Споживання та інвестиції

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ Кафедра економічної політики КУРСОВА РОБОТА на тему СПОЖИВАННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ

Викладач:

К.е.н., проф. Андрусенко

Григорій Олександрович Виконала:

Студентка групи МД3−06

Ільїнова Аліна Олексіївна Харків-2008

План Вступ…3

РОЗДІЛ 1. Споживання та заощадження…4

1.1. Визначення та функції споживання та заощадження…4

1.2. Споживання та заощадження як складові ВВП…10

1.3. Недоходні фактори споживання та заощадження…11

РОЗДІЛ 2. Інвестиції…13

2. 1. Поняття та характеристики інвестицій…13

2. 2. Інвестування…19

2. 2. 1. Інвестування як процес…19

2. 2. 2. Інвестування приватного сектору…20

2. 2. 3. Інвестування державного сектору …21

2. 3. Класифікація інвестицій…23

2. 4. Іноземні інвестиції в українській економіці: необхідність і дійсність…30

2. 4. 1. Поняття іноземних інвестицій. Важливість вкладення іноземного капіталу в економіку України…30

2. 4. 2. Проблеми іноземного інвестування в сучасних умовах. …31

2. 4. 3. Органи, які здійснюють керування та контроль іноземним інвестуванням…33

2. 4. 4. Способи залучення іноземних інвестицій та гарантії їх захисту.35

Висновки…38

Список використаної літератури…39

Вступ.

Однією з найважливіших складових макроекономічної політики держави, об'єктом пильного спостереження і вивчення є валовий національний продукт, тому що саме ВВП показує рівень стабільності та забезпеченості держави. Складовими ВВП є споживання, заощадження та інвестиції.

Споживання, заощадження та інвестиції відіграють визначальну роль в економіці будь-якої країни. Держави, в яких інвестують значний відсоток своїх доходів і споживають відповідно менший, досягають високих темпів зростання національної економіки й продуктивності праці. І навпаки, ті країни, що споживають вищий відсоток своїх доходів та інвестують менший, розвиваються повільніше. Поки що Україна знаходиться у другій категорії і саме тому ця тема актуальна сьогодні.

Споживання — це найпростіший компонент валового внутрішнього продукту, що становить приблизно 60% сукупних видатків.

Заощадження — це та частка особистого безподаткового доходу, яка не споживається

Інвестиції в широкому розумінні можна визначити як витрати ресурсів, що здійснюються з метою одержання в майбутньому користі або прибутку.

З питань інвестиційної діяльності надруковано низку фундаментальних досліджень як українських, так і закордонних вчених. Найпомітнішими серед них є праці: Бланка І.А. «Инвестиционный менеджмент»; Вакаріна О.І. «Инвестиции в Украине»; Гитмана Л. Д. «Основы инвестирования»; Омельченка А. В. «Інвестиційне право», «Основи інвестиційної діяльності»; Шарпа У. Ф. «Инвестиции» і інші.

РОЗДІЛ 1. СПОЖИВАННЯ ТА ЗАОЩАДЖЕННЯ

1. 1. Визначення та функції споживання та заощадження

Головним компонентом сукупних витрат є споживчі витрати (СВ). Споживчі витрати, або споживання, — це витрати домашніх господарств на придбання споживчих товарів і оплату послуг для задоволення особистих потреб.

Споживання є також найбільш суттєвим компонентом валового внутрішнього продукту (ВВП). У різних країнах частка споживання у ВВП коливається в межах 60−70%, що зумовлює важливість для економіки прийняття рішення щодо споживання.

Структура споживчих витрат різна у різних груп населення (харчування, непродовольчі товари, послуги тощо). Тому в економічному аналізі виходять з так званих «якісних моделей поведінки», під якими розуміють усереднені моделі поведінки людей з різними рівнями доходу, які побудовані на основі досліджень сімейних бюджетів. «Якісні моделі поведінки» ще називають «законами Енгеля», який досліджував зміни у споживчих витратах населення в залежності від зміни доходів.

Пріоритети у споживанні різні, але можливо виділити найбільш спільні групи витрат в залежності від їх бажаності для сім'ї: харчування, одяг, освіта, медичне обслуговування, транспорт. При цьому треба враховувати, що багато залежить від доходів сім'ї, платності або безплатності тих або інших послуг.

У табл. 1 відображено основні елементи споживання, що поділені на три групи: товари поточного споживання, товари тривалого користування, послуги.

Табл. 1.

Основні компоненти споживання.

На величину споживчих витрат впливає багато факторів. Серед них головним є безподатковий доход (БД), або доход, що залишається у домашніх господарств після сплати податків, яким вони можуть вільно розпоряджатися. Але не весь безподатковий доход витрачається на споживання певна його частина заощаджується (З).

Заощадження — це та частка особистого безподаткового доходу, яка не споживається, тобто:

З = БД — СВ.

Функція споживання є однією з найважливіших у макроекономіці. Вона показує співвідношення між споживчими витратами і безподатковим доходом як в статиці, так і в динаміці. Функція споживання, яка була запроваджена Кейнсом, грунтується на припущенні, що існує стабільний емпіричний взаємозвязок між споживанням та доходом.

Графічно функцію споживання можна розглянути на рис. 1.

Якби споживчі витрати повністю дорівнювали доходу, то графік функції споживання прийняв би форму бісектриси. В будь-якій точці бісектриси споживання повністю дорівнює доходу. Точка Б означає нульове заощадження, повне споживання доходу. Праворуч від точки Б — зона чистого заощадження, яка обмежується кривою споживання та бісектрисою. Величина чистих заощаджень завжди вимірюється вертикальним відрізком між кривою функції споживання та бісектрисою. Обсяг споживання визначається відстанню від осі доходів до кривої функції споживання. Ліворуч від точки Б відрізок АБ означає перевищення споживання над доходами, тобто життя в борг або за рахунок попередніх заощаджень. Перевищення споживання над доходом є «чистим від'ємним заощадженням», його вимірюють відстанню між бісектрисою та кривою функції споживання.

Аналогічно розглядається функція заощадження, яка є дзеркалом відображення функції споживання. Функція заощадження графічно відображена на рис. 2.

З наведених графіків видно, що і споживання, і заощадження прямо залежать від доходу, зростаючи зі збільшенням доходу і зменшуючись при його скороченні.

Оскільки споживчі витрати прямо залежать від безподаткового доходу, то функція споживання математично виглядатиме так:

СВ = f(БД).

Y — РД (доход у розпорядженні).

Заощадження ж залежить ще й від відсоткової ставки (ВС), отже:

З = f(БД; ВС)

Отже, тепер сміло можна сказати, що і функція споживання теж залежить від ВС, тобто:

СВ = f(БД; ВС)

Залежність споживання та заощадження від доходу називається схильністю до споживання та заощадження.

Розрізняють середню та граничну схильність до споживання та заощадження.

Середньою схильністю до споживання (ССС) називають частку безподаткового доходу, що спрямовується на споживання (у відсотках):

ССС = (СВ / БД) * 100%.

Середньою схильністю до заощадження (ССЗ) називають частку безподаткового доходу, що спрямовується на заощадження (у відсотках):

ССЗ = (З / БД) * 100%

Оскільки БД = СВ + З, то ССС+ССЗ = 100%, або 1,0.

Переважно ССС більше ССЗ.

Гранична схильність до споживання (ГСС) показує, яка частка додаткового доходу спрямовується на додаткове споживання:

ГСС = (СВ / БД) * 100%

Гранична схильність до заощадження (ГСЗ) вказує на співвідношення між додатковими заощадженнями та додатковим доходом, який спричинив ці заощадження:

ГСЗ = (З / БД) * 100%

ГСС + ГСЗ = 1,0 або 100%.

Рис. 3. Взаємозвязок споживання та заощадження

Графічна інтерпретація теорії життєвого циклу.

Т — число років життя;

Рис. 1.2. Ілюстрація споживання, доходу та багатства на протязі життєвого циклу.

1.2. Споживання та заощадження як складові ВВП

Якщо абстрагуватися від наявності держави і зовнішньої торгівлі, то ВНП розподіляється на споживання та інвестиції. Базою інвестицій є заощадження

ВНП = споживання + інвестиції + держ. закупівлі + чистий експорт;

отримуваний дохід = ЧНП + трансфертні виплати — податки;

отримуваний дохід = споживання + заощадження;

споживання = отримуваний дохід — заощадження = ЧНП + трансфертні виплати — податки + заощадження;

заощадження — інвестиції = держ. закупівлі + трансфертні виплати — податки + чистий експорт = держ. витрати — податки + чистий експорт.

При цьому перевищення державних витрат над податковими надходженнями утворить бюджетний дефіцит, так що:

заощадження — інвестиції = бюджетний дефіцит + чистий експорт.

Основне макроекономічне рівняння, яке характеризує співвідношення між різними складовими частинами ВНП, має, таким чином, такий вигляд:

ВНП = споживання + інвестиції + держ. закупівлі + чистий експорт — отримуваний дохід + податки — трансферти = споживання — заощадження + податки — трансфертні платежі

1. 3. Недоходні фактори споживання і заощадження.

Багатство. Як нерухоме майно, так і фінансові засоби, якими володіє населення. Збільшення багатства зміщує графік споживання угору, а графік заощадження — вниз.

Податки. Зниження податків збільшує безподатковий доход і тому збільшує як споживання, так і заощадження.

Рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і заощадження і навпаки.

Відрахування на соціальне страхування. Збільшення цих відрахувань призведе до скорочення поточних споживання та заощаджень.

Очікування. Можуть бути пов’язані із майбутньою зміною цін, доходів, виникненням дефіциту тощо.

Споживча заборгованість. Якщо в попередньому періоді заборгованість зросла, то в поточному періоді домогосподарсва будуть змушені зменшити споживання і заощадження, аби ліквідувати минулу заборгованість.

Відсоткова ставка. Зміна ставки процента впливає на співвідношення між поточним і майбутнім заощадженням. Коли відсоткова ставка зростає, поточне споживання зменшується, а заощадження зростає, що збільшить майбутнє споживання, забезпечене поточними заощадженнями.

Характерним є поняття автономного споживання та заощадження, тобто такого, яке не залежить від доходу, а змінюється лише під впливом недоходних факторів.

РОЗДІЛ 2. ІНВЕСТИЦІЇ.

2. 1. Поняття та характеристики інвестицій.

На сучасному перехідному періоді при різноманітті складних кризових економічних процесів і взаємовідносин між підприємствами, фінансовими інститутами, державами на внутрішньому і зовнішньому ринках гострою проблемою є ефективне вкладення (інвестування) капіталу з метою його збільшення.

Інвестиції - це другий після споживання компонент сукупних витрат. Інвестиції розподіляються на три основні групи:

Ё інвестиції в основний капітал (машини, устаткування, капітальне будівництво підприємств);

Ё житлове будівництво (витрати на підтримку житлового фонду і будівництво нового житла);

Ё збільшення запасів (резерви сировини, напівфабрикатів на стадії незавершеного виробництва або готових виробів, які належать фірмам).

Таким чином, і фірми, і домогосподарства інвестують. Фірми купують інвестиційні товари, аби збільшити капітал і замінити діючий капітал у процесі його вибуття. Домашні господарства купують житло, що також є інвестиціями.

Загальний обсяг інвестицій визначається як валові інвестиції. Вони розподіляються на дві групи:

ь одна частка спрямовується на збільшення основного капіталу, ь інша — на відшкодування його зношення, тобто є амортизацією.

Оскільки в кожному періоді знецінюється конкретна частка капіталу, формулу валових інвестицій можна записати так:

ВІ = ЧІ +dК_t

де ВІ - валові інвестиції, ЧІ - чисті інвестиції;

dК = А;

d — коефіцієнт амортизації; К — вартість обєктів основного капіталу; t — поточний рік.

При цьому:

ЧІ = К_t+1 — К_t

Отже, можна зробити висновок, що:

ВІ = К_t+1 — (1 — d) / К_t

Дане рівняння є базовим для визначення потреби в валових інвестиціях за умов розширеного відтворення, коли має місце нагромадження капіталу.

Майже всі інвестиції здійснюються фірмами, а не домашніми господарствами. Але домашні господарства, приймаючи рішення про споживання і заощадженя, спрямовують частину своїх доходів на фінансові ринки, фірми ж звертаються на фінансові ринки за кредитами, використовуючи їх на інвестування.

Отже, інвестиції створюються заощадженнями, а фінансові ринки дають змогу домашнім господарствам перерозподіляти свої доходи в часі.

Сукупний попит на інвестиції залежить від очікуваної норми чистого прибутку (ОНЧП) і відсоткової ставки (ВС) (процентної ставки).

Сутність впливу цих факторів на інвестиційний попит полягає в наступному:

По-перше, фірми інвестують з метою одержання чистого прибутку. Інвестиції будуть приносити чистий прибуток лише тоді, коли на одиницю інвестиційних витрат підприємство матиме більші прибутки в кожному наступному році, тобто якщо зростає капіталовіддача. Отримуємо рівняння:

ЧП = ВВ — (ПВ + ПП),

де ЧП — чистий прибуток; ВВ — приріст валового випуску, викликаний чистими інвестиціями; ПВ — приріст поточних витрат; ПП — приріст податку на прибуток.

Але інвестори опираються не на фактичний, а на очікуваний чистий прибуток (ОЧП). З урахуванням необхідності зростання капіталовіддачі можна записати формулу очікуваної норми чистого прибутку:

ОНЧП = (ОЧП / ЧІ) * 100%

Отже, головним фактором мотивації до інвестування є рівень очікуваної норми чистого прибутку.

По-друге, інвестиційні витрати пов’язані з джерелами фінансування. Досить поширеним джерелом є банківський кредит. Тому важливу роль у динаміці інвестицій відіграє відсоткова ставка (ВС). Якщо ОНЧП — мета інвестування, то ВС — ціна інвестицій, яку фірма повинна сплатити, щоб позичити грошовий капітал, необхідний для придбання реального капіталу.

Для прийняття рішення інвестори зіставляють ОНЧП і ВС. Якщо ВС нижча від ОНЧП, то інвестиції будуть прибутковими, на них виникає попит. Якщо, навпаки, — інвестиції збиткові, попиту не буде.

У прийнятті інвестиційних рішень суттєву роль відіграє не номінальна, а реальна відсоткова ставка. Номінальна ставка визначається в поточних цінах, реальна відсоткова ставка — це номінальна ставка скоригована з урахуванням інфляції.

Тобто, ВС_р = ВС_н — ТІ, де ВС_р, ВС_н — реальна і номінальна відсоткові ставки; ТІ - темп інфляції, в %.

Концепція реальної ВС пояснює парадокс значних за обсягом інвестицій за умов високих номінальних ВС і високих ТІ: реальні ставки відсотка стають тоді низькими.

Зв’язок між реальною ВС і інвестиціями виражається формулою:

ВІ = - f(ВСр).

Це рівняння показує, що інвестиції є функцією відсоткової ставки. Причому знак (-) означає, що між попитом на інвестиції і відсотковою ставкою існує обернена залежність.

Із зростанням реальної ставки відсотка попит на інвестиції скорочується тому, що вони стають дорожчими.

У макроекономічному аналізі базовою моделлю інвестиційного попиту є модель, в якій інвестиції є функцією відсоткової ставки. В такій моделі відсоткова ставка є основним фактором, який визначає інвестиційний попит, а очікувана норма ЧП є сталою величиною і диференціюється за окремими інвестиційними проектами.

Тепер розглянемо залежність інвестиційного попиту від ВС за даної пропозиції інвестиційних проектів за умов, що ОНЧП для кожної групи інвестиційних проектів не змінюється.

У графічній формі ця модель має такий вигляд (див.рис.2.1):

Як видно із рис. 2.1 на горизонтальній осі графіка інвестиційного попиту відкладена вартість інвестиційних проектів, які об'єднані в окремі групи залежно від рівня ОНЧП: Перша — вартістю 50 дол. з ОЧНП — 10%;

Друга — вартістю 150 дол. з ОЧНП — 6%;

Третя — вартістю 200 дол. з ОЧНП — 3%.

Сумарна вартість всіх інвестиційних проектів становить 400 дол.

На вертикальній осі графіка відкладена реальна ВС.

Якщо ВС_р = 12%, то інвестиційний попит відсутній. Це пояснюється тим, що серед усіх запропонованих економікою інвестиційних проектів ОНЧП менше ВС_р.

Якщо ВС_р знизиться до 8%, то виникає інвестиційний попит вартістю 50 дол. Це пояснюється тим, що лише серед інвестиційних проектів першої групи ОНЧП більше ВС_р, тобто 10% більше 8%.

Якщо ВС_р знизиться до 4%, то інвестиційний попит збільшиться до 200-т дол. Це пояснюється тим, що ОНЧП перевищує ВС_р вже по першій і другій групах інвестиційних проектів, тобто 10% і 6% більші 4%.

Якщо ВС_р знизиться до 2%, то інвестиційний попит збільшиться до 400-т дол, оскільки за інвестиційними проектами всіх груп ОНЧП перевищує ВС_р, тобто 10%, 8%, 6% більше 2%.

Отже, доцільність інвестування і інвестиційний попит виникають за умов, коли ОНЧП більше ВС_р. При заданому рівні ОНЧП чим нижча ВС_р, тим більший попит на інвестиції. Тому крива інвестиційного попиту набуває вигляду негативно похилої лінії.

Крім ВС на інвестиційний попит впливають фактори, які змінюють рівень ОНЧП за даної ВС. Умовно ці фактори називаються невідсотковими, до них належать:

технологічні зміни; розробка нового більш продуктивного устаткування зменшує середні витрати на виробництво продукції, але підвищує її якість. Внаслідок цього зростає норма ЧП від інвестування, що викликає зростання інвестиційного попиту за даної ВС.

рівень забезпеченості основним капіталом; від того, якою мірою кожна галузь виробництва забезпечена основним капіталом, залежить ОНЧП від додаткових інвестицій.

витрати на придбання, експлуатацію та обслуговування устаткування; якщо ці витрати скорочуються, то ОНЧП збільшується, а інвестиційний попит зростає. І навпаки.

податки на підприємця; збільшення податків депресивно впливає на інвестиції. І навпаки.

очікування; якщо економічні умови в країні погіршуються, фірми утримуються від інвестування.

Інвестиції є найбільш мінливим компонентом сукупних витрат. До факторів, які впливають на мінливість інвестицій, в першу чергу належать такі:

тривалість строку служби інвестиційних товарів;

нерегулярність інновацій;

поточні прибутки є дуже мінливими; (підприємства інвестують лише тоді, коли відчувають, що інвестування буде прибутковим).

мінливість очікування (підвищення курсу акцій на біржі надає впевненості в майбутньому і навпаки).

2. 2. Інвестування

2. 2. 1. Інвестування як процес

Економічна природа інвестицій обумовлена закономірностями процесу розширеного відтворення і полягає у використанні частини додаткового суспільного продукту для збільшення кількості і якості всіх елементів системи продуктивних сил суспільства.

Відповідно до закону України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991р., під інвестиціями розуміються усі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток, або досягається соціальний ефект.

Джерело інвестицій — фонд накопичення, або зберігаєма частина національного доходу, що спрямовується на збільшення і розвиток засобів виробництва, і фонд відшкодування, що використовується для відновлення зношених засобів виробництва у вигляді амортизаційних відрахувань.

Інвестиції в широкому розумінні можна визначити як витрати ресурсів, що здійснюються з метою одержання в майбутньому користі або прибутку. У такому розрізі рішення про вкладання інвестицій відрізняються від рішень, спрямованих на споживання, для яких характерним є те, що витрати ресурсів спрямовані на одержання тільки негайної корисності.

Інвестиційні пропозиції (проекти) є специфічними видами інвестицій, що здійснюються окремими особами і фірмами в приватному секторі, а також урядами різних країн і організаціями державного сектора.

У обох секторах керівники стикаються з необхідністю приймати рішення про прийняття або відхилення запропонованого інвестиційного проекту, або про вибір певної кількості варіантів проектів з набору запропонованих альтернативних інвестиційних проектів.

Аналіз корисності і витрат — це визначення цілого комплексу методів оцінки i підходів, що можуть бути застосовані та використані керівниками державного сектора в оцінці державних інвестиційних проектів, або в прийнятті політичних рішень щодо того, мають або не мають суттєву економічну вагомість субсидії, у визначенні інвестиційних проектів приватного сектора (що в противному випадку можуть бути не здійснені).

Аналіз доцільності капіталовкладеньце цілий комплекс методів, що використовують фінансові керівники підприємств у приватному секторі для оцінки запропонованих інвестиційних проектів (що, як правило, включають придбання основного капіталу). Методи і критерії, що застосовуються в аналізі ефективності капіталовкладень, і з погляду методології є тими ж самими, що й в аналізі корисності і витрат.

2. 2. 2. Інвестування приватного сектору

Добре відомо, що істотна відмінність між цілями приватного і державного секторів дійсно існую. У приватному секторі, особливо при умовах конкуренції, вcі цілі підприємства зрештою пов’язані з одержанням прибутків. Є відомим, що першочергова мета керівництва фірми визначається як максимальне збільшення власності акціонерів — власників фірми, а це те саме, що максимальне зростання ринкової вартості акціонерного капіталу (або ринкової ціни акцій) фірми.

Відомо, що може існувати асиметрія в інформації, що породжує так звану проблему власника-агента, коли права власників щодо прийняття рішень передаються менеджерам, які, можливо, не мають належних стимулів для того, щоб діяти якнайкраще в інтересах акціонерів. Це лише підкреслює важливість ефективного контролю за керуванням з боку рад директорів (які мають захищати інтереси акціонерів/власників фірми), а також належного стимулювання менеджерів фірм, але не зменшує важливості максимального підвищення добробуту акціонера, як першочергової мети фірми. Максимальне збільшення власності акціонерів має бути головним у довгостроковому стратегічному бізнес-плані, що враховує декілька чинників, таких, як термін надходження прибутків, урахування ризику, організація одержання прибутку, фінансова структура і політика виплати дивідендів, а також темпи зростання фірми внаслідок її інвестицій.

2. 2. 3. Інвестування державного сектору

На відміну від приватного сектора, загальновизнаною першочерговою задачею демократичного уряду, а відповідно i урядового інституту, або державного підприємства є максимальне зростання суспільного добробуту (добробуту громадян). Проте практичне вираження й остаточне досягнення цієї мети є дискусійним питанням, і знаходиться в центрі ідеологічних дебатів про роль уряду, природи і цілей державного втручання в економічну діяльність і величини державного сектора в сучасній ринковій економічній системі.

Економіка суспільного добробуту є розділом економічної теорії, який займається оцінкою економічної діяльності на основі двох фундаментальних критеріїв: ефективностi і справедливості розподілу. Концепція ефективності, яка є центральним поняттям в економіці суспільного добробуту, називається Парето-ефективністью, яку можна визначити як створення таких умов, за яких досягається і може підтримуватися відповідною системою відносних цін на чинники виробництва і продукцію одночасно ефективність виробництва і споживання, і загальне узгодження через механізм ринкових цін між ефективними структурами пропозиції товарів та попиту на споживання товарів виробництва. Гіпотетично за існування Парето-ефективності в економічній системі, коли всі ці умови виконуються, неможливим було б зробити когось більш багатим без матеріальних втрат для іншого або інших.

У економіці через недосконалість ринкової системи можуть скластися можливості для втручання уряду і державного постачання товарів і послуг у деяких секторах економіки, що призведе до вирівнювання добробуту визначених груп населення в суспільстві без матеріальних втрат для будь-яких інших груп. Такий тип наближення до Парето-ефективності називається Парето-покращанням і (при відсутності значного негативного впливу на розподіл) може вважатись загальним поліпшенням економічного і соціального добробуту згідно з першочерговою задачею уряду.

Отже, виправлення ринкових скривлень через державну політику, у тому числі і через впровадження державних інвестиційних проектів, що створює Парето-покращення, визначається як таке, що узгоджується з цілями уряду. Проте відомо, що в демократичній системі політичний консенсус міг би існувати для політики, що виходить за межі Парето-покращення і потребує політики перерозподілу. Таким чином, перерозподіл через систему прогресивного оподатковування, урядові трансферті виплати (прибуткові субсидії), або державне постачання товарів і послуг у деяких областях економіки може бути важливою метою уряду.

Багато державних інвестиційних проектів потребують також більш широких заходів, чим ті, що входять у схему Парето-покращення, оскільки в такому випадку можуть з’явитися не лише ті прошарки, що сталі більш багатими, а і ті, що пережили випробування з матеріальними втратами, i при прийнятті рішень потрібно враховувати як критерій ефективності, так i задачі уряду щодо розподілу.

Всі інвестиційні складові формують, таким чином, структуру засобів, що безпосередньо впливають на ефективність інвестиційних процесів і темпи розширеного відтворення.

2. 3. Класифікація інвестицій

Більш докладно економічну природу інвестицій проясняє класифікація, в основу якої закладені різні ознаки. В якості таких надалі використовуються:

1. Види інвестицій прийнято підрозділяти на:

Ш кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

Ш рухоме і нерухоме майно;

Ш майнові права, пов’язані з авторським правом, досвідом та іншими видами інтелектуальних цінностей;

Ш сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок і виробничого досвіду, необхідного для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованого («ноухау»):

Ш права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, устаткуванням, а також інші майнові права;

Ш інші цінності.

2. У відношенні об'єктів вкладення засобів інвестиції розуміються як:

o реальні інвестиції, або вкладення засобів у матеріальні (будівлі, споруди, устаткування і т.п.) і нематеріальні (патенти, ліцензії, «ноу-хау», науково-технічні і проектно-конструкторські роботи у вигляді документації, програмного забезпечення і т.п.) активи;

o фінансові інвестиції, або вкладення засобів у різноманітні фінансові інструменти — цінні папери, депозити, цільові банківські вклади.

2. По характеру участі в інвестиційному процесі інвестиції розділяються на такі види:

* прямі, що припускають особисту участь інвестора у виборі об'єкта інвестування і вкладенні засобів.

* непрямі, що здійснюються через різного роду фінансових посередників (інвестиційні фонди і компанії), які акумулюють і розміщують за своїм розсудом найбільш ефективним способом фінансові засоби. Такі посередники беруть участь у керуванні об'єктами інвестування, а одержувані прибутки розподіляють серед клієнтів. Вкладення в цінні папери, керовані як єдине ціле, прийнято також називати портфельними.

4. У регіональному аспекті розглядаються інвестиції:

* внутрішні, або вкладення суб'єктів господарської діяльності даної держави;

* іноземні - вкладення іноземних юридичних, фізичних осіб, іноземних держав, міжнародних урядових та неурядових організацій;

* закордонні - вкладення засобів в об'єкти інвестування за межами території даної країни (придбання цінних паперів закордонних компаній, майна й ін.).

5. По періоду інвестування прийнято виділяти інвестиції:

* короткострокові, як правило, тривалістю не більше року (короткострокові депозитні внески, ощадні сертифікати);

* довгострокові, тривалістю понад один рік.

6. По формах власності інвестиції підрозділяються на: |

* приватні засоби громадян, підприємств недержавної форми власності, неурядових організацій;

* державні, що фінансуються за рахунок бюджетних засобів різних рівнів, державними підприємствами і установами.

7. Форми участі інвестора припускають:

* часткова участь у створюваних підприємствах або придбання частини в діючих підприємствах (пайова участь у товаристві з обмеженою відповідальністю);

* створення підприємств, що цілком належать інвестору, або придбання у власність чинних підприємств повністю;

* придбання рухомого або нерухомого майна шляхом прямого одержання або у формі акцій, облігацій, інших цінних паперів;

* придбання концесій на використання природних ресурсів, прав користування землею, інших майнових прав.

8. По ступеню ризику інвестиції діляться на такі види:

* без ризикові;

* ризикові.

Критеріями оцінки ступеня ризику можуть бути:

а) можливість втрати всієї суми розраховуємого прибутку. Допустимий ризик;

б) можливість втрати не тільки прибутку, але і розраховує мого валового прибутку після реалізації проекту. В цьому випадку ризик є критичним;

в) можливість втрати всіх активів і банкрутство інвестора, або катастрофічний ризик.

9. Відтворення може здійснюватися в одній з таких форм інвестицій:

* нове будівництво, або будівництво підприємств, будинків, споруд, здійснюваний на нових площах і по попередньо затвердженому проекту;

* розширення діючого підприємства — будівництво других і наступних черг діючого підприємства, додаткових виробничих комплексів і виробництв, будівництво нових або розширення існуючих цехів із метою збільшення виробничої потужності;

* реконструкція діючого підприємства — здійснення по єдиному проекті повного або часткового переустаткування і перебудови виробництв із заміною морально застарілого і фізично зношеного устаткування з метою зміни профілю випуску нової продукції;

* технічне переозброєння-комплекс заходів, спрямованих на підвищення техніко-економічного рівня виробництва окремих цехів, виробництв, ділянок.

Яковлєв А.І. виділяє три типи інвестицій :

1. Реальні, що представляють собою довгострокові вкладення у сфері матеріального виробництва:

а) витрати на придбання земельних ділянок, устаткування;

б) витрати на проведення будівельно-монтажних робіт і ін.;

2. Інвестиції, що приносять прибуток через певний період часу:

а) капіталовкладення в удосконалення продукції, довгострокову рекламу, реорганізацію підприємств і ін.;

б) інтелектуальні вкладення, направлені на підготовку спеціалістів, передачу досвіду, «ноу-хау» і ін.

3. Фінансові, що включають витрати на проведення фінансово-кредитної діяльності, у тому числі на проведення операцій з цінними паперами (придбання акцій, облігацій і ін.).

Під прямими інвестиціями розуміється особиста участь інвестора у виборі об'єктів інвестування і вкладенні засобів. Пряме інвестування здійснюють, в основному підготовлені інвестори, що мають достатньо точну інформацію про об'єкт інвестування і добре знайомі з механізмом інвестування.

Під непрямими інвестиціями розуміється інвестування, що опосередковується іншими особами (інвестиційними або іншими фінансовими посередниками).

3. По періоду інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції. В залежності від термінів освоєння можуть бути довгостроковими, середньостроковими і короткостроковими.

Під короткостроковими інвестиціями розуміються вкладення капіталу на період не більш одного року (наприклад, короткострокові депозитні внески, покупка короткострокових ощадних сертифікатів і т.п.).

Під довгостроковими інвестиціями розуміються вкладення капіталу на період понад один рік. Цей критерій прийнятий у практику обліку, але як показує досвід, він потребує подальшої деталізації. У практиці великих інвестиційних компаній довгострокові інвестиції деталізуються таким чином: а) до 2 років; б) від 2 до 3 років; в) від 3 до 5 років; г) понад 5 років.

Відповідно до методології НБУ в Україні короткостроковими вважаються інвестиції до 1 року, середньострокові - до 3 років, довгострокові більш 3 років

4. По формах власності інвестиції виділяють: приватні, державні, іноземні і спільні.

Під приватними інвестиціями розуміється вкладення засобів, здійснювані громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності, насамперед, колективної (правильніше було б назвати цю форму інвестицій «недержавними», але в економічній практика використовується термін «приватні»).

Під державними інвестиціями розуміються вкладення, здійснювані центральними і місцевими органами влади і управління за рахунок засобів бюджетів, позабюджетних фондів і позикових засобів, а також державними підприємствами й установами за рахунок власних коштів і позикових засобів.

Під іноземними інвестиціями розуміються вкладення, здійснювані іноземними громадянами, юридичними особами і державами.

Під спільними розуміються вкладення, здійснювані суб'єктами даної країни та іноземних держав.

5. По регіональній ознаці виділяють інвестиції в середині країни та за рубежем.

Під інвестиціями усередині країни (внутрішніми інвестиціями) розуміють вкладення засобів в об'єкти інвестування, розміщені в територіальних межах даної країни.

Під інвестиціями за рубежем (закордонними інвестиціями) розуміють вкладення засобів в об'єкти інвестування, розміщені за межами даної країни (до цих інвестицій відносяться також придбання різноманітних фінансових інструментів інших країн — акцій закордонних компаній, облігацій інших держав і т.п.).

2. 4. Іноземні інвестиції в українській економіці: необхідність і дійсність

2. 4. 1. Поняття іноземних інвестицій. Важливість вкладення іноземного капіталу в економіку України.

Дослідження проблем інвестування економіки завжди перебуває в центрі уваги економічної науки. Це обумовлено тим, що інвестиції порушують самі глибинні основи господарської діяльності, визначаючи процес економічного росту в цілому.

Економічна діяльність окремих гос-подарюючих суб'єктів та країни в ціло-му значною мірою характеризується об-сягом здійснюваних інвестицій.

Термін «інвестиції» (від лат. investio — вдіваю) означає вкладення коштів. У більш широкій трактовці інвестиції являють собою вкладен-ня капіталу з метою подальшого його збільшення. Інвестиції мають фінансове та економічне визначення. Під іноземними інвестиціями мається на увазі вкладення іноземного капіталу в економіку нашої держави.

Для здійснення перетворень в економіці України потрібні значні капітальні вкладення. Потреба в інвестиціях для реформування й перебудови економіки постійно зростає внаслідок необхідності відновлення діючих виробничих фондів. У такій ситуації при практично повній відсутності власних коштів, здобувають значення іноземні інвестиції, як додаткове не інфляційне джерело фінансування. Загальна потреба тільки першочергових іноземних інвестицій у нашу економіку становить більше 40 мільярдів доларів США.

Одним із шляхів заохочення іноземних інвесторів та формування міжнародних економічних відносин є створення спільних підприємств. На кінець вересня 1992 р. в нашій державі було зареєстровано понад 500 спільних підприємств з кількістю працюючих понад 20 000 чоловік, а на початку 1994 р. їх налічувалось близько 1775. Найбільше підприємств створено за участю таких країн як: США, Німеччина, Канада, Франція, Японія.

Загальний зовнішньоторговельний оборот СП з участю всіх фірм цих країн сягнув у 1993 р. — 251 млрд. доларів. Прямі інвестиції в економіку України у 1996 р. становили близько 1,2 млрд. доларів.

СП, які створені у промисловості та сільському господарстві оподатковуються за ставкою 22%, а якщо частка іноземного капіталу перевищує у статутному фонді 30%, то ставка оподаткування складає 18%. Якщо СП займаються посередницькою діяльністю, то ставка оподаткування прибутків — 70%. Залежно від інвестицій збільшується період звільнення від податку на прибуток. До СП застосовують також норми прискореної амортизації машин та устаткування, що означає отримання додаткових пільг в оподаткуванні прибутків.

2. 4. 2. Проблеми іноземного інвестування в сучасних умовах.

Інвестиційний процес в Україні гальмується в силу суб'єктивних й об'єктивних факторів, серед яких виділяють:

1) політичну та економічну нестабільність;

2) часті зміни законодавства. В Україні так часто переглядалися закони, що стабільною можна вважати лише постійну їх зміну. Тому, відповідно до оцінок міжнародних експертів, за створенням надійного інвестиційного клімату посідає 140 місце;

3) відсутність налагодженого надійного митного контролю та недоліки у Митному кодексі України;

4) корумпованість влади в Україні;

5) повільні темпи приватизації;

6) нерозв’язаність питань земельної власності й т.п.

Все це жадає від Уряду України проведення вивіреної, науково-обґрунтованої й, у той же час, активної інвестиційної політики, основою якої повинне бути в першу чергу створення чіткої й стабільної нормативно-правової бази господарської діяльності як вітчизняних, так й іноземних інвесторів.

В Україні порядок державного управління інвестиційною діяльністю й іноземним інвестуванням, як її складовою частиною, викладені в Концепції регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1995 року, де іноземні інвестиції згадуються нарівні з іншими джерелами інвестування, і в Програмі діяльності уряду України, затвердженою Верховною Радою України 15 жовтня 1996 року .

Відповідно до Концепції державна інвестиційна підтримка буде надаватися переважно на розвиток пріоритетних напрямків в економіці. При цьому напрямками пріоритетного інвестування є розвиток паливно-енергетичного комплексу й впровадження энергозберігаючих і ресурсозберігаючих технологій, соціальна сфера, розширення й нарощування обсягів виробництва товарів широкого вжитку й послуг населенню, а також конкурентноздатної продукції, що призначається на експорт, розвиток агропромислового комплексу, прискорення розвитку медичної й мікробіологічної промисловості; подолання наслідків Чорнобильської катастрофи .

2. 4. 3. Органи, які здійснюють керування та контроль іноземним інвестуванням.

Органами державного управління загальної компетенції, у функції яких входить керування іноземним інвестуванням, в Україні є Кабінет Міністрів України й місцеві державні адміністрації .

Президент також бере активну участь у здійсненні державного керування іноземним інвестуванням в Україні. Так, згідно Указу Президента України від 08.08.1995р. створена Українська державна кредитно-інвестиційна компанія. З метою підготовки пропозицій по забезпеченню сприятливих умов для розвитку економіки України, прискорення й інтеграції у світову економіку й залучення іноземних інвестицій при Кабінеті Міністрів України створена Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україні (Указ Президента України від 27.01.1996р.). Указом Президента України від 02.07.1996р. було створено Національне агентство України реконструкції й розвитку, у функції якого входить формування й реалізація державної політики по залученню й використанню кредитів, грантів, міжнародної технічної й гуманітарної допомоги, іноземних інвестицій. Укази Президента також регламентують окремі питання в сфері оподатковування, митного контролю, валютного регулювання, зовнішньоекономічної діяльності, які безумовно, поширюються й на діяльність іноземних інвесторів.

У Кабінеті Міністрів України функції по керуванню іноземним інвестуванням безпосередньо виконує відділ іноземних інвестицій і вільних економічних зон, що організаційно входить до складу Головного управління з питань зовнішньоекономічних зв’язків.

У повноваження місцевих державних адміністрацій входять: розробка програм соціально-економічного розвитку відповідних територій, внесення пропозицій по створенню вільних економічних зон, сприяння створенню підприємств з іноземними інвестиціями, здійснення керування інвестиційною діяльністю, у тому числі й при участі іноземних інвесторів, винесення на розгляд відповідних органів пропозицій по залученню іноземних інвестицій до економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, обов’язкова реєстрація іноземних інвестицій, ведення їхнього обліку, проведення на місцевому рівні переговорів з потенційними стратегічними інвесторами, облік частини іноземних інвестицій при складанні місцевих бюджетів і т.д.

Органами функціональної (міжгалузевий) компетенції, у функції яких тією або іншою мірою входить керування процесом залучення й використання іноземних інвестицій, є: Валютнокредитна рада при Кабінеті Міністрів України, Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України, Міністерство економіки України, Міністерство фінансів України, Міністерство закордонних справ України, Українська державна кредитно-інвестиційна компанія, Національне агентство України реконструкції й розвитку, Фонд державного майна України, Державний митний комітет України й Головна податкова адміністрація України. Вони мають повноваження над відомчого (міжгалузевого) характеру. Їхня діяльність полягає не просто у виконанні спеціальних функцій, а й у функціях координуючого змісту.

Слід зазначити, що хоча за останні роки система державного керування іноземним інвестуванням в Україні не раз піддавалася змінам, але, як правило, ці кроки є недостатньо далекоглядними й відповідно, малоефективними. Так, наприклад, аналіз завдань Національного агентства України реконструкції й розвитку, що має статус міністерства і є правонаступником ліквідованого Агентства координації міжнародної технічної допомоги показує, що по суті створений аналогічний орган державної виконавчої влади. Це свідчить про те, що в державному регулюванні всіх видів зовнішніх надходжень в економіку України (іноземних інвестицій, іноземних кредитів і технічної допомоги) знову прийшли до того, що було напрацьовано раніше, зокрема до об'єднання функцій державного керування в згаданих напрямках у рамках одного міністерства.

2. 4. 4. Способи залучення іноземних інвестицій та гарантії їх захисту.

У розділі II Закону України «Про режим іноземного інвестування» встановлюються державні гарантії захисту іноземних інвестицій. Аналізуючи зміст згаданого розділу, можна зробити важливий практичний висновок про те, що суб'єктом, що одержує державні гарантії по захисту іноземних інвестицій, є іноземний інвестор, а не підприємство з іноземними інвестиціями. Ця особливість є дуже важливою при дозволі питання про гарантії від зміни законодавства. Ці гарантії забезпечують у випадку зміни умов захисту іноземних інвестицій застосування до них протягом 10 років спеціального законодавства про іноземні інвестиції, що діяло в момент реєстрації іноземної інвестиції, тобто мова йде про гарантії поваги права власності іноземних інвесторів. Однак відносно податкових пільг ці гарантії не діють.

Законодавством України передбачені наступні державні гарантії захисту іноземних інвестицій :

1. Гарантії від примусового вилучення іноземних інвестицій (за винятком випадків виконання рятувальних робіт у випадку стихійного лиха, аварій, епідемій і надзвичайних ситуацій), а також незаконних дій державних органів й їхніх посадових осіб.

2. Гарантії компенсації й відшкодування збитку іноземним інвесторам (включаючи упущену вигоду й моральний збиток, заподіяний їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України своїх обов’язків).

3. Гарантії у випадку припинення інвестиційної діяльності (тобто право на повернення не пізніше, ніж через 6 місяців від дня припинення діяльності, інвестицій у натуральній формі або у валюті інвестування без сплати мита, а також доходів із цих інвестицій у грошовій або товарній формі відповідно до їхньої реальної вартості на момент припинення інвестиційної діяльності).

4. Гарантії безперешкодного й негайного переказу за кордон прибутку, доходів й інших коштів, отриманих внаслідок здійснення іноземного інвестування.

Зараз Україна, безумовно, є державою, яка залучає іноземний капітал на свою територію і судячи з усього, вона залишиться такою ще тривалий час, тому необхідно використовувати всі можливі державні механізми для залучення іноземних інвестицій.

Держава має різні важелі для того, щоб сприяти залученню іноземно-го капіталу. Найважливіші з них:

· Створення привабливого інвестиційного клімату

· Надання податкових пільг

· Створення спеціальних економічних зон

· Використання фінансового механізму

· Надання митних пільг

· Створення системи гарантій (неможливість націоналізації та примусового вилучення інвестицій)

· Інформаційне забезпечення

· Упровадження системи страхування

· Створення центрів допомоги іноземним інвесторам До системи податкових і митних пільг входять «податкові канікули», зниження ставок оподаткування в разі реінвестування отриманого при-бутку чи інвестування у певні регіони та галузі, захист від подвійного оподаткування, а також звільнення від митних зборів на імпорт новітніх машин та обладнання, технологій, ноу-хау, експорту продукції власного виробництва для покриття валютних витрат або зменшення цих зборів. Спеціальні економічні зони передбачають ще розвиненішу систему податкових та митних пільг, спрощення адміністративних процедур. Ця система пільг передбачає зміцнення позицій національної валюти, її конвертованість; можливість для підприємств, створених з участю іноземних інвесторів, без труднощів конвертувати отримані до-ходи; користування банківською системою країни; надання державних кредитів для інвестиційних проектів у пріоритетні сфери. Інформаційне забезпечення та центри допомоги іноземним бізнесменам мають інфор-мувати інвесторів про різні проекти та умови їх здійснення за кордоном, систему оподаткування, адміністративно-правові процедури господарсь-кої діяльності.

Отже, в сучасних умовах іноземні інвестиції мають важливе значення для розвитку економіки нашої держави. Вони виступають найважливішими засобом забезпечення умов виходу зі сформованої економічної кризи, структурних зрушень у народному господарстві, забезпечення технічного прогресу, підвищення якісних показників господарської діяльності. Активізація інвестиційного процесу є одним з найбільш діючих механізмів соціально-економічних перетворень.

Список використаної літератури.

1. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» .

2. Закон України «Про інвестиційну діяльність» .

3. Гiтман Л. Дж., Джонк М. Д. Основи інвестування. Пер. с англ. — М., 1997.

4. Інвестиції в Україні. Під ред. С. И. Вакарина (Международный валютний фонд). — К.: «Конкорд», 2001.

5. Мертенс А. В. Інвестиції: Курс лекцій по сучасній фінансовій теорії. — К.: Київське інвестиційне агентство, 2000.

6. Будаговська С., Кілієвич О. та ін. «Мікроекономіка і макроекономіка». К.: «Основи». 1998.

7. Комісарук М.П. «Макроекономіка: курс лекцій». Коломия — 1999.

8. Савченко А. та ін. «Макроекономіка». К.: «Либідь». 1999 с. 77−96.

9. Інвестиції в Україні. Під ред. С. И. Вакарина (Международный валютний фонд). — К.: «Конкорд», 2001.

10. Мертенс А. В. Інвестиції: Курс лекцій по сучасній фінансовій теорії. — К.: Київське інвестиційне агентство, 2000.

11. Пересаду А. А. Основи інвестиційної діяльності. — К.: Либра, 1999.

12. Агапова Т. А., Серёгина С. Ф. Макроэкономика. Учебник. — М.: Дело и Сервис, 2001. — 448 с.

13. Бурда М., Виплош Ч. Макроекономіка. Європейський контекст. — К.: Основи, 1998. — 667 с.

14. Гальперин В. М., Гребенников П. И., Леусский А. И., Тарасевич Л. С. Макроэкономика. — СПб.: Экономическая школа, 1994. — 398 с.

15. Долан Э.Дж., Линдсей Д. Е. Макроэкономика. — СПб.: СПб-оркестр, Литера плюс, 1994. — 406 с.

16. Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка. — К.: Основи, 1996. — 814 с.

17. Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Экономикс. Принципы, проблемы и политика. — М.: Туран, 1996. — Т.1. — 400 с.

18. Малиш Н. А. Макроекономіка: Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2003. — 184 с.

19. Панчишин С. Макроекономіка. — К.: Либідь, 2001. — 614 с.

20. Радіонова І.Ф. Макроекономіка та економічна політика. — К.: Таксон, 1996. — 237 с.

21. Савченко А. Г., Пухтаєвич Г. О., Тітьонко О.М. Макроекономіка. — К.: Либідь, 1999. — 288 с.

22. Савченко А. Г. Макроекономічна політика: Навчальний посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 166 с.

23. Селищев А. С. Макроэкономика. — СПб.: Питер, 2002. — 448 с.

24. Семюелсон П. А., Нордгауз В. Д. Макроекономіка. — К.: Основи, 1997. — 574 с.

25. Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.96р.

26. Основи економічної теорії. Підручник / під ред.С.В.Мочерного/, Київ, 1997 р.

27. Ландарь «Особливості залучення іноземних інвестицій в Україну»

// «Економіка України» № 12 грудень 1998р. Шевчук, Рогожин