Підприємництво у державному секторі країн з розвиненою економікою

Реферат на тему:

" Підприємництво у державному секторі.

країн з розвиненою економікою" .

Державне підприємництво включає в себе механізм націоналізації та денаціоналізації підприємств, порядок створення державою власних підприємств, планування і управління різними формами державних підприємств та ін.

У країнах з розвиненою економікою перехідні відносини мають формальний характер, оскільки державний сектор у них є резуль-татом концентрації та централізації виробництва на вищій стадії і у вищій формі. Державний сектор у розвинених країнах зумовлений закономірностями розвитку однієї з тенденцій усуспільнення ви-робництва (тенденції до укрупнення виробництва через зростання взаємозв'язків його ланок) і тому підпорядковується розвитку то-варних відносин.

Країни з розвинутою ринковою економікою, або промислове розвинуті країни, закріпили своє панівне становище у світовій економіці. Значно збільшився розрив у рівнях економічного та соціального розвитку між ними й країнами, що розвиваються. До цієї підсистеми належить більшість держав — членів Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР). Ця організація створена в 1961 р. і охоплює такі держави: Австралію, Австрію, Бельгію, Велику Британію, Грецію, Данію, Ірландію, Ісландію, Іспанію, Італію, Канаду, Люксембург, Мексику, Нідерланди, Нову Зеландію, Норвегію, Польщу, Португалію, Республіку Корею, СІЛА, Туреччину, Угорщину, Фінляндію, Францію, ФРН, Чехію, Швейцарію, Швецію та Японію.

Більшість цих країн вирізняють високий рівень розвитку продуктивних сил на основі інформа-ційно-технологічного способу виробництва, інтенсивний тип відтворення економіки, всебічний розвиток ринкових сил, підприємництва і конкуренції, досить значний державний сектор в економіці та високий рівень соціального розвитку й добробуту.

Із самого початку в країнах ЄС намагалися визначити оптимальну кількість підприємств, що мають знаходитись у державній власності. Зокрема, Франція, Італія та Великобританія обґрунтували доцільність існування великої кількості державних підприємств, у першу чергу за необхідності монополій. У Німеччині, де перша хвиля приватизації пройшла у 60-х, у 1979 р. у державній власності знаходилось 900 компаній. Великобританія вперше спробувала змінити цю практику в 1979 р., почавши з приватизації державних підприємств, які раніше розглядалися як «природні державні монополії». Після їх приватизації цей досвід набув поширення і серед інших країн Європи.

В ряді країн, і насамперед у США, найважливішою метою державного регулювання в умовах «холодної війни» та гонки озброєнь, які розгорнулися, було нарощування воєнного науково-промислового потенціалу.

Характерною рисою розглядуваного етапу стала націоналізація ряду галузей промисловості й транспорту в багатьох країнах Західної Європи і створення дуже значного державного сектора економіки. Сутність західноєвропейської націоналізації можна показзати на прикладі Великобританії, де лейбористський уряд Еттлі у другій половині 40-х — початку 50-х років націоналізував вугільну промисловість.

Теоретики англійського лейборизму (Дж. Стречі, Е. Кросленд та інші) оголисили лейбористську націоналізацію «наріжним каменем» британського «демократичного соціалізму». Однак у дійсності націоналізація мала цілком практичні цілі, нацважливішою з яких було зниження витрат виробництва провідних корпорацій обробної промисловості (насамперед машинобудування) і, відповідно, підвищення конкурентноспроможності їх продукції. Так, одним з найважливіших елементів витрат виробництва є затрати на енергію і транспортні тарифи, які в Англії на той час визначалися ціною на вугілля. Однак англійське вугілля було найдорожчим у світі.

Ця обставина пояснювалася тим, що в цій найстаршій галузі промисловості переважали дрібні, слабо механізовані, часто напівзатоплені шахти, а тому продуктивність рпаці в 1947 р. перебувала на рівні 1873 р. Галузь потребувала термінової модернізації. Однак шахтовласники не прагнували інвестувати свої кошти в модернізацію, а багато хто з них просто не мав необхідних грошових ресурсів. Тоді на сцену вийшов лейбористський уряд, який націоналізував вугільну промисловість і здійснив її модернізацію за рахунок бюджету, тобто платників податку. В результаті мети було досягнуто: ціна на вугілля, отже, і витрати виробництва обробних галузей різко скоротилися. Іншою характерною рисою перших післявоенних десятиріч стало різке зростання трансфертних платежів, за рахунок яких сплачувалися допомоги безробітним та непрацездатним членам суспільства, будувалося муніципальне житло, вводилося пільгове або медичне обслуговування.

Всі ці заходи широко рекламувалися як характерні ознаки «держави» загального добробуту, зразком якої вважалася Швеція. Однак уже в другій половині 60-х років стало очевидним, що державне втручання в економічне життя перейшло оптимальні межі, значно послабило діяння ринкового механізму, а тому породило ряд серйозних наслідків. Насамперед стало очевидним, що націоналізовані підприємства менш ефективні, ніж приватні та акціонерні фірми. Державні підприємства користувалися фінансовою підтримкою держави, яка брала на себе їх борги і таким чином захищала їх від банкрутства.Інакше кажучи, вони були захищені від впливу жорсткого механізму ринкової конкуренції. По-друге, надмірні трансфертні платежі справляли негативний вплив на розвиток економіки.

З одного боку, надто високі соціальні допомоги підривали стимул до трудової діяльності: значна частина працездатного населення вважала за краще жити на соціальні допомоги, а не заробляти гроші своєю працею. З іншого, — зростання трансфертних платежів вимагало надмірного підвищення прибуткового податку на дрібних і середніх підприємців та податку на прибуток корпорацій, що обмежувало інвестиційні ресурси приватного сектора, підривало заінтересованість в іноваціях та зростанні обсягу виробництва.

Тому в 70-х роках на сцену виходять такі напрями економічної політики, як рейганоміка і тетчеризм, які передбачають реприватизацію державних підприємств, скорочення соціальних програм, зниження податків на підприємців і в кінцевому підсумку — обмеження прямого державного втручання в економічне життя. До того ж нафтові кризи 70-х років, які породили стагфляцію, настійно вимагали проведення жорсткої монетарної антиінфляційної політики. Тому криза у таборі кейнсіанців супроводжувалася зростанням популярності і впливу монетаристів, насамперед чікагської школи М. Фрідмена.

Приватизація у східних землях ФРН почалась зразу ж після об'єднання у 1990 р. Комплексність і плановість приватизації забезпечувались суворим дотриманням протягом п’яти років етапності виконання накреслених завдань. Протягом першого року належало ідентифікувати та оцінити державне майно, визначаючи, що має приватизуватися. На допомогу директорам «старої школи» поставити фахових менеджерів. Протягом другого року — продати все те, що можна було б продати без додаткових заходів щодо перед-приватизаційної підготовки. Підготувати до продажу інші об'єкти (у тому числі шляхом реструктуризації із залученням до вирішення подальшої долі підприєм-ства органів місцевого самоврядування та представників бізнесу), паралельно проводячи маркетинг і безперер-вний пошук нових покупців. Продати підприємства після передприватиза-ційної підготовки (при цьому існувала заборона повернення об'єктів у державну власність, а невиконання умов бізнес-планів тягло за собою накладення великих штрафів).

Як і будь-який переділ власності, східнонімецька приватизація не обминула конфліктів і незадоволення скептиків. Однак вона не була локомотивом економічних перетворень — вищезгадані етапи не відображають навіть повної картини реформування власності, якщо не згадати про неймовірно стрімку інституційну трансформацію у нових землях ФРН. Справді, інвестиційний клімат та умови ведення бізнесу у Східній Німеччині вже через кілька років після об'єднання не відрізнялись від умов ФРН в цілому: стабільна валюта, справно функціонуюча судова система, ринкові закони регулювання природних монополій, економічна по-літика ринкового типу були цілком нормальним явищем на всій території Німеччини. Більше того, держава заохочувала ведення бізнесу в цьому ре-гіоні, надаючи субсидії та інші неринкові стимули. Державний сектор поки що залишається головним в Україні. Його питома вага в загальному обсязі промислового виробництва становить близько 90%. За прогнозами, в економіці України, особливо у промисло­вості, тривалий час існуватимуть два сектори, навіть тоді, коли велика, за сьогоднішньою термінологією, приватизація буде успішно здійснюватися.

На період переходу до ринку у сфері державного підприємництва залишаються: оборонна промисловість і оборона, залізничний, трубо­провідний і авіатранспорт, лінії електроі газомереж, зв’язок, сфера добування і обороту дорогоцінних каменів, металу, стратегічних ма­теріалів і валюти. Держава залишає за собою монополію інвестування цих сфер. Державний статус відповідно зберігатимуть корпорації і ком­панії, які створюватимуться у сфері залізничного транспорту, Морфлоту, телеграфного зв’язку, пошти, й існуючі «Авіалінії України», «Укрріч-флот», «Укрдержстрах, телерадіомовна компанія України, Національне космічне агентство України.

Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій і структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або пере­дача в оренду яких не допускається» було затверджено, що в перелік підприємств, які не підлягають приватизації, входять: майно органів державної влади і управління, майно Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Прикордонних військ, правоохоронних і мит­них органів, об'єкти Національного космічного агентства Українизо­лотий і валютний фонди та запасидержавні матеріальні ресурсиемісійна системапідприємства й установи, що забезпечують випуск та зберігання грошових знаків і цінних паперівтелевізійні та радіотрансляційні центрипідприємства геологічної, картографічної, гідрометеорологічної служби, служби контролю за станом навколишньо­го природного середовищаоб'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов’язані з навчальним та науковим процесамиоб'єкти культури, ми­стецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки тощо загальнонаціонального значенняоб'єкти державних систем стандартизації, метрології та сертифікації продукціїпідприємства по виготовлен­ню та ремонту усіх видів зброї, підприємства, що виробляють вибухові, сильнодіючі речовини та проводять буропідривні роботипідприємства по випуску наркотичних, бактеріологічних, біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобівавтомобільні шляхи загаль­нодержавного користуванняметрополітени, міський електротранспортмагістральні лінії електропередач, нафтоі газопроводи, трубопровідний транспортоб'єкти інженерної інфраструктури та благоустрою містмеліоративні та захисні споруди і водосховищапідприємства, що виго­товляють спирт, вина, лікеро-горілчані виробихлібоприймальні і хлібозаготівельні підприємствапортові спорудипідприємства соляної промисловостіпідприємства з лісовідновленнярибокомбінати.

До май­нових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, передача в оренду яких не допу­скається, належать радіотелевізійні передавальні центри та об'єкти, що становлять загальнодержавну систему зв’язку, магістральні лінії елект­ропередачі, магістральні трубопроводи, магістральні залізниці, авто­мобільні шляхи державного значення, метрополітениводоймища і водогосподарські канали комплексного призначення, гідротехнічні за­хисні спорудиоб'єкти Національного космічного агентствагідроі атомні електростанціїпротирадіаційні споруди та деякі інші об'єкти.

Управління державним сектором економіки в Україні в даний час базується на принципах відновлення галузевого управління з одночас­ним скороченням кількості міністерств, забороною адміністративного втручання в оперативну діяльність підприємств. Взаємовідносини з керівниками державних підприємств регламентуються контрактом з ни­ми. Призначення директорів здебільшого здійснюють міністерства за погодженням з місцевими органами управліннячастина з них затвер­джується місцевими органами управління, які контролюють фінансові результати діяльності підприємств. Водночас вживаються заходи щодо роздержавлення підприємств, перетворення їх у відкриті акціонерні то­вариства. Управління ними здійснюється державою через своїх пред­ставників у довірених товариствах та наглядових радах.

Міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності, затверджують статути підприємств, укла­дають і розривають контракти з керівниками підприємств.

Разом з тим не допускається їх пряме втручання у господарську діяльність підприємств, що є у загальнодержавній власності. Підпри­ємствам, що є у загальнодержавній власності, заборонено передавати безплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам. Загальні принципи і методичні ма­теріали, пов’язані з управлінням майном, що є у загальнодержавній власності, розробляє Міністерство економіки України.

Найм керівника підприємства, що є у загальнодержавній влас­ності, здійснюється шляхом укладання з ним контракту. У контракті передбачаються строки його дії, вимоги до збереження державного май­на, права та обов’язки, відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення, умови оплати праці, показники ефективності використання державного майна і прибутку.

Використана література

• ержавний сектор у розвинених країнах // Цінні папери України. — № 6 (294). — 12 лютого 2004.

• кономіка зарубіжних країн / За ред. А.С. Філіпенко. — К., 2004.