Основи економіки охорони здоров'я

Реферат на тему: «Основи економіки охорони здоров’я«

1. Економіка в системі охорони здоров’я

Період економічних реформ ознаменувався масовими процесами погіршення здоров’я населення. Тривалість життя в Україні чоловіків становить 60 років, жінок 72 року. Показники смертності перевищують показники народжуваності. Високі природна спад населення, показник смертності малюків. Погіршилися показники по багатьом видам захворюваності. Вважається, що погіршення здоров’я населення викликано двома групами факторів. Перша група чинників, об'єктивних, пов’язана з проведенням реформ:

1. Розпад системи загального безкоштовного лікування з державних структур на самих громадян;

2. Бідності, що спричинила за собою погіршення харчування, зниження соціально-гігієнічних умов життя. Реформа охорони здоров’я вплинула на адаптаційну поведінка населення.

Значення охорони здоров’я підвищилася, оскільки з’явилася можливість здійснювати великі витрати на підтримку здоров’я, правильне і якісне харчування, заняття спортом, повноцінний відпочинок. Для іншого ж, не має матеріальних та психологічних ресурсів, характерно деградаційну поведінку, в тому числі, і по відношенню до здоров’я. Друга група чинників — суб'єктивні. До них відносяться шкідливі для організму звички. Хоча досить важко визначити, де закінчуються об'єктивні умови і починаються суб'єктивні. Наприклад, заняття спортом є параметром здорового способу життя. Проте в даний час займатися спортом не всі можуть собі дозволити через введення платності послуг, значить, це слід вважати скоріше об'єктивним, ніж суб'єктивним фактором.

Ще один важливий фактор — робота на виробництві, пов’язаному з важкими, шкідливими і небезпечними умовами праці. Охорона здоров’я індивіда і всього населення є частиною культури суспільства і його характеристика. У нових економічних умовах здоров’я громадян розглядають як соціальну та економічну категорію. Існує безпосередній взаємозв'язок стану здоров’я населення з ефективністю праці та зростанням витрат на його охорону і підтримку. У зв’язку з цим особливої актуальності набувають такі проблеми:

1. визначення ціни охорони здоров’я населення в сучасному суспільстві;

2. розрахунок потенціалу здоров’я як найважливішої складової національного багатства і фактора економічного зростання;

3. оцінка ресурсного потенціалу охорони здоров’я і нових джерел його формування;

4. визначення ефективності функціонування охорони здоров’я в нових умовах.

Економіка охорони здоров’я — це галузева економічна наука, що вивчає дію економічних законів у конкретних умовах виробництва та споживання медичних послуг, а також умови і фактори, що забезпечують найбільш повне задоволення потреб суспільства в медичному обслуговуванні та охорони здоров’я населення при певному рівні ресурсів. Об'єкт економіки охорони здоров’я складають фінансування, організація, управління, планування, економічний аналіз, ціноутворення, питання маркетингу. Розвиток охорони здоров’я пов’язано з розробкою:

1. нової структури управління охорони здоров’я;

2. комплексу нормативів з надання медичної допомоги кожному громадянину, забезпечує гарантований обсяг медичних послуг;

3. підвищення якості медичних послуг;

4. встановлення меж поширення платності, принципів ціноутворення;

5. фінансування охорони здоров’я за цільовим принципом.

Зростання потреби населення в різних видах медичної допомоги є основною причиною зростання витрат на охорону здоров’я. Певною мірою це обумовлено збільшенням чисельності населення, тенденціями в демографічному розвитку, пов’язаними зі старінням населення, а також зі зміною характеру захворюваності населення. У більшості розвинених країн в якості основного напрямку прийняті положення Всесвітньої організації охорони здоров’я «Здоров'я для всіх». У цій програмі підкреслено рівноправність усіх громадян і груп населення щодо доступності та якості медичної допомоги, сприяння оздоровленню, профілактика захворювань та ін. Важливе місце в комплексі проведених соціально-економічних реформ займає розвиток медичного страхування. Необхідно відзначити, що перехід на страхову медицину був об'єктивною необхідністю. Передбачалося, що медичне страхування дасть галузі ряд додаткових переваг: відбудеться розширення фінансових можливостей закладів охорони здоров’я; управління діяльністю буде децентралізованим; господарська самостійність об'єктів розшириться.

Серйозна реорганізація що склалася, напівзруйнованої системи не відразу дасть позитивні результати. Принаймні, реформа поки не привела до якісних змін у стані здоров’я населення. Охорона здоров’я споживає частину валового внутрішнього продукту (ВВП). У той же час для виробництва матеріальних благ здоров’я теж споживається. Тому показник тривалості життя може стати одним з основних показників ефективності суспільного виробництва.

Охорона та зміцнення здоров’я населення представляють собою багатогранну систему державних, громадських, соціально-економічних та медичних заходів. Сучасний стан охорони здоров’я Росії характеризується недостатнім ресурсним і фінансовим забезпечення, низькою ефективністю діяльності, неадекватною якістю медичної допомоги. Тому перед охороною здоров’я продовжує залишатися завдання по продовження проведення комплексної реформи, в основі якої лежить розвиток медичного страхування.

На сьогоднішній день в галузі залишаються три головні проблеми: дисбаланс між розмірами державного фінансування охорони здоров’я і гарантіями надання громадянам безкоштовної медичної допомоги; неузгодженість дій і протиріччя у взаєминах суб'єктів державного управління та переходом до системі обов’язкового медичного страхування (МОЗ); відсутність конкурентного поведінки страхових організацій та медичних установ. Для вирішення першої проблеми є два шляхи. Перший шлях передбачає переглянути зобов’язання держави з надання безкоштовних послуг населенню.

Тобто скоротити перелік видів безоплатної медичної допомоги. Даний шлях є ризикованим, оскільки третина населення не в змозі оплачувати більшу частину медичних послуг. Другий шлях пропонує домогтися перерозподілу суспільних ресурсів на користь охорони здоров’я і забезпечити більш ефективне використання наявного ресурсного потенціалу.

Можна стверджувати, що обраний для усунення дисбалансу другий шлях, неефективний. В даний час недостатньо вивчено взаємозв'язок таких категорій як потенціал здоров’я — економічне зростання — ефективність охорони здоров’я. Тому залишаються актуальними дослідження в галузі оцінки соціальної значущості здоров’я, ступеня участі охорони здоров’я в відбуваються в країні соціально-економічних перетвореннях.

Кризовий стан охорони здоров’я пов’язано крім прямого нестачі грошових коштів, з недосконалістю системи фінансування галузі, превалюванням залишкового принципу. Це неминуче тягне за собою зниження відповідальності медичних установ, працівників за якість наданих послуг і ефективності лікування. Як це не парадоксально, однією з серйозних проблем є відсутність зацікавленості людей у збереженні власного здоров’я. Зрозуміло, що в умовах переходу до ринкових відносин поведінку людей в першу чергу буде визначатися їх економічними інтересами.

Економічно зацікавити людину у збереженні свого здоров’я можна лише в тому випадку, якщо потенційний пацієнт буде знати: лікують його на його ж власні гроші. Організація і управління охороною здоров’я. Здоров’я населення є критерієм якості народонаселення. Здоров’я населення і економіка тісно пов’язані один з одним. Рівень економічного розвитку, добробуту відображаються на стані здоров’я населення. Здоров’я населення визначає здатність до відтворення трудового потенціалу, трудових ресурсів. Такі ж чинники здоров’я, як старіння населення, поширення захворювань, наступів інвалідності, завдають шкоди продуктивним силам суспільства, позначаються на економічному розвитку країни. Проблему розвитку охорони здоров’я можна поділити на кілька блоків. Перший з них визначає вибір стратегії розвитку охорони здоров’я з урахуванням особливостей. Надання медико-соціальних послуг вимагає особистого контакту виробника і споживача. В охороні здоров’я неоднозначно простежується зв’язок між витратами праці та його кількісними результатами — станом здоров’я членів суспільства. Ціноутворення на послуги вимагає врахування механізму поєднання принципів економічної ефективності та соціальної справедливості. Соціальна справедливість розуміється як доступність медико-соціальних послуг усім верствам населення. Залежно від того, віддається чи перевагу економічної ефективності чи соціальної справедливості, визначається діюча модель господарювання і фінансування охорони здоров’я.

В перший моделі основним інструментом задоволення потреби в медичної допомоги є ринок послуг. Потреби малозабезпечених верств суспільства, пенсіонерів, безробітних забезпечує держава за рахунок розвитку програм охорони здоров’я. У другій моделі постачальником і покупцем медичних послуг виступає держава, яка гарантує задоволення масових потреб у ній. Ринку відводиться незначна роль у наданні лікувально-профілактичної допомоги під контролем держави. Основним джерелом фінансування охорони здоров’я є державний бюджет. Третя модель фінансування охорони здоров’я спирається на поєднання можливостей ринку і державного регулювання з використанням соціального захисту громадян та суспільної солідарності в рамках обов’язкового медичного страхування.

При цьому держава відіграє роль гаранта в задоволенні суспільно необхідних потреб громадян у медичній допомозі незалежно від рівня доходів. Роль ринку проявляється в задоволенні потреб понад гарантованого рівня. Другий блок проблем відбиває процеси формування нового механізму функціонування галузі. Розвиваються форми власності в охороні здоров’я та нові економічні відносини становлять специфічний об'єкт наукових досліджень.

Становлення економіки охорони здоров’я як самостійного наукового напряму є об'єктивна потреба сьогодення. Охорона здоров’я як об'єкт управління являє структуру з трьома рівнями організації медичного обслуговування: федеральний, регіональний, муніципальний. Основними функціями державних органів управління охороною здоров’я (Міністерство охорони здоров’я РФ) є:

1. аналіз, оцінка та прогнозування стану здоров’я населення;

2. формування національної стратегії та організація надання різних видів допомоги населенню (стаціонарна, амбулаторно-поліклінічна, профілактична, оздоровчо-реабілітаційна);

3. розробка і впровадження стандартів, правил, норм і нормативів;

4. державний санітарний нагляд;

5. проведення єдиної державної політики в галузі підготовки кадрів;

6. контроль дотримання стандартів якості медичних послуг.

Регіональний рівень представлений великими медичними комплексами і спеціалізованими центрами, лікувально-профілактичними установами різних організаційно-правових форм. Оцінюють регіональний рівень охорони здоров’я комплексом показників: смертністю населення, динамікою рівня захворюваності, числом інвалідів дитинства та первинним виходом на інвалідність, рівнем і тенденцією тимчасової непрацездатності по окремих галузях.

Розвиток закладів охорони здоров’я на муніципальному рівні характеризують показники стану матеріально-технічної бази галузі, рівня забезпеченості кадрами та професійного рівня кадрового потенціалу, якості надання медичної допомоги, доступності первинної, і всіх видів існуючої медичної допомоги, ступеня відхилення фактичних параметрів медичних технологій від заданих (Оптимальних) значень. На муніципальному рівні можуть реалізовуватися програми з охорони здоров’я населення. За допомогою роздержавлення лікарні, поліклініки, аптеки стали юридичними особами, тобто самостійними господарськими суб'єктами і придбали нову організаційно-правову форму — статус муніципальних установ. При розробці установчих документів муніципальні установи охорони здоров’я в статуті передбачають не тільки медичну, а й інші види діяльності, не заборонені законом.

Велика частина закладів повинна залишатися у державній (федеральної чи муніципальної) власності. У першу чергу це стосується регіональної мережі установ. Поширюється це положення на установи швидкої допомоги, великі крайові лікарні, діагностичні центри. Заборонена приватизація установ санітарно-епідеміологічної служби, організацій та установ соціального захисту населення, госпіталів для інвалідів, дітей і людей похилого віку, які проводять профілактику та лікування психічних, психоневрологічних, інфекційних, наркологічних та інших захворювань.

Ефективність управління закладами охорони здоров’я визначається за допомогою факторного аналізу, а також методу експертних оцінок. Для цього визначається залежність загальної захворюваності (смертності) від обсягу та якості лікувально-профілактичної роботи.

2. Фінансування хорони здоров’я

охорона здоров’я фінансування собівартість медичний Перехід об'єктів охорони здоров’я на ринкові умови роботи супроводжувався розвитком нових організаційно-правових форм, які визначилися типом фінансових взаємовідносин цих об'єктів і держави. Такими формами (або структурами) є:

установи, що фінансуються з бюджету;

установи, що фінансуються з бюджету, але використовують у своїй діяльності елементи господарського розрахунку;

кооперативні госпрозрахункові установи, працюючі в умовах самофінансування;

установи, що функціонують на принципах страхової медицини; інститут індивідуальної трудової діяльності (приватнопрактикуючі лікарі).

Кожна з перелічених форм характеризується своїм типом економічних відносин. Причому, в процесі переходу від бюджетного фінансування до приватної практиці кожна із зазначених вище структур здатна поєднувати в собі економічні виставлення інших попередніх їй форм. Усередині кожної структури можна виділити переважний тип економічних відносин, який найбільшою мірою в ній розвинений.

В даний час сформувалися три організаційно-правові форми:

1. бюджетна;

2. страхова;

3. комерційна.

Більшість закладів охорони здоров’я застосовує змішану, бюджетно-страхову форму фінансування. Організація страхової медицини в Україні заснована на досвіді багатьох розвинених країн. Аналізуючи зарубіжний досвід, можна відзначити, що в країнах з ринковою економікою склалося два типи систем фінансування охорони здоров’я:

— американська, заснована на самозабезпеченні населення у випадку хвороби;

— західноєвропейська, яка заснована в значній мірі на громадських фондах страхування.

Для нашої країни на сучасному етапі розвитку прийнятна друга система. Переваги страхової медицини полягають в наступному:

1. система державних фінансів отримує додаткові можливості залучення коштів;

2. цільові страхові фонди формуються на децентралізованій основі, місцева влада має право самостійно визначати умови фінансування та розміри пільг;

3. можливе проведення єдиної національної політики охорони здоров’я, цільові програми;

4. підприємства беруть пряму, а не непряму участь у формуванні страхових фондів.

Відповідно до законодавства РФ фінансові ресурси охорони здоров’я повинні бути сконцентровані у федеральних, регіональних фондах охорони здоров’я та фондах медичного страхування. У свою чергу, фонди охорони здоров’я перебувають у веденні державних органів, а також місцевої адміністрації. Ключову роль в механізмі фінансування галузі в умовах бюджетно-страхової медицини, а також формування фондів медичного страхування, грають страхові платежі.

Розмір страхового тарифу і пов’язаного з ним страхового платежу є одним з основних питань медичного страхування, так як від нього залежить обсяг фінансових ресурсів та коло завдань, які можна буде вирішувати надалі.

При побудові тарифу повинні бути враховані інтереси виробників медичних послуг, страхових організацій, страхувальників, територіальних органів управління охороною здоров’я і застрахованих громадян.

Згідно із законодавством, страховий тариф внесків на обов’язкове медичне страхування працівників підприємств незалежно від форм власності встановлено у розмірі 3,6% по відношенню до нарахованої оплати праці. Даний рівень обов’язкових відрахувань є мінімально необхідним для фінансування федеральної базової програми надання медичних послуг населенню.

Фінансові кошти державної і муніципальної систем охорони здоров’я призначені для реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я населення для:

* субсидування конкретних територій з метою вирівнювання умов надання медичної допомоги населенню з обов’язкового медичного страхування;

* фінансування цільових програм, затверджених органами виконавчої влади, пов’язаних в першу чергу з охороною материнства і дитинства, профілактикою і лікуванням соціально значущих (туберкульоз, психічні, венеричні хвороби) і соціально-небезпечних (інфекційні хвороби, СНІД) захворювань;

* фінансування програм щодо забезпечення професійної підготовки кадрів;

* фінансування наукових досліджень в галузі медицини і охорони здоров’я; оплати особливо дорогих видів медичної допомоги;

* розвитку матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я.

Фінансові кошти можуть надходити в лікувально-профілактичні установи (ЛПУ) через страхові медичні організації або територіальні фонди обов’язкового медичного страхування (ОМС). Так, оплата за медичну допомогу в обсязі територіальної програми надходить безпосередньо з територіального фонду або через страхову медичну організацію.

Крім того, фактично всі установи фінансуються з бюджетів охорони здоров’я всіх рівнів за певними статями витрат (комунальні, господарські витрати, капітальне будівництво та ін.) В теперішній час на території України для забезпечення населення гарантованим обсягом безкоштовної медичної допомоги діють три типи організації фінансових потоків у системі. Перша модель охоплює території, де працює законодавчо встановлена схема фінансування ЛПУ, тобто більше 90% коштів надходить зі страхової медичної організації. Друга модель реалізується в тих суб'єктах РФ, де кошти, в основному (більше 90%), надходить в ЛПУ безпосередньо з територіального фонду або його філій. На цих територіях страхові медичні організації або повністю відсутні, або малопотужні. Тому установи отримують кошти від місцевого фонду охорони здоров’я тільки на ведення справи зі страхування громадян, а оплата медичних слуг ЛПУ здійснюється повністю територіальним фондом.

3. Собівартість медичних послуг

У рамках економіки охорони здоров’я можна виділити два основних рівня або два аспекту даної науки.

Перший макроекономічний рівень (Зовнішній аспект економіки охорони здоров’я) характеризує організаційно-правову основу системи охорони здоров’я, її вплив на економіку суспільства, різні міжгалузеві або міжсекторальних зв’язку.

Ці зв’язки складаються в рамках національної економіки, в основному в тих сферах, які безпосередньо пов’язані з охороною здоров’я. Таких секторів налічується близько 30 — це медична і фармацевтична промисловість, приладобудування, текстильна, харчова промисловість і т.д. Другий аспект економіки охорони здоров’я — це мікроекономічний, або практичний рівень, який характеризує економічні проблеми всередині самої системи охорони здоров’я, вивчає закономірності, пов’язані з реалізацією продукту медичної діяльності. Головний мікроекономічний елемент охорони здоров’я — це медичну установу, яка виступає як своєрідне послуг провадить підприємство. Зупинимося, в першу чергу, на розгляді мікроекономічного рівня.

На практиці в даний час широко використовується поняття собівартості медичної послуги. Собівартість відображає витрати на надання медичної послуги, виражені в грошовій формі. На першому етапі витрати, утворюють собівартість послуги, групуються відповідно до економічного змісту за такими елементам: витрати на оплату праці медичного персоналу, відрахування на соціальні потреби, придбання медичних та м’яких матеріалів, лікарських засобів, оренда, загально установчі витрати, знос обладнання та інші витрати. На другому — визначається собівартість конкретної послуги.

Правильно розрахована ціна медичної послуги є гарантом фінансової стабільності установи охорони здоров’я. Ціна являє собою грошове вираження вартості, ринковий параметр якої характеризує економічні відносини між продавцями і покупцями з приводу купівлі-продажу товарів і послуг. Ціна це сума грошей, за яку пацієнт готовий купити, а медичний працівник продати дану медичну послугу.

Структура ціни складається з двох основних елементів — собівартості і прибутку. На ціну впливає безліч факторів, при цьому ціна також залежить від тієї мети, якої прагне досягти даний заклад: забезпечення виживання, максимізація поточного прибутку, завоювання лідерства за показниками частки ринку і якості послуг, поповнення витрат, освоєння нових технологій та ін. Саме вибір мети і визначає метод розрахунку ціни. Тому ціна не завжди може мати два елементи — собівартість і прибуток. Прибуток може закладатися у ціну. Ціна може бути навіть нижче собівартості. У тому числі і тому сьогодні в охороні здоров’я склалося 5 видів цін:

1. бюджетні оцінки — це обґрунтування фінансування медичних установ на основі прийнятих нормативних документів (бюджетні «розцінки» не розпадаються на собівартість і прибуток і частково підходять для фінансування цільових бюджетних програм з надання медичної допомоги);

2. державні ціни на платні медичні послуги (або прейскурантні ціни) в бюджетному лікувальному установі включають типові фактичні витрати, розраховані на основі вироблених трудових і матеріальних норм, а також прибуток (від 15 до 30 відсотків собівартості);

3. тарифи на медичні послуги за системою МОЗ покликані відшкодувати витрати медичної організації з виконання територіальних програм (собівартість і прибуток у структурі витрат не виділяються);

4. договірні ціни встановлюються на основі прямого договору між медичним установою та організацією — замовником робіт з метою медичного обслуговування співробітників;

5. вільні ринкові ціни формуються на основі попиту та пропозиції і залежать від кон’юнктури ринку медичних послуг. Розрахунком цін на медичні послуги займається економічна служба установи охорони здоров’я.

Ціноутворення — одна зі складних медико-економічних проблем охорони здоров’я, що обумовлюється рядом причин: практика ведення бухобліку в ЛПУ в чому не відповідає вимогам ціноутворення, оскільки відсутній окремий облік багатьох видів витрат по службам, відділенням; охорону здоров’я як галузь має складну структуру, тому неможливо використовувати одні і ті ж методики ціноутворення для стаціонарів, амбулаторних підрозділів і т.д.; витрати різноманітних лікувальних установ по — різному впливають на кінцеву вартість медичних послуг.

Тариф в системі ОМС включає 4−5 видів витрат, тобто не всі витрати ЛПУ. Ті витрати, які не компенсує тариф, повинні компенсувати бюджетні кошти. Таким чином, тариф в системі ОМС відшкодовує такі витрати на: оплату праці, нарахування на оплату праці, медикаменти та перев’язувальні засоби, продукти харчування і м’який інвентар. Витрати на комунальні та інші витрати, придбання обладнання та предметів тривалого користування, капітальний ремонт повинні бути компенсовані за рахунок бюджетних коштів. Отже, основним принципом при формуванні цін на ринку медичних послуг є так званий витратний принцип утворення цін.

Цей принцип передбачає, що ціна медичних послуг формується з урахуванням витрачених на її здійснення ресурсів (робочої сили, ліків, матеріалів, устаткування, накладних витрат, обов’язкових відрахувань до бюджету і в позабюджетні фонди тощо). Оцінений перерахованих витрат орієнтована, як правило, на бюджетне фінансування, і, стало Можливо, ця оцінка занижена.

Сучасний економічний підхід вимагає відображати в ціні не фактичні витрати медичних установ, а нормативні показники термінів і методів лікування, тобто не, скільки можливо витратити, виходячи з бюджету ЛПУ, а, скільки потрібно витратити по закінченому нагоди. При аналізі діяльності охорони здоров’я як сектора економіки оцінюють такі результуючі показники, як медичний, соціальний та економічний ефект охорони здоров’я.