Економіка України в умовах глобалізації

ЗМІСТ

Вступ

1. Загальні положення про глобалізацію

2. Україна та Росія

3. Росія в глобальному світі

4. Україна як «геополітичний стрижень» за 3. Бжезінським

5. Україна, ЄС та ЄЕП Висновок Література

Вступ

В курсовій роботі розглядається тема «Економіка України в умовах глобалізації» .

В сучасних умовах ця тема є актуальною.

Мета роботи — розглянути основні положення про глобалізацію, положення глобалізації України відносно сусіда Росії, та відносно ЄС та ЄЕП.

В роботі пропонується використати статистичні дані перерахованих країн, та країн які входять до ЄС та ЄЕП.

1. Загальні положення про глобалізацію

За останні два століття людство пройшло шлях від кінних екіпажів та парусних суден зі швидкістю пересування 10 миль за годину до епохи реактивних пасажирських літаків зі швидкістю руху 700 миль за годину. Отже, світ «зменшився» в 70 разів (700/10). Це дало право окремим авторам зробити висновок, що розвиток транспорту перетворив світ на одне «велике село» .

З 1950;х років відбулися фундаментальні зміни в сферах накопичення, обробки, передачі і використання інформації, що спричинило радикальний переворот у виробничих та економічних відносинах і в експансії культурних цінностей, у формах взаємозв'язку економічних процесів і культурних традицій. Підвищення значимості наукових і інформаційних продуктів створило асиметрію розвитку між США, Західною Європою, Японією та іншими країнами світу. Фундаментальні наукові дослідження проводяться тільки в цих трьох центрах, оскільки там інтелектуальна наукова власність використовується у виробничих процесах повсюдно. Тільки в цих епіцентрах вкладення 1 дол. в науково-дослідні роботи дає 4 дол. ефекту (в Росії, за опублікованими даними, 0,2−0,6 дол.). Тому в них накопичуються усі науково-технічні, виробничі і фінансові ресурси. Підвищення значимості інформаційних процесів є причиною формування трьох культурно-економічних центрів — США, Західна Європа і Японія, де створюються, моделюються і передаються усі глобальні стереотипи споживання. Так, тільки на США припадає більше 67% світових програмних продуктів. За оцінками, 80% інтернетівських сторінок в світі - американські. В доларах деноміновані 40% усіх світових фінансових засобів і 64% офіційних резервів конвертованої валюти.

США є лідером світового процесу переходу економіки на нову структуру потреб, в якій роль локомотива розвитку відіграє надзвичайно швидкий прогрес в інформаційній сфері. Відбулося насичення ринку персональних комп’ютерів і виникла ще більш потужна потреба в нових електронних пристроях масового споживання. В зв’язку з цим на перший план вийшли проблеми, пов’язані зі змістом інформації, зі ступенем готовності населення до стрімкого посилення доступності освітніх, наукових, культурних цінностей, з інформаційною безпекою.

Обсяг світового ринку наукоємної продукції нині становить 2,3 трлн. дол. Із цієї суми 39% припадає на США, 30% - на Японію і 16% - на Німеччину (частка Росії - 0,3%). Аналіз доводить, що виробництво наукоємної промисловості забезпечує лише 50 макротехнологій. Сім найбільш розвинених країн, що володіють 46 із них, утримують 80% цього ринку. США щорічно отримують від експорту високотехнологічної продукції приблизно 700 млрд дол., Німеччина -530 млрд. дол., Японія — 400 млрд. дол. Це стало можливим в результаті того, що за останні 10−15 років країни «золотого міліарда» в основному завершили четверту технологічну революцію, пов’язану з інтелектуалізацією виробництва, і розпочали створення нового типу пост-індустріального суспільства.

Нині світ поділений не ідеологічно, а технологічно. Після закінчення «холодної» війни на зміну ідеологічним відмінностям прийшов розподіл більш глибокий, цього разу на основі технології. Менша частина планети, на якій проживає приблизно 15% населення, забезпечує практично весь інший світ технологічними інноваціями. Друга частина, яка містить приблизно половину населення планети, здатна впроваджувати ці технології в систему виробництва і споживання. І остання частина, яку населяє приблизно третина жителів планети, є технологічно відірваною — вона як сама не створює інновацій, так і не впроваджує іноземні технології.

Можливість передачі інформації в будь-яку точку світу з інтервалом в 3−5 с зруйнувала тисячолітнє уявлення про географічний простір і час, яке впливає на симетрію макроі мікроекономічних відносин світового співтовариства і асиметрію економічного розвитку розвинених країн та тих, що розвиваються. В країнах, що розвиваються, збільшення виробничої функції відбувається за рахунок збільшення затрат капіталу і праці, а в розвинених країнах ця залежність зворотна. Про те, що в розвинених країнах відносно швидко збільшується неречовий, у тому числі інформаційний сектор економіки, свідчить також той факт, що ВВП США, обчислений за вагою в тоннах, в кінці XX століття практично не змінився порівняно з початком століття. Однак за цей же період загальний (вартісний) обсяг кінцевих товарів та послуг зріс приблизно в 20 разів (3−3,2% за рік). Потенціальна науково-технічна асиметрія розвитку двох груп країн існує на військовому рівні не тільки між країнами, але також і у всій історії людства (в середині 1980;х років руйнівна сила атомних озброєнь перевищувала в 100 тис. разів ті шість мегатонн, які були використані за 14 тис. війн в минулі 3500 років). Вторинним економічним показником асиметрії є той факт, що доходи 350 багатіїв дорівнюють доходам 45% населення земної кулі. При такій арифметичній асиметрії величина «бюджетів бідності» (мінімальні умови для повноцінного життя в кожній країні) поступово буде знижуватися. Подібна асиметрія економічного розвитку може перейти в некеровану, або стихійну, стадію. Отже, реалії свідчать про поляризацію країн з різним ступенем розвитку і про виникнення нерівних умов господарювання, оскільки розвинені країни використовують механізми перенесення кризової стадії циклів в економічно залежні від них країни. Йдеться про те, що внаслідок антикризової політики розвинених країн в їх економіці зменшується глибина і тривалість криз, натомість у менш розвинених країнах кризи іноді стають невиправдано глибокими і тривалими. Певною мірою можна говорити про «трансфер криз» .

Ознаки фінансової нестабільності можна розглядати на прикладі США, де формується різновид «економіки бульбашки, що розширюється»: інфляційне зростання вартості активів американських корпорацій і, отже, ажіотажна гра на підвищення; різка активізація поглинань та злиттів американських компаній. Чотири роки підряд, 1994;1997 pp., приріст вартості акцій виражався двозначною цифрою, а в 1998 р., за різними оцінками, він становив від 22 до 40%.

" Бізнес Уік" (1998 p.): «проколювання фінансового міхура (бульбашки) — досить ризиковане заняття, яке важко здійснити безболісно». Цей процес здійснили арабські терористи. Величина збитків, завданих Нью-Йорку терактом 11 вересня 2001 p., становить від 33 до 36 млрд. дол. В Нью-Йорку більше всього постраждали авіакомпанії, ресторанний і готельний бізнес. В цих галузях лише в жовтні 2001 р. було втрачено від 42 до 51 тис. робочих місць. З них 12 тис. припадає на фінансові заклади, більша частина яких була розміщена в будівлі Всесвітнього торгового центру. Ціни на акції з вересня 2001 р. впали на 7 трлн. дол. при вартості проколювання «фінансової бульбашки» терористами в 1 млн. грн.

З моменту утворення на Землі гідросфери і до сьогоднішнього часу йде повільний, але невмолимий процес зменшення кількості води на земній кулі. Про це свідчать величезні простори суші, раніше вкриті водою, які нині є безводними пустелями. Про це свідчить також постійний процес зникнення малих, обміління великих річок та пересихання великих водоймищ. Яскравий тому приклад — Аральське море, швидке висихання якого викликало серйозні проблеми в регіоні. Відомо також, що поряд з причинами загострення на Близькому Сході міждержавних суперечок, перш за все між арабськими державами і Ізраїлем, стоїть критичне скорочення водних ресурсів та проблема контролю над ними в басейнах річок Йордан, Літанні, Ніл тощо.

Дуже вірогідно, що в недалекому майбутньому з подібними ситуаціями світу доведеться мати справу частіше, оскільки дефіцит прісної води починає набувати гострого характеру і для багатьох інших регіонів світу. Він збільшується буквально на очах, чому значною мірою сприяє науково-технічний прогрес, що швидко набирає темпи, урбанізація, а також зростання населення. Все це супроводжується збільшенням споживання води як на промислові, так і на побутові потреби. Річки і водоймища забруднюються, міліють, просто зникають, осушуються болота, вирубуються ліси — охоронці вологи. Літом 2005 р. ми стали свідками безпрецедентної посухи в Бразилії внаслідок масової вирубки там лісів.

Якщо справа на Землі піде й далі так, то недалекий той час, коли на зміну нафтопроводам прийдуть магістральні водопроводи, які будуть суворо охоронятися, і барель прісної води коштуватиме набагато дорожче бареля нафти. В повну силу будуть діяти закони геополітики, і головним її об'єктом стануть уже території з водними ресурсами. Гострі міжнародні конфлікти будуть виникати не за контроль над вуглеводневою сировиною, а над запасами прісної води. Ні Кіотський протокол, ні інші подібні заходи не врятують становища. Очевидно, що проблеми, викликані потеплінням клімату на Землі, і пов’язане з ним скорочення водних ресурсів, належать до категорії глобальних і цілком вписуються в процес глобалізації.

Стрімкі кліматичні зміни вже стали загальновизнаним фактом. Порівняно з 1960;ми роками бурі на планеті почастішали вчетверо, швидкості вітру зросли, матеріальні втрати від стихії удесятерилися. Урагани зі швидкістю вітру більше 200 км/год. стають звичайним явищем. Вчені переконані, що швидкості вітру будуть зростати, і прогнозують урагани зі швидкістю 360 км/год., проти яких не встоїть жодний хмарочос.

Буревій «Катріна» влітку 2005 р. зруйнував 58 нафтових платформ і бурових установок в Мексиканській затоці. 30 нафтових платформ і установок втрачені назавжди. Американські експерти повідомляють, що загальна втрата видобутку нафти з 26 серпня становила 7,44 млн. барелів на добу (при ціні нафти 62 дол. за барель щодобові втрати становили 461,3 млн. дол.). Події останнього часу свідчать, що на Землі почалася кліматична криза. Кліматична криза — це такий стан, коли збитки від природних лих відповідають вартості валового національного продукту за певний період.

Те, що людина зробила з природою, за своїми масштабами є катастрофою. Вода забруднюється вже в повітрі, знищені мільйони гектарів родючих ґрунтів, планета занапащена отрутохімікатами і радіоактивними відходами, зникають ліси, насуваються пустелі.

Кількість загиблих у війнах XVII, XVIII, XIX та XX століть становила відповідно 3,3; 5,4; 5,7 і 90 млн. осіб. Головна особливість сучасних конфліктів — жорстокість, яка досягла небачених раніше масштабів.

Вражає динаміка жертв серед військовослужбовців і цивільних осіб. В ході Першої світової війни 95% всіх втрат припадало на військових і лише 5% - на цивільних осіб. Під час Другої світової війни втрати цивільних становили вже75%, а в наступних війнах — в середньому 80%. У деяких сучасних військових конфліктах (наприклад, у Чечні) понад 90% втрат становлять цивільні особи.

Ілюзорною є надія, що поширення демократії сприятиме зменшенню військових конфліктів. Характерною рисою нашого часу стало збільшення масштабів вимушених переміщень людей. 40 років тому, на початку «холодної війни», у світі нараховувалось 2 млн. біженців, в 1994 р. їх було 19,7 млн., а в 2000 р. — понад 50 млн.

Починаючи з нафтової кризи 1970;х, а особливо з 1990;х, світ впритул підійшов до усвідомлення скінченності енергоресурсів у світі. Головні країни світу зрозуміли, що без володіння в тій чи іншій формі основними базами енергоресурсів навіть їх подальший розвиток, не те що домінування у світі, буде просто неможливим.

Війни за енергоносії є війнами не тільки за родовища нафти та газу, але й за шляхи та засоби транспортування цих енергоносіїв. Головними енергетичними базами в нашому регіоні на найближче майбутнє, окрім країн Близького Сходу, є Росія та країни Середньої Азії. Особливо перспективним є шельф Каспійського моря. А тому такими цікавими для світового співтовариства є Азербайджан, Іран, Туркменістан, Казахстан. Як правило, ці країни є не гравцями на геополітичній шахівниці, а об'єктами маніпуляції головних країн.

Глобальний нафтовий ринок із 1951 р. зазнав принаймні 18 нафтових криз, 10 із яких виникли на Близькому Сході; з усіх нафтових криз три-п'ять були спричинені війнами, п’ять — зовнішньополітичною напруженістю, три-п'ять — економічною напруженістю й ембарго і п’ять — аваріями. Чотири кризи були щонайбільшими й завдали світовій економіці збитків на трильйони доларів, що було пов’язано як зі зниженням у багатьох країнах ВВП через підвищення видатків на придбання нафти, так і з частковим згортанням виробництва, зростанням безробіття.

Нафтові кризи призводили до кардинального зменшення постачання нафти на світовий ринок, передусім до США. Багаторічний досвід нафтових криз засвідчив, що для обох сторін — і споживачів, і постачальників — економічно вигідніший поганий мир (або тиха конфронтація), ніж нафтові війни з ціновими стрибками, зниженням постачання нафти й оголошенням ембарго. Також стало зрозуміло, що головною рушійною силою зростання цін на нафту є не її дефіцит, а порушення (дійсне чи очікуване) роботи глобального ринку нафти.

У вересні 1960 р. в Іраку було створено Організацію країн-експортерів нафти з метою координування нафтової політики виробників нафти. Країнами-засновниками ОПЕК стали Ірак, Іран, Кувейт, Саудівська Аравія та Венесуела. Згодом до них приєдналися Катар, Індонезія, Лівія, Арабські Емірати, Алжир і Нігерія. На ОПЕК припадає до 77% світових розвіданих запасів нафти й майже 40% її світового видобутку.

Після створення ОПЕК і до 1973 р. ціна нафти коливалася навколо 10 дол. за барель (у цінах 2001 p., або близько 3 дол. у цінах 1973 p.), що в принципі покривало витрати, забезпечувало достатній рівень прибутків і влаштовувало споживачів. У міру нарощування потужності й упевненості ОПЕК почала активно регулювати світовий ринок нафти.

Найтяжчу нафтову кризу (і нафтове ембарго) в 1973 р. викликало зменшення видобутку нафти на 685 тис. т на добу арабськими країна-ми-членами ОПЕК. Збільшення видобутку країнами-нечленами ОПЕК на 137 тис. т нафти не врятувало світову економіку від підвищення нафтових цін на 400% протягом 6 місяців, хоча сумарні втрати становили тільки 7% світового нафтовидобутку (або близько 550 тис. т на добу).

З 1 січня 1987 р. ОПЕК офіційно запровадила поняття «кошик ОПЕК», яке є середнім арифметичним показником сталих цін для шести сортів нафти картелю й одного — Мексики. В умовах 1999 р. з метою ефективного контролю над світовими нафтовими цінами ОПЕК визначила ціновий коридор для свого «кошика» — 22−28 дол. за барель.

Керівництво західних країн, і передусім США, не задовольняє цінова політика ОПЕК на нафтовому ринку, яка часто різко негативно впливає на стан світової економіки. Значущість нафтового чинника для світової економіки можна оцінити на таких прикладах: збільшення середньорічної ціни 1 бар. нафти на 10 дол. призводить до зниження ВВП США на 0,5% або до підвищення ВВП Росії на 10%.

Найбільш виразною ознакою майбутньої епохи є стрімке наростання процесів світової глобалізації. Глобалізація — це якісно нове явище на нинішньому етапі розвитку людства. Воно пов’язане, з одного боку, з колосальним накопиченням капіталу окремими компаніями та країнами, яке супроводжується переростанням цього капіталу в транснаціональний і його домінуванням над економіками багатьох країн та їх політичними можливостями. З іншого боку, створення світовою матеріальною культурою деяких нових технологій, продуктів споживання та послуг стає глобально викликаним. До них можна віднести інтернет-технології та послуги, космічні технології, мобільний зв’язок тощо.

Глобалізація — об'єктивне явище, незалежне від волі окремої людини. Процеси глобалізації наростають і розповсюджуються все з більшою швидкістю. В світовому масштабі глобалізація означає більше, ніж потоки грошей, технологій, товарів та послуг. Це — зростаюча взаємозалежність населення Землі, це процес, який об'єднує не тільки економіку, але й культуру, інформаційну сферу, технології та управління. В такому розумінні глобалізація призводить до нового цікавого явища, яке можна визначити як віртуальне звуження світової цивілізації. Тобто люди, які знаходяться в різних кутках планети, за рахунок комп’ютерних сіток, способів зв’язку, швидкісного транспорту не відчувають територіального розмежування, а споживаючи одні й ті ж продукти і товари, користуючись одними й тими ж технологіями та послугами, набувають схожі звички і елементи культури.

Розрізняють інтернаціоналізацію і глобалізацію. Інтернаціоналізація — розширення контактів між країнами. В діловій сфері - потоки товарів і капіталу із однієї країни в іншу. Глобалізація передбачає такий погляд на світ, немовби він взагалі без країн і кордонів. Товари, капітал і люди повинні вільно рухатися. Для сучасних компаній кордони між країнами не мають колишнього значення, а людей все менше і менше хвилює їх громадянство. Глобалізація як тенденція виникла із сучасних потреб світу. Інтернаціоналізація переважала над глобалізацією до 1980;х років.

Глобалізацію визначають, як взаємозалежність транспортування, збуту, комунікацій та економічних мереж різних країн. Дійсно, глобальні ринки передбачають корпорації нового типу. Деякі спеціалісти вважають, що глобальна компанія замінила багатонаціональну як найбільш ефективний конкурент в міжнародному масштабі. Багатонаціональна компанія веде справи в різних країнах, пристосовуючи продукти і методи до місцевих умов з урахуванням специфіки ринків.

На відміну від неї глобальна компанія уникає відносно високих витрат багатонаціональної компанії, пропонуючи єдині стандартизовані товари для однорідного світового ринку. Еволюція бізнесу від переважної орієнтації на вітчизняний ринок до глобально орієнтованої діяльності потребує нового мислення та управлінських навичок.

В науці та освіті відбувається глобалізація дослідної та навчальної діяльності за рахунок формування нових дослідних сіток та систем дистанційного навчання, що діють у світі незалежно від географічних або політичних кордонів. Країна або регіон, які «поглинаються» глобалізацією, повинні мати відповідні структуру і сучасні методи комунікації. Користувачі сітки повинні мати відповідну освіту.

В умовах розгортання інформаційної революції, поглиблення інтернаціоналізації процес всепланетарного співробітництва в економіці значно прискорився. Нині світове господарство перетворилося на надто складний вразливий організм, у якому дуже важко підтримувати баланс сил та інтересів.

Глобалізація набуває різного значення залежно від того, чи йдеться про окрему компанію, галузь, країну, чи світове виробництво в цілому, а саме:

— для окремої компанії глобалізація визначається тим, наскільки компанія розширила географію надходження доходів, розподілила активи в різних країнах і наскільки вона залучена до експорту капіталу;

— для галузі головним показником є співвідношення обсягів зустрічної торгівлі з обсягами світового виробництва;

— для країни — ступенем взаємозв'язку її економіки зі світовою економікою в цілому (співвідношення зовнішньоторгового обороту і ВВП, прямих іноземних інвестицій в країну і з країни);

— глобалізація на світовому рівні - економічним взаємозв'язком між країнами, який зростає і відбивається на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу, ноу-хау.

Геоекономічна влада диктує світові свої правила, вона підпорядкувала собі геополітику і геостратегію. В рамках постіндустріалізму сформувалася технологічна, торгова і фінансова єдність світу.

Через регіоналізацію в глобалізацію втягуються поступово всі національні економіки.

2. Україна та Росія

Російська владна провідна частина населення мріє про відродження «єдиної Великої Росії» і розглядає Україну як її невід'ємну інтегральну складову. Впливова російська політична еліта і пересічні росіяни у своїй переважній більшості свято переконані у такому [10]:

— Україна винна у розвалі СРСР і нинішніх негараздах Росії;

— незалежна Україна є геополітичною аномалією і загрозою Росії;

— Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитися як велика держава; російський і український народи — це єдине ціле з однією вірою, однією мовою і їх возз'єднання є лише питанням часу;

— мета возз'єднання росіян і українців — створення єдиного над-народу, з яким рахуватимуться і перед яким тремтітимуть Європа і світ.

Президент Росії Володимир Путін вважає, що вступ України до Шенгенської зони буде ударом по росіянах. Про це він сказав в інтерв'ю редакторам німецьких і російських ЗМІ в Ганновері, про що повідомляє газета «Коммерсант». «Там, в Україні, живе, наскільки мені відомо, не менше 17% російського населення» , — сказав він. «Це ж поділ народу! Це нагадує поділ Німеччини на Східну і Західну!» , — додав Путін.

" The Washington Post" впевнена, що, піднявши ціни на газ для України в чотири рази в січні 2006 p., Путін «знову перегнув палку». «Ще в 2004 р., в ході неприхованої спроби посадити промосковську маріонетку в крісло президента України, пан Путін пообіцяв в майбутньому поставляти «газ цій країні за пільговими цінами» , — пише видання.

Процитуємо з цього приводу першого заступника щотижневика І «Дзеркало тижня» Юлію Мостову [13]: «Ви ніколи не замислювалися, чому Росія на шкоду собі протягом усіх цих років продавала Україні газ за заниженими цінами? Під час бесід із експертами вдалося визначити три причини. По-перше, забезпечуючи Україну дешевим газом, Росія утримувала ринок і, заколисуючи Київ створенням досить сприятливих обставин, вдало відволікала його від думки про участь у створенні альтернативних газопроводів… Підвищення ціни газу до 100 і більше доларів за 1000 кубічних метрів означає, що, наприклад, металургійна промисловість, яка становить основу експортного потенціалу України, зазнає надзвичайно сильного удару. І це відбудеться з огляду на те, що вже сьогодні в цьому секторі економіки спостерігається серйозна криза. Адже кон’юнктура на світовому ринку змінилася у гірший для нас бік, а крім того, на ринок вийшов Китай зі своїми новозбдованими потужностями, покривши тим самим майже весь азіатський і південно-східний ринок. Вже сьогодні у вітчизняних металургійних гігантів не законтрактована друга половина року. І якщо нині продукція багатьох наших заводів усе ще якось може конкурувати, то в разі підвищення цін на газ вона цього робити, за винятком окремих видів продукції, просто не зможе. Схожа ситуація у хімічній промисловості - ще одному флагмані українського експорту, де від 50 до 70 відсотків собівартості продукції - ціна газу.

Насправді Україна, при усвідомленому й системному підході до вирішення питання, здатна зберегти й навіть зміцнити свою конкурентоспроможність у разі цінового газового стресу. Відомо, що ціни на газ в Україні вищі, ніж у Росії, але така різниця певною мірою загартувала нашу промисловість, про що свідчать квоти, якими Російська держава намагається захистити свого товаровиробника на російському ринку від українських товарів. Вражають і цифри загального споживання газу в Україні. Аналогічні виробництва в Західній Європі використовують енергії в 3−5 разів менше, ніж наші підприємства. До дешевого газу звикли всі: ним обігрівають асфальт, квартири й підприємства, і громадян.

Підвищення цін змусить ощадливіше витрачати блакитне паливо. Свій внесок у справу економії можуть зробити не тільки підприємства, яким доведеться запроваджувати сучасніші енергозберігаючі технології, а й ті, хто засклить вікна в помешканнях або поставить регулятори на батареї. Це дасть змогу, з одного боку, не помирати від спеки в опалювальний квітневий сезон, а з іншого — заощадити сім'ї і країні" .

Автор публікації вважає, що метою Росії є не гроші за газ, не економічний тиск, не підтримка української опозиції на виборах. Її мета — повернути Україну в сферу свого впливу, навіть якщо б довелося повернути тільки дві частини — Східну та Крим. Операційні цілі - перехопити зовнішнє управління Україною, яке останнім часом перейшло переважно до США; економічною нестабільністю в Україні та демонстрацією її залежності від Росії продемонструвати США та Європі, що Україна не може самостійно, принаймні раніше за Росію, ввійти в СОТ, ЄС, НАТО.

Відступ Росії з Європи після успіху перемоги у Другій світовій війні триває вже 50 років — це й відступ з окупованої Австрії, і фіаско з Югославією, і відступ з країн Центральної Європи (НДР, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Болгарії, Румунії) під кінець 1980;х років, це й втрата країн Балтії, України, Білорусі, Молдови та Кавказу після розпаду СРСР на початку 1990;х.

Епоха президента Єльцина у свідомості більшості росіян зафіксувалася як епоха смути. Травмована свідомість росіян неминуче мала покликати «на трон» Росії реваншиста — людину, яка компенсує «приниження», яке вони терплять, як вони гадають, останніми десятиліттями. І така людина з’явилася. Поява такого «рятівника Росії» або «собирателя земель русских» щасливо збіглася з надзвичайно корисним для неї зростанням цін на енергоносії.

Путін побачив у енергетичній політиці останній шанс Росії знову стати реальною світовою силою. Тим більше, що переважна частина російського експорту — це, власне, енергоносії, вони і є головним бюджетоутворюючим ресурсом для Росії. Тому країна не тільки мобілізувала весь свій енергетичний бізнес і перетворила його в інструмент державної політики, але виявляє спроби так чи інакше опанувати й енергоресурси своїх колишніх колоній — Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Азербайджану. Маючи монополію на транспортування їх енергоресурсів до ЄС та європейських країн колишнього СРСР (в тому числі й України), Росія має змогу ефективно на них впливати. Що успішно й робить.

Не менш активно Росія намагається завадити переорієнтації руху енергоносіїв в обхід своєї території. Побудова транспортного коридору Баку-Супса стала важким ударом по російському монополізму в цій сфері. Тому вона всіма силами буде намагатися заблокувати ще більш амбітний план транспортування енергоресурсів із Середньої Азії до свого геополітичного супротивника — Китаю. «Енергозалежна» (не в сенсі споживання, а у сенсі експорту) структура російської економіки формує й «енергозалежну» російську внутрішню та зовнішню політику.

Значне підвищення ціни на газ в січні може вплинути на результати українських виборів у березні 2006 р. Зупинка енергоємних виробництв на сході країни може ще більше мобілізувати й так доволі мобілізований електорат опонентів В. Ющенка. І разом із реформою влади й вибором нового прем'єр-міністра та голови Верховної Ради з набагато більшими повноваженнями практично здійснити реванш після Помаранчевої революції. Однак головною політичною метою режиму Путіна є блокування вступу України до НАТО та гальмування інтеграції України в ЄС.

Голова енергетичної компанії «ЄЕС Росії» Анатолій Чубайс вважає, що стратегія «Ліберальної імперії» щодо України повинна проявлятися в поширенні російського бізнесу на територію Криму. Про це він заявив на чат-конференції на сайті Газета.Ру, повідомила газета «День». На питання, чи можна повернути Крим Росії шляхом тиску на Україну, наприклад, «перекриваючи газ», Чубайс відповів, що перекривати його не потрібно. «А навіщо перекривати? Можливо, потрібно діяти навпаки, не «перекривати», а «давати»? Наприклад: давати інвестиції, підтягати російський бізнес у той самий Крим. І тоді на класичне запитання: «Чи буде Крим нашим?» — з’явиться виразна технологічна відповідь: «Так» , — сказав Чубайс. «Тільки не через те, що ми його захопимо або збудуємо косу на острів Тузла, подолавши опір українських прикордонників. Важко вигадати щось більш тупе і менш ефективне. А, напевно, просто тому, що туди прийде російський бізнес, який вже приходить у Крим, який має для цього всі передумови — не тільки фінансові, враховуючи наші традиційні зв’язки з Кримом. Це, власне, й означатиме те, що Крим стане набагато більш російським, ніж він колись був. У моєму розумінні це і є стратегія Росії, яку я називав страшним словосполученням «Ліберальна імперія» , — вважає Чубайс. Тут уже не порушується питання кордонів. Тут ідеться про інше — про права людини, економічний прагматизм і співробітництво у військовій сфері.

Отже, певні можливості трансферу кризових факторів, про які йшла мова вище, має і Росія, яка намагається використовувати ресурси СНД для подолання структурної кризи. Арсенал механізмів тут такий: дискримінація у взаємній торгівлі; скуповування власності і монополізація певних галузей країни-реципієнта; поглинання незахищених інтелектуальних продуктів; зменшення закупівель високотехнологічних товарів і послуг у країн СНД. Дискримінація у взаємній торгівлі полягає у витісненні з ринків Росії товарів, що виробляються в країнах СНД, через тарифне і нетарифне регулювання, розрив кооперативних зв’язків щодо поставок комплектуючих з посиланням на перехід до європейських стандартів.

Російські інвестори беруть активну участь у приватизації українських об'єктів. Російський капітал присутній у нафтовій індустрії, кольоровій та чорній металургії. Він реалізує тактику як вертикальної, так і горизонтальної інтеграції в економіку України. По-перше, в процесі приватизації українських підприємств росіяни приєднують до своїх технологічних ланцюжків ті переробні або сировинні ланки, що мають міцні технологічні зв’язки з російськими підприємствами ще з часів СРСР (нафтопереробні заводи, Миколаївський глиноземний завод тощо). По-друге, після придбання того чи іншого підприємства російські компанії витісняють зі сфери його комерційного обслуговування українські компанії, залучаючи до співпраці дочірні структури з РФ. У результаті створюються «зони російського бізнесу», які домінують над українським бізнесом і диктують свої правила на території України.

Найбільший ступінь концентрації прямих іноземних інвестицій (ПИ) з Російської Федерації спостерігається у сферах охорони здоров’я та соціальної допомоги (частка РФ у цих сферах на 1 січня 2004 р. становила 60,5% нагромаджених у даному секторі економіки ПП), а також у сфері виробництва коксу і продуктів нафтопереробки (55,6%). Зазначена концентрація ПП свідчить про намір російських інвесторів контролювати ці види діяльності.

Не врегульоване питання щодо «інтелектуальної спадщини». Після розпаду СРСР в Росії залишилося близько 500 тисяч авторських свідоцтв з грифом «Для службового використання» і стільки ж із грифом «Секретно», що можуть бути перетворені на патенти. Майже чверть з них належала українським винахідникам. В Україні не було переліку цих винаходів. Така ситуація створює для українських підприємств труднощі при виході на зовнішні ринки. Зменшуються обсяги закупівлі Росією високотехнологічних товарів та послуг. За розрахунками А. Сухорукова [18], у 2003 р. порівняно з 2002 р. коефіцієнт покриття імпорту високотехнологічних товарів українським експортом скоротився з 1,37 до 1,23, послуг — з 4,24 до 2,8.

Нинішня геополітична ситуація дедалі більше набуває ознак, за яких Україна для Росії виявляється більш значущою, ніж навпаки. Це стосується не лише політичної, а й економічної залежності. Час працює на Україну та її незалежність. Нині в Росії, як, до речі, і в Казахстані, по суті, відтворюється знайома ситуація брежнєвської економіки, повністю залежної від нафтодоларів. Це визнають і російські аналітики. Як відзначає «Независимая газета», «стан бюджету, розвиток цілих секторів економіки, зовнішні зв’язки — все це продовжує залишатися у заручниках у ціни на нафту». Саме через це «в уряду Росії, по суті, не існує важливішої проблеми, ніж проблема ціни на нафту та її динаміки». «Раніше залежність від експорту сировини називали „нафтовою грою“. Але тепер нафтову залежність варто порівняти вже не зі шприцом, заштрикнутим у вену, а з пістолетом, приставленим до скроні» (Независимая газета. — 2003. — 14 лютого). Ті, хто знаються на економіці, розуміють, що йдеться про серйозні речі, про відмінності між російською та українською економіками, які можна кваліфікувати як відмінності сутнісного характеру. Концентрація значних запасів природних енергетичних ресурсів — це не лише переваги, а й водночас вузьке місце російської економіки. Моноспрямована економіка найбільш конкурентовразлива. Японія, яка практично не має корисних копалин, розвивалася у повоєнні роки найшвидшими темпами. Нині в Росії понад 20% бюджетних надходжень дає нафта. Але не можна забувати іншого: економіка — це зіставлення доходів та видатків. Собівартість видобутої кувейтської нафти — 4 дол. за барель, Саудівської Аравії - 2,5 дол., Іраку — 1 дол., а російської - 14 дол. Якщо додати до цього високу транспорто-витратність російської економіки, то коректність зазначеної тези навряд чи викликатиме заперечення.

У формуванні економічного потенціалу десять попередніх років реформ підтвердили спроможність України до самоствердження та розвитку. Визначальним тут є зменшення залежності нашого експорту від російського ринку. У 1994 р. російський ринок поглинав майже 50% українського експорту товарів. У 1996 р. цей показник знизився до 35,95%, у 2000 р. — до 22,8% і у 2002 р. — до 17,1%. Натомість частка нашого експорту до країн ЄС зросла за відповідний період з 10,3 до 18,9%, а з урахуванням країн ЄС та країн-кандидатів на вступ до ЄС — 40,8%. Наведені цифри ніяким чином не піддають сумніву значущість наших економічних відносин із Російською Федерацією. Йдеться про інше: потрібно чітко уявляти коридор можливостей у наших економічних відносинах із Росією. Україна і Росія, як дві сусідні суверенні держави, держави, що мають багато спільного в історичній долі своїх народів, завжди були і залишатимуться залежними одна від одної.

Сто років тому Росія по праву вважалася великою державою Заходу. У 1913 р. вона посідала п’яте місце у світі за виробництвом промислової продукції. На неї припадало 8,2% світового випуску продукції обробної промисловості, 50% видобутку нафти. Росії належало перше місце у світі з виробництва й експорту зерна. її національний дохід становив 21% від рівня США, 83% - від рівня Німеччини, 97% - від рівня Великобританії та 172% - від рівня Франції. Темпи зростання промислової продукції в кінці XIX і на початку XX ст. перевищували 5% у середньорічному вимірі й вважалися одними з найвищих на Європейському континенті. Ситуація докорінно змінилася у кінці минулого століття. За даними відомого російського економіста В. Кудрова, нині частка ВВП Росії від світового рівня становить усього 1,6%, а від США — 7,5%, країн Західної Європи — 8,0%, у т.ч. Німеччини — 32,5%, Франції - 44,5%, Великобританії - 47,5%. Ще більш вражаюче відставання у розвитку науково-технічного прогресу: за рівнем постіндустріальних технологій Росія відстала від розвинених країн світу приблизно на 25−30 років. Рівень комп’ютеризації в країні становить менше 1% від Американського.

Головними причинами того, що Росія втратила XX ст. для економічного розвитку, вважає А. Ілларіонов, радник президента РФ, стало панування в країні протягом семи десятиліть економічної системи централізованого планування, а також здійснення владою впродовж останнього десятиліття, коли відбувся перехід до ринкової економіки, послідовно популістської політики. Все це завдало непоправної шкоди державі. «Вона перетворила, — констатує російський вчений, -економічного гіганта, яким була Росія на початку століття і могла ним і залишитися до його кінця, на економічного карлика» .

У 1991 р. розпочався процес розлучення України і Росії. Цей процес рік у рік поглиблюється. У наших країнах сформувалися різні економічні структури, власні геополітичні та зовнішньоекономічні інтереси і пріоритети.

Україна пройшла надзвичайно складний шлях до підписання у 1998 р. та взаємної ратифікації широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України з Російською Федерацією.

" Независимая газета" відзначила цю подію розлогою публікацією під виразним заголовком «Российско-украинский договор: обман века». «Погодившись де-юре із втратою значної частини своїх державо-утворювальних земель і народу на користь іншої держави, Росія тим самим закріплює свою неповноцінність як держава». У такому ж стилі висловлюється й добре відомий в Україні політолог А. Ципко. «Нинішні кордони Російської Федерації, — безапеляційно заявляє російський вчений, — не можуть бути визнані недоторканними насамперед тому, що вони стримують становлення російської нації» «. І далі: «Помилки і прорахунки Біловезької угоди мають бути визнані, а їх виправлення має стати частиною нової державної політики Росії. Росія має повне право залишити за собою території в межах історичної Росії» .

3. Росія в глобальному світі

Росія після розпаду Радянського Союзу втратила чверть території, майже половину населення і половину ВНП. Сьогоднішній дещо вищий рівень життя росіян в європейській частині РФ порівняно із країнами СНД вдається утримати лише завдяки сприятливій кон’юнктурі цін на нафту.

Натомість найбільша загроза, з якою зіткнулася Росія на початку XXI ст., — це демографічна проблема. Коротко суть цієї проблеми полягає в гігантському демографічному вибуху в суміжних з Росією країнах АТР, особливо в Китаї.

За прогнозами експертів ООН, у 2025 р. населення Росії могло становити 138 млн. осіб, але більш песимістичний прогноз Держкомстату РФ передбачає зменшення населення Росії до 130 млн. осіб уже у 2016 р. Однак, як стверджують демографи, насправді реальний процес депопуляції відбувається набагато швидше. Так, російський демограф Є. Андреев прогнозує зменшення чисельності громадян Росії через 50 років до 93 млн. Тут треба відзначити, що у ці розрахунки закладено майбутній міграційний приріст. Без майбутніх мігрантів через 50 років населення Росії зменшиться наполовину, тобто до 70 млн. осіб.

Для того, щоб повною мірою усвідомити, яке величезне значення надає Росія імміграції, наведемо уривок із праці «Стратегія для Росії», написаної експертами Ради зовнішньої і оборонної політики (СВОП) під керівництвом С. Караганова: «Після 2005 р. в Росії прогнозується стрімке природне падіння кількості працездатного населення, яке може досягнути 1 млн. осіб на рік. Це не просто скорочення, це обвал. Робоча сила буде одним з найдефіцитніших, якщо не найдефіцитнішим ресурсом в Росії. Якщо Росія почне стабільно виходити з економічної кризи, єдиним джерелом поповнення її трудових ресурсів може стати лише імміграція. Отже, перспективна міграційна політика Росії - це перш за все іммираційна політика. Якщо ж Росія буде більш-менш стійко розвиватися, у XXI ст. вона, можливо, стане головною країною імміїрації у світі, подібно Сполученим Штатам Америки в XIX і XX ст.»

Інша, не менш серйозна проблема, з якою зіткнулася Росія на початку XXI ст., — це вкрай нерівномірний розподіл її людських ресурсів по регіонах. Стан справ виглядає так: загальна площа сучасної РФ становить понад 17 млн. кв. км, а населення — 145 924,9 тис. В європейській частині Росії, загальна площа якої становить 25,2% від загальної площі РФ (4 309,5 тис. кв. км), мешкає 114 752 тис, в азіатській частині, на яку припадає 74,8% території РФ (12 765,9 млн. кв. км) — 31 172,9 тис. осіб. При цьому щільність населення в європейській частині - 26,6 особи на 1 кв. км, а за Уралом — на порядок менша — 2,4 особи. Ще більша проблема — це райони Крайньої Півночі і прирівняні до них території, які займають 11 900 млн. кв. км (69,7%) і на яких проживають 11 533,5 тис. осіб. Тут щільність населення становить менше 1 особи на кв. км.

Лишається додати, що з протилежного боку кордону, в Китаї, щільність населення перевищує 130 осіб на 1 кв. км. Зрозуміло, що такий величезний перепад демографічного потенціалу створює колосальну напругу на кордоні, яка рано чи пізно закінчиться експансією на новий життєвий простір. З чийого боку буде іти ця експансія і якого вона буде кольору — пояснювати зайве.

Ця похмура картина російської демографії буде неповною без такого важливого фактора, як внутрішня міграція в Росії. Зокрема, вперше від свого заселення почав втрачати населення Далекий Схід. Так, за останні 10 років населення Чукотського автономного округу скоротилось на 56%, Магаданська обл. втратила 40%, Камчатська обл. — 18%, Сахалінська обл. — 16%, Республіка Саха (Якутія) — 10%. Через скорочення армії різко зменшилося населення південних районів Далекого Сходуна 10%. Нині територія Росії за Уралом, як твердять фахівці, перетворилась в зону суцільного відтоку населення.

З розпадом СРСР Росія назавжди втратила своїх союзників з Варшавського договору і прибалтійські країни. Це практично відрізало Росію від торговельних і військових портів у Балтійському морі. Вихід зі складу імперії України, Білорусі та Молдови призвів до втрати Росією «проток» до Європи. І якщо втрата Польщі, Угорщини і Чехословаччини справді зменшила економічне навантаження на імперію, то відхід України, Прибалтики, Молдови і Білорусі означав створення навколо Росії сірої зони, яка за певних умов має усі шанси трансформуватись у територію НАТО і з часом — ЄС. У цьому випадку на заході Росія буде межувати з НАТО і в перспективі - з ЄС, з новим утворенням з колосальним ресурсним і геопозиційним потенціалом, а на сході - з такими монстрами, як Китай, Японія і США.

Таким чином, після розпаду СРСР Росія, втративши чверть території, опинилася між єдиною Європою на заході і Китаєм, США і Японією на сході, втратила торговельні порти на Чорному і Балтійському морях, і перед нею постала загроза остаточно позбутись чорноморських військових баз в Криму і Грузії.

Після розпаду СРСР російські війська залишили Центральну і Східну Європу і, за незначними винятками, азіатські країни СРСР. Тенденція до згортання російської військової присутності в світі має суто економічну причину. Однак нині Москві важко утримувати не лише закордонні військові бази, але й регулярну армію в самій Росії. Як це не парадоксально звучить, сучасна територія РФ завелика для її нинішнього економічного і демографічного потенціалу.

Сьогодні Росію оточують держави, які мають не лише кращі геопозиційні можливості, але й давно обійшли її за ресурсами. Після остаточного об'єднання ЄС на західних кордонах Росії фактично утвориться єдина держава з населенням понад півмільярда осіб. На півдні і Далекому Сході з Росією межує Китай — 1 млрд. 284 млн. 304 тис. осіб, Японія -126 млн. 182 тис. осіб і США — 272 млн. 640 тис. осіб. ВВП Китаю — 991 млрд. 203 млн. дол., Японії - 4 трлн. 395 млрд. 083 млн. дол., США — 8 трлн. 350 млрд. 957 млн. дол. Враховуючи загальну кількість населення сучасної Росії (146 млн. 393 тис.) і її економічний потенціал (375 млрд. 345 млн. дол.), ми маємо усі підстави зробити припущення, що РФ, як і СРСР, неминуче потрапляє під дію цих нових економічних і військових сил. Сьогодні Росія слабка. А якщо так — то її спробують розчленувати.

Японія практично не приховує своєї зацікавленості щодо «північних територій». За певного розвитку подій, з метою обмеження впливу Китаю, змушені будуть втрутитись у процес розподілу Росії Сполучені Штати. Інша ситуація з Китаєм. Він динамічно розвиває свою економіку й для того, щоб зберегти темп, потребує технологій, ресурсів, території і нових ринків збуту. Усе це є на північ від його кордонів. Крім того, і це найважливіше, в Китаї забагато людей.

Згадаємо демографічні прогнози великого російського вченого Д.І. Менделєєва, який писав в 1902 р. [16]: «Необхідність… майбутнього напору на нас з різних боків вбачається, на мій погляд, уже в тому, що у нас на кожного жителя припадає в два рази більше землі, ніж для всього іншого населення планети (більше 15 га на душу в Росії і 7,7 в іншому світі, в тому числі в Німеччині - 1,0, в Китаї з пустелями Монголії - 2,6, в Японії - 0,9 і в США — 11,5 га на душу). На нас поки ще мало напирають, тому що є Південна Америка, Австралія і, головне, Африка із своїми пустелями і рідким населенням, але приріст населення нині такий великий, що ще через які-небудь 100, щонайменше 200 років, у всьому світі в середньому буде так само тісно, як сьогодні в Німеччині, а навкруги нас — занадто тісно. Тому то нам необхідно заздалегідь, по-перше, влаштовувати свої достатки і всі внутрішні порядки, все своє приватне життя, розмножуватися швидше своїх сусідів і всього людства…, а, по-друге, нам необхідно, крім всього іншого, бути напоготові, не розпливатися в миролюбстві, бути готовими зустріти зовнішній натиск… Грізними нам потрібно бути в війні…, а при тимчасових мирних періодах… поліпшувати внутрішні порядки, щоб з кожним новим захистом з’являтися з новою бадьорістю і з новим сильним приростом військових захисників і мирних трудівників… Наша сила в єдності, підтриманні військового духу, доброчинній сімейності, яка примножує збільшення населення…»

На прикордонній з Китаєм російській території проживають 7−8 млн. росіян, а з іншого боку, кордону — 106 млн. китайців. Густота населення в найбільш заселеному Приморському краї РФ — 13,5 особи на кв. км, а в Китаї - 130. Щодо Китаю, який практично освоїв усю свою придатну до економічної діяльності територію, то мігрувати він може лише на північ, оскільки в усіх інших напрямах демографічна ситуація ще складніша.

Незважаючи на те, що китайське керівництво твердо заявило про відмову від територіальних претензій до Росії, китайська політична і ділова еліта вважає, що в минулому Росія шляхом несправедливих і нерівноправних договорів присвоїла півтора мільйона квадратних кілометрів китайської території. Сьогодні, після оголошення стратегічного партнерства між Росією і Китаєм, і підписанням в рамках «Шанхайської п’ятірки» угоди про добросусідство, співробітництво і непорушність існуючих кордонів, Китай відкрито не висуває територіальних претензій до РФ. Однак, як твердять російські аналітики, ще у 1989 р. в Китаї було прийнято закриту програму освоєння російського Далекого Сходу і залучення його в зону політичного і економічного впливу Китаю.

4. Україна як " геополітичний стрижень" за 3. Бжезінським

З кінця XV ст. до середини XVII ст. наймогутнішою європейською державою була Іспанія. Вона була також великою імперською заморською державою, плекаючи глобальні амбіції. До 1815 р. провідною європейською державою була Франція. До Першої світової війни Велика Британія здійснювала глобальне морське панування в міру того, як Лондон перетворювався на головний фінансовий і торговельний центр світу, а британський військово-морський флот «панував на морях» … Велика Британія опиралася на витончену дипломатію рівноваги сил. На 1914 р. лише декілька тисяч британських військовослужбовців здійснювали контроль над приблизно 11 млн. кв. миль та майже 400 млн. небританського населення.

Але ні одна з попередніх імперій (римська, китайсько-монгольська, британська) не мала справжньої глобальної влади. На відміну від цього, сьогоднішні масштаби і ступінь проникнення американської глобальної могутності є унікальними. Америка стоїть на вершині у чотирьох вирішальних сферах глобальної влади:

1) у військовому плані вона спроможна досягти будь-якої точки земної кулі і не має в цьому суперників;

2) у плані економічному вона залишається головним локомотивом глобального розвитку, навіть якщо в деяких аспектах їй кидають виклик Японія та Німеччина (жодна з яких не має інших атрибутів глобальної могутності);

3) у плані технологічному вона зберігає провідну роль у найновіших сферах;

4) у плані культурному, незважаючи на деяку грубуватість, вона має незрівнянну привабливість для всього світу, а надто для молоді.

Саме поєднання цих чотирьох факторів і робить Америку єдиною всеосяжною глобальною державою.

Очолювана Америкою коаліція зберегла свою єдність, тоді як китайсько-радянський блок розколовся менше як за два десятки років. Здебільшого це пояснюється більшою гнучкістю демократичної коаліції, на відміну від ієрархічної та догматичної, але й крихкої природи комуністичного табору. Учасники першої поділяли спільні цінності, проте, без формальних доктринальних рамок. У другому блоці наголос робився на ортодоксальному догматизмі, де лише один центр був наділений правом тлумачити ідеологію.

Головні васали Америки були значно слабшими, ніж сама Америка, тоді як Радянський Союз не міг протягом невизначеного часу ставитися до Китаю як до свого підлеглого. Сприятливий результат був також досягнутий завдяки тому, що американська сторона довела свою більшу динамічність в економічному і технологічному планах, а Радянський Союз поступово деградував і не міг ефективно конкурувати ні в економічному плані, ні у розвитку мілітарної технології. Економічний занепад, у свою чергу, прискорив ідеологічну деморалізацію.

Ідеологічні догми також висотували творчий потенціал Радянського Союзу, роблячи його систему все жорсткішою, а його економіку все витратнішою і менш конкурентоспроможною в технологічному плані… Америка насправді значно багатша, значно більше технологічно розвинена, набагато гнучкіша та більш новаторська у військовому плані, в соціальному аспекті - більш творча і приваблива. Тому … у тривалому змаганні терези в кінцевому рахунку переважили на користь Америки.

На кінцевий результат помітно вплинули культурні міркування. Коаліція, очолювана Америкою, позитивно сприйняла чимало атрибутів політичної та соціальної культури Америки.

Більшість же центральноєвропейських васалів Росії відчували до неї культурну зневагу, а ще більшою мірою це відчувалося з боку її головного східного союзника, чиї політичні амбіції дедалі зростали, — Китаю.

Для жителів Центральної Європи провідна роль Росії означала ізоляцію від свого, як вони вважали, філософського та культурного дому — Західної Європи з її християнськими традиціями. Ще гіршим було те, що їм доводилося терпіти панування народу, який вони, часто несправедливо, вважали культурно нижчим за себе.

Китай, для якого слово «Росія» означає «голодна земля», виявляв ще більш відкрите презирство. Хоча спочатку китайці чинили лише мовчазний опір претензіям Москви на універсальність радянської моделі, вже через 10 років після китайської комуністичної революції вони кинули відвертий виклик ідеологічній зверхності Москви.