Пісня у творах Григора Тютюнника: до проблеми її художньо-змістової ролі

Міністерство освіти і науки України Мала академія наук України Полтавське територіальне відділення МАН Філія МАН Полтавського обласного ліцею-інтернату для обдарованих дітей із сільської місцевості

імені А. С. Макаренка Секція української літератури Пісня у творах Григора Тютюнника: до проблеми її художньо-змістової ролі

Автор:

Кошель Юлія Миколаївна, учениця 11 класу Полтавського обласного ліцею-інтернату

імені А. С. Макаренка Науковий керівник:

Порохня Валентина Федорівна, учитель української мови та літератури Ковалівка

ЗМІСТ ВСТУП

РОЗДІЛ І. Пісні в творчості вкраїнських письменників РОЗДІЛ ІІ. Пісенні образи в художньому набутку Григора Тютюнника

2.1 Безіменні пісні

2.2 Роль, образ, характеристика пісень у прозі письменника

2.3 Любов як пісня: новела «Три зозулі з поклоном»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП Народна пісня — це скарбниця людської культури, дорогоцінне надбання поетичної творчості народу. Щедрість обдарування, красу і благородство душі, ніжність і ласку, високий і гордий політ думки та натхнення вкладали протягом століть у свої пісні безіменні поети і співаки. Сповнені вічно юної привабливості, безсмертно звучать народні пісні над просторами рідного краю, легко злітаючи на крилах мелодій, линучи далеко за його межі.

Без пісні немислиме повнокровне життя людини. До неї в будень і свято, старі й молоді звертаються при найрізноманітніших життєвих нагодах, душевних зворушеннях, у них знайшли відображення всі історичні події, які довелося пережити українському народові.

Недаремно говорять, що українці співають цілий рік і цілий вік. Було заборонено мову, письмо, але нація збереглася чи не завдяки тому півмільйонному пісенному вінку, котрим заквітчана Україна, єдина держава в світі, що має такий багатий пісенний набуток.

З її чистих джерел черпали наснагу всі, хто пісню слухав, проймаючись повагою до свого народу, який міг створити таку красу. Фрідріх Боденштефдт, німецький поет ХІХ ст., професор у 1845 році видав збірку перекладів українських народних пісень, які він любив і про які піднесено писав: «Який захопливий подих тут, які глибокі, людяні почування в піснях, що їх співає козак на чужині!.. Справді, народ, що міг співати такі пісні й милуватися ними, не міг стояти на низькому рівні освіти».

Михайло Стельмах теж високо поціновував українську народну пісню: «Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, а є живі скарби, що йдуть по землі, ідуть від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу. До таких скарбів належить і народна пісня» [25, с. 367].

Кохався в піснях і Олександр Довженко. Він мав красивий голос і дуже любив співати. «Українська пісня! Хто не був зачарований нею, хто не згадує її, як своє чисте, прозоре дитинство, свою горду юність, своє бажання бути красивим і ніжним, сильним і хоробрим? Який митець не був натхненний її багатющими мелодіями,її чарівною силою?..», — писав митець [9, с. 22].

Фольклорна пісня захоплювала і чарувала нашого краянина, прозаїка-шістдесятника Григора Тютюнника (1931 -1980) [Див. Додаток А, фото 1]. Вона звучить майже у кожному його творі. Та й сам Григір Михайлович любив співати. Про це він згадував у «Коріннях», а ще те, що в їхній сім'ї гарно співав дядько Павло (батьків брат), що сам мав приємний баритон. Тютюнник запам’ятав слова старшого брата: «Наша народна пісня, як роман. Навіть побудову має епічну, і жодної легковажної» [3, c. 573].

Певно закарбував у душу і свідомість ці слова Григір Тютюнник, бо уроки української пісні засвоїв глибоко. Про його любов до пісень розповідали у своїх спогадах М. Вінграновський, О. Гончар, А. Шевченко, Є. Гуцало,

І. Дзюба, М. Григорів, П. Засенко, Олена Черненко (дружина Тютюнника-старшого), М. Слабошпицький та інші. Наприклад, Ніна Дангулова (перекладачка творів Тютюнника-молодшого російською мовою), писала: «Григір був щедро обдарованою людиною. Він володів даром перевтілення і, без сумніву, він міг би стати видатним актором, а можливо, не менш видатним співаком. Голос його, гучний, „оксамитовий“ баритон, яким він володів дуже вільно, кожного приїзду звучав у моєму домі» [ 3, с. 241].

Сучасні дослідники намагаються з’ясувати феномен життя і творчості письменника, який жив і творив у часи безжального винищення духовності українського народу, нехтування рідної мови, відмови від історії народу-борця, його звичаїв, традицій.

Усе рідше трапляються люди, які народилися в той час, коли не на сцені, як тепер, а на вулицях та узгір'ях сільських окраїн дівчата й хлопці співали народні пісні, а старі люди, сидячи біля своїх воріт чи на призьбах під хатами, слухали хори та вгадували, де співають, хто заспівує, бо визначних співаків у народі знали й завжди цінували.

Про творчий набуток Григора Михайловича, його значення для української літератури написано багато наукових розвідок, але про роль та місце пісні у його творах майже немає. Цим, на наш погляд, і визначена актуальність теми дослідження.

Ми вивчали та аналізували твори Григора Тютюнника, пов’язані з піснею, з’ясували роль пісень, зокрема, народних у його прозі, вплив пісні на художню структуру, зміст полотен письменника.

Отже, об'єктом нашої наукової роботи є художня спадщина та мемуаристика нашого земляка Григора Тютюнника, а предметом — новели та повісті письменника, в яких «звучить» пісня, наявні пісенні образи.

Мета наукового дослідження: проаналізувати твори, пов’язані різноаспектно з народною піснею.

Для реалізації мети необхідно розв’язати такі завдання:

опрацювати науково-художню літературу з теми;

укласти таблицю «Син полтавського краю», яка розкриє основні етапи життя і творчості письменника;

3) зібрати тексти улюблених пісень Григора Тютюнника;

4) проаналізувати прозу письменника під кутом зору зв’язку її з піснею;

5) укласти «Цитатник (пісні з творів Григора Тютюнника)» ;

6) укласти таблицю «Жанрова палітра пісень Григора Тютюнника»;

7) сформулювати власну думку про значення пісні та її художньо-змістову роль у творах Григора Тютюнника.

Методами дослідження є спостереження, систематизація, аналіз.

Наукова новизна роботи полягає в аналізі творів Григора Тютюнника через призму впливу на них народної пісні, її художньо-змістової ролі.

Практичне значення нашого дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть використати учителі музики, української літератури, бібліотекарі, всі ті, хто на уроках, факультативних заняттях, у позакласній роботі виховує, формує почуття любові до рідного слова, народної пісні, історії нашої Батьківщини, виховує почуття патріотизму, гордості за свій рідний край.

Структура: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

тютюнник повість пісня

РОЗДІЛ І. ПІСНІ В ТВОРЧОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ Ще Гете говорив, коли хочеш пізнати поета, тобто митця, побувай у його краї. Розповіді людей, що знали письменника особисто, донесуть до нас правдиві факти і деталі, які допоможуть побачити його немов живого. Окрім мемуарної літератури, про письменника як про особистість можуть багато повідомити його щоденники й епістолярій. Тому ми, систематизувавши спогади про Григора Михайловича Тютюнника друзів-письменників, вступні статті до збірок його творів, автобіографічні матеріали, насамперед, листи, відвідали батьківщину митця. Завітавши до кімнати-музею братів Тютюнників у Шилівській середній школі І-ІІІ ступенів Зіньківського району Полтавської області, почули розповіді вчителів і завідувачки шкільної кімнати-музею, учительки української мови та літератури Вербич Зінаїди Андріївни та учнів про дитинство, юність, військову службу, навчання, творчість їхнього земляка Григора Тютюнника. Також побували на місці садиби Тютюнників, бачили сільський клуб, сосни, описані письменником. У клубі зустрілися із завідуючою Кардаш Катериною Іванівною та жіночим ансамблем «Журавушка», які брали участь у святкуванні 75-річниці від дня народження Григора Тютюнника в Києві. Вони виконували улюблені пісні свого земляка

[Див. Додаток В]. Також у їхній пам’яті залишилася тепла зустріч із дружиною письменника Людмилою Василівною Тютюнник.

Розповідаючи про твори Григора Михайловича, Зінаїда Андріївна звернула нашу увагу на їхню мову. У них зустрічається багато слів, словосполучень, прислів'їв і пісень, характерних для шилівсько-зіньківського краю: «паняй» (тобто іди), «ухоркався» (втомився), «знімати рахубу» (спостерігати за чимось із якимось розрахунком); «Соромно чужу жінку мацати, і то мацають, а святого хліба просити не гріх»; «Діду, вода у вас добра? -Та добра, як добре поїсти» та ін. Також цікавою була і зустріч із жителями села Шилівка, які знали Григора Тютюнника та його родину: Іваном Павловичем Бойком та його дружиною Ніною Федорівною (їхні батьки були сусідами Тютюнників).

Найясніша зірка талановитого роду Тютюнників (Хтудулів, як прозивали їх по дідові) спалахувала двічі - коли з’явилися в українській літературі два неповторні, обдаровані письменники Григорій і Григір Тютюнники.

Григір [Див. Додаток А, фото 1] народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського району в сім'ї селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни.

У тридцять сьомому, коли батькові сповнилося рівно сорок, його заарештували і пустили по сибірських етапах… А в 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. Після того, як батька заарештували, малого Григора взяв до себе на Донбас батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, бо мати вдруге вийшла заміж. Там він здобув початкову освіту. Розпочалася Велика Вітчизняна війна. Голод, розруха…

1942 р. Григір пішки прийшов до матері на Полтавщину, адже тітка не могла прогодувати сім'ю (дядько Филимон був у цей час на фронті, а вона народила ще доньку Віру).

Після п’ятого класу він навчався в Зіньківському ремісничому училищі № 7, по закінченню його працював на Харківському заводі імені Малишева, але захворів на запалення легень, повернувся до Шилівки. Отже, не відпрацював належних три роки на заводі, тому — арешт, суд: 4 місяці в полтавській колонії. Потім працював у Донбасі, будував Миронгес, слюсарював.

У 1951 р. Тютюнник пішов на службу у морфлот, радистом на Далекий Схід. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо.

З 1957 по 1962 рік майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті.

Першу новелу «В сумерки» написав російською мовою і надрукував її у журналі «Крестьянка» за підписом «Григорий ТютюнникТашанский». Після смерті брата Григорія «Сумерки» переклав українською мовою і з того часу писав лише нею.

У 1963 р. Григір Тютюнник переїхав до Києва, працював у «Літературній Україні», потім у сценарній майстерні Київської кіностудії імені О. Довженка, де написав сценарій за романом «Вир», у видавництвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».

Перша книжка «Зав'язь» вийшла в 1966 році.

Наступна — «Деревій» (1968) була відзначена премією всесоюзного конкурсу, оголошеного «Литературной газетой».

У 70-х рр. побачили світ книги новел Григора Тютюнника «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Климко», «Вогник далеко в степу», збірки для дітей «Степова казка», «Ласочка», «Лісова сторожка». Письменник перекладав з російської мови, зокрема твори свого улюбленого автора — Василя Шукшина.

За книги «Климко», «Вогник далеко в степу» у лютому 1980 року Григорові Тютюнникові присуджено республіканську літературну премію імені Лесі Українки.

7 березня письменник наклав на себе руки. Захоронений у Києві на Байковому кладовищі.

У 1984 р. з’явився двотомник його творів, який у 1989 році посмертно удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Така зовнішня канва земного буття Григора Михайловича Тютюнника [Див. Додаток Б, табл.1]. Проте значно цікавіша, глибинно напруженіша його внутрішня сутність, явлена світові через художнє письмо.

Творчий спадок письменника кількісно невеликий, жанрово одноманітний — новели, оповідання, кілька повістей, кіносценарій «Вир». Нешироке також і тематичне коло його прози. Найглибшим болем Григора Тютюнника було село, його жителі. Він часто відвідував своє рідне — Шилівку. Тут зустрічався з односельцями, друзями. Читав свої твори, радився з ними, і співав… Найчастіше співав із друзями на містку через річку Грунь, зустрічаючи світанок чи милуючись рідними краєвидами. На запитання, де навчився так співати, відповідав, що в Шилівці.

Григора Тютюнника часто називали Чіпкою (герой роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). Вони були схожі поставою, вдачею, навіть долею. «Я завжди був сам», — не раз зізнавався Григір навіть тоді, коли появу кожного його оповідання нетерпляче очікували читачі.

У спогадах Григорія Булаха про Григора Тютюнника читаємо: «Весь час мріяв написати про нашу народну пісню. Обожнював її. Якось підписав свою книжку: «…З щиросердною любов’ю до пісні нашої, великій в красі своїй і печалі, із поклоном вустам, що її несуть у люди, до неба — і вище. Григір Тютюнник». Ще малим, «коли жив з матір'ю і татом, добре запам’ятались мені Шевченків «Кобзар», «Під тихими вербами» Грінченка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького… Вечорами читали вголос» [2, с. 21], — занотовував у «Автобіографії» Григір Михайлович.

Народна пісня, почута від рідних, сусідів, проспівана самим, прочитана й відчута у творах української літератури, формувала світоглядні переконання й змушувала Тютюнника творити.

А вплив фольклору на авторську літературу простежується ще з часів Київської Русі. Народна пісня бринить у «Слові о полку Ігоревім»:

Як старим князям співали славу, Заспіваймо нині молодим:

«Величайся, Ігор Святославич, Всеволод буй-тур, найперший з лави, Й Володимир Ігоревич з ним!

Хай живуть князі та їх дружина, Нездоланні руські вояки!

Слава оборонцям батьківщини Хай гримить на всі світи й віки!

Слава!!" [22, с. 17]

Іван Котляревський теж увів народну пісню у свої твори не лише як музичне оформлення, а як один із засобів розкриття характеру персонажа, ситуації, взаємин дійових осіб. Так, у «Наталці Полтавці» чимало пісень фольклорного походження: «Гомін, гомін по діброві», «Ой під вишнею, під черешнею», «Та йшов козак з Дону». Решта — складена самим автором, стилізована під фольклор настільки вдало, що ці пісні переплелися з народними й самі стали такими: «Віють вітри, віють буйні», «Сонце низенько» та інші. Наприклад, пісня «Віють вітри, віють буйні», яку виконує засмучена Наталка, розкриває її душевний стан і підкреслює народність самого образу селянської дівчини. А пісня «Ой під вишнею, під черешнею» в устах виборного звучить як незлобива насмішка з підстаркуватого залицяльника, пана возного. Патріотичні мотиви звучать у піснях «Ворскло, річка невеличка», «Гомін, гомін по діброві».

Піснею «Чи я тобі, дочко, добра не желаю?» передаються схвильованість люблячої матері, її переживання за долю дочки, прагнення «люб'язного зятя дістати"[11, с. 67].

Поема «Енеїда» теж наповнена народними шедеврами. Троянці знають багато пісень:

Про Сагайдачного співали, Либонь, співали і про Січ, Як в пікінери набридали, Як мандрував козак всю ніч;

Полтавську славили шведчину,

І неня як свою дитину З двора провадила в поход;

Як під Бендер’ю воювали, Без галушок як помирали, Колись як був голодний год [11, c. 39].

Українська народна пісня звучить у «Кобзарі» Тараса Шевченка. Поет усе своє життя пройшов пліч-о-пліч з піснею. Вона була порадницею і натхненницею, пам’яттю про рідну Україну. Наприклад, у поезії «Тече вода в синє море» читаємо:

А журавлі летять собі

На той бік ключами.

Плаче козак — шляхи биті

Заросли тернами… [34, с. 9]

Пісня лежить в основі багатьох новел улюбленого письменника Григора Тютюнника — Василя Стефаника: «Марія», «Вечірня година», «Вона — земля», «Браття (Давня мелодія)» та ін. Про його твори Григір говорив, що вони, як пісня. Прочитавши третій том Василя Стефаника «Листи», Тютюнник оцінив його: «Стефаник — він у листах навіть сильніший, ніж у прозі» і подарував книжку другові Григорієві Булаху. А Дмитро Павличко у дарчому написі на своїй книжці зазначив: «Дорогому Григорієві, якого бачу я не в слідах, а в обіймах Василя Стефаника».

У творах М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала» теж знаходимо народні перлини.

Епос Григорія Косинки густо насичений піснями — це новели «На буряки», «Перед світом», «Мати».

Словесні полотна Михайла Стельмаха — пісенні. Так, у романі «Кров людська — не водиця» читаємо: «Десь на шляху обізвалася неголосна доладна пісня…біля грубого, в два обхвати, дерева сиділи кілька воїнів і задумано виводили не вояцьку, не похідну, а стару пісню про милого лебедя, що плавав по синьому морю, і про дівчину, яка не дочекалася свого милого лебедонька і тополею стала…» [24, с. 237]. Автор надає цій пісні певного ідейного навантаження, бо в тих молодих голосах бриніло пристрасне чекання любові: «Десь на далеких порогах… покинули хлопці своїх милих дівчат, посідали на панські і казенні коні, постарішали в боях, добиваючись і до синього моря, і до каламутної Вісли» [там само]; а слова з народної пісні «Людська кров — не водиця, проливати не годиться» становлять ідейно-композиційний лейтмотив твору.

У повісті «Гуси-лебеді летять» наведено, улюблену пісню діда Дем’яна:

Як продала дівчина курку, То купила козакові люльку, Люльку за курку купила,

Бо козака вірно любила.

То під час того веселого і невдалого ярмаркування дід зізнається привселюдно, що він і в рай не захоче, коли там не буде пісень, бо, на його переконання, «найдорожчим для бідного чоловіка є земля, вірна жінка і пісня» [25, с. 34]. Тут пісня символізує духовні скарби народу. Михайло Стельмах поклав на дужі крила пісень у своїй творчості важливі ідейно-стильові функції. Зокрема, саме завдяки пісні його проза набуває історичної сили.

У трилогії Олеся Гончара «Прапороносці» читаємо: «В кінці вулиці Черниш і Брянський раптом зупинились і здивовано переглянулись. До їхнього слуху десь з-під гори доносився спів — урочистий, повільний, грізний, ніби з кам’яної печери. Вони не розбирали незнайомих пісень, але ж знали цей мотив… «Інтернаціонал»! [5, с. 60]. Так вітали своїх визволителів робітники каменоломень барона Штрайха.

А роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський» теж пов’язаний з журливою піснею: «І от дівчата заспівали пісні…Вони співали ту пісню, яку старий Чумак чув мільйони разів і не звертав на неї ніякої уваги. То була простісінька пісня:

Ой вербо-вербо, де ти зросла, Що твоє листячко вода знесла…

Дівчата співали її тихо в суміжній камері, а старий Чумак, почувши цю пісню, нагло «вдавився сльозами»…

Ой знесла, знесла бистра вода, А я молода, як ягода…" [1, с. 24].

Григір Тютюнник знав дуже безліч пісень і сам любив гарно їх співати з братом Григорієм, маючи густий приємний баритон (особливо улюблену пісню «Ой журавко, журавко» [Див. Додаток В ]. Не раз вони вчотирьох співали її на шилівському мосту — Григорій, Федір Тютюнник, Володимир Вінниченко (Григорій любив цього веселого й розумного хлопця) та Григір. «…співав чудово. Пісня з його голосу, з його душі і серця линула, набирала справжньої своєї якості і в тузі, і в журбі, і в присмученій радості. Часто до того співу долучали свої голоси всі, хто був на ту хвилинку поруч, але Григір найвидатнішими визнавав голоси Олександра Білаша та Миколи Зарудного», — читаємо в спогадах Миколи Стеблини [3, с. 398].

Із пісень, співаних письменником, згадували ще одну:

В небі синім осінні паради ;

Журавлі, журавлі, журавлі…

Може бути, що десь вони сядуть У моєму далекім селі…

«Григір співав її проникливо й тужливо, запечалюючись темними очима, які, здавалося, з болем великим приглядаються до отих осінніх парадів журавлиних. І все цікавився, чому її не чути по радіо, що ніхто не цікавиться, хто автор», — згадував Євген Гуцало [3. c. 306].

«Пам'ятаю, у війну дуже часто співали українську народну пісню:

Чорна хмара наступає,

Сестра з братом розмовляє:

«Ой братику, сокі-ло-гонь-ку, Візьми ж мене на зимо-го-вку…»,

— читаємо в листі до Григорія Тютюнника за 25 грудня 1959 року.

Отже, вплив усної народної творчості на авторську літературу простежується ще з часів Київської Русі. Народна пісня звучить у творах письменників різних періодів. Вона символізує духовні скарби народу, багатство мови, незнищенність культури. Для цих митців вона була порадницею і натхненницею, пам’яттю про рідний край, його звичаї та обряди.

Справді, Григір Тютюнник з самого дитинства купався в стихії народної пісні, знав чимало пісень, сам їх гарно виконував. Прозаїк убачав у фольклорній пісні основу авторської літератури, джерело натхнення для митців.

РОЗДІЛ ІІ. ПІСЕННІ ОБРАЗИ В ХУДОЖНЬОМУ НАБУТКУ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА Лариса Мороз досить образно, але чітко виокремила найвагомішу сутність Тютюнника-письменника: «Один із найдраматичніших і найсвітліших художників другої половини XX століття, він утверджував кожну окрему людину як найвищу цінність буття й, відповідно, фіксував ті тяжкі втрати для всієї людської спільноти, а далі й для Всесвіту, які спричиняються поруйнуванням хоча б однієї душі»

[15, с. 330].

У записній книжці № 11 Григір Тютюнник занотував: «Пісня — це коли душа сповідається» [3. c.65]. Направду, у словесних полотнах письменника ми ніби цю сповідь і відчуваємо. У багатьох статтях, присвячених митцю, що з’явилися останнім часом, ішлося про вплив на нього творчості В. Стефаника, Г. Косинки, М. Коцюбинського та народної пісні. Тютюнникова проза своїм корінням сягає фольклору, бо кожен твір до читача лунає піснею. Обов’язково в них хтось співає чи мугикає собі під ніс пісню, чи виводять хором, чи виграє на сопілці.

2.1 Безіменні пісні

У новелі «Крайнебо (Прослідок)» герой твору розповідає: «Йти мені далеко. Одначе не біда. Зате набачуся й начуюся…

Чутиму пісні, бо сьогодні неділя, то вже ж хтось заспіває, хоч сам, хоч гуртом".

Дядько Никін з однойменної новели «…у настрої… завжди наспівує те, про що думає»; гуде пісні без слів сторож дядько Сашко у новелі «Іван Срібний»; мугикають пісню Палажка й Антін напередодні опоросу свині - на неї вони покладають великі надії з новели «Обмарило»: «Антін… присів до столу і заходився обмацувати каганець… викрутив навіщось гніт, а тоді знову його вкрутив, мугикаючи при цьому якоїсь веселої пісні». Співає із закритим ротом свекор Меланії, коли у сина-каліки з’явилася дружина: «Свекор аж помолодшав, усе собі пісні мугикає та дратвою витьохкує"[27, с. 338], і сам герой повісті «Облога», вирушаючи у далеку дорогу: «То повеселішав, підкинув вище на плечі полотняну торбу-котомку, яку сам-таки зладнав, і навіть пісні замугикав, пахкаючи підошвами по теплій пилюзі:

По дорозі жук, жук, чобітками стук, стук… «[27, с. 373].

У новелі «Гвинт» мугикає пісню Кіндрат, майструючи в хлівчику з гвинта пристосування для биття олії: «…пахла суха дубова стружка, … чути було, як господар вряди-годи мугиче пісні або гомонить сам до себе». Коли приходив сусід Онисько, «…чоловіки співали вдвох, виводячи чогось старовинного, що неодмінно будить у похилих селян рясні спогади про роменські рушники в кутку на образах, завзяту різдвяну бійку посеред річки, дівочі сорочки…» [27, с. 226].

Григір Тютюнник у своїх творах виводить також образи і тварин, і вітру, що співають, і свист, що супроводжує героїв новел. Вони допомагають глибше зрозуміти твір, його роль для створення образу.

Сергій Чабан з новели «Азарт» насвистує: «Гарно, тонко і правильно веде пісню про Байду. Він і співає добре, але нечасто і, співаючи, плаче» [27, с. 279]. «І всяк свою пісню виводить у дверях Куреневих та дірках: чорний вітер, опівнічний, стогне по-совиному; блакитний, досвітній, зітхає спросоння; прозорий, полуденний, весело свиськає, а зелений, вечоровий, тихо воркоче, бо хочеться йому спати», — читаємо у новелі «Степова казка (Забутий курінь)» [27, с. 803]. Навіть «наїдений Їжак… пісень співає веселих», теж знаходимо у «Степовій казці (Небезпечний приятель)» [27, с. 309].

На думку дядька Тихона, героя новели «Комета», пісня «Чорна хмара наступає - сестра з братом розмовляє», яку вигравав на сопілці Юхим, «накликала» біду. Юхимова наречена втопилася: «Пішла якось Тетяна до річки прати, підсковзнулась, упала в ополонку» [27, с. 187].

Отже, пісні, які мугичуть про себе, насвистують, награють герої творів Григора Тютюнника відбивають настрій, час, коли відбуваються дії, відіграють значну роль у його прозі. Вони несуть неабияке навантаження, поглиблюючи зміст епізоду чи й усього твору.

2.2 Роль, образ, характеристика пісень у прозі Григора Тютюнника Твори письменника насичені суспільно-побутовими піснями, які співають за столом: весільні, жартівливі, поминальні. Вони відбивають настрій гостей, їхні взаємини, характери окремих із них. Наприклад, у новелі «Поминали Маркіяна» Григір Тютюнник показав образ людини, що втратила своє «я». Маркіян — це бездумний виконавець чужої волі. Він любив порядок: «Порядок треба знать!» [27, с. 230], — говорив, незалежно від того, який він і до чого. І навіть у смертну годину тішився спомином про минулі тридцяті роки. Згадував про зліт передовиків у Полтаві, як там гарно було: «Духова музика… Оплески… Патефони, їжа — яка хочеш… Порядок, порядок…» [27, с. 240]. Але про те, що це були бутафорські спектаклі він не розумів. Особливу роль відіграє пісня у цій новелі. За її допомогою Григір Михайлович майстерно показує, яке місце в серцях односельців посідав покійний Маркіян — його ніхто не любив і не поважав: на поминках «…старші жінки та чоловіки, котрі свого часу співали на криласі, збилися в гурточок, щоб затишніше було, заспівали «Вэчную память»… [27, с. 233], по першій чарці поминальники розмовляли тихо і співали «божественних»: «Упокой, спасє», «Плачу і ридаю» і з особливим почуттям — «Со духі праведнимі скончавшуся», тільки тому, що так годиться. Та згодом за померлого забувають і поминки перетворюються на бенкет, поминальники поступово переходять до хутірських пісень, жартівливих, а потім співають уже й:

За лєсом, за дремучим

ізбушка стояла-а-а, а в єтой, у ізбушкі,

там вдовушка і жила-а-а…

На зауваження декого з цієї компанії дружина покійного Маркіяна — Стеха відповіла: «Хай співають люди, як вже потягло», і люди заспівали:

Скажи, скажи, хазяєчка, с каких ти пор вдова-а-а?

Вдова я з того года, Як почалась і война-а-а…

Потім поминальники співали й вигопкували про «Гандзю-цяцю, Гандзю-птицю, Гандзю — гарну молодицю» [там само]. Отже, ці пісні дуже влучно розкривають образ Маркіяна, характер стосунків його з родиною, односельцями.

Визначну роль відіграє пісня і в новелі «Оддавали Катрю». Цей твір розкриває тему міграції сільської молоді до міста в пошуках, так званого кращого, легшого життя. Восени з Донбасу приїздить молодша донька хутірського крамаря Степана Безверхого, щоб сповістити про своє одруження. Родина починає готуватися до весілля. В центрі твору — доля Катрі, її родини. Автор підіймає низку проблем, актуальних і в наш час: переживання напередодні весілля, дотримання весільних звичаїв, обрядів, вимальовує характери, поведінку своїх героїв. Донька залишає вдома старіючих батьків, село руйнується, відживають віковічні традиції народу. Оповідь у новелі ведеться непоспішливо, з детальними побутовими подробицями.

Читаємо опис Катриного весілля, той момент, коли гості починають співати. Навіть наречений забуває про свій стан непевності і тривоги. А під час ритуалу давньої української пісні «Катря теж пристала до пісні …взяла раптом першим, дзвінким і чистим, як бурунець на дні криниці, голосом:

Ой, братіку, сокілоньку, Ой, братіку, сокілоньку, Та візьми ж мене на зимоньку…

Пісня «ущент налита смутком» [там само], через неї дівчина прощається зі своїм дівуванням. Про її стосунки з нареченим Павлом автор говорить дуже скупо, але за допомогою народної пісні натякає на те, що стосунки між молодими не ідеальні. Можливо тому, замислюючись над своїм подружнім майбутнім, Катря і заводить цю не веселу весільну пісню. Гостей вона проймає, викликає спогади, зворушує їхні душі. Від неї «…у жінок бриніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима й прохмелялися… Здавалося, не десятки співало ту пісню, а одна многоголоса душа… Вони то були — не вони [там само]. Селяни в пісні мовби перероджуються, повертають дійсне своє єство. Навіть вчорашні «вороги» «…сьогодні вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню"[там само], а потім танцювали. А після танцю і гості з бундючних стали людяніші, навіть молодий сміявся «не скупо й зверхньо, а по-людськи…» [27, с. 96 ]. У пісні і танці селяни стають красиві, вільні, щирі.

Контрастом до пісні нареченої звучить з легкою іронією пісня Мишка-бубніста, «ніби кепкуючи, скривив набік великий рот і вимовляв у такт музиці:

Е-е-е ба-ри-ня ла-са, ла-са До лю-бо-ві у-да-ла-ся, Ба-ри-ня-цяць-ка, Ба-ри-ня-киць-ка!..

Їх,іх, і-хи-хи-х" - залилися сміхом мідні брязкала на бубні і враз умовкли.

Що не вечір, то й новий! ;

Що не вечір, то й другий!

Бариня-кицька!

Бариняласка!" [там само].

У творах Григора Тютюнника «Поминали Маркіяна» і «Оддавали Катрю» змальовані різко протилежні події: похорон і весілля. Але на похороні зазвучала весела пісня, а на весіллі - сумна. Цей факт не свідчить про незнання автором родинно-побутової обрядовості. Пісні, що виконували на поминках Маркіяна, відбили характери перснажів, настрій гостей, стосунки з родичами, односельцями. Журна пісня Катрі допомогла розкрити провідну тему новели — маргінальність мешканців села. Молода, відірвавшись від села, ще не приросла в місті; вона сумує за чистотою, первісністю буття, якого вже не буде. Той, кого Григір Тютюнник зображує, правдивий кожним своїм жестом, найкоротшою реплікою, поглядом, виразом обличчя, психологічною деталлю. Олесь Гончар назвав Тютюнника «живописцем правди», «суворим реалістом».

Частівка, яку співає Маруся, дружина дядька Микити («М'який»), свідчить про її гарний настрій. Цю ж функцію виконують і куплет із пісні про крейсер «Варяг» чи рядки з пісень «співаних у походах» [27, с. 253], що їх наспівує Свирид у новелі «Бовкун». Оляна, «оживши» після розлучення з Устимом, «почала запинатись високо, як і раніш, сміялася, співала, коли заводили пісні, йдучи з буряків…» 27, с. 276].

У повісті «Облога» якась жінка у яру після того, як літак скинув бомби десь неподалік, співає «як не пошепки» дитині про котика, що спіймав мишку і вкинув у колиску… Я цю пісню одразу впізнав, бо її ще тато мені співав і бабуся". Митець показав, що навіть і в таких тяжких ситуаціях люди співають.

Народна пісня «накладається» на зміст новели «Тайна вечеря». Героя запрошують до столу, за яким «тайно» вечеряє старий дід з молодицею. Шість рядків народної пісні, що їх проспівав разом з дідом наш герой, а також репліки діда й Христі допомагають домислити взаємини цієї пари:

Ай, чогось милка приунила-а-а Не слихать єя ре-че-ей…

Ой ти, пта-шка, коно-ре-гейка-а-а, Не літай ти г-висо-ко-о-о, Бо са-г-ма ж я добре зна-га-ю-у, Що г-мій милий даліко-о-о…" [27, с. 44].

Трагедія і намагання двадцятичотирилітньої незаміжньої Палажечки бути молодшою в новелі «Печена картопля» підкреслюється словами про те, що вона ходила в сільбуд: «.співала з молодшими дівчатами тих пісень, що й вони, переучувалася танцювати по-їхньому, а не так, як уміла» [27, с. 48].

Подібну ситуацію Григір Михайлович змальовує й у новелі «Нюра», де Ілько, наречений Мані, починає співати пісню: «Співав непогано, випускаючи з округленого, як у рибини, червоногубого рота густі „а-а-а“ та „у-у-у“, але Нюри всі до одного потягли впоперек, тому пісню довелось облишити»

[27, с. 159]. Цим штрихом письменник ніби готує читача до розладу між Манею та Ільком, про який ми дізнаємося через кілька абзаців. Вони розлучилися.

У новелі «Син приїхав» автор показав, що пісня передає сутність героя: «У хаті заспівали гуртової «Ой ти, Галю», і Павло, одгвинчуючи акумулятор, теж підмугикнув:

Поїхали з нами, З нами, козаками, Краще тобі буде, Ніж в рідної мами…" [27, с. 133].

«Снувалася і завмирала під стріхою старовинна пісня про двох лебедиків-молодців у смушевих шапках набакир та голубих стрічках, так і стеляться по вітру, по морю, по тихій воді… «[27, с. 227], — так за допомогою пісні Григір Тютюнник оповідає про «щасливу» пору в житті Ониська та Кіндрата Шовкуна («двох лебедиків-молодців»), коли стала до ладу олійниця, яку вони самі «на паях» [там само] змайстрували (новела «Гвинт»).

Є в творах Григора Тютюнника пісні, які вказують на час дії, зокрема, в новелі «Грамотний» — «Червона рута»: «Червону руту не шукай вечорами…» [27, с. 281], в «Івані Срібному» перефразовані слова Булата Окуджави з пісні, що звучать у фільмі «Біле сонце пустині»: «Не везе в любові - повезе в труді!..» [27, с. 135]; у новелі «Син приїхав» — слова пісні «Последний нынишний денечек гуляю с вами я, друзья …» [27, с. 127]; цю ж роль пісня відіграє й у повісті «День мій суботній»: «Вечорами вона (донька Лідії Костянтинівни) співає під Майю Кристалінську, тільки надто сильним басом:

Опустела без тебя земля-а-а, Что мне делать, как мне быть, скажи-ы-ы… 27, с.520].

Письменник за допомогою пісенного рядка чи куплета поглиблює або зміщує акцент, або тональність твору, уникаючи при цьому прямого «лобового «письма. «Тихо й моторошно «[27, с. 16] звучить пісня новели «В сутінки»:

Боже мій, боже, Що я наробила ;

Що є в нього жінка, А я полюбила…

Та пісня морозом пішла у мене по спині, зашкреблася у горлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка…

Зозуле, зозуле, Чого рано куєш, Чи, може, зозуле, Моє горе, чуєш?.." [там само].

Окрім «дорослих» пісень у творах письменника лунають і дитячі пісні: «Петрику, петрику, вистав ріжки на чотири доріжки… «[27, с. 206], колядки: «Сиджу, співаю з дідом колядок:

Звізда гряде чудно З восток на полудно,

Над вертепом сіяє,

Христа-царя являє… «.

У творі «Смерть кавалера» знаходимо «дорослі» пісні, вкладені в уста підлітків. Автор показував наївне прагнення малих героїв здаватися дорослішими, ніж є насправді. «Василь Скорик (учень ремісничого училища) біля сільбуду, обіймаючи дівчаток — обов’язково двох зразу, — починав усім підморгувати й приспівувати:

Ой дайте мені

що думали дати, ;

чорної кожушини шапку налатати… «.

«Васюта запалив пахучу цигарку…, чвиркнув крізь щербатий зуб і заспівав: Ах, заче-гем ти меня ядом напої-ла-а-а… Ха-ха!».

У повістях «Вогник далеко в степу», «Смерть кавалера» автор розповідає про навчання в ремісничому училищі чотирьох друзів. Це, можна вважати, автобіографічні твори, адже Григір Михайлович сам навчався у ремісничому училищі. З любов’ю і доброю усмішкою Тютюнник описує виконання стройових пісень учнями училищ. Тут зустрічаємо «місиво» з російських пісень і українських: «…в кожної групи — своя пісня. У першої - «Смуглянка», у другої - «Ох, да вспомним, братцы, вы кубанцы», у третьої - «В степи под Херсоном», у четвертої - «Скакав козак через долину», у нас — «Дальневосточная»… [27, с. 452]. Ця звичка — співати пісень — є настільки важливою в побуті учнів, що стає невід'ємним складником життя героя: «Мені часто сниться страшний сон — розповідає він, — ніби в хаті уже стоїть білий ранок. І я прокидаюся, холонучи від думки, що проспав лінійку, сніданок, що група наша вже йде містечком, горланячи «Дальневосточную», а мене на «шкентелі» немає…».

Бачимо: у Григора Тютюнника було просто феноменальне відчуття художньої деталі. Вона, мов крапля роси, відбивала навколишній світ, віковічний досвід народу, його морально-етичні норми, складала те полотно, той світ, який упродовж усього свого життя малював письменник. Розміреність і одвічний порядок існує навіть у пісенному репертуарі народу. Це добре помітив митець.

У цій же повісті спостерігаємо появу нового «живого» варіанту пісні. Йдеться про славнозвісну «Гандзю», котру, твердить автор, найкраще вміли співати ще до війни. «Співали, співали, дійшла черга і до «Гандзі». Проспівали перший куплет, починають другий, а баба Гандзя Штокалка (прозвана Гендзею за гугнявість), ображається на своїх сусідів і односельців, коли ті починають співати цю пісню, вважаючи, що нею вони хочуть дошкулити їй. Жінка встала і голосно прогугнявила до свого діда: «Хедім віцціля, Прекопе, бо нас тут дрежнять!

Пісню доспівали, але вимовляли вже не «Гандзя», як треба, а «Гендзя»:

Гендзя цяця, Гендзя птиця, Гендзя гарна молодиця!.." [27, с. 467].

Значну роль у змісті повісті «Облога» відігравали і пісні, які лунали з платівок: «…а за спиною в диму шипіла патефонна пластинка, і спантеличено-здивований голос, ніби сам із себе кепкуючи, весело перераховував:

Носив жито і пшеницю, Кукурудзу, чечевицю, Поросята і качата,

І курчата, і гусята, Носив-таки й грошенята За чорнії бровенята… «[27, с. 332].

Вони мають неабияке навантаження, поглиблюючи зміст епізоду або й усього твору. Адже втрата на фронті коханого Сергія для Меланії велике горе, і вона, щоб чимось притупити біль, запиває його горілкою з солдатом, якого пустили на постій. І знову чути цю пісню, яка боляче ранить Меланію:

Удовицю я любив, Подарунки їй носив, Носив сало, носив свічки, Носив м’ясо, носив стрічки… 27, с.334].

Пісня, виконує сюжетну роль: розкриває вдовину долю Меланії, далеку від ідеальної.

Є в спадщині Григора Тютюнника низка творів, які, на нашу думку, «навіяні» сюжетами народних пісень, дум. Поміж них — новела «Вуточка», в основу якої могла бути покладена «Дума про вдову і трьох синів». Читаючи цю новелу, помітили, як «тричі мотив радісного чекання, віри і надії героїні перебивається дедалі наростаючим мотивом суму — тривоги — розпуки»

[17, с. 97].

Майстерно використана, народна пісня стає основою сюжетної лінії твору. Наприклад, в оповіданні «Три плачі над Степаном» розробляється мотив прощання з покійним, що зустрічається в народних піснях «Ой кінь ірже, трава в’яне, він доріженьку чує…», «…Убила стріла вдовиного сина…», «Ой вилетів сокіл з далекого краю…», де мати, сівши в головах померлого сина, плаче «рік так од року», сестра, сівши на край серденька, плаче, «кілько нагадає», а миленька, сівши в ніжечках, не плаче, «бо других кохає"[13, с. 398]. Згадаймо голосіння Степанової матері: «Не даром же ти мені, синку, щоночі видівся — ізмалечку й до останочку… Та все ж тільки голівочка, тільки голівочка… Ой, Степаночку!.. Ой хазяїне мій турботнику!.. Ой сину мій, орлику!..».

Або внутрішній монолог Мані - дружини, коли та відчула на собі погляд Сергія Батюка: «І не стидно!.. Ой що ж, це таке!.. А Степан, а горе, а пам’ять?! Хіба ж можна так, господи?..» [там само].

Отже, пісні в новелах та повістях Тютюнника виконують сюжетотворчу роль, є засобом глибшого розуміння сутності персонажів, їхнього характеру і вдачі.

2.3 Любов як пісня: новела «Три зозулі з поклоном»

«Три зозулі з поклоном» — одна з найчарівніших перлин української літератури ХХ ст. Цей дивовижний твір, присвячений «Любові всевишній». Ліричне забарвлення письма робить новелу імпресіоністичною: вона начебто складається з прозорих штрихів і буттєвого потоку подій. Новела — справжній поетичний шедевр, написаний не віршами, а прозою, Має ознаки притчі. Висновок, до якого приходить автор і який пропонує читачеві: любов — почуття, незалежно від людської свідомості, волі, бажання, моралі.

Присвята — тонкий стилістичний прийом, відомий ще неоромантикам, зокрема, Миколі Хвильовому — його новела «Я (Романтика)», присвячена «Цвітові яблуні» М.Коцюбинського.

Основою сюжетної лінії новели є народна пісня «Летіла зозуля «, яку Григір Тютюнник почув у Ірпінському будинку творчості, куди завітав сліпий бандурист Георгій Кирилович Кириченко. Серед пісень, які виконував бандурист, особливо вразила Григора одна — «Летіла зозуля через мою хату…» [Див. Додаток В]. У ній були такі слова, які залишили відбиток в душі письменника:

…А ще зозулі налітали, У головах сідали, Як рідні сестри, кували…

Йшлося в пісні не просто про нещасливе кохання, а й про вічне, не переборне ніким і нічим людське страждання. Григір Михайлович ураз підхопився і побіг до себе в кімнату, де зразу ж взявся до роботи. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном», яка займає особливе місце у творчості Григора Тютюнника. «Він написав її на одному подиху, як то буває в поета, — зазначає П. Засенко. — Та новела жила в ньому давно, а пришов час їй народитись — вона й з’явилась на світ. Автор сам любив її якоюсь тривожною любов’ю».

Письменниця Н. Дангулова писала про цей твір: «Звичайно ж, назву «Три зозулі…» треба зберегти і в російському тексті: кукушка — легко і навіть легковажно. Тут допоможе виноска: «Зозуля — кукушка. Зозуля в українських народних думах і піснях — символ вісниці печалі й розлуки. Одне слово, назва ця не без думок і почуттів» [14, с. 122 ].

У цьому словесному полотні є автобіографічні моменти. В основу новели покладено реальний факт. Була жінка, що кохала Григорового батька — Михайла. У своєму щоденнику письменник нотував: «Я виношую ще один жіночий образ. Образ жінки, котра дуже любила мого батька. Коли в нас сталося нещастя, мама в горі кинулася саме до неї. Жінка була старша за мого батька і маму… Отож Марія пекла коржики,… бо мама ридала та побивалась. Удвох вони й поїхали розшукувати батька, не знаючи, що слід його загубився вже навіки «.

Героїв у новелі кілька: студент, його мати — Софія, поштар — дядько Левко, чоловік Марфи — Карпо і Марфа. Вони благородні й талановиті люди. Їхня душа озивається в пісні, яку виводять утрьох Марфа, Софія і Михайло, в молитві, що доносить їхню любов до Бога.

У творі, де подано ряд образів-символів, знаходимо: «Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й вища. Сосна — а за нею річки синє крило… «, «татова сосна».

Читаємо «Українську міфологію»: «Сосна — благословенне богами дерево, а тому воно вічнозелене й радісно шумить. За давнім звичаєм, соснову гілку зберігали в хаті від нового року до року наступного…». Сосну вважали надгробним деревом, тому «татова сосна» — натяк на те, що чекає оповідачевого батька в майбутньому. Сосна гоїть рани своєю смолою-живицею. Отже, пам’ять про батька допоможе з’ясувати й болючі питання, що й стане кроком сина до зрілості.

Коли ми побували біля сільського клубу, про який згадує Григір Тютюнник у своїй новелі: («Я виходжу з-за клубу в новенькому дешевому костюмі… і перше, що бачу, — хата Карпа Яркового. А перед нею — рівними рівними рядочками на жовтому піску молоденька сосна…» [27, с. 298]), то бачили ці сосни. Вони ростуть і сьогодні, але вже не «молоденькі», а величезні красуні. Вони — вічна пам’ять про батька.

У творі є рядки: «…я послав їй… три зозулі з поклоном» [27, с. 302]. Цей символ теж відіграє неабияку роль у творі. Зозуля — одна з найприкметніших «міфічних» пташок. Зозуля-ворожка віщує весну і пророкує людині, скільки років та житиме. «За віруваннями, зозуля на сьомому році свого життя перетворюється на яструба, а то й на орла і стає ворогом людини, ховається під стріху і нападає на свійську птицю» [4, с. 405]. Архетип «трьох зозуль» у Тютюнниковому творі вказує на спадкоємність і шлях оповідача-спадкоємця. Те, що зозуля перетворюється на хижого птаха, символізує темне, несвідоме. Воно зростає, роз’ятрюється, болить, якщо не дотримуватися народних традицій. Тому оповідачеві не слід забувати про минуле та «серця трьох». Три зозулі відкрили головному героєві таємницю кохання. Три зозулі - то три долі - Марфи, Михайла та Софії, то три «туги», освячені Любов’ю. Тому й уклонився їм автор, спонукав читача доторкнутися святості, однозначно заявивши, що людина гідна високої любові. Людина, незважаючи на життєві негаразди, повинна зберегти свою любов і передати її у спадок дітям.

Образ любові… Це почуття не залежить від волі людини. Тут письменник втілює версію гармонійних стосунків між героями твору. Жоден із них не поборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю від нього. Усі вони лишилися на роздоріжжі - кожен сам по собі. Михайло безслідно зник на каторзі, Соня одна виростила сина, Марфа продовжує чекати, вдивляючись в обличчя сина свого коханого. На запитання, за що одна людина любить іншу, немає відповіді: є в почутті любові якась стихія, що бере людину під свою владу.

У творі є також епізодичний, але яскравий образ «сліпенького бандуристочка» [27, с. 532], який спливає в Михайловій уяві. З пісні того «бандуристочки» й залетіли в його душу три зозулі. Вони мають особливий зміст: для Михайла — виконати заповітне, передати поклін, аби звільнилася його душа від непосильного тягаря; для автора — підказка тлумачення назви твору; для читача — ключ для розуміння непростого плетива високого і трагічного в долях героїв. Три зозулі з поклоном — узагальнений символ як несвідомого, так і очікуваного майбутнього.

Новела «Три зозулі з поклоном» настільки прадива, переконлива й прониклива, що, без драматичних сюжетних сцен, кожним словом-болем відгукується у серці читача. Уся розповідь оповита сяючим ореолом любові, якій і присвячується твір.

Проза Григора Тютюнника, що постала з глибин народного досвіду, засвідчує оригінальність і непересічність таланту письменника. Для кожного, хто прилучився до його творчості, зокрема, до тих, де звучить пісня, вагомішим, буттєвишім стає життя. І ми вже не мислимо без набутку митця свого духовного світу. Олесь Гончар пророчо сказав про Григора Тютюнника: «Прийшов, щоб не розлучатись» [18, с. 90].

Художня спадщина нашого земляка стала значним внеском у розвиток літератури. Він увів чимало нових художніх типажів, плідно продовжив стефанківську лінію у прозі (глибокого психологічного аналізу) і багато в чому оновив жанр новели, розширив її зображальні можливості, збагативши засобами аналізу психологічих станів і настроїв. І у цьому йому допомогла народна пісня.

Отже, українська народна пісня становить важливий засіб надання творам Григора Тютюнника ідейнохудожньої сили. Вона — справжня школа пізнання та художнього відображення життя українськоно народу [Див. Додаток Г].

Вражає розмаїття тематичної палітри народних пісень, використаних письменником у новелах, — це і дитячі, колискові, весільні, жартівливі, поминальні, частівки та ін. [Див. Додаток Д, табл.2]. Творам нашого земляка-письменника жити довго, бо… почалися вони з серця доброго, люблячого, самовідданого: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові» [27, с. 606].

ВИСНОВКИ Народна пісня — це скарбниця людської культури, дорогоцінне надбання поетичної творчості народу. Без пісні немислиме повнокровне життя людини. З її чистих джерел черпали наснагу всі, хто пісню слухав, проймаючись повагою до свого народу, який міг творити таку красу.

Вплив усної народної творчості на авторську літературу простежується ще з часів Київської Русі. Пісня звучить у творах багатьох письменників. Вона символізує духовні скарби народу, багатство мови, незнищенність культури, була і є порадницею і натхненницею, пам’яттю про рідний край, його звичаї та обряди.

Високо поціновували пісні і гарно співали Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Михайло Стельмах, Олександр Довженко, Микола Вінграновський, брати Тютюнники та інші митці слова.

Наш земляк Григір Тютюнник (родом із Шилівки Зіньківського району) із самого дитинства купався в стихії української народної пісні, бо полтавці народ співучий.

Майже у кожному творі нашого краянина лунають пісні: або їх хтось мугикає про себе, або насвистує, або награє. Автор убачав у фольклорній пісні основу авторської літератури, джерелом натхнення для митців. Пісні в новелах та повістях виконують сюжетотворчу роль, є засобом глибшого розуміння сутності персонажів, їхнього характеру і вдачі.

Вони відбивають настрій, час, коли відбуваються дії, і відіграють значну роль у його прозі, несуть неабияке навантаження, поглиблюючи зміст епізоду чи й усього твору.

Проза Тютюнника, що постала з глибин народного досвіду, засвідчує оригінальність і непересічність таланту письменника. Для кожного, хто прилучився до його творчості, зокрема, то тих творів, де звучить пісня, вагомішим, буттєвишім стає життя. І вже не мислимо без набутку митця свого духовного світу.

Автор увів чимало нових художніх типажів, плідно продовжив стефанківську лінію в епосі (глибокого психологічного аналізу). Григір Тютюнник — славетний український новеліст ХХ ст., який зумів глибоко заглянути в душу людини, розкрити її в найтонших психологічних нюансах, повнокровно відтворити характери своїх сучасників. Незважаючи на тяжку атмосферу часу, зберіг творчу індивідуальність, був чесним перед собою і народом.

Дійсно, Григір Тютюнник дуже любив Україну, народ, шанував народну пісню. Він зумів органічно вплести її в тканини твору, надати їй ваги художньої деталі, яка допомагає осмислити зміст художнього полотна.

Надіємося на те, що шана Григору Тютюннику буде віддана належна. Його твори потребують детальнішгого аналізу і вивчення. Слід сказати, що нам, полтавцям, потрібно стати на захист духовних пам’яток. Потреба у створенні музею нашому земляку в Шилівці велика, а будівлі, де жив митець, повинні набути статусу меморіальних, адже Полтавщина — духовний центр України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Багряний І. Сад Гетсиманськи / І.Багряний. — К., — 2009. — 509 с.

Бакай С. Віддати шану братам Тютюнникам / С. Бакай // Зоря Полтавщини. -2003 — 7 травня — № 17. — С. 4.

Вічна загадка любові. Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника. Упоряд. Анатолій Шевченко. — К., 1988.

— 496 с.

Войтович В. Українська міфологія / В.Войтович. — К., 2002. — 109 с.

Гончар О. Прапороносці / О.ГончарК., 1948. — 320 с.

ГрекалоТ. Григір Тютюнник «Оддавали Катрю» / Т. Грекало // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2004. — № 5- 6. — С.22 -36.

Гаврилов П. Народна пісня в романі Г. Тютюнника «Вир» / П. Гаврилов // Народна творчість та етнографія. -1974. -№ 5. — С.76 -77.

Гуторив О. Незахищене серце: Характер і час Григора Тютюнника

/ О. Гуторив // Прапор. — 1990. № 7−9. -С.17.

Довженко О. Твори: В 3-х томах. — К., 1960. — Т. 3. — 322 с.

Косинка Г. Серце. Новели / Г. Косинка. — К., 1967. -196 с.

Котляревський І. Твори / І.Котляревський. — К., 1965. — 348 с.

Клочек Г. Оцабрик І. Григір Тютюнник — Митець, Людина… (Спроба «цитатного» життєпису) / П. Клочек, І.Оцабрик // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2007. — № 6. — С.82 — 95.

Лепеха Т. Українознавство. Навчальний посібник / Т. Лепеха — К., 2005.-373 с.

Мороз Л. Григір Тютюнник. Нарис життя і творчості / Л.Мороз. — К., 1991. — 209 с.

Мороз Л. Григір Тютюнник // Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн. / За ред. В. Г. Дончика. -К.,: Либідь, 1998. — С.326 — 330.

Неживий О. Любе село Шилівка. / О. Неживий // Літературна Україна. — 2004. — № 23 (19 серпня) — С. 17.

Непорожній О. Українська література. Підручник для 11 класу. — К., 1995. — 492 с.

Прийшов, щоб не розлучатися… На пошану 70-річчя Григора Тютюнника: Науковий збірник / Упоряд. М. М. Конончук. — К., 2005. — 99 с.

Роговий Ф. Коріння // Роса в червону ніч. Автор і упорядник Ю. Роговий, — Полтава. 2006. — 66 с.

Січинський В. Чужинці про Україну / В. Січинський — Прага. 1942. — 74 с.

Семерня В. Образ любові в новелі «Три зозулі з поклоном» // Українська мова та література. — 2008. — № 20(564). — С.26 — 27.

Слово о полку Ігоревім. — К., 1976. -152 с.

Смольницька О. Мої роздуми над новелою Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном». / О. Смольницька // Дивослово. — 2007. — № 5. — С. 21 — 22.

Стельмах М. Кров людська — не водиця / М.Стельмах. — К., 1992. — 376 с.

Стельмах М. Твори: В п’яти томах. — К., 1963. — Т. V. — 570 с.

Стефаник В. Новели / В. Стефаник — Ужгород. — 1984. — 149 с.

Тютюнник Григір. Твори: У 2-х томах / Г. Тютюнник. — К., 1984. — Т.І. — 270 с.

Тютюнник Григір. Твори: У 2-х томах / Г. Тютюнник. -К., 1984. -Т.ІІ. -294 с.

Тютюнник Григір. Вибрані твори / Г. Тютюнник. — К., 1994. — 607 с.

Тютюнник Григорій. Вир / Г. Тютюнник. — К., 1986. — 592 с.

Черненко О. Не зміліє пам’яті криниця. Спогади про Григорія і Григора Тютюнників /О. Черненко. // Дивослово. — 2002. — № 7. — С.17 -23.

Черненко О. Коли слова оживають / О. Черненко. // Вітчизна. — 1999.№ 7/8. — 76 с.

Шеремета Н. Григір Тютюнник — скарб української літератури

/ Н. Шеремета // Українська література в загальноосвітній школі. — 2007. — № 12. — С. 43 — 46.

Щоб було слово і світло: Листування Григора Тютюнника / Упоряд.

ВІДГУК на науково-дослідницьку роботу учениці 11 класу Полтавського обласного ліцею-інтернату для обдарованих дітей із сільської місцевості імені А. С. Макаренка Кошель Юлії

на тему «Пісня у творах Григора Тютюнника: до проблеми її

художньо-змістової ролі"

Творчість Григора Тютюнника — славетного новеліста ХХ ст. — стала значним внеском у розвиток української літератури. Він зумів органічно вплести пісню в тканини твору, надавши їй ваги художньої деталі, глибшого розуміння сутності персонажів, їхнього характеру, вдачі.

Тема даного дослідження є досить актуальною, тому що про творчий набуток Григора Михайловича Тютюнника для української літератури написано багато наукових розвідок, але про роль і місце пісні у його творах майже немає.

Учениця добросовісно вивчила та аналізувала твори Григора Тютюнника, пов’язаних із піснею; з’ясувала їх роль, вплив на художню структуру, зміст полотен письменника; самостійно уклала таблицю його життя і творчості «Син полтавського краю», таблицю «Жанрова палітра пісень Григора Тютюнника»; уклала «Цитатник (пісні з творів Тютюнника)»; зібрала тексти улюблених пісень письменника; сформулювала власну думку про значення народної пісні та її художньо-змістову роль у творах митця.

З поставленим завданням юна дослідниця справилася.

Учнівська науково-дослідницька робота Кошель Юлїі може бути рекомендована до захисту в секції української літератури Малої Академії

наук України.

Науковий керівник В. Ф. Порохня Підпис наукового керівника засвідчую В.І.Шульга