Проблема самосвідомості особистості

РЕФЕРАТ

53 сторінок, 30 джерел.

У даній роботі були розглянуті як вітчизняні, так і зарубіжні психологи відзначають, що становлення самосвідомості включено в процес становлення особистості і тому воно не підлаштовується під нього, а є одним з компонентів особистості.

Проблема самосвідомості особистості. Багаторівнева структура самосвідомості.

У методиці розгляду самосвідомості були використані наступні методи: Тест-опитувальник самоставлення (В. В. Столін, С. Р. Пантелєєв) по якому відбувається дослідження особливостей самоставлення, Тест самоактуалізації, де розглядається діагностика особливостей самоактуалізації, а також Шкала Т. В. Демба-С. Я. Рубінштейн, де основне призначення полягає у вивченні самооцінок особистості за заданими характеристиками.

Ключові слова: самосвідомість, самооцінка, самоодобреніе, саморозкриття, самоповага, самоаналіз, самопізнання.

Зміст

Вступ Розділ 1. Теоретичний аналіз літературних джерел з проблеми самосвідомості у зарубіжній і відчизняній психології

1.1. Аналіз проблеми дослідження самосвідомісті в вітчизняній літературі

1.2. Аналіз проблеми дослідження самосвідомісті в зарубіжній літературі

Висновок до розділу 1

Розділ 2. Проблема самосвідомості особистості. Структура самосвідомості та її основні елементи.

2.1. Виникнення проблеми самосвідомості

2.2. Рівні розвитку самосвідомості

2.3. Рефлексія і внутрішній діалог як необхідні умови формування самосвідомості

2.4. Поняття «Я — концепції»: усвідомлення психічних якостей як результат порівняння з іншими людьми

2.5. Самооцінка як одне з центральних утворень особистості - види самооцінки

2.6. Самооцінка і самоповага Висновок до розділу 2

Розділ 3. Эксперементально-психологічні методики дослідження

3.1. Тест-опитувальник самоотношенія (В.В. Столін, С.Р. Пантелєєв).

3.2. Тест самоактуалізациї (САТ)

3.3. Методика виявлення самооцінки особистості

Висновок до розділу 3

Висновки Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми полягає в тому, що сукупність психічних процесів, за допомогою яких індивід усвідомлює себе як суб'єкта діяльності, називається самосвідомістю, а подання індивіда про самого себе складаються в уявний «образ Я».

Самосвідомість людини, відображаючи реальний буття особистості, робить це не дзеркально. Уявлення людини про самого себе далеко не завжди адекватно.

Мотиви, які людина висуває, обгрунтовуючи перед іншими людьми і перед самим собою свою поведінку, навіть і тоді, коли він прагне правильно усвідомити свої спонуки і суб'єктивно цілком щирий, далеко не завжди відображають його спонукання, реально визначають його дії.Самопізнання не дано безпосередньо в переживаннях, воно є результатом пізнання, для якого потрібно усвідомлення реальної обумовленості своїх переживань.

В міру того як людина здобуває життєвий досвід, перед ним не тільки відчиняються всі нові сторони буття, але відбувається більш-менш глибоке переосмислення життя.

Самосвідомість, як важливий структурний компонент особистості, є тем внутрішнім механізмом, завдяки якому людина здатна не тільки свідомо сприймати вплив навколишнього середовища, але й самостійно, усвідомлюючи свої можливості, визначати захід і характер власної активності. Самосвідомість із однієї сторони «…як би фіксує підсумок психічного розвитку особистості на певних етапах її існування, …а з іншого боку, у якості внутрішнього усвідомленого регулятора поведінки самосвідомість впливає на подальший розвиток особистості. Воно одне з істотних умов безперервності розвитку особистості рівновага, що встановлює, між зовнішніми впливами, внутрішнім станом особистості й формами її поводження» .

Об'єкт дослідження — самосвідомість особистості.

Предмет дослідження — структура самосвідомості особистості.

Ціль дослідження — вивчити самосвідомість особистості і ії структурні елементи.

Завдання дослідження:

1) Проаналізувати теоретичний підхід до проблеми самосвідомості.

2) Проаналізувати підходи до структури самосвідомості.

3) Підібрати методики до самосвідомості.

Методи дослідження:

1. Тест-опитувальник самоотношенія (В.В. Столін, С.Р. Пантелєєв)

2. Тест самоактуалізациї (САТ)

3. Методика виявлення самооцінки особистості

Теоретичне значення роботи послужило дослідження як вітчизняних авторів — Л. В. Виготського, В. А. Ядова, А. Н. Леонтьева, В. Н. Мясищева, так і зарубіжні - У. Джемса, Є.Эріксона, К. Роджерса, Ч. Кулі, Д. Міда.

У зазначених роботах розглядаються такі питання як структура самосвідомості, социально-перцептивні аспекти самосвідомості, пов’язані з особливостями самооцінок, із самосвідомістю й пізнанням інших людей.

Практичне значення — полягає в тому, що формування й розвиток самосвідомості відбувається під впливом різних умов і факторів, а також може здійснюватися шляхом розвитку здібностей до самоспостереження, рефлексії, самоаналізу, самоконтролю в процесі спеціально організованих займань, що включають прийоми й методи активного психологічного впливу.

1. Теоретичний аналіз літературних джерел із проблемами особистості в закордонних і вітчизняних психологів

1.1 Аналіз дослідження самосвідомості у вітчизняній літературі

У вітчизняній психологічній науці відмітною рисою досліджень проблеми ролі самосвідомості в розвитку людини є загальні методологічні принципи й теоретичні підстави, які дозволяють визначити позицію більшості авторів щодо роліСамосвідомість — важлива ланка особистості.

Його визначають як свідоме когнітивне сприйняття й оцінку індивідом самого себе, думки й думки про себе. Самосвідомість — відношення особистості до себе.

Л.С. Виготський — один з методологів психології, багато часу, що присвятив розробці програми й приймань емпіричного дослідження психіки дитини. Центральною категорією, якій Виготський приділяв першорядної увагу, була категорія свідомості. Його концепція була названа культурно-історичної, тому що інтерпретацію свідомості й психічних процесів можна було вивести тільки з їхнього розвитку й становлення.

Головна ідея Виготського полягала у твердженні положення про розвиток вищих психічних функцій. Вони формуються в дитини в процесі онтогенетичного розвитку в спілкуванні з дорослим. Розвиток, по Виготському, пов’язане із засвоєнням культурних знаків, самим зробленим з яких є слово. У зв’язку із проблемою вищих психічних функцій обговорюється феномен натуральних психічних функцій, які є вродженими й безпосередніми. Розвиток, згідно з Виготським, іде по двом лініям. «У розвитку дитини представлені (не повторені) обидва типу психічного розвитку, який ми в ізольованому виді знаходимо у філогенезі: біологічне й історичне, або натуральне й культурне, розвиток поведінки. В онтогенезі обидва процесу мають свої аналоги (не паралелі). Це основний і центральний факт, вихідний пункт нашого дослідження: розрізнення двох ліній психічного розвитку дитину, що відповідають двом лініям філогенетичного розвитку поведінки». «Обоє плану розвитку — природній і культурний — збігаються й зливаються один з іншим. Обоє ряду змін взаємопроникають один в іншій і утворюють у сутності єдиний ряд соціально-біологічного формування особистості дитини» Натуральні функції - механічна пам’ять, мимовільна увага, що відтворює уява, образне мислення є феноменами органічного розвитку, який відбувається в культурнім середовищі й перетворюється в історично обумовлений біологічний процес. «У той же час культурний розвиток здобуває зовсім своєрідний і ні із чим не порівнянний характер, оскільки воно відбувається одночасно й разом з органічним дозріванням, оскільки носієм його є зростаюч, змінюється, дозріває організм дитини» ДО вищих психічних функцій ставляться — логічна пам’ять, довільна увага, творча уява, мислення в поняттях. Перші - натуральні - розвиваються за принципом стимулреакція, другі опосередковуються знаком.

Л.С. Виготський формулює дві гіпотези:

1) про опосредствованість вищих психічних функцій, і

2) про походження внутрішньої діяльності із зовнішньої шляхом интеріорізації.

Експеріменти, проведені на різних функціях показали, що спочатку оволодіння поведінкою відбувається в зовнішньому (соціальному) плані, у співробітництві з дорослим, а потім знаки й самі функції поступово стають внутрішніми. Цей закон зветься загального генетичного закону культурного розвитку — «…всякаявсякая функція в культурному розвитку дитини з’являється на сцену двічі, у двох планах, спершу — соціальному, потім — психологічному, спершу між людьми, як категорія інтерпсихічеськая, потім усередині дитини, як категорія інтрапсихичеськая. Це ставиться однаково до довільної уваги, до логічної пам’яті, до утвору понять, до розвитку волі»

Формування особистості, по Виготському, являє собою процес культурного розвитку. Він писав, що можна поставити знак рівності між особистістю дитини і його культурним розвитком. Особистість формується в результаті такого історичного розвитку, і сама по собі історична. Показником особистості є співвідношення натуральних і вищих психічних функцій. Чим більше в людині представлене культурне, тем сильніше виражений процес оволодіння світом і власною поведінкою, тем значніше особистість.

Концепція особистості А. Н. Леонтьева. На відміну від попередніх і наступних вітчизняних концепцій особистості ця характеризується високим рівнем абстрактності. При всій її відмінності від інших є загальна посилка з ними. Суть її в тому, що, на думку А. Н. Леонтьева, «особистість людини „проводиться“ — створюється суспільними відносинами». Таким чином, очевидно, що в основі вистав про особистість вітчизняних психологів лежить марксистської постулат про неї як про сукупність суспільних відносин. Однак тлумачення цих відносин по-різному. Як же розуміє їх А. Н. Леонтьев? У наведенім визначенні з’являється істотне додавання: «особистість створюється суспільними відносинами, у які індивід вступає у своїй предметній діяльності» .

Таким чином, на перший план виступає категорія діяльності суб'єкта, оскільки «саме діяльності суб'єкта є вихідною одиницею психологічного аналізу особистості, а не дії, не операції або блоки цих функцій; останні характеризують діяльність, а не особистість» .

Які ж наслідку цього принципового положення?

По-перше, А. Н. Леонтьеву вдається провести розмежувальну лінію між поняттями індивіда й особистість. Якщо індивід — це неподільне, цілісне, зі своїми індивідуальними особливостями генотипічне утворення, то особистість теж цілісний утвір, але не дане кимсь або чимсь, а зроблене, створене в результаті безлічі предметних діяльностей. Отже, положення про діяльність як одиниці психологічного аналізу особистості - це перший принципово важливий теоретичний постулат А. Н. Леонтьева.

Інший настільки ж важливий постулат — це звернене А. Н. Леонтьевим положення С.Л. Рубінштейна про зовнішн, що діє через внутрішні умови. А. Н. Леонтьев думає: якщо суб'єкт життя зауважте, не індивід!) має «самостійну силою реакції», іншими словами активністю, те тоді справедливо: «внутрішнє (суб'єкт) діє через зовнішнє й цим саме себе змінює» .

Отже, розвиток особистості з’являється перед нами як процес взаємодій безлічі діяльностей, які вступають між собою в ієрархічні відносини. Особистість виступає як сукупність ієрархічних відносин діяльностей. Їхня особливість полягає, по вираженню А. Н. Леонтьева, в «зв'язаності» від станів організму. «Ці ієрархії діяльностей породжуються їхнім власним розвитком, воните й утворюють ядро особистості, — відзначає автор [ 10,54с. ]. Але виникає питання про психологічну характеристику цієї ієрархії діяльностей.

Для психологічного трактування «ієрархій діяльностей» А. Н. Леонтьев використовує поняття «потреба», «мотив», «емоція», «значення» і «зміст». Відзначимо, що сам зміст деятельностного підходу змінює традиційне співвідношення й між цими поняттями й зміст деяких з них.

По суті, потреба замішається мотивом, тому що «до свого першого задоволення потреба „не знає“ свого предмета» … і тому він «повинен бути виявлений. Тільки в результаті такого виявлення потреба здобуває свою предметність, а сприйманий (, щопредставляється, мислимий) предмет — свою спонукальну й напрямну діяльність, тобто стає мотивом». Іншими словами, у процесі взаємодії суб'єкта із предметами і явищами навколишнього середовища йому відкривається їхнє об'єктивне значення. Значення являє собою узагальнення дійсності й «належить насамперед миру об'єктивно-історичних явищ». Таким чином, ієрархія діяльностей на наших очах перетворюється в ієрархію мотивів. Але мотиви, як відомо, бувають різні. Які мотиви має на увазі А. Н. Леонтьев?

Для з’ясування цього він звертається до аналізу категорії емоцій. У рамках деятельностного підходу емоції не підкоряють собі діяльність, а є її результатом і «механізмом» її руху. Особливість емоцій, уточнює А. Н. Леонтьев, полягає в тому, що вони відбивають відносини між мотивами (потребами) і успіхом або можливістю успішної реалізації, що відповідає їм діяльності суб'єкта. «Вони (емоції) виникають слідом за актуалізацією мотиву й до раціональної оцінки суб'єктом своєї діяльності» (виділене нами — В. А.). Таким чином, емоція породжує й задає склад переживання людиною ситуації реалізаціїнереалізації мотиву діяльності. Раціональна оцінка, іде за цим переживанням, надає йому певний зміст і завершує процес усвідомлення мотиву, зіставлення й збігу його з метою діяльності. Саме особистісний зміст виражає відношення суб'єкта до усвідомлюваних їх об'єктивним явищам.

Таким чином, місце просте мотиву займає так званий мотивціль, поняття, що вводиться А. Н. Леонтьевим як структурний елемент майбутнього каркаса особистості.

Отже, існують мотиви — стимули, тобто, що спонукують, часом гостро емоційні, але позбавлені смыслообразующей функції, і смислообразующие мотиви або мотивимети, що теж спонукують діяльність, але при цьому, що надають їй особистісний зміст. Ієрархія цих мотивів складають мотиваційну сферу особистості, центральну в структурі особистості А. Н. Леонтьева, оскільки ієрархія діяльностей здійснюється за допомогою адекватної їй ієрархії смислообразующих мотивів. На його думку «структура особистості являє собою відносно стійку конфігурацію «головних, усередині себе ієрархизованних, мотиваційних ліній. Внутрішні відносини головних мотиваційних ліній … утворюють як би загальний «психологічний» профіль особистості» .

Усе це дозволяє А. Н. Леонтьеву виділити три основні параметри особистості:

* широта зв’язків людину з миром (за допомогою його діяльностей);

* ступінь ієрархизованних цих зв’язків, перетворені в ієрархію смислообразующих мотивів (мотивів-цілей);

* загальна структура цих зв’язків, точніше мотивів-мет.

Процес становлення особистості по А. Н. Леонтьеву є процес «становлення зв’язної системи особистісних значень» [ 12,98с. ].

Концепція особистості В. А. Ядова. Цю концепцію скоріше можна віднести до соціально-психологічної, у якій ураховуються й загальнопсихологічні особливості структури особистості й конкретно-соціальні умови, у яких ця особистість формується. В основу концепції автором покладені настановні або диспозиційні механізми регуляції соціальної поведінки особистості, про яких говорилося вище. Це означає, що поведінка особистості регулюється її диспозиційні системою, однак, у кожній конкретній ситуації залежно від її мети провідна роль належить певному рівню диспозицій. Оскільки сама диспозиція (установка) формується при наявності потреби й відповідної їй ситуації, у якій вона може бути реалізована, то ієрархії диспозицій відповідають ієрархія потреб, з одного боку, і ієрархія ситуацій, з іншої.

Що стосується ієрархії потреб, те їх класифікація здійснюється В. А. Ядовым за принципом предметної спрямованості людських потреб як потреб фізичного й соціального існування. Основою класифікації, за словами автора, з одного боку, виступає поділ потреб на біогенні й социогенниє, а з іншого — виділення різних видів социогенних потреб на основі включення особистості в усі більш що розширюються сфери діяльності, спілкування. На цій підставі виділяються наступні види потреб:

* психофізіологічні, вітальні потреби,

* потреби в найближчім сімейнім оточенні,

* потреби включення в численні малі групи й колективи,

* потреби включення в цілісну соціальну систему.

Умови діяльності або ситуації, у яких можуть бути реалізовані дані потреби також, утворюють ієрархічну структуру. За основу класифікації автор пропонує, ухвалює «тривалість часу, протягом якого зберігається основна якість даних умов», іншими словами, стійкість ситуації.

Нижчий рівень цієї структури становлять найменш стійкі «предметні ситуації». Протягом короткого проміжутка часу людей переходить із однієї ситуації в іншу.

Наступний рівень — це «умови групового спілкування». Ці ситуації більш стійкі, оскільки основні вимоги групи, закріплені в «груповій моралі», зберігаються незмінними в плині значного часу.

Ще більш стійкі в часі умови діяльності в тієї або іншій соціальній сфері - праці, дозвілля, сімейного життя.

Максимально стійкими виявляються загальні соціальні умови життєдіяльності людину — економічні, політичні, культурні. Ці умови перетерплюють значні зміни в рамках «історичного» часу.

Оскільки, як відзначалося вище, диспозиції особистості являють собою продукт «зіткнення» потреб і ситуацій, у яких потреби задовольняються, то формується відповідна ієрархія (система) диспозицій.

Перший, нижчий рівень утворюють елементарні фіксовані установки. Вони формуються на основі потреб фізичного існування й найпростіших, предметних ситуацій. Ці установки позбавлені модальності й не усвідомлювані. Вони лише лежать в основі свідомих процесів.

Другий рівень диспозиційною системи — соціально фіксовані установки або соціальні установки. Провідними факторами їх формування є соціальні потреби, пов’язані із включенням особистості в первинні групи й відповідні їм соціальні ситуації. Соціальні установки утворюються на базі оцінки окремих соціальних об'єктів (або їх властивостей) і окремих соціальних ситуацій. По суті це «відносини особистості» по В. Н. Мясищеву. «[26,С.64].

Третій рівень системи становить загальна (домінуюча) спрямованість інтересів особистості. Вона формується на основі більш високих соціальних потреб і являє собою схильність до ідентифікації з тієї або іншою областю соціальної діяльності. В одних людей ми виявляємо домінуючу спрямованість інтересів у сферу професійної діяльності, в інших — родини, у треті - дозвілля (хобі) і т.д.

Вищий рівень диспозиційною системи утворює система ціннісних орієнтації на меті життєдіяльності й засобу їх досягнень. Вона формується на основі вищих соціальних потреб особистості (потреба включення в соціальне середовище) і відповідно до способу життя, у якім можуть бути реалізовані соціальні й індивідуальні цінності особистості. Саме цьому рівню належить вирішальна роль у саморегуляції поведінки.

Усі елементи й рівні диспозиційною системи не ізольовані друг від друга. Навпаки, вони тісно взаємодіють між собою, а сам механізм взаємозв'язку, на думку В. А. Ядова, слід розглядати як «механізм мотивації, що забезпечує доцільне керування поведінкою особистості, його саморегуляцію» [19,48с]. Найважливіша функція диспозиційною система полягає в регуляції соцального поведінки особистості. Сама поведінка являє собою складну структуру, усередині якої можна виділити трохи ієрархічно розташованих рівнів.

Перший рівень — це поведінкові акти, реакції суб'єкта на актуальну предметну ситуацію. Їхня доцільність детермінована необхідністю встановлення адаптивних відносин між середовищем і індивідом.

Наступний рівень поведінки — звична дія або вчинок, що формується із цілого ряду поведінкових актів. Учинок — це елементарна соціально значима одиниця поведінки, ціль якого у встановленні відповідності між соціальною ситуацією й соціальною потребою.

Цілеспрямована послідовність учинків утворює поведінка в тієї або іншій сфері діяльності, яка представляється для людини максимально значимої. Приміром, яскраво виражена професійна поведінка, що реалізує себе в стилі професійної діяльності.

Нарешті, цілісність поведінки в різних сферах життєдіяльності людину і є властиво прояв діяльності у всьому її обсязі. Цілепокладання на цьому рівні являє собою якийсь «життєвий план» .

Завершуючи характеристику свій концепції особистості, В. А. Ядов підкреслює, що «диспозиционная регуляція соціальної поведінки є в той же час і диспозиційна мотивація, тобто механізм, що забезпечує доцільність формування різних станів готовності до поведінки. При цьому регуляція соціальної поведінки повинна бути витлумачена в контексті всієї диспозиційної системи особистості» [17,48с].

В.Н. Мясищев — психолог, психіатр, психотерапевт, розробив психологію стосунків. Він підкреслював, що система суспільних відносин формує суб'єктивні ставлення людини до всіх сторін дійсності. Відношення — одна з форм відображення людиною навколишнього його реальність." Психологічні відносини людини в розвиненому вигляді представляють цілісну систему індивідуальних, виборчих, свідомих зв’язків особистості з різними сторонами об'єктивної дійсності" .Відносини особистості - її потреби, інтереси, схильності є продуктом взаємодії людини з конкретною середовищем. Серед видів відносин він називає емоційне ставлення, інтерес і оціночне ставлення." Ставлення — сила, потенціал, що визначає ступінь інтересу, ступінь вираженості емоції, ступінь напруги бажання або потреби. Стосунки тому є рушійною силою особистості". Особливий інтерес викликала у нього проблема характеру. Він визначає його як стійку в кожної особистості систему відносин до різних сторін дійсності, яка виявляється в типових для особистості способи вираження цих відносин в її повсякденній поведінці. У структурі особистості він виділяв кілька планів.Перший — домінуючі відносини особистості, другий — психічний рівень, або рівень бажань і досягнень, третій рівень — динаміка реакцій (або темперамент).

Джерелом порушень особистості, її патології є проблеми, які виникають у процесі встановлення або реалізації відносин у різних сферах діяльності. В. Н. Мясищев запропонував новий підхід до діагностики та лікування патологій, основою якого стала психологія відносин." Не тільки при реактивних, а навіть при ендогенних захворюваннях нервове, включаючи психічний, стан людини залежить … від особливостей її відносин до навколишнього світу і пов’язаних з цим реакцій на нього … Ця психічна вторинна реакція може бути джерелом відчуття тривоги і гноблення, а іноді більшою мірою визначає декомпенсації, ніж первинна хвороба. Навпаки, стійкість особистості в боротьбі з хворобою підвищує опірність організму, сприяє рекомпенсації «[Мясищев В.Н., 1995. С.64].

1.2 Аналіз дослідження самосвідомості в зарубіжній літературі

Викликає інтерес і теорія особистості, розроблена У. Джемсом. На його думку, в основі людської натури лежить творчий потенціал індивідів. У розвиненому суспільстві людина має можливість вибору цілей.Ми можемо самі встановлювати собі цілі, пов’язані з різними компонентами нашого Я, і оцінювати успішність наших життєвих проявів щодо цих цілей. Отже, на думку Джемса, наша самооцінка залежить від того, ким ми хотіли б стати, яке становище хотіли б зайняти в цьому світі;ось що служить точкою відліку в нашій оцінці власних успіхів або невдач. Вільям Джемс першим із психологів почав розробляти проблематику Я-концепції. Крім того, вчений виступив прихильником широкого визначення особистості, виділяючи в ній пізнавати і пізнають елементи. Розуміючи особистість у самому широкому сенсі, він має на увазі під нею загальний підсумок того, що людина може назвати своїм, тобто не лише власне тіло і власні психічні сили, але й належні йому одяг і будинок, дружину і дітей, предків і друзів, свою добру славу і творчі твори і т.д. Джемс вважає, що особистість можна аналізувати з точки зору:

1) її складових елементів;

2) почуттів і емоцій, що викликаються ними (самооцінка);

3) вчинків, що викликаються ними (турбота про самого себе і самозбереження).

Складові елементи особистості можуть бути підрозділені, вважає У. Джемс, на три класи: фізичну, соціальну та духовну особистості, причому існує ієрархія: так, нижній рівень займає фізична, а верхній — духовна.

Фізична особа. У кожному з нас тілесна організація — істотний компонент нашої фізичної особи, а деякі частини тіла можуть бути названі «нашими» в найтіснішому значенні слова. Джемс погоджується зі старою приказкою: людська особистість складається з душі, тіла й плаття. Всі ми маємо несвідоме потяг охороняти наші тіла, одягати їх, піклуватися про батьків, дружині і дітях підберу собі власний куточок.

Соціальна особистість.Визнання в нас особистості з боку інших представників людського роду робить з нас громадську особистість. Ми не тільки стадні тварини, але і маємо природжену схильність звертати на себе увагу інших і виробляти на них сприятливе враження. У людини стільки соціальних особистостей, скільки індивідів визнають у ньому особистість і мають про неї уявлення.

Духовна особистість. Під духовної особистістю Джемс розуміє повне об'єднання окремих станів свідомості, конкретно взятих духовних здібностей і властивостей. Це об'єднання в кожну окрему хвилину може стати об'єктом наших думок та викликати емоції, аналогічні емоціям, виробленим в нас іншими сторонами нашої особистості. Самий центр, саме «ядро» нашого Я — це відчуття активності, виявляється в деяких наших внутрішніх душевних станах.

За складовими елементами особистості в його викладі слідують характеризують її почуття і емоції.

Неповний перелік досягнень Джемса у розвитку персонологіі включає наступне:

* відкриття (спільні з Ланге) в області емоцій;

* включення дослідження інстинктів у науку про людському розумі як невід'ємної частини цієї науки;

* концепція звички як основного принципу ментальної організації;

* його психологія Я;

* знаменита формула: самоповага = успіх / домагання;

* трактування пам’яті;

* оцінка універсальної значущості гальмування в поведінкової структурі.

Але основне призначення Джемса, на наш погляд, полягало в тому, щоб протестувати проти застосування штучних аналізів і механістичних способів до У перші десятиліття нашого століття вивчення Я-концепції тимчасово перемістилося з традиційного русла психології в область соціології. Головними теоретиками тут стали Кулі й Мід — представники символічного інтеракціонізму.Ними було запропоновано новий погляд на індивіда — розгляд його в рамках соціальної взаємодії.

Символічного інтеракціонізму спирається на три основні посилки. По-перше, люди реагують на навколишнє середовище в залежності від тих значень, якими вони наділяють елементи свого оточення. По-друге, ці значення є продуктом соціальної взаємодії. І, нарешті, по-третє, ці соціокультурні значення піддані змінам в результаті індивідуального сприйняття в рамках такої взаємодії."Я" та «інші» утворюють єдине ціле, оскільки суспільство, що представляє собою суму поводжень складових його членів, накладає соціальні обмеження на поведінку індивіда.Хоча чисто теоретично і можливо відокремити «Я» від суспільства, інтеракціонізму виходить з того, що глибоке розуміння першого нерозривно пов’язано з так само глибоким розумінням другого — у тому, що стосується їх взаємозалежного відносини.

Чарльз Кулі.Спочатку точка зору Кулі полягала в тому, що індивід первинний по відношенню до суспільства.Проте пізніше він переглянув цей погляд і більшою мірою акцентував роль суспільства, стверджуючи, що особистість і суспільство мають загальний генезис і, отже, уявлення про ізольованому і незалежній его-ілюзія.Дії індивідів і соціальний тиск надають взаємне модифікуючу вплив. Пізніше відбулося подальше зрушення в основах цієї теорії, коли Мід прийшов до висновку про те, що особистість фактично визначається соціальними умовами.

Джордж Мід. Відповідно до концепції «дзеркального Я» Кулі, Мід вважав, що становлення людського Я як цілісного психічного явища, по суті, є не що інше, як відбувається «всередині» індивіда соціальний процес, в рамках якого виникають вперше виділені Джеймсом Я-зізнався і Я-як-об'єкт.Далі Мід припустив, що через засвоєння культури (як складної сукупності символів, що мають загальні значеннями для всіх членів суспільства) людина здатна передбачати як поведінку іншої людини, так і те, як цей інша людина пророкує наше власне поведінка.Мід вважав, що самовизначення людини як носія тієї чи іншої ролі здійснюється шляхом усвідомлення і прийняття тих уявлень, які існують в інших людей щодо цієї людини. У результаті у свідомості людини виникає те, що Мід називав терміном (Ме), розуміючи під цим узагальнену оцінку індивіда іншими людьми, тобто «узагальненим (генералізованим) іншим», іншими словами, те, як виглядає в очах інших «Я-якоб'єкт «вивчення людського досвіду [30,137с].

Підхід Еріксона, по суті є розвитком концепції Фрейда, звернений до соціокультурного контексту становлення свідомого Я індивіда — его. Проблематика Я-концепції розглядається Еріксоном крізь призму его-ідентичності, що розуміється як виникає на біологічній основі продукт певної культури. Її характер визна ляется особливостями даної культури і можливостями даного індивіда.Джерелом его-ідентичності є, по Еріксону, «культурно значуще досягнення» [28,149с].

Механізм формування его-ідентичності, за Еріксоном, багато в чому схожий з описаним Кулі й МЗС дією «генералізованого іншого». Однак Еріксон вважає, що цей процес протікає в основному в сфері несвідомого.Він критикує такі поняття, як «самоконцептуалізація», «самооцінка», «образ Я», вважаючи їх статичними, у той час як, на його думку, головною рисою цих утворень є динамізм, бо ідентичність ніколи не досягає завершеності, не яв ляется чимось незмінним, що може бути потім використано як готовий інструмент особистості.Формування ідентичності Я — процес, що нагадує скоріше самоактуалізацію по Роджерсу; він характеризується динамізмом кристалізується уявлень про себе, які служать основою постійного розширення самосвідомості та самопізнання

Феноменалістіческій підхід у психології (його іноді називають перцептивних або гуманістичним) в розумінні людини виходить з вражень суб'єкта, а не з позицій зовнішнього спостерігача, тобто, як індивід сприймає самого себе, який вплив на поведінку індивіда надають його по реби, почуття, цінності, переконання, тільки йому властиве сприйняття навколишнього оточення. Поведінка залежить від тих значень, які у сприйнятті індивіда прояснюють його власний минулий і справжній досвід. Згідно з цим напрямом, індивід не може змінити самі події, але може змінити своє сприйняття цих подій і їх інтерпретацію.

Карл Роджерс. Феноменалнстіческое напрям у психології, стимулювало розробку Роджерсом особливого підходу в психотерапії, що отримав назву «терапія, центрована на клієнті». Зміни, що відбуваються з індивідом в ході психотерапевтичного процесу, Роджерс зміг пояснити мовою перцептивного підходу.Сучасний стан теоретичних розробок у вивченні Я-концепції індивіда значною мірою досягнуто завдяки роботам Роджерса і його клінічній практиці.

Особистісний Я є внутрішній механізм, який створюється рефлексивної думкою на основі стомлений впливу. Вже на початковій стадії його формування навколо нього групуються оцінні та афективні установки, надаючи йому якість «хорошого» або «поганого». Інтеріоризація цих оціночних моментів здійснюється під впливів яку завдано внаслідок культури, інших людей, а також і самого Я.

Головна проблема в підході Роджерса до розуміння Я-концепції пов’язана з використанням індивідом механізмів психологічного захисту, необхідних для того, щоб подолати дисонанс між безпосереднім його досвідом і Я-концепцією.Поведінка розглядається Роджерсом як спроба досягти узгодженості Я-концепції.

Отже, в цілому феноменалістіческій підхід постає як частина важливих спроб ряду психологів розібратися в тому, що стосується безпосереднього досвіду людини, шляхом розгляду його реальної поведінки.У цього підходу, тим не менш, є два важливих потенційних обмеження: він може виключати з розгляду істотні змінні і може призводити до ненаукових спекулятивним побудов.

1.3 Висновок до першого розділу

Таким чином, самосвідомість — це вищий рівень розвитку свідомості людини, основа формування її розумової активності і самостійності особистості в її судженнях, відносинах, діях і вчинках. Самосвідомість — це усвідомлення особистістю своїх можливостей у конкретних умовах життя і діяльності.

Як вітчизняні, так і зарубіжні психологи відзначають, що становлення самосвідомості включено в процес становлення особистості і тому воно не підлаштовується під нього, а є одним з компонентів особистості.

Загальновизнана багаторівнева структура самосвідомості.Залежно від підстави поділу прийнято виділяти: когнітивний компонент, основу якого становить процес самопізнання, афективний компонент, в основі якого лежить самоставлення, і поведінковий компонент, який характеризується процесом саморегуляції.

Розділ 2. Проблема самосвідомості особистості. Структура самосвідомості та її основні елементи

2.1 Виникнення проблеми самосвідомості

Самосвідомість — є певна форма реального явища свідомості.Самосвідомість припускає виділення і відміну людиною самого себе, свого Я від усього, що його оточує. Самосвідомість — це усвідомлення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого положення в суспільстві.У формуванні самосвідомості істотну роль грають відчуття людиною свого власного тіла, рухів, дій.

Самосвідомість є свідомість, спрямоване на самого себе: це — свідомість, що робить своїм предметом, об'єктом свідомість.Як це можливо з точки зору матеріалістичної теорії пізнання — ось у чому полягає головний філософське питання проблеми самосвідомості. Питання полягає у з’ясуванні специфіки цієї форми свідомості і пізнання.Ця специфіка визначена, тим, що в акті самосвідомості свідомість людини, будучи суб'єктивною формою дійсності, саме роздвоюється на суб'єкт і об'єкт, на свідомість, що пізнає (суб'єкт), і свідомість, що пізнається (об'єкт).Таке роздвоєння, як воно не здається дивним для звичайного мислення, є очевидним і постійно спостерігаються фактом. Самосвідомість самим фактом свого існування ще раз доводить відносність розходження і протилежності об'єкта і суб'єкта, неправильність уявлень про те, що у свідомості все суб'єктивно.Факт самосвідомості показує, що поділ дійсності на об'єкт і суб'єкт не обмежується лише ставленням зовнішнього світу до свідомості, але що і в самій свідомості є цей розподіл, що виражається щонайменше в двох формах: у співвідношенні об'єктивного і суб'єктивного у змісті свідомості й у формі поділу свідомості на об'єкт і суб'єкт в акті самосвідомості.

Самосвідомість зазвичай розглядають лише в плані індивідуальної свідомості, як проблему «Я». Однак самосвідомість, розглянута в широкому філософському аспекті включає в себе також і аспект соціологічний. Справді, говоримо ж ми про класову самосвідомість, про національну самосвідомість і т. п. Психологічні науки, що вивчають явище свідомості, являють собою також самосвідомість людей і самопізнання людиною людини. Таким чином, самосвідомість виступає й у формі індивідуального і у формі соціальної самосвідомості.

Найбільшу гносеологічну трудність представляє собою індивідуальна самосвідомість. Адже самосвідомість суспільства є або пізнанням суспільних явищ (форм суспільної свідомості, особистості і пр.) Окремими людьми, ученими, або вивченням свідомості всіх людей тими ж окремими людьми (цим займається психологічна наука). В обох випадках ми не виходимо з рамок звичайного співвідношення загального й окремого, співвідношення між об'єктом (суспільством) і суб'єктом (людиною, окремими людьми).В індивідуальному ж самосвідомості перед нами факт роздвоєння свідомості цієї окремої людини на об'єкт і суб'єкт.

Ідеалістична психологія розглядає це роздвоєння як наявність у свідомості особливої субстанції, чистої суб'єктивності («духу», «душі»), що робить своїм предметом всю іншу суб'єктивність, тобто сукупність всіх текучих явищ свідомості.Матеріалістична філософія, психологія, фізіологія і психопатологія нагромадили уже великий матеріал для наукового пояснення явища самосвідомості, його генезису і психологічного механізму.Матеріалісти, відкидаючи містичну трактування самосвідомості, вважають самосвідомість однією з форм свідомості, що має ті ж гносеологічні корені, що і свідомість в цілому. Вони розрізняють дві форми свідомості: предметна свідомість і самосвідомість.

Є і соціальні передумови самосвідомості.Самосвідомість не є спогляданням власного ізольованого індивіда, воно виникає в процесі спілкування.Громадське обумовленість формування самосвідомості полягає не тільки в безпосередньому спілкуванні людей один з одним, в їх оцінних відносинах, але й у формулюванні вимог суспільства, що пред’являються до окремої людини в усвідомленні самих правил взаємини.Людина усвідомлює себе не тільки за допомогою інших людей, але і через створену ним матеріальну і духовну культуру. Самосвідомість у процесі життя людини розвивається не тільки на базі «органічних відчуттів і почуттів», але й на основі його діяльності, в якій людина виступає творцем створених ним предметів, що розвиває в ній свідомість розходження суб'єкта та об'єкта.

Матеріалістичне розуміння самосвідомості грунтується на тому положенні, що в людському «я», узятому в його психологічному плані, «немає нічого, крім психічних подій і зв’язків, які вони мають між собою або з зовнішнім світом.

Однак здатність «я» у процесі самосвідомості відволікатися від усіх пережитих їм станів (від відчуттів до мислення), здатність розгляду суб'єктом усіх цих станів як об'єкт спостереження ставить питання про розрізнення текучих і стаціонарних, стійких сторін змісту свідомості.Це розрізнення являє собою явище внутрішнього досвіду.Поряд з постійно мінливим змістом свідомості, викликаним змінами зовнішнього і внутрішнього світу, у свідомості є момент стійкий, відносно постійний, унаслідок якого людина усвідомлює, відрізняє себе як суб'єкта від мінливого об'єкта.

Проблема внутрішньої тотожності «я», єдності самосвідомості була предметом роздумів багатьох філософів, у тому числі І. Канта, що висунув вчення про трансцендентальної єдності апперцепції, тобто про єдність пізнавального досвіду.

Самосвідомість-це процес, що проходить різні ступені розвитку. Якщо взяти самосвідомість в його первинних, елементарних формах, то воно йде далеко в область органічної еволюції і передує людській свідомості, є однією з його передумов. Якщо ж розглядати самосвідомість в його найбільш розвинених формах як одна з ознак класу чи особистості і розуміти під ним розуміння класом чи особистістю своєї ролі в суспільному житті, покликання, сенсу життя і пр., То, звичайно, таке самосвідомість стоїть ваше свідомості в загальному розумінні цього слова, є формою суспільної свідомості.

2.2 Рівні розвитку самосвідомості

Взаємодіючи і спілкуючись з людьми, людина виділяє сам себе з навколишнього середовища, відчуває себе суб'єктом своїх фізичних та психічних станів, дій і процесів, виступає для самого себе як Я, що протистоять іншим і разом з тим нерозривно з ними пов’язане.

Суб'єктивно переживання власного Я виражається, перш за все, в тому, що людина розуміє свою тотожність самому собі в цьому, минуле й майбутнє.Я сьогодні, попри всі можливі зміни мого становища, в будь-яких нових і несподіваних ситуаціях, при будь-яких перебудовах моєму житті, моєї свідомості, поглядів і установок, — це Я того ж самої людини, який існував вчора і яким він буде, вступивши в завтрашній день .Один із симптомів деяких психічних захворювань полягає у втраті людиною тотожності з самим собою, втрати власного Я.

Переживання наявності свого Я є результатом тривалого процесу розвитку особистості, який починається в дитячому віці і який позначають як «відкриття Я». Однорічна дитина починає усвідомлювати відмінності відчуттів власного тіла від тих відчуттів, які викликаються знаходяться зовні предметами. Потім, у віці 2−3 років, дитина відокремлює доставляє йому задоволення процес і результат власних дій з предметами від предметних дій дорослих, пред’являючи останнім вимоги: «Я сам!"Він вперше починає усвідомлювати себе як суб'єкта власних дій і вчинків (у мові дитини з’являється особисте займенник), не тільки виділяючи себе з навколишнього середовища, але і протиставляючи себе всім іншим («Це моє, це не твоє! «).

На рубежі дитячого садка і школи і в молодших класах виникає можливість за сприяння дорослих підійти до оцінки своїх психічних якостей (пам'ять, мислення та ін). Поки що на рівні усвідомлення причин своїх успіхів і невдач («У мене всі п’ятірки, а з арифметики — три, тому що я неправильно списую з дошки. Ганна Петрівна мені за неуважність скільки разів двійки ставила»).Нарешті в підлітковому та юнацькому віці, в результаті активного включення у суспільне життя та трудову діяльність починає формуватися розгорнута система соціально-моральних самооцінок, завершується розвиток самосвідомості і в основному складається образ Я.

Образ Я. Відомо, що в підлітковому та юнацькому віці посилюється прагнення до самосприйняття, до усвідомлення свого місця в житті і самого себе як суб'єкта відносин з оточуючими. З цим пов’язане становлення самосвідомості. У старших школярів формується образ власного Я (Я-образ, Я-концепція).Образ Я — це відносно стійка, не завжди усвідомлювані, переживається як неповторна система уявлень індивіда про самого себе, на основі якої він будує свою взаємодію з іншими.В образ Я вбудовується і ставлення до самого себе: людина може ставитися до себе фактично так само, як він ставиться до іншого, поважаючи або зневажаючи себе, люблячи і ненавидячи і навіть розуміючи і не розуміючи себе, — в самому собі індивід своїми діями і вчинками представлений як в іншому.Образ Я тим самим вписується в структуру особистості. Він виступає як установка по відношенню до себе самого. Як всяка установка, образ «Я включає в себе три компоненти.

По-перше, когнітивний компонент: представлення про свої здібності, зовнішності, соціальної значимості і т.д.Один підліток на перший план у своєму Я-образі висуває імпозантний вигляд, який, як він припускає, надає йому дорога фірмовий одяг. Інший його одноліток — незабутній факт перемоги на районних змаганнях з настільного тенісу.Третій — драматичне для нього поразку на тих же змаганнях і труднощі при засвоєнні фізики і математики, які йому дійсно нелегко даються.

По-друге, емоційно-оцінний компонент: самоповага, самокритичність, самолюбство, самоприниження і т.д.

По-третє - поведінковий (вольовий) компонент: прагнення бути зрозумілим, завоювати симпатії, повага товаришів і вчителів, підвищити свій статус або, навпаки, бажання залишитися непоміченим, ухилитися від оцінки і критики, приховати свої недоліки і т.д.

Образ Я — і передумова, і слідство соціальної взаємодії.Фактично психологи фіксують у людини не один образ його Я, а безліч змінюють один одного Я-образів, поперемінно то виступаючих на передній план самосвідомості, то втрачають своє значення в даній ситуації соціальної взаємодії.Я-образ — не статичне, а динамічне освіта особистості індивіда.

Я-образ може переживати як уявлення про себе в момент самого переживання, звичайно позначається у психології як реальне Я, але, ймовірно, правильніше було б його назвати миттєвим, або поточним Я суб'єкта.Коли підліток у якийсь момент говорить чи думає: «Я зневажаю себе», то це прояв підліткових максималізму оцінок не повинно сприйматися як стабільна характеристика Я-образу школяра. Більш ніж імовірно, що через деякий час його уявлення про себе зміниться на протилежну.

Я-образ — це разом з тим і ідеальне Я суб'єкта — те, яким він повинен був би, на його думку, стати, щоб відповідати внутрішнім критеріям успішності. Ідеальне Я виступає як необхідний орієнтир у самовихованні особистості.Виявляючи характер і дієвість цього орієнтира, педагог отримує можливість істотно впливати на виховання. При цьому важливо знати, на який ідеал як зразок для побудови свого життя орієнтується молода людина, так як соціальна цінність цих зразків вельми розрізняється, а їх мотивуюче значення дуже велике.

Зазначимо ще один варіант виникнення Я-образу — фантастичне Я — те, яким суб'єкт бажав би стати, якщо б це виявилося для нього можливим, яким він хотів би себе бачити. Значення цього образу Я дуже велике, особливо у старшому підлітковому та юнацькому віці у зв’язку зі схильністю учнів старших класів будувати плани на майбутнє, створення яких неможливе без фантазії.

Конструювання свого фантастичного Я властиво не тільки юнакам, а й дорослим людям. При оцінці мотивуючого значення цього Я-образу важливо знати, чи не виявилося чи об'єктивне розуміння індивідом свого становища і місця в житті підмінене його фантастичним Я. Переважання в структурі особистості фантастичних уявлень про себе, що не супроводжуються вчинками, які сприяли б здійсненню бажаного, дезорганізує діяльність і самосвідомість людини і врешті-решт може жорстоко його травмувати через очевидне неспівпадання бажаного і дійсного.

Ступінь адекватності Я-образу з’ясовується при вивченні одного з найважливіших його аспектів — самооцінки особистості.

2.3 Рефлексія і внутрішній діалог як необхідні умови формування самосвідомості

Самосвідомість існує не тільки в різних формах і на різних рівнях, але й у різному ступені проявами та розгорнення. Коли людина сприймає якусь групу предметів, то з цим необхідно пов’язане усвідомлення «схеми тіла», місця, яке займає його тіло в системі інших предметів і їх просторових і часових характеристик, усвідомлення відмінності свідомості цієї людини від сприйманих їм предметів і т.д. Проте всі ці факти свідомості знаходяться в даному випадку не в його «фокусі», а як би на його «периферії». Безпосередньо свідомість людини націлене на зовнішні предмети. Тіло людини, її свідомість, його пізнавальний процес не входять безпосередньо в коло предметів його свідомого досвіду. Самосвідомість у цьому випадку виражається як би «неявним» образом.

Явні форми самосвідомості, коли ті чи інші феномени свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта, звуться рефлексії.Рефлексія — міркування особистості про саму себе, коли вона вдивляється в таємні глибини, своєї внутрішнього духовного життя. Чи не Рефлексуючи, людина не може усвідомити того, що відбувається в його душі, в його внутрішньому духовному світі. Рівні рефлексії, можуть бути вельми різноманітними — від елементарної самосвідомості до глибоких роздумів над сенсом свого буття, його моральним змістом.Важливо відзначити, що рефлексія — це завжди не просто усвідомлення того, що є в людині, а завжди одночасно і переробка самої людини, спроба вийти за межі того рівня розвитку особистості, який був досягнутий.

Сама рефлексія над станами свідомості, особливостями тієї або іншої особистості завжди виникає в контексті усвідомлюваної або несознаваемой завдання перебудови системи свідомості й особистості. Коли людина усвідомлює себе як «я» з такими-то особливостями, він перетворює в стійкий предмет деякі до того текучі і як би «розпорошені» моменти свого психічного життя. Людина рефлективно аналізує себе у світлі того або іншого ідеалу особистості, що виражає його тип ставлення до інших людей. Коли людина аналізує себе, намагається дати звіт у своїх особливостях, міркує над своїм ставленням до життя, прагне заглянути в схованки власної свідомості, він тим самим хоче як би «обгрунтувати» себе, краще укоренити систему власних життєвих орієнтирів, від чогось у собі назавжди відмовитися, в чомусь ще більш зміцнитися.У процесі і результаті рефлексії відбувається зміна і розвиток індивідуальної свідомості.

Не слід, однак, думати, що образ самого себе, який творить людина в різних формах самосвідомості, завжди адекватний своєму предмету — реальній людині і її свідомості. Між ними може існувати розрив, можливість якого особливо велика саме на стадії розгорнутого явного самосвідомості у вигляді рефлексії. Однак цей розрив може бути і в елементарних формах самосвідомості, самостроітельстве, самовизначенні особистості.

Важливо підкреслити, що самосвідомість не тільки виникає в процесі спільної діяльності і спілкування з іншими людьми і генетично пов’язане зі ставленням до себе з «точки зору іншого», а й що вона постійно перевіряється, коректується, виправляється і розвивається в ході включення людини в систему міжлюдських відносин.

2.4 Поняття «Я — концепції»: усвідомлення психічних якостей як результат порівняння з іншими людьми

«Я-концепція» — це сукупність всіх уявлень людини про себе, сполучена з їхньою оцінкою. Установки, спрямовані на самого себе, складають:

1) «образ Я» — представлення індивіда про самого себе;

2) самооцінку — емоційно забарвлену оцінку цього подання;

3) потенційну поведінкову реакцію — ті конкретні дії, які можуть бути викликані «образом Я» і самооцінкою.

Уявлення людини про самого себе, як правило, здаються йому переконливими незалежно від того, чи базуються вони на об'єктивному знанні або суб'єктивній думці, чи є вони істинними або помилковими. Якості, які ми приписуємо власної особистості, далеко не завжди об'єктивні, і з ними не завжди готові погодитися інші люди. Навіть такі на перший погляд об'єктивні показники, як зростання чи вік, можуть для різних людей мати різне значення, зумовлене загальною структурою їх «Я-концепції». Скажімо, досягнення сорокарічного віку один вважають часом розквіту, а інші - початком старіння.Зріст 170 см одні чоловіки сприймають як прийнятний, навіть оптимальний, іншим він здається недостатнім. Велика частина таких оцінок обумовлена відповідними стереотипами, існуючими тієї чи іншої соціальної середовищі.

Якщо людина володіє непривабливою зовнішністю, фізичними вадами, є соціально неадекватним (навіть якщо йому це тільки здається), то він відчуває негативні реакції оточуючих (часто теж тільки здаються), супроводжуючі його при будь-якому взаємодії з соціальним середовищем. У цьому випадку на шляху розвитку позитивної «Я-концепції» можуть виникати серйозні ускладнення