Пропаганда медичних знань та допомоги серед населення Харківської губернії у другій половині XVIII — на початку ХХ століття

Пропаганда медичних знань та допомоги серед населення Харківської губернії у другій половині XVIII — на початку ХХ століття

У статті проаналізовано форми та методи пропаганди медичних знань та медичної допомоги серед мешканців Харківщини від зародження до кінця імперської доби, їх ефективність та реакцію населення. Зроблено висновок про її недостатній, але прогресивний характер.

Ключові слова: Харківщина, медико-санітарна пропаганда, повсякдення, народні читання, епідемії.

Однією з найбільших проблем охорони здоров’я імперського періоду була недостатня поінформованість населення та його відверте невігластво стосовно медичної допомоги. Здолати це явище могли лише підвищення освітнього рівня та пропаганда медичних знань. Перше завдання було занадто глобальним для того часу, а інше — загалом можливим, хоча часто вирішувалось неефективно.

Вже за імперської доби харківська громадськість звертала увагу на проблеми санітарної пропаганди серед населення [1]. Окремі питання теми висвітлили Д. Багалій та Д. Міллер [2]. У радянський період дослідження дореволюційної медичної пропаганди виявилося не на часі, хоча на практиці використовувався розроблений саме нею інструментарій. Інтерес до проблеми відродився лише на початку ХХІ ст. Питання пропаганди медичних знань знову підняли, серед інших проблем, сучасні дослідники І. Робак [3] та В. Альков [4−5]. У колективній монографії «История здравоохранения дореволюционной России» [6] поставлена проблема діяльності земських санітарних організацій.

Література з теми є досить бідною, що компенсується джерелами. Вони представлені матеріалами Держархіву Харківської обл., що відклалися у фондах губернської земської управи, лікарської управи, Харківської та Богодухівської повітових земських управ. Серед джерел звітна та актова документація, офіційне листування, статистичні відомості.

Як було з’ясовано в одній із попередніх статей, більша частина простого люду Харківщини, особливо забобонного сільського, до середини ХІХ ст. по медичну допомогу не зверталася зовсім, через недостатню її доступність і загалом низький культурний рівень, непоінформованість щодо найважливіших медичних знань [4, 131]. Приміром, поширення дизентерії було пов’язане з антисанітарією, що панувала в м. Харкові, нехтуванням правилами особистої гігієни. Більш забезпечених і освічених городян дизентерія майже не вражала [3, 103]. На часі була необхідність довести населенню значимість медичної допомоги.

Втім, пропаганда медичних знань не була ані поширеною, ані ефективною. При цьому в жодному разі не можна стверджувати, що її не було. Пропаганда була відверто занехаяною цариною протягом благополучних років. За свідченням сучасника, «за стіни богоугодних закладів в царині загальних санітарних заходів або в повіти турбота губернського земства виходила рідко та більшою мірою тимчасово, при нагоді» [1, 2]. Навіть у деяких кричуще потрібних випадках запобіжні медико-просвітні заходи не проводилися. Приміром, робітники з Середньої Азії не були ознайомлені з особливостями місцевої зими, хворобами тощо. Відповідно, це зумовило масу захворювань та відморожень [7, 29−30]. У селах діяли санітарні піклування, здебільшого, з селян. Брала в них участь і сільська інтелігенція: священики, вчителі, лікарі, землевласники тощо, але їхня діяльність була незначною [8, 47]. Хоча коли спалахували епідемії, то треба було терміново щось робити. Протиепідемічній пропаганді в такі періоди приділялась велика увага, зважаючи на високу захворюваність та смертність.

Перший випадок використання пропаганди медичних знань у Харкові зафіксований 1772 р., під час епідемії чуми. Саме тоді було започатковано роз’яснювальну роботу: людям по церквах — головних місцях зборів — зачитували вказівки, як запобігти небезпечному захворюванню. Жителям заборонили використовувати речі покійників. Незважаючи на традиції, наказали ховати мертвих не торкаючись [2, Т. 1, 189 190]. Це можна розглядати як прообраз народних читань з медичної тематики.

На селі пропаганда медичної допомоги та знань була значно менш розвиненою, ніж у місті. Боротьба з епідеміями включала проведення заходів особистої профілактики, з роз’ясненням населенню її необхідності [1, 10]. До середини ХІХ ст. пропаганда практично не велася. З 1879 р. всі селяни мали обов’язок сповіщати про епідемічні хвороби. Забороненим було використання імовірно заражених речей. Передбачалася дезінфекція жител та обмеження до них доступу сторонніх. Радили не лишати без уваги навіть найменші розлади шлунку в холерний час, пити чай з лимоном чи 10 краплями соляної кислоти, вживати тільки свіжі харчі тощо. Надавались інструкції, що робити з людьми з ознаками холери. Також описувались заходи як не заразитись доглядальнику, дотримуючись санітарії. Зібрання на похоронах, поминках тощо заборонялись. Вивішували докладні оголошення з роз’ясненнями щодо боротьби з холерою [9, 6−36]. У повітах же діяли санітарні правила, які не мали жодного практичного результату [10, 5−30], являючи собою формальну річ. Це не дивно, адже більшість селян, крім звичайної відсутності інтересу до питання, банально не вміла читати. Тільки тоді, коли прийшла епідемія холери 1892 р., у селах були роз’яснені попереджувальні заходи, лікар приїздив до охоплених хворобою сіл через день чи щодня [11, 2].

Усе б нічого, якби селяни дотримувались вимог, які їм нечасто й без особливої звитяги, але пояснювалися, хоч правила мали незначний вплив на здоров’я населення. Основною причиною цього виступив низький культурний рівень та байдужість до санітарних вимог з боку населення, відсутність поліцейського контролю та санітарних піклувальників. Практично усі правила порушувались, не вивозилось сміття, калюжі засипали гноєм, за якістю продуктів ніхто не наглядав. Резервуари для води утримували в чистоті лише постоялі двори. З усіх правил вдалося домогтися лише того, щоб більшість населення не викидала сміття біля криниць [10, 31−32]. Втім, навіть населення губернського Харкова не надавало особливого значення чистоті міста [2, Т. 2, 109]. Поширене нехлюйське ставлення до порад лікарів робило свою справу. Настанови щодо догляду за хворими та за собою пропадали даром при вкоріненій звичці населення до нечистоплотності. Миття рук не здійснювалось тижнями, а якщо й здійснювалось, то без мила. Однак після перенесеної інфекції селяни часто виправлялись: неохайний селянин Краснокутський, який до того переховувався і не бажав приймати ліки, пив тепер воду тільки з самовара [11, 28−29,189]. Відчути на собі наслідки невиконання вимог лікарів було найкращим доводом, на користь зростання авторитету медичної допомоги серед селян.

Однією з важливих причин неефективності пропаганди медичних знань було те, що селяни ментально жили в світі міфів, а не раціонального знання. Звідси, й найнеймовірніші забобони, недовіра до представників «світу раціональності» — медичних працівників. На останніх вони дивились як на чужинців. Селяни довіряли тим, кого знали, хто довів свою правоту. Виконання настанов медиків було швидше винятком в тогочасних умовах. Низький культурно-освітній рівень населення сприяв поширенню чуток та забобонів, а медична пропаганда опинялась на задвірках [5, 270−271]. Чутки в той час мали більше довіри, ніж протиепідемічна медична пропаганда. Приміром, 1892 р. селяни розповідали про вигаданість холери для особистих цілей лікарів, ошпарювання хворих окропом, а якщо ставало гірше — то від порошку, що давав фельдшер. Селяни навіть вважали, що їх труять, задля припинення епідемії [11, 45−46,65−66,276]. Це мало свої корені ще в першій половині століття, коли 1830 р. в Харкові розповсюдились поголоси про навмисне отруювання криниць та закопуванні людей живцем. Місцевого лікаря тоді ледь не вбив розлючений натовп [2, Т. 2, 98]. Причиною неефективності протиепідемічних заходів, що вела до такої ситуації, була їх не систематичність, а із закінченням епідемії, всіляка діяльність припинялася [1, 2].

Відозви до населення щодо профілактики та лікування хвороб доводили до широких мас поліція й духівництво [3, 119]. Серед сільського населення протиепідемічні заходи пропагували, здебільшого, священики [12, 41]. Вони зіграли велику роль, підтримуючи людей та піднімаючи своїми роз’ясненнями авторитет медичної допомоги. Духівництво було тісно пов’язане з населенням, користувалося його довірою й могло пропагувати медичну допомогу найефективніше. Значною була роль духівництва в пропагуванні щеплень від віспи. Протоієрей Могилевський склав «Слово увещевательное о привитии оспы», а Слобідськоукраїнський віспяний комітет ухвалив розіслати документ по всіх парафіях для допомоги священикам у роз’яснювальній роботі. Духовна консисторія зобов’язала священиків переконувати населення в тому, що страх перед щепленням — лише забобон і необхідності своєчасного щеплення дітей [3, 122].

Лікарі також роз’яснювали, як можна вберегтися від інфекцій. У деяких випадках ця міра була досить ефективна. Приміром, на сільському сході в с. Тернах лікар, священик та адміністрація доводили, що поселення вражене холерою, пояснювали її заразність та велику смертність від неї. Розповідали й як доглядати за хворими, що робити. Та тільки добре знайомий населенню авторитетний фахівець, часто за підтримки священика, міг переконати в необхідності вжити заходів. Тому багато залежало від особи, на яку покладалась пропаганда медичних знань. Наприклад, у с. Волохов Яр 1892 р. населення поставилось до дій епідемічного персоналу з довірою. Пацієнти повністю корились, а сусіди навіть самі просили провести дезінфекцію. Заслуга належала місцевому фельдшеру, який користувався величезною довірою [11, 64,6872,154−163]. Повивальні бабки в ідеалі також мали функцію боротися із забобонами в своїй сфері [13, 29], але на практиці цього ніколи не спостерігалось. медичний знання харківщина імперський Навіть приписів поважних на селі людей, якщо такі приписи були, часто не дотримувались. У с. Олексіївці 1892 р., всупереч припису священика, сім'я померлої від холери влаштувала поминки. Як результат, половина з 20 гостей померла. У с. Терновій особистої вимоги лікаря не проводити поминки дотримувались, погоджувались на дезінфекцію, але сумнівались у необхідності заходів [11, 61,152]. Місто Харків у дореформену добу мало ті ж проблеми. Ще 1844 р. й навіть після епідемії 1853−1854 рр. більша частина населення міста не дозволяла прищеплювати своїх дітей від віспи, незважаючи на роз’яснення лікарів [3, 123]. Того ж 1844 р. Харківським повітовим лікарем зазначалось, що в Зміївському повіті жодні спроби переконання не діяли. Аби жителі під різними приводами не приховували своїх дітей від щеплень, їм пояснювали можливі наслідки. Якщо це не допомагало, то в дію вступали «законні міри» [14, 28,45].

Доводилось вдаватися до додаткових засобів переконання. Задля подолання недовіри й ворожості сільської громади с. Лихинівці Лебединського повіту, лікарем був використаний випадок з хворим хлопчиком Кузьмою Пащенком, якого, внаслідок безнадійного стану, не лікували. Лікар вказав скликаним сусідам на те, що хлопчик помер без лікування і не воно є причиною смерті. Він радив членам сім'ї негайно перебратись до клуні подалі від інфекції, але йому не повірили. У результаті, померли ще й мати та сестра. Врешті, це переконало сільську громаду в заразності та небезпеці хвороби, вселило довіру до медпрацівників. До хворих приставляли санітарів з місцевих селян, яким довіряли, що мало істотний вплив. Перші обходи рекомендувалось робити разом із знаними на селі людьми [11, 47,82,138].

З невіглаством та забобонами намагались боротися й за допомогою влаштування лекцій та народних читань. Лише у Харкові вони були більш-менш регулярні, а на селі в розповсюдженні гігієнічних знань губернське земство тривалий час не брало жодної участі, лише окремі лікарі влаштовували заходи своїми силами [1, 20]. Наприклад, 1892 р. популярні лекції про холеру були проведені в усіх селах 7-ї дільниці Зміївського повіту, проводились також бесіди з хворими. Лікар оцінював ефективність цих мір як високу. Після цього, як результат, селяни стежили та доповідали про хвороби, переповідали те, що чули від лікаря. Темні чутки поступово зникли [11, 80−81]. Народні читання зі слайдами з гігієни, за великих витрат, не набули поширення, через безгосподарність у повітах. Проектори були розтягнені, а слайди потрапили до архіву. Читання проводились лікарями скоріше як виняток, тому стали запрошувати найманих лекторів. Активність була різною: від одиничних випадків до 33 на повіт (лідирував Старобільський). У Вовчанському повіті місцевим санітарним лікарем велось 10 лекцій з гігієни на рік [1, 20−21]. Влітку існувала це одна проблема: слайдів не було видно, тому часто їх замінювали плакатами [15, 27]. 1912 р. в Харківському повіті працював лікар-лектор з помічником. За рік було проведено 40% запланованих лекцій — 54. Їх відвідали понад 15 тис. осіб, у середньому на лекцію — 286 слухачів. Заходи періодично зривались через польові роботи селян, погані дороги, несповіщення населення, хворобу лектора тощо [8, 83,95]. Деякі лікарі Старобільського повіту проводили читання зі слайдами. Загалом було проведено 4 читання в Новопскові та Мостках про боротьбу з холерою, чумою та сибірською виразкою. Аудиторії виявились переповненими [16, 56,38]. У Богодухівському повіті популяризація медичних знань та гігієни була в зародковому стані. Користувались проекторами зі слайдами зовсім небагато дільничних лікарів. 1912 р. читання проводились у 45 місцях з нагоди відкриття віспощеплення, з початком протискарлатинних щеплень тощо. Систематичних читань не велось, адже часто в день читання лікаря викликали до хворого і він фізично не міг провести захід. Для читань часто не знаходилось приміщень, не могли вчасно доправити ліхтар з іншої ділянки. В одному місці читання не привабило достатньої кількості слухачів, в іншому — перетворилось на співбесіду, через відсутність ліхтаря, в третьому захворів лікар [8, 4]. Потроху ситуація виправлялась. 1919 р., вже за радянської влади, в самому лише с. Козіївці було проведено 7 читань з гігієни, на яких було біля 100 осіб, роздавались брошури та листки. У с. Рублівці були проведені 2 читання з 200 слухачами, по одному в Дем’янівці зі 100, Солоницівці з 150 та Николці з 100. Темою був тиф, акції супроводжувались роздачею брошур та листків [17, 6,31].

Не завжди була зацікавлена громадськість. Санітарний лікар провів читання «Як влаштоване людське тіло» в м. Валки та зібрав 250 слухачів, але в більшості це були учні початкового училища, а не широка публіка. У Вовчанському повіті взагалі обмежились лише пропагандою гігієни серед учнів. Слабкою була справа постановки популярних медичних та гігієнічних лекцій і в Ізюмському повіті. Дуже важко було знайти лектора навіть серед студентів. У Куп’янському повіті жодних читань не проводилося, приладдя, врешті, опинилось у непридатному стані. Гігієнічні знання надавались санітарним лікарем на сільських сходах та інших зустрічах з населенням [8, 18,24,30−31,45]. 1913 р. у Харківському повіті в с. Вільшанах селянам розповідали про заразні хвороби, житло, їжу та їхнє значення для здоров’я. Те саме було прочитано в с. Пересічне та с. Велика Рогозянка. Це три центри медичних дільниць. На інших 15 дільницях санітарно-гігієнічної пропаганди не велося [18, 41,55,110].

Ближче до кінця ХІХ ст., у зв’язку зі зростанням грамотності в губернському місті, масово стали випускатися брошури, присвячені епідемічним хворобам [2, Т. 2, 113]. Приміром, 1892 р. чималими тиражами видавалися брошури про методи боротьби з холерою [3, 151−152]. Брошури та листки, присвячені різним питанням гігієни та медицини, роздавалися населенню безкоштовно, переважно під час епідемій [1, 21]. В Охтирці рада земських лікарів видала брошуру з надання допомоги холерним хворим для фельдшерів та звичайних жителів до прибуття лікаря, з поясненнями як не заразитися самому та визначити хворобу [9, 15,21−36]. 1905 р. в усіх повітах роздавалися листки про холеру, але в різному масштабі. Попереду всіх були Старобільський та Ізюмський. Валківський повіт хотів лише 1 тис. листків для роздачі, Харківський — 10, Вовчанський — 30 [15, 24−25]. У Куп’янському повіті 1912 р. роздавались листки про віспу, дезінфекцію, черевний та висипний тиф, дифтерит, скарлатину, чуму тощо. Кілька тисяч листків були роздані через лікарів, віспощепіїв та особисто санітарним лікарем [8, 46]. У пунктах лікарських дільниць також велась протиепідемічна пропаганда, приміром, 1914 р. лікарю Харківського повіту А. Кривошиї для цього було надіслано 200 брошур про тиф, 10 брошур та 100 листків про скарлатину, по 10 брошур про заразні хвороби та догляд за дітьми, 100 брошур про питну воду. До Куп’янської повітової управи надіслали 2000 брошур з дезінфекції, 4000 — про чуму [19, 231,235]. В амбулаторіях Старобільського повіту роздавались листки про різні захворювання та захист від них. По дільницях було розіслано матеріали для популярних читань на медико-санітарні теми [16, 5−6,38].

Старобільське земство видало 1899 р. обов’язкові настанови для селян із санітарії та запобігання хворобам. Заразним заборонялось працювати прислугою, у громадському харчуванні та торгівлі, розповсюджувати заразні речі тощо. Сумський повіт мав такі ж правила, однак відмічалось, що вони не мали практичного результату, адже не було осіб, які могли б наглядати за їх виконанням. У Лебедині діяли окремі санітарні правила для фабрик та заводів (1884) та санітарні правила для населених пунктів з мірами проти епідемій (1879) [10, 5−13,17−28].

На початку ХХ ст. пропаганда медичних знань стала доводити свою ефективність. 1910 р. холера в місті вразила 281 людину, летальних випадків було 88. Такі відносно невеликі захворюваність та смертність зумовлювались тим, що населення було ознайомлене з ознаками хвороби й заходами боротьби з нею, з основами гігієни. З метою популяризації знань про протихолерні заходи, санітарне відділення розклеїло містом і стало розповсюджувати в різні способи особливі плакати, організувало цикл лекцій про холеру [3, 153−154]. З’явилися й новітні форми поширення медичних знань.

Валківському та Вовчанському повітах були влаштовані пересувні виставки з медицини та гігієни. На них побували біля 30 тис. селян [1, 21]. На виставці у Валківському повіті було багато наочних приладь — картини та картограми туберкульозних хворих, муляжі, кістки тощо [8, 16−17].

Отже, незважаючи на очевидність необхідності посилення пропаганди медичних знань, вона лишалась явно недостатньою. Люди, на яких покладався такий обов’язок, не надавали йому належного значення, а населення ставилося з недовірою. Тим не менш, у цей період було закладено основи для пропаганди медичних знань, вироблено специфічний інструментарій. Він був представлений народними читаннями та лекціями, розповсюдженням брошур та листків, особистим переконуванням та співбесідами, з’явилися медичні виставки. Втім, не відкидаючи певних очевидних успіхів, така пропаганда загалом лишалась занедбаною та несистемною, активізувалася тільки у зв’язку з епідеміями, особливо на селі.

Література

• 1. Краткий очерк деятельности Харьковского губернського земства по медицинской части. — Х., 1918.
• 2. Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существования (с 1655 по 1905;й год): в 2 т. — Х., 1993.
• 3. Робак І.Ю. Історичні умови організації та специфіка розвитку охорони здоров 'я в Харкові (XVIII — початок ХХ ст.): Дис. … д-ра іст. наук. — К., 2009.
• 4. Альков В. А. Проблеми та здобутки сільської охорони здоров 'я на Харківщині імперського часу та доби революційних потрясінь // Гуржіївські історичні читання. — Черкаси, 2014—2015. — Вип. 8—9.
• 5. Al’kov V.A. «Blackflag» of 1892: Cholera Epidemic and the Problem of Kharkiv Province Peasants Attitude to Medical Care // InterCollegas. — 2015. — № 2.
• 6. История здравоохранения дореволюционной России (конец XVI — начало XX в.) /М.В. Поддубный и др.; под ред. Р. У. Хабриева. — М., 2014.
• 7. Аннєнков І.Ю., Анненкова Н. Г. Санітарні умови утримання і медичне обслуговування трудозобов’язаних «інородців» на підприємствах Харківської губернії під час Першої світової війни (червень 1916 — травень 19 17 р р.) // Історичні, економічні, соціально-філософські та освітні аспекти розвитку охорони здоров’я: Мат. Міжн. наук. конф. — Х., 2013.
• 8. Держархів Харківської обл. (далі — ДАХО). — Ф. 304. — Оп. 1. — Спр. 2234.
• 9. ДАХО. — Ф. 304. — Оп. 1. — Спр. 2101а.
• 10. ДАХО. — Ф. 304. — Оп. 1. — Спр. 2103.
• 11. ДАХО. — Ф. 304. — Оп. 1. — Спр. 614.
• 12. Медицинский отдел: Оттиски из «Харьковского календаря» на 1888 год / Сост. Н. Смирнитский. — Х., 1888.
• 13. ДАХО. — Ф. 12. — Оп. 1. — Спр. 1498.
• 14. ДАХО. — Ф. 12. — Оп. 1. — Спр. 78.
• 15. ДАХО. — Ф. 304. — Оп. 1. — Спр. 2158.
• 16. ДАХО. — Ф. 304. — Оп. 1. — Спр. 2147.
• 17. ДАХО. — Ф. 306. — Оп. 1. — Спр. 104.
• 18. ДАХО. — Ф. 533. — Оп. 1. — Спр. 63.
• 19. ДАХО. — Ф. 304. — Оп. 1. — Спр. 2240.