Класичний напрямок в українській економічній думці: І.В. Вернадський

Необхідною передумовою опанування здобутками сучасної економічної науки є дослідження з історії світової економічної думки, в тому числі й її національних аспектів. Українська економічна думка отримала свій розвиток під значним впливом світової економічної думки. Її представники, рухаючись у руслі світової економічної науки, підтримуючи її основні теорії та школи, в той же час, вносили своє бачення і трактування багатьох теоретичних узагальнень, що формувалися під впливом суспільно-культурного середовища української господарської культури. Звернення сьогодні до праць економістів минулого. Визначення їх ролі і місця в світовій економічній науці є надзвичайно важливим, адже дозволяє поглибити не лише знання з історії економічної думки, але й дух патріотизму й національної гордості. Одним з таких українських економістів, праці якого, безумовно, є вагомим внеском не лише в українську, але й у світову економічну науку, є Іван Васильович Вернадський (1821−1884) — доктор історичних наук, політичної економії і статистики, екстраординарний професор кафедри політичної економії і статистики, член багатьох наукових товариств. В т.ч. й російського імператорського Вільного економічного товариства.

За часів радянської влади постать І.Вернадського. Як «буржуазно-ліберального» економіста, мало привертала увагу дослідників. Проте, із створенням незалежної Української держави увага до його творчості зростає: йому присвячують окремі розділи у своїх монографіях І.-С. Коропецький (1993) та Л. Горкіна (1994); виходять окремі статті Л. Вернигори (2002) та В. Рожанівського (1999); розкривають його внесок у світову економічну науку в посібниках С. Злупко (2000, 2002) та Л. Корнійчук (2004); і, нарешті, в серії «Славетні постаті», започаткованої у Київському національному університеті під ред. Проф. В. Базилевича, виходить книга «І.Вернадський. Витоки. Творча спадщина у контексті історії економічної думки в Україні» (2009).

В даній статті зроблено спробу розкрити роль і місце І.Вернадського в українській економічній думці, саме як одного з найяскравіших представників класичної школи в політичній економії в Україні.

Іван Васильович Вернадський народився 1821 р. в Києві, у дворянській родині «українського роду по батькові та матері"[8, с.82]. Закінчив Київський університет, де спочатку вивчав філософію. Але у 1843 р. він отримує стипендію для поглиблення знань з економічної теорії і виїжджає за кордон, в Західну Європу, на три роки. Там він слухає лекції в Німеччині (зокрема Карла Генріха Рау у Гейдельберзькому університеті) та Франції (Ж.-А. Бланкі та М. Шевальє), відвідав Італію і Швейцарію, а наприкінці подорожі побував в Англії. вернадський економічний праця послуга По поверненні з подорожі у 1847 р. захистив магістерську дисертацію, яку присвятив теорії потреб. Його дослідження включало аналіз національних, регіональних та індивідуальних потреб, на основі якого І.Вернадський розкрив їх взаємозалежність та об'єктивний характер. Він приходить до висновку, що, виступаючи як об'єктивний процес, задоволення потреб повинно бути одним з найважливіших завдань суспільства.

Деякий час після захисту зазначеної дисертації І.Вернадський працює в Київському університеті, де викладає цілий ряд економічних дисциплін, а також працює над докторською дисертацією історико-економічного спрямування («Критико-історичне дослідження щодо італійської політико-економічної літератури до початку ХІХ ст.»), яку і захистив у 1849 р. в Московському університеті. В роботі він здійснив дослідження розвитку італійської економічної думки, починаючи від античних часів. Саме в цій праці він вперше виділив два напрямки в економічних дослідженнях, які назвав позитивним та негативним. В основу поділу дослідник поклав ступінь втручання держави в господарське життя: до позитивного напрямку він відносив тих дослідників, хто виступав за активне втручання держави, а до негативного — тих, хто захищав свободу господарської діяльності.

Майже відразу після захисту докторської дисертації (у 1850 р.) І.Вернадському запропоновано посаду завідувача кафедрою політичної економії Московського університету, де він працював до 1857 р., до переїзду його до Санкт-Петербургу, у зв’язку з призначенням на чиновницьку посаду в міністерстві внутрішніх справ.

Ставши чиновником, І.Вернадський не відмовляється від наукової та викладацької діяльності. Так, він викладає в Петербурзькому педагогічному інституті, а в тому ж 1857 р. засновує щотижневий журнал «Економічний покажчик», який був, по-суті, першим фаховим періодичним виданням в Російській імперії, якщо не враховувати «Статистичний журнал», якого випущено було лише декілька номерів. Зазначене видання, як і «Покажчик політекономічний», що виходив у 1859−1863 рр. та додаток до них «Економіст» створювали для Вернадського можливість вести жваву дискусію з тих проблем, які викликали незаперечний інтерес наприкінці 50-х — початку 60-х років ХІХ ст., в першу чергу стосовно питань селянської реформи та долі селянської громади.

Варто зазначити, що позиція І.Вернадського стосовно селянської громади та громадського (общинного) володіння землею була досить чітко визначена. Він виступав противником збереження (але не насильницького знищення) громади та общинних порядків землекористування, розглядаючи їх як гальмуючий фактор на шляху раціональної організації сільськогосподарського виробництва. Так само активно виступав він і проти общинної власності на землю, захищаючи приватну власність як основу для більш ефективного ведення господарства і розвитку господарської ініціативи. Можливо, такій точці зору Вернадський завдячує своїм місцем народження в Україні, де громада не існувала вже в XVI ст., а в 40-х роках ХІХ ст. її було тут штучно насаджено.

У 1869 р. І.Вернадський повертається в Україну, його призначено керуючим Харківської філії Державного банку. В Харкові він працює до 1876 р. Дослужившись до чину дійсного таємного радника, він повертається до Санкт-Петербургу. Тут він зосереджується на науковій праці, готуючи до видання переклад курсу політичної економії Генріха Шторха і коментарі до нього. На жаль, передчасна смерть від інсульту у 1884 р. не дозволила йому завершити цю працю. Проте, саме «Коментарі» можна розглядати як головний теоретичний твір Вернадського. По-суті, це не є примітки перекладача, а швидше виклад його власних теоретичних поглядів.

Досить великий творчий спадок І.Вернадського (список його праць можна знайти в книзі «І.Вернадський. Витоки. Творча спадщина у контексті історії економічної думки в Україні / за ред. В. Д. Базилевича. — К.: Знання, 2009. с. 858−862») дає нам уявлення про його наукові інтереси та еволюцію його поглядів. Безперечно, в основі його методологічних підходів лежали постулати класичної школи. Так, він вважав, що основним завданням політичної економії є дослідження «природних законів виробництва», які, незалежно від місця і часу, діють там, де існують праця і обмін. «Закони політичної економії тому і являють нам не юридичні постанови, але закони природні, тобто такі, яких людина не може порушити безкарно доти, доки живе у суспільстві і доки має будь-які потреби, тобто ніколи». А отже, втручання держави, тобто видання постанов і законів, «заснованих на інших началах» є недоцільним [1, с. 700]. Таке твердження, безперечно, свідчить про прихильність І.Вернадського до концепції економічного лібералізму.

Розглядаючи місце політичної економії серед «тих наук, що визнаються як самі необхідні в нашому суспільному побуті», він відосить її до т. зв. камеральних наук, тобто тих, що досліджують народне господарство. Саму ж назву науки він трактує як «державну науку», яку в широкому її значенні можна розглядати як «науку, яка досліджує ті функції або відправлення, які здійсюються в суспільстві для задоволення людських потреб«[1, с. 699].

Ще в одному визначенні політичної економії Вернадський називає її «наукою про працю». Працю ж він розглядає як певного роду послугу, яка може виступати як у фізичній, так і матеріальній або нематеріальній формі, і саме цей світ послуг, поряд з господарством, і складає основне завдання політичної економії, а тому, приходить до висновку вчений, багато хто «безпомилково називають її наукою або теорією послуг«[1, с. 700].

І.Вернадський піддає критиці ряд визначень політичної економії як науки, зокрема таких, як наука про добробут, наука про багатство або теорія багатства, розглядаючи їх як відносно обмежені визначення і підсумовує свій аналіз цієї проблеми наступним визначенням політичної економії як науки «законів, які панують над людиною в її стремлінні досягти найвищої індивідуальності і найсильнішої асоціації з іншими людьми"[1, с. 701].

Історико-економічні дослідження І.Вернадського (як докторська дисертація, так і перша в російській та українській науці праця з даної тематики «Нарис з історії політичної економії») дозволяє побачити його ставлення до різних напрямків економічної науки взагалі та до класичного напряму зокрема. Так, А. Сміта він розглядає як засновника класичної школи, вчення якого визначило її основі постулати. Головне досягнення А. Сміта він вбачає у розвитку трудової теорії цінності, прибічником якої І.Вернадський залишиться до кінця життя. Високо оцінюючи працю А. Сміта, він, проте, відзначає й деякі недоліки сміттівських теоретичних узагальнень. Зокрема, він зауважував, що у Сміта іноді є відсутньою логіка викладу матеріалу, він відхиляється від головної теми і часто «ці відступи додані зовсім недоречно» [2, с.139]. Критикує вчений й деякі твердження А. Сміта, зокрема його положення щодо впливу заробітної плати на ціни, відносно якого І.Вернадський стверджував, що Сміт «вважає, що підвищення заробітної плати підніме й ціни товарів, що не зовсім справедливо тому, що у визначенні ціни речі приймають участь й інші елементи…, підвищення заробітку не призведе до співмірного зростання ціни». Однобічною визнає Вернадський й точку зору А. Сміта щодо утворення капіталу, причину якого останній бачить в особистому інтересі, але, як стверджує дослідник, «і поза сферою приватного інтересу може існувати стимул до заощадження», який він розглядає як одну з природних властивостей людини, що базується на усвідомленні нею власних потреб [2, с. 140].

Його концепція потреб, яка знайшла висвітлення, перш за все, у праці «Нариси теорії потреб» (1857) — це ще один аспект теоретичних узагальнень І.Вернадського, який підтверджує його приналежність до класичного напрямку. Дослідники творчої спадщини І.Вернадського іноді вбачають вплив на його трактування потреб поглядів Ф. Бастіа, але, як зазначає Й. Цвайнерт (відомий сучасний німецький дослідник економічної думки Російської імперії ХІХ ст.), ідея розвитку потреб, яка є чітко сформульована у Бастіа, у Вернадського знаходить ще більш потужне звучання. Зокрема, Вернадський постійно підкреслює взаємну обумовленість людських потреб й господарського розвитку суспільства. Він стверджує, що із задоволенням певних потреб з’являються нові, які викликають зростання обсягів виробництва вже для їх задоволення, але якщо потреби «придушуються», то це викликає зниження зазначених обсягів. Власне, дослідник приходить до висновку, що «той, хто бажає дійсно повного розвитку суспілього, не повинен протидіяти розвиткові жодної потреби». По-суті, це був головний аргумент І.Вернадського у захисті ліберальних порядків [3, с. 26].

Прихильність І.Вернадського до лібералізму класиків досить яскраво проявляється також у критиці вчення Ф. Ліста, яке він називав протекціоністською школою. Він цілком не погоджувався з Лістом щодо прямого зв’язку між розвитком продуктивних сил і протекціоністськими тарифами та стимулювання завдяки останнім розвитку мануфактурної промисловості. І.Вернадський вважав, що досвід німецького Митного союзу підтверджує протилежну точку зору, що добробут окремих членів союзу зростав пропорційно ступеню поширення застосування начал вільної торгівлі, тобто в цьому дітищі Ф. Ліста він вбачав саме поширення начал лібералізму [2, с. 199−200]. І саме з цих позицій можна розглядати ставлення Вернадського до протекціоністських тарифів в Російській імперії, які він вважав шкідливими, а конкуренцію розглядав як важливий фактор зростання обсягів виробництва.

Надзвичайно важливим фактором розвитку суспільства І.Вернадський вважав обмін. Підходячи до нього як до «взаємних послуг, що надаються людьми» він переконаний, що не можна уявити собі суспільства без обміну, саме його він вважає основою людського суспільства, стверджуючи, що «засобом обміну людина створює суспільство, входить в нього: заберіть обмін — і суспільство неможливо уявити». Мало того, відсутність обміну, «повне його скорочення» він розглядає як економічну смерть суспільства. Але цей обмін стає можливим лише за умови існування «права повного розпорядження предметом», тобто І.Верадський напряму пов’язує обмін з правом власності, інакше кажучи, через обмін намагався пояснити роль власності як рушійної сили у розвитку суспільства [5, с. 112−113].

В «Коментарях» до праці Шторха він продовжує свої дослідження щодо потреб, напряму пов’язуючи їх з багатством. Він стверджував, що багатство країни весь час змінюється, і ці зміни якнайтісніше пов’язані з потребами: «Будь-яка дія, що наближає предмет [туди], де є потреба [в ньому], приєднується до багатства. І навпаки, будь-яка зміна в предметі, яка робить його таким, що не відповідає нашим потребам, зменшує масу багатства.

Прирощення та зменшення багатства здійснюється щохвилинно, як і зміни в наших потребах"[1, с. 728].

Він підкреслює залежність рівня розвитку продуктивних сил і суспільного доходу, тобто, інакше кажучи, залежність багатства від потреб, стверджуючи, що «чим потреб в даний момент є менше, тим дохід від продуктивних сил є меншим, і навпаки"[1, с. 751]. Як і А. Сміт, І.Вернадський розглядає три види доходу — поземельний (ренту), заробітну плату і прибуток від капіталу. І при цьому, вважає він, в усіх них є відсутніми такі окремі риси, які б дозволили розглядати їх окремо, адже джерело доходу І.Вернадський вбачає у трудовій діяльності, яка, переконаний він, у всіх випадках «визначається однаковими економічними умовами», інакше кажучи, в основі всіх доходів на його думку лежить праця [1, с. 752]. Тобто, всі види доходів він розглядає як трудові доходи. Проте, слід зазначити, що послідовне визначення джерела ренти як дохода землевласника та прибутку як доходу підприємця у працях І.Вернадського по-суті є відсутнім. Так, відосно ренти він зазначає, що це є «доход від володіння» і цей дохід поширюється на всі предмети, «якими ми можемо володіти» і який зростає із зростанням кількості населення. Саме цей фактор він розглядає як визначальний у зростанні «продуктивності та доходності володіння"[1, с. 759−760].

Досить цікавою є точка зору І.Вернадського на обмін взагалі і на його роль у розвитку суспільства. Підходячи до нього як до «взаємних послуг, що надаються людьми» він переконаний, що не можна уявити собі суспільства без обміну, саме його він вважає основою людського суспільства, стверджуючи, що «засобом обміну людина створює суспільство, входить в нього: заберіть обмін — і суспільство неможливо уявити». Мало того, відсутність обміну, «повне його скорочення» він розглядає як економічну смерть суспільства [5, с. 112].

І.Верадський підрозділяє багатство на певні його види, з яких вважає головними багатство людське та багатство природне. Основою ж багатства людського він вважає працю, яку розглядає як особисте багатство людини. У свою чергу він ділить працю на духовну (розумову) та матеріальну, а відсутність однієї з цих складових вважає ознакою відсутності і самого багатства. Неодноразово він зазначав, що Сміт не врахував значення розумової праці, і стверджував, що «головне багатство полягає у праці матеріальній і духовній, яка прямо впливає на задоволення наших потреб"[1, с. 728]. Саме таке трактування праці, на думку проф. С. Злупка, є свідченям намагання включити Вернадським духовність у мотивацію праці [6, с. 83].

Як і А. Сміт, І.Вернадський досить ґрунтовно розглядає переваги поопераційного поділу праці, починаючи від вигод, які отримують підприємці (дешевша праця, її більша пропозиція) і робітники (відсутність необхідності у високій кваліфікації, можливість працювати у різних галузях) завдяки лише тому, вважає вчений, що поділ праці робить її надзвичайно простою. Серед переваг він перераховує також джерела заощадження матеріалів, часу та ін., доводячи слід за Смітом переваги поділу праці у забезпеченні більшої ефективності виробництва [1, с. 708−709].

І.Вернадський спростовує ряд негативних застережень щодо наслідків застосування поділу праці як то різного роду фізичні вади, однобокість розвитку тіла, доводячи їхню непереконливість і стверджуючи, що вони не заважають здоров’ю та довголіттю і не зачіпають «головні умови нашого розвитку». Напроти, він наголошує на необхідності його широкого використання: «Будь-яке суспільство, яке прямує вперед, до успіху, до прогресу, повинно покласти в основу власного розвитку закон розподілу занять, проявом якого у формі спеціалізму ми зобов’язані успіхами сучасної промисловості». До того ж, зазначає вчений, саме поділ праці забезпечує просте й легке задоволення потреб споживача [1, с. 711].

На відміну від А. Сміта, який обмежував розгляд поділу праці виключно матеріальним виробництвом, І.Верадський розглядає ці процеси й у нематеріальному (духовному) виробництві, яке він вважав необхідною умовою існування виробництва матеріального. Він стверджував, що у нематеріальному виробництві також є необхідним поділ праці, який називає спеціалізмом, що виникає як стремління до обособлення знань, тобто надбання певних спеціальних знань, без яких є неможливим будь-яке матеріальне виробництво. І такий поділ нематеріальної (розумової) праці робить більш ефективною як безпосередньо її, так й матеріальне виробництво. А глибина цього процесу, вважає вчений, визначає рівень освіченості і розумового розвитку суспільства. З цих же позицій І.Вернадський розглядає й необхідність запровадження спеціалізованої освіти та її організацію. З його точки зору, умови такої організації повинні базуватися «на можливо кращому і доброму вивченні справи, шляхом поєднання сил та поділу праці», адже, вважає вчений, до справи виховання можно підійти з тих же позицій, як і до виробництва [1, с. 722].

Поряд із поділом праці у процесі забезпечення ефективного виробництва та зростання добробуту суспільства І.Вернадський велику роль відводив застосуванню у виробництві машин, які, вважав він, замінюють більші або менші зусилля людини. Він стверджував, що машини не лише мають переваги «перед нашими природними силами», але користь, яку приносить їх використання «сприяє зменшенню видатків виробництва…, а отже й ціни продукції"[1, с.713].

А звідси, приходить до висновку вчений, якщо машини сприяють здешевленню продукції, то це означає зростання кількості споживачів, тобто «машини сприяють покращенню нашого добробуту». До того ж, застосування машин в будь-якому суспільстві, вважав він, означає рівень його розвитку та освіченості [1, с. 714].

І.Вернадський піддає критиці тих авторів, які вбачали негативні наслідки у поширенні машинного виробництва, розглядаючи його як причину зубожіння суспільства через втрату робочих місць і переконливо доводить, що машинне виробництво сприяє зростанню як кількості працюючих, так й їхнього освітнього рівня, адже, зазначає він, внаслідок складності машин робітники змушені більше спостерігати і думати. Як одну з найважливіших переваг машинного виробництва І.Вернадський розглядає збереження часу. І, нарешті, приходить до висновку вчений, необхідним є «радіти кожному винаходові та вдосконаленню, які сприяють нашому розвиткові і задовольняють все більш і більш різноманітні наші потреби"[1, с. 716−717].

Розглядаючи питання взаємозв'язку розвитку суспільства та розвитку економіки, І.Вернадський приходить до висновку, що розвиток промисловості відбувається одночасно з розвитком освіти, що «там, де знаходиться в доброму стані реміснича промисловість, там в такому ж стані знаходиться й розумова освіта». Цей взаємозв'язок він визначає як «закон солідарності» або «закон взаємного зв’язку» і розглядає як основу прогресу суспільного життя. Такий прогрес досягається, вважає вчений, «шляхом рівномірного руху всіх виробництв». При цьому, зазначає він, що відповідно до цього закону «народ, найбільш освічений, є одночасно й найбільш продуктивним"[1, с. 813−814].

Досить ґрунтовно розглядає І.Вернадський процес відтворення капіталу, щодо якого він визначає залежність між розміром відтворення й зростанням добробуту країни, а норму відтворення він розглядає як дійсну ознаку освіченості суспільства. При цьому він зазначає, що сферу виробництва визначає попит, при цьому не стільки в кількісному скільки в якісному відношенні, адже «різноманітність відтворення капіталів обумовлюється різноманітністю наших потреб"[1, с. 744]. Серед існуючих потреб чи не найважливішою І.Вернадський вважає потребу у знаннях, адже саме витрати на отримання знань, вважає він, «складають головну і першу умову подальшого розвитку країни"[1, с. 791].

Виступаючи з позицій економічного лібералізму, І.Вернадський розглядає питання свободи руху капіталів, адже будь-які обмеження такого руху зменшують результати їх використання. Мало того, він стверджував, що «вільне застосування капіталів є економічним правилом, необхідним для кожного суспільства» і що до такого вільного застосування капіталів народи приходять лише після досягнення певного ступеню розвитку[1, с. 793].

Отже, аналіз наукової спадщини видатного українського вченого-економіста незаперечно підтверджує приналежність його теоретичних поглядів до класичного напрямку економічної думки, адже у свої працях він відстоював економічний лібералізм, приватновласницьке господарство, вільне підприємництво та інші постулати класиків.

Література

• 1. Вернадский И. Заметки к «Курсу политической єкономии» Генриха Шторха // Вернадський І. Витоки: Творча спадщина в контексті історії економічної думки в Україні / За ред В. Д. Базилевича. — К.: Знання, 2009. — С. 695−857.
• 2. Вернадский И. Очерк истории политической єкономии. — Спб., 1858. — 224 с.
• 3. Вернадский И. Очерк теории потребностей. — Спб., 1857. — 237 с.
• 4. Вернадський І. Витоки: Творча спадщина в контексті історії економічної думки в Україні / За ред В. Д. Базилевича. — К.: Знання, 2009. — 862 с.
• 5. Вернадський І. Про обмін і торгівлю // Українська економічна думка: Хрестоматія / Упоряд. С. М. Злупко. — К.: Знання, 2007. — С. 111−121.
• 6. Злупко С. Українська економічна думка. Постаті і теорії. — Львів: Євросвіт, 2004. — 544 с.
• 7. Корнійчук Л.Я. Історія економічної думки України: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2004. — 431 с.
• 8. Коропецький І.С. Українська економічна думкаХІХ ст. та західна наука. — К.: Либідь, 1993. — 192 с.
• 9. Цвайнерт Й. История экономической мысли в России. 1805−1905 / Пер. с нем. Л. И. Цедилина; под ред. В. С. Автономова. — М.: Изд. дом ГУ ВШЭ, 2008. — 410 с.