Джамбаттіста Маріно. 
Його мала поезія

КИЇВСЬИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

Курсова робота з дисципліни: «Історія зарубіжної літератури»

на тему

«Джамбаттіста Маріно. Його мала поезія»

Київ — 2010р.

Зміст Вступ Розділ 1. Джамбаттіста Маріно — італійський поет сейченто

1.1 Погляди Маріно Розділ 2. Порівняльний аналіз перекладів Маріно

2.1 Порівняння підходів Маріно і Петрарки до окреслення образів Розділ 3. Актуальність Маріно в Україні

Висновки Перелік джерел Вступ У даній курсовій роботі я досліджую творчість видатного італійського поета ХVІІ століття Джамбаттісти Маріно. Звертатиму увагу на малу поезію Маріно, аналізуватиму її як в оригіналі (італійською мовою), так і у перекладі. У порівняльному аналізі намагатимусь з’ясувати, чому при перекладі були використані ті чи інші символи, образи, порівняння, спираючись на культурологічні та літературні вимоги ХVІІ століття. Я визначатиму основні особливості творчої спадщини Маріно, спираючись на особливості епохи, у яку поет жив, та на його біографію.

Я вважаю, що дослідження творчості італійського поета Джамбаттісти Маріно є актуальним, оскільки його персона не була досліджена, а його твори не були перекладені в Україні у достатньому обсязі. На відміну від Росії, де Джамбаттіста Маріно хоч і не повністю пізнаний як поет, але все ж російські літературознавці вже створили певне підґрунтя для ознайомлення російськомовного читача з італійським поетом. Так відомими і найбільш розповсюдженими є переклади Євгена Солоновича, збірка «Італійська поезія». Маріно досліджувала Олена Олександрівна Костюкович — відомий російсько-італійський перекладач. Вона досліджувала літературну полеміку в Італії з приводу «Адоніса» Маріно. Не можна також обійти стороною Голенищева-Кутузова, який як перекладав вірші Маріно, так і робив їх докладний аналіз. Наприклад, у своїй статті «Марино и его школа» [Романские литературы. — М.: 1975] Голенищев-Кутузов докладно аналізує творчість Маріно, його естетичні смаки, а також надає власні переклади віршів. Також творчістю Маріно цікавився російський мистецтвознавець Чекалов Олександр Калимович.

Отже при написанні курсової роботи я користувалась російськими, англійськими або італійськими джерелами, оскільки виявилась нестача в українських.

Мета роботи:

1. Узагальнити та поглибити відомості про творчий потенціал поета Маріно

2. Виявити характерні ознаки його творчості

3. Провести аналіз поезії та узагальнити виявлені особливості

Розділ 1. Джамбаттіста Маріно — італійський поет сейченто Від італійського слова seicento (досл. шість сотень) В історії італійської літератури межі 17 століття як літературної епохи загалом співпадають із межами 17 століття, хоча, звичайно, не абсолютно точно.

У 1600 році у Римі, на Площі квітів, було спалено Джордано Бруно. Він був останнім великим письменником італійського Відродження. Однак Рим вже на той час забудовувався барочними церквами.

Вже до 1600 р. багато італійських письменників 17 сторіччя — Кампанелла, Сарпі, Галілей, Боккаліні, Кьяберра, Тассоні - стали вже досить сформованими літераторами. Усім їм був властивий стиль заперечення, притаманний італійській літературі 17 століття. Він зводить динамічну дисгармонійність у структурний принцип культури. Всебічно розвинуту «універсальну людину» італійського Відродження, спокійну, величну та «божественну» у своїй «природності» замінює людина італійського бароко — гедоністичний песиміст, нервовий, неспокійний, екстравагантний, по-середньовічному роздертий між тілом та душею, дуже самовпевнений і разом з тим тремтячий перед Смертю та Фортуною, які він не може подолати.

Одним із найпопулярніших літераторів 17 століття був Джамбаттіста Маріно.

Джамбаттіста Маріно — італійський поет, зазвичай титулований як «Кавальєр Маріно» — один із найвидатніших представників італійського Бароко у його дворянсько-«лицарському» виявленні. Він був авантюристом з темним минулим, який зміг пробратися у найвищі кола суспільства. Почав свою літературну кар'єру у Венеції, де після втечі із в’язниці видав книгу віршів, яка принесла йому звання придворного у кардинала Пьєтро Альдобрандіні. Літературний доробок Маріно:

1. Міфологічна поема «Адоніс» (1623)

2. Збірка «Ліра» (1608−14)

3. Збірка «Галерея» (1619)

4. Ідилія «Волинка» (1620)

5. Прозаїчні твори «Проповіді» (ч. 1−3, 1614) та «Листи» (опубліковані у 1966).

У поезії Маріно переважають мотиви радості життя, але вони чергуються з мотивами швидкоплинності та тлінності усього земного. Любовні переживання поета є невід'ємними від його сприйняття природи. Вірші Маріно проникнуті відчуттям єдності та зв’язку усього сущого — космосу, землі, людського серця.

Поетичні прийоми Маріно різноманітні. Поет використовував мало не всі відомі комбінації італійського вірша. Він полюбляє густе, метафоричне писання, часто використовує алітерації (Un vago vezzo di vermiglie rose (Прелестное ожерелье из пурпурных роз), антитези, адномінацію — гру слів, що однаково звучать, але мають зовсім різні значення, асонанси тощо. Для того, щоб створити ефект раптовості, Маріно іноді опускає риму, як, наприклад, у вірші «Евридика»:

Горе мне, лучей свободы Я лишилась.

Вновь сойду под мрака своды В сень забвенья.

Так звезда моя судила, Рок жестокий.

Призывает злая сила Ада бездны.

Не увидишь больше, милый, Эвридику, Не сжимай с напрасной силой Тень нагую.

(Переклад І. Голенищева-Кутузова) Синтаксис Маріно обтяжений латинськими конструкціями, побудовами; особливо характерним є гіпербат (лат. transgressio). Між підметом і присудком вставляються слова, що їх розділяють, які подовжують та обтяжують фразу:

Там пляшет, лучезарна и ясна, Безоблачная, берег озаряет, Нагая, прелестью своей пленяет В серебряных полях небес Луна.

Поезія, на думку Маріно, має перш за все дивувати, вражати читача. Хто не здатен здивувати, категорично заявляв він в одному з сонетів «Муртенди», нехай береться за скребло: його місце не на Парнасі, а у конюшні:

e del poeta il fin la meraviglia

(parlo de laeccelente e non del goffo):

chi non sa far stupir vada alla striglia Переклад: Мета поета — дивовижне та вражаюче. Той, хто не може вразити (я кажу про прекрасне, а не про надимане та дурне), хай іде до скребла.

Маріно перш за все — поет ліричний. Найкращі його вірші написані про любов та природу. У збірці «Ліра», що була закінчена у 1614 році та видана у Венеції спочатку у двох, а потім у трьох частинах, еротичні мотиви межують з мотивами швидкоплинності та тлінності земного буття. Межа між неземним та людським ніби зникає і почуття та відчуття людини і природи зливаються в одне ціле.

Вірші Маріно було дуже легко покласти на музику. Іноді він спеціально писав тексти для композиторів, з якими він був у дружніх відносинах.

Як відомо, Маріно був винахідником так званих «кончетто» (італ. concetto — задум, ідея), віртуозних словосполучень, незвично використаних епітетів, незвичних зворотів у мові. Наприклад «вчений невіглас», «німий оратор», «багатий жебрак», «радісний біль» тощо.

1.1. Погляди Маріно Для того, щоб зрозуміти естетичні погляди Маріно важливими є проповіді, які він читав у Турині. Проповідники різноманітних віросповідань по всій Європі намагались наслідувати нового теолога. У «Dicerie scare» Маріно дав волю своїй фантазії та досить мало піклувався про ортодоксальність. Його проповіді були вільними варіаціями на біблійні теми, які поет лише використовував як привід для прояви невичерпної дотепності та міркувань щодо різноманітних проблем, які турбували його сучасників, у тому числі й про сутність, види та призначення мистецтв та їх особливості. Проза «Святих проповідей» — проз поета. Маріно мислить образами. Створення світу та людини перетворилось у нього у парадоксальне бачення оркестру, бог — Цікавим є й той факт, що не дивлячись на свою близькість до шляхетного кола, Маріно виходить за рамки тогочасного гедонізму і намагається розвинути матеріалістичні тенденції.

Розділ 2. Порівняльний аналіз перекладів Маріно Перш ніж приступити до аналізу віршів Маріно. Автор хотів би наголосити, що Джамбаттіста Маріно був різностороннім поетом. У його спадщині можна знайти як сонети, так і мадригали, канцони, верлібри.

Отже, якщо взяти лірику Маріно загалом, то, на мою думку, можна сказати, що десь на 80% його вірші присвячені жінкам, жіночій вроді, коханню. Адже Маріно належав до високого прошарку суспільства і одним із його «обов'язків» було возвеличення дами. Ось, взяти хоча б такий вірш:

Donna che si pettina

Onde dorate, e l’onde eran capelli,

navicella d’avorio un di fendea;

una man pur d’avorio la reggea

per questi errori preziosi e quelli;

e, mentre i flutti tremolanti e belli

con drittissimo solco dividea,

l’or delle rotte fila Amor cogliea,

per formarne catene a' suoi rubelli.

Per l’aureo mar, che rincrespando apria

il procelloso suo biondo tesoro,

agitato il mio core a morte gia.

Ricco naufragio, in cui sommerso io moro,

poich’almen fur, ne la tempesta mia,

di diamante lo scoglio e `l golfo d’oro!

Дама, расчесывающая волосы Златые волны — шелковые пряди…

Слоновой кости легкая ладья По ним плыла, скользя, — и колея Ложилась безупречно ровно сзади.

В пленительно трепещущей прохладе Сверкала раздвоённая струя, И бог любви ловил ее, куя Златые цепи тем, кто с ним в разладе.

Среди роскошных золотых зыбей Я сердцем плыл, иллюзий не питая, Навстречу верной гибели своей.

Я потерпел крушенье, утопая В богатстве, в самом бурном из морей, Где риф алмазный, пристань золотая…

(Переклад Є. Солоновича) У цьому вірші поет яскраво вимальовує образ жінки. Він не дає нам детального портрету цієї особи, але подає нам відчуття, що ця жінка — прекрасна. Цікавим є й те, що усі її позитивні якості порівнюються з природою: «Onde dorate, e l’onde eran capelli / Златые волны — шелковые пряди…» або «Слоновой кости легкая ладья». Отже, з цього можна зробити висновок, що для Маріно еталоном була природа.

Взагалі, образ жінки у цьому вірші поет уподібнює морю. А також порівнює волосся з золотом, як з найдорогоціннішим тат найшляхетнішим металом. Особливо це можна відчути, прочитавши оригінал: «Onde dorate, e l’onde eran capelli / (досл.) Золоті хвилі і хвилясте волосся» або «diamante lo scoglio e `l golfo d’oro / (досл.) діамантова скала та золота затока» (тут Маріно мав на увазі бліду шкіру дами (як діамант) та натякав на густе волосся).

Ще одним цікавим моментом є те, що на відміну від своїх італійських попередників, таких як Данте чи Петрарка, кохання та пристрасть у Маріно зовсім земні. Він і сам це каже: «Я сердцем плыл, иллюзий не питая». Тобто Маріно не ідеалізує своїх почуттів, так його герой є дуже емоційним: «il mio core a morte gia / (досл.) моє серце вже мертве» (від нерозділеного кохання), але немає піднесеності до божественного як у Данте (згадаємо роль Беатріче у «Божественній комедії») або ідеалізації та недоторканості, наївності як у Петрарки (донна Лаура, яку поет ідеалізував та називав «пречистою»).

Але, не дивлячись на всю свою приземленість поет звертається до античного бога кохання Амура: «Сверкала раздвоённая струя, И бог любви ловил ее, куя». Таким чином Маріно вже віддає однакову перевагу як фізичному, так і душевному коханню. Тоді як у Петрарки, наприклад, перевага надається все ж платонічному коханню: «Мій безтілесний дух спішить до тої, Яка мене всього перевернула.» [Петрарка Ф., Канцоньєре / Пер. З іт. А Перепаді. — Харків: Фоліо, 2007. — 282 с. — (Б-ка світ. літ.)]. Взагалі, жінка у Маріно не є небесним створінням (як Лаура у Петрарки чи Беатріче у Данте), він не підносить її до образу янгола. Зовсім навпаки, Маріно намагається якнайліпше висвітити її земні якості, до того ж оспівувана дама не обовязково має бути шляхетного роду. Так, наприклад, у вірші «Рабиня» Маріно оспівує красу темношкірої жінки, яка і є рабинею: «Я раб рабыни, пленник чёрных пут». Такі зміни відбуваються з кількох причин. По-перше, справа була у самій особистості Маріно. Італійці, загалом, завжди були людьми віруючими та набожними, Маріно ж був «атеїстом» у своєму роді, міг лише використовувати біблійні мотиви, але не оспівувати їх. Тому і жінку він сприймає не як Боже створіння, а як земне, звичне для цього світу. По-друге, творчість Маріно можна вписати в естетичні погляди тогочасної течії. Адже у 17 сторіччі панувало бароко. А бароко — це епоха пишноти, екстравагантності, контрастності. Світ сприймається в зіставленні матеріального і духовного, природного і божественного, емоційного і раціонального. У результаті виникають роздуми про первинність того або іншого початку, про панування одного над іншим. До того ж за бароковою концепцією світ є дисгармонійним, людина теж є носієм дисгармонії і єдиним виходом для людини є прекрасне. А жінка — це прекрасне. От Маріно і знаходить у вроді жінки вихід, яка є миттєвою та належить лише світу фантазій (знову ж за бароковою концепцією).

Крім вищесказаного, типовими специфічними рисами епохи бароко можна вважати:

1. Посилення релігійної тематики, особливо тим, пов’язаних мучеництвом, чудесами, видіннями;

2. Підвищена емоційність;

3. Велике значення ірраціональних ефектів, елементів;

4. Яскрава емоційність образів;

5. Тяжіння до узагальнюючих і зв’язуючих форм.

Ще одним цікавим та вартим уваги віршем Маріно є «Мадонна Рафаэля из Урбино»:

Где ангелу земному краски взять, Чтоб красоту прославить неземную?

Он должен был, покинув мастерскую, На небе — в царстве Божьем — побывать.

Он светлой сделал вьющуюся прядь, Заняв у солнца краску золотую, Он горних духов благодать живую Сумел во взгляде ясном передать.

Он сделал взор божественный открытым, Зарю и млечность звёздного пути Соединил и подарил ланитам.

Помог лучу улыбки расцвести ;

И навсегда пребудет знаменитым, Дерзнув на землю рай перенести.

(Переклад Є. Солоновича) Цей вірш написаний у формі сонета: два катрени плюс два терцени. Але описує тут Маріно вже не жінку, а полотно, написане Рафаелєм Санті з Урбіно. Маріно взагалі любив описувати картини у віршах або ж писати вірші під музику. У цьому випадку поет змалював сікстинську Мадонну. Вірш належить до збірки Маріно «Галерея», яка була опублікована у 1619 році.

Звертаючи увагу на опис шедевра, можна підмітити ставлення Маріно до мистецтва. Він його не тільки поважає, а й підносить: «Он должен был, покинув мастерскую, На небе — в царстве Божьем — побывать». Пртягом вірша поет використовує такі епітети як «золотий» та «божественний». Маріно іноді їх виражає через синоніми, такі як «неземний», «зірковий» тощо. Часте використання золотого кольору може бути зумовлене двома факторами. Може, Маріно використовує епітет «золотий» як синонім до Сонця, а отже чистоти, цноти. Тобто повертаємось до тієї самої божественності, піднесенності. А може все було набагато простіше. Якщо пригадати полотна, а особливо ікони і рами, в які їх прикрашали (у золоті чи позолочені), то можна зробити висновок, що поет виразив у вірші більше враження ввід картини, ніж сам малюнок на полотні.

Мал.1. Рафаель Санті «Sistine Madonna» Переклад: «Сікстинська Мадонна»

Адже вірш дійсно є досить імпресіоністичним. У ньому передано більше вражень, у ньому більше ефектності, ніж деталей самої картини. До того ж, якщо придивитись уважніше, то можна побачити, що Мадонна зовсім не посміхається, а у Маріно є така строфа: «Помог лучу улыбки расцвести». Що це, хиба поета? Ні, це просто враження від всієї картини, від її монументальності, яскравості.

Загалом, Маріно полюбляв, як вже згадувалося, описувати картини та писати вірші на музичні мотиви. Для чого це робилося? На мою думку Маріно просто хотів бути відомим, знаменитим та, таким чином, захищеним від свого минулого (недарма ж його називають авантюристом).

Наступний вірш автор обрав, бо вважає, що в ньому дуже яскраво виражені особливості та тенденції поета.

Подвески в форме змей Златые кольца змей, Сверкая переливами эмали, Свисают из ушей.

Красавица, нельзя ли Узнать, что знаменуют эти гады?

В них тайный знак жестокий вижу я:

Кого сия змея Ужалит, тем пощады Не ведать, — это ты язвишь сердца, И мукам нет конца.

(Переклад Є. Солоновича) У цьому вірші автор жаліється на нерозділене кохання. Вочевидь «дама», про яку він пише, мала дуже норовистий характер та високі вимоги до чоловіків. Для посилення емоційного ефекту Маріно застосовує контрасність образів та уяви. У самому першому рядку: «Златые кольца змей» бачимо неспівпадіння, оскільки золото вважається шляхетним металлом і в уяві людинни ні як не може бути «змієподібним». Надалі автор протиставляє «красуню» та «гадів». «Гади» у цьому випадку — це кохання, але кохання гірке та нерозділене: «Кого сия змея Ужалит, тем пощады Не ведать…».

2.1 Порівняння підходів Маріно і Петрарки до окреслення образів Маріно, як і будь яка людина, що знаходилась у шляхетних колах, був освіченим. Він був обізнаним у середньовічній, античній літературах. Він обожнював брати сюжети, міфи та обігравати їх.

Маріно був есперементатором та новатором. Він завжди шукав щось нове, намагався показати радощі життя (але не гедоністичну сторону).

Я, натрапивши на сонет Петрарки про Дафну, вирішила порівняти його з віршем Маріно «Зачем, скажи, о Дафна…» і зробити висновок щодо перевтілення образу Дафни у Маріно і виявити нововведення, які принес Джамбаттіста Маріно у італійську літературу.

Але кілька слів про міф. Дафна — німфа, переслідувана закоханим Аполлоном, стала лавром — вічнозеленим деревом.

У Петрарки Дафна згадується у 41 пісні (XLI) у «Книзі пісень»:

Когда из рощи Дафна прочь уйдет ;

Горнило вспыхнет в кузнице Вулкана:

За тяжкий труд кузнец берется рьяно

И стрелы для Юпитера кует.

Бушует снег, и намерзает лед,

Померк июль под натиском бурана,;

Спустился Феб за пелену тумана

И вдалеке свою подругу ждет.

Злокозненные звезды Ориона

В открытом море губят корабли.

Сатурн и Марс ярятся распаленно.

Трубит Эол во всех концах земли,

Нептун встревожен, мечется Юнона ;

Когда Она скрывается вдали.

(Переклад Є. Вітьковського) Цікавим є те, що про саму Дафну Петрарка майже не згадує. Тільки у першій строфі: «Когда из рощи Дафна прочь уйдет». А надалі поет описує наслідки, що сталися після того, як Дафна пішла з гаю. Петрарку зовсім не хвилюють почуття Аполлона до німфи. Він їх описує так, для рисочки: «Спустился Феб за пелену тумана И вдалеке свою подругу ждет.». Тобто я б сказала, що Петрарка використовує сюжет кохання для зображення чогось більш масштабного. На тлі неземного кохання Петрарка показує як сколихнувся світ: «Сатурн и Марс ярятся распаленно. Трубит Эол во всех концах земли, Нептун встревожен, мечется Юнона». Отже Петрарка використовує дивергентну манеру написання. Він від однієї точки (кохання) показує як сколихнувся весь світ.

Щодо Маріно, то його версія Дафни є зовсім іншою:

Зачем, скажи, о, Дафна,

Ты от меня бежишь

И верностью моей не дорожишь?

Ты нимфа? Или дерево над кручей,

Не знающей тропы?

Ты дерево — и потому молчишь?

Но, если так, откуда

Для бегства эти легкие стопы?

Быть может, все стыдливости причуда?"

Она к молитве жгучей

Глуха — и вдруг увидел Аполлон;

Она остановилась

И деревцем над берегом явилась.

(Переклад Є. Солоновича) Можна сказати, що за стилем Маріно зовсім протилежний Петрарці. По-перше, Маріно відкидає тверду форму вірша. А саме — сонет. Замість нього він використовує верлібр (вільну форму вірша), щоб передати легкість, невимушеність. Форма верлібру також надає певної швидкості, динамічності. До того ж, на відміну від Петрарки, Маріно пише не вшир, а всередину. У нього так звана конвергентна манера письма. Він не намагається передати катастрофу, всесвітню картину, якесь полотно, величність тощо. Навпаки, Маріно занурюється у світ німфи. Він намагається зрозуміти її: «Зачем, скажи, о, Дафна, Ты от меня бежишь».

У Маріно зовсім відсутня божественність, піднесеність. Так, він згадує ім'я Аполлона, але не акцентує на ньому уваги.

Щодо образу самої Дафни, то він є парадоксальним. Дафна виступає посередником між світом людей та природою. Маріно знову використовує свій всюдисущий елемент, образ природи. Адже Дафна є німфою. Вона є і гармоні затором. Може людське кохання для неї чуже: «Она к молитве жгучей Глуха…», але вона не глуха до поклику природи. Любов німфи простирається набагато ширше, ніж лише коханням до однієї особи. Вона любить природу, навколишній світ.

Ось чому Дафна перетворюється на дерево. Вона знаходить в цьому не лише спокій та вихід із ситуації. Таким чином вона цілком єднається з природою. Вона стає вічнозеленим деревом.

Розділ 3. Актуальність Маріно в Україні

Україна стала незалежною державою лише 19 років тому. Це дуже мало як для країни. А тому і літератури, перекладеної на українську мову в нас не так багато. Так, ми дали світу таких прекрасних перекладачів як М. Рильський, Леся Українка, Б. Лепкий, Іван Франко, але ще й до сьогодення залишилось безліч письменників та поетів, не перекладених на нашу рідну мову. До них відноситься і Джамбаттіста Маріно.

Як вже було сказано раніше Маріно був поетом незвичайним, екстравагантним. Він просто обожнював контрасти. Тяжів до пишноти (згадати хоча б «Адоніса» у двадцяти піснях). Але чи варто його взагалі перекладати? Адже ми маємо таких чудових італійських поетів як Данте, Петрарка.

Але, на відміну від Петрарки та Данте, Маріно закликає бачити прекрасне. І не у Богові, а навколо нас. Маріно намагається показати, як прекрасне життя, яким чудовим є кожний подих, кожна хвилина, проведена у цьому світі (але не треба забувати, що Маріно не був прихильником гедонізму, він вийшов за його рамки, він намагався відшукати гармонію). А його мотив природи. Може його не всі здатні запримітити, але він завжди присутній: у порівняннях, епітетах. Так прекрасне є миттєвим, але наше життя теж є, у своєму роді миттю. І тому ми маємо жити та радіти життю, бачити світ навколо себе, а не тільки десь на горі у перспективному майбутньому (і те, тільки якщо будеш добре поводити себе на Землі).

Маріно навчає життю. І це те, чого так іноді не вистачає нам, а особливо молоді. Іноді ми просто марнуємо час і зовсім не помічаємо, що навколо нас іде життя. Навколо нас танцює світ, адже життя — це невпинний танок.

Читаючи вірші Маріно, люди зможуть пірнути у світ радощів та насолоди від життя. Вони зможуть побачити, що навколо є беліч прекрасного, його лише треба вміти побачити.

Висновки образ любовний петрарка маріно Джамбаттіста Маріно був не лише великим поетом, а й цікавою людиною. Він поєднував у собі іспанську пристрасть, італійський авантюризм та французьке вільнодумство. Все це відобразилося на його віршах. Він міг брати релігійну тему і філософствувати на цей рахунок. Або написати якійсь еротичний вірш, не дивлячись на певний консерватизм тих часів. Але не дивлячись на все це, Маріно вдавалося вплести туди мотив природи. Отже, якщо підвести підсумки, то на думку автора тематикою малої поезії Маріно є:

— тема жінок, кохання (іноді відкрито еротичні)

— релігійні (але тільки як базис для роздуму)

— природи (нею пронизана майже вся поезія Маріно)

— мистецтва Беручи до уваги усі ті поетичні форми, які використовував Маріно (а це сонети, мадригали, канцони, верлібри тощо), можна подумати, що Маріно щось шукав, свою форму, свій стиль. Але ні, він просто експериментував. Він хотів показати, що у поезії можливо все. І це він, відверто кажучи, зміг довести, адже другого Маріно так і не знайшлось.

На жаль, у нашій країні Маріно майже не перекладали, його творчість не досліджували. Я сподіваюсь, що найближчим часом ситуація зміниться на краще. Оскільки Маріно був обізнаною людиною, він був ознайомлений з творчістю своїх попередників. Він використовував їх спадщину як базис для своїх експериментів. Взяти хоча б приклад з Петраркою. Ніби пишуть про одне й те саме, але зовсім з різних ракурсів. Маріно більш тяжіє до реалізму, матеріалізму. Він є ближчим для нашого світогляду, світосприйняття. Тоді як у Петрарки бачимо духовність, піднесеність. Отже, Джамбаттіста Маріно надав сильний поштовх у розвитку італійської літератури. Він показав, що таке поезія і що в ній можна висловити все що завгодно і форма не повинна стримувати поета.

Перелік джерел

1. Петрарка Ф. Канцоньєре / Пер. з іт. А. Перепаді; Авт передмов М. Сантаґата, Н. Ф. Баллоні; Худож.-ілюстратор І. І. Яхін; Худож.-оформлювачі б. П. Бублик, В. А. Мурликін. — Харків: Фоліо, 2007. — 282 с. — (Б-ка світ. літ.).

2. Виппер Ю. Б. Творческие судьбы и история. (О западноевропейских литературах XVI — первой половины XIX века). — М., 1990. — С. 79−107

3. Голенищев-Кутузов Н. И. Марино и его школа // Голенищев-Кутузов Н. И. Романские литературы. — М.: 1975. — С. 244—265.

4. Евгений Солонович Итальянская поэзия в переводах Евгения Солоновича. — Радуга, 2000.

5. Европейская поэзия XVII века. Серия «Библиотека Всемирной литературы». — М., 1977.

6. Квятковский А. П. Поэтический словарь / Науч. ред. И. Роднянская. — М.: Сов. Энцикл., 1966. — 376 с.

7. Лисовый И. А., Ревяко К. А. Античный мир в терминах, именах и названиях: Словарь-справочник по истории и культуре Древней Греции и Рима / Науч. ред. А. И. Немировский. — 3-е изд. — Мн: Беларусь, 2001

8. Мокульский С. С. Итальянская литература // Ком. Акад.; Секция лит., искусства и яз.; Ред. коллегия: И. М. Беспалов, Лебедев-Полянский П. И., Маца И. Л., Нусинов И. М., Скрыпник И. А. Фриче В. М.; Отв. ред. Луначарский А. В.; Отв. секретарь Бескин О. М. — [М.]: Изд-во Ком. Акад., 1930. — [IV], 716 стб.: ил.

.ur