Поетична та прозова мова

Поетична та прозова мова

План

1. Вступ

2. Мова як матеріал літератури

3. Поетична мова: від Аристотеля і до сьогодення

4. Мова літературна і мова поетична

5. Прозова мова: ознака «низького стилю» чи спосіб «кращого розуміння»?

6. Порівняльний аналіз прозової та поетичної мов

7. Висновки

1. Вступ Питанням співвідносності поетичної та прозової мов вчені переймаються вже не одне сторіччя. Вони намагаються зрозуміти чим саме зумовлений той чи інший спосіб висловлювання, як вони взаємодіють, чи є між ними щось спільного, що є «низьким», а що «високим» стилем.

Як відомо, слово «поезія» походить від грец. poieo = творити, створювати; та poiesis = створіння, твір. Звідси ще у Давній Греції цим терміном називали витвір мистецтва. А поняття «проза» вживали у значенні простої, розмовної мови, вільного (неримованого) вираження думок. Проте, зі зміною епох, змінювалося й бачення цієї проблеми. Адже, у зв’язку з розвитком торгової буржуазії, її культурним та ідейним ростом, на основі культури великих міст почали ще більше розвиватися прозові жанри, які в античній свідомості асоціювалися з усім нехудожнім, а, натомість, поетичні жанри, які відігравали провідну роль, поступово знецінювалися. Варто пам’ятати і той факт, що межі поезії та прози не абсолютні і між ними існують поступові переходи. Питання про те, що з цього є істинним мистецтвом залишається відкритим і досі.

У даній роботі звернемо увагу на мову як матеріал літератури. При цьому спробуємо зробити порівняльний аналіз поетичної та прозової мов. Проаналізувати їхні функції та основні риси. Спробуємо розмежувати поняття «мови літературної» та «мови поетичної». А також з’ясувати чим саме спричинене сучасне явище «втечі» письменників від поезії до прози.

2. Мова як матеріал літератури мова література поетичний прозовий Як ми знаємо, слово — це «клітина», «молекула» літературного твору. За Р. Бартом, «слово как особая единица, как некая магическая монада; речь как орудие или средство выражения мысли; письмо как транслитерация устной речи; фраза как логическая, замкнутая в себе самой мера языка…"[3, 487].

В основі мистецтва лежить образ. Кожен із видів мистецтва має власні засоби образотворення: у музики — мелодія, ритм; у малярстві - барви і так далі. У літературі ж маємо — слово. Але це не слово у первинному сенсі, а таке, що, постаючи як образ, міф, у стосунках з іншими словами-образами поступово втрачає своє первинне значення, завдяки чому розгортається в часі, збагачується додатковими, іноді цілком протилежними значеннями, творить як наукову, понятійну сферу, так і сферу мистецьку. Крім того, за Б. Ейхенбаумом, для одного поета слово — це тільки знак, для іншого — знання чи символ, чи, нарешті, заклинання, магія, словом «мы меряем вселенню и царим над стихиями"[6, 324 — 325].

«Но самая главная судьба слова в том, что оно живет во фразе. И живет повторениями"[16, 1].

Отож, можемо говорити про те, що слово, а звідси й мова — є матеріалом літератури. За Ж. П. Сартром, «поэт существует на уровне слов, как художник — на уровне цвета, а музыкант — звука, <�…> и значение словам может придать только их речевое единство, без этого они распадутся на отдельные звуки или росчерки пера"[12, 13].

Але при цьому, за Ю. М. Лотманом, між характером мовної матеріальності та матеріалів інших мистецтв існує суттєва різниця. Якщо фарби, камінь і т. д. до того моменту, як потрапили в руки митцю, соціально індиферентні, вони існують поза відношення до пізнання дійсності. Тобто кожен із цих предметів має певну структуру, але вона дана від природи і не співвідноситься зі суспільними процесами. «Язык в этом смысле представляет особый материал, отмеченный высокой социальной активностью еще до того, как к нему прикоснулась рука художника"[10, 31].

Поняття мови Ю. М. Лотман вживає у його широкому значенні, до неї він відносить вторинні системи, категорії природної та штучної мов. Останню він розуміє як знакову систему, створену людиною і значно спрощену, для обслуговування вузьких сфер діяльності людини.

Мова є матеріалом літератури, а точніше — вона стала матеріалом літератури. Адже для того, щоб мова стала мистецтвом потрібно було, щоб вона відрізнялася від повсякденного мовлення, а відображення дійсності засобами мови з художньою ціллю — від інформаційної.

Отож, надалі мова йтиме про поетичну та прозову мови як різновиди матеріалу літератури.

3. Поетична мова: від Аристотеля і до сьогодення Варто почати з того, що, як було сказано, вже в Давній Греції склалася думка про те, що поетична мова — це своєрідний матеріал, завдяки якому досягається «високе» мистецтво — поезія. Виникнення у давніх греків вузького поняття поезії як ритмічного словесного мистецтва було не випадковим, а історично зумовленим. За Аристотелем, поетові притаманно бути більше творцем фабул, ніж віршових розмірів, бо й поет він у тій мірі, у якій відтворює дійсність, а відтворює він її в дії.

Поетична мова складається зі слів та висловів, а останні в свою чергу діляться на такі частини: «основной звук, слог, союз, имя, глагол, член, флексия, предложение"[1, 104].

Для Аристотеля цінність мовного стилю полягає в тому, щоб бути ясним і не бути низьким. Високий, вільний від грубуватості стиль — це такий, що користується незвичними словами. А незвичними філософ називає діалектизми, метафори, подовження, тобто все, що виходить за межі звичайної мови. Для нього дуже важливим є той момент, щоб усе було до речі. Тільки цього, на думку Аристотеля не можна ані навчитися, ані перейняти у когось іншого — це є ознака обдарованості.

Для Буало поетична мова — це засіб вираження вишуканої форми як чогось самодостатнього, оригінального. Є не припустимою погоня за римою, через яку поетичний твір втрачає свою істинну цінність та значення, але при цьому:

Своим читателям понравиться старайтесь.

О ритме помните, с раз мера не сбивайтесь;

На полкстишия делите так ваш стих, Чтоб смисл цезурою подчеркивался в них[2, 60].

Поетична теорія Буало викликала неабияку цікавість у поетів 18 ст.

Отож, за давньогрецькими уявленнями поетичним ми могли назвати все те, що вважалося великим, значним, патетичним. І хоч разом із поезією в грецькій літературі існувала і художня проза, міфи, перекази, казки, комедії, вони були явищами не стільки поетичними, скільки релігійними, історичними, або ж побутовими. З часом, звісно, ситуація значно змінилася.

За Б. Ейхенбаумом, «стихотворная речь всегда тяготеет к образованию искусственного, замкнутого языка и сопротивляется внесению в нее элементов «просторечия""[7, 30]. Це і є ті усталенні, ще аристотелівські поняття того, якою повинна бути поезія, але сьогодні вони значно змінюються. Поетична мова не тільки додає до себе живе мовлення, створюючи при цьому якийсь новий кодекс, вона змінює темп, ритм, інтонацію. Зокрема, у «зв'язку з крахом символізму як системи виразно постала необхідність створення нових естетичних цінностей, нової поетичної мови"[5, 141]. Слід також відзначити, що саме формалістична концепція поетичної мови (іноді з її сучасними абстракціоністськими і подібними модуляціями), як зазначає Г. К. Білодід, що гальванізується деякими поетами та лінгвістами, сприймається не критично, а навіть подекуди пропагується як певна теоретична й естетична цінність не лише в історичному, а й в сучасному плані. Відомі положення російського символізму знайшли своє відображення в «Тезах» так званого Празького лінгвістичного гуртка, в яких декларується відрив поетичної мови як засобу виразу певних ідей, явищ, певного змісту взагалі - від цього зображуваного. Тобто, питання еволюції поетичної мови справді досить часто піднімаються в історії літератури. Наприклад, в марксистсько-ленінському літературознавстві розгляд поетичної мови як самоцілі, як категорії формальної не залежної від змісту твору і т. д., є однобічним.

Розвиток поетичної мови на тлі літератури соціалістичного реалізму приніс світові нові художні цінності. Тут варто говорити про багату поетичну мову М. Рильського, який як поет-новатор неабияк «проштовхнув» уперед поетичне мистецтво, наповнивши його оригінальною та багатою образністю.

Варто також звернути увагу на структуру поетичної мови, оскільки їй властиво змінюватися та доповнюватися з приходом інших епох. Перш за все, в структурному плані поетична мова являє собою ієрархію елементів, здатних виконувати естетичну функцію, а точніше — це «поэтическая речь — это иерархия понятийно-образных, эмоционально-оценочных, экспрессивных, интонационных и ритмических элементов"[13, 5]. Кожен із цих елементів, за словами Тарасова Л. Ф., має свої змістові та формальні аспекти. Мова, виконуючи естетичну функцію, виступає у формі поетичної мови. Ми можемо представити структуру поетичної мови наступним чином:

1. Лексичний рівень із аспектами: а) образно-лексичним; б) морфолого-лексичним; в) стилістико-лексичним.

2. Синтаксичний рівень із аспектами: а) структурно-інтонаційний; б) функціонально-стилістичним; в) експресивно-стилістичним.

3. Звуковий рівень із аспектами: а) фонетичним; б) фономорфологічним.

4. Ритмічний рівень.

Саме з поетичної мови починається процес сприйняття, так би мовити, розпізнавання художнього тексту, а тому в залежності від міри сприйняття її окремих елементів, залежить глибина розуміння самого тексту. Знання цих рівнів є надзвичайно корисним під час аналізу поетичного твору, але тут про це не йтиме мова тому варто на цьому зупинитися, а, натомість, розглянути інші погляди щодо поетичної мови як такої.

На думку І. Франка, поетична мова — це спосіб висловлення наших смислів, зображення світу таким, який «нам показують його наші змисли"[14, 117]. Тобто, поетична мова — це своєрідна гра смислами: завдяки їй у на з’являється «пахучий виноград», «гірка година» і т. д. Поетична мова — це така, завдяки якій поети викликають у нашій душі конкретне, смислове враження, задля виявлення власних ідей. Як сказав би Ш. Бодлер, поезія створює своєрідний рубіж між першорядним і другорядним розумом, що «навіть найбуржуазніша публіка не здатна вирватися з-під цього деспотичного впливу"[4, 277].

Отож, поетична мова — це не просто сукупність певних прийомів та постійна повторюваність, це — самоціль, яка допомагає відкривати якісь приховані смисли, допомагає нашому розумові абстрагуватися від буденності і трохи пожити у світі фантазій, чи, як сказав би З. Фройд «погратися в гру, завдяки якій автор витворює власний світ"[15].

4.Мова літературна і мова поетична Питання про взаємозв'язок між мовою літературною і мовою поетичною можемо розуміти двояко: тобто, теоретик поетичної мови цікавитиметься тим, як поет пов’язаний нормою літературної мови і чи застосовується ця норма у поезії, а теоретик літературної мови запитає навпаки, чи може бути поетичний твір бути матеріалом для встановлення норм літературної мови. Тому варто розглянути як спільні, так і відмінні риси цих двох мов.

Перш за все, нас цікавить питання: поетична мова є особливим різновидом літературної, чи самостійним структурним утворенням? Ян Мукаржовський відповідає на це таким чином: «Про поетичну мову як різновид літературної мови не можна говорити вже тому, що поетична мова має у своєму розпорядженні з боку лексики, синтаксису тощо усі структурні утворення, а в окремих випадках елементи різних епох розвитку цієї мови…"[11, 425]. Тобто, в літературі існують такі твори, лексичний склад яких відрізняється від структури літературної мови (зокрема вірші письменників-модерністів та постмодерністів, у яких досить часто вживається ненормативна лексика, жаргонне та діалектне мовлення і т. д.).

Отож, поетична мова не є різновидом літературної, проте це не заперечує їхнього тісного взаємозв'язку. На думку Я. Мукаржовського, мова літературна для мови поетичної є тлом, на якому відображається підказана естетичними уявленнями деформація мовних частин твору[11, 426].

Наступне, на що варто звернути увагу — це функціональні відмінності цих двох мов. Функція поетичної мови полягає у максимальній актуалізації мовного висловлювання, натомість, літературна мова найчастіше уникає актуалізації. Якщо в літературній мові на першому місці повідомлення, то в поетичній воно відсувається на задній план. Це ще раз доводить, що поетична мова є самоціллю, вона існує не для того, щоб служити меті повідомлення, а для того, щоб висунути на передній план сам акт вираження, мовлення.

Також варто звернути увагу на прийом виміру послідовностей, який поза поетичною функцією, у мові не використовується. Як зазначав з цього приводу Р. Якобсон, «лише у поезії, де систематично повторюються еквівалентні одиниці"[17, 365], можливий цей прийом. І коли літературна мова базується на озвученні понять, то поетична мова — це своєрідне хитання між звуком та змістом.

Отож, як уже зазначалося, мова поетична — це особлива форма, що має іншу функцію, ніж літературна мова. Тому так само як не можна проголошувати всіх без винятку поетів творцями літературної мови, так і покладати на них відповідальність за той чи інший її стан.

Взаємозв'язок між мовою поетичною та мовою літературною, їхнє взаємо зближення чи віддалення з часом змінює всій характер. Крім того, навіть в один і той самий час, за однієї тієї ж літературної норми взаємозв'язок між ними не може бути однаковим у всіх поетів[11, 440].

Можемо зробити висновок, що поетична мова хоч і є особливої формою мови і має зовсім іншу функцію, проте вона все ж не припиняє перебувати у тісному зв’язку з мовою літературною, адже вони постійно взаємодоповнюють одна одну. Поезія саме завдяки своїй актуалізації збільшує і робить витонченішим уміння поводитися змовою взагалі, вона дає змогу мові значно гнучкіше пристосуватися до нових завдань і багатше диференціювати засоби вираження. З іншого боку, чим більш сталими є норми літературної мови, тим більше є можливостей порушення цих норм, а таким чином у такій мові більше можливостей для поетичної творчості.

5. Прозова мова: ознака «низького стилю» чи спосіб «кращого розуміння»?

Як відомо, проза (лат. prosa, від prosa oratio — пряма, така, що вільно розвивається й рухається, мова) — мовлення не організоване ритмічно, не вритмоване; літературний твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою. Донині не розв’язано питання про формальну організацію художньої прози. Досить поширеною є думка, що за своєю організацією проза не має принципових відмінностей від повсякденного побутового мовлення. Її опоненти небезпідставно стверджують, що в прозових жанрах є своя складна і внутрішньо закономірна структура, яка принципово відрізняється від віршового ритму і при цьому усе ж виводить прозу за межі буденної мови (Г. Флобер, А. Чехов, М. Коцюбинський, Е. Гемінґвей та ін.), вимагаючи від автора не меншої напруги і майстерності, ніж вірш.

Художня своєрідність прози не вичерпується принципами зовнішньої організації мови. У прозі домінують суттєво відмінні способи та форми словесної образності від тих, якими користується поезія. Так, різні види тропів, які здебільшого мають велике значення для організації поетичного мовлення, у прозі посідають куди менш помітне місце. Якщо в поезії джерелом «художньої енергії» є взаємодія, взаємовіддзеркалення словесних вимислів, здійснюване різними формами зіставлення слів (порівняння, метафора, метонімія і т.п.), то для прози найбільш характерною є взаємодія різних мовних планів: мови автора, оповідача, персонажів. Через взаємовіддзеркалення цих мовних планів здійснюється осмислення і оцінка зображуваного.

Художньо-словесна тканина у прозі (порівняно з поезією) постає більш «прозорою», що, здавалось б, відтворює певну життєву реальність безпосередньо. Разом з тим постійно відчутна образна сила митця, майстерність володіння словом, згармонійована точність і ясність мовних планів. Значно більшу роль у прозі відіграє сюжет, послідовний розвиток дії; предметнішими і більш визначеними є характери та обставини.

Проза у сучасному значенні цього слова поєднує водночас уявлення про високе мистецтво та про не-поезію. Звісно проза явище, яке виникло значно пізніше, ніж поезія, так само, як і прозова мова, що дуже довго сприймалася як щось низьке, нехудожнє, побутове. Хоча на перший погляд прозова мова здається простою, у більшості випадків є надзвичайно близькою до повсякденного мовлення, проза все ж естетично складніша за поезію, а її простота вторинна. За Ю. М. Лотманом, художня проза виникла на фоні поетичної системи як її заперечення. Звідси — прозова мова як заперечення поетичної.

На перший погляд все складається: вірші - поетична мова, проза — прозова мова. Але що ж тоді робити з парадоксами типу vers libre? Тоді виникає думка про те, що на поезію та прозу не варто дивитися як на самостійні конструкції, які можуть бути описані без взаємо співвіднесення (поезія — ритмічно організована мова; проза — звичайна мова). Отже прозу та поезію, відповідно — прозову та поетичну мову варто розглядати не як окремі області, а як два полюси, два центри. І тоді не виникатиме питання про те, що є важливішим, яка мова є ознакою високого, а яка низького стилів. Краще говорити про більш чи менш прозових, та більш чи менш поетичних явищах.

Проза не простіша, від поезії, як часто думають. Моделювати художній прозовий текст — завдання значно важче. І, можливо, той перехід сучасних (та й не тільки) письменників до прози спричинено тим, що вони хочуть удосконалити свою майстерність. І у цьому ключі прозова мова — це вияв високого, художнього.

Прозова мова — це так би мовити звільнена від зайвих прикрас мова поетична. І тому ми ще раз можемо підтвердити думку про те, що прозова мова — така, що виникла на противагу поетичній. Прозова мова — це мова метафізична, така, з допомогою якої автор робить своїх персонажів більш реальними.

6. Порівняльний аналіз прозової та поетичної мов

Висновок: поетична та прозова мова — це те, з чого починається література. Вони — два полюси із спільною точкою дотику — оформлення думок, ідей, концепцій автора. Вони мають деякі відмінності, але виконують однакові функції, перш за все естетичну.

7. Висновки Отже як ми вже з’ясували як поетична, так і прозова мова, оскільки вони є різновидом мови як такої взагалі - це матеріал літератури. Саме з поетичної мови починається процес сприйняття, так би мовити, розпізнавання художнього тексту, а тому в залежності від міри сприйняття її окремих елементів, залежить глибина розуміння самого тексту. Знання цих рівнів є надзвичайно корисним під час аналізу поетичного твору. Прозова мова, натомість, допомагає авторові краще «виписувати» своїх персонажів, зображати певні події таким чином, що вони, завдяки наближення прозової мови до буденного, звиклого мовлення, стають близькими, знайомими та улюбленими для читача.

Навіть після аналізу основних ознак, особливостей та функцій прозової та поетичної мов, ми не можемо сказати яка з них є свідченням «високого», а яка «низького» стилів. Більше того, ми не бачимо доцільності постановки такого питання, оскільки ці дві мови тісно взаємопов'язані: якби не було розмовного мовлення — не виникло б поетичної мови, а отже не виникло б прозової як такої. І навіть той факт переходу письменників від поезії до прози — не можна назвати шуканням легшого шляху, адже послуговуватися прозовою мовою, вибудовувати, моделювати прозовий твір значно важче. Це може означати лише те, що для письменника настав такий період, коли він повинен спробувати щось нове, ще більше розвинути свою майстерність, адже справжній митець повинен спробувати в літературі все.

Варто пам’ятати й про те, що межі між поезією та прозою не абсолютні й тому досі не можемо чітко розмежувати прозову ті поетичну мову, та й цього робити немає сенсу, адже ми з таким самим успіхом можемо розглядати одну, співвідносячи її з іншою, і при цьому наші дослідження аж-ніяк не постраждають.

Література:

1. Аристотель Об искусстве поэзии. — М., 1957. — 182 с.

2. Буало Поэтическое искусство. — М., 1957. — 230 с.

3. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика: пер. с фр. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова. — М.: Прогресс, 1989. — 616 с.

4. Бодлер Ш. Проза. — Харків, 2001. — С. 271 — 278.

5. Білодід Г. К. Поетична мова М. Рильського. — К.: Наукова думка, 1965. — С. 82 — 151.

6. Эйхенбаум Б. О литературе. — М.: Советский писатель, 1987. — С. 288 — 413.

7. Эйхенбаум Б. О прозе. О поэзии. — Л.: Художественная литература, 1986. — С. 29 — 37.

8. Компаньйон А. Демон теории. — М., 2001. — С. 113 — 162.

9. Литературная энциклопедия. — М.: Комунистичиская академия, 1930. — Т. 9.

10. Лотман Ю. М. О поэтах и поэзии. — Санкт-Петербург: Искусство — СПБ, 1996. — 846 с.

11. Мукаржовський Я. Мова літературна і мова поетична. В кн.: Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. — Л., 1996. — С. 425 — 445.

12. Сартр Ж. П. Что такое литература? — Минск, 1999. — 448 с.

13. Тарасов Л. Ф. Поэтическая речь. — Х.: Вища школа, 1976. — 140 с.

14. Франко І. Із секретів поетичної творчості. — К.: Радянський письменник, 1969. — С. 116 — 129.

15. Фройд З. Поет і фантазування. В кн.: Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. — Л., 1996. — С. 83 — 90.

16. Шкловский В. О теории прозы. — М.: Советский писатель, 1983. — 384 с.

17. Якобсон Р. Лінгвістика і поетика. В кн.: Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. — Л., 1996. — С. 357 — 377.