Виникнення та розвиток вітчизняної психології до середини XVI ст

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Сумський державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка

" Виникнення та розвиток вітчизняної психології до середини XVI ст."

Підготував:

студент 052 гр.

Щербан В. В.

Перевірила:

Щербакова І. М.

Суми 2012

Зміст Вступ

1. Психологічна думка часів Київської Русі

2. Психологічна думка за часів Литовської держави та Речі Посполитої

Висновки Список використаних джерел

Вступ Актуальність. Для національно свідомих істориків гуманітарних наук, особливо істориків української психології, історія національної психології має винятковий статус. Такого роду науково-дослідницька діяльність має стати ціннісно-раціональною дією: вирізнятися цілепокладальною орієнтацією на сталі суспільнозначущі цінності. Це потребує позиціонування себе як розвідника й вартового величного духовно-культурного надбання рідного народу, а також усвідомлення суспільних потреб, власного незнання та недовершеності наявної дійсності. Осягнення психологічних джерел формування і становлення психологічної думки в Україні спрямована на опанування кращих зразків етнокультурного досвіду, особливостей прояву ментальних особливостей народу та окремих особистостей у процесі психічної діяльності. Кінцевою метою є застосування цього досвіду для доцільного проектування майбутнього народу та держави [4, с. 4].

Історіографія питання. В питанні про те, що вже зроблено в царині досліджень ранньо-середньовічної української психології, слід відзначити піонерів у цьому напрямку історико-психологічного знання. Вперше проблему досліджень виникнення і становлення психології на теренах сучасної України було порушено Б. Г. Ананьєвим ще 1938 р. У сфері студій історії української психології XI — XVI ст. (а не «в історії психологічної думки в Україні») вже є солідний доробок, який здійснили, зокрема, М. В. Соколов і В. А. Роменець. Здобутого ними матеріалу цілком достатньо для написання інформаційно-оглядового параграфу у посібнику для українських студентів, присвяченого українській психологічній думці X — XVI ст. Статті колективної монографії [4], що підготовлені співробітниками лабораторії історії психології ім. В. А. Роменця, охоплюють проблематику психологічної історії українського народу, починаючи з міфологічних зразків свідомості, найглибшої історичної пам’яті, з висвітленням психологічних процесів періоду Княжої доби, становленням освіти і психологічної науки у XVII — XIX ст., розвитку теоретичних течій психологічної науки, особливостей змін свідомості в екстремальних ситуаціях у XX ст. та ін., проблеми етичних цінностей в українському суспільстві у XX ст.

Об?єкт: історія вітчизняної психології

Предмет: формування та розвиток психологічної науки на Україні від часів Київської Русі до середини XVII ст.

Мета: Висвітлити основні тенденції та провідні концепції розвитку психологічної думки, акцентуючи увагу на віхових подіях у житті українського народу, особливостях перебігу етнопсихологічних процесів, віддзеркалення їх в етнокультурному просторі.

Завдання:

· Висвітлити розвиток психологічної думки та поглядів за працями та аналізом поглядів вчених, філософів та літописців часів Києво-Руської держави

· Відзначити еволюцію поглядів на психологію діячів Литовсько-Польської доби;

· Проаналізувати та узагальнити науковий досвід та еволюцію становлення психологічної науки початку XII — середини XVII століть.

1. Психологічна думка часів Київської Русі

Становлення психологічного знання та його розвиток в руслі вітчизняної культури як культури в цілому, так і філософсько-психологічного знання впродовж багатьох віків мала вплив християнська думка — в першу чергу візантійська. Пізніше, з початку XVIII століття, вплив грецько-візантійської традиції все більше став заміщуватися впливом західноєвропейської культури, що значною мірою торкнулося гуманітарних наук. Але та традиція в історії вітчизняної думки, яка продовжувала ідеї грецько-візантійської парадигми, не переривалася ніколи. Незважаючи на це, у розвитку вітчизняної психологічної науки ідеї християнсько-візантійської антропології значною мірою були забуті.

Проникнення в Київську Русь ідей християнсько-візантійської парадигми та властивого їй психологічного знання почалося з моменту прийняття християнства через перекладну літературу. Особливістю цієї літератури було дуже вільне поводження давньоруських перекладачів з візантійськими джерелами, які часто видозмінювалися під впливом місцевої ментальності, а самі перекладачі й переписувачі часто привносили в тексти свої власні думки. Очевидно, до тих часів і відноситься виникнення специфіки антропологічного та психологічного знання на вітчизняному ґрунті.

Одним із перших таких трактатів була так звана «Пчела», що з’явилася на Русі наприкінці XII століття. У цьому збірнику афоризмів поряд з цитатами, запозиченими з біблійних текстів і творів християнських мислителів, наводилися численні уривки з творів античних філософів — Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Діогена, Епіктета й ін. Деякі з глав «Пчелы» («Слово про душу», «Слово про мудрість», «Слово про пам’ять», «Слово про сон», «Слово про ярість і гнів»), торкаючись питання про сутність душі, містили в собі явні елементи психологічного знання, а часом торкалися навіть специфічних аспектів психічного життя — наприклад, у міркуваннях про природу пам’яті, що ведуться від імені Платона, або про природу розуму й залежності розумового розвитку від вікових змін.

У цілому ж можна вважати, що підхід, який проявився в психологічних розділах «Пчели», продовжував, з одного боку, традицію Немесія Емеського та Іоанна Дамаскіна, а з іншого, — спирався на емпіричні спостереження, які відображали реальний життєвий досвід.

Ще однією пам’яткою давньоруської літератури, де можуть бути знайдені елементи психологічного знання, є «Толковая Палея» (від грецьк. Палаїа, Старий Завіт). Цей збірник тлумачень біблійних та апокрифічних сказань виник у давній Русі не пізніше XIII століття. Анонімний автор трактату був, безсумнівно, освіченою людиною, знайомою з єврейською та грецькою мовами. Чимало в «Палеї» місць, що стосуються як природи людини в цілому, так і душі. У своїх антропологічних концепціях автор виходить з уявлення про непримиренний дуалізм «нетлінної душі» і «тлінного тіла». «Тілесний храм» душі утворюють мозок разом із серцем. Цікавими є аналогії вікового розвитку з порами року (весна — дитинство, літо — юність, осінь — зрілість, зима — старість), міркування про природу смерті. Висновки, запропоновані автором «Палеї», є спробою перейти від реального життєвого досвіду до теоретичних узагальнень. Антропологічний зміст «Палеї» можна вважати досить значним за своїм обсягом зібранням знань про душевну й тілесну природу людини, накопичених в той час на Русі [10, с. 62].

Досить розвинену систему психологічних уявлень, засновану на положеннях платонізму, можна бачити в «Посланні» київського митрополита Никифора князю Володимиру Мономаху [8, с. 142]. Людська природа двоїста, в ній постійно йде боротьба тілесного й духовного начал. Душа виникає як сходження в плоть «божественного духу», і в ній може бути виділено три аспекти: розум, почуття і воля. Розум вважається головною функцією, «світлим оком» душі, що відрізняє людину від тварин.

" Послання" Никифора цікаво ще й тим, що в ньому ми бачимо одну з перших спроб створення на Русі власної, слов’янської психологічної термінології, яка почала складатися в XII ст., а також підтвердження, що проблеми психічного життя стали все частіше порушуватися в давньоруській літературі [8, с. 143]. Свідчення цього можна бачити не тільки у Никифора, але й у творах Климента Смолятича та Кирила Туровського. У цей же час на Русі з’являються оригінальні збірники, т. зв. «врачебники», окремі статті яких знайомили читача з природничо-науковими ідеями Гіппократа та Галена, викладаючи зміст трактату останнього «Про природу людини». Подібні уявлення про чотири першоелементи чотирьох субстанцій — крові, слизу (флегми), червоної жовчі й чорної жовчі запозичені з античної натурфілософії, у цьому ж збірнику пов’язується з чотирма періодами вікового розвитку людини, описаними в «Диоптрі» — дитинством (весна, кров), юністю (літо, червона жовч), зрілістю (осінь, чорна жовч) та старістю (зима, флегма) [10, с. 62].

В час, коли Візантія вже перестала існувати як держава, поширюється вплив ідей ісихазму та папамізму, які представляли собою не природничо-наукову традицію християнської антропології, започатковану Аристотелем, а метафізичну, яка походила від Платона. Оскільки ісихазм концептуально сформувався як православна духовна практика, то з ним (що має справу з різними психофізіологічними аспектами організму людини) був пов’язаний цілий комплекс психологічних знань, заснованих вже не тільки на теоретичних міркуваннях та продовженні ідей античних мислителів, але й на безпосередніх емпіричних спостереженнях.

Проникнення в Україну ідей ісихазму і, через нього — християнізованого неоплатонізму визначає шляхи подальшого розвитку філософської і психологічної думки. Ці ідеї знайшли своє відображення в усій історії київської філософсько-психологічної школи. В Київській Русі були відомі праці Порфирія, Максима Сповідника та інших авторів, в яких відображалися ідеї неоплатонізму.

Серед ключових концепцій давньоруської філософсько-психологічної думки, в яких відобразилася традиція християнізованого неоплатонізму, слід назвати ідею «софійності світу», тобто уявлення про світобудову як органічне ціле. Внаслідок цього й процес пізнання мислився не як досягнення мудрості заради неї самої, а як можливість «жити в істині». Відповідно, метою людського життя проголошується «елесгасис» — духовний ріст, сходження людини до Бога [8, с. 145].

Подібні ідеї ще з часів Київської Русі стають визначальними у всій подальшій історії того культурно-історичного феномену, що здобув назву «київська традиція філософсько-психологічної думки». Якщо в Північній Русі традиція ісихазму разом з лінією неоплатонізму в часи Ніла Сорського та Іосифа Волоцького виявилася в опозиції і надовго була замінена іншими орієнтирами аж до часів виникнення «метафізики всеєдності» та філософсько-психологічного персоналізму, то в Південній Русі вплив традиції неоплатонізму ніколи не переривався, знаходячи своє втілення у спадщині Івана Вишенського, а також в Ісаї Копинського, у праці якого «Алфавіт духовний» ми зустрічаємо перші власне психологічні знання, позначені впливом ідей неоплатонізму.

Філософсько-психологічна думка, що відображає специфіку підходів, властива саме київським мислителям з часів Давньої Русі і до наших днів. На початковому етапі зародження філософсько-психологічної думки в Києві вона зазнавала впливу трьох різних культур. Першим джерелом впливу були міфологічні уявлення східнослов'янської ментальності, сформовані на протязі багатьох віків Не заважаючи на те, що після прийнятті християнства з міфологічними слов’янськими уявленнями велася нещадна боротьба, вони не тільки не зникли, але на протязі наступних десяти століть продовжували впливати на менталітет вітчизняних мислителів [8, с. 144].

Другим джерелом впливу була старозавітна, біблійна парадигма, якій були властиві специфічні антропологічні та психологічні уявлення — зокрема, про серце як осередок душевного життя Третім джерелом впливу стала антична культура та її філософсько-психологічна спадщина, насамперед відомі ідеї Аристотеля, з одного боку, та платонізм — з другого. Як згадувалося вище, ідеї платонізму були сприйняті на Русі через призму неоплатонізму, який також доходив до давньоруських мислителів не в чистому своєму вигляді, а в християнізованій формі, представленій у спадщині Псевдо-Діонісія Ареопагіта [10, с. 63].

Внаслідок поєднання цих трьох культур на Русі (а пізніше — в Україні) на відміну від домінуючої в західноєвропейській культурі «платонівсько-арістотелівської» традиції пізнання, яка прагнула до пошуку істини, незалежної від особистісного, суб'єктивного буття людини, стала переважати традиція, яку В. С. Горський вдало назвав «александрійсько-біблійною», орієнтована не стільки на здобуття безсторонньої істини, скільки на пошук правди, що невід'ємна від життєвого шляху мислителя. З цим пов’язана властива давньоруській культурі ідея «софійності світу», що має своє витоки у старозавітній традиції. А оскільки такому типу пізнання властива нероздільність власного життєвого шляху філософа від пошуків «правди», то головну роль у пізнанні відіграє вже не розум, а серце. Це біблійне за своїм походженням метафоричне поняття з надзвичайно багатою семантикою, переосмислене в дусі слов’янської ментальності, ми зустрічаємо ще в «Слові про Закон та Благодать» Іларіона.

Ідея «софійності світу» та образ «серця», що поєднали у собі як біблійну антропологію, так і слов’янські міфологічні уявлення про світ як органічне ціле стають у наступні віки одними з домінуючих архетипів української ментальності.

Таким чином можна відзначити, що в XI ст. психологічні знання в Україні існували у протопсихологічній та протонауковій формі. Вони були міцно пов’язаними з міфологією. Від XI до середини XIV ст. тривав середньовічний період розвитку української Джерелом психологічних ідей була східна патристика та психологічні знання, випрацювані в дохристиянській народній духовно-релігійній традиції.

2. Психологічна думка за часів Литовської держави та Речі Посполитої

Уявлення про сенс життя, що виникли на Україну у другій половині XVI — першій половині XVII ст. Нерозривно пов’язані з новими відповідними своєму часу трактуваннями сутності людини. Початок новому ренесансно-гуманістичного розуміння сутності та призначення людини в духовній культурі України було покладено творчістю ранніх гуманістів (Юрія Котермака [Дрогобича], Павла Русина з Кросно, Станіслава Оріховського — Роксолана, Шимона Шимоновича та ін.) розвинувся у другій половині XV — першій половині XVІI ст. [8, С. 290]. В руслі філософських традицій середньовіччя людина розглядається вітчизняними книжниками як істота, що займає середнє положення між царством духу і царством матерії і належить в силу наявності в ньому матеріального і духовного почав двох світів — земного і небесного. Перевага, природно, віддається духовну природу людини, вона представляється основний, визначальною, найбільш гідним об'єктом наукового дослідження, про що свідчить зміст дійшли до наших днів двох трактатів ректора Київської братської школи К. Саковича і «Трактат про душу» професора Києво-Могилянської академії І. Гізеля. У той же час вони подолали властиве середньовіччя і пов’язане з уявленнями про гріхопадіння негативне ставлення до тілесності взагалі і до плоті зокрема як до темниці самосущого буття — душі, чому сприяло також і те, що в православній і примикав до неї давньоруської традиції воно було не так різко виражена, як у католицькій. К. Сакович і І. Гізель, подібно до Аристотеля і його схоластичним і ренесансним інтерпретаторам вважають душу формою, що дає буття природному органічному тілу, здатному до життя, діяльністю останнього, а людину — сукупністю (compositum) матерії і форми, підкреслюють їх нерозривна єдність, що було проявом нового, гуманістичного осмислення людини [8, с. 291]. Незважаючи на те, що і К. Сакович, і І. Гізель, як більшість мислителів своєї епохи, уявляють собі душу безсмертною, створеної богом, що повинна після смерті людини повернутися у вищий небесний світ духовних сутностей, вони роблять акцент на тому, що в земній, реального життя «душа, не з'єднавшись з тілом, не може явити ніякої дії», оскільки «душа є форма людського тіла, а форма не може бути без матерії», характеризують людину як природне біологічне єство, життєдіяльність якого регулюється законами природи. Відповідно до перипатетической традицією К. Сакович і І. Гізель відстоюють ідею цілісності і неподільності душі. Так Гізель вважав, що тіло знаходить життя на тій стадії ембріонального розвитку, коли вже сформовано всі його органи і з приходом душі в ньому закладаються і починають здійснюватися її вегетативні, чуттєві, а після народження людини і розумові функції. Така точка зору, незважаючи на його переконання в сталості і незмінності людської природи, в якомусь сенсі підводила його, зокрема і до ідеї розвитку людської істоти. К. Сакович і І. Гізель вважали, що єдина я душа, перебуваючи в якомусь певному місці людського тіла, у всіх інших його частинах є формотворчим принципом. Їх думки розходилися тільки з питання про місцеперебування душі. Гізель вважав, що вона перебуватиме в серці, виконуючи роль двигуна, а Сакович був переконаний, що їй як «королеві належить проживати в мозку, найважливішою і шляхетною частини людського тіла», там де розміщені «її слуги і дворяни», т. Е. зовнішні та внутрішні почуття, а також здатності душі. Говорячи про введення душі в тіло, вони, безсумнівно віддавали данину християнської традиції. Проте вони, хоч і з застереженнями, висловлювали думку про неможливість її творіння до і поза тілом, обережно підходячи до припущення про її безпосереднє, внутрішньо-матеріальне походження, що, безсумнівно свідчить про їх гуманістичного тлумачення проблеми людини. І у Саковича, і у Гізеля проглядається характерне для ренесансного гуманізму прагнення зблизити людини, з одного боку, з природою, з іншого боку — з богом. Представляючи собі людину як мікрокосмос, як єдність, в якому всі тілесні органи та їх функції, а також в значній мірі і психічна діяльність знаходяться у взаємозв'язку, Гізель співвідносить його з макрокосмосом [8, с. 292].

Концепція єдності мікрота макрокосмосу, є і в психологічних творах К. Саковича. У його трактаті представляє інтерес проведена ним аналогія між невидимою, оживляючої, що управляє тілом душею, здатної висловити свою природу тільки за допомогою вироблених нею дій і наслідків, з богом, пізнаваним по його справах і творінь. Ці концепції були, безумовно творчим продовженням відповідних ідей «Шестиднева» Іоанна екзарха Болгарського і «Діоптра» Філіпа Пустельника. Але в цих. Широко поширених ще в часи Київської Русі творах ідея антропоцентризму була повністю підпорядкована принципу теоцентризму і тому таке уподібнення богу представляло собою марну спробу гріховного смертного людини піднятися до неземного, трансцендентного, загадкового абсолюту, в той час як у Гізеля і Саковича чітко видна тенденція до зближення людини і природи, людини і бога, земного і небесного. Сакович доходить навіть до ототожнення «здібності і сили народжує тварини з небесними здібностями» [8, с. 293]. Нове ренесансно-гуманістичне осмислення сутності людини як гармонійної єдності його матеріального і духовного почав проглядається в прагненні українських мислителів показати залежність мислення від тіла, підкреслити важливу роль тіла і його органів в процесі пізнання, про що свідчать розділи про чуттєвої душі в їх трактатах, особливо у Гізеля, бо в його психологічному творі цей розділ займає найбільшу за обсягом частину.

В процесі пізнання зовнішніх почуттів, яка відбувається в результаті впливу на них об'єктів навколишнього світу, у Гізеля нерозривно пов’язана з діяльністю внутрішніх почуттів, а в процесі складної взаємодії з останніми активний інтелект виробляє свої образи, так звані інтелігібельних види, що сприймаються інтелектом пасивним. Види зовнішніх і внутрішніх почуттів, за твердженням Гізеля, матеріальні. Всіма почуттями керують нерви, джерелом яких є мозок, в який вони передають види почуттів. Мозок — це орган і суб'єкт внутрішнього почуття. Від його діяльності, вважає Гізель, залежать функції інтелекту, оскільки вони відбуваються під впливом фантазії. Тут, не доводячи до свого логічного завершення зв’язок чуттєвої діяльності з інтелектуальної, Гізель розриває її, стверджуючи, що активний інтелект, лише побічно використовуючи діяльність фантазії, сам по собі робить раціональні види. Це було необхідно йому, як і більшості мислителів його часу для обґрунтування вищого, не пов’язаного ні з чим земним, пізнання так званої чистої трансцендентної божественної сутності.

Виходячи з вищенаведеного, можна стверджувати те, що від середини XIV ст. до кінця XVII ст. тривав новий період в історії української психологічної думки. Починають домінувати західноєвропейські реформаційно-гуманістичні та схоластичні ідеї, що побутували в річищі православної теології. Відбувався культурний синтез: у національну православно-слов'янську духовну культуру включаються надбання західної науки.

Висновки З XV ст. на Русі починають поширюватися рукописи, зміст яких формувався під впливом іудейських антропологічно-філософських західноєвропейських ідей. Саме в XI — XIV ст. перекладна святоотецька література активно функціонувала, осмислювалася та засвоювалася русичами. Вона забезпечувала превалюючу частину психологічного знання.

Період від XIV ст. до XVII ст. характеризується відсутністю систем та теорій, викладених за посередництвом спеціальних психологічних понять і категорій з метою з’ясування, дослідження або висвітлення певної суто психологічної проблеми. Іншими словами, це період непрофесійної психології, непрофесійного психологування. Психологічні ідеї тут вкраплені в релігійно-філософські тексти. Сукупність таких ідей, поглядів, суджень, установок утворює своєрідну психологічну культуру ядром якої є психологія людини, а якщо бути точнішим — релігійно-психологічну культуру.

Ранньосередньовічна українська психологічна думка збереглася донині у вигляді текстів. Саме тому об'єктом дослідження історії психології мають бути тексти, що містять інформацію (відображення) психологічно значимих ідей, наявних у тогочасній духовній культурі. Сукупність таких текстів утворює зміст психологічної культури українського суспільства доби раннього Середньовіччя — початкового етапу її формування та розвитку. Психологічна культура України XIXV ст. має бути не лише предметом історико-психологічного пізнання й вивчення, її необхідно вписати в історію національної психології як іманентний й органічний компонент, завдяки якому здійснюється самопізнання, саморефлексія та саморозвиток власне науки психології.

психологічний наука україна самопізнання

Список використаних джерел

1. Болотнікова І. В. Науково-історичні витоки становлення української педології та психології // Практична психологія та соціальна робота. — 2002. — № 9/10. — С. 104−106.

2. Горский В. С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XIначала XII вв. // Ин-т философии. — К.: Наукова думка, 1988. — 211 с.

3. Громов М. Н., Козлов Н. С. Русская философская мысль X—XVII вв.еков. — М.: Изд.-во МГУ, 1990. — 288 с.

4. Джерела формування та історія утвердження предметної галузі української психології: монографія / АПН України, Ін-т психології ім. Г. С. Костюка: [авт.: С. В. Бондар, О. Т. Губко, В. Т. Куєвда та ін.]. — К.: Педагогічна думка, — 2008. — 223 с.

5. Замалеев А. Ф. Лекции по истории русской философии. — СПб.: Изд-во С. Петербургского универеситета, 1995. — 338 с.

6. Замалеев А. Ф. Философская мысль в средневековой Руси (XI-XVI вв.). — Л.: Наука, 1987. — 246 с.

7. Златоструй: Древняя Русь X—XIII вв.еков / Сост. Авт. А. Г. Кузьмина, А. Ю. Карпова. — М.: Мол. Гвардия. 1990. — 302 с.

8. Отечественная общественная мысль эпохи Средневековья / Сб. науч. тр. // Ин-т философии. — К.: Наукова думка, 1988. — 324 с.

9. Отечественная философская мысль XI—XVII вв. и греческая культура / Сб. науч. тр. / АН Украины. Ин-т философии: В. М. Ничик и др. — К.: Наук. думка, 1991. — 340 с.

10. Ригін О. С. Київська філософсько-психологічна школа: історико-культурний контекст / О. С. Ригін // Практична психологія та соціальна робота. — 2011. — № 1. — С. 61−66.

11. Роменець В. А. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження: Навч. посібник. — К.: Либідь, 2005. — 916 с.

12. Роменец В. А. «Познай самого себя». Психология на Украине в XVII—XVIII вв. // Психологический журнал. — 1989. — № 6. — С. 131−139.

13. Уроки исторической правды: [история психологии] // Психологический журнал. — 1989. — № 1. — С. 144−145.