи, яка потребувала глибокої обдуманості. І, звичайно, у цьому відношенні великий промах (якщо тільки це не було умисним) склала та обставина, що кодификація нових законів не була проведена законним порядком через колишню Державну раду…

Ввідзначимо тільки одну рису, для нього фатальну.

У ньому позначилося очевидне прагнення до обмеження Царської влади, а водночас неможливість зробити це явно і вікрито, замінивши знищену Царську владу в якийсь інший, рівносильний для потреб держави.

Ця обставина була причиною того, що, підриваючи Царську владу, але не створюючи нічого рівносильного, конституція підривала самі основи державності. Творці її, очевидно, погано усвідомлювали цей наслідок своїх праць.

Точно так само вони цілком не усвідомлювали значення національності для держави.

Тим часом держава є не що інше, як організована нація.

Тому закони, що визначають державний устрій, мають задачею й обов’язком відповідати двом рядам умов, що існують поза волею законодавця, яким він, хоче або не хоче, повинний підкоритися:

1) загальним законам державності, обумовленим самою її природою;

2) спеціальним умовам життя нації, що також не залежать від сваволі законодавця.

Але конституція 1906 року ні тих, ні інших умов не знала і знати не хотіла, а тому потрясла основи як державного, так і національного життя. З перших своїх основ до останніх висновків вона явилася, тому, знаряддям не творення, а руйнації.

Роздивимося деякі щаблі її дії, що дезорганізували державне управління.

Насамперед, введені в 1906 році зміни по суті складали спробу державного перевороту.

Цю конституцію не можна розглядати ні як реформу, ні як революцію. Її основна тенденція — не поліпшення Монархії, а заміна однієї Верховної влади другою.

Така перерва складає власне революцію. Дійсно, до Конституції Верховну владу держави займав Монарх. Це був інститут давній, історичний, установлений навіть установчим Земським собором 1613 року.

Відповідно з цим, по старих Основних Законах, Імператор був і іменувався Верховною владою, Самодержавною і Необмеженою. Конституція 1906 року викреслила слово «необмежений» і обмеження влади Імператора провела послідовно у усій своїй побудові. Стаття 7-а нових законів прямо обмежувала законодавчу владу Імператора.

Весь зміст глави 1-ої нових Основних Законів (іменованих немов глузування або через непорозуміння «Про сутність Верховної Самодержавної влади») є не що інше, як встановлення досить вузьких меж влади Імператора. Те, що він мав право робити по пунктах перераховується, і нічого іншого він, за законом, не мав права починати. Утримання ж прав, відведених Імператору, таке, що він уже зовсім не складав Верховної влади, а лише деяку частинку її, із 1/3 частиною законодавчих прав, із досить сильними, хоча все-таки обмеженими виконавчими — правами і з цілком фіктивними судовими. Між іншим, по статті 24-й нових законів, навіть у порядку Верховного управління укази і повеління, видані Государем, повинні бути «скріплені» головою Ради міністрів або хоч міністрами…

Кому закони 1906 року віддають повноту Верховної влади?

Це для оцінки справи байдуже. Маючи сукупність різних частин законів, можна сказати, що упорядники їх розраховували вручити її деякому складному суб'єкту й у цьому не встигнули. Але, у всякому разі, Верховна влада по її суті в Імператора була віднята і вручена комусь другому. Така заміна Верховної влади на іншу і є те, що називається революцією. Але конституції 1906 року не можна дати навіть цього найменування, тому що революція усе ж санкціонується якою-небудь вищою волею, що має установчі права. Зміна ж Верховної влади, почата цією «конституцією», не мала ніяких установчих повноважень ні від народу, ні від Царя (по такій повній самовільності спроба зміни Верховної влади конституція мала характер не революції, а державного перевороту. Поп Гапон", журнал «Родина», № 12 — 1993, с. 24. Москва, «Пресса», 1993.

Задуманий і почасти виконаний переворот Верховної влади був зроблений, крім вимоги народної волі - це не потребує доказів, хоча конституція вироблялася і з’явилася під тиском змов, політичних убивств і збройних повстань, але все це не може, зрозуміло, рахуватися проявом народної волі саме на творення того, що вона учинила.

З боку народу не було ніяких ясних вимог, значних петицій і т.д. на користь зміни Верховної влади.

Виробітка конституції не була зроблена яким-небудь Земським собором, а зроблена в тиші канцелярій і навіть потай. Вона потім не була повалена на рішення яких-небудь Земських соборів, не віддана на всенародне голосування. Словом, ні в якій законній-установчій формі цей переворот не був ні необхідний, ні підтверджена народною волею, і ніякої санкції з боку нації вона не одержала.

Мало того, вона не могла навіть сказати, щоб одержала революційну санкцію. Революціонери, що складали змови, що кидали бомби, що вбивали урядових осіб і билися на барикадах, потребували цілком не того, що дала «конституція» .

Вони на всі лади, усно, у прокламаціях і т.д., потребували знищення Самодержавства і скликання Установчих зборів. Але конституція не дала Установчих зборів і зберегла в законі слово «Самодержавство» … Революціонери, утім, і самі негайно заявили, що конституції 1906 року не приймають.

Але, не маючи ніякої опори в народній волі, спроба перевороту суб'єкта Верховної влади точно так само зроблена без уповноваження волі Монарха.

Використана література

1. Жарова Л. Н., Мишина И. А. «История Отечества». Москва, «Просвещение», 1992.

2. Сахаров А., Троицкий С. «Живые голоса истории». Москва, «Молодая гвардия», 1978.

3. «Поп Гапон», журнал «Родина», № 12 — 1993, с. 24. Москва, «Пресса», 1993.

4. Карамзин. История государства Российского, т.2, Москва, 1995 г.

5. Ю. Тихомиров. Абсолютизм в период с 1905;1907 г. г. // Государство и право, № 6, 1978 г.