Аутизм як порушення психологічного розвитку дитини

Термін «аутизм» (від грецького autos — «сам») належить швейцарському психіатру Ейгену Блейлеру (1911), який першим застосував його для визначення категорії егоцентричного мислення при шизофренії (від грец. schizo — розсікаю, розділяю і phren — розум, думка). А описав «аутистичні порушення емоційного контакту маленьких дітей» в 1943 році американський психіатр Лео Каннер, якому належить термін «ранній дитячий аутизм» з причин раннього (від народження) прояву цього синдрому. На думку бельгійського вченого К. Гілберта (1988) [51], «використання терміна „аутизм“ є не зовсім правильним, оскільки він включає в себе хибний зв’язок із шизофренією». Огріхи в ідентифікації аутизму (віднесення до симптомів шизофренії) відкинули вирішення завдань щодо адекватної допомоги аутистам на багато років назад.

«Високофункціональний» аутизм, або аутизм з високими можливостями, має ще одну назву — синдром Аспергера (за іменем австрійського психіатра і педіатра Ганса Аспергера). Фахівці зазвичай вказують на цей стан як на різновид аутизму. Міжнародна класифікація хвороб 4-го перегляду (DSM-ІV, 2004) відносить синдром Аспергера також до групи проникаючих порушень розвитку, при цьому відокремлюючи його від аутизму, хоча певні ключові характеристики (порушення соціальної взаємодії, стереотипні патерни поведінки, інтереси і діяльності) у двох цих станів спільні. Згідно з DSM-ІV, синдром Аспергера, на відміну від аутизму, не супроводжується значним відставанням у розвитку мовлення, пізнавальних функцій, навичок самообслуговування, інтересу до того, що оточує, в дитинстві.

Аналізуючи становлення та відмінності каннерівського та асперігівського підходів, нами визначено, що незалежно один від одного, автори мали такі спільні погляди на проблему аутизму:

• 1. Як Л. Каннер, так і Д. Аспергер вважали, що при аутизмі соціальний дефект є вродженим (за Каннером), чи конституціональним (за Аспергером), і зберігається протягом усього життя.
• 2. Л. Каннер і Д. Аспергер відмічали труднощі зорового контакту, стереотипові слова і дії.
• 3. Обидва автори повідомляли про окремі специфічні інтереси, які нерідко порушували незвичні чи дуже спеціальні теми чи предмети.
• 4. Л. Каннер, Д. Аспергер відокремили три основні ознаки, за якими описане нижче порушення відрізняється від шизофренії - це позитивна динаміка, відсутність галюцинацій, а також те, що ці діти були хворі з перших років життя, тобто зниження можливостей не настав за весь період їх нормального функціонування.
• 5. Л. Каннер і Д. Аспергер вважали, що подібні риси були у багатьох батьків таких дітей — йдеться про уникнення соціального життя чи непристосованість до нового, нав’язливе ставлення до звичного ходу речей, а також ненависть до незвичайних інтересів, які виключають усе інше.

Разом з тим, нами встановлені наступні суттєві розбіжності в описах Л. Каннера і Д. Аспергера:

1. Мовленнєві можливості дітей. Лео Каннер пише, що троє із одинадцяти дітей взагалі не говорили, а решта їх не використовували те мовлення, яке в них було, для комунікації: «Що стосується комунікативних функцій мовлення, то суттєвої різниці між вісьмома дітьми, які говорили, і трьома, які не говорили, не було» (Kanner L., 1943). Учений доходить до висновку, що з одинадцяти дітей жодна дитина не володіла мовленням як засобом комунікації.

Джон Аспергер писав, що всі четверо обстежуваних ним дітей говорили швидко (при цьому вважалося, що це взагалі характерно для такого контингенту дітей). І хоча у двох із обстежуваних ним дітей була деяка затримка в розвитку сновидінь, оволодіння мовленням в них відбувалося вельми швидко. На момент обстеження (6 — 9 років) у всіх дітей мовлення було «як у маленьких дорослих». Аспергер відзначає «вільне» оригінальне використовування мовлення, а також пише про те, що двоє з чотирьох дітей були схильні до розповідей «фантастичних історій».

• 2. Моторні можливості і кординація. Лео Каннер (1943) писав про незграбність що була в однієї дитини в орієнтації, і відмічав, що четверо дітей були спритні. Далі він пише: «У декількох дітей була незграбна хода, і вони незграбно рухались, але всі вони були дуже здібні вплані тонкої моторики, що позначалось на їхніх успіхах при виконанні завдань з дошкою Сегена, на тому, як вони стали маніпулювали з предметами. Д. Аспергер, напроти, характеризує всіх своїх пацієнтів як незграбних, описуючи їх труднощі не тільки в спорті, у школі, але й у плані тонкої моторики. Л. Каннер вважав, що в аутичних дітей вибірково порушується розуміння соціальних аспектів життя, вони краще взаємодіють з предметами, ніж з людьми, разом з тим, що у всіх дітей було «прекрасне осмислення» і «вдумлива» взаємодія з предметами «х», «взаємодія з людьми була зовсім іншою». Аспергер вважав, що у його пацієнтів порушення були у двох сферах: «найсуттєвіше відхилення при аутизмі - це порушення активної взаємодії із середовищем взагалі"(Asperger, 1944).
• 3. Здатність дітей до навчання. Л. Каннер вважав, що його пацієнти були найбільш успішними коли механічно заучували схему дій. Аспергер вважав, що його пацієнти досягали своїх найкращих результатів, «коли дитина мала спонтанність», і був переконаний, що в них є схильність до абстрактного мислення.

Вивчаючи проблему аутизму, німецький лікар Ван Кревелін попереджав про небезпечність перспективи для аутизму стати «модним» діагнозом. І дійсно, винятковість цього феномену полягає в тому, що поряд із невідповідністю критеріям психічного розвитку звичайної дитини в аутистів відзначаються надзвичайно високі показники інтелекту в структурі особистості. Оригінальний спосіб мислення, названий Е. Блейлером аутистичним, характеризується «думками аутиста про життя, не пов’язаними із самим життям». У своїй праці «Раннє слабоумство чи група шизофреній» він описав особливу якість симптомів аутизму, помилково класифікувавши їх до шизофренії [29].

Таким чином, виникла нагальна необхідність осмислення в сучасному контексті феномену аутизму та розуміння проблем аутичної особистості: спектру її мотивів, потреб, інтересів; залежність ступеня переживань від соціальних оцінок їхньої поведінки.

Хто вони, ці діти? І чому ми, фахівці, дозволяємо дилетантам так зухвало говорити, що вони ненормальні? Тому що не підлаштовуються під соціальні стандарти життя, а обирають свій, оригінальний, неповторний шлях, в якому викристалізовується сила духу, почуттів, неабиякого таланту та творчих досягнень? Ми шукаємо пояснення тому, що бачимо соціально-психологічну картину упередженого ставлення оточуючих аутичну особу людей. Коли вони чують слово «аутизм», це в їхньому розумінні означає «шизофренік».

Отак Ейген Блейлер майже назавжди прикріпив до дуже цікавої категорії людей поняття «аутизм». Разом з тим, у його працях ми знаходимо низку суттєвих положень, які співпадають з нашим сучасним гуманістичним розумінням оригінальної природи психічного в структурі особистості осіб зі спектром аутистичних ознак. Аналогічно його думкам, орієнтуючись на досягнення великого кола представників цієї нозології (вчення про хвороби, від грецьких nosos — хвороба та logos — слово, думка), ми знайшли пояснення «невідповідності» таких осіб іншим людям в особливостях мислення, що екстраполюється на інтелект, діяльність, мовлення, поведінку, професію, досягнення і на все особисте життя.

Так архаїчне розуміння поведінки осіб з аутизмом як деконструктивної проблемної поведінки, створило у суспільстві стереотипне негативне сприйняття їх як нижчих за інших, сформувало хибну суспільну думку про їхню соціальну неспроможність і некомпетентність. Такий підхід заблокував розвиток спеціальних психолого-педагогічних та соціальних досліджень стосовно перспективи особистісного, професійного становлення дітей з аутизмом.

Е. Блейлер вважав, що на відміну від послабленого логічного мислення, аутистичне одержує абсолютну перевагу. Але ми дійшли висновку, що у свій час вченому, можливо, не вистачило професійної та громадської сміливості, а може, свідомості, щоб розкрити сутність переваг аутистичного мислення, яке притаманне абсолютно всім людям. Так, у результаті його спостережень було виділено чотири групи переваг аутистичного мислення над логічним, а саме:

• — у дитини, що розвивається, логічні форми мислення формуються поступово, а аутистичні фантазії дають можливість розібратися в окремих ситуаціях;
• — у світоглядних, релігійних, емоційних, сенсорних та інших питаннях, які недоступні нашому розумінню і логіці, нестандартне, оригінальне аутистичне мислення, яке відбувається від загального (дедуктивного) до одиничного є більш ефективним інструментом у вирішенні цих питань;
• — у ситуаціях сильних афектів, де логіка відступає на задній план;
• — там, де ослаблений асоціативний зв’язок, і треба інакше вирішити проблему.

Тип аутистичного мислення притаманний не тільки хворій людині. Самі того не розуміючи і не усвідомлюючи, ми у своєму житті користуємося аутистичним мисленням, а воно має такі властивості:

• — ігнорування тривожної дійсності і перешкод;
• — осмислювання всього оптимістично;
• — замикання у самому собі;
• — аутистичне захисне пристосування.

Разом з тим, ми не погоджуємося з песимістичною і вкрай деструктивною тезою Блейлера про те, що аутистичне мислення створює симптомо-комплекс, який ми називаємо хворобою. Минуло вже 100 років, і ми можемо стверджувати, що в сучасній медико-психолого-педагогічній науці та практиці подолання аутизму розроблено системи методів і прийомів подолання цієї хвороби. Ми вже майже не застосовуємо дефініцію «особи, що страждають на аутизм», бо розуміємо, що цього страждання просто не має бути. Життєстверджуючі світові тенденції подолання аутизму як хвороби і синхронного особистісного розвитку, як приоритетного корекційно-психологічного та педагогічного, творчого напрямів в процесі цього подолання є очевидними, ефективними і дуже важливими для життя цих людей.

Термін «аутизм», що «причепився» до окремої нозології, вже сто років бентежить батьків, діти яких розвиваються не так як усі. Замислений погляд, оригінальність інтересів, потреб, установок, графічність поведінки, індиферентність (байдужість) до оточення, «геніальність» висновків спонукають батьків вважати своїх дітей особливими: з одного боку, з аристократичною легкістю виконують завдання, які самі собі знаходять серед дорослих занять, з іншого — насолоджуються усамітненістю, кричуще демонстративно блокують спільні заняття з близькими, а потім й іншими людьми: дітьми і дорослими.

Ми, з свого боку, схиляємося до думки, що аутизм це не тільки порушення мозку, про яке говорять клініцисти, а функція психічного «Я», котра виникає внаслідок спеціальної організації нервової системи, в результаті роботи якої і з’являються феномени, що сприяють такому формату розвитку особистості. Вона, ігноруючи зовнішні орієнтири, створює та організує своє життя на основі досконаліших, точніших і перфектніших внутрішніх орієнтирів. І якщо іншим людям, які у своїй більшості не вміють і не бажають врятувати себе від особистісних та соціальних проблем, притаманні стереотипи критичної, а іноді цинічної взаємодії, то людина, якій ще в дитинстві поставлено діагноз «аутизм», своєю особистісною неповторністю, за якою стоїть величезна, складна праця над собою, доводить, що подолання аутизму можливе і, що аутизм — не вирок. Як це зробити в царині спеціальної психології і корекційної педагогіки, ми знаємо із власного 20-річного досвіду роботи з аутичними людьми. Але все одно маємо наукову потребу дізнатися про це в успішної особистості зі спектром аутистичних порушень. Говорю так відверто, бо у цьому спектрі Моцарт, Ейнштейн, Нурієв, Ландау (гарна компанія!), наш сучасник Білл Гейтц та інші. Стосунки з іншими людьми обтяжували їх своєю нецікавістю, некомпетентністю, метушливістю, а головне, нещирістю. Без будь-яких пояснень, вони уникали спілкування, знову і знову поринали у власний чудовий світ цифр, формул, музики, художніх образів тощо.

С. Хермелін і Д. О’Коннер висунули ідею про те, що люди з аутизмом зазнають специфічної когнітивної недостатності. Ці ідеї знайшли відображення і розвиток у трьох теоріях.

Перша теорія розумової діяльності (ТРД) С. Барона-Кохена. ТРД — це теорія, яка визначає здатність людей співвідносити розумові досягнення між собою та з іншими людьми. Для виміру ТРД використовуються тести на помилкове (неправдиве) представлення, завдання на уявні реальні факти і завдання на визначення послідовності подій. Очевидно, що люди з аутизмом зазнають дефіцит у розумовій діяльності (ТРД), проте, що також очевидно, ця теорія не може пояснити аутизм. Результати недавніх досліджень підтверджують той факт, що ТРД не може бути основоположною недостатністю в усіх людей з аутизмом, і тому не може слугувати основою для визначення такої достатності.

Деякі фахівці вважають, що при аутизмі діти зазнають недостатність не в здатності формувати поняття розумової діяльності інших людей, а в здатності виражати ці поняття за допомогою мовлення та інших форм поведінки. Крім того, ТРД не виявляється у дітей з нормальним розвитком раніше чотирирічного віку, тоді як аутизм виявляється раніше. Баулер і Томмен вважають, що когнітивні системи високого рівня (ТРД) потребують подальшого пояснення з позиції процесів нижчого рівня (сприйняття) .

Другу теорію запропонував C. Озонофф. Відповідно до цього підходу, люди з аутизмом виявляють дефіцитарність в організуючому функціонуванні. Під організуючим функціонуванням мається на увазі здатність вивільнити розумовий процес від миттєвої ситуації і контексту та спрямувати його на керування поведінкою за допомогою розумових моделей або внутрішніх образів. Це також означає здатність планувати свої дії. Проте дефіцитарність в організуючому функціонуванні властива не лише людям з аутизмом, а отже, не може бути основоположним принципом при визначенні такого стану.

Третя теорія — це теорія центральної зв’язності. Згідно з цією теорією, у людей з аутизмом відсутня «внутрішня достатність, необхідна для зв’язку воєдино кількох стимулів одночасно». Люди з аутизмом сприймають світ фрагментарно і не здатні побачити разом частини як щось цілісне.

Дослідниця Л. Вінг зазначає, що аутизм — це проблема розуміння сигналів, які надходять через органи почуттів, особливо через зір і слух; і хоча очі і вуха дітей з аутизмом зовні виглядають нормально, все ж коли інформація, яка надходить до них, досягає мозку, вона не складається в цілісну значиму картину зовнішнього світу, що призводить до нерозуміння мови, а це, в свою чергу, викликає нездатність до комунікації. Саме тому аутичні діти видаються відчуженими і такими, що живуть у своєму власному ізольованому світі. Більше того, розлад і безвихідь, що викликані нездатністю спілкуватися, часто стають причиною проблемної, неадекватної поведінки Таким чином, прихильники цієї теорії розглядають дитину з аутизмом як дитину з сенсорною дисфункцією, аномальна поведінка якої є віддзеркаленням аномального сприйняття нею світу.

Серед українських дослідників проблеми аутизму найбільш широке коло аспектів вивчала Д.І. Шульженко, зокрема. Розробила три типології аутичних дітей за клінічними (психопатологічними), мовленнєвими, та показниками особистісної спрямованості утичної дитини на соціальне середовище.

В першій авторській класифікації виділено сім форм спектру аутистичних порушень, проранжованих від неускладнених АФ-1 та АФ-2 до ускладнених АФ-3 — АФ-7:

АФ-1 — спектр аутистичних порушень зі збереженим мовленням — легка форма;

АФ-2 — спектр аутистичних порушень з наявністю високого і нормального рівнів інтелекту;

АФ-3 — спектр аутистичних порушень, що є вторинними при загальному недорозвитку мовлення (ЗНР);

АФ-4 — аутистичні порушення, що є вторинними при встановлених олігофренії, шизофренії, ДЦП, затримці психічного розвитку (ЗПР);

АФ-5 — аутистичні порушення, що комбінуються із дисфоричними розладами поведінки;

АФ-6 — аутистичні порушення, що комбінуються із психопатоподібними розладами поведінки;

АФ-7 — аутистичні порушення, що комбінуються із шизофреноподібними розладами поведінки.

Друга авторська психолого-педагогічна класифікація дітей з аутистичними порушеннями за рівнем розвитку мовленнєвої функції (рис. 1.).

Категорія І. Діти, які не володіють мовленням, з причин чого при вступі діагностовано за невербальними методиками та віднесені до таких груп:

• 1. група аутичних дітей із розумовими вадами;
• 2. група аутичних дітей із вадами поведінки;
• 3. група аутичних дітей із вадами саморегуляції;
• 4. група «психогенно-нечуючих та психогенно-сліпих» аутичних дітей;
• 5. група аутичних дітей зі збереженою потребою у спілкуванні;
• 6. група аутичних дітей із маніфестацією вокалізацій та криків, які заміщують ними активне мовлення;
• 7. група аутичних дітей, індиферентних до оточуючих живих та неживих об'єктів з нав’язливим домінуванням інших предметів та сильним захопленням ними.

Категорія II. Діти, які володіють мовленням і діагностувалися та оцінювалися за вербальними методиками. Вони були віднесені до таких груп:

• 1. група аутичних дітей із розумовими вадами;
• 2. група аутичних дітей із автономним мовленням, яке характеризується неспроможністю до активного мовлення та відсутністю мотивації проведення діалогу; монологічними захопленнями; декламацією віршів і текстів, взятих з газет, журналів, реклами тощо;
• 3. група аутичних дітей з неконструктивною мовленнєвою діяльністю, які здатні підтримувати діалог, відповідати на питання у спосіб, який індивідуально притаманний їм. Відповіді можуть мати такий характер заміщення: на питання: Де живеш? дати абстрактну відповідь; на питання пов’язане з любов’ю до тата, дати відповідь про Діда Мороза, якого в дану хвилину очікує дитина; на питання: Що ти робиш? відповісти віршами героя мультфільму;
• 4. група аутичних дітей з активним нав’язливим мовленням, які маніпулюють реальною соціально-мовленнєвою ситуацією, перетворюючи її на необхідне для них адекватне задоволення. При цьому заміщення можливої конструктивної мовленнєвої діяльності відбувається внаслідок розуміння дитиною власної неспроможності підтримувати діалог, на таку тему, що спочатку йому незрозуміла і лише тоді, коли дитина «розшифрувала» мовленнєвий матеріал, вона включається в діалог, використовуючи «авторську мову». Це використання одних і тих же політичних, соціальних, побутових тем, стилістичних конструкцій, запитань і відповідей, жартів, вигуків, які були вдало апробовані дитиною та незмінно «оселилися» в її свідомій мовленнєвій діяльності. Аутична дитина ехололічно повторює запитання співрозмовника, по-своєму його інтонує, та її відповідь має форму авторського аутистично-оригінального символічного, зрозумілого лише для дитини мовлення.

Зазвичай педагоги, батьки та інші діти, звикнувши до такої дитини, навчаються інтерпретувати її мовлення і спілкуються з дитиною в той самий спосіб, який вона, по суті, їм нав’язує, з тим, щоб уникнути стану тривоги, страху, нейротизму тощо;

• 5. група аутичних дітей з резонерським контуром вербального мислення. Їх словесне спілкування нагадує шизофренічну симптоматику, коли дитина з кожного окремого приводу пропонує своє власне бачення і висловлює судження, висновки, застереження, психологічні враження, бажання, уявлення, установки тощо. Дітям цієї групи не важлива мета їх мовленнєвого висловлювання, головне для них — концентрація уваги людей на їх особистості. Дитині здається ніби якесь питання, що розглядається в родині, класі, уроці, під час обіду, прогулянки, може вирішити тільки вона, оскільки краще на ньому розуміється і переживає за його результат;
• 6. група аутичних дітей зі слабо модульованим, тихим, телеграфним мовленням. В процесі діалогу дитині хочеться «відбутися» в якості співрозмовника, вона страждає від самого факту мовленнєвої ситуації, водночас, правильно розуміючи свою вербально-комунікативну роль і значення для оточуючих її людей приймає участь у спілкуванні. Аутичні діти правильно і точно вживають слова, які утім збіднюються через брак емоцій та інтонацій;
• 7. група аутичних дітей зі збереженим мовленням, яке використовується лише в окремих ситуаціях і називається «елективним мутизмом». Суть цієї якості мовлення полягає у вибірковості ситуації, яку обирають діти. Все залежить від того, наскільки сприятлива, комфортна і головне, соціально-психологічно безпечна ця мовленнєва ситуація. В одному випадку аутична дитина адекватно справляється зі своїми мовленнєвими функціями: відповідає на уроці, підтримує діалог, має бажання поговорити з іншою людиною, декламувати вірші, розмовляти і наставляти молодшу за себе дитину, а в іншому — «замикає рота», мовчить, не відповідає на запитання; вивчивши шкільний матеріал, може його за допомогою аутомоторних дій голови ритмічно «розповісти»; а в проблемній ситуації, коли виникає потреба про щось у неї дізнатися, сама пропонує способи, які допомагають порозумітися: картки, вказування пальцями тощо.

Рис. 1. Класифікація дітей зі спектром аутистичних порушень за рівнем розвитку мовленнєвої функції. блейлер аутизм психіатр

Третя авторська психологічна класифікація типів аутистичних особистостей за особливостями спрямування на найближче середовище є першою спробою звернення до динаміки цілісної психічної організації дитини в ситуаціях, які змінюються у процесі її життєдіяльності.

• 1. Тип симбіотичного спрямування особистості, що характеризується високим рівнем залежності від присутності певної людини (матері, батька, братів, сестер, няні та ін.). Дитина може соціально реалізовуватись лише за присутності конкретної людини, в якій вона має потребу.
• 2. Тип лінгвістичного спрямування особистості, який характеризується сформованим усним та писемним мовленням, мотивацією до говоріння, вербалізмом, орієнтованістю на оригінальність, вигадливість мовленнєвої особистісної диспозиції.
• 3. Тип інтелектуального спрямування особистості, який характеризується дещо звуженою сферою реалізації цієї здатності і неспроможністю до поширення розумових умінь на інші аспекти життєдіяльності.
• 4. Тип комунікативного спрямування особистості, що характеризується наявністю бажання бути в центрі уваги і здійснювати спілкування як за умов мовленнєвої диспозиції, так і за їх відсутності; водночас у дитини не сформовані механізми комунікативних дій.
• 5. Тип динамічно-орієнтованого спрямування особистості на розвиток здібностей, що характеризується сукупністю задатків дитини (творчих, конструювальних, спортивних тощо).
• 6. Тип індиферентного спрямування особистості, який характеризується байдужим сприйманням навколишнього світу, пасивним спогляданням дійсності, неспроможністю самостійно приймати рішення, бажанням уникати будь-яких, навіть спрощених, ситуацій.
• 7. Тип реактивно-тривожного спрямування особистості, що характеризується підвищеною чутливістю до сенсорних, кінетичних та інших подразників; наявністю фобій, страхів, побоювань у критичних для аутичної дитини ситуаціях (зміна місця проживання, в умовах скупчення чималої кількості людей (у натовпі), у незнайомих обставинах за умов потрапляння в незвичайні способи перебігу подій; небезпечні в розумінні дитини місця чи обставини).

Дані цих трьох класифікацій спрямовують фахівців на індивідуальне вивчення дітей з аутистичним спектром порушень, тим самим забезпечуючи інтегративне включення їх в інклюзивну форму навчання.