Виховання в сім"ї як першооснова інтелектуального розвитку особистості молодшого школяра

Зміст Вступ Розділ 1. Родина — соціальний інститут формування особистості молодшого школяра

1.1 Родина та її соціальні функції

1.2 Історія родинного виховання в Україні

1.3 Загальні основи сімейного виховання. Усебічне виховання дитини. Про батьківський авторитет

1.4 Специфіка молодшого школяра у різних типах родини (основні вади дітей) Розділ 2. Практика усунення основних вад у розумовому розвитку дитини з неблагополучних родин

2.1 Основні проблеми виховання дитини з неблагополучних родин (на матеріалі роботи Коропецького будинку-інтернату)

2.2 Ігротерапія як метод подолання педагогічної занедбаності молодших школярів в умовах будинку-інтернату

2.3 Експериментальні дослідження та їх ефективність Висновки Список використаних джерел

Вступ

«Діти — живі квіти землі» — так поетично виразив глибоку думку А. М. Горький. А вирощують ці квіти насамперед у родині: батьки самою природою призначені і суспільством уповноважені бути першими вихователями своїх дітей. Саме вони разом зі школою допомагають дітям набратися сил і розуму, освоїти основи людської культури, підготуватися до самостійного життя і праці. У родині закладається фундамент особистості зростаючої людини, і в ній же відбувається його розвиток і становлення як громадянина. метелика, що пурхає над ним, бачить яскраву іграшку — і мама, і папа радіють, коли він, син, радіє… Чим далі, тим більше вступає в дію закономірність: якщо поводження, вчинки маленької людини диктуються тільки його потребами, людина виростає виродком. У нього розвиваються ненормальні, підвищені вимоги до життя і майже усяка відсутність вимог до себе.

Гармонічне виховання особистості можливо тільки при тій умові, коли до потреб — першому, елементарному і навіть у якійсь мері примітивному побуднику людських учинків, людського поводження — приєднується більш сильний, більш тонкий, більш мудрий побудник.

Виховання дітей — найважливіша область нашого життя. Наші діти — це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони будуть діяти історію. Наші діти — це майбутні батьки і матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, гарними батьками і матерями. Але і це — не усі: наші діти — це наша старість. Правильне виховання — це наша щаслива старість, погане виховання — це наше майбутнє горе, це — наші сльози, це — наша провина перед іншими людьми, перед суспільством.

Є десятки, сотні професій, спеціальностей, робіт: один будує залізницю, інший зводить житло, третій вирощує хліб, четвертий лікує людей, п’ятий шиє одяг. Але є найуніверсальніша — найскладніша і найблагородніша робота, єдина для всіх і в той же час своєрідна і неповторна у кожній родині, — це витвір людини.

Відмінною рисою цієї роботи є те, що людина знаходить у ній ні з чим не порівнянне щастя. Продовжуючи рід людський, батько, мати повторюють у дитині самих себе, і від того, наскільки свідомим є це повторення, залежить моральна відповідальність за людину, за його майбутнє. Кожна мить тієї роботи, що називається вихованням, — це витвір майбутнього і погляд у майбутнє.

Виховання дітей — це віддача особливих сил, сил духовних. Людину ми створюємо любов’ю — любов’ю батька до матері і матері до батька, любов’ю батька і матері до людей, глибокою вірою в гідність і красу людини. Прекрасні діти виростають у тих родинах, де мати і батько люблять один одного і разом з тим люблять і поважають людей.

Людина криком сповіщає світ про своє народження, потім починаються його вчинки, починається його поводження. Людина поступово відкриває світ, пізнає його розумом і серцем. Він бачить матір, посміхається їй і його перша незрозуміла думка, якщо тільки можна її назвати думкою, — це відчуття того, що мати (а потім і батько) існують для його радості, для його щастя. Людина піднімається на ноги, бачить квітку і борг. Власне, людське життя починається з того моменту, коли дитина вже робить не те, що хочеться, а те, що треба робити в ім'я загального блага.

Діти, почавши своє життя цілком безпомічними істотами, так багато одержують від батьків, що останні природно породжують у них почуття подяки, любові і свого роду гордості своїми батьком і матір'ю. Не тільки сам по собі відхід, допомога, турбота батьків, але й участь, і ласка їх грають у цьому роль. Діти, що рано осиротіли, що позбавилися чи батька чи мати, часто пізніше, у зрілі роки, почувають гіркоту, тугу від відсутності в їх спогадах пам’яті про батьківську ласку, сімейні радощі, невипробувані синівські почуття і т.п. Навпаки, ті, що випробували щастя, що мали гарне сімейне життям, згадують, що вони, дітьми, вважали мати красунею, незвичайно доброю, а батька — розумним, вмілим і т.п., хоча в той час, коли згадують це, вони можуть вже сказати, що в дійсності мати зовсім не була красунею, а батько був не більш як недурною людиною. Ця ілюзія дитинства свідчить про потребу цього віку, що виявляється притім дуже рано, бачити в тих, хто їм у цей час був усіх дорожче, усілякі якості, які їхня уява може малювати їм. Вони завжди люблять тих, хто любить і поважає їхніх батьків.

Мета цієї роботи — обгрунтувати інтелектуальний розвиток дитини в сім'ї на теперішньому етапі розвитку суспільства і впровадження нових шляхів, умов та методів для підвищення рівня розумового виховання в сім'ї.

Проблема, яку ми поставили — обгрунтувати інтелектуальний розвиток дитини в сім'ї на теперішньому етапі розвитку суспільства і знаходження шляхів для підвищення рівня розумового розвитку.

Завдання, які ми поставили для вирішення в ході роботи:

обґрунтувати системи умов для їх впровадження;

розробити конкретні умови і засоби для підвищення рівня інтелектуального розвитку в сім'ї та для дітей, позбавлених родинного виховання.

Об'єкт — шляхи розумового виховання в сім'ї.

Предмет — шляхи вдосконалення розумового виховання в сім'ї.

Гіпотеза — ігротерапія в умовах будинку-інтернату є дієвим чинником подолання педагогічної занедбаності дітей із неблагополучних сімей і забезпечення їх інтелектуального розвитку.

Уже саме по собі це поняття може стати предметом дискусії. Яку родину в нинішніх умовах варто вважати «нетиповою»? Родину, де дитину виховує одна мати? Чи один батько? Багатодітну? Багатопоколінну? Родину, де виховується дитина-інвалід? Чи може бути, зміни останнього часу привели до того, що «нетиповою» стала так звана нормальна родина: чолові-дружина-діти? І що таке «норма» стосовно до сучасної родини? Дані проблеми є предметом дослідження в цій роботі.

У роботі докладно проаналізовані стихійні і цілеспрямовані впливи дорослих членів родини на дитину, типові помилки батьків.

Вперше піддається системному аналізу таке соціально-педагогічне явище, як «домашнє виховання», що відроджується в нових соціально-економічних умовах; проаналізовані етапи його розвитку, мету, зміст і досвід підготовки фахівців в історичній ретроспективі; визначені вимоги до сучасного домашнього педагога і його підготовці в сучасній Україні. Домашнє виховання — новий напрямок у сучасній освітній системі, ще недостатньо досліджене; у цій області ведуться пошуки найбільш ефективних форм його здійснення, накопичується досвід. У роботі не ставиться мета розкрити виховання соціальних навичок спілкування дитини, включення його в інші, крім сімейного, співтовариства.

Робота складається з передмови, 2 розділів, де приведені, педагогічні ситуації для аналізу, фрагменти з теоретичних джерел із проблем родини, шлюбу, сімейного і домашнього виховання.

Запропонований матеріал буде цікавий студентам педагогічних навчальних закладів, викладачам, батькам і усім, кого цікавлять проблеми родини і виховання дитини.

Дана проблема цілком не розроблена, зокрема, такі аспекти, як нетипова родина, і все це вимагає більш пильної уваги з боку педагогів, батьків, вихователів.

У практичній частині роботи запропонований матеріал діяльності обласного соціально-реабілітаційного центру для дітей і підлітків (із притулком) у системі реабілітації дезадаптованих дітей.

Розділ 1. Родина — соціальний інститут формування особистості

1.1 Родина та її соціальні функції

Родина, з позиції соціологів, являє собою малу соціальну групу, засновану на шлюбному союзі і кревному спорідненні, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною допомогою, моральною відповідальністю. Цей найдавніший інститут людського суспільства пройшов складний шлях розвитку: від родинноплеменних форм гуртожитку, до сучасний форм сімейних відносин.

Шлюб як стійкий союз між чоловіком і жінкою виник у родовому суспільстві. Основа шлюбних відносин породжує права й обов’язки [66, с. 100].

Закордонні соціологи розглядають родину як соціальний інститут лише в тому випадку, якщо вона характеризується трьома основними видами сімейних відносин: шлюбом, батьківством і спорідненням, при відсутності одного з показників використовується поняття «сімейна група».

Слово «шлюб» походить від російського слова «брать». Сімейний союз може бути зареєстрованим чи незареєстрованним (фактичним). Шлюбні відносини, зареєстровані державними установами (у РАГСах, Палацах одруження), називаються цивільними; освітлені релігією — церковними.

Шлюб — явище історичне, він пройшов визначені стадії свого розвитку — від полігамії до одношлюбності.

Урбанізація змінила уклад і ритм життя, що спричинило за собою зміну у сімейних відносинах. Міська родина, не обтяжена веденням великого господарства, орієнтована на самостійність і незалежність, перейшла в наступну фазу свого розвитку. На зміну патріархальній родині прийшла подружня.

Слабка соціальна захищеність, матеріальні труднощі, випробовувані родиною в даний час, привели до скорочення народжуваності в Україні і формуванню нового типу родини — бездітної.

По типу проживання родина підрозділяється на патрилокальну, матрилокальну, неолокальну й унилокальну. Розглянемо кожну з цих форм.

Матрилокальний тип характеризується проживанням родини в будинку дружини, де зятя називали «приймаком». Тривалий період на Русі був розповсюджений патрилокальний тип, при якому дружина після заміжжя оселялася в будинку чоловіка і нарікалася «невісткою».

Нуклеарний тип шлюбних відносин знаходить висвітлення в прагненні молодят жити самостійно, окремо від батьків та інших родичів. Такий тип родини називають неолокальним.

Для сучасної міської родини характерним типом сімейних відносин можна вважати унилокальний тип, при якому чоловіки проживають там, де є можливість спільного проживання, у тому числі знімаючи житло в наймання.

Проведене нами серед молоді соціологічне опитування, показало, що молоді люди, що вступають у шлюбний союз, не засуджують шлюби з розрахунку. Лише 33,3% респондентів засуджують такі шлюби, з розумінням до нього відносяться -50,2%, а 16,5% навіть «хотіли б мати таку можливість».

Сучасні шлюби «постаріли». Середній вік вступаючи до шлюбу за останні 10 років збільшився серед жінок на 2 роки, серед чоловіків — на 5 років. Тенденція, характерна для західних країн, створювати родину, вирішивши професійні, матеріальні, житлові й ін. проблеми, спостерігається й у Україні.

Шлюби в даний час, як правило, різновікові. Звичайно при цьому один із членів шлюбного союзу, частіше старший, бере на себе відповідальність за вирішення економічних, господарсько-побутових та інших проблем. І хоча сімейні психологи, наприклад, Бендлер, вважають оптимальною різницю у віці чоловіків 5−7 років, для сучасних шлюбів характерна різниця в 15−20 років (причому не завжди жінка є молодшою за чоловіка). Зміна суспільних відносин торкнулося і проблем сучасної родини. У практиці сімейних відносин мають місце фіктивні шлюби. У такій зареєстрованій формі шлюб характерний для столиці і великих промислових і культурних центрів Україні, основою їх стає одержання визначених вигод.

Родина — складна багатофункціональна система, вона виконує ряд взаємозалежних функцій. Функція родини — це спосіб прояву активності, життєдіяльності її членів. До функцій варто віднести: економічну, господарсько-побутову, рекреативну чи психологічну, репродуктивну, виховну. Соціолог А. Г. Харчев вважає репродуктивну функцію родини головною суспільною функцією, в основі якої лежить інстинктивне прагнення людини до продовження свого роду. Але роль родини не зводиться до ролі «біологічної» фабрики. Виконуючи цю функцію, родина є відповідальною за фізичний, психічний і інтелектуальний розвиток дитини, вона виступає своєрідним регулятором народжуваності. В даний час демографи відзначають зниження народжуваності на Україні.

Людина здобуває цінність для суспільства тільки тоді, коли вона стає особистістю, і становлення її вимагає цілеспрямованого, систематичного впливу. Саме родина з її постійним і природним характером впливу покликана формувати риси характеру, переконання, погляди, світогляд дитини. Тому виділення виховної функції родини як основної має суспільний сенс.

Для кожної людини родина виконує емоційну і рекреативну функції, що захищають людину від стресових і екстремальних ситуацій. Затишок і тепло домашнього вогнища, реалізація потреби людини в довірливому й емоційному спілкуванні, співчуття, співпереживання, підтримка — усе це дозволяє людині бути більш стійким до умов сучасного неспокійного життя. Сутність і зміст економічної функції складається у веденні не тільки загального господарства, але й в економічній підтримці дітей та інших членів родини в період їхньої непрацездатності.

У період соціально-економічних перетворень у суспільстві змінюються й функції родини. Ведучої в історичному минулому була економічна функція родини, що підкоряє собі всі інші: глава родини — чоловік — був організатором загальної праці, діти рано включалися в життя дорослих. Економічна функція цілком визначала виховну і репродуктивну функції. В даний час економічна функція родини не відмерла, але змінилася. Найбільш повно, на мій погляд, функції сучасної родини представлені фінським педагогом Ю.Хямяляйнен. Виділяючи періоди формування родини, він відзначає, що для кожного етапу сімейних відносин характерні визначені функції, що може бути представлено наступною таблицею.

Таблиця 1.1.

Основні періоди розвитку родини і функції членів родини

Аналізуючи таблицю 1.1., можна зробити висновок, що в різні періоди становлення і розвитку родини функції її членів змінюються.

Зміни відбуваються й у відносинах чоловіків і жінок у родині: їхні взаємини, а також відносини різних поколінь, ступенів споріднення, батьків і дітей різної статі і віку. Тепер важко виділити, хто кого «головніше» і в родині. Змінюється сам тип залежності в родині людей один від одного. Соціологи говорять про те, що чоловічі і жіночі ролі зараз тяжіють до симетрії, змінюється уява про те, як повинні поводитися чоловік і дружина. Соціолог В. Голофаст відзначає наступну тенденцію розвитку відносин у родині: від «ієрархічної» логіки розходжень між статями до логіки індивідуальних особливостей і здібностей, до обліку реального співвідношення сімейних і позасімейних ролей жінки, чоловіка і дитини. Автор стверджує, що відносна автономія кожного в родині, загальне визнання його права на особисті інтереси скріплюють родину.

Соціологи відзначають той факт, що родина особливо чуттєва до всякого роду реформаторських змін державного масштабу, наприклад безробіття, ріст цін і т.д. Так, за даними Держкомстату на початок 1996 року 63% населення мали доходи нижче середнього рівня. В даний час ці цифри мають тенденцію до росту. І.Дементьєва говорить про виникнення нових нетипових проблем виховного характеру внаслідок різних матеріальних і психологічних труднощів, пережитих родиною. Невпевнені в собі батьки перестають бути авторитетом і зразком для наслідування у своїх дітей. Авторитет матері міняється в залежності від сфери її діяльності. Підлітки часом виконують непрестижну, некваліфіковану роботу, але вигідну в грошовому відношенні, і їхній заробіток може наближатися до заробітку батьків, чи навіть перевищувати його. Це один з факторів, що сприяють падінню авторитету батьків в очах підлітка. Подібна тенденція не тільки скорочує виховні можливості родини, але і приводить до зниження інтелектуального потенціалу суспільства.

Крім падіння народжуваності відзначається і такий негативний факт в інституті родини, як збільшення числа розлучень. У ряді робіт розглядаються негативні наслідки розлучень: погіршення виховання дітей, збільшення випадків їхніх психічних захворювань, алкоголізм батьків, руйнування кровно родинних зв’язків, погіршення матеріального становища, дисгармонія відтворення населення (Н.Соловйов, В. Сисенко та ін.).

Вплив розпаду родини на дітей дошкільного віку вивчалося зокрема Т.Гавриловою. Вона виявила, що при порушенні контактів з батьками у дітей виникають найбільш гострі переживання, оскільки для дитини розпад родини — це ламання стійкої сімейної структури, звичних відносин з батьками, конфлікт між прихильністю до батька і матері. Розлучення ставить перед дитиною непосильні для його віку задачі: орієнтацію в новій рольовій структурі без її колишньої визначеності, прийняття нових відносин з розлученими батьками. Діти 2,5 — 3 років реагують на розпад родини плачевно, агресивно, з порушеннями пам’яті, уваги, розладом сну. Цей висновок підтверджується і закордонними дослідниками: емоційне здоров’я дітей безпосередньо зв’язане з існуванням постійно діючого спілкування дитини з обома батьками (А. Матвійчук, О. Ломни). Розлучення породжує в дитини почуття самотності, відчуття власної неповноцінності.

1.2 Історія родинного виховання в Україні

Історія виховання у східних слов’ян сягає в глибоку давнину, у часи відокремлення слов’янської мовної сім'ї від загального індоєвропейського масиву. У V—VI ст. нашої ери завершилося розселення слов’ян і поділ їх на три групи — східну, західну і південну.

Процесові виховання на кожному етапі розвитку суспільства були властиві свій зміст, форми й методи, детерміновані рівнем розвитку продуктивних сил, поділом праці, структурою шлюбних і сімейних відносин.

У період матріархату та екзогамії діти до 5—6 років виховувалися матір'ю. Пізніше хлопчаків передавали в спільні чоловічі житла, дівчаток — у жіночі, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері.

Затвердженням патріархату відбувається перехід від безладних шлюбів до одношлюбної сім'ї — моногамії. Чоловічі і жіночі житла трансформуються в так звані будинки молоді, куди батьки за традицією відправляли дітей на виховання. На цьому етапі моногамна сім'я ще не стала осередком соціалізації дітей.

Метою виховання у східно-слов'янському роді була підготовка сильного і умілого робітника, доброго орача, спритного мисливця, мужнього воїна-захисника своєї землі і жінки-вмілої господарки, знайомої не лише з прядінням і ткацтвом, але яка в разі потреби зуміє дати відсіч ворогу [31, с. 12].

У будинках молоді старші члени роду допомагали підліткам оволодівати навичками й уміннями мисливства, землеробства, передавали їм заповіти предків, ознайомлювали з родовими звичаями й обрядами.

Чітко визначені були народною педагогікою послідовні етапи раннього виховання дітей:

1) період баяння (від народження до 1,5—2 років) — спілкування матері з дитиною, основний засіб — колискова пісня.

Колискові пісні — перші поетичні твори, повернені до дитини. Під їх впливом малюк пізнає звуки рідної мови, починає розуміти звертання до нього матері, окремі явища в оточуючому середовищі.

Колискова пісня не розрахована на стороннього слухача і це надає їй особливої сердечності, ніжності, емоційності, ритмічності.

Перший обов’язок матері — створити умови для спокійного сну дитини. Прийнято вважати, що кіт своїм мурликанням сприяє засипанню дитини і це зробило його попутнім героєм колискових пісень.

Неслухняних дітей попереджували Букою: «Не ходи, там Бука, Бука з'їсть». Таку ж роль виконувала Кобилка. «Ось прийде Кобилка, ось йде Кобилка» і дитина змирялась.

2) період пестування (1,5—2 — 5 років) — з роду виділялися пестуни і пестунки, які виховували дітей, залучали їх в дитячі ігри.

3) період набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5—10 років). Основним засобом виховання була праця — випас худоби, участь у оранці, збирання ягід, плодів. Акцент на виховання працьовитості, формувався культ Землі і Хліба.

Народна педагогіка керувалася принципом: «Чим раніше дитина залучається до праці, тим краще вона буде вихованою». З тих часів дійшло прислів'я: «Синок-сосунок — не вік сосун, через рік — стригун, через два — бігун, через три — ігрун, а там — в хомут».

Завершальним етапом виховання були ініціації — система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність вихованців стати в ранг дорослих.

Значна увага приділялась фізичному і гігієнічному вихованню. Чистота тіла, загартування, харчування, біг, боротьба, стрибки, з часом — їзда верхи, уміння володіти зброєю. Археологія знайомить нас з рукомиями, дитячими гребінцями, стоялками, ходилками, бігунками, малими серпиками тощо.

Крім тарахкалок і свистульок, археологи знаходять глиняні собачки, пташки, фігурки людей, різноманітні іграшки. З раннього дитинства батьки вчили дітей розглядати іграшки — ляльки, розрізняти форму, розмір, колір, відтінки, освоювати співвідношення величин, а з часом користуватися ними. Досить цікаву групу дитячих іграшок представляють писанки. Орнаментовані різними узорами писанки були предметом забави для дітей і в той же час відігравали роль в розвитку почуття прекрасного. Зрозуміло, що велику радість приносили дітям писанки натуральні (розмальовані яйця). Писанки виконували і моральні функції — дитячі конфлікти розв’язувалися шляхом обміну писанками.

У вихованні значна роль відводилась різним іграм, пісням хороводам, під час яких діти імітували окремі трудові операції дорослих.

Набули поширення прислів'я — своєрідні літописи народної педагогічної мудрості. У коротких образних і емоційних прислів'ях виражалися настанови, поради, правила поведінки.

Система виховання будувалася на народних звичаях і обрядах:

— формування поваги до членів сім'ї і людей похилого віку: І «старість до правди коротку дорогу знає»,

— виховання слухняності (демонологічні образи злих і добрих ' духів),

— виховання чемності і пристойності. Прислів'я Шануй батька й матір, не доведеться горювати.

Без матері і сонце не гріє.

— Дай дитині волю, сам будеш в неволі.

Діти — як квіти, поливай — будуть рости.

Хто мас доброго друга, здобуває скарб.

— Мудрим ніхто не родився, а навчився.

— Красивий птах пером, а людина — розумом.

— За рідний край — життя віддай.

— Стій за правду горою, то і люди з тобою.

— Слово не горобець: вилетить — не спіймаєш,

— Хороший пес краще, ніж зла людина.

— П'яний — гірше скаженої собаки.

У розумовому вихованні певна роль належала загадкам. Відгадування загадок вимагало кмітливості, знаходження подібності між предметами, явищами, що розвивало в дітей образно-асоціативне мислення.

З розвитком людського пізнання втрачають свій первісний зміст міфи. Розповіді про персоніфіковані природні сили сприймаються почасти як казки. Так, у складних ситуаціях людям, зокрема дітям, допомагають Сонце, Вітер, Мороз, Вода та ін. Елементарні норми поведінки і вимоги до їх додержання через казку непомітно для самої дитини входили в ії свідомість і ставали внутрішнім надбанням.

Загадки

— Стоїть два кілка, на кілках бочка, на бочці гарбуз, на гарбузі трава. (Людина)

— Дві лисички поруч сидять. (Брови)

— Через межу брат брата не бачить. (Брови)

— Весь світ годую, а сама не їм. (Земля)

— Одне кинув — цілу жменю зібрав. (Зерно)

— Два брюшка, чотири вушка. (Подушка)

— Золоте решето чорних хаток повне. (Соняшник) Розвиток землеробства, рентабельність невеличких господарств, боротьба за земельні наділи сприяли виділенню з великих патріархальних сімей менших, які ставали першими осередками класового феодального суспільства. До речі, східні слов’яни не знали рабовласницького стану в своєму розвитку. Невдовзі виникають нові населені пункти, у яких проживають різні родові общини.

У VIII—IX ст. з’являється територіальна сусідська община. На рівні територіально-сусідської общини виникали нові чинники соціалізації підростаючого покоління, які доповнювали сімейне виховання: дитяче побратимство і посестринство, союзи ровесників, молодіжні товариства, загони отроків-воїнів.

Побратимство і посестринство будувалися не за принципом родинності, а на основі особистих симпатій. Зв’язки, що єднали побратимів, були часто сильніше родинних.

Найстарішим способом братання було укладення союзу між однолітками шляхом обміну жменями землі. Земля символізувала силу взаємної клятви і вірності слову. Зашивали жменю землі в ладанку і носили її на шиї.

Цікаве описання побратимства залишив І. Франко, що спостерігав його серед пастушків в гірських селищах Карпат. Діти брали палку, розрізали її на половинки, робили на них зарубки, в які вкладували декілька зерен, потім з'єднували половинки і, взявшись за палку, вели короткий діалог: «Побратим? — Побратим. — До якого часу? — До гробової дошки!» З цього часу підлітки зверталися один до одного на «ВИ», називали себе побратимами, братами і допомагали один одному у всьому.

Побратимство займало велике місце у вихованні і самовихованні підлітків. Стимулом до чистоти моральних взаємин, критерієм дружби виступала совість і воля побратимів. Вірність клятві формувала поняття про дружбу і честь як вищі моральні якості.

По іншому здійснювалось посестринство. Етнографічні матеріали показують, що акт посестринства приурочували до весни. Дівчата йшли в ліс, вибирали найгарнішу берізку, прикрашали її стрічками, з тонких гілок робили кільце, роблячи на них вінки, які наче росли на дереві. Під берізкою водили хороводи, співали пісень.

Після закінчення хороводу дівчата цілувались через вінок і давали одна одній слово посестринської вірності. В інших місцях прикрашену берізку встановлювали в полі і повторювали в такій же формі ритуал посестринства.

Звичаї побратимства і посестринства знаменували появу нових форм виховання.

Ідеологічною основою виховання була язичницька релігія, яка своїм корінням сягала у часи праслав’янської міфології. Діти разом з дорослими брали участь у народних святах, хоровому співі, церемоніях, які певним чином формували їхню свідомість. Дітей ознайомлювали з статуями богів, зображеннями тогочасних уявлень про будову світу. Значне місце займали розповіді про функції божеств:

Перун — бог грому і дощу.

Сварог — неба.

Дажбог — бог Сонця, світла і вогню.

Велес — бог свійських тварин.

Стрибог — бог вітру тощо.

Дітей залучали до магічних акцій: вчили замовлянь, прохань-звернень до персоніфікованих сил природи — покровителів землеробства і скотарства у слов’ян. Дітей вчили культовим танцям і пісням, залучали до участі в ритмічні хороводи.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями і результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки. Вищим ідеалом добра вважались такі якості, як сила, хоробрість, витримка, самоволодіння. Вимагалось, щоб людина була загартованою, мала сильне тіло і стійку психіку.

Велика увага приділялась фізичному вихованню:

— різноманітні рухи рук, прогини тіла, стрибки,

— релігійні танці, ритміка,

— рухливі ігри.

В процесі виховання особливе значення надавалось дотриманню заборон (табу). Ними визначалось господарське, соціальне життя і поведінка людини. Раціональні за своїм значенням табу (охорона родових угідь, місць гніздування птахів, самок тварин, коли вони вирощують молодняк) виражали заборони як вимоги, що ставились суспільством до його членів, включаючи і дітей, хоч трактування цих вимог окутувалось магічними формами.

Обряди були постійними супутниками життя людини. Ними супроводжувались початок і кінець полювання, польових робіт, урочини, похорони. Обряди виступали як елементи прояву традицій і звичаїв, пов’язаних з соціальною практикою, психологією народу, з його поетичною творчістю.

Велике значення мали билини про руських богатирів Іллю Муромця, Микулу Селяніновича, Добриню Микитовича та ін. Боротьба за справедливу справу, захист своєї землі — основа, руського билинного епосу.

Феодальні відносини вносили докорінні зміни в соціальну сутність виховання. Почав формуватися кодекс нових норм, спрямованих на захист приватної власності: «Чужа нажива — не пожива», «Чужим багатим не станеш» та їм подібні.

Найвищим досягненням раннього, феодального суспільства, а водночас і характерною особливістю його було створення буквенно-звукової графіки письма, яка стала однією з основ виникнення шкільного навчання.

У кінці УПІ та IX ст. у східних слов’ян виникають племінні князівства і союзи: Київська земля, Новгородська земля, сіверська, древлянська, кривичська, уличська та ряд інших.

У 882 р. процес консолідації східнослов'янських князівств і земель завершується виникненням давньоруської держави Київської Русі, для якої характерним було:

1) становлення феодального способу виробництва;

2) розвиток державності;

3) зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя;

4) потреба князівств у грамотному державному апараті, здатному вести облік данини, земельних угідь, запис історичних подій, складати державні акти, здійснювати єдину правову політику і дипломатичні стосунки з іншими країнами;

5) розвиток ремесла і торгівлі, особливо зовнішньої.

Все це посилило потребу в. нових засобах спілкування, сприяло виникненню писемності і шкіл, зростанню духовної культури наших предків.

Історія виникнення у східних слов’ян писемності і школи по-різному висвітлюється вітчизняними і зарубіжними дослідниками. Так, одні твердять про «скіфську відсталість» Русі, інші доводять, що зміни в духовному житті східних слов’ян стали можливими лише із запровадженням християнства на Русі.

Історичні факти спростовують антинаукову сутність цих концепцій. Археологічні дані свідчать, що вже в кінці VIII — на початку IX ст. слов’яни користувались письмовим записом рідною мовою.

Важливим доказом існування писемності до 988 р. є договори Русі з Візантією 912, 945, 971 рр. Цікаво, що в договорі 945 р. передбачена стаття, згідно з якою руські купці повинні приїжджати у Візантію не з печатками, а з грамотами. Отже, князь Ігор повинен був утримувати канцелярію грамотіїв для складання документів руським торговим людям.

Збереглися джерела, що свідчать про проникнення на Русь християнства задовго до часів князя Володимира Святославовича. До офіційного запровадження на Русі християнства вже були зародкові форми язичницьких шкіл, які задовольняли утилітарні потреби київської верхівки, і школи перших християнських общин.

Але треба віддати належне акту хрещення Русі.

В 988 р. християнство стало офіційною релігією Київської Русі. Воно:

а) сприяло консолідації держави, зблизило Русь з багатьма країнами Європи;

б) прилучало Русь до античної культури і науки, техніки, ремесел і підштовхувало розвиток культурно-просвітницької роботи;

в) сприяло розвиткові освіти і шкільництва;

г) сприяло диференціації суспільства на класи. Причини обрання християнства у візантійському варіанті:

1) тільки православна церква є підлеглою світській владі.

Інші релігії не підвладні державним правителям, є автономними і мають свого церковного зверхника, а не світського (наприклад, Папа Римський);

2) високий культурний розвиток Візантії. Князь Володимир хотів поширити серед свого народу книжність, освіту, малярство. Державна церква мусила стати союзником князя в піднесенні культури українського народу;

3) церковнослов’янська мова праслав’ян була доступна широким верствам населення, що створювало сприятливий ґрунт для розвитку письменства.

За виховну мету править добро держави, її зміцнення і розвиток. З приходом у Київ візантійських церковних мужів прищеплюється і в Україні високо розвинене візантійське релігійне та інтелектуальне виховання. Виховання у школах, що з’являються і стають важливими виховними інституціями, набирало не лише релігійного, але й патріотичного, державного характеру.

Київська Русь — колиска братніх народів — була державою високої культури. Сучасники — західні хроністи — називали Київ «прикрасою Сходу», «суперником Константинополя». Широка географія джерел розповсюдження освіти. Вслід за Києвом крупними культурними центрами стали Новгород, Володимир на Клязьмі, Суздаль, Смоленськ, Рязань, Полоцьк, Чернігів, Галич, центри крупних удільних князівств, родові міста Древньої Русі.

Поява письменності була, очевидно, одним з перших Інформаційних вибухів в історії людства. На сході Європи він був пов’язаний з переходом від безписьменної культури східнослов'янських племен до письменної стадії цивілізації ранньофеодальної Руської держави. Успіх цього вибуху багато в чому залежав від того, як була організована і як функціонувала школа, яка підготувала кадри освічених людей, здатних здійснювати цей феномен.

Духовенство, що прибуло з Візантії, готувало місцеві церковні кадри, внаслідок чого поширювались знання і писемність. Було введено літописання.

Суттєвий вплив на поширення писемності в Київській Русі мало проникнення з Болгарії кирило-мефодіївської писемної традиції. Глаголиця замінялась кирилицею (855 р.), що на початках включала 38 літер. Азбука, виявлена в кінці XI ст. на стіні Софійського собору в Києві, є вже модернізованою під слов’янську мову кирилицю, що включала 24 літери. Глаголиця — азбука, що використовувала грецькі букви для слов’янської мови.

Кирилиця — більш пристосована для слов’янської мови (фонетики), модернізована азбука Кирилом (видозмінене грецьке письмо). Вона полегшувала переклад з грецької мови на слов’янську. Близькість нової азбуки до тієї, якою східні слов’яни користувалися раніше, сприяла посиленню мовної спільності єдиної староруської народності і зміцненню зв’язків між літературною і народною мовами.

На Русі слов’янське язичництво, на відміну від язичницької античності, не мало традицій шкільної освіти.

Християнство вимагало нової системи навчання, націленого на залучення до книжності, письмової культури, перш за все необхідних для оволодіння основами християнської догматики.

Якщо давньоруська культура була безписемною, то з прийняттям християнства, з переходом до «книжного вчення» відпала необхідність зберігати у пам’яті набутий попередніми поколіннями суспільно-історичний досвід.

Історичне значення перших шкіл полягає у тому, що вони створювали умови для переходу до нового стану давньоруського шкільництва — «книжного вчення».

Велику роль у поширенні освіти відіграли монастирі, в яких переписувалися книги й організовувались бібліотеки (Києво-Печерська лавра, наприклад). Церкви і монастирі за наказом князя організовували школи, постачали їм учителів, церковні книжки, визначали режим школи. Можна без перебільшення сказати, що кожна нова єпархія ставала новим центром освіти, новий монастир — школою підвищеного типу, а нова церква — початковою школою.

Зібранням книг при Софіївському соборі Ярослав першим започаткував руські бібліотеки і книгосховища. Відомі випадки пожертвувань книг князями і боярами для церков. Літописці про багатьох князів говорили: «церковні статути любив, церкви створював і прикрашав їх святими іконами і книгами наповнював».

Переписування служило єдиним способом розповсюдження книги.

Причини, що сприяли розповсюдженню писемності на Русі:

1) про освіту турбувались не лише і не стільки церковники, а й князівська (світська) влада. 1 ініціатива тут часто була за князями (в той час, коли в Європі освіта в цей час була в руках церкви). Перші школи відкриті в 988 р. Володимиром при Десятинній церкві (300 учнів), 1030 р. Ярославом Мудрим в Новгороді і 1037 р. в Києві (двірцева школа);

2) навчання в школах Давньої Русі проводилось рідною (слов'янською) мовою (а не так, як на Заході — латинню);

3) на Русі великого розповсюдження набрала нова форма освіти — самоосвіта — майже невідома на Заході того часу;

4) школи в Давній Русі були більш доступними для простих людей, хоч, зрозуміло, мова про всеобуч не йде (школи грамоти);

Берестяні грамоти писали горожани, жителі сіл і селищ, мужчини і жінки, дорослі і діти. Зазначено, що грамот, написаних духовними особами, виявилось дуже мало. У передмонгольський період, це на початку XIII століття, у середньому по країні прошарок грамотних серед дорослих людей не опускався нижче або 1% до всього населення країни. У містах він був не нижче 10% від усього населення, або 20% від числа дорослого населення. Верхній рубіж поки що встановити важко.

За цими показниками Древня Русь знаходилася на рівні європейських країн. В даний час населення «держави Рюриковичів» визначається у межах 5—7 млн. чоловік. Звідси витікає, що число грамотних не опускалося нижче 100 тисяч;

5) на відміну від Європи освіта в Давній Русі була доступна для дівчат. В 1086 р. Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві, такі ж школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку (Єфросинія).

Ряд джерел засвідчує високу освіченість жінок, насамперед у князівських верхах. Це піднімало престиж київського двору серед монархів Європи і тому не випадково, наприклад, Ярослав Мудрий через своїх високоосвічених дочок був названий тестем Європи (Ганна — дружина французького короля Генріха, Єлизавета — норвезького короля Гарольда, Анастасія — угорського короля Анджея).

Сестра Володимира Мономаха Євпраксія була імператрицею священної Римської імперії, брала активну участь у політичному житті Західної Європи.

Високоосвіченою була внучка Мономаха Добродея — їй належить перший у Європі написаний жінкою медичний трактат.

Взагалі, поширення християнства дещо поліпшило й морально-правове становище жінок, підняло їх авторитет в очах суспільства;

6) давньоруські школи за своєю організацією були .більш демократичними, тут дисципліна носила більш м’який характер.

В XI столітті — період розквіту Київської Русі, система шкіл була представлена такими основними типами:

а) школа «книжного вчення»,

б) монастирська школа, в) школа грамоти, г) кормильство.

Сутність поняття «книжне вчення» розкрив В. Д. Греков, підкресливши, що це не просто навчання грамоти, а школи, де викладались класичні тоді в Європі 7 «вільних мистецтв».

Школи книжного вчення навчали по книгах, а це розширювало рамки пізнання і можливості освіти. Вони готували своїх вихованців до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.

В 1037 р. при Софійському соборі князь Ярослав Мудрий засновує двірцеву школу підвищеного типу, відкриваючи при ній велику бібліотеку.

Школа Ярослава мала міжнародне значення. При дворі князя виховувались, англійські королевичі Едвін і Едуард, майбутні норвезькі конунги Геральд і Регнвальд, майбутній король Данії Магнус Добрий, угорський королевич Андрій, датський королевич Герман та інші.

Монастирська школа, В 1068 р. ч ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив тут Студійський статут, запозичений у Константинопольського монастиря, що був заснований в 798 р. ідеологом монашества Федором Студитом. Статут передбачав життя монахів в гуртожитку, обов’язкову фізичну працю, відречення від будь-якої власності, сувору дисципліну, навчання шоків грамоті для поглибленого пізнання богослів'я.

При монастирях створювалися школи для навчання грамоті монахів. Процес навчання завершувався самостійним читаням релігійних книг. З цією метою в обов’язок ігуменів входило створення бібліотек для читання.

Судячи з життя святих XI—XIII ст., сутність виховання в монастирських школах полягала, в наставленні монахів, в утриманні, терпінні, змиренні, тілесній безпристрасності, покірності.

Досягались ці цілі шляхом ретельного молитвослов’я, постів, самообмеженням і проповіддю фантастичних чудес і подвигів місцевих угодників. Вступавший до монастиря інок доручався старцю, який намагався привчити його перемагати свої бажання. Для цього спеціально старець наказував йому робити те, до чого у нього не було бажання, бо приборкання своєї волі вважалось джерелом всіх доброчестностей. Система виховання будувалась так, щоб у монахів-учнів не було ні хвилини без діла чи молитви. Правила показували 12 разів молитися вдень, стільки ж ввечері і вночі. За неслухняність чекало духовне покарання, а за більш важкі проступки — і тілесне.

Школа грамоти.

Починаючи з кінця XI—початку XII ст. у пам’ятках давньоруської писемності з’являється поняття «навчання грамоти», під яким розуміли навчання дітей читання, письма, лічби і хорового співу. До речі, термін «школа» увійшов у вжиток на Русі лише в XIV ст. За обсягом знань «навчання грамоти» було рівнозначне елементарній початковій освіті.

Утримувалися школи грамоти на Русі на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступні. Так, більшість берестяних грамот, що їх знайдено в Новгороді, виявлені в садибах бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Мережа шкіл обмежувалась містами, у село письменність проникала повільно.

За тодішніх методі в навчання вчитель під час занять працював з кожним учнем або невеликою групою — 8—10 чоловік.

Писемні пам’ятки підтверджують, що напередодні навчального року батьки запрошували вчителя додому, його зустрічали ласкавим словом і поклоном. Батько, тримаючи сина за руку, передавав його вчителю з проханням навчити уму-разуму. Мати стояла біля дверей і повинна була плакати. Майбутній учень, наближаючись до вчителя, тричі кланявся. Той садив його біля себе і розпочиналось навчання. Перший урок був коротким. Потім батьки пригощали вчителя, дарували буханець хліба і рушник, домовлялись за плату і проводжали його до воріт.

Кормильстдо — це форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Київські князі підбирали кормильців з числа воєвод, знатних бояр, що жили в окремих волостях (зворотна до рицарської системи вассально-сюзеренна залежність). Малолітній княжич відправлявся в інше місто не лише на кормлення, але й на князювання в область, що входила до складу володінь батька. Тому кормильці виступали і як наставники, і як регенти, що управляли за своїх малолітніх вихованців тими містами і землями, які княжичі отримували від батька. Розсилались княжичі дуже рано: іноді у віці 5—7 років. В обов’язки кормильця входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, раннє залучення княжича до державних справ, військового і політичного життя.

Так, Ігор Святославович, герой «Слова о полку Ігоревім», у 8 років брав участь у княжому з'їзді, 5-річний княжич Всеволод Костянтинович в 1215 р. був посланий на чолі озброєного загону. Супроводжувати його могли лише кормильці. Така практика мала ціль — з малих років прилучала княжичів до умов похідного життя.

Не дивлячись на те, що спочатку кормильство сприяло консолідації Київської Русі, воно мало і негативні наслідки. Штучна родинність часто витісняла на другий план родинність кровну, батьки погано знали своїх синів, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці, за батьківський княжий престол.

Високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки, в політичні інтриги і придворні змови. Кормильці і кормильчичі в умовах феодальної роздробленості стали основним знаряддям політичної боротьби боярства з великокняжою владою.

Починаючи з XIII ст. князі заміняють кормильців дядьками. Ця зміна виражала тенденцію княжої влади спочатку обмежити, а потім остаточно знищити небезпечну політичну силу кормильців.

Дядько повинен був бути високоосвіченою людиною. Вони ставали домашніми учителями у сім'ях князів. Княжичі опановували іноземні мови (грецьку, латинь), риторику, діалектику, військову справу тощо.

1.3 Загальні основи сімейного виховання. Усебічне виховання дитини. Про батьківський авторитет Звичайно всі несприятливі явища, що зауважуються в дитини, приписують самій дитині, говорять навіть іноді про уродженій його злостивості, не думаючи і не підозрюючи, що якості дитини є відображенням якостей навколишніх його осіб. Уродженими в дитини можна вважати тільки явища, зв’язані з його темпераментом, тобто тільки ступінь сили і швидкості його міркувань і дій. Потім він переживає імітаційний період, під час якого в нього складаються його мова, усі головні його звички і звичаї, узагалі всі типові його явища. Насправді дитина повинна бути серйозною причиною удосконалювання представників родини, особливо щодо їхньої правдивості, щирості і прямоти: якщо любляча мати стурбована розвитком своєї дитини і зі спостереження знає, як якості останнього складаються з дій і міркувань навколишніх його осіб, то вона безсумнівно стане зірко стежити за усякою своєю дією і словом, уникати усякої сваволі і завжди щадити особистість своєї дитини; цим вона безсумнівно буде сприяти власному своєму удосконалюванню, а повною відповідністю між своїм словом і справою неодмінно привчить і дитини до правдивості, безпосередності і щирості і цим покладе вірна підстава для розвитку морального характеру людини. При вивченні людини й умов його утворення усього глибше складається переконання, наскільки сильне впливають не слова, а дії близьких осіб на дитину, що розвивається, і наскільки любов до праці, робота і правдивість вихователя сприяють моральному розвиткові дитини.