Військово-політичні аспекти ідентифікації інтересів та загроз національної безпеки Російської Федерації

Військово-політичні аспекти ідентифікації інтересів та загроз національної безпеки Російської Федерації

У XXI столітті на фоні триваючого формування геополітичної ситуації йде процес трансформації пріоритетності викликів і загроз світової та національної безпеки. Формування нових міжнародних відносин не може не супроводжуватися боротьбою, конкуренцією за геостратегічний простір, економічні та природні ресурси та прагненням низки держав посилити свій вплив на світову політику. Така тенденція стає причиною зростання небезпеки виникнення нових осередків збройних конфліктів.

Очевидно, що загроза глобальної війни на сучасному етапі є малоймовірною. Водночас, зростає потенціал виникнення непередбачуваного локального конфлікту, здатного до переростання у загальнорегіональний із протистоянням глобальних акторів, в першу чергу Росії та СІЛА.

Метою даної статті є дослідження підходів Російської Федерації до ідентифікації основних інтересів у сфері військово-політичної безпеки та визначення цим суб'єктом ключових загроз військовим інтересам Росії на сучасному етапі. Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань як: проаналізувати основні інтереси РФ у сфері військово-політичної безпеки на сучасному етапі; дослідити основні підходи до визначення загроз реалізації інтересів Росії у військово-політичній сфері; визначити пріоритетні механізми реагування на виклики і загрози РФ у військовополітичній сфері.

На погляд автора, РФ демонструє пріоритетність внутрішніх загроз національній безпеці держави перед зовнішніми. Ane забезпечення цих цілей неможливе без створення сприятливих зовнішніх умов та подальшого забезпечення військово-політичної безпеки країни. До зовнішніх загроз Росії на концептуальному рівні відносяться:

прагнення окремих держав та міждержавних об'єднань принизити роль існуючих механізмів забезпечення міжнародної безпеки, перш за все OOH та ОБСЄ;

укріплення військово-політичних блоків та союзів, перш за все розширення HATO на схід;

можливість появи у безпосередній близькості від російських кордонів іноземних військових баз й значних за розміром військових контингентів;

поширення зброї масового ураження й засобів її доставки;

слабкість інтеграційних процесів у Співдружності Незалежних Держав;

виникнення та ескалація конфліктів поблизу державного кордону РФ й зовнішніх кордонів держав-учасників СНД;

зазіхання на територію Російської Федерації;

небезпека ослаблення політичного, економічного й воєнного впливу Росії в світі.

Загрози національній безпеці Російській Федерації в міжнародній сфері, в першу чергу, вбачаються у спробах інших держав протидіяти укріпленню Росії як одного з центрів впливу у багатополюсному світі, спроби заважати реалізації національних інтересів й послабленні її позицій в Європі, на Близькому Сході, в Закавказзі, Центральній Азії, в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Серйозну загрозу безпеці Російської Федерації складає тероризм, оскільки міжнародний тероризм має цілі по дестабілізації ситуації в Росії.

Все частіше в російських науково-академічних колах можна зустріти акцент на посилення загрози в інформаційній сфері в контексті прагнення низки країн до домінування в світовому інформаційному просторі, витіснення Росії із зовнішнього та внутрішнього інформаційного ринку, а також розробка окремими державами концепції інформаційних воєн, що передбачає створення небезпечного впливу на інформаційні сфери інших країн світу, в тому числі Росії.

У військовій сфері загрозами для Росії відзначаються переважно:

зведений у ранг стратегічної доктрини перехід НАТО до практики силових (військових) дій поза зоною відповідальності блока й без санкцій PB ООН, що загрожує дестабілізацією стратегічної ситуації в світі;

зростаючий технологічний відрив низки ведучих держав й нарощування їх можливостей по створенню озброєнь й військової техніки нового покоління, що створює засади якісно нового етапу гонки озброєнь, корінної зміни форм та способів ведення воєнних дій;

активізація діяльності на території РФ іноземних спецслужб й організацій, що ними використовуються.

Зрозуміло, що для Росії загрози в цій сфері ускладнюються тим, що затягується процес реформування воєнної організації й обороннопромислового комплексу. Як відмічають спеціалісти, на сучасному етапі це проявляється у низькому рівні оперативної та бойової підготовки Збройних сил РФ, інших військ, військових формувань та органів, у неприпустимому зниженні укомплектованості військ сучасними озброєннями, воєнною та спеціальною технікою [1].

Важливим напрямком політики забезпечення національної безпеки Росії є політика попередження воєнної небезпеки, яка має кількісні та якісні характеристики: кількість джерел найбільш небезпечних загроз, їх інтенсивність та характер [2]. До кількісних параметрів загроз відносять чисельність збройних сил й засобів (структур) військового тиску, що наявні у розпорядженні потенційного супротивника або тієї соціальної сили, яка може стати ймовірним супротивником, оснащеність цих сил озброєннями — літками, ракетами, військовими кораблями, артилерійськими стволами, бронетехнікою тощо. Якісні параметри: близькість розташування воєнних баз від російської території, типи військових підрозділів (військові або повітрянодесантні), розміщення цих баз. Важливими визначальними параметрами виступає час, необхідний для зосередження з метою нанесення можливого удару воєнно-морських, авіаційних сухопутних угрупувань, тактика, що використовується ймовірним супротивником. Ще один важливий фактор, що визначає воєнні загрози й інші функції підсистеми військової безпеки — зброя ймовірного супротивника, а також власні озброєння, його сучасні види й типи як комплексний результат науково-технічного прогресу та покращення військового мистецтва.

Вищеперелічені загрози, що визначені Стратегією національної безпеки РФ та Військовою доктриною, визначені у загальній формі, і не вказуються їх чіткі джерела, крім, розширення HAT Она схід. Структура й склад системи воєнної безпеки залежать від прогнозованих воєнних загроз національним інтересам держави, що визначають пріоритетність заходів (політичних, економічних, інформаційних, воєнних), а також реальних (за часом, ресурсами, силі й засобам) завдань забезпечення воєнної безпеки держави Відсутність у доктринальних документах чітких суб'єктивних орієнтирів для забезпечення воєнної безпеки призводить до концептуальної невизначеності для стратегічного й оперативного планування.

В російській науковій літературі, виходячи з такої особливості, переважає оцінка головної військової загрози Росії не з боку «міжнародних терористів», а із Заходу — з боку Сполучених Штатів та їхніх союзників по НАТО. Очевидно, що останнім часом США та Росія все частіше конкурують між собою з питань лідерства у міжнародно-політичній системі. Росія все наполегливіше виступає з ідеєю багатополярності, що де-факто рівнозначно відмові від визнання США одноосібним лідером.

Відзначимо декілька тенденцій, що впливають на визначення загроз РФ. По-перше, в останні роки можна говорити про низку чинників, що свідчать про поновлення гонки озброєнь між Москвою та Вашингтоном. Так, протягом 2000;х років як США, так і Росія перейшли до активного типу ядерного стримування: на додаток до попереднього акценту на невідворотність відплати допускається превентивне використання зброї, включаючи ядерну. На думку російського дослідника Косолапова M., у такий спосіб розширюються не лише гіпотетичні, але й практичні можливості для ведення військового конфлікту між США та РФ [3].

Особливе занепокоєння в цьому контексті викликають у Росії такі американські програми, як система ударних космічних озброєнь PromptGlobalStrike, стратегічна ПРО типу GBI та система дистанційного зондування Землі із високим вирішенням, що розробляється компанією «Локхід». Плани розгортання третього позиційного району американської системи ПРО в Європі були сприйняті в Москві як спроби наблизити американську стратегічну інфраструктуру до державних кордонів Російської Федерації.

Керівництво РФ переконано, що в найближчий час ані Іран, ані Північна Корея, ані інші держави не матимуть можливостей для отримання міжконтинентальних балістичних ракетних систем. Офіційні представники Російської Федерації переконані, що «створення ешелонованої ПРО є спробою Вашингтону досягти абсолютної військової переваги і невипадково Росія опробовує нові засоби подолання ПРО, — вказують російські дослідники Рогов С., Єсин В. та Золотарьов П. — Альтернативою нової гонки озброєнь стратегічних наступальних та оборонних озброєнь може стати лише співробітництво двох країн» [4].

Протягом 2000;х років російська сторона дійсно неодноразово пропонувала євроатлантичним партнерам створити спільну систему ПРО. Наприклад, в інтерв'ю телекомпанїї американської Ен-бі-сі 1 червня 2000 р. тодішній президент РФ Путін В. говорив про можливості створення спільної російсько-американської системи ПРО, яка б мала відбивати ті загрози, що спрямовані проти СІЛА, Росії та їхніх європейських союзників [5]. У розвиток пропозицій російська сторона направила Генеральному секретарю НАТО конкретні пропозиції щодо створення європейської нестратегічної ПРО. На сучасному етапі Москва розглядає проект Росія — НАТО щодо ПРО театру воєнних дій (ТВД) за участі російських систем С-300 та С-400 й американської системи «Петріот» у якості одного із найпріоритетніших напрямків співробітництва із НАТО. На думку російської сторони, подальший розвиток проекту ПРО ТВД безпосередньо залежить від вибору кінцевої конфігурації системи американської ПРО. Якщо не будуть враховані російські пропозиції й занепокоєність, і у такий спосіб буде збережена небезпека підриву або зміни воєнно-стратегічного балансу, вихід на нові форми взаємодії із НАТО у сфері протиракетної оборони стає неможливим.

Американська сторона пропонує у відповідь російській співробітництво у вигляді спільних науково-дослідних робіт в галузі ПРО, обміну інформацією між системами раннього повідомлення двох країн та покращенні можливостей російських та американських систем ПРО для проведення спільних операцій.

Із висловлювань офіційних осіб РФ можна зробити висновок, що занепокоєння у Росії викликає не розміщення десятка протиракет в Польщі, які в цілому не змінюють співвідношення стратегічних сил між Росією та СІЛА, в Москві стурбовані тим, що третій позиційний район — це лише початок розгортання американської стратегічної ПРО вздовж російських кордонів [6].

Відповідно до заяви президента Росії Д. Медведева під час звернення до Федеральних зборів, у якості відповіді на американські спроби розгорнути в Європі елементи глобальної ПРО російська сторона утримається від реформування ракетної дивізії РВСП (60 МБР класу РС-18,360 стратегічних боєголовок). «Крім того, для нейтралізації, у разі необхідності, системи ПРО, в Калінінградській області буде розгорнутий ракетний комплекс „Іскандер“, — підкреслив президент. Природно, що ми передбачаємо використання в цих цілях й ресурсів Військово-морського флоту Росії». При цьому російський лідер наголошує, що ці засоби є вимушеними, Росія налаштована на позитивне співробітництво й прагне діяти проти спільних загроз спільними діями. У такий спосіб, на думку автора, підкреслюється не лише джерело небезпеки для Росії з боку дій США в сфері стратегічних озброєнь, а ще раз наголошується на потенціалі РФ на рівних вирішувати проблеми міжнародної безпеки у якості центру сили світової політики.

В тісній прив’язці із проблемою гонки озброєнь можна розглядати і проблеми поширення ядерної зброї й ядерного тероризму у якості джерела небезпек для Російської Федерації. Ведучі експерти все ще наголошують на високому рівні небезпеки створення терактів із використанням ядерної зброї.

Північнокорейська ядерна програма викликає занепокоєння як з боку США, так і з боку Росії. Приклад Північної Кореї продемонстрував як країна може розвивати атомну енергетику, а потім — вийти з ДНЯЗ із дотриманням всіх формальних процедур. Виникає питання про необхідність реформування X статті Договору.

Однією з країн, що викликає занепокоєність, є Іран. Іранська проблема в сучасній військово-політичній ситуації є багаторівневою. В контексті загрози для Російської Федерації більшу небезпеку викликає потенціал ірано-американської війни на зразок іракської компанії.

Для РФ вбачається небезпекою зростання напруженості щодо ядерного розповсюдження в проблемних країнах (Ірак, Афганістан, Іран, КНДР) поблизу території Росії або в регіонах із високою стратегічною зацікавленістю самої Росії (Центральна Азія, наприклад) та джерело загрози з їх боку у формі «війни з тероризмом» для США. Враховуючи, той факт, що навіть розгортання третього позиційного району ПРО США в Європі аргументується небезпекою саме від проблемних країн, створюється низка загрозливих і напружених моментів у російсько-американських відносинах в тому числі.

Американські дослідники в зв’язку з цим відмічають доволі суперечливий характер російської зовнішньої політики. Так, що стосується Ірану, як зазначає професор М. Кац з Університету Джорджа Мейсона, Москва скористалася напруженням у ірано-американських відносинах для укріплення російсько-іранських зв’язків. Росія сприяє Ірану в його роботах в галузі ядерної енергії, й продає Тегерану озброєння (разом із Китаєм), а також прагне пом’якшити в PB OOH й загальмувати введення санкцій проти Ірану, що пропонують США та трійка ЄС. Зауважимо, що Іран виявляється доволі складним партнером для Росії. Так, Тегеран відмовився прийняти план Путіна щодо врегулювання іранської ядерної кризи, який передбачав, щоб Росія стала постачальником збагаченого урану для іранської ядерної програми. Очевидно, що Росія не хоче, щоб США й Ізраїль завдавали ударів по іранським ядерним об'єктам, але і не має бажання продавати Ірану свою зенітно-ракетну систему С-300, чого прагне Іран. Крім того, Москва не хотіла б завдати шкоди тісному співробітництву, що встановилося між Росією та Ізраїлем, особливо в сфері безпеки. І, нарешті, Росія не бажає й ірано-американського зближення, тому що це може призвести до закупок Іраном озброєнь і ядерного обладнання не у Росії, а в США. Відзначимо ще одну обставину, Сполучені Штати могли б посприяти будівництву трубопроводів для транспортування нафти та газу з Каспійського басейну територією Ірану (що призведе до скорочення російських прибутків від транзиту енергоресурсів, а також впливу Росії в цьому регіоні) й ще менше потребуватиме Росії «для підтримки контактів з Іраном».

Вищезазначені тенденції вказують на те, що альтернативою процесу розповсюдження ядерної зброї є виконання ядерними державами своїх обов’язків в рамках ст. УІ ДНЯЗ — поступове просування до ядерного роззброєння. На початку 2007 р. низка ведучих американських експертів запропонували «дорожню карту до без’ядерного світу» — поступове просування до радикального скорочення ядерних арсеналів. Навесні 2008 р. проекти повного ядерного роззброєння підтримали і лідери країн Західної Європи — Франції, Великобританії, Нідерландів. Росія та KHP стали на більш обережну позицію: Росія, Китай і тим більше нові ядерні держави не підуть по шляху ядерного роззброєння, якщо таке просування збільшуватиме для них загрозу з огляду на переваги США та їх союзників по НАТО, Японії, Південної Кореї в інших сферах, у сфері новітніх високоточних систем з опорою на космічні інформаційні системи.

Другою тенденцією в сфері визначення загроз РФ є поширення гонки озброєнь на фоні деградації режимів контролю над озброєннями та процесами зміни співвідношення звичайних озброєнь в Європі. Росія і США практично припинили віршувати нагальні проблеми в сфері контролю над озброєннями, як стратегічними, так і звичайними.

У 2009 р. завершується термін дії радянсько-американського Договору CHO-I та СНО-2; у 2012 р. — російсько-американського Договору СНП. Після цих документів не залишається жодного, який би регулював обмеження та удосконалення Росією та США власних ядерних потенціалів. Після одностороннього виходу США з Договору по ПРО був ліквідований режим контролю над стратегічними оборонними озброєннями, включаючи й ті домовленості по ПРО, які були підписані Москвою та Вашингтоном після 1972 р. Сильної шкоди завдано режиму контролю над ядерними випробуваннями через відмову американської сторони ратифікувати Договір про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань. 12 грудня 2007 р. Росія, відповідно до наказу Президента РФ від 14 липня 2007 p., припинила участь в Договорі про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ), як наслідок нератифікації цього Договору 1999 р. США та країнами-членами НАТО. Так, внаслідок розширення Альянсу «групові» обмеження попереднього варіанту ДЗЗСЄ були перевищені на 5992 бойових танка, 9882 ББМ, 51 111 артилерійських одиниць, 1497 бойових літаків та 531 ударний гелікоптер.

В російській політико-академічній еліті питання співвідношення сил Росії та НАТО, Росії та США активно обговорюється, і переважна більшість російських експертів переконана у стабільності стратегічного балансу між Російською Федерацією та Сполученими Штатами. Хоча і широко поширене переконання у значній конвенціональній перевазі США та HATO над Росією в Європі. Відбувається зміна контексту взаємин Росії та США у військово-політичній сфері: наприклад, недотримання НАТО відмови від «додаткового постійного розміщення суттєвих бойових сил» на територіях нових членів Альянсу [7].

Так, підтвердженням цьому є створення військових баз США в Болгарії та Румунії. Основною функцією нових американських баз в Болгарії передбачається спрощення перенаправлення військ в зони конфліктів на пострадянському просторі [8]. Європейське командування передбачає, що східноєвропейська загальновійськова тактична багатонаціональна група в Румунії сприятиме покращенню планування, координації й співробітництва в галузі безпеки та взаємодії союзників на території Євразії та Кавказького регіону.

Крім іншого, проникнення США на Кавказ також вже є реальністю: в рамках програми «Підтримка і стабільність» Європейського командування збройним силам Грузії (Georgia Sustainment and Stability Operatioans Program) була надана значна військова допомога — формально для забезпечення участі грузинських ЗС у складі коаліційних сил в Іраку. У 2007 р. Грузія вийшла на перше місце серед отримувачів американської воєнної допомоги на пострадянському просторі, отримавши загалом американського обладнання, майна та озброєнь на суму 25,1 млн долл. США [5].

Ще одним прикладом проникнення Європейського командування в регіон Кавказу й Центральної Азії є ініціатива «Каспійська варта», в рамках якої США надають військову допомогу збройним силам Азербайджану й Казахстану. Ця допомога включає в себе навчання спеціалістів, постачання обладнання, модернізацію суден та засобів зв’язку.

В країнах Балтії в інтересах американських ВПС передбачається використання літовищ. На деяких з них вже проведені роботи по адаптації їх до стандартів НАТО, а також щодо підготовки ВПС для прийому важких військово-транспортних літаків. В рамках реалізації програми «Балнет» розгорнуті та введені в експлуатацію регіональний (Кармєлава, Литва) та національний Центри системи повітряного простору й управління повітряним рухом. Вони оснащені американською багатофункціональною РЛС An/TPS-117, що здатна винаходити та супроводжувати до 800 повітряних цілей одночасно на відстані 370 км. [9].

Таким чином, очевидно, що Російською Федерацією проблема вбачається в тому, що американська військова інфраструктура наближається до державного кордону РФ, у такий спосіб піддається ерозії та буферна зона, яка з’явилася після завершення «холодної війни» між американськими та російськими воєнними структурами. Важливо, що за такої розстановки сил, і конфлікт у Південній Осетії 2008 р. став тому підтвердженням, американські військові проти своєї волі можуть бути втягнуті у збройні конфлікти, які суперечать американським національним інтересам.

Другим аспектом даної проблеми є активізація країн Заходу, особливо США, щодо проникнення й укріплення на пострадянському просторі, що викликає протидію Росії, яка офіційно проголошує даний простір зоною життєвоважливих інтересів і має право відстоювати їх тут у відповідності до власної ідентифікації загроз від тих процесів, що відбуваються тут.

Третім важливим аспектом посилення американської військової присутності або їх союзників поблизу кордонів Росії є те, що практично всі угрупування російських військ та сил, важливі адміністративні та економічні об'єкти знаходяться в межах досягнення військової інфраструктури країн Заходу. Поки що виключення складають кордон з Бєларуссю та Україною. Як зазначає президент Академії геополітичних проблем генерал-полковник Івашов Л., мова йде про «затягування петлі анаконди» навколо Росії [10].

Автор вважає, що Сполучені Штати і НАТО в цілому мають необхідний потенціал, але не мають намірів (в силу різних причин) вести широкомасштабну війну із Росією. He здатні вони і до ведення тривалої локальної війни, не говорячи про війну з ядерною державою. В той же час очевидно, що військово-політичне керівництво США висловлює занепокоєність відродженням російської економічної і політичної сили.

Окремою частиною воєнної політики Російської Федерації виступає низка проблем військового будівництва та реформування. Останнім часом все більше в російських військово-політичних колах акцент ставиться на той факт, що загрози Російській Федерації з повітряно-космічного простору є найбільш вагомими у загальній системі її воєнної безпеки. Це пов’язано із зміною змісту збройної боротьби. Її основою становляться дії сил повітряного нападу всіх видів базування при всебічному їх забезпеченні з космосу й інтегрованій системі управління [11]. Саме тому в розбудові збройних сил ведучих держав світу сформувалася стала тенденція пріоритетного розвитку сил та засобів повітряно-космічного нападу. Для Російської Федерації небезпека повітряно-космічного нападу поглиблюється особливостями її геостратегічного положення. Сучасний стан елементів системи повітряно-космічної оборони Росії оцінюються як критичний і потребує негайного вирішення. В цьому руслі прийнята «Концепція повітряно-космічної оборони РФ до 2016 року й наступний період» передбачає крім покращення координації та оснащення даної сфери військової політики й активізацію діяльності по об'єднанню ППО частин в рамках пострадянського простору, ОД КБ, KCOP зокрема. З військово-політичної точки зору на сучасному етапі в Росії повітряно-космічна оборона розглядається одним з найважливіших факторів забезпечення стратегічної стабільності, стримування ймовірних супротивників від розв’язування збройних конфліктів, попередження їх ескалації та переростання у війну із застосуванням звичайної та ядерної зброї.

Великою групою загроз і небезпек військово-політичного характеру є територіальні проблеми Російської Федерації, що носять стратегічний характер, а також дезінтеграція СНД й відрив пострадянських держав від Росії шляхом створення регіональних систем безпеки без участі Росії.

Росія стурбована американським проникненням в ті регіони, які розглядаються російською елітою як традиційні зони життєво важливих інтересів, перш за все мова йде про пострадянський простір. Сполучені Штати ж, в свою чергу, вбачають останнім часом тенденції до розширення російської присутності у «близькому зарубіжжі» свідоцтвом того, що «імперія наносить удар у відповідь». Загрозливою автором вбачається відсутність режиму взаємодії по регіональним аспектам між Росією та США, Росією та Європейським Союзом, при чому це негативно впливає на воєнно-політичну обстановку в Євразії в цілому.

Сполучені Штати й ЄС не є єдиними акторами, що мають свої інтереси щодо складових пострадянського простору. Останнім часом все активніше проводить свою політику проникнення в Центральну Азію Китай, Туреччина, Індія.

Разом з тим наголосимо, що в пострадянському просторі у Росії є як союзники (успіхи з просування ОДКБ, СврАзЕЄ тощо), так і супротивники. Російська сторона все наполегливіше вказує на курс окремих пострадянських правлячих кіл на перетворення цих країн у «прифронтові держави» з тим, щоб, з одного боку, забезпечити мобілізацію своїх суспільств під антиросійськими гаслами, з іншого — довести Вашингтону та Брюсселю свою корисність у якості бар'єру на шляху «російського експансіонізму». Такими сприймаються сформований у І997 р. ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), Співдружність демократичного вибору (СДВ) (Співтовариство демократій балто-чорноморсько-каспійського регіону), створена 2 грудня 2005 р. в Києві. Членами Співдружності стали Україна, Грузія, Молдова, Румунія, Литва, Латвія, Естонія, Македонія. Росія розцінює діяльність СД В у якості реінтеграції санітарного кордону, а після виступу тодішнього віце-президента США Д. Чейні на другому саміті Співдружності у Вільнюсі 4 травня 2006р., який заявив, що РФ має або приєднатися до «системи», або стати ворогом, Росія розглядає Співдружність як структуру, яка набуває ознак воєнного блоку проти Росії. В російських джерелах в цьому контексті наводиться приклад надання офіційним Києвом військово-технічної допомоги Tбілісі, що, на думку російських кіл, фактично перетворює Україну на учасника конфлікту на Південному Кавказі проти Росії [12]. Наслідком цих подій стало нове загострення російсько-українських відносин в усіх сферах.

Очевидно, що американське військове проникнення на пострадянський простір викликає закономірну занепокоєність у Росії. Зрозуміло, що у ситуації фактичного замкнення по периметру російських кордонів американськими силами та силами їх союзників, Москва все більше наголошує на різкій позиції щодо вступу У країни та Грузії до євроатлантичних структур. Як заявив в інтерв'ю газеті «Ізвєстія» секретар Ради безпеки РФ Патрушев М., «за нашими оцінками, США і НАТО проводять курс на досягнення військово-стратегічної переваги над Росією. Грузія й особливо Україна у випадку їхнього вступу в Альянс можуть стати зручним плацдармом для розгортання великих ударних сухопутних, авіаційних та воєнно-морських угрупувань, оснащених високоточною й тактичною ядерною зброєю. Потенційне розміщення на території України таких озброєнь надає їм стратегічний характер, оскільки в зоні ураження опиняться критично важливі воєнні та економічні об'єкти у європейській частині Росії, включаючи елементи державного та військового управління» [13].

Така постановка питання виключає можливість безпроблемного й швидкого вступу України до НАТО. А Україна, в свою чергу, потребує глибинного аналізу наслідків вступу до НАТО на сучасному етапі з урахуванням того, що європейські члени НАТО сьогодні не готові шкодити власним відносинам із Росією заради ще одного союзника США в Альянсі, що продемонстрував саміт НАТО в Бухаресті (грудень 2008 p.).

Проблема територій та загрози військової безпеки Російської Федерації на сучасному етапі все тісніше ув’язуються із питання забезпечення національної енергетичної безпеки. У «Стратегії національної безпеки РФ» від 12 травня 2009 р. зазначається, що в довготривалій перспективі у світі загостриться конкуренція за контроль над енергетичними ресурсами. У розділі «Стратегії» «Сучасний світ та Росія: стан й тенденції розвитку» перераховані регіони, в яких протистояння, в тому числі у військовій формі, може стати особливо помітним: Близький Схід, шельф Баренцева моря та в інші райони Арктики, басейн Каспійського моря та Центральна Азія [13]. Далі зазначається, що не виключені вирішення проблем, що виникають, із застосуванням воєнної сили — може бути порушений баланс сил поблизу кордонів РФ та кордонів її союзників.

Таким чином, вперше в «Стратегії національної безпеки РФ» теза про можливе застосування воєнної сили для відстоювання національних енергетичних інтересів отримала офіційне закріплення.

В практичній площині зазначені у «Стратегії» регіони все більше привертають увагу в контексті територіальної проблематики. Так, Арктичний регіон на сучасному етапі все більше привертає увагу з боку Росії, США та окремих західних країн. Це пов’язано із унікальним географічним розташуванням, що має стратегічне значення, а також значними запасами вуглеводнів — близько 13% світових нерозвіданих запасів нафти і ЗО % оціночних світових запасів газу, вже зараз видобувається 90% нікелю і кобальту, 60% міді, 96% платиноїдів і 100% апатитового концентрату [14]. Крім того, Арктика має військово-стратегічне значення: через її територію проходять найкоротші морські та повітряні маршрути, що поєднують Північну Америку та Євразію. Саме тому відбувається зростання активності приарктичних держав.

Все більших обертів набувають процеси мілітаризації Арктики: спочатку про це заявила НАТО, а згодом і Росія. Наприкінці березня 2009 р. був виданий документ «Основи державної політики Росії в Арктиці на період до 2020 р. і на подальшу перспективу», прийнятий 18 вересня 2008р. В ньому зазначається, що в сфері воєнної безпеки, захисту й охорони державного кордону РФ необхідно створити угрупування військ загального призначення Збройних сил РФ, інших військ, військових формувань та органів, в першу чергу прикордонних органів, в Арктичній зоні РФ, здатних забезпечити воєнну безпеку в різних умовах воєнно-політичної обстановки.

Однією із ключових характеристик Арктичного регіону є його високий конфліктний потенціал. До тепер не вирішений територіальний спір між Росією та США у зв’язку з розділом арктичних володінь та економічної зони в Беринговому морі (у 1992 р. Конгрес США ратифікував й вважає таким, що вступив в дію, а Держдума РФ не ратифікувала й вважає недійсною угоду 1990р, яка встановлює лінію Бейкера-ІПеварнадзе по розподілу Берингова моря). Норвегія та низка інших держав, включаючи Росію, дотримуються різних точок зору щодо архіпелагу Шпіцберген та щодо кордону економічної зони навколо нього. До кінця неврегульовані територіальні розходження між Канадою та Данією, Данією та Росією, Росією та Канадою. При цьому Данія та Канада активно здійснюють буріння глибоководних свердловин й складання власних карт арктичних секторів.

Росія була не першою країною, яка заявила про свій намір направити військові формування до Арктики. 29 січня 2009 р. генеральний секретар НАТО Яап де Xoon Схеффер на зустрічі із командним складом НАТО у Рейк’явіку заявив, що в умовах потепління клімату та відкриття нових транспортних шляхів Альянс потребуватиме військової присутності в Арктиці, причому очікувати військового конфлікту в Арктиці - це остання справа, але там буде військова присутність; в березні 2009 р. канадські ЗС почали підготовку до створення потужного військового з'єднання (100 військових дислокованих у селищі Йєллоунайф), спеціально призначеного для операцій в Арктиці.

В березні 2008 р. в доповіді Верховного представника ЄС з питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки Х. Солани, мова йшла про те, що європейським країнам необхідно готуватися до конфліктів із Росією через енергоресурси Арктики. Дивною виглядає позиція Норвегії, яка висловила розуміння щодо планів розміщення російського військового угрупування в Арктиці, і запропонувала в особі міністра закордонних справ Тувальда Столтенберга формування сил розгортання в рамках СЗППБ Північної ради, що була висловлена у лютому 2009 р. на засіданні Ради міністрів Північних країн. Створення військового угрупування цих країн знайшло підтримку серед міністрів закордонних справ держав Північної ради. Як передбачається основу сил розгортання складатимуть добре підготовлені та оснащені військово-повітряні та військово-морські сили Данії, Норвегії і Швеції, які на постійній основі патрулюватимуть повітряні та морські кордони, а також здійснюватимуть моніторинг над Арктикою. Очевидно, що такий підхід країн Північної Європи ставить питання про перспективи оновленого формату співробітництва із Росією в рамках «Північного виміру».

Поширеним підходом серед російських дослідників є створення системи регіональної безпеки в Арктиці, наприклад Балтійського союзу, який міг би відіграти роль нової кооперативної системи безпеки в Європі й укріпити позиції Росії на європейській Півночі. Протилежну тенденцію складають дискусії про можливості вступу Фінляндії та Швеції до HATО, що активно проводяться США. Очевидні і процеси солідаризації Норвегії та Швеції із США щодо оцінки подій в Південній Осетії і засудження політики Росії щодо цих регіонів. Поглиблюється ситуація, на думку автора, і тим, що переважно США і ЄС набувають ознак нових центрів прийняття рішень щодо Арктики, а відсутність консенсусу в рамках «Північного виміру» щодо військово-політичних питань гальмуватиме економічне співробітництво в регіоні Північної Європи. Це створює небажану для Росії ситуації в контексті спору щодо арктичних ресурсів: коли всі приарктичні країни, крім Росії, виявляться інтегрованими до європейських та євроатлантичних структур.

В загальному контексті варто відмітити таку тенденцією оцінки характеру і масштабу загроз Російською Федерацією як невідповідність між декларованим політичним курсом на партнерство із НАТО та СІПАЙ зафіксованими у документах викликами й загрозами, що надходять з боку воєнних структур і політики Заходу по відношенню до Росії. Як розглянуто вище, в діючих документах в сфері національної безпеки політика США й дії блоку НАТО розглядаються у якості пріоритетної загрози для Росії. В той же час, із США та НАТО задекларована політика партнерства, яка закріплена в низці спільних документів та окремий розділ «Партнерство із США» в документі «Актуальні завдання розвитку Збройних сил РФ» (вересень 2003 p.). В такому випадку існує потреба гармонізації співвідношення засобів партнерства й рівня загроз держави. В той же час, очевидно, що сприймаючи СІП, А й HAT O у якості основних джерел викликів і загроз Російської Федерації у військово-політичному плані, саме від рівня взаємодії на партнерському рівні США та Росії залежить потенціал боротьби із тероризмом та поширенням зброї масового знищення. Парадоксальність ситуації проявляється у тому, що незважаючи на проголошену політику партнерства з обох боків ядерні арсенали все ще стримують один одного. Таким чином, існує об'єктивна зацікавленість у взаємодії в інтересах спільного забезпечення міжнародної безпеки.

Значну стурбованість в контексті ідентифікації загроз викликають і відносини Росії із Китаєм. В меншій мірі про загрозу з боку Китаю мова йде в контексті класичної військової загрози: з 1994 (перша угода щодо західної частини кордону) по 2004 роки (Угода про повну делімітацію китайсько-російського кордону) Росія та Китай завершили процес делімітації кордону довжиною 4300 км. Одночасно із забезпеченням безпеки на кордоні були визначені засоби укріплення довіри в прикордонній зоні - передбачено взаємне скорочення чисельності військ, покращення взаємодії прикордонних частин країн-учасниць Шанхайської Організації Співробітництва (ШОС), кордон повністю делімітований, обмежені озброєння в 100-кілометровій зоні по обидва боки кордону. Все це укріплює політичну стабільність.

З аналізу всього спектру підходів російських політико-академічних кіл до проблематики російсько-китайських відносин можна зробити висновок, що Китай в переважній більшості сприймається у якості союзника у політико-військовій сфері: Китай та Росія мають однакову позицію щодо розширення НАТО, вбачаючи в цьому процесі військову загрозу, стурбовані вони і активізацією політики НАТО щодо Центральної Азії. І Китай, і Росія демонструють чітку прихильність відстоюванню власних інтересів у відносинах із Заходом (особливо США), прагнучи, по можливості домовитися із США, але не вступаючи в коло залежних від Америки країн.

Деякі аналітики вважають, що Китай є геополітичним супротивником Росії в Центральній Азії, а деякі відмічають абсолютну необхідність геополітичного партнерства із Китаєм для Росії. Так, загрозливість Китаю пояснюється зростаючим впливом Китаю на Далекому Сході та в Сибіру. Такі дослідники як В. Бугрєєв, А. Воскрєсєнский, Н. Гордєєв, Н. Жданова вважають, що китайське керівництво цілеспрямовано здійснює політику «тихої експансії» щодо російського Далекого Сходу та Забайкалля. Прагнення заселити китайськими громадянами російські прикордонні території отримало характер демографічної експансії. Tакої ж точки зору дотримуються в Москві Д. Тренін, в США — У.Шерман.

Китайська сторона зауважує про перебільшення щодо «жовтої небезпеки»: китайські емігранти працюють в сферах, що характеризуються незначною конкуренцією; їхня кількість складає близько 100−200 тис., а не 2 млн., як зазначається у російській пресі; китайські працівники виплачують близько 1,5 млн. дол. США до російського бюджету у вигляді податків тощо.

Можна погодитися із висновком президента Американського університету в Москві Е. Лозинським, що проблема не в тому, що китайці нелегально проникають через російський кордон, а в демографічній слабкості російського Далекого Сходу На думку російського спеціаліста С. Лузяніна, широке та регульоване використання російською державою китайських трудових ресурсів є для Росії виправданим й вигідним, що дозволяє вирішити значні завдання народного господарства, пов’язані із нестачею робочої сили в далекосхідних регіонах Росії.

Таким чином, на даному етапі малоймовірним є той факт, що демографічні та прикордонні проблеми здатні призвести до гострої конфронтації або відкритих військових дій.

В той же час, військовий союз Росії та Китаю наразі є малоймовірним. Варто відмітити, що в переліку зовнішньополітичних пріоритетів обох держав ці відносини не є головними. В сфері військово-політичного співробітництва велика кількість китайських експертів схильна вважати, що Росія все ще не визначилася із стратегією відносин із Китаєм й вбачає потенціал Китаю стати лідуючою стороною, а Росію перетворити на сировинний придаток. Тим більше військовий союз Росії та Китаю передбачає відкрите протистояння із США, а вони надто потребують західних інвестицій та технологій. Китай переконаний, що має потенціал стати новим полюсом сили, але певний час матиме менший статус, ніж сучасні Сполучені Штати, Росію ж вони хотіли б використати для досягнення далекосяжних планів.

Список використаних джерел

Балуевский Ю.Н. Воєнная безопасность Российской Федерации — важнейший государственный приоритет / Ю. Н. Балуевский // Вопросы военной безопасности РоссийскойФедерации. Аналитический вестник. — 2006. — № 19 (307).

Прохожев А. А. Национальная безопасность: Теория, сущность, проблемы: учебное пособие для вузов / АА.Прохожев. — М., 2006.

Косолапов Н. Пороговый уровень и вероятность конфликта США с Россией [Електронний ресурс] / Н. Косолапов // Международные процессы. — 2009. — № 1(19). — Режим доступу: http://www.mtertrends.ru/nmeteenth/004.htm.

Рогов С. М. Снижение ядерных рисков: могут ли Россия и США отказаться от взаимного ядерного устаршения? / С. М. Рогов, В. И. Есин, П. С. Золотарёв. — М.: Институт США и Канады РАН, 2004.

Батюк В. И. Американское военное присутствие в Европе: реакция России [Електронний ресурс] / В. И. Батюк // Россия и Америка в XXI веке. — 2009. — № 1. — Режим доступу: http://www.rusus.ru/?act=read&id=127.

Золотарёв П. С. Противоракетная оборона, история и перспективы [Електронний ресурс] / П. С. Золотарев // Россия в глобальной политике. — 2008. — № 3. — май-июнь. — Режим доступу: //http//www.gobalaffairs.ru/numbers/32/9776. html.

Основополагающий Акт о взаимных отношениях, сотрудничестве и безопасности между Российской Федерацией и Организацией Североатлантического договора, Париж, 27 мая 1997 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// www.nato.int / docu /basictxt / fndrus.htm.

Батюк В. Воєнная политика США: региональные аспекты [Електронний ресурс] / В. Батюк // Россия и Америка в XXI веке. — 2007. — № 3. — Режим доступу: www.rusus.ru/?act=read&id=56.

Жеглов Ю. Реконфигурация военного присутствия США за рубежом [Електронний ресурс] / Ю. Жеглов // Зарубежное военное обозрение. — 2007. — № 1. — Режим доступу: http://yermak.com.ua/txt/pol/art_usabase.html.

Ивашов JI.Г. Сущность и масштабы угроз безопасности России [Електронний ресурс] / JI.Г.Ивашов // доклад на военно-научной конференции «Состояние Вооружённых сил РФ и необходимые меры по укреплению их безопасности и боеспособности». — Режим доступу: http://news. km.ru/sushhnost_i_masshtaby_ugroz_bezo.

Зелин А. Наиболее значимые угрозы [Електронний ресурс] / А.Зеленин. — Режим доступу: http://nvo.ng.ru/2008;01−25/7_ugrozy.html.

Антипова Н. БУКингемский скандал [Електронний ресурс] / Н. Антипова, Я. Соколовская // Известия. — 2008. — 2 октября. — Режим доступу: http://www. izvestia.ru /politic / article3121166/.

Стратегия национальной безопаности до 2020 г. РФ от 12 мая 2009 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.scrf.gov.ru/documents/99. html.

Александров О. Лабиринты арктической политики [Електронний ресурс] / О. Александров // Россия в глобальной политике. — 2009. — № 4. — июль-август. — Режим доступу: http://www.globalaffairs.ru|numbers/39/12 359.html.