Мета гігієни. 
Історія походження гігієни, як окремої науки

Мета гігієни полягає у збереженні й зміцненні здоров’я як окремої людини, так і колективу, популяції, суспільства у цілому. Як суспільство, так і людина по-різному ставиться до роботи спеціалістів лікувальної і профілактичної медицини. За правильно встановлений діагноз хвороби, уважне лікування, видужання кожен пацієнт вдячний лікарю-куратору, чого не скажеш стосовно гігієніста. Це пов’язано з тим, що впровадження профілактичних заходів часто викликає незадоволення як окремих осіб, так і колективу в цілому, оскільки виконання санітарних приписів часто вимагає матеріальних затрат, а ефект їх проявляється далеко не відразу.

Гігієна пройшла довгий і тернистий шлях, поступово наближаючись до дійсного розуміння шкідливого впливу зовнішнього середовища на людський організм і необхідності змін його в оздоровчих цілях.

Історія гігієни

Багатовікову історію гігієни умовно можна поділити на два основні періоди: емпірична гігієна — період використання різних профілактичних приписів, що ґрунтувались на спостереженнях і життєвому досвіді людей, та науково-експериментальна гігієна — період, започаткований формуванням гігієни як галузі сучасної медичної науки.

У давні часи лікарі-куратори вже усвідомлювали, що лікування не запобігає розповсюдженню масових захворювань і не є єдиним завданням медицини, що поряд з умінням лікувати не менш важливе значення має вміння запобігати хворобам. У релігійних вченнях давніх народів передбачували деякі правила поведінки в Інтересах здоров’я. У IV тисячоліттях до н.е. робились спроби узагальнити і систематизувати гігієнічні поради у вигляді окремих довідників про збереження здоров’я.

У Давній Індії задовго до нашої ери було розповсюджено багато гігієнічних правил, які потім ввійшли в ряд законів Ману (гігієна харчування, особиста гігієна). Давня китайська медицина також визнавала необхідність профілактики захворювань. У Китаї були поширені правила дієтичного харчування, впроваджувались водні процедури, сонячні ванни, лікувальна гімнастика як заходи для укріплення здоров’я і підвищення опірності організму. В Єгипті задовго до нашої ери проводили роботи з осушення грунту, існували правила з благоустрою вулиць, споруджувались водогони.

Велика роль у розвитку гігієнічних знань належить лікарям античної Греції. Основоположник наукової медицини Гіппократ (460−370 рр. до н. е.) не тільки узагальнив знання і досвід у галузі лікувальної медицини, але і зробив спробу оцінити значення навколишнього середовища в житті й діяльності людини. Різні зміни клімату і погоди, забруднення грунту, шкідливі звички, на його думку, мають велике значення в етіології багатьох захворювань. Гіппократ вперше систематизував і узагальнив гігієнічні знання та виклав їх у вигляді трактатів «Про повітря, воду і грунт,» «Про здоровий спосіб життя» тощо. Вслід за Гіппократом в історію медицини увійшли такі імена, як Аристотель, Гален, Авіцена та ін. Великих успіхів у розвитку гігієнічних заходів досягли в Римській імперії. У Давньому Римі з’явилися інженерні споруди для забезпечення міста водою і каналізацією, отримала розвиток медична освіта, виникли заклади загального користування (бані, солярії), мали місце прояви лікувально-санітарної організації у вигляді амбулаторій.

Але, незважаючи на ці успіхи в галузі охорони здоров’я населення, ні в античній Греції, ні в Римі, ні в інших розвинутих країнах не йшла мова про гігієну як науку.

На зміну античній культурі Греції і Риму прийшла епоха феодалізму, УІ-ХУ століття характеризувались глибоким і довготривалим застоєм в усіх галузях життя: в побуті, політиці, науці, філософії тощо. У науці панували різні ідеалістичні й містичні уявлення. Разом із цим, в Європі були забуті зачатки античної культури і санітарії.

Період середньовіччя ввійшов в історію як епоха жахливих епідемій: чуми, тифу, холери, прокази, сифілісу. Неодмінною причиною розповсюдження різних епідемій, поряд із низьким рівнем санітарного забезпечення, був також розвиток економіки, торгівлі, мореплавання, що сприяло розширенню контактів між людьми.

В епоху Відродження (ХУ-ХУІ ст.) відбувся новий підйом гігієни. Прояв цікавості до санітарних заходів особливо стосується кінця XVII і початку XVIII століття. У цей період виникає інтерес до професійної гігієни, з’являється наукова праця італійського лікаря Раммаціні (1633−1714) «Рассуждения о болезнях ремесленников», де описано вплив виробничого пилу на розвиток легеневих захворювань.

Перехід від феодального устрою до капіталістичного викликав не тільки значний ріст наукових і технічних знань, особливо в галузі хімії і фізики, але і появу багатьох епідемій (віспи, чуми, холери), які заносились із різних країн. Тому виникла гостра необхідність у проведенні протиепідемічних заходів. Розвиток капіталізму в XVIII і на початку XIX століття пов’язаний з ростом машинного виробництва, що призвело до одночасної різкої інтенсифікації праці, високого травматизму і появи масових професійних захворювань. Промислові підприємства стали значно забруднювати повітря, водойми і грунт. У гігієні, зокрема у галузі промислової гігієни та гігієни харчування, почали накопичуватись знання про боротьбу з інфекційними захворюваннями.

Розвиток фізики, хімії і мікробіології дав можливість проводити дослідження зовнішнього середовища, що дозволило застосувати лабораторно-експериментальні методи досліджень. Роботи Пастера і Коха (Франція) в галузі мікробіології, Паркса (Англія) в галузі гігієни та інших дали змогу підняти науковий рівень медико-біологічних досліджень.

У 1865 році з’являються твори різних авторів, присвячені питанням гігієни. Розвиток ідей профілактики та особистої гігієни знаходить відображення в наукових працях і практичній діяльності таких учених-медиків України і Росії, як Н.М. Максимович-Амбодік, С.Г. Забєлін, М. Я. Мудров.

Надзвичайно велику роль у створенні науково-експериментальної гігієни відіграли відомий німецький учений Макс Петтенкофер та його учні. Він створив першу кафедру гігієни у Мюнхенському університеті (1865 р.), організував гігієнічний інститут за своїм проектом (1879 р.) і був його керівником. Основна заслуга М. Петтенкофера — розробки і впровадження в гігієну об'єктивних методів дослідження (хімічних, фізичних) чинників навколишнього середовища з метою їх гігієнічної оцінки. У нього вивчало гігієну багато відомих в майбутньому гігієністів, зокрема і викладачі гігієни Київського університету Св. Володимира.

Але незважаючи на прогрес, гігієна капіталістичних країн займалась дрібними питаннями і практично не вирішувала жодної глобальної проблеми.

Гігієна фактично потрапила в полон пануючих класів і значною мірою втратила свій суспільний характер.

Високою санітарною культурою для свого часу відзначалася Київська Русь. В «Історії» Геродота (485−425 рр. до н. е.) є відомості про те, що в цей час у Київській Русі були відомі парові лазні, милоподібні речовини, використання з дезінфекційною метою сірки, техніка бальзамування. У рукописних та інших джерелах, що дійшли до наших днів і в яких описано побут населення Древньої Русі, відзначається увага, яку приділяли питанням гігієни. Онучці Володимира Мономаха Євпраксії (XII ст.) належить медичний тракт, який містить 29 розділів (у тому числі «Про спосіб життя в різні пори року», «Про їжу, питво, сон і спокій», «Про лазню» тощо). У ХІ-ХУ столітті у Києві, Суздалі, Новгороді та інших містах були дерев’яні бруківки, в деяких монастирях (Троїцько-Сергіївському, Києво-Печерському, Соловецькому тощо) і містах Новгороді, Пскові діяли водогони. У «Житті Феодосія Печерського» (автором якого вважається Нестор-літописець) є свідчення про те, що вже в ХІ-ХІІ столітті при Києво-Печерському монастирі у Києві існувала одна з перших лікарень (лікаря Феодосія). У цьому ж документі вказується на те, що поряд з наданням медичної допомоги ченцями монастиря приділялась велика увага санітарним питанням повсякденного побуту, харчування, використанню питної води, видаленню відходів тощо. До наших днів у ближніх печерах збереглася мумія одного з найвідоміших і шанованих ченцІв-медиків Києво-Печерського монастиря преподобного Агапіта (початок XII ст.) — Великого поширення в той час набуло миття в лазнях.

Періоди середньовіччя та допромислового капіталізму пов’язані із заснуванням академій та іменами відомих учених-просвітителів і лікарів з України таких, як Юрій Котермак-Дрогобич, Петро Люшла, Данило Самойлович, Хома Борсук-Мойсеєв та ін.

У 1841 році був заснований медичний факультет при Київському університеті Св. Володимира. Однак викладання гігієни на медичному факультеті у перші роки його заснування здійснювалось на кафедрі державного лікарознавства, з якою пов’язані подальші витоки викладання гігієни та епідеміології як окремих навчальних дисциплін. Ідея створення кафедри гігієни належала М.І. Пирогову, який ще в 1841 році включив її в число десяти основних кафедр медичного факультету Київського університету.

Першим керівником кафедри державного лікарознавства був І.Ф. Леонов — вихованець Харківського університету, відзначений у 1830 році «за усердие» у боротьбі з холерою у Харкові та Кременчугу діамантовим перетнем. Ад’юнкт кафедри Х. Я. Гюббенет брав активну участь у боротьбі з холерою у Києві в 1848 році, описав холерну епідемію того періоду. Ця праця була надрукована російською і німецькою мовами й отримала схвальний відгук у медична літературі. У 1854 році кафедру очолив Ф.Ф. Мерінг, який приділяв велику увагу проблемам гігієни, видав «Лекции по гигиене». Паралельно з курсом гігієни Мерінг читав курс історії медицини, а згодом перейшов на кафедру терапії. Ініціатором відокремлення викладання медицини від гігієни і створення самостійної кафедри гігієни був професор Петербурзької медико-хірургічного академії Я. О. Чистович.

16 жовтня 1863 року Рада медичного факультету Київського університету Св. Володимира прийняла рішення про створення на факультеті окремої кафедри гігієни. Першу кафедру гігієни очолив В.А. Субботін. У 1871 році після дворічного навчання за кордоном В.А. Субботін був обраний доцентом І затверджений першим керівником кафедри гігієни, медичної поліції, медичної географії та зним-статистики. Це був дуже талановитий і гідний представник гігієнічної науки. Він присвятив свою діяльність різним галузям гігієни, зокрема комунальній, гігієні харчування, фізіології праці, епідеміології, організації санітарної справи. В.А. Субботін був прекрасним лектором, старанно планував практичні заняття, був широкоерудованим педагогом і вченим. Він брав активну участь в організації санітарного нагляду в Києві, вирішував практичні питання і був активним діячем Товариства охорони здоров’я. Це була одна з перших кафедр гігієни в Росії. Майже одночасно розпочала своє існування кафедра гігієни в Петербурзькій медико-хірургічній академії, заснована у 187І році О.П. Доброславіним. О.П. Доброславін відомий як засновник експериментальної гігієни, автор ряду підручників і наукових праць з гігієни, засновник Петербурзької гігієнічної школи. Дещо пізніше Ф.Ф. Ерісман заснував Московську гігієнічну школу. Він широко відомий своїми працями в галузі гігієни дітей і підлітків (ларта Ерісмана), гігієни праці, рядом підручників тощо.

У 1883 році завідування кафедрою гігієни у Києві перейшло до В. Д. Орлова, наукові дослідження якого були присвячені санітарному благоустрою населених місць, гігієні житла. У 1914 році кафедру гігієни очолив професор К. Е, Добро-вольський (завідував до 1922 року). Він вивчав, головним чином, проблеми санітарного благоустрою міст, запровадив у практику лабораторних занять студентів санітарно-бактеріологїчні дослідження. У 1922 році кафедру загальної гігієни об'єднали з кафедрою соціальної гігієни, керівником якої став професор О.В. Корчак-Чепурківський. У 1930 році приймається рішення про створення в Київському медичному інституті санітарно-гігієнічного факультету. Того ж року санітарно-гігієнічні факультети, крім Києва, створюють у Дніпропетровську, Одесі та Харкові. Створення санїтарно-гігієнічних факультетів зумовлювалось державним характером профілактичної медицини, розширенням сфери її діяльності й, у зв’язку з цим, необхідністю розширення підготовки санітарних лікарів та лікарів-епідеміологів.

Діяльність гігієнічних кафедр Київського медичного інституту була перервана Великою Вітчизняною війною. Лише кафедра загальної гігієни, очолювана професором Баранником, проводила викладання на лікувальному факультеті.

З 1968 року керівництво кафедрою загальної гігієни перейшло до професора Р. Д. Габовича, який завідував нею протягом 11 років. Після нього певний період кафедрою керували доцент Г. О. Степаненко (1979;1981), професор М.І. Омельянець (1981;1986), зараз — професор В. Г. Бардов.

Дещо відокремлено відбулося становлення медичної освіти на теренах Західної України. Так, ще в 1593 році в місті Замості на Львівщині була заснована академія, де у складі чотирьох факультетів був і медичний.

Замойська академія підтримувала тісні зв’язки з медичним факультетом Падуанського університету в Італії, спільно з яким вивчала вплив житлово-побутових умов на захворюваність гуцулів гірських районів Галичини.