Структурно-семантичні особливості комунікативних типів речення в англійській та українській мовах

Центральним поняттям синтаксису, основною його одиницею є речення. У мовознавстві існує до тисячі визначень речення. Пізнати і визначити речення намагалися не тільки мовознавці, а й логіки, філософи, психологи і навіть математики. Надзвичайно велика кількість визначень речення свідчить про те, що це дуже складна за своєю організацією й багатоаспектна одиниця, яку необхідно досліджувати в різних напрямках.

Речення? мінімальна комунікативна одиниця, яка про щось повідомляє й розрахована на слухове або зорове (на письмі) сприйняття [1].

На відміну від слова і словосполучення, речення характеризується комунікативністю (передає конкретний зміст у логічно зрозумілих формах і здатне входити до будь-яких форм спілкування), відносною самостійністю (виражає відносно закінчену думку і відділяється від інших речень паузами) та структурною цілісністю (будується за певною структурною моделлю) [1].

За основу визначення речення раніше брали різні ознаки, які не є самодостатніми, тобто не розкривають феномен речення. Так, зокрема, за шкільним визначенням, речення — це група слів або окреме слово, що виражає закінчену думку. Однак, далеко не всі речення виражають закінчену думку (Ай-ай-ай! Гай-гай! Ось тобі на! Що?). Неприйнятним є й логічне визначення речення, згідно з яким речення? це вираження логічного судження. Кожне судження справді є реченням, але не кожне речення є судженням (Гей! Ні. Як же так?). Крім того, одне речення (складне) може виражати декілька суджень (Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати, І спати на волі. — Т. Шевченко) [2]. Будова (склад і структура) речення і судження не збігаються. Якщо судження обов’язково складається з трьох членів (суб'єкта, зв’язки і предиката), то речення може складатися з одного, двох, трьох і більше членів. Некоректним є визначення речення й на основі формальних ознак, оскільки формальні ознаки є дуже різними в різних типах речень, тим більше, в різних мовах.

Для розуміння природи й суті речення важливо визначити, з одного боку, його будову, структуру, а, з іншого? показати «життя» цієї структури в процесі спілкування. Отже, в реченні можна виділити два аспекти: структурний і комунікативний (функціональний). Структурний аспект належить мові, а комунікативний (функціональний) — мовленню [1]. У зв’язку з цим останнім часом намітилася тенденція до термінологічного розмежування цих двох аспектів. За структурним аспектом став закріплюватися термін речення, або синтаксема (є й інше розуміння синтаксеми, як словоформи, яка використовується як будівельний матеріал речення), а за комунікативним — висловлення. Згідно з цим розмежуванням, речення (синтаксема) — це модель побудови, інваріант, одиниця мови, або, іншими словами, одиниця емічного рівня, яка входить у таку парадигму: фонема, морфема, лексема, синтаксема, а висловлення? це конкретне поєднання структурної моделі та її лексичного наповнення, одиниця мовлення, що входить до іншого термінологічного ряду: звук, морф (аломорф), слово (лекса), висловлення.

Крім комунікативності, основними ознаками речення є предикативність та інтонація.

Предикативність? співвіднесеність змісту речення з об'єктивною дійсністю. Завдяки предикативності зміст речення трактують як реальний чи можливий, бажаний тощо. Головним носієм предикативності є присудок. Предикативність формується граматичними значеннями модальності, способу і часу [1].

Модальність? вираження мовцем свого ставлення до змісту висловлювання. Мовець може щось стверджувати, заперечувати, бажати, передбачати тощо. Модальність виражається дієслівними способами (Ми вчимося. Ми б училися. Коли б ми вчилися. Якби ми вчились так, як треба, то …), модальними частками (ніби, хіба що, чого доброго тощо), спеціальними модальними словами (здається, кажуть, безумовно, напевно, мовляв та ін.) [1].

Щоб предикативна конструкція стала реченням, вона повинна бути інтонаційно оформлена. Роль інтонації у формуванні речення надзвичайно важлива. Будь-яке слово може стати реченням, якщо його вимовити з певною інтонацією. Наприклад: пожежа і Пожежа!; води і Води!; додому і Додому?; лелеки прилетіли і Лелеки прилетіли. Лелеки прилетіли! Лелеки прилетіли? Без інтонації не може бути виражена ні предикативність, ні модальність.

Залежно від мети повідомлення речення бувають розповідними, питальними й спонукальними (ці різновиди речень називають ще комунікативними типами). За структурою речення бувають прості (мають один предикативний центр) і складні (мають два і більше предикативних центри). Просте речення може бути непоширеним і поширеним. Непоширене речення може складатися з двох головних членів (Настала весна) або одного (Вечір. Світає). Поширене речення, крім головних членів, має в своєму складі другорядні члени (Тихесенько вечір на землю спадає. У Криму настала вже весна.). Ті речення, які в своєму складі мають підмет і присудок, називають двоскладними, а ті, в складі яких є один із головних членів,? односкладними.

Елементарний абстрактний зразок, за яким будується просте речення, становить його структурну схему. Кожна мова має свою систему таких структурних зразків [1].

Речення як граматичну одиницю не можна вивчати у відриві від його лексичного наповнення, бо кожен граматичний зразок речення характеризується специфічною, тільки йому притаманною лексичною наповненістю. Лексичні обмеження накладаються майже на всі граматичні зразки речень.

Слід пам’ятати, що речення має великий прагматичний потенціал. Мовець у ньому може виразити своє ставлення до предмета мовлення, до ситуації, про яку йдеться, до адресата тощо. Повідомлюване в реченні називається пропозицією, або диктумом, а ставлення до повідомлюваного — модусом. Пропозицію і модус можна легко помітити, коли вони виражаються окремо різними частинами складного речення: Як хочеться (модус), щоб люди стали жити краще (пропозиція); Я сумніваюся (модус) що ви справитесь із цією роботою (пропозиція).

Більшість речень як комунікативних одиниць мови перш за все характеризуються тим, що включають в себе повідомлення, котре висловлюється мовцем з певною метою. Конкретні цілі комунікації досить різноманітні, однак вони зводяться до трьох найбільш загальних критеріїв — повідомлення, питання, спонукання, у відповідності з котрими, за звичай, виділяються розповідні, питальні та спонукальні речення. Основними цільовими настановами цих речень є: повідомлення про якийсь факт дійсності, явище, подію і т.д.; спонукання слухача (читача) до відповіді, пов’язаної зі змістом даного речення; та спонукання слухача до якоїсь дії відповідно.

Крім розповідних, питальних та спонукальних деякі автори як самостійний тип виділяють окличні речення [11, c. 520]. Окличність, однак, правомірно розглядати не як домінуючу ознаку речень окремого комунікативного типу, а як факультативну ознаку, котра може бути властива кожному з трьох названих комунікативних типів речень — розповідному (констативу), спонукальному (імперативу) та питальному (інтерогативу), котрі внаслідок цього, можуть бути у двох варіантах — окличному (інтенсивному) та неокличному (неінтенсивному) [3, c. 111]. Дискусійним також є питання про виділення оптативних речень, тобто речень, що виражають побажання [2, c. 12−16]. Однак не всі дослідники приймають традиційну тричленну класифікацію комунікативних типів речень, спираючись на те, що вони протиставлені один одному за різними принципами: розповідні та питальні речення вичленовують за функціональною ознакою, тоді як спонукальні речення не є чисто функціональним — спонукання відноситься до галузі модальних значень.

Звертаючи увагу на той факт, що спонукальні речення за цілою низкою ознак протиставлені як питальним, так і розповідним реченням. Л. С. Бархударов пропонує протиставити спонукальні речення всім іншим, а лише потім серед неспонукальних речень провести розподіл на речення розповідні та питальні. В основі даної класифікації закладені наступні ознаки: форма дієслова-присудка, співвіднесеність підмета із займенником другої особи однини, еліптичність [1, c. 172]. Слід зазначити, що даний підхід до класифікації типів речень є формальним та не враховує змістовий аспект речення.

Існує також прямо протилежна класифікація речень, котра базується на змістовній основі без врахування їх граматичної форми. Так, всі речення поділяються на два головних розряди в залежності від того, чи бажає мовець впливати своїм висловлюванням на волю слухача чи ні. До першого розряду підпадають звичайні стверджувальні речення, різні окличні речення, а також бажання такі, як God save the king. Та інші. У другому розряді мета висловлювань — впливати на волю слухача, тобто спонукати його щось зробити. До цього розряду віднесені питальні речення та різні прохання: від грубих наказів до несміливого принизливого благання [6, c. 351]. Деякі лінгвісти включають в одну групу з оптативними та спонукальними реченнями розповідні, оскільки всі три типи речення мають значення повідомлення, на підставі чого вони протиставляються питальним реченням, значення котрих полягає в пошуках «необхідної інформації» [5]. Однак, включення в одну групу констативів, імперативів та оптативів лише на засадах наявності у них значення повідомлення видається не зовсім вдалим, оскільки всяке речення характеризується тим, що має певну інформативність. Навіть «питальне речення» — не «суто питання», а завжди несе також і певну позитивну інформацію. Речення Why do you ask that? Містить в собі приховане повідомлення: You ask that [8, 10−11].

Як бачимо, намагання лінгвістів звести класифікацію комунікативних типів речення до дихотомічної системи не мало однозначного вирішення. Констативи, інтерогативи, імперативи та оптативи мають низку специфічних ознак (структурних та семантичних) і тому зведення цих комунікативних типів до дихотомії навряд чи можливо вважати доцільним.

Більш детальна класифікація комунікативних типів речень наведена у роботах інших дослідників, котрі вважали традиційну тричленну класифікацію неповною. Так, Л. П. Чахоян називає недоліками даної класифікації те, що вона є недостатньо семантичною, оскільки не враховує багато які комунікативні одиниці, що не мають закріпленої морфологічної та синтаксичної форми передачі, а також її недостатню формалізованість, оскільки деякі з виділених за формою комунікативних типів виражають різний зміст, наприклад: питальне за формою речення може виражати запит, припущення, докір та інше; наказове — наказ, прохання, дозвіл, заборону та інше [16]. Будуючи свою класифікацію на основі типу мовної дії, що виконує мовець, а також, враховуючи тип функціонально-семантичних елементів, що фіксують різні сторони відтворення людиною об'єктивної дійсності у мовнорозумовому процесі, Л. П. Чахоян виявляє наступні комунікативні одиниці, констатуючі комунікативні одиниці та їх комунікативно-семантичні типи, питальні комунікативні одиниці та їх комунікативно-семантичні типи, наказові комунікативні одиниці та їх комунікативно-семантичні типи [10].

Відмінні ознаки комунікативних типів, на думку Н. Я. Блоха, визначаються відмінностями актуального членування речення, зокрема, різним характером їх рематичних компонентів, що виражають логічний предикат висловлювання [3]. Рема констатива виражає інформацію безпосереднього повідомлення чи заяву про деякий факт, властивість, відношення, подію. Рема спонукального речення, на відміну від цього, виражає зміст тієї події, що бажана мовцем або вимагається, тобто програмує дію адресата спонукання. Рема питального речення виражає запит інформації, тобто у плані змісту є відкритою: вона програмує відповідну рему. Визначаючи розповідне, питальне та спонукальне речення як кардинальні комунікативні типи мовних актів, М. Я. Блох виділяє поряд з ними проміжні комунікативні типи, котрі мають змішані комунікативно-усталені властивості та зводяться до наступних видів: розповідно-питальні; питально-розповідні; розповідно-спонукальні; спонукально-розповідні; питально-спонукальні; спонукально-питальні речення.

Такий підхід до проблеми виявляє рухливість меж між констативом, інтерогативом та імперативом та, можливо, в деякій мірі допомагає зрозуміти випадки, коли речення, актуалізуючись у мові, втрачають своє пряме комунікативне призначення і вживаються у невластивих їм функціях. Позитивним моментом класифікацій комунікативних типів мовних актів, наведених Л. П. Чахоян та М. Я. Блохом, є їх деталізуючий характер, що дозволяє подати систему існуючих у мові комунікативно-семантичних типів речення та визначити їх комунікативну значущість. Однак, вони, в кінцевому рахунку, також базуються на традиційній трихотомії: констатив/ інтерогатив/ імператив. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є чотиричленна класифікація, згідно якої виділяються розповідне, питальне, спонукальне та оптативне речення. Між реченнями різних комунікативних типів, як відомо, існують дотичні точки: питальні речення зближує з розповідними та оптативними зв’язок з передаванням інформації [8]; зі спонукальними їх об'єднує момент спонукання до якоїсь дії, що адресований співрозмовнику. Однак, між ними існують і відмінності: оптативні речення, на відміну від спонукальних, не пов’язані з впливом на волю адресата; питальні та спонукальні речення, на відміну від оптативних, припускають реакцію зі сторони адресата: вербальну (відповідь) чи реакцію у вигляді дії.

Однак, притримуючись даною класифікації, неможливо не погодитися з тим, що комунікативні типи речень протиставлені один одному за різними ознаками.

Як вже підкреслювалося вище, питальні та розповідні речення є реалізацією однієї і тієї ж модальності та протиставлені один одному лише за функціональною ознакою, в той час, як спонукальні та оптативні мовні акти є функціонально-модальними типами речень.

На відмінність між комунікативними типами речень у модальному аспекті вказує В. Г. Гак, на думку якого розповідні та питальні речення байдужі до модальності; вони можуть містити в собі будь-який стан, тоді як спонукальні чи оптативні мовні акти пов’язані з певною модальністю (імператив у наказовому реченні та умовний стан в оптативному) [4, с. 124].

Крім цього, неможливо не визнати, що чотиричленна класифікація є, по суті, структурно-, а не функціонально-орієнтованою, хоча й співвідноситься з відмінностями комунікативно-функціонального виду. Тому й не дивно, що деякі з названих комунікативних типів речень можуть виражати зміст, який не відповідає їх комунікативному статусу. Так, розповідне речення за відповідної інтонації може виражати питання: You will come here tonight. You will come here tonight?; спонукання: вчитель — учневі: There is little chalk left > / Bring me some chalk / та інше. Питальне речення може виражати пропозицію: What about a cup of tea?> / Have a cup of tea/; пораду: Why don’t you take an aspirin? > / I advise you to take an aspirin/; докір: How dare you speak with your mother like that ?> / You shouldn’t speak with your mother like that / та інше.

Таким чином, правомірно говорити про рухливість меж між розповідними, питальними, спонукальними та оптативними реченнями, або про відсутність жорсткого співвідношення між виділеними комунікативними типами та їх функціями. Як справедливо відзначив М. Я. Блох, у системі комунікативних типів речення виявляється сплетіння власне граматичних ознак та комунікативної настанови у рамках одного мовленнєвого акту, у результаті чого речення набуває змішаних рис в основі свого комунікативного статусу [4].