Традиції українського шкільного театру в українській драматургії XIX століття

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ.

імені ПЕТРА МОГИЛИ Кафедра української філології, теорії та історії літератури Курсова робота Традиції українського шкільного театру в українській драматургії XIX століття студентки 2 курсу Череватої Аліни Вікторівни Науковий керівник ;

кандидат педагогічних наук, доцент, засл. уч. Укр. В. І. Шуляр Миколаїв — 2012.

Зміст.

• Вступ
• Розділ 1. Розвиток драматургії XIX століття: традиції і новаторство
• 1.1 Стан драматургії на початку XIX століття
• 1.2 Джерела п'єс І. П. Котляревського
• 1.3 Традиції і новаторство драматичної спадщини Г. Квітки-Основ'яненка.
• Розділ 2. Драматургічні особливості у п'єсах І. П. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка
• 2.1 Зв’язки І. П. Котляревського з українськими традиціями та російським літературним життям
• 2.2 Драматургічні особливості п'єси «Наталка Полтавка» та роль пісні у творі І. П. Котляревського
• 2.3 Фольклорні мотиви в п'єсі «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка
• Висновки
• Список використаних джерел
• Вступ
• Актуальність теми обумовлена тим, що театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам населення все те, що придбали життя, наука і знання. Вивчення традицій, звичаїв, обрядів українського народу нині стає ще більш актуальним явищем, оскільки пов’язане не лише із суто пізнавальним інтересом, а й з практичним завданням. Дослідження культурно-побутової спадщини нашого народу сприяє формуванню та розвитку національної гідності. П'єси І. П. Котляревського «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці» стають предметом дослідження науковців, які інтерпретуються засобами сценічної постановки. Джерельною базою дослідженя є праці Д. М. Антоновича [1], О. Т. Гончара [7], М. Г. Жулинського [9], М. К. Зерова та багато інших. Нам важливо відстежити, як традиції українського шкільного театру XIX століття впливають на формування драматичної спадщини.
• Мета дослідження: виявити особливості та характерні риси традицій шкільного театру у драматичних творах XIX століття.
• Для досягнення визначеної мети в роботі вирішувались такі завдання:

1) опрацювати джерела, які розкривають проблему розвитку українського шкільного театру;

2) простежити драматичну творчість І. П. Котляревського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка;

3) розкрити новаторство драматургії І. П. Котляревського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка;

4) виявити традиції шкільного театру у XIX столітті на основі драматичної спадщини І. П. Котляревського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка;

5) зазначити ідейно-художню природу визначених зразків драматургії XIX століття;

6) відстежити, які фольклорні мотиви були покладені в основу п'єс драматургів XIX століття.

Об'єктом курсової роботи є драматургічна спадщина І. П. Котляревського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, а предметом дослідження стали традиції українського шкільного театру.

Для вирішення поставлених завдань у роботі використовувалися такі методи дослідження: описовий, порівняльний та культурно-історичний.

Наукова новизна курсового дослідження полягає у тому, що зроблена спроба відстежити розвиток традицій українського шкільного театру на основі п'єс І. П. Котляревського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка.

Практичне значення роботи вбачається у тому, що результати дослідження можуть бути використані на уроках літератури у загальноосвітніх школах, а також у вищих навчальних закладах при вивченні такої дисципліни, як «Історія української літератури». Використання курсової роботи можливе і в театрі під час сценічної постановки п'єс І. П. Котляревського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка.

Робота складається зі вступу, двох розділів («Розвиток драматургії XIX століття: традиції і новаторство», «Драматургічні особливості у п'єсах І. П. Котляревського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка»), висновків і списка використаних джерел, що містять в собі 25 позицій.

Розділ 1. Драматургія 19 століття.

1.1 Стан драматургії на початку 19 століття Слідом за поезією виникла й нова українська драматургія, яка представлена чималою кількістю імен авторів і їх творів уже в першій половині 19 століття.

Як подає літературознавчий словник — довідник, драматургія (грецьк. dramaturgia) — драма як літературний рід; сукупність драматичних творів певного автора, літератури, доби. В її основу покладений сформульований Арістотелем принцип єдності часу і дії, який зумовлює напруження колізій, зіткнення характерів, боротьбу дійових осіб. Терміном «Драматургія» називають також теорію драматичної творчості, втілення розробленої режисером та сценаристом сюжетно — образної концепції театральної вистави чи кіносценарію. Особливо великого значення такому зв’язку надавав Лесь Курбас, вбачаючи своє покликання в організації не лише спектаклю, а й власне драматургічного матеріалу. Розуміння таких сценічних потреб спонукало корифеїв українського театру М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенко-Карого самих писати відповідні твори [15, с. 304].

Як зазначає Скрипник І. П., драматургія — це особливий рід художньої літератури. Її виникнення й розвиток тісно пов’язані з театром. Значною мірою драматургія залежить від театру. Вони взаємозумовлюють і збагачують одне одного: драматургія забезпечує театр репертуаром, без якого він не може існувати, а театр, постійно вимагаючи оновлення репертуару і глибше розкриваючи його ідейно-художній зміст сценічними засобами, стимулює розвиток драматургії [23, с. 118].

У другій половині 18 — першій половині 19 століття розвиток українського театрального мистецтва триває. У цей період сходить з історичної арени шкільний театр, вірніше його релігійно — риторична частина, але продовжує жити вже самостійним життям, окремо від шкільної драми, інтермедія, що набирає вигляду одноактної комедійної сценки, яка виконується під час народних розваг. Дістає поширення вертеп, з’являються пізніші форми народної драми, в яких помітний зв’язок з подіями тих часів і літературними джерелами (шкільна драма, перекладний роман) — «Цар Ірод», «Лодка». Виникає кріпацький театр [22, с. 64].

Оформлюючись як професіональне мистецтво, український театр черпає живлющі соки з різних джерел і насамперед використовує й розвиває національні традиції театрального мистецтва, звертається до народної творчості. Давні традиції ігор і обрядів (зокрема сватання, вечорниць, весільного обряду) використовують у своїх творах і І. П. Котляревський, і Г. КвіткаОснов'яненко, і Т. Г. Шевченко. Народна пісня і танок, сатиричні вірші, героїчні думи, шкільна інтермедія — все це творчо переосмислюється і знаходить відбиття в практиці нової української драми і театру. Лірична пісня, народний мелос, соковитий гумор, народний комізм, побутова яскравість характерів — все це входить як важливий компонент до драматургії, зумовлюючи своєрідність жанрів і стильових особливостей українського театру («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик»). Популярними були на Україні російські комічні опери — драматичні твори, де розмовні сцени чергувалися з піснями — аріями, дуетами, вокальними ансамблями. Їх автори щедро використовували російський фольклор — народні пісні, танці прислів'я, обряди. Перші українські драматурги 19 століття у своїх «малоросійських операх», як і в українських водевілях, щедро використовували скарбницю народної музикальної і вокальної культури, органічно вводячи в дію ліричні і побутові пісні, танці. Ці твори тим самим розпочали традицію його дальшого розвитку як театру музично — драматичного [22, с. 86].

Крип’якевич І. П запевняє, що новий театр, за європейськими зразками, Україна побачила вже при кінці 18- початку 19 століття. Новий український театр виник, як і вся нова українська література, на тлі занепаду феодально-кріпосницького ладу і появи нових соціально-культурних відносин у суспільстві. Українські шкільні театри, які досягли піку свого розвитку в першій половині XVIII століття, зникли вже у середині століття внаслідок заборони, а також реорганізації духовної академії. Але традиції шкільного театру після його занепаду не зникли, трансформувавшись у вертепи, ярмаркові балагани, а з кінця XVIII століття — у поміщицькі кріпацькі театри, що, працювали на репертуарі російському. У першій половині XIX століття починають утворюватися постійні театри у різних містах: у Києві (1805 p.), Одесі (1804 p.), Полтаві (1810 p.), Харкові (1812 р.), Ніжині (1826 p.), Катеринославі (1847 p.), Чернігові (1853р.). Почали організовуватися колективи артистів, у їх середовищі виховуються видатні театральні діячі того часу. Із 1818 по 1821 роки на Україні постійно працював відомий російський артист М. С. Щепкін (1788−1863 pp.), а в 30 -х роках розпочав свою діяльність видатний український артист К. Т. Соленик (1811−1851 pp.). У розвитку театру і драматургії дедалі більшого значення набували п'єси Грибоєдова, Пушкіна, Гоголя, Фонвізіна, а також перекладний західноєвропейський та польський репертуар. Усе це сприяло піднесенню українського театрального мистецтва. Під впливом російського театрального мистецтва в репертуарі українського театру починають з’являтися п'єси з народного життя, широкого визнання набуває реалістична гра акторів. Передові діячі театру прагнули зробити його засобом громадського виховання, боротьби проти соціальних вад, що були породжені кріпосницькою дійсністю [13, с. 65].

Історичною датою у становленні нового українського театру можна вважати 1819 рік, коли на сцені полтавського театру були поставлені перші «українські опери» «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» І. П. Котляревського. Але це був лише перший крок на шляху становлення нового українського національного театру. Своєї сили він набув у 80-х роках завдяки плеяді артистів і драматургів, які стали корифеями української сцени [13, с. 596].

Отже, з вище сказаного, ми можемо переконатися у тому, що термін «драматургія» — сукупність драматичних творів певного автора, літератури, доби. На основі російського репертуару драматургія початку 19 століття набула великого розвитку. Завдяки драматичній спадщині І. Котляревського, зокрема його п'єса «Наталка Полтавка», розпочинається нова українська драматургія.

1.2 Джерела п'єс І. П. Котляревського Скрипник І. П. заявляє, що активна театрально — драматургічна діяльність І. П. Котляревського була короткочасною. За наявними відомостями, вона тривала всього чотири роки (1818 — 1821), але за своїм значенням в історії нової української драматургії і театру стала епохальним явищем. Велика популярність автора «Енеїди» і добра слава культурного полтавця дали підстави малоросійському генерал — губернатору князю М. Г. Рєпніну поставити його на чолі Полтавського театру [23, с. 124].

Як свідчать сучасники І. П. Котляревського, він допомагав артистам у влаштуванні побуту, відвідував усі репетиції і вистави, брав участь у режисурі театру, виправляв переклади п'єс, дописував ролі. Працю в Полтавському театрі І. П. Котляревський почав, коли йому було вже 50 років, маючи письменницький і життєвий досвід. Незадоволення існуючим репертуаром глядачів і самого І. П. Котляревського змусило його взятись за перо і написати такі п'єси, яких вимагав полтавський глядач, — реалістичні, по — справжньому народні, і не підроблені під час народність комічні опери, водевілі й інші п'єси тодішнього репертуару. Саме в ці роки виявився великий талант Котляревського як драматурга і розквітла його геніальність.

І. Котляревський не залишив якихось літературно — естетичних декларацій чи теоретичних трактатів, проте самі його художні твори («Енеїда», драма «Наталка Полтавка» та водевіль «Москальчарівник») свідчать, що письменних свідомо вийшов на шляхи творення українського національного мистецтва. Він прагнув оновити рідне письменство на демократичних естетичних засадах, піднести живе народне слово до того рівня, на якому воно перебувало в розвинених європейських культурах, обстоював правду життя в мистецтві. І. Котляревський не просто пішов за фольклорними сюжетами: він їх дещо змінив, повніше окреслив ситуації, наповнив характерними побутовими подробицями, запровадив у п'єсу українські народні пісні й романси, які були поширені у чиновницькоміщанському середовищі [13, с. 164].

Заснована на живих спостереженнях дійсності, «Наталка Полтавка», що з’явилася 1819 р., відкрила нові обрії й можливості української літератури в ідейно-темастичному та художньому зростанні. І. П. Котляревський звернувся до зображення життя, побуту, інтересів і щоденних турбот народу; його п'єса написана живою народною мовою, пройнята глибокою вірою в моральну гідність людини — трудівника. Новаторська суть п'єси зачинателя нової української літератури стає ще очевиднішою, якщо взяти до уваги, що написано її тоді, коли в літературі не тільки українській, а й російській лише накреслювалися шляхи зближення з реальною дійсністю. «Наталка Полтавка» заклала основи класичної української драматургії, стала, за словами І. Карпенка-Карого, праматір'ю українського народного театру. Традиції Котляревського виявились вельми плідними; їх підхопили і розвивали в міру своїх можливостей наступники. Великий успіх «Наталки Полтавки» заохотив до зображення людини праці з її радощами і болями, високою мораллю та поетичною вдачею. І хоч здебільшого це були ще несміливі спроби створити позитивного героя з народу, наповнити твір елементами побутової сатири, наступники Котляревського чимало зробили для активнішого втручання літератури в життя [25, с. 345].

Лімборський І. В. стверджує, що «Наталка Полтавка» Котляревського була написана значною мірою з полемічною метою — заперечити поверхове й тенденційно — комічне ставлення до життя українців у п'єсі Шаховського і мала на меті продемонструвати можливості українського слова у змалюванні українського народного життя як об'єкта естетичного зображення [14, с. 5]. Одночасно І. П. Котляревський сам дошкульно висміював, за словами І. Огієнка, «ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись» [20, с. 67].

Творчо засвоюючи досягнення передової російської драматургії і театру, Котляревський залишився художником глибоко самобутнім, оригінальним. «Наталка Полтавка», незважаючи на деякі залишки класицистичних традицій в її структурі (зокрема, дотримання трьох єдностей) та сентиментального повіву в розв’язці, — твір новаторський. Накреслені в ньому шляхи до художнього пізнання й розкриття дійсності вели до справді реалістичного народного мистецтва. Завдяки цим якостям «Наталка Полтавка» зберегла своє сценічне життя до наших днів.

Євген Кирилюк говорить «прогресивна російська драматургія другої половини 18 — початку 19 століття відіграла дуже велику роль у формуванні Котляревського — драматурга. Сам автор визначив жанр свого твору, як „опера малороссийская в 2-х действиях“. Такого жанру українська драматургія на той час ще не знала. І. П. Котляревський творчо використав кращі надбання тодішньої російської драматургії: прямування до народності й реалізму, відхід від схематизму образів, особливо в мові персонажів, сценічність, стрункість композиції». Разом з тим слід підкреслити зв’язки «Наталки Полтавки» з попереднім українським театром, літературною традицією. Відомо, що І. П. Котляревський був знайомий з вертепним (ляльковим) театром. Свідченням цього є те, що прізвище одного з персонажів «Наталки Полтавки» — Макогоненко — зустрічається в одній з вертепних вистав. Що це не випадковий збіг, доводить і те, що виборний Макогоненко співає пісню «Ой під вишнею, під черешнею…», відому з інтермедії вертепного театру. Особливо помітний зв’язок п'єс І. П. Котляревського з літературною традицією українського театру 18 ст., зокрема з такими жанрами, як інтермедії та інтерлюдії [11, с. 85].

На думку Д. В. Антоновича, в «Наталці Полтавці» широко розвинено елемент народної драми. Визнаючи, що І. П. Котляревський, згідно з духом часу, завів на українській сцені течію сентименталізму. Історик українського театру наголосив, що в «Наталці Полтавці» певну сентиментальність заложено як національну рису, в українському характері взагалі, а крім того, талант Котляревського витримав цю сентиментальність в межах художнього [1, с. 23].

В іншій «опері малоросійській» — «Москаль-чарівник» Котляревський також шукає свій естетичний ідеал серед вільних селян. «Замість легкої насмішки над жіночою легковажністю та невірністю і над ловеласництвом, -писав М. Дашкевич, -у Котляревського висунулось протиставлення легких звичаїв людей, що безпідставно виявляють претензії на інтелігентність, міцним моральним підвалинам сільського люду, хоча й позбавленого міського блиску, але міцного своїми здоровими основами життя. Завдяки цьому вийшло дуже гранціозне поєднання ідилічного й сатиричного жанру» [18, с. 62].

Провідною ідеєю у водевілі «Москаль-чарівник», генетично тісно пов’язаному з народнопоетичними джерелами, зокрема інтермедією, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої моральності представників простого народу, протиставлення її панськочиновницькій етиці [16, с. 627].

У монографії І. В. Лімборського «Творчість Івана Котляревського» зазначено, що у п'єсі «Москаль-чарівник» Котляревський спирався на традиції європейського водевілю — драматургічного жанру, який здобув популярності в європейських літературах кінця 18 — першої половини 19 століття. Характерною ознакою низки водевілів як і в Європі, так і в Росії було те, що музикальна сторона у них відходить на другий план, а багато пісень і комічних куплетів, як правило, не співалися, а проговорювалися під музику акторами. Відтак закладалася традиція, коли, на відміну від оперети, основна сюжетна дія відбувається поза музикою і виявлялася переважно у діалогах. Комічний сюжет і діалоги водевілю Котляревського спрямовані на те, щоб, спираючись на традиції ярмаркового гумору та сміху, досягти етологічну метуперевиховати людину, яка відійшла через якісь причини від фундаментальних принципів моральності. Цей прийом, відомий вже за часів античності (арістотелівський принцип «розважаючи — навчати») реалізується автором шляхом залучення етнографічного матеріалу, народного гумору, пісенної стихії, народних приказок і прислів'їв. Європейська традиція водевілю «Москаль-чарівник» позначилася тут на культивуванні семантично «прозорого», а відтак і зрозумілого для широкого глядача слова, на імпровізаційній легкості у діалогах, в основі якого принцип невимушеної словесної комічної «гри» з іншим учасником розмови. Водевіль зображує не просто епізод родинно — побутових взаємин героїв, автор вибудовує у творі особливу філософію, яка полягає у розумінні життя як втілення різносторонніх начал, де важка праця (образ Михайла Чупруна) поєднується зі світом спокус (образ Финтика), а правильна моральна позиція ґрунтується на природності простого селянина, його досвіді, який неможливо перекреслити жодними зовнішніми впливами [14, с. 2].

Опираючись на думки І. В. Лімборського, ми переконуємося, що драматургічна творчість Івана Котляревського мала новаторський і водночас перехідний характер, об'єднавши спадок давнього українського письменства з новочасними тенденціями художньої свідомості українського народу, засвідчивши органічний синтез багатовікових традицій української культури з культурним досвідом розвинутих європейських культур [14, с. 3].

Отже, творчість Івана Котляревського належить до тих унікальних явищ національної культури, які є точкою відліку для становлення не лише певної художньої традиції, що мала вплив на наступне покоління майстрів художнього слова, а й спричинилося до кардинальної перебудови самої системи національного художнього мислення. Поклавши початок п'єсами «Нааталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» початок новій українській драматургії й національному театрові, Котляревський виступив прибічником цих нових просвітительських ідей. На відміну від «високої» класицистичної трагедії та комедії, де об'єктом смішного виступав народ, у п'єсах Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги та наслідування. Великлю мірою п'єси Котляревською були пов’язані із традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями 18 століття, з російською комічною оперою 18 століття та фольклорно — пісенною стихією.

1.3 Традиції і новаторство драматичної спадщини Г. Квітки-Основ'яненка Спираючись на літературну традицію, започатковану Іваном Котляревським, народну пісенність і гумор, Г. Квітка-Основ'яненко написав популярні і досі комедії «Сватання на Гончарівці» (1835) та п'єсу «Шельменко-денщик» (1835). До українського театру письменник прийшов маючи вже чималий, плідний досвід російської драматургії. В одному листі Г. Квітка писав: «Просили мене написати для театру оперу, я зібрав головних тутешніх характерів декілька наповнив піснями, звичаями, й пішла справа на лад» [11, с. 229].

У журналі «Дивослово» М. Г. Жулинський висловив свою думку щодо впроваджених в українську літературу нових тенденцій та традицій драматичного театру. «Успіх комедій був очевидним. Хвалили їх і глядачі, і критика була напрочуд щедрою на прихильні слова за природність характерів, жвавість сцен, за викриття провінційного чиновництва, яке висміювалося на сцені драматургом дотепно та безжально. Щоправда, не обходилося без дошкульних зауважень, зокрема, за вживання в діалогах чудної мови, яка майже зовсім незрозуміла росіянам» [9, с. 39].

У статті О. Т. Гончара «Природа художнього конфлікту в комедії Г. Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці» зазначено, що у побудові драматичного конфлікту, в організації й спрямуванні дії втілюється просвітительсько — гуманістична ідея віри в людину, в силу її розуму й твердої волі. На сцені драматичного театру людина виступає творцем своєї долі. Порівняно з давньою літературою, це була нова просвітительськовиховна концепція. Вперше на українській сцені було поставлено Г. Квіткою-Основ'яненком «Сватання на Гончарівці», в якому поєднав жанрові риси комедії, комічної опери, інтермедії, західноєвропейської «міщанської» драми. Жанровий зміст «Сватання» має також сильний водевільний колорит. У Квітки драматична фабула обставлена стількома комедійними перипетіями, колізіями, ситуаціями, що вони визначають жанрове обличчя п'єси як веселої комедії. Г. Квітка-Основ'яненко виявив себе новатором щодо природи конфлікту й соціальної сутності героя [7, с. 66].

У принципах побудови комедії драматург значною мірою орієнтується ще на старі класицистичні зразки, що виявляються, наприклад, у намаганні дотримуватися на сцені закону трьох єдностей, обов’язковому полярному протиставленні негативним персонажам позитивних, ідеальних образів [2, с. 195].

У «Сватанні на Гончарівці» Квітка-Основ'яненко виводить на сцену традиційні образи. Він ставив за мету підібрати найбільш сценічні, перевірені народним естетичним смаком, найколоритніші типи образів. Життевоправдивими були образи батьків, це органічний мистецький сплав із спостережень повсякденного життя, фольклорних характерів і традиційних типів вертепу 18 століття. У створенні образів Квітка, з одного боку, був продовжувачем традицій української літератури, а з другого — поклав початок новим тенденціям. О. І. Гончар відзначив неперевершену природність зображення в комедії українського простолюду, точність, яскравість і барвистість картин побуту [6, с. 223].

Г. Квітка-Основ'яненко виявляє ознаки гоголівського реалізму, що помітні в більшій індивідуалізації образів, в яскравих побутових деталях, бо в них уже натуральність є не як сатира, не як комізм, а як вірне відтворення дійсності з усім її добром і злом, з усіма житейськими чварами [4, с. 49].

Кроком уперед на шляху до реалізму є намагання Квітки індивідуалізувати образи за допомогою психологічних рис характеру та мовних характеристик. Переважна більшість літературнотеатральних критиків оцінила спроби Квітки утвердити принцип народності в театральному мистецтві: «Душа театру є народність». Квітка обирає об'єктом смішного не простий народ, як це культивувалось у «високих» класицистичних трагедіях, а дворянство. Поступово Квітка доходить висновку про те, що суспільна мораль тогочасної дійсності суперечить загальнолюдським гуманістичним принципам.

Національна й жанрова своєрідність «Сватання на Гончарівці» виявилися насамперед в музикальності всього твору, в драматургічну тканину якого органічно вплетені пісні, танці, куплети. На сцені театру було поставлено обряд сватання, що побутував у ті часи [22, с. 34].

Дмитро Чалий зауважив, що на відміну від попередніх драматичних творів, у п'єсі «Шельменко-денщик» не тільки порушено принцип обов’язкового протиставлення негативним дворянським персонажам позитивних героїв цієї ж суспільної верстви, але і саме зображення персонажів п'єси в цілому тут інше, ніж у попередніх драматичних творах. На сцені не помічаємо, що негативні герої змальовуються суцільними чорними фарбами, позитивні ж, навпаки, малюються в проміннях доброчесності [25, с. 59].

Комедія набагато стрункіша, набагато лаконічніша і динамічніша, персонажі на сцені більш дійові, життєво правдиві. Г. Квітка-Основ'яненко використав чимало прийомів із арсеналу водевільного жанру — прийому так званого комізму ситуацій (переодягання, невпізнання).

Хропко визначає, що комедія «Шельменкоденщик» перейнята українським гумором і колоритом. Глибоко національні і комізм ситуацій, і індивідуалізована мова дійових осіб [26, с. 243].

Характерною особливістю драматургії Квітки є її сценічність. Вона розрахована на живе втілення в акторській грі. Квітка писав для театру і сам дивився свої п'єси із залу глядача. Вивчивши кращі драматичні прийоми французького та російського класицизму, Квітка найчастіше дотримується однієї його вимоги: комедія повинна бути сценічної, стрункою в плані архітектоніки, з чіткою зав’язкою та розв’язкою, стрімким розвитком дій. Активно розвиваючи традиції драматичного мистецтва Пушкіна, Квітка взяв в основу своїх комедій злободенну суспільну тему, намагаючись усовістити несправедливих поміщиків, допомогти їм стати на путь істинний, викорінити зло [26, с. 244].

Зрозуміло, що комедія «Сватання на Гончарівці» користувалася великою популярністю не лише в українського глядача. Трупи Млотковського, Карпенка в 40-х роках ставили її в Таганрозі, Тифлісі, Сімферополі та в інших містах. Завдяки живим правдивим картинам життя й побуту народу та особливо завдяки неперевершеному гумору «Сватання на Гончарівці» від часу його написання і до сьогодні не сходить зі сцени. У п'єсі «Шельменкоденщик» Квітка-Основ'яненко виявляє майстерне володіння комізмом слова, образу, ситуації, уміло користується народними засобами висміювання, спрямовуючи їх на дискредитацію персонажів з маєтних кіл, знижену чи викривальну їх характеристику.

драматургія котляревський літературний п'єса Розділ 2. Драматургічні особливості у п'єсах І.П. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка.

2.1 Зв’язки Котляревського з українськими традиціями та російським літературним життям Котляревський використовує українську традицію: у своїх оперетахроманси, вірші, пісні. Як приклад можна навести вірш Сковороди «Всякому городу нрав і права». Цей вірш, що його Сковорода склав на латинський текст «Solum curo feliciter mori», перейшов до Котляревського через лірників. Отже, виокремлюється така послідовність: СковородалірникиКотляревський. З попереднього вже знаємо, що Котляревський широко використовує українську народну пісню, зложену в 17−18 століттях.

Так само доволі часто подибуємо в Котляревського інтерес до побутових форм 18 століття — страви, стародавні вірші.

Російські твори Шаховського дають Котляревському основу для створення «Наталки Полтавки», можливо, російські водевілі відіграли якусь роль і в ґенезі «Москаля-чарівника». З російської літератури знав Котляревський і жанр комічної оперети. Таким чином, російська література сформувала Котляревського як майстра. Вона, дозволяючи народний вислів у низьких жанрах, показала йому стежку для використання народної мови української.

Але жив Котляревський на провінції, в міцних, не розкладених ще формах старого побуту, любив той побут, прекрасно орудував народним висловом. У Котляревському схрестилися 18 вік український та вік 19 століття. Старосвітський побут дає матеріал, а нові культурні повіви приносять методи літературного оформлення. Деякі відомості Котляревського, про зв’язок його з російськими письменниками, про умови його хатнього життя, про його лектуру дають змогу зважити, як сильно в його особі російське літературне життя втягало українського автора [10, с. 150].

2.2 Драматургічні особливості п'єси «Наталка Полтавка» та роль пісні у творі І. П. Котляревського Для твору І. Котляревського дуже показовими є динамічний та природний розвиток дії, гострота конфлікту, що лежить в основі п'єси. «Наталка Полтавка» докладно побудована: всі події в ній розкриваються у взаємозв'язках героїв, напружено, але легко і жваво, і увага глядача ніде не послаблюється.

Також для твору характерне уміле застосування гумору, що іноді переходить у сатиру. Гумор носить народний характер і проявляється в різних формах: то ми сміємося з возного, коли він освідчуться Наталці, користуючись для цього канцелярським жаргоном та церковнослов’янізмами в поєднанні зі словами народної лексики; то викликає сміх виборний, що напідпитку співає пісню — нісенітницю; то смішить нас жартівник — дотепник Микола, а то увага глядачів раптом переростає в нестримний сміх, коли вони чують класичний діалог возного і виборного з лаконічними репліками останнього: «А ви ж їй що?», «А вона ж вам що?» .

І. П. Котляревський зумів так підібрати мову для своїх героїв, що вона цілком і всюди відповідає їх становищу і характеру. Мова персонажів п'єси цілком гнучка і різноманітна, барвиста та індивідуалізована, багата на прислів'я та приказки (наприклад, «Знайся кінь з конем, а віл з волом»; «Ніхто не віда, як хто обіда»; «Живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче, той не вскубне»; «Де не посій, там і вродиться»; «Лучче синиця в жмені, як журавель у небі»). Також дуже помітними є усталені вислови народнопобутової селянської мови того часу, афористичні вислови. Можна стверджувати, що це є мова Полтавщини часів І. П. Котляревського.

П'єса «Наталка Полтавка» з’явилась у той період розвитку українського театру, коли його визначали як реалістично-побутовий з фольклорно-етнографічним забарвленням. У тогочасних п'єсах були щедро представлені українські етнографічні елементи, звучало багато пісень, включалися танці, фрагменти різноманітних народних обрядів.

Поетичне народнопісенне сприйняття нашим народом людини й навколишнього світу зародилося під впливом української природи, народних звичаїв та обрядів. Воно виявляється у психології, етиці, моралі, в побуті та естетиці.

Художньо-естетичним підтвердженням цього є п'єса Івана Котляревського «Наталка Полтавка», яка виникла в добу, коли на терені нашої історії вирішувалась доля української культури. Її поява була тим могутнім весняним громом, що пробудив самосвідомість нашого народу.

З давніх — давен українці відомі як люди співучі, бо на нашій землі не тільки кожне село чи місто мало свою пісню, а й кожна людина, у якої була добра та чиста душа. Казали, скільки зірок у небі, скільки крапель у морі, стільки й пісень в Україні. В ті часи не було такої дівчина, яка б не вміла співати. Мрії, прагнення, сподівання — все це знаходило вияв у пісні. Недаремно кажуть, що пісня — це душа народу. Здавна пісня в Україні була святинею, основою життя народного. В них відбилась історія народу, його традиції і звичаї, нахили і моральні цінності. Українська пісня надає літературним творам колоритності, самовпевненості. Котляревський використав у своїй п'єсі 19 пісень, які додають колоритності та самобутності цьому творові.

Пісні у цьому творі є не тільки окрасою чи розважальним додатком на сцені, а й активним засобом характеротворення героїв. Пісні відіграють важливу роль у характеристиці героїв, підкреслюють їхні настрої, розкривають їх душу, вдачу та внутрішній світ.

Пісня «Ой я дівчина Полтавка» розповідає нам, що Наталка дівка проста, з добрим серцем, що за нею впадає багато хлопців, але до яких вона байдужа, бо кохає вона тільки Петра, і тільки з ним вона буде посправжньому весела та щаслива. Портрет головної героїні доповнює пісня «Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву», з якої ми дізнаємося, що Наталка — небагата, проста, але чесного роду, не цурається ніякої праці, що найбільшим багатством дівчини є її добре ім'я: «Пошануйте сиротину і не вводьте в славу» .

Пісня «Ой мати, мати! Серце не вважає» допомагає побачити в Наталці такі риси, як наполегливість та рішучість у боротьбі за щастя. Наталка вважає, що «…лучче умерти, як з немилим жити, сохнуть з печалі, щодень сльози лити». І все — таки материнські сльози та умовляння змусили Наталку погодитися на нерівний, нещасливий шлюб із возним. Коли дівчини відважилася пожертвувати своїм коханням, молодістю, щастям, з її уст чується доволі таки сумна, тужлива пісня «Чого вода каламутна». Ця пісня вражає глибиною людських переживань, горя, туги.

Наталчині пісні живуть і співаються і зараз, зігрівають наші душі щирістю і теплотою, чарують красою та мелодійністю.

Своєрідний пісенний портрет має і Петро. Саме в піснях показані волелюбна душа та козацька вдача. В пісні «Сонце низенько» Петро зізнається у своєму щирому та вірному коханні до Наталки. Пісня передає і настрій парубка, і його прагнення швидше побачитися з коханою дівчиною.

Пісні допомагають розкрити характер Миколи: дотепного, веселого, здатного і на гостре слово, і на жарт. Микола сповнений почуття національної гордості за славних прадідів — козаків, які хоробро відстоювали рідну землю і боронили її від ворогів. Про це Микола співає у пісні «Ворскло, річка невеличка». А пісня «Гомін, гомін по діброві» є свідченням його незалежного безкорисливого характеру.

Вдача Терпилихи розкривається в пісні «Чи я тобі, дочко, не добра желаю». Вона по — своєму турбується за долю дочку, прагне бачити її щасливою та багатою.

Життєві принципи та світогляд возного відбиті в пісні «Всякому городу нрав і права». Він виправдовує насильство і вважає природним, що:

Всякий, хто вище, то нижчого гне, Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться перед ним, як дуга.

А коли глядачі чують пісню «От юних літ не знав я любові» їм стає жаль возного, що його серце не зігрівало велике, чисте людське кохання.

У п'єсі співають усі. І ці пісні розкривають кращі риси українського народу: його щирість і волелюбність, відчайдушність і чуйність. Народна пісня житиме вічно, бо в наш час вона:

зорею засіяла, Птицею злетіла, Своїм співом солов'їним Душу полонила.

2.3 Фольклорні мотиви у «Сватанні на Гончарівці» Г. КвіткиОснов'яненка Народна творчість — сукупність творчої діяльності народу, яка виявляється в різних видах мистецтва: в усній словесній поезії, музичних вокально — інструментальних творах, танцях, хороводах, сценічній драмі, у народній архітектурі та найрізноманітніших різновидах малярської, декоративно — ужиткової творчості - вишивання, різьблення, художнє ткання, писанкарство, кераміка, витинання тощо [24, c. 50].

У розумінні більшості сучасних учених, фольклор — це сукупність усіх проявів народного побуту, вірувань, навичок, майстерності, звичок, поведінки, обрядів. Тим самим фольклористика стала сумою елементів різних наук — етнографії, історії релігії, психології, науки про сільську архітектуру, кераміку, рукоділля.

" Сватання на Гончарівці" Г. Квітки — Основ’яненка є яскравим насиченням елементів фольклору. На будь — якому відрізку часу фольклор будь — якого народу становить собою динамічну систему, певний стан традиції.

Кожну дію автор твору супроводжує народними піснями. Через пісню ми можемо уявляти картину характеру героя чи героїні, їхніх вчинків, переживань, радощів чи горя. Наприклад, пісня «Хусточка ж моя шовковая» дає змогу відчути, яке переживання на той момент мала головна героїня п'єси Уляна, яка прагнула щастя тільки з коханою людиною — Олексій:

Хусточка ж моя шовковая!

Чи на те ж я заробляла, Щоб нелюбу, та й немилому, Та її я почіпляла?

Хусточка моя шовковая!

Обітри мої слізоньки!

Нехай же, нехай же від них Полиняють квітоньки [3, c. 187].

Окрім, сумних пісень, у п'єсі наявні і жартівливі пісні у супроводі Прокопа та Стецька:

Ходім, зятю, за лісок, Там новий стоїть шинок, Горілочка лепська, Шинкарочка Хвеська!

Тютю, дурний, відчепися!

Пий горілку, подавися!

Там горілка є, і пиво,.

І шинкарка чорноброва, Шинкарочка почастує,.

Шинкарочка поцілує [3, c. 208].

Із зародженням нової української літератури, письменники почали широко використовувати у своїх творах елементи родинної обрядовості. Найперше це проявилося у драматургії, зокрема у драмі Г. Квітки — Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», в якій подає розгорнуту картину сватання.

Сватання передбачало розмову старостів із батьками нареченої, обмін хлібом, перев’язування нареченого хусткою на знак згоди, а старостіврушниками. Висловлення згоди нареченої на одруження було обов’язковим елементом сватання. Скромність дівчини стримувала її давати пряму відповідь. Хоч Г. Квітка-Основ'яненко не подає повну картину опису сватання, але завдяки певним драматичним деталям, ми отримуємо широкий спектр уявлень про обряд сватання. Подаємо уривок із п'єси, де подано цей обряд. «Скорик каже: Прежде паслушайте нас, а послу уж будет от вас приказ. Когда ж наше слово не в прийом, так ми адретируємося и проч пайдьом. А што ми не дезертьори, і не марадьори, і без худої науки, так вот вам хлеб святой у руки. (Подает хлеб). Пожалуйте» [3, c. 218].

І ось вже перших словах Скорика, автор подає елемент хліба. Хліб на сватання — символ добробуту, гостинності, здоров’я та багатства. Хліб — один із найдавніших і найважливіших символів української обрядовості. При цьому його утилітарна функція відходить на другий план, а пріоритетною стає символічна, знакова.

" Прокіп у відповідь: Хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємось, а щоб ви нас не порочили, буцімто ми передержуємо куниці або красної дівиці, так ми і вас пов’яжемо. Дочко, а годі піч колупати, давай чим оцих хранцузів пов’язати" [3, c. 219].

Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними ж хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він ухопив гарбуза або облизав макогін.

" Уляна, веселая, румяная, выносит приготовленное ею покрытое сложенным шелковым платком, подносит к Стецьку и кланяется. А Стецько в полной радости встает, засучивает рукава и, не взяв еще, обрятясь к отцу и матери, кланяется и говорит: Спасибі матері… що вчила батька спати… та будила… прясти" [3, c. 221]… Поки він говорив, Олексий взял из — за него подносимій платок и проворно зацепил его за пояс. А Стецько, проговорив, схватывает, не смотря, большую тыкву.

Отже, Г. Квітка-Основ'яненко зумів відтворити народні звичаї, створивши при цьому своєрідну атмосферу повсякденного життя українського народу з його усталеними звичаями і традиціями, в яких закріпилися віками вироблені принципи психології, моралі та етики.

Висновки Отже, нову українську драму характеризує в першу чергу те, що вона звернулась до зображення життя, побуту, моралі, інтересів селянина — найбільш численної тоді верстви трудящих. На сцені з’являються картини реальної дійсності, образи живих людей; представники народу стають позитивними персонажами літератури. Незалежно від того, чи таке зображення грунтувалось на вірі в моральну гідність простої людини, чи ні, уже сам цей факт був дуже показовим. Так чи інакше драматургія не могла хоч би частково не відбити народну точку зору на дійсність, на деякі істотні соціальні явища. Це позитивно позначилось на ідейному змісті творів, на їх мові і стилі.

" Наталка Полтавка" І. П. Котляревського ще й досі чарує нас своєю глибокою народністю, іскристим українським гумором, хвилюючими піснями. Вся вона перейнята щирою любов’ю до народу, вірою в благородство простої людини. Під час дослідження було виявлено, що п'єси Котляревського з’явилися в першу чергу під впливом самого життя. В них бачимо органічне поєднання знання письменником тодішньої соціальної дійсності з успадкованими кращими традиціями старої української драми та творчим засвоєнням досягнень російської літератури. Як талановитий художник, Котляревський помітив і майстерно відтворив типові для того часу явища соціальної нерівності, що стоять на перешкоді до щастя людини. Письменник високо підніс моральні якості народу. Такими ж морально чистими і чесними людьми змальовані персонажі у водевілі «Москаль-чарівник». В умовах, коли на сцені були ще сильні традиції класицизму з його неодмінною героїзацією тільки людей вищих станів, це було явищем справді визначним. Життєвість «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» обумовлюється ще й тим, що в них мистецьки освоєні ідейні та художні багатства фольклору. Письменник з великим художнім тактом і доцільністю використовує пісні, приказки, афоризми тощо. Пісенно-фольклорні елементи «Наталки Полтавки» настільки значні, що дозволяють нам вважати її першим збірником усної народної творчості. Таким був початок української класичної п'єси.

Квітка-Основ'яненко перейняв деякі традиції Гоголя. П'єси «Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарівці» виявляють ознаки гоголівського реалізму. Новаторство драматургії Г. Квітки-Основ'яненка полягає у тому, що на сцені театру простежується просвітительськогуманістична ідея віри в людину, в силу її розуму. У створенні образів Квітка, з одного боку, був продовжувачем традицій української літератури, а з другого — поклав початок новим тенденціям.

І. П. Котляревський і Г. КвіткаОснов'яненко певною мірою використали досвід російської комічної опери (поєднання драматичної дії з музикою, інтерес до народного життя та фольклору), але вони пішли значно далі, створивши реалістичні п'єси. Постаті героїв «малоросійських опер», змальовані достовірно, правдиво, сюжетні ситуації вмотивовані розвитком характерів, умовами і обставинами народного життя. Саме тому вони увійшли до скарбниці класики української літератури і до нашого часу займають помітне місце в репертуарі театрів. Слід відзначити і розвиток авторами «малоросійських опер» традицій давніх інтермедій, тобто орієнтацію на національні літературні джерела. Драматурги використали скарбницю народної музикальної і вокальної культури, органічно вводячи в дію ліричні і побутові пісні і танці. Ці твори тим самим розпочали традицію його дальшого розвитку як театру музично_драматичного.

Список використаних джерел.

1. Антонович Д. В. Триста років українському театру: 1619 -1919 / Д. В. Антонович. — Прага: Укр. громад. вид. фонд, 1925 (Друк. «Легіографія»). — 272 С.

2. Бондар М. П. Історія української літератури. Том I. Дожовтнева література / М. П. Бондар, О. Т. Гончар. — К.: Наукова думка, 1987. — 632 с.

3. Борисенко К. Г. Григорій Квітка-Основ'яненко. Вибране / К. Г. Борисенко. — К.: Школа, 2006. -272 с.

4. Вербицька Є. Г. Г. Квітка-Основ'янеко. Нарис життя і творчість / Є. Г. Вербицька. — Харків: Харківське обласне виробництво, 1957. -130 с.

5. Гнідан О. Д. Історія української літератури (Перші десятиріччя XIX століття) / Гнідан О. Д., Орлик П. І., Хропко П. П. — К.: Либідь, 1992. -512 c.

6. Гончар О. Т. Г. Квітка-Основ'яненко. Життя і творчість / О. Т. Гончар. -К.: Наукова думка, 1969. — 280 с.

7. Гончар О. Т. Природа художнього конфлікту в комедії Г. КвіткиОснов'яненка «Сватання на Гончарівці» / О. Т. Гончар. — К.: Дивослово, 2003. — № 11, — C. 66−68.

8. Дашкевич Н. П. Вопрос о литературном источнике украинской оперы И. П. Котляревського «Москаль-чаривнык» / Н. П. Дашкевич. — К.: Старина, 1893. — 29−30 С.

9. Жулинський М. Г. Г. КвіткаОснов'яненко / М. Г. Жулинський. — К.: Дивослово. — 2004. — № 10, — 39−43 С.

10. Зеров М. К. Українське письменство XIX століття. Від Куліша до Винниченка. Лекції, нариси, статті. / Микола Костянтинович Зеров. -Дрогобич: Видавнича форма «Відродження», 2007. — 568 с.

11. Кирилюк Є. П. Живі традиції. І. Котляревський та українська література / Є. П. Кирилюк. -К.: Дніпро, 1969. — 231 с.

12. Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К.: Наукова думка, 1969. — 510 с.

13. Крип’якевич І. П. Історія української культури / І. П. Крип’якевич. — К.: Либідь, 1994. — 597 с.

14. Лімборський І. В. Творчість Івана Котляревського / І. В. Лімборський. -Черкаси: Брама-Україна, 2010. — 96 с.

15. Літературознавчий словник-довідник. — К.: Академія, 1997. — 752 с.

16. Махновець Л. Є. Історія української літератури. Том I / Махновець Л. Є., Чалий Д. В., Шабліовський Є. С. — К.: Наукова думка, 1967. — 627 с.

17. Махновець Л. Є. Історія української літератури. Том II / Махновець Л. Є., Чалий Д. В., Шабліовський Є. С. — К.: Наукова думка, 1987. — 612 с.

18. Нахлік Є. К. Творчість Івана Котляревського / Є. К. Нахлік. — Л.: Олір, 1994. — 67 с.

19. Новиков А. О. Українська драматургія й театр від найдавніших часів до початку XX столілля / А. О. Новиков. -Х.: Сага, 2011. — 409 с.

20. Огієнко І. І. Історія української літературної мови / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — К.: Наша культура і наука, 2001. — 440 с.

21. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. — К.: Артек, 1998. — 728 с.

22. Рильський М. Т. Український драматичний театр. Том I. Дожовтневий період / М. Т. Рильський. — К.: Наукова думка, 1967. — 403 с.

23. Скрипник І. П. Історія української літератури першої половини XIX століття / І. П. Скрипник. — К.: Вища школа, 1980. — 340 с.

24. Філоненко С. О. Усна народна творчість: Навчальний посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2008. — 416 с.

25. Чалий Д. В. Г. КвіткаОснов'яненко. Творчість. / Д. В. Чалий. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1962. — 206 с.