Теорія граничної корисності

КурсоваДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Теорія граничної корисності (реферат, курсова, диплом, контрольна)

КУРСОВА РОБОТА з дисципліни «Мікроекономіка»

на тему «Теорія граничної корисності»

ЗМІСТ

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ГРАНИЧНОГО АНАЛІЗУ ТА ТЕОРІЯ ГРАНИЧНОЇКОРИСНОСТІ
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ КОРДИНАЛІСТСЬКОЇ МОДЕЛІ ТЕОРІЇ ГРАНИЧНОЇ КОРИСНОСТІ БЛАГА

2.1 Мета споживача. Кардиналістська модель
2.2 Оптимізація вибору на основи кардиналістської теорії
РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ОРДИНАЛІСТСЬКОЇ МОДЕЛІ ТЕОРІЇ ГРАНИЧНОЇ КОРИСНОСТІ
3.1. Мета споживача. Ординалістська модель
3.2. Оптимізація вибору споживача на основі ординалістського підходу

РОЗДІЛ 4. ТЕОРІЯ ГРАНИЧНОЇ КОРИСНОСТІ В ПРАЦЯХ СУЧАСНИХ ЕКОНОМІСТІВ ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Список економічних термінів
ВСТУП
Теорія граничної корисності, напрямок політекономії, що виникнуло в останній третині 19 в. Розробляли представники австрійської школи: У. Джевонс, Л. Вальрас, К. Менгер, Э. Бем-Баверк і ін. Відповідно до теорії граничної корисності, цінність товарів визначається їх «граничною корисністю» на базі суб'єктивних оцінок людських потреб. Гранична корисність якогось блага позначає ту користь, що приносить остання одиниця цього блага; причому останнє благо повинно задовольняти самі маловажні потреби. При цьому рідкість товару об’являється чинником вартості. Суб'єктивна вартість — це особиста оцінка товару споживачем і продавцем; об'єктивна ж цінність — це мінові пропорції, ціни, що формуються в ході конкуренції на ринку. В міру поступового насичення потреб суб'єкта корисність речі падає. Теорія граничної корисності намагається дати відповідь, як щонайкраще розподілити засоби для задоволення потреб при обмеженості ресурсів. Сучасні економісти використовують теорія граничної корисності, акцентуючи увагу на вивченні закономірностей споживчого попиту, аналізі пропозиції, дослідженні ринків і ціноутворення на мікроекономічному рівні.
Тактична корисність — корисність сьогомоментна. Вона вимірюється жертвою, на яку здатна особа заради отримання певного набору благ заради поліпшення самопочуття у даний момент
Стратегічна корисність — корисність з урахуванням наслідків довготривалого споживання можливо систематичного певного набору благ.
Курсова складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються мета, завдання та методологічна база дослідження. Основна частина присвячена вивченню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати курсової роботи.
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ГРАНИЧНОГО АНАЛІЗУ ТА ТЕОРІЯ ГРАНИЧНОЇ КОРИСНОСТІ
Гранична корисність (англ. Marginal utility) — додаткова корисність, яку отримує споживач із додаткової одиниці товару або послуги або корисність, яку буде втрачено у випадку відмови від цієї одиниці.
Цей напрям економічної теорії виник у останній третині 19-го століття в наслідок спроб економістів пояснити механізми утворення ціни. Найбільш відомими його представниками були В. Джевонс, А. Маршалл, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Д. Кларк. Головна ідея даного підходу полягає в тому, що зведення вартості до витрат (самої праці чи праці, землі, капіталу) є неприйнятною, тому що не дає змоги врахувати корисність товару. Вартість на їхню думку, визначається суб'єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага. [21,с.175].
За Альфредом Маршаллом, термін «гранична корисність» належить Австрійскому економісту Фрідріху фон Візеру, і є перекладом терміну нім. «Grenznutzen» (граничне використання)
Статистика «любить» середні величини: середня ціна, середній дохід, середній прибуток, середні витрати, середня продуктивність праці. На відміну від неї, економіка «небайдужа» до граничних величин. Це поняття є головним в логіці раціонального вибору споживача і виробника.
Отже, гранична величина — це зміна величини одного економічного показника в результаті збільшення на одиницю іншого фактора, від якого залежить даний показник.
Наприклад, два робітників у годину виробляють 100 іграшок Якщо до них додати ще одного робочого, то кількість виготовлених іграшок зросте до 160. Значить, третій робочий забезпечив приріст продукції на 60 штук Ця величина і називається Додатковою, або граничною.
Економісти розраховують і аналізують такі граничні показники:
1. Гранична корисність — це додаткова корисність, отримана споживачем при збільшенні кількості споживаного блага на одну одиницю.
2. Граничний продукт праці - приріст продукції, який забезпечує додатковий працівник.
3. Граничні витрати — додаткові витрати, необхідні для збільшення виробництва продукції на одну одиницю.
4. Граничний дохід (вигода) — це приріст виручки, отриманої виробником від продажу додаткової одиниці товару.
5. Гранична прибуток — додатковий прибуток, отриманий в результаті виробництва і продажу ще однієї одиниці продукції.
Сутність граничного аналізу полягає в оцінці того, які додаткові витрати і вигоди спричинять за собою збільшення виробництва, продажу або споживання блага на одну одиницю.
Отже:
Граничний аналіз — це метод знаходження найкращого, оптимального варіанту співвідношення додаткових витрат і вигод.
Варіант виробництва (чи споживання), при якому граничні вигоди дорівнюють граничним витратам, вважається оптимальним, найкращим.
Це головне правило граничного аналізу, а також принцип економічного мислення і раціональної поведінки людей. [15,с.66].
Розумна людина не повинна приймати неефективні рішення. Наприклад, купувати для себе ще один квиток у театр (гранична вигода дорівнює нулю) або робити уроки пізно увечері (гранична вигода менше граничних витрат). Будь-яке підприємство і держава при розробці планів економічного розвитку зобов’язана враховувати правило рівності граничних витрат і вигод. Фірма може побудувати в селі багатоповерховий будинок, але гранична вигода, скажімо від зведення п’ятого поверху буде менше граничних витрат, оскільки сільські жителі вважають за краще жити в окремому будинку. Уряд може кілька разів на рік брати в борг у міжнародних фінансових організацій, проте, гранична вигода від додаткового кредиту буде набагато нижче граничних витрат. У кращому випадку уряд погасить певну частину зовнішнього або внутрішнього боргу, який значно виросте за рахунок чергових запозичень.
Теорія граничної корисності, напрямок політекономії, що виникнуло в останній третині 19 ст. Розробляли представники австрійської школи: У. Джевонс, Л. Вальрас, К. Менгер, Э. Бем-Баверк і ін. Відповідно до теорії граничної корисності, цінність товарів визначається їх «граничною корисністю» на базі суб'єктивних оцінок людських потреб. Гранична корисність якогось блага позначає ту користь, що приносить остання одиниця цього блага; причому останнє благо повинно задовольняти самі маловажні потреби. При цьому рідкість товару об’являється чинником вартості. Суб'єктивна вартість — це особиста оцінка товару споживачем і продавцем; об'єктивна ж цінність — це мінові пропорції, ціни, що формуються в ході конкуренції на ринку. В міру поступового насичення потреб суб'єкта корисність речі падає. Теорія граничної корисності намагається дати відповідь, як щонайкраще розподілити засоби для задоволення потреб при обмеженості ресурсів. Сучасні економісти використовують теорія граничної корисності, акцентуючи увагу на вивченні закономірностей споживчого попиту, аналізі пропозиції, дослідженні ринків і ціноутворення на мікроекономічному рівні.
Критерієм цінності товару, згідно з теорією граничної корисності, є ступінь його корисності для споживача. Цей напрям економічної теорії виник в останній третині XIX ст. Найвідомішими його представниками були У. Джевонс, А. Маршалл, К. Менгер, Ф. Візер, О. Бем-Баверк, Д. Кларк.
Головна ідея такого підходу полягає у тому, що розуміння вартості як витрат (праці, землі, капіталу) є неприйнятним, оскільки при цьому не враховується корисність товару. Згідно з цієї теорією вартість визначається суб'єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага. Якщо існує достатня кількість блага (наприклад, вода), то якою б не була його сукупна корисність, корисність останньої одиниці дорівнюватиме нулю. Оскільки немає значення, яку саме одиницю вважати останньою, то нулю дорівнюватиме будь-яка одиниця цього блага. І навпаки, якщо сукупна корисність усіх наявних благ (наприклад, діамантів) не надто велика, то їхня обмежена кількість робить цінність граничного (останнього) екземпляра дуже високою. Таким чином, останній екземпляр певного блага, що задовольняє «граничну потребу», має граничну корисність, яка визначає ринкову цінність цього блага. [17,с.184].
У правильності теорії граничної корисності можна переконатися на прикладі явища дефіциту. Цінність речі, виробленої з тими самими витратами, що й інші блага, підвищуватиметься залежно від суспільної потреби в ній. Перевищення попиту над пропозицією сприятиме зростанню ціни над вартістю, і навпаки.
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ КОРДИНАЛІСТСЬКОЇ МОДЕЛІ ТЕОРІЇ ГРАНИЧНОЇ КОРИСНОСТІ БЛАГА
2.1 Мета споживача. Кардиналістська модель
Метою споживання товарів та послуг є задоволення потреб людини. Потреба — це стан незадоволення, з якого людина прагне вийти, збільшуючи споживання благ.
Задоволення, яке отримує людина від споживання благ, називається корисністю. Корисність являє психологічно-суб'єктивну оцінку задоволення. Максимізація корисності є метою споживача, основним мотивом його поведінки.
У мікроекономіці склалися два підходи до пояснення поведінки споживача: кардиналістський або кількісний та ординалістський або порядковий.
Кардиналістська модель поведінки споживача виходить з того, що корисність може вимірюватись кількісно за допомогою умовної одиниці - «ютиля» (від англ. utility — корисність). Маючи на меті максимізацію корисності, споживач оцінює споживчу властивість кожного товару в ютилях і вибирає товари з найбільшим числом ютилів. Величина корисності залежить не тільки від властивостей блага, але й від його кількості, тобто, визначається функціонально. [16,с.168].
Загальна величина задоволення, яку отримує споживач від всіх спожитих благ, називається сукупною корисністю (ТU). Залежність сукупної корисності від кількості спожитих благ відображає функція:TU = f (X, Y,…), де Х, Y… — кількості споживаних благ. Для випадку споживання одного блага (Х) функція сукупної корисності має вигляд: TU = f (X).
Для оцінки зміни сукупної корисності при нарощування споживання блага Х застосовують поняття «гранична корисність».
Гранична корисність (MU) — це додаткова корисність, отримана від споживання додаткової одиниці блага, або приріст сукупної корисності при зміні кількості блага на одиницю: [22,с.85].
Спостереження за поведінкою споживача виявили, що кожна наступна одиниця блага приносить споживачу менше задоволення, ніж попередня. Це дало можливість німецькому економісту Г. Госсену сформулювати закон спадної граничної корисності (перший закон Госсена): величина задоволення від споживання кожної додаткової одиниці благ даного виду зменшується до досягнення нульового значення у точці повного насичення потреби.
Таблиця 2.1
Цей закон ілюструють дані таблиці 2.1, на основі яких побудовані криві сукупної та граничної корисності (рис 2.1) для споживача, що нарощує споживання блага Х від 0 до 8 одиниць. Зауважте, що значення граничної корисності у таблиці пишемо між рядками, щоб показати, що це прирістні величини.
Рис. 2.1. Функції сукупної та граничної корисності
Крива сукупної корисності (рис. 2.1 а) представляє зростаючу опуклу вгору функцію, що є наслідком дії закону зростаючої сукупної корисності: з нарощуванням споживання будь-якого блага загальна сума корисності зростає, але прирости корисності зменшуються. Графік граничної корисності (рис. 2.1 б) представлений гістограмою та спадною кривою.
Між кривими сукупної та граничної корисності існує геометричний зв’язок:
· сукупна корисність досягає максимального значення, коли гранична корисність стає рівною нулю;
· величину граничної корисності показує кут нахилу кривої сукупної корисності =
· за від'ємних значень граничної корисності крива відхиляється донизу, але цей відрізок (пунктир) не включається у функцію корисності.
Отже, раціональний споживач максимізує корисність від блага Х, якщо припинить його споживання, як тільки гранична корисність останньої спожитої одиниці стане рівною нулю, тобто не додасть більше ніякого задоволення.
Перевага кардиналістської версії полягала у тому, що вона не тільки досить просто пояснювала мотивацію поведінки споживача, але й могла бути застосована до аналізу вибору серед набору благ — двох, трьох і більшої кількості товарів, що в інших моделях зробити важко. Набір товарів, який купує споживач, називається ринковим споживчим кошиком. Сукупна корисність ринкового кошика утворюється додаванням значень граничної корисності кожної одиниці товарів. Функція сукупної корисності визначається присвоєнням числового показника кожному споживчому кошику. Таким чином можна забезпечити кількісне ранжирування споживчих кошиків: раціональний споживач вибере кошик з найбільшою сумою корисності (ютилів). [7,с.174].
Проте в реальній дійсності важко уявити, що споживач здатний кількісно оцінити різницю в корисності благ, визначити, наприклад, на скільки ютилів буханець хліба корисніший за пакет молока. Радше споживач здатний визначити, наскільки один споживчий набір привабливіший для нього за інший. Саме такий підхід до аналізу поведінки споживача був застосований в ординалістській моделі.
2.2 Оптимізація вибору на основі кординалістської теорії
Кординалістський підхід до аналізу рівноваги споживача полягає у порівнянні співвідношень між граничними корисностями і цінами товарів. Споживач прагне досягти максимуму корисності за наявних бюджетних обмежень, а корисність кошика обчислюється як сума граничних корисностей кожної одиниці товарів, що входять до нього. Він віддасть перевагу тому товару, який додає на кожну грошову одиницю більше корисності. Порівнюючи граничні корисності кожної одиниці товару з розрахунку на грошову одиницю, споживач послідовно переключає свій вибір з одного товару на інший, доки в межах свого бюджету вже не зможе збільшити сумарної корисності.
Припустимо, що споживач вибирає кошик з товарами Х і Y. Ціна одиниці товару Х: =2 грн., а товару Y: = 4 грн. Тижневий доход споживача дорівнює 20 грн. Граничні корисності кожної одиниці товарів подані в таблиці 4.3 (колонки 2 і 4).
Граничну корисність на 1 грн. обчислюємо за формулою: (колонки 3 і 5). Як показують дані таблиці, найбільшу граничну корисність на 1 грн. приносить в кошик перша одиниця товару Y (6 ютилів), далі по 5 ют./грн. додають перша одиниця товару X і друга одиниця товару Y.
Потім споживач обирає третю одиницю Y — 4,5 ют./грн. І, нарешті, можна додати до кошика ще по одній одиниці товарів X і Y, які мають по 4 ют./грн. Всього в кошику маємо набір:
Таблиця 2.2


	Граничні корисності товарів
Одиниці товарів за порядком	ютилів	на 1 грн. (ют./грн)	ютилів	на 1 грн. (ют./грн.)



		3,5		4,5

		2,5
				1,5

Перевіряємо, чи вистачає доходу на такий набір: Споживач витратив весь свій доход.
Обчислимо величину сукупної корисності кошика:
ютилів.
Жодна інша комбінація товарів не дасть більшої сукупної корисності в межах доходу в 20 грн. Останні грошові одиниці, витрачені на товари споживачем, додали до кошика однакову граничну корисність з розрахунку на 1 гривню, тобто 8/2 = 16/4 = 4.
Правило максимізації корисності: корисність максимізується вибором такого кошика в границях бюджетного обмеження, для якого відношення граничних корисностей останніх одиниць кожного виду благ до їхніх цін однакове для всіх благ:
де — граничні корисності останніх спожитих одиниць відповідних благ, — ринкові ціни відповідних благ.
Це співвідношення має назву принципу рівної корисності або еквімаржинального принципу. [9,с.95].
Загальне правило оптимізації вибору споживача можна сформулювати так: вибір є оптимальним, якщо в рамках бюджетного обмеження відношення граничних корисностей будь-якого виду благ дорівнює відношенню їхніх цін:
Прийнявши оптимальне рішення, споживач знаходиться у стані рівноваги. Рівновагу споживача описує другий закон Госсена: для максимального задоволення потреб в умовах обмеженості благ необхідно припинити споживання всіх благ у точках, де інтенсивність задоволення від споживання кожного блага стає однаковою.
Якщо умова рівноваги не виконується, наприклад,, споживач має стимул до зміни структури споживання. Він почне перерозподіляти бюджет на користь товару, при збільшенні споживання якого гранична корисність буде спадати, а гранична корисність товару, кількість якого зменшиться, буде зростати до відновлення рівноваги. При цьому сукупна корисність нового набору товарів в межах того ж самого бюджету зросте. Отже, рівновага у споживанні максимізує добробут споживача.
РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ОРДИНАЛІСТСЬКОЇ МОДЕЛІ ТЕОРІЇ ГРАНИЧНОЇ КОРИСНОСТІ
3.1 Мета споживача. Ординалістська модель
В основі ординалістського підходу лежать наступні припущення (аксіоми уподобань):
· порівняність: людина здатна з двох наборів благ вибрати для себе привабливіший набір, або вказати на їх еквівалентність з її точки зору;
· транзитивність: споживач встановлює певний порядок уподобань. Якщо набір благ привабливіший для суб'єкта, ніж набір, той в свою чергу переважає привабливістю набір, то набір буде привабливішим також і за набір ;
· ненасичуваність: всі блага бажані для споживача, збільшення благ в наборі робить його привабливішим, споживач завжди віддає перевагу набору, в якому більша кількість товарів.
На ринку існує множина споживчих кошиків. Серед них споживач завжди може знайти такі кошики, які є однаково привабливими для нього, тому що вони мають однаковий рівень корисності. Набір споживчих кошиків з однаковим рівнем корисності називається набором байдужості.
Будь-яка комбінація двох благ може бути показана точкою в прямокутній системі координат. З'єднавши точки з такими комбінаціями товарів, які забезпечують однаковий рівень задоволення потреб, ми одержимо криву байдужості .
Крива байдужості - це лінія рівної корисності, всі точки якої показують множину наборів комбінацій двох благ, що забезпечують один і той же рівень корисності.
Для описання уподобань споживача щодо всіх можливих комбінацій двох товарів застосовується карта байдужості - сукупність кривих байдужості, кожна з яких представляє інший рівень корисності (рис. 3.1.). Вона описує поведінку споживача без врахування видатків на будь-який кошик і є «моделлю бажаного».
Рис. 3.1. Карта байдужості
Рухаючись вздовж обраної кривої байдужості, споживач залишається на одному і тому ж рівні корисності, але може змінювати набір товарів у кошику. Опуклість кривих байдужості до початку координат означає, що збільшення в кошику кількості одного товару супроводжується зменшенням кількості іншого, тобто споживач може лише замінювати один товар іншим.
Кількість одного блага, від якої змушений відмовитись споживач, щоб одержати додаткову одиницю іншого, називається граничною нормою заміни (MRS). Вона може бути визначена як кутовий коефіцієнт кривої байдужості в кожній точці.
Рис. 3.2.Гранична нормазміни благ
Крива байдужості на рис. 3.2. стає пологішою при просуванні вздовж неї донизу, а гранична норма заміни зменшується, тобто споживач готовий відмовлятись від все меншої кількості блага заради отримання додаткової одиниці товару у міру зменшення в кошику запасу товару і збільшення запасу товару. Так, при зміні кошиків Б на В за додаткову одиницю він готовий віддати 2 отже, MRS=2; при зміні кошиків В на Г — лише 1,25, MRS=1,25 і т.д. [6,с.186].
Форма і нахил кривих байдужості визначаються уподобаннями споживача і залежать від ступеня замінності благ у споживанні. Оскільки більшість товарів є неповними замінниками, то їхні криві байдужості є монотонно спадними, опуклими до початку координат. Разом з тим, вони можуть мати й іншу форму. Якщо товари є абсолютними замінниками, споживачу байдуже, який з них споживати (купити учнівський зошит червоного чи синього кольору), гранична норма заміни є сталою, а криві байдужості матимуть вигляд спадних прямих. Якщо товари є абсолютними взаємодоповнювачами (наприклад, взуття на праву та ліву ногу), то заміщення неможливе, гранична норма заміни дорівнює нулю або є нескінченною, а криві байдужості мають вигляд прямого кута.
Узагальнимо властивості кривих байдужості:
· криві байдужості не можуть перетинатися;
· криві байдужості, розташовані далі від початку координат, відповідають наборам благ з вищим рівнем корисності;
· криві байдужості мають від'ємний нахил для абсолютної більшості благ.
· в міру просування донизу по кривій байдужості вона стає пологішою, випрямляється.
Споживач бажав би обрати кошик, який належить найвищій кривій байдужості, з найбільшою кількістю товарів. Однак, повинен зважити на те, що ціни кошиків різні, а його доход обмежений. Для того, щоб визначити, який саме кошик вибере споживач, прагнучи максимізувати корисність, потрібно проаналізувати бюджетне обмеження споживача.
3.2 Оптимізація вибору споживача на основі ординалістського підходу
За ординалістською версією оптимізація споживчого вибору полягає у суміщенні «моделі бажаного» та «моделі можливого» і пошуку оптимального кошика, який повинен належати бюджетній лінії, але в той же час найповніше задовольняти уподобанням споживача, тобто досягати найвищої з можливих кривих байдужості.
Таке поєднання одержимо, сумістивши карту байдужості з графіком бюджетної лінії, як це зображено на рис. 3.3. Найвищою з доступних споживачеві кривих байдужості є, яка лише дотична до бюджетної лінії. Оптимум знаходиться в точці Е.
Напевне, споживач хотів би досягти точки, але цей рівень корисності виходить за межі бюджетної лінії. Також споживач має можливість вибрати набори і, які мають спільні точки з бюджетною лінією, але вони знаходяться на нижчій кривій байдужості U1. Крім того, ці точки нераціональні. В межах тієї ж суми видатків споживач може обрати єдиний кошик Е вищого рівня корисності.
Рис. 3.3.Оптимізація вибору споживача
Найпривабливіший для споживача кошик називається оптимальним вибором або рівновагою споживача. Досягнувши рівноваги, споживач не має стимулів до зміни свого стану, — за інших рівних умов у не існує жодної можливості покращити його добробут. Будь-який інший набір товарів або недосяжний, або лежить на поверхні байдужості нижчого рівня. Саме тому точки на рис. 3.3. та на рис. 3.4. є точками рівноваги споживача.
Можна обґрунтувати рівновагу споживача алгебраїчно. Лише в точці, де бюджетна лінія і крива байдужості дотичні, їх нахил однаковий. Як ми знаємо, нахил кривої байдужості відображає гранична норма заміни, а нахил бюджетної лінії - співвідношення цін. Тобто в точці рівноваги .
Рис. 3.4. Рівновага споживача
Ця рівність є рівнянням рівноваги споживача, аналогічним одержаному за кардиналістською версією. Рівняння рівноваги відображає не тільки умови оптимізації споживчого вибору, але й умови оптимізації в ринковій економіці в цілому: оптимізація досягається тоді, коли гранична вигода дорівнює граничним витратам .
У цій моделі також знайшло відображення фундаментальне припущення прихильників теорії граничної корисності про те, що пропорції обміну товарів і ринкове ціноутворення ґрунтуються на корисності. [8,с.79].
РОЗДІЛ 4. ТЕОРІЯ ГРАНИЧНОЇ КОРИСНОСТІ В ПРАЦЯХ СУЧАСНИХ ЕКОНОМІСТІВ
На початку XX сторіччя в теоретичній економічній науці сформувалася оригінальна наукова школа — російська школа політичної економії, що зробила значний вплив на розвиток ряду напрямків світової науки. Тому науково правильно і вірогідно виділяти в історії економічної науки XX в. поряд із неокласичною, кейнсіанською, інституціональною школами ще і російську школу політичної економії.

Ідея про можливість існування вітчизняної економічної школи можна сказати «витає в повітрі» уже декілька років.

Початок школи політичної економії ставиться до 90-м рр. XIX в., коли були опубліковані праці, що стали генераторами основних ідей і концепцій російської теоретичної економічної науки. Це — «Промислові кризи в сучасної Англії, їхньої причини і найближчі впливи на народне життя» (1894) і «Російська фабрика в минулому і дійсному» (1898) М.І.Туган-Барановського і «Економічні нариси. Випуск перший. Теорія цінності Рікардо /Досвід точного аналізу/» (1898) В.К. Дмитрієва. Цілком оригінальні дослідження, що принесли світову популярність одному економісту Туган-Барановському, відразу ж, другому — Дмитрієву, три чверті сторіччя через, були здійснені вченими, яким не здійснилося ще і тридцятьох років.

І ми вже звертаємо увагу на характерну рису російської школи — у її річищі працювали люди дуже молоді, причому в другому десятилітті XX в. із працями, згодом визнаними видатними, виступали уже вчорашні студенти. Так було, зокрема, із книгою А. В. Чаянова «Нариси по теорії трудового господарства» (1912;1913рр.).

Виникнення школи високої теорії саме наприкінці XIXпочатку XX в. було затребувано часом і підготовлено попереднім розвитком економічної думки Росії в XIX в. Вся перша половина XIX в. проходила під знаком вивчення, популяризації і навіть спроб застосувати навчання А. Сміта до російської дійсності. Для самих відважних, як відомо, це закінчилося в кріпосницькій країні трагічно. [14,с.99].

Роботи іншого представника класичної школи Д. Рікардо, будучи відомими, у той період занадто великої уваги не мали. У Росії любили набагато більше послідовника й інтерпретатора теорії Рікадро Дж.Ст.Мілля. Великий інтерес у російських суспільствознавців викликали праці, а головне концепції німецької історичної школи. У німців знайшлося чимало послідовників, у результаті чого були зроблені дуже важливі дослідження в області народного господарства Росії і його історії, для чого треба буде добре попрацювати над статистикою. Блискуче володіння теоретичними аспектами статистики і практичне її застосування в наукових дослідженнях, державній і суспільній діяльності є однієї з яскравих характерних рис російської школи політичної економії, заставою багатьох наукових відкриттів.

Високий рівень конкретно-економічних досліджень російських учених другої половини XIX в. Згадаємо лише двотомник А. И. Чупрова «Залізничне господарство», (1875−1878рр.), також у чималому ступені сприяв розвитку інтересу і, якщо так можна сказати, смаку до теоретичної роботи в їхніх учнів.

Тепер ми підійшли до розгляду найважливішої особливості російської економічної думки, у величезному ступені обумовивши шлях її розвиту, — надзвичайної, із жодною країною не порівнянною популярністю в Росії другої половини XIX в. «Капіталу» К. Маркса /першого тому, оскільки другий і третій видані були багато пізніше і сприймалися вже зовсім по-другому. У 1859 р. К. Маркс опублікував роботу «До критики політичної економії», що містить ряд ідей, розвитих згодом у першому томі «Капіталу». У Європі книга була зустрінута змовою мовчання з боку професури. У однім із листів Маркс із гіркотою відзначав: «Я очікував полеміки, критики, але тільки не повного ігнорування…"Цими словами він дуже точно визначив і наступне сприйняття його економічних праць західними вченими. Зовсім інший прийом робота Маркса одержала в Росії: вона «викликала великий шум», і професор політичної економії Московського університету И. К. Бабст прочитав про неї лекцію — при великому стіканні публіки. Певне, уже з цього часу «Капітал» починає завойовувати не тільки розуми, але і душі російських економістів. Російський — перша мова, на який були переведені всі три виданих у XIX в. тому «Капіталу». Тільки в 70-х роках /тобто, після видання I тому/ у Росії з’явилося біля 170 рецензій і публікацій, у яких «Капітал» цитувався або згадувався. Одним із перших популяризаторів, пропагандистів, коментаторів «Капіталу» був російський економіст Н.И.Зібер. Росія була єдиною країною, де капітал викладали. Лідер ліберальних народників, душу й улюбленець студентів Московського університету, що викладав и в с. х. Академії, професор Олександр Іванович Чупров приймав на свій знаменитий «науковий семінарій», тільки за умови решти заліку по «Капіталі» (першому тому). А адже в нього училися Фортунатов і Дмитрієв, а учнями останніх були Кондртьев, Чаянов і багато інших головних економістів російської школи. Винятково болісно професора старшого покоління сприймали критику «Капіталу», що розгорнулася на Заході після публікації III тому. На початку XX в. відношення з теорією Маркса в їхніх учнів укладалися вже багато в чому по-другому і по-різному. Але усе ж дуже багато чого в роботах російської школи політичної економії, зв’язувало її з «Капіталом». Більш того, цей зв’язок дозволив російським економістам випередити закордонних колег на десятиліття в постановці і рішенні ряду складних проблем економіки. Західна академічна наука ніколи не приймала Маркса. «Капітал», його вивчення ніколи не входив у програму західних навчальних закладів. Обрадувані тим, що Е. Бем-Баверк, узяв на ебе обов’язок детально описати протиріччя III і I томів «Капіталу», академіки постаралися забути про роботу Маркса Західна наука в результаті пройшла повз методологію марксистського економічного аналізу, повз разючий по глибині дослідження довгострокових тенденцій у розвитку капіталізму, повз теорію суспільного відтворення. /Про негативні наслідки цього говорили багато пізніше В. В. Леонтьев і Й. Шумпетер/. Інша справа — російські економісти, навчені методології соціально-економічного аналізу; логікі категорій товарного виробництва, самі штудировавші «Капітал», готові проаналізувати його «зсередини», у світлі новітніх досягнень науки і нових явищ у розвитку товариства. «Капітал», хотіли того російські вчені або немає, але став одним із джерел формування нової школи, навіть у тому випадку, якщо він був усього лише приводом для серйозної наукової дискусії. [11,с.79].

Англійський економіст А. Маршалл у книзі, виданої в 1890 р., запропонував і нову назву теоретичної науки — «економіці» і, певне, навіть самий не припускав, що воно одержить у XX сторіччі загальне поширення. Якщо вірити словам російських учених покоління початку XX в., вітчизняна професура два десятиліття немов би не помічала нових віянь західної науки. Навчені думати і думати вільно молоді економісти обрали інший шлях, прямуючи осмислити процеси, що відбувалися на Заході, У сполученні новаторства і традицій склалася цілком своєрідна теоретична школа, по самій суті своєї, а не з традиції, що зберегла назву «політична економія», надзвичайною концентрацією інтелектуальних зусиль, що додала новий імпульс політико-економічним дослідженням. [21,с.124].

Характерно, що економісти російської школи політичної економії зберегли схильність ряду основних ідей класичної школи. Це проявилося, насамперед, у тому, що, наслідуючи її традиціям, вони розглядали працю як головний чинник виробництва /у Економіці це місце вже зайняло підприємництво/. Самі російські економісти визначену «відсталість» своїх поглядів нерідко пояснювали моральними принципами. Здебільшого вихідці з різноманітної інтелігенції, що віддали в юності данина народницьким ідеям, вони не могли «забути про народ», тим більше в складних для нього умовах російського капіталізму, що розвивається. І в цьому відношенні вчені російської школи запропонували так багато цікавого і практично важливого, що майже узвичаєне зараз уявлення про несумісність економічного і морального починає викликати серйозні сумніви. Аналіз праці як головного чинника виробництва переростив у роботах вітчизняних вчених у дослідження соціальних процесів, що відбувалися в Росії /а марксовська «закваска», отримана від учителів, дозволила зробити ці дослідження на найвищому теоретичному рівні/. На жаль, у тезах можна зупинитися лише на деяких, особливо показових прикладах. Володимир Карпович Дмитрієв — перший російський економіст-математик, фундатор математичного напрямку в політекономічній школі, супротивник упровадження соціальних досліджень у «чисту теорію», пише книгу «Критичні дослідження про споживання алкоголю в Росії». П. Б. Струве її видає в 1911 р., відмічаючи в Передмові, що ця робота, безсумнівно стане «керівною працею» у дослідженні цей делікатної і винятково хворий для Росії того часу проблеми. Дійсно, книга ця рідк—рідкісний, майже унікальний приклад виходу «високої теорії» у реальне життя, точніше — у саму гущавину народного життя, причому в таку проблему, котрої і до нашого часу економісти серйозно не займаються, а якщо і займаються, те, по мірках дослідження Дмитрієва, роблять це вкрай поверхово. Статистичний і теоретичний аналіз переростив у роботі Дмитрієва в дослідження алкоголізму не просто як транедії особистості, а як трагічного явища народного життя Росії на рубежі двох сторіч, явища соціального, викликаного «розкрестьянуванням» патріархального села, ламкої звичного способу життя, вікових його підвалин, цілком не сумісних з умовами міста, куди масами переселялися сільські жителі. Число алкоголіків, що росте, нерідко спадкових, викликає в економіста біль і тривогу за долю нації. Залишається тільки шкодувати, що дослідження це так «керівною працею» і не стало. На відміну від економіці, що методологічно виключає спеціальні теорії розподілу, у Росії такі теорії створювалися, і практично узвичаєної серед політекономів була соціальна теорія розподілу Туган-Барановського, тим більше «влаштовувала» багатьох, оскільки являв собою розвитий варіант теорії Рікардо. У підручниках неодмінно був присутній поділ {(Розподіл", і про його структуру можна судити на прикладі одного із самих популярних підручників, по якому чверть сторіччя до середини 20-х років пізнавали економічну грамоту росіяни. Це — «Нариси політичної економії» В. Я. Железнова. «Навчання про розподіл» складався з чотирьох лекцій, три з який були присвячені заробітній платі й іншим проблемам положення праці у виробництві (дві глави — про робочий договір із такими, зокрема, проблемами, як історія робочого законодавства в Англії і Росії; фахові спілки, історія їхньої діяльності і боротьби в Англії, Німеччини й інших країнах — усього 247 сторінок тексту). «Іншим формам прибутку» — прибули, ренті, відсотку — була присвячена лише одна лекція — 82 стор. Приблизно таке ж співвідношення мало місце й у підручнику М.І.Туган-Барановського «Основи політичний економії». Як очевидно, і тут головним в економіці залишається праця. Попутно зауважу, як багато матеріалу дається Железновим у порівнянні з іншими країнами. Це не випадок і не особливість даної роботи. Порівняльний аналіз був характерною рисою і досліджень, і навчальних праць, і просвітительських видань російської школи. [5,с.63].

Пильна увага економістів російської школи до положення трудящих /робочих, селянства, дрібних товаровиробників/ призвело їх до розробки цілком оригінальних, що не мають аналогів у світовій економічній літературі теорій кооперації. Остання розглядався як важливий засіб подолання трудностей капіталізму, що розвивається, водночас — і навчання премудростям господарювання в ринковій конкурентній економіці, хіба це не є прообраз «соціального ринкового господарства»? Робіт із кооперації була написана безліч. Добре уже відомі й у нашій країні, і за рубежем книги А. В. Чаянова. Великою популярністю в Росії користувалися праці Пажитнова, Мануйлова й інших авторів. Але не можна, слідом за самими російськими «кооператорами», не визнати особливу значимість теоретичної праці М.И.Туган-Барановського. «Роботи Михайла Івановича з питань кооперації, безсумнівно, потрібно визнати видатними, одн із кращих не тільки в нас у Росії» , — писав Н. Д. Кондратьев у 1923 р. Здається, що книга «Соціальні основи кооперації», написана в 1916 р., у період самого розквіту російської школи політичної економії, є зразком її досягнень у методології сполучення історичного і теоретичного аналізу; соціально-економічний підхід; «перевірка теорії; цілком конкретні пропозиції в області господарювання. І також уперше висуваються такі питання теорії, над якими задумалися західні економісти лише через десятиліття. Зокрема, ставиться проблема об'єктивного і суб'єктивного в економіці, меж утручання людей у дії об'єктивних законів. /Цілком чудово висловлені Туган-Барановським ідеї були підхоплені і розвиті вже в 20-е роки його учнем Н. Д. Кондратьевим у розробленої їм теорії планування/. Думка Туган-Барановского про межі «штучних утворень», створених і задуманих людьми, а не виниклих стихійно в ході розвитку ринкової економіки, була використана А. Ноувом і Е. Домаром у дискусіях, що проходили в США в 70-х — 80-х роках звичайно, ХХст. щодо перспектив виживаності в ринкових умовах так.наз. підприємств робочої власності/ план «ESOP» — власності робітників на акціонерний капітал підприємства/. 6. Дуже трагічно склалася доля досліджень російської школи політичної економії в області мікроекономічної теорії. Мова йде про двох видатних представників цього напрямку досліджень В.К.Дмитрієва /1868−1913/ і Е. Е. Слуцького /1880−1948/. Важко сказати, скільки Нобелевських премій дісталося тим, хто через десятиліття наново відчиняв повторював/ їхнього відкриття.

Водночас, саме в області мікроекономіки положення російської науки виявилося украй важко, тому що на заході в цій сфері йшла найбільше серйозна критика теорії трудової вартості. У цій області розвивався новий інструментарій аналізуматематичний і саме сюди вторглись проблеми ринкового поводження і психології суб'єктів, що хазяюють, розроблювальні теорією граничної корисності. Аналізуючи ситуацію, що склалася в російській науці на рубежі сторіч, Дмитрієв відзначав: протягом більш ніж 20 років російська економічна наука «не помічала» психологічного напрямку -" самого значного по своїх розмірах і наслідкам плину європейської економічної думки" Перші спроби М.И.Туган-Барановського і В. Ф. Залеського пробити пролом у «тій стіні, що, відгородилася російська економічна наука від вторгнення всяких „нововведень“ із Заходу», хоча і не мали негайних «дотикальних наслідків», але виявили чимало прихильників. «Лід був зламаний: із цього часу не говорити про теорію граничної корисності, замовчувати її стало неможливо» Праці П. Б. Струве і С. Л. Франка запропонували російським економістам цікавий напрямок подальшої розробки теорії цінності - синтез трудової теорії цінності і граничної корисності. Ідея показалася новому поколінню російських економістів дуже привабливої, що дозволяє знайти вихід із дуже делікатної ситуації. З одного боку, виникнула можливість зберегти класичну основутрудову теорію. З іншого боку, не визнавати значимість теорії граничної корисності було вже неможливо. Незалежно друг від друга, вони обрали схожий підхід — синтез теорій трудової вартості (в інтепретації Рікардо) і граничної корисності. «Самим значним явищем у прямуванні економічної думки за останні роки був поворот до чисто теоретичної роботи, ціллю якої усе більш і більш ставиться синтез основних положень, установлених класичною школою і її продовжувачами, і школою граничної корисності. Створювали „синтетичні“ теорії цінності і Туган-Барановський, і київський економіст Н. Столяров і ряд інших дослідників. Проте укладається враження, що істотних результатів у цьому синтезі зазначені вище економісти не досягли. Незрівнянно більш успішної була робота в цій області В.К.Дмитрієва. У 1898 р. у друкарні Московського університету була надрукована перша наукова праця Володимира Карповича Дмитрієва „Економічні нариси. Випуск перший. Теорія цінності Д. Рікардо (досвід точного аналізу}“. Цією роботою він заявив про себе як першій російському економісту-математиці. У 1902 р. він публікує продовження своєї наукової праці - „Економічні нариси. Випуски другий і третій. Нарис другий. Теорія конкуренції Ог.Курно. Нарис третій. Теорія граничної корисності“. У 1904 р. усі трьох раніше опублікованого економічних нарису були видані окремою книгою — „Економічні нариси. (Серія 1-я: Досвід органічного синтезу теорії цінності і теорії граничної корисності)“. Дмитрієв припускав підготувати ще одну серію з трьох нарисів: по теорії ренти, промислових криз і грошового обігу. Планувалося, певне, створити дуже обставинно пророблені теоретичні основи економічної науки початку XX сторіччя. Як видно, ці праці написані не були. У всякому разі, зведень про існування рукописів або публікацій знайти не вдалося. Як і багато економістів того часу, Дмитрієв ринувся осмислити ту революцію в науці, що відбувалася наприкінці XIX в., і сполучити новітні теорії - економічної рівноваги, граничної корисності, граничної продуктивності зі спадщиною класичної школи. Підхід Дмитрієва певною мірою подібний із методом А. Маршалла — починається спроба не відкинути класичну спадщину, а створити на новому фундаменті синтез визначених старих і сучасних ідей, розвивати їх і створювати нові теорії. Водночас Дмитрієва займають і зміни, що відбуваються в ринковій економіці, пов’язані з пануванням монополій, що посилюється. Звідси його інтерес до робіт Курно, одним із перших досліджуючого ринкові структури. У результаті виникнула цілком оригінальна праця, суть котрого чітко відбита в підзаголовку „Досвід органічного синтезу трудової теорії цінності і граничної корисності“. Використовуючи математичні методи для аналізу теорії цінності Д. Рікардо і так називаної „догми Сміта“, Володимир Карпович зумів „зняти“ багато зауважень критиків Рікардо, що дорікали його, зокрема, у суперечливості окремих позицій (наприклад, трактувань ціни і прибули). Такий підхід до спадщини попередників, метод аналізу їхніх праць якоюсь мірою перегукується з роботами відомого сучасного неорікардинця П. Сраффи з Кембриджа, у тому числі з його книгою „Виробництво товарів за допомогою товарів“. Істотний інтерес подають, навіть і в наш час, висловлені Дмитрієвим розуміння по окремих категоріях економічної науки. Так, за рубежем звертають особливу увагу на теорію невиробничих витрат при конкуренції між підприємцями. На мій погляд, аналіз Дмитрієва подає особливий інтерес, показуючи собою рідкісний приклад макроекономічного дослідження конкуренції і монополії, у ряді аспектів предзахопленну сучасну теорію „трансакціонних витрат“ у плані постановки питання про витратності ринку. Учений одним із перших у світі став досліджувати і зіставляти економічну ефективність цих двох протилежних за своїм характером ринкових структур, вивчати „необмежену“ і „недосконалу“ конкуренцію. Висновки Дмитрієва — необмежена конкуренція несе економіці додаткові витрати, тобто додаткові суспільні витрати від утрат виробництва, надлишки запасів, недовантаження потужностей або надмірної реклами. Вони лише частково компенсуються споживчим прибутком від цін, менших, чим монопольні. При пануванні монополії народне господарство в цілому нічого не втрачає: що береться понад необхідні витрати в споживачів, то надходить у виді надмірно високого прибутку в розпорядження монополіста. Навпроти, уся сума, що переплачується споживачем понад необхідні витрати виробництва при пануванні вільної конкуренції, пропадає для народного господарства безвісти, витрачаясь на покриття непродуктивних витрат, тобто таких, витрата котрих „не збільшує загальної суми користі або задоволення“. Це підриває, на думку Дмитрієва, класичне положення, що вільна конкуренція забезпечує найбільшу продуктивність існуючих засобів виробництва. Роль товарних запасів як вважає учений, із неминучістю утворюваних кожним товаровиробником в умовах необмеженої конкуренції він порівнює з посиленим озброєнням держав у мирний час. Накопичення надлишків товарних запасів є результат боротьби конкуруючих виробників, кожний із який у своїх діях керується правильним господарським розрахунком. Утворюється, що „невидима рука“, усупереч твердженням багатьох економістів, аж ніяк не забезпечує узгодженості в діях виробників товарів. Звідси, робить висновок Дмитрієв, накопичення надлишків товарних запасів призводить до нестійкості рівня виробництва і в остаточному підсумкунадвиробництву. У дослідженні цінності і конкуренції Володимир Карпович широко використовував математичні методи аналізу: матиматизуя теорію Рікардо, він склав систему лінійних рівнянь, що надалі, вже в 20-і роки і пізніше, стала прообразом міжгалузевого балансу — найважливішого в наші дні інструмента вивчення економічних пропорцій, — і моделі „витрата-випуск“. Сучасники Дмитрієва винятково високо оцінювали його дарування, відзначали значущість його внеску у світову науку, були упевнені, що „в історії економічної теорії йому забезпечене почесне місце“ .» … У небагатій скарбниці «чистої економії» додалася одна нова теорема, теорема Володимира Карповича Дмитрієва" , — відзначав проф. Н.Н.Шапошніков. І усе ж одне з найважливіших досягнень Володимира Карповича відзначено не було. Мабуть, і самий автор не міг на самому початку сторіччя припустити, яке практичне застосування може знайти запропонована їм при математизації теорії Рікардо система лінійних рівнянь. Для нього це був усього лише інструмент, необхідний «побічний» продукт дослідження цінності. Лише в 20-і роки економісти стали розуміти, що ця система являє собою прообраз міжгалузевого балансу. Основи такого балансу були розроблені багато пізніше американським економістом російського походження В. В. Леонтьевим. Отримавша назву «витрата-випуск», його модель принесла автору Нобелевську премію. (1973р.). [8,с.87].

На Заході інтерес до робіт Дмитрієва проявився в 60-і роки. Починаючи з першої статті, опублікованої в 1961 р. А. Ноувом і А. Цауберманом («Воскреслий російський економіст» 1900), з’явилися дослідження творчості російського вченого, найбільше обгрунтоване з них утримується у вступній статті до англійського видання «Економічних нарисів». Зусиллями А. Ноува, А. Цаубермана, Д. М. Нуги ім'я і творчість В.К.Дмитрієва стали відомі західному читачу. У 1968 р. його книга була переведена на французьку мову. Рівн через сімдесят років після видання «Економічних нарисів» у Росії побачив англійський переклад цієї книги. У дуже детальній науковій передмові Кембріджського університету Д.М.Нуті даний докладний аналіз як основних теоретичних позицій Дмитрієва, так і їхньої значимості для розвитку сучасної економічної науки, осмислення процесів, що відбуваються в економіці до кінця XX сторіччя. (Читач може познайомитися з перекладом у додатку до дійсного видання). Як підкреслював англійський професор, Дмитрієв передбачив і дуже точно сформулював цілий ряд положень і технічних прийомів, що складають істотну частину сучасної економічної науки. Далі, — відзначає Нуті, — Дмитрієв створив надзвичайно оригінальний варіант теорії конкуренції - «дуже своєчасний внесок в область, у якій дослідження зайшли в безвихідь». І сама спроба «органічного синтезу» теорії цінності і граничної корисності, здійснена Дмитрієвим, служить, за словами англійського економіста, дуже важливим нагадуванням про значимість цілого ряду аспектів теорій цін і розподіли, що ігноруються сучасною наукою. Як бачимо, «Економічні нариси» В.К.Дмитрієва являють собою чудовий приклад: надається, звернувшись до праць великих попередників, до питань, ними піднятим, але не розкритим, до рішень, на думку багатьох, спірним і навіть суперечливим, можна внести цінний внесок у науку. Більш того, знайти підходи і рішення, що набагато випереджають свій час. Навіть саме, декілька змінене, назва праці Володимира Карповича в англійському перекладі говорить про це. Це вже не нариси теорій Рікардо, Курно і граничної корисності. [20,с.74].

У довіднику «Who's Who in Economics (1770 — 1986), складеним відомим істориком економічної думки Блаугом, В.К.Дмитрієв зайняв по праву місце серед видатних економістів» усіх часів і народів. Дослідження В.К.Дмитрієва зіграли величезну роль у формуванні російської школи політичної економіки, визначили багато в чому спрямованість наукових праць ряду економістів більш пізнього часу. Не тільки його книги, але і статті в економічних часописах високо цінувалися сучасниками. У них учений звав до створення нових оригінальних теорій, до відмови від догматичного сприйняття спадщини попередників, підтримував новаторство молоді. Його роботи підняли планку так високо, що сучасники, усвідомлюючи новаторство його поглядів далеко не завжди могли оцінити всю їхню глибину і значимість. Найбільшою мірою ідеї Володимира Карповича послужили економіко-математичному напрямку як російської, так і західної науки. Саме «Економічні нариси» стали фундаментом, на якому в 20-і роки виростила перша у світовій науці теорія економічного росту Г. А. Фельдмана; відзначені в шістдесяті роки державних премій роботи В. С. Немчинова і В. В. Новожилова; праці Нобелевських лауреатів Л. В. Канторовича і В. В. Леонтьева.

Здається, що і теперішнє покоління вчених знайде в роботах Дмитрієва чимало ідей, спроможних розбудити думку дослідника, важливих для пізнання процесів, що відбуваються в сучасної Росії.

В другому десятилітті XX в. з оригінальними концепціями в області «чистої теорії» виступав київський економіст Євген Євгенович Слуцький (1880−1948). У 1915 р. він опублікував в італійському часопису статтю «ДО теорії збалансованого бюджету», у якій був запропонований оригінальний варіант теорії граничної корисності, розвивалася концепція економічної рівноваги В.Парето. Слуцький зумів значно просунути розробки Парето. Йому першому вдалося розмежувати і дати аналітичний опис ефекту заміщення й ефекту прибутку, що дозволило відмежувати вплив, що робиться на індивідуальний попит коливаннями відносних цін, від впливу, пов’язаного зі змінами індивідуального прибутку згодом такий аналіз був зроблений англійським економістом Дж. Хіксом у його, що стали класичним, праці «Вартість і капітал», виданому в 1939 р., і зазначені ефекти одержали назву «хіксіанських». За розробку теорії загальної рівноваги її мікроекономічних основ, що складають головне утримання роботи «Вартість і капітал» Хікс був нагороджений Нобелевською премією 1972 р. Ось що англійський економіст писав у введенні до своєї книги 1939 р.: «Теорія, що буде викладена в цей і двох наступних главах, належить, по істоті, Слуцькому, із тієї лише обмовкою, що я цілком не був знаком із його роботою ні під час дослідження, ні навіть якийсь час після опублікування цих глав у часопису Р.Г. Д. Алленом і мною. Робота Слуцького сильно математизована, у ній мало міркувань про важливість його теорії. Все це, а також час, коли була опублікована робота/, можливо, і пояснює, що настільки довгий час вона не робила впливу на розвиток економічної думки і прийшлося відчинити її наново. Дійсна праця являє собою перше систематичне дослідження „території“, уперше відкритої Слуцьким». Російською мовою робота Слуцького, що вже в 20-х роках відійшов від досліджень в області «чистої теорії» ринку й успішно зайнявся математичною статистикою, побачила світло лише в 1963 р.15 У видання «Вибраних трудів» ученого 1960 р. вона включена не була. У коментарях радянських економістів-математиків Волконського В. А. і Конюса А. А. відзначалося, що важлива заслуга Слуцького складається в тому, що він перший підійшов до вивчення функції корисності як до об'єктивної характеристики поводження товариства або сукупності споживачів і намітив шлях її експериментального дослідження і застосування в практичних економічних розрахунках. Ідеї Слуцького знайшли відбиток у працях західних економістів Г. Шульца, Х. Хаутекера, М. Дебре й ін. У СРСР результати, отримані Слуцьким, використовував В. С. Немчинов для визначення ринкової ціни. Виникає цікаве питання: чи знали в Росії десятих-десятих-двадцятих років цю таки на десятиліття випереджуючи західних дослідників роботу Слуцького Зважаючи на все, і знали й обговорювали. Справа в тому, що Євген Євгенович був членом майже всіх наукових товариств, у яких велися дискусії в області «високої теорії»: Товариства економістів при Київському комерційному інституті, Математичного товариства. Цей аналіз у свою чергу, дав Туган-Барановському можливість намітити ряд ознак Сцена заліза, висота облікового відсотка), що визначають кожну фазу промислового циклу і дозволяють проаналізувати прямування кон’юнктури і - як з’ясувалося згодом — і впливати на її проводячи подальше дослідження об'єктивних закономірностей економічної кон’юнктури, вивчаючи можливості втручання в її людини, використовуючи вивірені їм індикатори фаз циклу, М. Туган-Барановський одним із перших у світі здійснив прогнозування економічного розвитку — і дуже вдале. У книзі «Російська фабрика» (1898 р.) він зробив висновок, що Росія наближається до промислової кризи, і криза дійсно відбулася в гострій формі наприкінці 1899 р. У німецькому виданні «Промислових криз» він висловив думку, що Німеччина наближається до промислової кризи; криза дійсно мала місце, що звернуло на себе серйозна увага німецького уряду. Точно так само їм була передбачена криза в США 1907 р. И, нарешті, необхідно відзначити: у книзі «Промислові кризи» Туган-Барановський провів спеціальний аналіз динаміки положення робітничого класу в умовах капіталізму і під впливом його циклічного розвитку. Його дослідження не тільки не підтвердило, але спростувало сформоване в марксизмі початку XX в. положення про неминучий «зубожінні пролетаріату в умовах капіталізму». Російський учений був у той час навряд чи не єдиним дослідником циклів і кон’юнктури, що звернула увагу на їх, якщо можна так сказати, соціальну складову й у цьому ще разом яскраво проявилася характерна риса російської школи політичної економіки — схильність до соціального аналізу, успадкована від класиків і «Капіталу» К.Маркса. Зроблене Туган-Варановським дослідження місця і ролі профспілок і іншої громадської організації в ринковій економіці, що розвивається — очевидне свідчення пошуку соціальної моделі, якийсь методів соціальної орієнтації капіталістичної економіки, пошуку, що був продовжен у наступних роботах ученого. Книга Туган-Барановського зробила на Заході величезне враження — настільки несподіванним були постановки питання. Автор першим із російських вчених-економістів одержав світову популярність. При житті Туган-Барановського побачили світло німецький (1902) і французький переклади «Промислових криз» У наш час були видання в Англії (1954 р.), ФРН (1969 р.), Японії (1972 р.). Чимале число вчених різних країн, що належать до різних напрямків економічної науки, розвивали і підтримували ідеї Туган-Барановського. Серед вітчизняних економістів до його концепції приєдналося В. Я. Железнов, И.М.Кулішер, В.К.Дмитрієв. Як видатне по своєму значенню дослідження в області кон’юнктури оцінював теорію свого вчителя Н. Д. Кондратьева, підкреслюючи, що вона настільки оригінально і глибоко ставила і вирішувала проблему, «настільки яскраво розкрила природу капіталістичного народного господарства в його цілому і настільки в загальному підтверджувалася дійсністю, що по справедливості доставила йому світову популярність, створила в цьому питанні цілу школу, до якого з тими або іншими обмовками примкнули настільки значні економісти західних країн, як Шпітгоф, Эйленбург, Поль, Шмоллер, Лескюр і ін. Вона породила цілу література за і проти її. Навіть і супротивники її, як В. Зомбарт, визнали її надзвичайним кроком уперед, вищою формою теорії криз. Один із західних послідовників Туган-БарановськогоА. Шпітгоф назвав його кращими теоретиком економічної кон’юнктури. Автор найбільше великого в той час праці, присвяченого промисловим кризам, професор Жан Лескюр назвав його книгу самим оригінальним і самим значним твором у всій економічній літературі цього часу. М. Туган-Барановський «додав новий напрямок аналізу цієї проблеми» , — писав десятиліття через відомий американський економіст А. Ноув про теорію промислових криз. Дослідження Туган-Барановського продовжив у 20-і роки Н. Д. Кондратьев, що зробив гігантський крок вперед у цій області, також отримавший світову популярність і визнання. Як і роботи Дмитрієва, праці Туган-Барановського стали фундаментом, на якому будувалися перші теорії економічного росту, концепції державного регулювання економіки. Іншу долю життя приготувала останній науковій праці Туган-Барановського «Паперові гроші і метал» — книзі, що свідчить, на мою думку, про початок нового етапу в розвитку російської школи політичної економії - розробці теоретичних основ і практичних мір державного економічної політики, причому при цілком чіткому усвідомленні необоротних змін, скоєних у капіталістичному світовому господарстві за роки першої світової війни. Опублікована в 1918 р., ця робота стала відома на Заході лише в 80-і роки, завдяки перекладу на італійську мову. Що дуже незвичайно — вона відразу була відрецензована в однім із головних економічних часописів Франції. Автор рецензії відзначав незвичайний дарунок передбачення в російського економіста, ремствував на те, що невідомі були запропонованої їм міри антиінфляційної політики, що не одержала розвитку його «кон'юнктурна теорія грошей», що його блискуче науково обгрунтоване попередження — про неможливість повернення після війни до золотого стандарту — не могло бути прийняте в увагу. Той незвичайний інтелектуальний зліт, така концентрація інтелектуальних зусиль, що була характерна для російської школи політичної економії, природно, були можливі лише за певних умов. Я думаю, що головними серед цих умов була свобода думки і чекання затребуване/ні, дає впевненість у затребуване країною накопиченого наукового потенціалу. Ще разом хочеться відзначити — цей потенціал початків укладатися ще в XIX в. Адже ніхто з тих російських політекономів, хто зробив дійсні відкриття, не одержав утворення за рубежем. Санкт-Петербургский, Московський, Київський, Казанський, Юрьевский /Дерптский/, Харківський, Варшавський, Новоросійськ /Одеський/, Томский — от ті дев’ять університетів, у яких одержували знання майбутні російські інтелектуали. Майбутні економісти училися поруч із тими математиками, фізиками, біологами, що склали славу російської науки. Величезну роль грали своєрідні «науково-дискусійні центри», у яких вдосконалювались, а нерідко зароджувалися ідеї як молодих учених, так і маститих професорів. У літературі того часу часто згадується Товариство по розробці суспільних наук ім. А. И. Чупрова при Московському університеті, що дав «добро», зокрема, першим роботам А. В. Чаянова й Е. Е. Слуцького. Петербуржці - і ті, хто в 20-і роки працювали в СРСР, і які опинились далеко за межами своєї країни, з особливою теплістю згадували «науковий семінарій» М.И.Туган-Барановського при Санкт-Петербурзськом університеті. Його вихованці - Н. Д. Кондратьев, Солнцев, Юровський, Фельдман /і, певне, чимало інших, що стали згодом відомими, економістів/. Багато талановитої різночинної молоді концентрувалося навколо професорів Петербургзського політехнічного інституту, де головним Олександрович Чупров політекономом був Туган-Барановський, а статистику вів Олександр [19,с.100].

Показати весь текст

Заповнити форму поточною роботою