Світоглядні орієнтири Миколи Гоголя

Міністерство освіти і науки

Львівський Національний Університет імені І. Франка Факультет культури і мистецтв Кафедри театрознавства і акторської майстерності

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

На тему:

«Світоглядні орієнтири Миколи Гоголя»

Студентки Крижевич Юлії

Групи КМК _- 21

Перевірив

— Львів 2009 ;

План

Вступ М. В. Гоголь: критико-біографічний нарис Висновок

Список використаної літератури

Вступ

«Твори Гоголя зображають духовну міць героїчності простого народу, всю страсну силу і енергію його боротьби з експлуататорськими суспільними відносинами і тим самим роблять його нашим сучасником. Великий письменник апелює до почуття справедливості, в його світі завжди є місце таким духовним цінностям як добро, любов і справедливість. Героям його творів непритаманне пригнічення людської гідності, вони виступають проти несправедливості. Разом з тим Гоголь виступає як письменник — патріот, поетичні образи якого вчать відданості Батьківщині, любові до неї і слугуванню народу», — так пише будь-яка хрестоматія з літератури, але так це чи ні я попробую розібратись. Для цього, щоб краще дізнатися про цього письменника проштудіювала його листи, проглянула телепередачу і навіть заглянула в Інтернет. Адже для мене Гоголь передусім колишня жива людина, із своїми прагненнями і стремліннями. І тому прошу не судити строго, якщо я буду відхилятися від літературної норми, так званого кліше складеного спочатку радянською, а потім сучасною пропагандою. Адже, щоб дослідити світогляд людини потрібно хоча б знайти причини, що саме на неї вплинуло.

Структура аналізу світогляду письменника:

Дати онтологічну характеристику світогляду письменника; залежно від умови загаданої теми розприділити їх на типи (матеріалістичний, ідеалістичний, релігійний або пантеїстичний).

Зазначити як ще можна в загальному охарактеризувати який тип світогляду (індивідуальний чи груповий, науковий, релігійний чи мішаний, буденний чи теоретичний) — притаманний письменнику.

З`ясувати наступні аспекти:

ставлення до природи;

ставлення до членів соціуму (до себе і до тих, хто відгадує, до інших людей і до влади, до соціальних груп, до соціально-економічних класів, до власників на засоби виробництва),

до різних суспільних явищ, до мови, мистецтва і науки).

На основі проведеного аналізу:

виявити чинники, які зумовили ті чи інші аспекти світогляду (або обставини суспільного життя в тому числі особливості історичної епохи);

з`ясувати систему цінностей окремо взятої загадки;

сформулювати смисложиттєві ідеали, що прагне донести загадка;

вивести світоглядну паралель через загадки.

М.В. Гоголь: критико — біографічний нарис

Микола Васильович Гоголь народився 1 квітня (20 березня ст. ст.) 1809 року в містечку Великі Сорочинці, Миргородського повіту, Полтавської губернії. Батьки Гоголя були дворянами, а отже володіли кріпаками — близько 145 душ. Степанов в життєписі Гоголя пише: «…Батько Гоголя виділявся посеред інших місцевих поміщиків своєю освіченістю, літературними і театральними інтересами… Він був автором комедій на українській мові, які ставились на сцені домашнього театру у дальнього родича Гоголів — Д. Трощинського, в його іменні в Кібінцях «. [2, 1] Проте суто радянська пропаганда, адже тут опушений такий не мало важливий факт, як те, що домашній театр складався загалом з «окультурених кріпаків». Вистави не могли іти на українській мові, адже тогочасне дворянство не вживало «мужицького язика» і тим більше слідкувало за модою — навіть російською мовою не говорили, спілкувалися суто французькою. І якщо він навіть і написав на російській мові комедії зі вставками українізмів, то це скоріш свідчило про так звану мало обізнаність у французькій мові. Проте ви можете заперечити: «Як же тоді Пушкін, Тургенєв, які писали лише на російській мові, і тим не менше стали спочатку столичними, а потім вже загальноросійськими письменниками?». В столиці тоді набуває мода на «русское», щоб забезпечити загальноімперську програму відродження Росії. А в провінції зовсім інше становище — модно жити, як європейці, модно говорити по-європейськи. Той же самий Степанов зазначає: «Дитячі роки майбутнього письменника пройшли в батьківському іменні - в селі Василівка. Ще підлітком він познайомився з народним життям, покохав народні казки, пісні, сказання, добре знав побут українського села». Мати Гоголя, яку він іменує «мамонька» Гоголю уваги не приділяла, усю любов він отримав від своєї годувальниці - простої української селянки, яка крім цього привила йому любов до села, до природи, до простих людей.

Гоголь з ранніх років був свідком кризи феодально-кріпацького господарства, що глибоко за фіксується в його підсвідомості. Батьки письменника були змушені пристосовуватись до вимог часу, заводили в своєму іменні винокурні, влаштовували ярмарки для реалізації продуктів, проте постійно потребували грошей, тому позичали та закладали імення, торгували селянами — нерідко розлучаючи сім`ї. Саме тоді годувальниця оповідала Гоголю легенди про вільних козаків, що нікому не коряться і коли-небудь прийдуть і захистять селян від панства.

На той час кожен поважаючий себе дворянин середньої ланки забезпечував виховання своїх дітей в пансіонатах, і Гоголь цьому не виняток в 1818 році поступає в полтавське повітове училище, в якому провчився півтори роки, а потім був прийнятий в Ніжинську гімназію вищих наук. Ніжинський період (1821 — 1828) мав суттєве значення для його ідейного розвитку. Суспільні погляди і художні смаки Гоголя складалися в після воєнну епоху (Вітчизняна війна 1812 року) та революційного руху декабристів.

І хоча Ніжин був віддалений від столиці, проте і тут у гімназії були відчутні революційний відгомін. Гімназисти читали вільнодумні вірші Пушкіна, його оду «Воля», вірші Рилєєва, читали «Полярну Зорю». Серед викладачів гімназії були передові люди, як М. Білоусов, інспектор гімназії і професор римського права. В 1827 році була відкрита справа по звинувачені Білоусова і інших викладачів гімназії в вільнодумстві.

До справи про вільнодумство були притягнені і студенти, які давали свої покази про професорів. Черненко пише: «Гоголь стояв на стороні Білоусова, і давав покази на його користь"[49,2]. «Проте це не зовсім правда, ті студенти, які захищали професора були виключені з гімназії», — пише Олесь Бузина у своїй статті «Українські письменники ХІХ ст. — правда і вигадка», та водночас задає риторичне запитання: «Чому Гоголь закінчив гімназію з відзнакою, якщо він так захищав Білоусова?» [7 -8, 3]. Єдиним залишається той факт, що Гоголь назавжди зберіг про професора добру згадку.

У Гоголя рано розвинувся інтерес до літератури, любов до читання. Вже в шкільні роки він починає збирати бібліотеку, виписує книги. «Я відмовляю собі навіть в крайніх потребах, — пише матері в квітні 1827 році Гоголь — гімназист, — з тим, щоб мати хоча б маленьку можливість підтримати себе в тому стані, в якому я знаходжуся, щоб мати можливість задовольнити мою спрагу бачити і відчувати прекрасне» [67, 5]. В листах він постійно просить присилати батька йому книги. Гоголь любив вірші, а особливо Пушкіна.

Іншим хобі Гоголя був театр. Він приймає участь в усіх постановках студентського театру, пише п'єси, малює декорації.

Вже в гімнастичні роки зростає незадоволення Гоголем марудного життя ніжинських «споживачів», в нього виникають думки про служіння благородній і вищій меті. В 1827 році він пише Висоцькому: «…як важко бути заритим разом з створіннями низького небуття в мовчазне мертве! Ти не знаєш усіх наших споживачів, що живуть у Ніжині. Вони душать корою своєю приземленості, нікчемним самолюбуванням високим статусом. І між ними я вимушений плазувати…"[234, 5]. Думка про майбутнє, про застосування своїх сил для слугування людству захоплює Гоголя. Він перераховує усі посади, він шукає таку службу, де може стати по-справжньому корисним для суспільства.

Ці прекрасні стремління він викладе — в поемі «Ганс Кюхельгартен». Герой якої мучається пошуком ідеалу і прагне покінчити зі світом споживачів.

Юнацькі мрії кликали Гоголя в столицю і улітку 1828 року він закінчив гімназію і їде в Санкт-Петербург.

Гоголь приїхав в Петербург в канун нового, 1829 року і оселився в дешевій квартирці на Гороховій вулиці, де жили дрібні службовці. Роботи найти не міг, а життя в столиці було надто дороге. «я знав бідність…, я звик до морозу, всю зиму проходив у літній шинелі», — напише він матері 2 квітня 1830 року. [300. 5]. По суті веде паразитарний спосіб життя, адже він існує на гроші батьків. У всіх листах він просить прислати йому грошей і обіцяє віддати, коли розбагатіє.

В листопаді 1829 року він знайде роботу в департаменті державного господарства и публічних видавництв, але вже в квітні 1830 року поступив писарем в департамент наділів.

У столиці Гоголь зустрівся з цинізмом і байдужістю: надії, покладені ним на поему «Ганс Кюхельгартен», не здійснились. Видана в 1829 році під псевдонімом «В. Алов», поема не мала успіху була розкритикована в рецензіях в «Московському телеграфі», «Північній бджолі». І навіть Пушкін до якого Гоголь надіслав свої твори мовчав. Гоголь вирішив сам переконатися і піти до нього, проте слуги Пушкіна не пускають на поріг Гоголя. Для Гоголя — це крах, це фіаско, адже це був його кумир, його ідеал. Проте сам Пушкін був далеким від ідеалу: бабій, п’яниця, гультяй і карточний гравець. Гоголь був повністю «обезкровлений». В листах до Висоцького пише: «Пушкін — не той, яким я його уявляв… Як може людина, що творить прекрасне жити не зовсім гідно?» [399, 5].

Цілий рік Гоголь був службовцем в департаменті, та дослужився лише до посади помічника столоначальника. Однак кар'єра його не цікавила. Усі зацікавлення письменника були зосереджені на літературі і мистецтві. Він відвідував Академію мистецтв, займаючись там живописом, продовжувались і його заняття по літературі. Проте тепер він вже не пише мрійливоромантичних поем, а звертається до життя народу, — в його піснях і казках вбачає істинну поезію і творить її в своїх повістях. В листах до матері просить присилати йому звичаї і обряди українських селян, народні повір'я і казки. Він просить написати йому: «…декілька слів про колядки, про Івана Купала, про русалок… Багато сказань повір, анекдотів… Все це для мене цілком цікаво., тут так усіх цікавить усе малоросійське…» , — лист від 30 квітня 1930 року. Усе це потрібно Гоголю для написання «Вечорами на хуторі поблизу Диканьки».

1831 рік для нього найвдаліший — він поступає вчителем історії в Патріотичний інститут (учбовий заклад для доньок офіцерів), та знайомиться з Пушкіним, що перейде в творчу близькість. Пушкін стає для Гоголя творчим наставником.

1831 році виходять у світ «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» одразу звернули на себе увагу яскравістю поетичних кольорів, колоритністю картин української природи. Пушкін після прочитання «Вечорів» писав: «Вони вразили мене. Ось справжня, відверта поезія, без примусова, без жеманства, без чопорства! А місцями, яка поезія! Яка чуттєвість! Усе це так незвично в нашій літературі, що я до сьогодні не відійшов від шоку.»

В «Вечорах» Гоголь створив ліричний образ України, який назавжди ввійшов у літературу. Цей образ розкривається письменником в чудесних, поетично мальовничих пейзажах — і перед усім в зображенні самого характеру народу, його гумору, мужності, душевної краси, свободо прагнення. Згідно Слів Бєлінського: «Це поетичні нариси Малоросії, нариси, наповнені життя і чарівливості. Все, що може дати природа прекрасного, сільське життя простолюдинів чарівливого, усе, що народ може мати оригінального, типового, — усе це райдужними кольорами грає в цих перших поетичних мріях Гоголя. Це була поезія молода, свіжа, що сповнена ароматом, розкішна та п’янка» [141, 5]

У «Вечорах» героєм книги є народ. В представниках народу ми бачимо високі моральні якості - любов до батьківщини, почуття власної гідності, живий і ясний розум, людяність і благородність. Як не дивно в «Вечорах» майже не має опису кріпацтва. Гоголь спеціально опускає цей момент: читачами передусім були дворяни, яким би не сподобалася критика на пригнічення селян, тай сам Гоголь був виходець з цього класу. А іти проти своїх — це завжди рівноцінно зраді.

Гоголь хотів показати народ не приниженим і покірним, а гордим і свобідним, з його внутрішньою красою і силою, з його життєво стверджувальним оптимізмом.

Після опублікування «Вечорів» Гоголь стає знаменитим. А в 1834 році завдяки Плєтнєву отримує посаду професора загальної історії в Петербурзькому університеті, де працює над історією і географією України, та пише географічну працю «Земля і люди». Проте повністю розчарувався в своїй педагогічній діяльності і іде з університету. Результатом науково — викладацької діяльності були статті, присвячені історичній тематиці6 «Про Середньовіччя», «Про викладання загальної історії», «Погляд на утворення Малоросії», «АлМазун» та ін. Ці статті увійшли в збірку «Арабески», що вийшла в 1835 році.

В «Арабесках» Гоголь виступає не тільки з повістями «Невський проспект», «Портрет», «записки божевільного», але й зі статтями по історії і мистецтву. Його цікавить доля різних народів, їхнє історичне минуле, а особливо Україна, над історією якої він посилено працює. Основна об'єднуюча думка «Арабесок» — думка про своєрідність національних культур, їх розвиток. Особливо яскраво це втілено у статті «Про малоросійські пісні», знавцем і збирачем яких він був: «Тільки в останні роки, в ці час стремління до самобутності і до власної народної поезії, звернули на себе увагу малоросійські пісні, які були до цього прихованими від освіченого товариства і які існували лише в народних масах». Саме в народній творчості шукає Гоголь вираз народного характеру, та розгадку історичної долі народу. Історик, каже Гоголь, коли «прагне дізнатись вірний побут, стихії характеру, усі вигини і відтінки почуттів, хвилювань, страждань, веселощів зображуваного народу», — повинен звернутися до народних пісень, що являються живим, розмовним літописом народу. Народ для Гоголя головний герой історії, носій національної свідомості. Ці погляди знайшли своє відображення в повісті «Тарас Бульба», натхненням до якої слугували звичайні думи.

Гоголь під впливом дружби з Пушкіним змінює про нього думку. В статті «Декілька слів про Пушкіна» Гоголь писав: «Пушкін явище надзвичайне і, можливо одиничний прояв російського духу, такий можливо з’явиться через двісті років. В ньому російська природа, російська душа, російська мова, російський характер відобразились в ньому в такій чистоті, в такій очищеній красоті, у якій відображається ландшафт на опуклій поверхні оптичного скла.».

Бєлінський пише: «Пушкін мав сильний вплив на Гоголя не як зразок, якому Гоголь міг вторити, а як художник, що сильно проштовхнув мистецтво і не тільки для себе, а й для інших митців, що започаткував у сфері мистецтва нові шляхи. Основний вплив Пушкіна на Гоголя, «складає не в описі сарафану, але й в самому дусі народу». [605, 5] «Він вже був національний… — пише Гоголь, — Поет навіть може бути національним, коли описує зовсім сторонній світ, проте дивиться на нього очима своєї національної стихії, очима усього народу, коли відчуває і каже так, що співвітчизникам його здається, що вони це відчувають самі».

В 1935 році видає збірку «Миргород» та комедію «Одруження» і комедію «Ревізор», які пише У Василівці, де пробув до осені, а восени їде в Москву. Саме в Москві знайомиться з Бєлінським.

Загалом уся творчість письменника відноситься до 30 — 40 рокам ХІХ ст. Цей період ознаменований поглибленням кризи і розпаду феодально — кріпацьких відносин, загостренням капіталістичних тенденцій розвитку, незадоволенням селянства, та виходом на арену представників інтелігенції. Миколаївське правління жорстоко розправлялося з найменшим проявом протесту. Гоголь обирає мовчазну позицію — він не критикує ні царизм, і не підтримує повстанців, він відмежовується від усього світу: «…щоби народ зі всіма своїми перемогами і впливом на світ пронісся яскраво, в таму ж строї і вбранні, в якому він існував в колишні часи». Саме тоді Гоголь пише свою повість «Тарас Бульба», де зображує боротьбу проти окупантів. Для нього козацтво є носієм славянського начала. Козак для нього — це передусім дух свободи.

Запобігаючи падінню самодержавця державний апарат посилював владу бюрократичної машини, викорчовувало усякий прояв незалежної думки.

В повістях петербурзького циклу Гоголь малює життя великого міста з її гострими соціальними протиріччями, з жахливим контрастом бідності і багацтва. Повсюди наголошуючи, що існує прірва між людиною і Богом. «Господь полишив нас! Письменник глибоко нажаханий тим, що у столиці процвітає проституція, жебрацтво, хабарництво, жорстоке бездушшя і холодний егоїзм панівних класів, непристойне поводження і внутрішня пустота їх представників, з однієї сторони і нікчемність і грубість бідняків з другої сторони, — ось про, що говорить Гоголь в своїх повістях. Гоголь все більше замикається — стає відлюдькуватим, його порятунок це не бали, а церква. Бог для Гоголя живий — він поряд, він рятівне коло, він усе. В статті «Скульптура, живопис і музика», що вміщена в «Арабесках» письменник говорить про ХІХ ст., як про століття «капризів і насолод», коли «спокусливий ланцюг тонких вигадок розкоші» нищить людину. Йому ненависний бездуховний і розбещений характер цього буржуазного століття, його «холодно-жахливий егоїзм», «безсоромність і наглість» «спекулятора».

«Нашому ХІХ ст. давно вже притаманне нудна фізіономія банкіра», — пише Гоголь в «Портреті». Цей меркантильний, торговий дух чужий письменнику, він визначає як гостроту його сатири, так і трагізм сприйняття дійсності.

Після провалу постановки «Ревізора» Гоголь, залишився один на один проти реакційної верхівки дворянства: «…Усі проти мене. Службовці кричать, що для мене нема нічого святого. Поліція проти мене, літератори теж. Тепер я знаю, що означає бути комічним письменником. Незначний прояв істини і проти тебе постають цілі прошарки…». У Гоголя погіршується здоров’я і він їде за кордон (6 липня 18 360). «Письменник сучасний, письменник комічний, письменник звичаїв має подалі бути від своєї батьківщини. Пророку немає слави на батьківщині».

Гоголь іде з імперії в розпал жорстокої реакції, в рік закриття «Телескопу».

Гоголь направляється у Швейцарію, де починає працювати над «Мертвими душами», початими ще в 1835 році у Парижі. Його не покидає ностальгія: «…мені здається, що я в Росії і переді мною усе наше, наші поміщики, наші дворяни, наші офіцери, наші мужики, наші хати — власне, вся наша православна Русь».

В березні він отримує звістку про смерть Пушкіна. «ніякої звістки не можна було отримати гірше з Росії. Вся насолода мого життя, все моя вища насолода зникла разом з ним. Нічого я не приймав без нього. Жодна строчка не писалась без нього…» «Незрозуміла нудьга» гнала Гоголя з Парижу, і березні 1837 року він переїхав у Рим — де прожив два роки.

Але і в Італії він відчуває себе непотрібним: «Жодної строчки я не зміг присвятити я чужому. Нездолимим ланцюгом прикутий я до свого, до наших курних хат, оголений простір вибрав я би замість небес кращих, що привітливо дивитимуться на мене. Чи я можу після цього не кохати батьківщини?». Проте письменник не зважується повернутися у батьківщину.

В Римі Гоголь є у виключно російському колі. Там він зближується з художниками і закохується у Олександра Іванова, часто відвідуючи його майстерню, де той працює над картиною «Об`явлення Христа народу»; вони проводять багато часу разом, сперечаються про мистецтво.

Проте вже 1839 році Гоголь повертається у Росію, для влаштування свої сімейних справ. Через рік знову їде в Італію і влітку 1841 закінчує перший том «Мертвих душ». В жовтні 1841 року повертається в Росію, щоб видати свій твір. Московський цензурний комітет повість відхилив, а петербурзький цензор Никитенко погодився лише з умовою, що буде виключено з неї «повісті про капітана Копейкіна». В травні 1842 року вийшов перший том «Мертвих душ».

В «Мертвих душах» він показав страшну дійсність кріпацької Росії, її панівні класи. «Мертві душі» — це господарі життя. Гоголь змальовує галерею «мертвих душ», відразливих своїм моральною потворністю представників місцевого дворянства.

Останні десятиліття життя письменника було ознаменовано ідейною кризою, та болючими пошуками шляхів і тяжкою виснажливою хворобою. 5 червня 1842 Гоголь разом з поетом Язиковим виїхав за кордон, до Риму. Там він закінчив «Театральний роз'їзд» і направив його у Петербург.

Гоголь подорожує по Європі, проте переважно мешкає у Римі. Проте він починає розуміти, що втрачає зв’язок з Росією, в листі до Бєлінського пише: «Душа моя втомилася, мені здається, що я не знаю Росії, її не має…». Та і робота над другим томом «Мертвих душ не задовольняє письменника, і в липні 1845 року спалює декілька глав».

Ці сумніви в правильності свого шляху являлися результатом різких протиріч у світогляді письменника. Гоголь не уявляє можливостей докорінної перебудови суспільного життя. Він постійно критикує усякі прояви кріпацтва, проте не відмовляється сам від кріпаків. Він виступає проти розкоші, проте користується благами тодішньої цивілізації. Тому сам постійно є об'єктом цькувань і насмішок: «…Великий поет, жаль, що малорос». Так дійсно Гоголь не став ні росіянином (великоросом), ні українцем — він був своєрідним пасивним спостерігачем. Він сам мовчить, говорять лише його герої. Вони ніби потаємні пристрасті письменника, вони оживають і живуть своїм життям. Ось чому Гоголь приймає «літературну аскeзу», відмежовується від світу — адже трагедія Гоголя була його особистою трагедією. Він намагається знайти вихід у релігійно-повчальному перевихованні суспільства. Проте з нього ніякий вихователь і він божеволіє. Крім цього хвороба постійно спустошує його здоров’я, наслідком чого стала смерть — 4 березня 1852 року Гоголь помирає, Похорони письменника перетворились в суспільну демонстрацію. Гріб з тілом Гоголя несли на руках студенти при великому збіговиську людей. На запитання перехожих: «Кого хоронять?» — один із студентів відповів: «Хоронять Гоголя, а ми всі його кровні родичі, а з нами вся Росія!»

Висновок

Звичайно Гоголь суперечлива особистість, проте його вклад у літературу очевидна. Гоголь познайомив імперську еліту з культурою України, саме йому ми завдячуємо відродження фольклору народу; народного духу.

Список використаної літератури

1. Степанов. Н. Л. Гоголь — жизнеописание / Н. Л, Степанов. — Гос. Издво Художественной литературы. — М. 1952

2. Черненко Б. Життєпис Гоголя — відоме і невідоме/ Б. Черненко. — 2 вид. — К.: Факт. 2006 — 346 с (Висока Палиця) ISBN 966 -8226−003

3. Бузина Олесь Українські письменники ХІХ ст. — правда і вигадка/ Олесь Бузина// Бульвар. — 2001. — № 4. — с з

4. Гоголь М. Збірник творів./ М. Гоголь. — 3 изд. — Гос. Изд — во Художественной литературы. М. 1976. — Т.6 — листы.

5. Белинский В. Г. Критика/ В. Г, Белинский. — Соч. В 3-х томах, Т. 3. — М. 1948. — ст. 690