Перекладацька адаптація та типологія прагматичного аспекту складних речень з каузативними конекторами da, weil, denn

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КРИВОРІЗЬКИЙ ІНСТИТУТ

КРЕМЕНЧУЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЕКОНОМІКИ,

ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ І УПРАВЛІННЯ

Гуманітарний факультет

Кафедра філології

Дипломна робота спеціаліста

на тему:

Перекладацька адаптація та типологія прагматичного аспекту складних речень з каузативними конекторами da, weil, denn

за спеціальністю 7.30 507 «Переклад»

Виконавець:

студентка курсу

групи ФП-05з

Коваленко В.В.

Кривий Ріг

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДIЛ 1. ПРАГМАТИКА, ТЕКСТ, ДИСКУРС

РОЗДІЛ 2. ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТ КАУЗАЛЬНИХ ТАКСИСІВ З КОНЕКТОРАМИ DA, WEIL, DENN

РОЗДІЛ 3. КАУЗАЛЬНІ ТАКСИСИ В ПРАГМАЕПІСТИМІЧНОМУ ПЕРЕКЛАДІ

ВИСНОВКИ

БІБЛІОГРАФІЯ

ДОДАТКИ

РЕЗЮМЕ

ВСТУП

Виникнення наприкінці XX століття проблеми «лінгвістичної інтерпретації людини» [Алексеева 2004] спричинило більш тісну взаємодію лінгвістики з іншими антропоорієнтованими дисциплінами й подальше проникнення лінгвістичної інформації в інші галузі знань. Зазначений процес сприяв актуалізації в науковому просторі лінгвістики тексту, семіотики, лінгвопрагматики, теорії комунікації та міжкультурної комунікації зокрема, теорії перекладу, теорії дискурсу, методологічна база яких будується з урахуванням екстралінгвістичних чинників, а саме: розвитку засобів комунікації, зв’язку, інформаційних технологій, глобалізації, універсалізації тощо [Бєлова 2002].

Зрозуміло, що така парадигма підходів потребувала вирішення цілої низки питань щодо розмежування понятійного апарату, визначення методологічних і лінгвістичних засад, розробки концептуальної та термінологічної метамов. Інтегративна сутність лінгвістичної теорії тексту, комунікації, лінгвістики дискурсу, а в нашому випадку — й теорії перекладу, вимагає урахування диференційного об'єкту їх дослідження, а саме дискурсу.

Дискурс як комунікативний процес окреслено формулою «текст і дія» [Арутюнова 1990:136−137]. У цьому відношенні вартим уваги в дискурсі з прагматичної точки зору вбачається комунікатор (або адресант) і текст, змодельований з огляду на модель світу аудиторії, а не на індивідуального реципієнта Реально комунікатор (адресант) передає не повідомлення, інформацію, а «ключ», що урухомлює психологічні механізми соціуму, максимально відповідні запрограмованій ним моделі поведінки. Зазначений підхід до опису дискурсу сповна відповідає дотепній фразі М. Фуко -«…говорити можна не все, говорити можна не про все, говорити можна не всім і не за всяких обставин» [Фуко 1996:51]. Наведене твердження цілком справедливе щодо роботи перекладача, який особливо під час трансляції прагматичних текстів і дискурсів, повинен зробити свідомий вибір між перекладацькими й адаптивними стратегіями залежно від типу дискурсу /тексту, близькості/ дальності мов, культур і врахування ймовірної, прогнозованої реакції аудиторії.

Дискурс — медіатор між аудиторією та текстом [Новикова 2005]. Саме цим пояснюється й вибір матеріалом нашого дослідження прагматичних текстів політичного й релігійного дискурсів. Обидва дискурси можна зарахувати до розряду найбільш культурно специфічних дискурсів тому, що саме вони в повному обсязі реалізують ідеологічну й історично та національно обумовлену складову певної культури.

Функціональний поділ ідеології на світську й релігійну сфери реалізується принципом секуляризації та передбачає їх диверсифікацію, закріплену в термінах культури. Поняття світської культури ґрунтується на раціональних розмірковуваннях, базою яких є «продуктивні досягнення й відкриття науки та спростування різноманітних релігійних культів» [Хоруженко 1997:431]. У процесі історичного розвитку релігія, не відмовляючись від вирішення світоглядних завдань, набуває все більш виразних соціально-регулятивних і загальноідеологічних функцій. Саме тому уможливлюється принципове розмежування (світської) культури й релігії за принципом конвенції, запропонованим А. Флієром: «у культурі домінує соціальна конвенція між людьми, що виражається переважно формою традиції, а в релігії діє сакральна конвенція (договір) між Богом і людьми, виражена певною формою самого релігійного вчення» [Флієр 2000: 227].

Таким чином, ідеологія вбачається системою формування моделей політичних правових, моральних, релігійних, естетичних і філософських поглядів соціуму, концептуальна структура якої більшою мірою визначає прагматичні, соціокультурні характеристики дискурсів. Термінами лінгвістичної прагматики, ідеологія формує прагматичне за своєю сутністю певне комунікативне поле, що, з одного боку конденсує всі ймовірні дискурси / тексти, групує їх за двома напрямами функціонування — світським і релігійним, а, з іншого боку, генерує, породжує нові прагматексти в межах дискурсів, підкоряючись системі (зовнішніх і внутрішніх) заборон і винятків.

Опозицію «світський — релігійний» може бути уточнено з позицій аналізованих дискурсів як «соціальний — релігійний», оскільки політичний дискурс реалізує найвищу соціальну владу, а релігійний — найвищу сакральну владу. Зрозуміло, що міра реалізації влади по-різному актуалізується в усіх типах текстів, що містяться в дискурсі, проте найяскравіше вона виявляється в прагматичних типах текстів. Це пояснюється тим, що прагматекст — це тип тексту, спрямований на зміну поведінки адресата. Завдання прагматексту полягає не лише в тому, що адресат має зрозуміти текст і відчути його (інформативна функція), а перш за все в тому, щоб адресат діяв згідно з програмою, запропонованою адресантом (волюнтативна, директивна функції). Зазначений підхід обумовив вибір парадигми прагматичних типів текстів в обох дискурсах, а саме: словникової статті як типу тексту, навчального типу тексту, публічного виступу (політична промова, проповідь), рекламний тип тексту. Проте, якщо набір прагматичних типів текстів обох дискурсів збігається і в обох дискурсах реалізується концептосфера влади, постає питання: чи існує суттєва відмінність у функціонуванні політичного й релігійного дискурсів, і як це співвідноситься з проблемами вибору для перекладача між власне перекладацькими й адаптивними стратегіями?

Інтерпретація та ідентифікація політичного й релігійного дискурсів як «соціальний — релігійний» безпідставні без урахування одного з основоположних чинників перекладознавства — асиметрії культур. Інакше кажучи, перекладацька адаптація нездійсненна без урахування специфіки аудиторії - «своєї» або «чужої», на яку розраховано дискурс / текст, обраної мети і результату, очікуваного адресантом.

Об"єктом роботи є каузальні таксиси з конекторами da, weil, denn у сучасній німецькій мові.

Предметом роботи виступає дискурсивно-прагматичний аспект функціонування каузальних таксисів у німецькій мові.

Актуальність роботи визначається такими моментами. Причинно-наслідкові зв’язки завжди привертали до себе увагу дослідників найрізноманітніших галузей знання — філософії (П.В. Алексеєв, A.B. Панін, О.В. Маслієва та ін.), логіки (И.Л. Вайсгербер, В.З. Панфілов, Р.І. Павільоніс та ін.) тощо; не обходить їх увагою і лінгвістична наука, досліджуючи їх в різних аспектах. Не зважаючи на те, що вивченню складних речень з каузальними конекторами присвячена значна кількість робіт як вітчизняних (A.B. Шишкіна, О.І. Москальська, С.М. Патіш та ін.). так і зарубіжних (У. Енгель, П. Айзенберг, Г. Вайнріх та ін.) авторів, однак у більшості з них розглядаються головним чином структурні та семантичні особливості цих речень. На сьогоднішній день зазначені сполучники не розглядались ні з прагматичного погляду, ні з позицій їх дискурсивно-комунікативного потенціалу. Беручи до уваги все вищеперераховане, а також те, що прагматика є однією із найбільш перспективних галузей сучасного мовознавства, ми обрали для нашого дослідження саме прагматичний аспект складних речень з конекторами da, weil, denn.

Мета роботи полягає в дослідженні прагматичного аспекту складних речень з конекторами da, weil, denn у дискурсі. Цій меті підпорядковані наступні завдання:

а) вивчення концептів прагматика, текст, дискурс у сучасних лінгвістичнихтеоріях.

б) опис лінгвопрагматичних особливостей складних речень з каузативнимиконекторами da, weil, denn;

в)дослідження прагмаепістемічної специфіки німецьких каузальних таксисів.

Для вирішення завдань, поставлених у роботі, використовувалися методи опису, порівняння, статистичного та системного аналізу, а також низка методів та прийомів дискурсивного та комунікативного аналізу.

Матеріалом роботи послужили оригінальні німецькомовні дискурси трьох функціональних стилів:

а) художній стиль: Т. Storm («Der Schimmelreiter»), F. Kafka («DieVerwandlung», «Der Prozess»), H. Bцll («Die verlorene Ehre der Katharina Blum»).H.G. Konsalik («Westwind aus Kasachstan»);

б)газетно-публіцистичний стиль: електронна версія журналу " Stern" (2008, 2009);

в)науковий стиль: електронна версія фахового журнал}' з психології" Psychologie heute" (2008, 2009).

За допомогою сучасних комп’ютерних програм методом суцільної вибірки із зазначених джерел були виписані усі речення з конекторами da, weil, denn. Також були використані дискурси розмовного стилю.

Наукова новизна роботи полягає у встановленні статусу складних речень з конекторами da, weil, denn у дискурсі як прагматизованій формі тексту; визначенні модифікацій каузальності та можливостей прагматичної корекції у даних німецьких таксисах; розробці комунікативно-прагматичної класифікації цих складних речень; вивченні прагмаепістемічних особливостей каузальних таксисів із конекторами da, weil, denn.

Практична значимість роботи полягає в тому, що проведені в ній дослідження та отримані результати можуть бути використані при підготовці лекційних курсів та семінарських занять з теоретичної граматики, а також спецкурсів щодо прагматичного аспекту граматичних явищ у німецькій мові.

Робота складається з трьох розділів. Перший розділ присвячений розгляду прагматики як наукової дисципліни лінгвістичного циклу, а також вивченню понять «текст» та «дискурс» і виявленню різниці між ними; другий і третій розділи є послідовною розробкою прагматичного аспекту складних речень з конекторами da, weil, denn на матеріалі дискурсів різних функціональних стилів. Грутуючись на одержаних результати про вживаність досліджуваних конекторів, їх емфатичній силі, прагматичних значеннях, ми встановили статус складних речень з даними конекторами дискурсі як прагматизованій формі тексту. Ми дослідили модифікації каузальності та можливості прагматичної корекції у досліджуваних таксисах, запропонували нову типологію даних речень, а саме: комунікативно-прагматичну. На підставі встановлених прагмаепістемічних особливостей складних речень з конекторами da, weil, denn нами були виявлені можливості даних каузальних таксисів як компонентів ментальної граматики. Крім того, були визначені напрямки розвитку тенденції порушення нормативної конструкції у підрядних реченнях з конектором weil. «Висновки» є остаточною авторською концепцію.

РОЗДІЛ 1. ПРАГМАТИКА, ТЕКСТ, ДИСКУРС

1.1 Прагматика в системі лінгвістичних дисциплін

складне речення каузативний конектор граматика

Однією з важливих рис сучасного мовознавства є різноспрямованість досліджень лінгвістів. У ній знаходить висвітлення існування значних розходжень у поглядах на сутність мови, відносну значимість мовних величин і в розумінні завдань мовознавства. Структурна лінгвістика спробувала максимально абстрагуватися від мовленнєвої діяльності, від умов формування і використання одиниць мови, дати опис мови як певної абстрактної схеми. Природним у цих умовах було послаблення інтересу до галузі, в якій мовленнєві параметри актуалізуються, яка є формою їхнього існування, — мовленнєвої діяльності. Хоча структуралізм дозволив зробити деякі цінні відкриття і домогтися видатних наукових досягнень в області лінгвістики, проте безперечною є його однобічність, що викликала природну реакцію — відродження і посилення інтересу до мовленнєвих корелятів мовних одиниць зокрема і до мовленнєвої діяльності взагалі.

Мовленнєва діяльність є одним із центральних елементів життєдіяльності людини, а кожна діяльність пов’язана з деякою метою. Мовленнєва діяльність — не виключення: в її основі лежать певні мотиви, і вона незмінно спрямована на досягнення певних цілей. Як відзначає О. Г. Почепцов, вивчення мови в дії, тобто не як деякого утворення, позбавленого будь-якої функції, а як одного з найважливіших знарядь, що людина використовує у своїй діяльності, є основною ознакою прагматики [1, 3].

Термін «прагматика» (від грец. np'uyfia 'справа', 'дія') був введений у науковий ужиток одним із засновників семіотики — загальної теорії знаків — Ч. Моррісом. Він розділив семіотику на семантику — учення про відношення знаків до об'єктів дійсності, синтактику — учення про відносини між знаками, і прагматику — учення про відношення знаків до їх інтерпретаторів, тобто до тих, хто користується знаковими системами. Прагматика, таким чином, вивчає поведінку мовних знаків у реальних процесах вербальної комунікації [цит. за: 2, 42].

Про співвідношення «синтаксис — семантика — прагматика» у вивченні мови говорить і Ф. Кіфер. Опис синтаксичної форми спирається на синтаксичну теорію. що приписує кожному реченню його синтаксичну структуру. Семантична теорія задає значення лексичних одиниць, а також містить семантичні правила, що визначають значення речення, виходячи зі значень лексем і мовної форми. Отримане в такий спосіб значення речення є контекстно-вільним, оскільки воно залежить виключно від якостей, внутрішньо властивих самому цьому реченню як такому. Опис контекстно-залежного значення спирається на прагматичну теорію, що забезпечує виведення значення висловлювання на основі семантики відповідного речення. Такого роду виведення не може бути успішним, якщо воно буде спиратися лише на лінгвістичну інформацію, адже не останню роль відіграють тут і екстралінгвистичні фактори [3, 334]. Якщо прийняти таке розуміння прагматики, то її опис випереджається описом семантики; оскільки, як ми бачили, опис семантики випереджається описом синтаксису, то й прагматика тим самим спирається на синтаксис. Схематично ці співвідношення можна представити наступним чином.

Схема 1.1

Синтаксис: (Форма)

Семантика: (Форма, контекстно-вільне значення)

Прагматика: (Форма, контекстно-вільне значення, контекстно-залежне значення)

Як зазначають Г. Брюннер і Г. Граефен, прагматика — це наукова дисципліна, що вивчає конкретне вживання мови, а також умови цього вживання [4, 10]. У словнику «Linguistische Grimdbegriffe» прагматика визначається як «наукова дисципліна, що досліджує мову як форму соціальної дії, як інтеракцію між комунікантами в конкретних ситуаціях спілкування» [5, 140]. Вищезазначені дефініції є різними за звучанням, але суть залишається незмінною: прагматика — це наукова дисципліна, що вивчає вживання мови в реальних процесах вербальної комунікації. Вивчення прагматики речень становить важливу область мовних знань, тому що володіння мовою вимагає не тільки уміння будувати речення (мовна компетенція), але й уміння правильно вживати їх в актах мовлення для досягнення необхідного комунікативно-функціонального результату (комунікативна компетенція). Метою опису речення в структурному аспекті є розкриття механізму породження речень, що звісно потребує встановлення їхніх структурних типів. В такому описі системним образом повинні бути відбиті граматичний зміст і особливості побудови речень мови. Опис речення комунікативно-функціональної орієнтованості повинен виявити закономірності співвідношення між комунікативно-функціональним типом речення і завданням спілкування, що вирішується актуалізацією в мовленні речення даного типу. Ці закономірності складають приналежність комунікативної компетенції носіїв мови. Також потрібно встановити прагматично релевантні структурні і семантичні особливості речень.

З вищесказаного випливає, що вивчити прагматичний аспект речення значить вивчити речення в процесі мовної комунікації. Тому відправною точкою в нашому дослідженні повинне стати пояснення сутності цього процесу. Важлива роль об'єктивних факторів у вивченні мови була давно відома лінгвістам. Однак першим ці фактори поставив у центр своєї теорії Людвіг Віттгенштейн, який приходить до думки про необхідність обліку не тільки внутрішньомовного контексту, але і позамовної ситуації, яку утворює система людської діяльності, що включає в себе мову. Так формується концепція значення як вживання. У «Філософських замітках» Л. Віттгенштейн пише: «Під вживанням я розумію те, що перетворює послідовність звуків чи які-небудь знаки взагалі в мову. У тому смислі, в якому вживання є тим, що перетворює дощечку з нанесеними на ній штрихами в лінійку» [цит. за: б, 472]. Пояснюючи і розвиваючи далі свою концепцію, Л. Віттгенштейн порівнює мовну діяльність людини з грою і вводить поняття «мовні ігри». Він наводить опис «примітивної мовної гри», у ході якої слова використовуються як інструкції до дії. При цьому Л. Віттгенштейн підкреслює, що, незважаючи на свою простоту, ця гра може розглядатися як зразок цілісного функціонування певної мови і її правила визначають значення мовних виразів, що беруть участь у ній. За думкою Л. Віттгенштейна, повсякденна мова як ціле розпадається на безліч самостійних, незалежних одна від одної мовних ігор, і питання про те, яке значення має той чи інший вираз, втрачає сенс, якщо при цьому не уточнюється, стосовно якої саме мовної гри задається це питання. Функціоналістська концепція ставить значення виразу в залежність від тієї конкретної діяльності, в яку «вплетене» вживання даного виразу [7, 31]. Облік людської діяльності і її ролі в процесі формування значення мовних виразів являє собою безсумнівну перевагу концепції «пізнього» Віттгенштейна. Отже, дана теорія пропонує розглядати мовну комунікацію як сукупність мовних ігор. Крім Л. Віттгенштейна такої точки зору дотримується Зіґфрід Й. Шмідт [8, 65].

Джон Р. Серль та Джон Л. Остін сприйняли, розвинули і перетворили теорію мовних ігор у теорію мовленнєвих актів (мовна комунікація як сукупність мовленнєвих актів). Згідно з їх точкою зору, не окремі слова чи речення є базисними елементами людської комунікації, а мовленнєві акти. Кожен мовленнєвий акт складається з т. зв. підактів (чи субактів):

а) локутивний акт (вираження звуків мови, вираження синтаксичноорганізованих слів);

б)пропозиціональний акт (пропозиція: щось про щось висловлювати);

в)ілокутивний акт (ілокуція: сказати що-небудь з певним наміром);

г)перлокутивний акт (вплив мовленнєвого акта) [9, 87; 10, 52].

Великий внесок у розвиток даної теорії зробив Г. Г. Почепцов. Основні положення його концепції можна сформулювати наступним чином. Речення, які є засобом реалізації різних мовленнєвих актів, співвідносяться з певною комунікативною інтенцією мовця. Комунікативна інтенція — це властива реченню спрямованість на вирішення певного мовного завдання спілкування. Варто говорити саме про інтенцію (чи комунікативно-інтенціональний зміст речення), оскільки розглянуте явище характеризується тим, що, по-перше, актуалізується воно лише в yмовах мовленнєвого спілкування, по-друге, воно незмінно співвідноситься з певною сутністю, що лежить за межами даного речення. Цією сутністю є мовленнєва чи інша реакція адресата, регулярність зв’язку між якою і реченням певного комунікативно-інтенціонального змісту дозволяє диференціювати речення за комунікативною інтенцією. Одне й те саме речення мовець може вимовляти (писати) з різною метою. У цьому зв’язку прийнято говорити, що подібні реалізації відрізняються одна від одної і локутивною силою. Локутивна сила речення полягає в його когнітивному змісті. Прикладами реалізації лише локутивної сили може бути проголошення речення дитиною заради самого проголошення, оперування реченням учнем у навчальних цілях при роботі над вимовою. У реальному ж спілкуванні реалізація речення нерозривно пов’язана з наданням йому ілокутивної сили. Доречно, правильно, з дотриманням необхідних умов реалізоване речення досягає мети у виді перлокутивного ефекту висловлювання [11, 271]. Основні поняття теорії Г. Г. Почепцова можуть бути використані як критерії для виділення компонентів мовленнєвих актів — субактів, до аналізу яких ми переходимо.

Локутивний акт (у Дж. Остіна і Дж. Серля — акт-вираження) не несе, на наш погляд, якої-небудь комунікативної інтенції. Це лише матеріальна оболонка мовленнєвого акта.

Комунікативний акт (у Дж. Остіна і Дж. Серля — пропозиція) може бути, як відзначає ще один представник теорії мовленнєвих актів О. Г. Почепцов, визначений як акт взаємодії відправника й одержувача, в основі якого лежить повідомлення [1, 5].

Ілокутивний акт являє собою дію, що здійснюється людиною в процесі мовлення і за допомогою мовлення. У розгорнутому вигляді дане визначення може бути представлене як сукупність наступних трьох положень:

а)агентом ілокутивного акта, чи ілокутором, є мовотворець (мовець);

б)ілокутивний акт та акт мовотворення — це не одне й те саме;

в)ілокутивний акт має місце під час акта мовотворення.

Ілокутивний акт проектується на висловлювання, за допомогою якого він реалізується, у вигляді ілокутивної сили [1, 24].

Перлокутивний акт являє собою мовленнєвий вплив на об'єкт (ситуація С-1), що може викликати певну ситуацію (ситуація С-2), суб'єктом якої є об'єкт впливу. Агент перлокутивного акта, чи джерело впливу, може бути названий перлокутором, а об'єкт перлокутивного акта, чи об'єкт впливу, — перлокутатом. Ситуація С-2, що може виникнути в результаті ситуації С-1, складає перлокутивний ефект проголошення висловлювання. Проекція перлокутивного акта на висловлювання, за допомогою якого він реалізується, може бути визначена як перлокутивна сила даного висловлювання [1, 54].

Представники психології та психолінгвістики А.Н. і A.A. Леонтьєви розглядають мовну комунікацію як цілеспрямовану діяльність, що реалізується в окремих діях. Ці дії визначені метою. Вони мотивовані інтересами і потребами [12, 173; 13, 95].

Дуже близька до попередньої теорія В. Шмідта, X. Харніш, Г. Міхеля і 3. Хойзінгера; мовна комунікація — це діяльність, що здійснюється в окремих діях. Мовна дія визначена метою, завданням і типом дії [14, 9].

На наш погляд, дві останні теорії досить психологізовані. Крім того, вони не повною мірою враховують специфіку мовної комунікації, ставлячи її в один ряд з іншими видами людської діяльності. Перша теорія носить яскраво виражений філософський характер, у лінгвістичному плані вона досить недопрацьована, однак стала тим фундаментом, на якому лінгвісти вибудували теорію мовленнєвих актівна нашу думку, найбільш прийнятну з перерахованих вище.

Зіставляючи теорію мовленнєвих актів і тріаду «синтактика — семантикапрагматика», можна провести наступні паралелі:

а)локутивний акт -" синтактика (структура);

б)пропозиціональний акт -> семантика;

в)ілокутивний + перлокутивний акти —> прагматика.

Однак у випадках а) і б) говорити про повну ідентичність не можна. Якщо для синтактики і семантики основним принципом є лінгвістичний опис, то локутивний та пропозиціональний акти мають безпосередній зв’язок з мовленням. З огляду на те, що і локутивний і перлокутивний акти реалізуються за допомогою локутивного і пропозицioнального актів, для прагматики є важливими структурні и семантичні компоненти, але не всі з них, а лише прагматично релевантні.

Досить прийнятною є модель мовної комунікації, запропонована В. Н. Жеребковим [15, 22] (див. схему 1.2).

Схема 1.2

Гадається, що термін «повідомлення» представляється в даному разі'' неправомірним. Доцільніше замінити його на термін «мовленнєвий акт». 3. Хойзінгер пропонує наступну схему [14, 10] (див. схему.1.3).

Схема 1.3

У даній моделі текст розглядається як результат свого кодування адресантом. Стосовно адресата він є об'єктом, який необхідно декодувати і домогтися його розуміння [14, 10]. Таким чином, текст є одним з найважливіших компонентів мовної комунікації, мовленнєві акти здійснюються в тексті і за допомогою тексту. Тому поняття «текст» представляється одним із центральних концептів прагматики. Це підтверджується наступними фактами: відношення «людина — знак» трактується як прагматичне; вивчення прагматичного відношення мовного знака призвело до того, що не тільки слово чи афікс розглядаються як мовний знак, але й речення і навіть текст. Розуміння тексту як мовного знака ґрунтується на тому, що мовні впливи рідко породжуються лише лексемою, словом чи словосполученням, а інтенціональність та ситуативність відносяться до текстової продукції і випливають з текст}'.

Таким чином, прагматичний аспект мовного знаку тісно пов’язаний з текстом, а відношення «людина — знак» повинне сприйматися як відношення «людина — текст» [14, 6]. З цим згодна О. С. Азнаурова, яка стверджує, що прагматика будь-якого тексту є однією з його органічних ознак. Саме уявлення про текст як про знак, тобто одиницю, що потребує наявність інтерпретатора і розрахована на інтерпретацію і через неї - на поведінкову реакцію, органічно включає і прагматичний аспект [16, 3]. В. Дресслер виділяє наступні ознаки тексту, частину яких цілком правомірно кваліфікувати як прагматичні:

а) наявність наміру (реалізується через зв’язність і співвідноситься задресатом);

б)прийнятність (адекватність сприйняття адресатом когезії і зв’язності); в)інформативність;

г)ситуативність.

Вони розглядаються як констатуючі принципи особливого типу мовленнєвої поведінки — текстової комунікації, а їхня наявність дозволяє розглядати текст як одиницю комунікації [17, 4].

Як зазначає В. В. Богданов, у цілому прагматику тексту можна розглядати як контекст для семантики. Семантика тексту — це відображення певного світу, дійсного або можливого. Прагматика завдає персональні, темпорально-локальні, скриптивно-ілокутивні, регулятивні та інші рамки для семантики, причому ці рамки перш за все характеризують взаємодію між творцем тексту і його адресатом. Семантика і прагматика — це дві невід'ємні сторони тексту. Семантика без прагматики позбавлена визначеності, як позбавлене визначеності поза контекстне слово. Прагматика без семантики безпредметна. Семантика відповідає на питання «Що?», прагматика — на питання «Як?» [18, 57].

З огляду на все перераховане вище, прагматичний статус речення може бути встановлений лише в тексті, компонентом якого воно є. Виходячи з цього, представляється необхідним розглянути поняття «текст» докладніше.

1.2 Текст і дискурс

Протягом тривалого часу головним об'єктом дослідження в синтаксисі було речення, що розглядалося як основна і як вища синтаксична одиниця. Однак останнім часом увагу вчених усе сильніше привертає до себе вивчення більш великих, понад фразових утворень, до складу яких речення входить лише як компонент. За той порівняно короткий час, протягом якого ведеться їхнє дослідження, звичайно, не могли бути вирішені всі пов’язані з ними питання. Тому дана проблема є і зараз однієї з найбільш актуальних у лінгвістиці. В даний час немає більш багатозначного і суперечливого поняття, ніж поняття «текст». Уявлення про сутність тексту, очевидно, повинне будуватися на основі певного інваріанта, що створюється в результаті співвіднесення цілої низки концепцій тексту. Розглянуті нижче концепції виступають як проміжний етап у процесі пошуку такого інваріанта.

Однією з проблем у розумінні тексту, що викликає суперечки лінгвістів, є ствердження його письмового характеру. Так, деякі вчені вважають, що текст — це продукт письмового варіанта мови, що завжди має графічне втілення. «Текст, — пише І.Г. Гальперін, — це повідомлення, об'єктивоване у виді письмового документа» [19, 73].

X. Брінкман протиставляє поняття «текст» і «мовлення»: перший, на його думку, передбачає письмову форму, а друга — усну [20, 183].

В.В. Богданов відзначає, що текст являє собою складне мовне утворення, яке виникає у результаті інтелектуальної діяльності людини, відображає той чи інший фрагмент реальної дійсності або дійсності в уявленні і фіксується за допомогою певного коду на матеріальному носії [18, 63].

Г. В. Колшанський докладно спростовує доводи про письмовий характер текстів: «Незважаючи на укорінені асоціації, пов’язані з категорією тексту як мовленнєвого продукту письмового характеру, необхідно все ж таки повернутися до початкового поняття мовлення як усної форми спілкування людини, а отже і до поняття такої дискретності мови, що властива усному мовленню в процесі його реального використання в комунікації. Будь-яка частина, уривок, сегмент спілкування, що має інформаційну повноцінність, а, значить, структурно маркірований, являє собою таку одиницю мовлення, насамперед усного, котра містить у собі всі ознаки оформленості, закінченості і цілісності. Навряд чи є підстави думати, що письмова фіксація усного мовлення (що виникла історично досить пізно) створила такі нові структурні властивості мовлення, характерні саме для письмової форми, що дозволили б вважати текст одиницею тільки письмового мовлення. Природно, що детальна обробка письмової форми мовлення створює більш наочне уявлення про упорядкованість письмового тексту в порівнянні з його усною формою. Однак це, власне кажучи, тільки поверхнева картина — більш сувора стилістична і логічна коректність тексту не торкається його основних властивостей, що виявляються в первинній — усній — сутності мовлення, і не дає підстав відносити текст як категорію мовлення тільки до письма. Ілюзія самостійності письмового мовлення породжена частково технічними обставинами матеріального бачення тексту, а не його сутністю» [21,91].

Л.Р. Зіндер говорить про те, що письмова форма мови є фікцією, оскільки вона завжди передбачає усну і спирається на неї. Поки мова зафіксована в оптичних знаках і не сприймається людиною, вона залишається мертвою матерією. Справжньою мовою вона стає лише тоді, коли має місце акт комунікації, коли текст читається, тобто коли він хоча б подумки озвучується [22, 21].

Дослідження фактичного матеріалу дає підстави вважати, що особливості, які відрізняють письмовий текст від усного, не торкаються головних релевантних ознак тексту як такого. Тому останній, на наш погляд, може існувати в двох варіантах — усному і письмовому.

Наступний суперечливий момент полягає в тому, чи є текст одиницею мови або все ж таки одиницею мовлення. У багатьох визначеннях тексту центральне місце займає його функціональна сторона — він визначається як вища комунікативна одиниця. Інші автори підкреслюють, що текст має свої постійні, як вони говорять, мовні ознаки, що утворюють його структуру. У цілому виділяється чотири основні концепції тексту за даним критерієм:

а) перша концепція акцентує результативно-статичні властивості тексту (текст як інформація, відчужена від свого носія і зафіксована у виді послідовності висловлювань, об'єднаних значеннєвим зв’язком; текст як єдина форма, у якій мова є доступною спостереженню дослідника) [23, 14];

б) інші концепції підкреслюють процесуальність тексту і розглядають свій об'єкт у двох аспектах: у відношенні до реального виробника (текст як реалізація мовленнєвої здатності індивідуума); у відношенні до мовної системи (текст як вживання мови, приведення в дію мовного механізму);

Той і інший підхід ніби синтезовані у формулюванні Е. Бенвеніста: «Висловлювання і є приведення мови в дію за допомогою індивідуального акта її використання» [24, 312];

в) деякі концепції висувають на перший план каузуючий елемент, реальне джерело тексту (текст як продукт мовленнєвої діяльності людини) [25, 147; 26, 97];

г) і, нарешті, стратифікаційна концепція розглядає текст як найвищий рівень мовної системи, що виконує особливу роль у комунікативному процесі. Прихильники такого підходу підкреслюють доцільність розмежовувати, з одного боку, «текст-реалізацію», з іншого боку, — текст як абстрактно-теоретичну категорію(Text in potentia, Text in abstracto), аналогічно тому, як робить лінгвістика зі всіма іншими утвореннями до текстового рівня [27, 155].

Перша концепція представляє природу тексту у відриві від його живого джерела, від його реального виробника — людини. Друга теорія ігнорує мовні ознаки тексту. Третя концепція є занадто психологізованою. Четверта концепція представляється найбільш вдалою, оскільки розглядає текст як на рівні мови, так і на рівні мовлення, враховує багатосторонність його ознак. Таким чином, необхідно розрізняти текст на мовному, докомунікативному рівні (абстрактно-теоретична категорія) і текст на мовленнєвому, комунікативному рівні. На наш погляд, було б неправомірним вживати один і той самий термін в обох випадках. На даному етапі варто розглянути проблему дискурсу.

Термін «дискурс» знаходить широке розповсюдження в гуманітарних науках у 60−70-ті рр. XX ст. у лінгвістиці - пізніше, а саме в нинішній час. Дискурс — багатозначний термін лінгвістики тексту, який вживається різними авторами у значеннях майже омонімічних. Найважливіші з них:

а)зв'язний текст, тобто група висловлювань, пов’язаних між собою за змістом;

б)усно-розмовна форма тексту;

в)діалог;

г)мовленнєвий витвір як даність — письмова чи усна;

д)мовлення, занурене в життя, тобто, власне кажучи, другий членсоссюровської пари «мова — мовлення» [28, 467].

Так, дискурсом називають зв’язний текст І. Беллерт [29, 172], Р. Барт [ЗО, 443], Ц. Тодоров [31, 459], А. Ребоул і Ж. Моешлер [32, 285]. За ствердженням А. Ребоул і Ж. Моешлера, дискурс — недовільна (тобто зв’язна) послідовність висловлювань [32, 285]. І. Беллерт пише, що дискурс — це така послідовність висловлювань S_h …, S_n, у який семантична інтерпретація кожного висловлювання Si (при 2 < і < гі) залежить від інтерпретації висловлювань у послідовності S_h …, S_t . … Іншими словами, адекватна інтерпретація висловлювання, що виступає в дискурсі, вимагає знання попереднього контексту. Таке визначення стосується як конверсаційного дискурсу, так і лекції, а також літературних і наукових текстів [29, 172]. В. Кох говорить про те, що будь-який текст (чи частини тексту), що містить прояви одного й того ж самого конкретного мотиву, буде вважатися дискурсивним текстом [33, 163]. Дане визначення дискурсу представляється нам досить ілюзорним, розпливчастим і, нарешті, неправомірним. Якщо дискурс — це зв’язний текст, то існують незв’язні тексти, які потрібно позначити безпосередньо терміном «текст». Але зв’язність є невід'ємною ознакою тексту. Таким чином, наявною є невідповідність.

3. Хойзінгер визначає дискурс як кооперативний процес розвитку теми, обміну інтенціями і спонтанності, яка спостерігається особливо в повсякденних діалогах. При цьому 3. Хойзінгер вважає, що етимологія даного терміна така: від італ. discorso — «безцільно бігати туди-сюди» [14, 52]. На наш погляд, етимологія терміна простежена в даному випадку невірно, оскільки італійське слово, що має сему «безцільність», не може відбивати цілеспрямований процес комунікації. Термін «дискурс» походить від англ. discourse і фр. discours — «мовлення» .

Н.Д. Арутюнова й О. В. Падучева вважають, що дискурс відбиває суб'єктивну психологію людини і, отже, на відміну від теоретичного міркування він не може бути відчужений від мовця [2, 23]. їхня позиція основана на теорії Е. Бенвеніста, що розмежовує план оповідання і план дискурсу — мови, «яка привласнюється людиною, що говорить» [24, 276]. Е. Бенвеніст розуміє дискурс як усяке висловлювання, що передбачає адресанта й адресата і намір першого певним чином впливати на другого. Виходячи з цього, слід вважати, що теоретичне міркування може бути відчужене від адресанта, а оповідання не носить комунікативного характеру, тобто не припускає наявності адресанта / адресата і їхньої взаємодії. З цим не можна погодитися.

Деякі дослідники розрізняють суб'єктний і безсуб'єктний дискурси:

а) суб'єктний дискурс — дискурс, де є присутнім суб'єкт — хазяїн мовлення, айого присутність описується й аналізується через систему слідів;

б) безсуб'єктний дискурс — дискурс, де відбувається відокремлення мовця, і виробника акта висловлювання (тобто мовець може вимовляти чуже висловлювання) [34, 47].

М.Фуко відзначає, що безсуб'єктний дискурс — це свого роду вітальний об'єкт, «мовне тіло», що саме себе живе [35, 111]. Згідно з М. Фуко, індивідуум зникає за дискурсом [цит. за: 36, 232]. О.Г. Ревзіна вважає, що дискурс подібного типу не мислиться в парі «мова — мовлення» як другий її член, про що можна говорити у випадку із суб'єктним дискурсом. Дискурс безсуб'єктний сам займає місце мови. У безсуб'єктному дискурсі не є присутньою ні свідомість суб'єкта, що говорить, ні ситуація позамовної дійсності, а тільки зовнішня форма — не ідеальна, а матеріальна, котра, у свою чергу, існує в полі висловлювань. Такий дискурс — це система висловлювань, тобто сукупностей знаків. Стосовно одних висловлювань і дискурсів (такими є, наприклад, релігійні, юридичні тексти) основою згрупування стає коментар, стосовно інших — автор (не як індивідуум, який вимовив чи написав текст, але як центр зв’язності насамперед літературних дискурсів), у третіх — т. зв. принцип дисципліни, представлений насамперед у науковому дискурсі; суть принципу дисципліни полягає в постійній реактуалізації правил. Так поле дискурсу починає «проріджуватися», розпадатися на окремі дискурсивні серії. Виникає грандіозна картина дискурсивного всесвіту, який складається з різноманітних дискурсивних співтовариств, серій і утрупувань, зі звуку і матеріальності грандіозного, нескінченного і неприборканого бурління безсуб'єктного дискурсу, що, однак, має цілком очевидну реальність [37, 29]. Поняття безсуб'єктного дискурсу представляється нам штучним. Фактично, мова йде про локутивний акт. матеріальну оболонку мовленнєвого акта. Крім того, допускається груба помилка у ствердженні розриву між дискурсом і мовцем, між дискурсом і ситуацією спілкування. На наш погляд, навіть якщо мовець, цитує чиїсь слова, він робить це свідомо, з визначеною мeтою — що-небудь підтвердити або спpостувати, висловити згодом свою згоду чи незгодy з висловлюваннями, що цитуються.

Визначення дискурсу як мови, що використовується у певних видах усного мовлення і письма [38, 383], фактично ототожнює це поняття з поняттям «функціональний стиль». Таким чином, виникає закономірне питання: навіщо вводити два терміни для одного й того ж самого поняття? Тому ми вважаємо таке визначення теж неправомірним. Схожу помилку ми також знаходимо в концепції Г. Брюннер і Г. Граефен, на думку яких дискурс являє собою сукупність інтеракцій між членами певних соціальних груп або ж інтеракцій в умовах певної суспільної області [4, 7]. У словнику «Linguistische Grundbegriffe» дискурс визначється як бесіда між комунікантами зі зміною мовця [5, 43], тобто як діалог. Таким чином, ми знову стикаємося із зайвим та неправомірним введенням двох термінів для одного поняття.

Тепер перейдемо до найбільш прийнятних і обґрунтованих визначень дискурсу. «Дискурс — зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичнимипрагматичними, соціокультурними й іншими факторами; текст, узятий у аспекті події; мовлення, розглянуте як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмах їхньої свідомості (когнітивних процесах). Дискурс включає паралінгвістичний супровід мови (міміку, жести) і вивчається разом з відповідними формами життя (репортаж, інструктаж, світська бесіда тощо)» [39, 137]. Це визначення дискурсу представляється найбільш детальним з існуючих.

На думку О.С. Кубрякової і О.В. Александрової, дискурс слід розуміти саме як когнітивний процес, пов’язаний з реальним мовотворенням, створенням мовленнєвого витвору, а текст є кінцевим результатом процесу мовленнєвої діяльності, що виливається у визначену закінчену (і зафіксовану) форму. Текст може трактуватися як дискурс тільки тоді, коли він реально сприймається і потрапляє у поточну свідомість сприймаючої його людини [40, 19].

Як указує М.К. Бісімалієва, поняття «дискурс» пов’язане з аналізом мовленнєвого відрізка як процесу з урахуванням учасників цієї події, їхнього знання ситуації спілкування, що склалася; поняття «текст» пов’язане з аналізом мовленнєвого відрізка як продукту, і тут увага звертається головним чином на формальні засоби зв’язку його частин [41, 82].

На наш погляд, дискурс — це прагматизована форма тексту. Таким чином, ми пропонуємо наступні дефініції:

а) текст на мовному, докомунікативному рівні, як абстрактна категорія —"текст;

б)текст на мовленнєвому, комунікативному рівні —" дискурс.

Отже, дискурс — це текст у дії, засіб, що дозволяє здійснювати мовну комунікацію у певному соціальному і предметному контексті.

Дана дефініція розкриває поняття «дискурс» у вузькому розумінні. Крім цього існує повністю правомірне визначення дискурсу у широкому розумінні, представлене в концепції Ю. С. Степанова. Як стверджує цей дослідник, дискурсце мова в мові, але представлена у вигляді особливої соціальної даності. Дискурс існує насамперед і головним чином у текстах, але таких, за якими стоїть особлива граматика, особливий лексикон, особливі правила слововживання і синтаксису, особлива семантика, — нарешті - особливий світ. У світі будь-якого дискурсу діють свої правила синонімічних замін, свої правила істинності, свій етикет. Цеможливий (альтернативний) світ, у повному розумінні цього логіко-філософського терміна. Кожен дискурс — це один з можливих світів. Фрагменти історії світу, що носять характер закритих систем — це і є аналог дискурсу, те, що описується дискурсом [42, 45]. Тобто існує об'єктивна реальність, що сприймається індивідуумами і переломлюється в їхній свідомості у суб'єктивні світи, втілені в мовній формі. Такий суб'єктивний світ ми називаємо дискурсом у широкому розумінні. У кожної людини своє особливе розуміння, сприйняття об'єктивного світу, свій особливий світогляд, а, значить, кожна людина носій особливого дискурсу. Тобто існує певний простір адресанта і певний простір адресата. Для успішної комунікації необхідне максимальне перехрещення цих сфер або наявність засобів їх співвіднесення.У нашому подальшому дослідженні ми будемо використовувати вузьке розуміння дискурсу. Однак на даному етапі нам представляється необхідним встановити статус причинних відносин і в дискурсі широкого плану.

Причини — це не події, а факти, корелятивні не всьому універсуму мови, а щоразу якому-небудь фрагменту («підмові»), обмеженому певними логіко-лінгвістичними умовами, — дискурсом. Причини, що є не подіями, а фактами, -констатації - у рамках дискурсу — того, що відбувається у фрагменті світу, який носить характер закритої системи [42, 71]. Як відзначає 3. Вендлер, причини — це факти, а не просто пропозиції¹. Відмінність факту і пропозиції полягає в наступному: факти референційно прозорі (тобто ясно, до яких речей і положень справ вони відносяться), тоді як пропозиції референційно непрозорі. Проілюструємо це на прикладі трагедії Софокла. " Едип оженився на Іокастi і " Едип оженився на своїй матері - це дві різні пропозиції, але один факт. Перше речення відноситься до дискурсу Едипа, що описує світ цього персонажу; друге — до дискурсу Софокла (глядача, читача, критика тощо). У дискурсі Едипа друге твердження позбавлене сенсу, вірніше, не є осмисленим [43, 276]. Таким чином, причини мають у дискурсі широкого плану статус не подій, не просто пропозицій, а фактів.

Те, що поняття «дискурс» у вузькому розумінні (далі «дискурс») тісно пов’язане з екстралінгвістичною ситуацією, у рамках якої проходить процес мовної комунікації, зумовлює його взаємодію з поняттям «функціональний стиль» ². Виходячи з цього, варто розрізняти дискурси офіційно-ділового стилю, розмовного стилю, наукового стилю, газетно-публіцистичного стилю, художнього стилю". Тому надалі ми будемо розглядати складне речення з точки зору прагматики як компонент дискурсів різних функціональних стилів.

^! Пропозиція — це «твердження, висловлене реченням» [42,69].

— Про такой зв’язок правомірно говорити і у разі широкого розуміння дискурсу, адже різні функціональні стилі являють собою різні засоби пізнання оточуючого світу, що відображають різні типи людського мислення. ³ Термінологія А. П. Ковапя [44, 7].

Розділ 2. ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТ КАУЗАЛЬНИХ ТАКСИСІВ З КОНЕКТОРАМИ DA, WEIL, DENN

2.1 Дискурсивний статус каузальних таксисів з конекторами da, weil, denn

К. Кортес встановила прагматичний статус підрядного зв’язку на рівні різних мовленнєвих актів:

а) на рівні акта-вираження субординація означає наступне: закріпити підрядне речення синтаксично, тобто чітко визначити його місце в реченні-матриці (опорній схемі на докомунікативному рівні, що наповнюється лексично на рівні комунікативному);

б) на рівні пропозиціонального акта субординація означає наступне: семантично відмежувати підрядне речення;

в) на рівні ілокутивного акта субординування означає: поєднати два висловлювання з різним ступенем залежності [45, 99].

Таким чином, у першому випадку центральну роль грає місце підрядного речення в синтаксичній структурі складнопідрядного речення; у другому випадкусемантика сполучника; третій випадок необхідно розглянути докладніше.

Зупинимося на цікавлячих нас підрядних реченнях із сполучниками weil і da. Підрядні речення причини із сполучником da відносяться до розряду т.зв. підрядних речень, що примикають (Neben-an-Sдtze), які прагматично виконують допоміжну роль, зокрема da-речення — роль виправдання, аргументації [45, 95].

Підрядні речення причини із сполучником weil відносяться до розряду т.зв. зв’язаних підрядних речень (gebundene Gliedsдtze), які є частиною великого синтаксичного комплексу. У цьому випадку підрядне речення відрізняється значною автономністю по відношенню до головного [45, 88]. А. Бейкер говорить навіть про

⁴ Конектор — прагматична категорія. Якщо дві або більше одиниці можуть бути поєднані в одне (або декілька) речення (речень), то ці одиниці є поєднуємими. Одиниці, які можуть бути поєднані, будуть називатися конектуючими, а поєднуючий елемент — конектором [33, 165]. Отже, конектор — це мовний елемент, якій поєднує речення одне з одним, встановлює між ними певні відносини і перетворює їх у текст [5, 97], а сполучник може виступати на те, що ці підрядні речення причини, будучи граматично підлеглими, логічно є головними у відповідних складних реченнях [46, 414]. Тому твердження М. Шекера про те, що підрядні речення в дискурсі вводять лише додаткову інформацію [47, 118], слід частково спростувати.

Крім того, саме на прикладі da- і weil-речень можна продемонструвати взаємозв'язок і взаємозумовленість структури, семантики і прагматики у мовленнєвому акті. Справа в тому, що weil має семантичне значення рематичної причини, тому в структурі складнопідрядного речення підрядні weil-речення, як правило, виступають після головного. Da має семантичне значення тематичної причини, тому в структурі складнопідрядного речення підрядні da-речення, як правило, виступають перед головним. Однак у дискурсах обидва даних види підрядних речень можуть приймати невластиве їм розташування: так, weil-речення іноді стоять перед головним, а da-речення — після головного; поряд з цим і т. е. й інше можуть розривати головне речення і виступати в ролі т.зв. міжречень (Zwischensдtze). Адресант звертається до такого прийому перестановки у випадку, якщо хоче підкреслити і виділити зміст підрядного речення, нестандартне положення якого привертає до нього особливу увагу адресата, наприклад:

Die Nebenquellen, einige von grцЯerer, andere von geringerer Bedeutung, brauchen hier nicht erwдnt zu werden, da sich ihre Verstrickung, Verwicklung, BefaЯtheit, Befangenheit, Betroffenheit und Aussage aus dem Bericht selbst ergeben. /H. Bцll/

Weil sie zufдllig den langen Besen in der Hand hielt, suchte sie mit ihm Gregor von der Tьr aus zu kitzeln. /F. Kafka/

Крім того, як вказує А. Кривоносов, розположення причинного підрядного речення з будь-яким конектором після головного речення, яке означає наслідок, частково суперечить логічній структурі причинно-наслідкових відносин, згідно з якою причина завжди передує наслідку. Така перестановка має свою мету: адресант досягає ефекту несподіванки, ефекту посилення причини; він використовує цей прагматичному рівні у якості конектору (сполучник — це частіша мови, яка є поєднувальною ланкою між окремими членами речень або цілими реченнями і вказує на певні відносини між ними [5, 96]).

прийом, якщо хоче показати більшу значимість причини по відношенню до наслідку [48, 108].

Таким чином, можна зробити висновок, що підрядні речення, які вводяться конектором weil, завжди будуть мати особливу вагу. Тому вони і відносяться до зв’язаних підрядних речень (див. вище). Що стосується dа-речень, то, як відзначає П. Шлобінські на них у дискурсі майже не робиться акцент, вони не мають особливої ваги [49, 318]. У цілому можна сказати, що в емфатичному плані більш діючим є конектор weil, в той час коли конектор da має дуже невелику емфатичну силу. Про це ж говорить і Р. Паш, яка стверджує, що на weil-реченнях робиться особливий акцент у складнопідрядному реченні, у той час коли у випадку з da-реченнями такий особливий акцент є відсутнім [50, 332]. Таким чином, якщо причина важливіша за наслідок, треба вживати конектор weil; якщо ж важливішим є наслідок, слід використовувати конектор da.