Макроекономічні процеси

1. Сутність і фактори економічного зростання

В економічній літературі суть економічного зростання визначається по-різному. З одного боку, воно визначається як збільшення загального обсягу ВНП за певний період, або ж як збільшення ВНП на душу населення, а з іншого, — як ситуація, за якої разом із зростанням населення відбувається аналогічне за темпами зростання національного доходу. Інші економісти ототожнюють економічне зростання з розвитком економіки загалом — зростанням продуктивних сил, суспільного продукту, добробуту населення тощо. Однак більшість учених під економічним зростанням розуміють такий економічний розвиток, коли протягом певного періоду кількісно і якісно зростає суспільне виробництво, яке перебуває в постійному русі, в динаміці.

Економічне зростання дає можливість забезпечувати постійно зростаючі погреби людей, вирішувати болючі соціально-економічні проблеми, проблеми обмеженості економічних (виробничих) ресурсів.

Економічне зростання має свою систему показників, за допомоги яких характеризується його кількісний чи якісний стан. Основні показники такі: річні темпи зростання ВНП (ВВП) або національного доходу у відсотках; абсолютний приріст національного доходу або ВНП (ВВП) за рік; приріст національного доходу на душу населення за відповідний період.

Зростання будь-якої національної економіки визначається такими основними факторами (чинниками або причинами):

кількістю і якістю природних ресурсів;

кількістю і якістю трудових ресурсів;

обсягом основного капіталу (основних виробничих фондів), зайнятого у суспільному виробництві;

технологією і організацією суспільного виробництва;

факторами попиту;

факторами розподілу.

Перші чотири фактори об'єднуються під назвою факторів пропозиції, які роблять економічне зростання фізично можливим. При цьому слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання. Зокрема, наявність значних природних ресурсів дає лише потенційну можливість економічного зростання, тоді як зростання стає реальністю лише за умови освоєння і введення наявних природних ресурсів в обіг. Наявні трудові ресурси також є тільки трудовим потенціалом суспільства, який слід розумно використати. Реальне ж економічне зростання залежить від рівня зайнятості населення, професійної підготовки робочої сили, загального стану здоров’я і тривалості життя людей тощо. Обсяг основного капіталу залежить від розміру фонду нагромадження суспільства та спрямованості інвестицій на створення нових життєвих благ (товарів і послуг, машин і устаткування тощо). Рівень технології якісно характеризує продуктивність праці, ефективність виробництва, а рівень організації виробництва показує узгодженість усіх виробничих факторів, що примножує його результативність. Стан технології залежить від рівня розвитку науки і техніки, здатності виробництва вчасно реагувати на нові науково-технічні досягнення.

Економічне зростання залежить також від факторів попиту. Економіка країни повинна забезпечити попит на зростаючий обсяг ресурсів, інвестицій, товарів і послуг. Для цього слід постійно підвищувати сукупний попит у суспільстві.

На темпи і розміри економічного зростання значний вплив мають і фактори розподілу. Для зростання виробництва недостатньо тільки нарощувати виробничі ресурси. Їх необхідно правильно розподіляти. Зміни у структурі попиту вимагають переміщення капіталів і трудових ресурсів в галузі з більшим попитом на них. Якщо переміщення капіталу не встигає за зміною структури попиту, то частина виробничих потужностей залишиться незавантаженою, зросте безробіття, зменшиться обсяг виробництва і, відповідно, обсяг національного доходу (ВНП чи ВВП).

Отже, економічне зростання має місце тоді, коли цьому сприяють як фактори пропозиції, так і фактори попиту та розподілу. Взаємозв'язок між самими факторами є складним і суперечливим. Зміни у факторах пропозиції породжують зміни в обсязі сукупного попиту та розподілі ресурсів і навпаки. Якість економічного зростання залежить від того, за рахунок яких факторів збільшується чи зменшується національний дохід (ВНП чи ВВП).

Зростання суспільного продукту і доходу можна забезпечити лише двома способами: 1) шляхом використання у виробництві більшої кількості виробничих (трудових і матеріальних) ресурсів; 2) шляхом більш продуктивного і ефективного використання обмежених виробничих ресурсів. Залежно від того, яким способом досягається результат, розрізняють два типи економічного зростання — екстенсивний та інтенсивний.

При екстенсивному типі зростання досягається шляхом кількісного приросту факторів виробництва (виробничих ресурсів) при їх незмінному технічному рівні, тобто при незмінних продуктивності праці і ефективності виробництва. Наприклад, для зростання ВВП у певній пропорції у такій же пропорції необхідно збільшити виробничі ресурси (кількість зайнятих у виробництві, засобів виробництва тощо).

Інтенсивний тип економічного зростання означає зростання обсягу суспільного продукту на ґрунті якісного удосконалення факторів виробництва. Він базується на застосуванні більш ефективних засобів виробництва та більш досконалій технології і організації праці.

Проте поділ економічного зростання на екстенсивне та інтенсивне значною мірою умовний, оскільки у чистому вигляді не існує ні того, ні іншого, а реальне економічне зростання залежить від відповідної комбінації екстенсивних та інтенсивних виробничих факторів. Зростання національного доходу у будь-якій економіці визначається витратами та продуктивністю праці.

Витрати праці вимірюються кількістю людино-годин, яка визначається добутком кількості зайнятих у виробництві на загальну кількість відпрацьованих ними годин.

Продуктивність праці визначається кількістю продукту, виробленого за одиницю часу, або кількістю продукту, що припадає на одного зайнятого.

Продуктивність праці залежить від технічного прогресу, обсягу інвестицій, загальноосвітньої та професійної підготовки працівників, ефективного розміщення ресурсів тощо.

З технічним прогресом тісно пов’язані інвестиції у виробництво, тобто додаткові витрати капіталу для розширення виробництва, Зростання інвестицій підвищує фондоозброєність, яка, у свою чергу, веде до підвищення продуктивності праці.

Важливе значення має спрямування інвестицій в галузі, які забезпечують науково-технічний прогрес. Ефект від капіталовкладень значною мірою залежить від рівня розвитку інфраструктури в національній економіці.

Інтенсивний тип зростання характеризується різними комбінаціями витрат ресурсів, між якими існує взаємозалежність двоякого роду: пряма — збільшення витрат одних ресурсів викликає збільшення витрат інших ресурсів; обернена — збільшення витрат одних ресурсів призводить до зменшення витрат інших. Так, зростання продуктивності праці вимагає додаткових інвестицій в засоби виробництва (зростанні фондоозброєності).

Існує три форми інтенсивного типу зростання, які характеризуються різним поєднанням ресурсів, можливостями їх взаємозаміни та ефективністю цієї заміни: фондомістка, фондозберігаюча та нейтральна.

При фондомісткій формі підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових витрат основного капіталу (виробничих фондів) на одиницю продукції. При фондомісткій формі темпи приросту фондоозброєності вищі від темпів зростання продуктивності праці та національного доходу.

При фондозберігаючій формі підвищення продуктивності праці супроводжуються економією основного капіталу (виробничих фондів) на одиницю продукції. При даній формі приріст фондів (основного капіталу або засобів виробництва) на 1% викликає більший приріст національного доходу (обсягу виробництва), ніж таке ж збільшення зайнятих (кількості людино-годин).

Нейтральна форма характеризується тим, що хоч підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових капіталовкладень, але економія засобів виробництва компенсує ці витрати і виробничі фонди (основний капітал) зростають тими ж темпами, що і ВВП та національний дохід.

2. Макроекономічна нестабільність: безробіття та інфляція

економічний зростання регулювання держава У відповідності з міжнародними стандартами, розробленими Міжнародною організацією праці (МОП), все населення можна поділити на три категорії:

зайняті — це ті люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, що мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, страйк чи відпустку. До цієї категорії належать і ті, хто зайнятий неповний робочий день;

безробітні — ті, хто не має роботи, але активно шукає її або чекає, щоб повернутися на попереднє місце роботи. Конкретніше: людина вважається безробітною, коли вона відповідає трьом критеріям, які мають місце одночасно:

· «без роботи»;

· «робить активні спроби знайти роботу»;

· «готова відразу ж стати до роботи».

Зайняті і безробітні становлять робочу силу, або економічно активне населення в даний момент часу;

особи поза робочою силою, або економічно неактивне населення — це перш за все люди віком до 16 років, а також ті, хто перебуває в спеціалізованих установах (наприклад, психіатричних диспансерах, лепрозоріях, виправних закладах тощо); до цієї категорії належать і особи, що вибули зі складу робочої сили, — дорослі, які потенційно мають можливість працювати, але не працюють і не шукають роботи (навчаються, перебувають на пенсії, надто хворі, щоб працювати, або просто не шукають роботи). Таким чином,

Населення = Робоча сила + Особи поза робочою силою

Робоча сила = Зайняті + Безробітні

Рівень безробіття визначається відношенням числа безробітних до чисельності робочої сили. Позначається буквою U і вимірюється у відсотках:

100% (1)

Рівень зайнятості визначається як частка від ділення числа зайнятих до чисельності населення у віці від 16 років і старше:

100% (2)

Економісти розрізняють наступні види безробіття: фрикційне; структурне; технологічне; приховане; сезонне; циклічне.

Фрикційне безробіття викликане недосконалістю технічного функціонування ринку праці, відсутністю інформації про наявність робочих вакансій та іншими технічними причинами. Навіть якщо економіці притаманна повна зайнятість, завжди існують люди, які шукають роботу (після закінчення навчання або через переїзд в інше місце, через пошук роботи, яка б відповідала рівневі їхньої кваліфікації чи уподобанням). Цей різновид безробіття вважається неминучим і певною мірою бажаним.

Структурне безробіття означає невідповідність між пропозицією праці та попитом на робочу силу. Така невідповідність виникає у зв’язку з технологічними змінами у процесі виробництва, коли попит на один різновид праці зростає, тоді як на інший зменшується, а пропозиція не може швидко пристосуватися до цього. Структурна незбалансованість між видами діяльності виникає, коли, наприклад, одні сектори економіки розширюються, а в інших скорочуються обсяги виробництва. Структурне безробіття теж вважається природним і неминучим.

Технологічне безробіття виникає внаслідок заміни людей машинами. Відбувається одночасне вивільнення і залучення робочої сили, тобто в кінцевому результаті зайнятість може й зрости, але попит може виникати на інших підприємствах, в інших галузях і, часто, на працівників інших професій і кваліфікації.

Приховане безробіття є характерним для сільського господарства, де надлишкова робоча сила використовується у виробництві, яке насправді вимагає меншої кількості працівників. Приховане безробіття може з різних причин виникати й у промисловості та державному апараті. Наприклад, у промисловості зайвих робітників не звільняють через недосконалість законодавства, побоювань можливого підсилення соціальної напруги в суспільстві тощо.

Сезонне безробіття обумовлене сезонними коливаннями в обсязі виробництва певних галузей: деякі види будівельних, сільськогосподарських робіт, промислів і т.д. забезпечують зайнятість тільки протягом певних сезонів.

Циклічне безробіття пов’язане з коливаннями обсягу ВНП. Виробництво періодично зазнає спадів, у зв’язку з чим знижується й рівень зайнятості. Показник циклічного безробіття визначається як різниця між фактичним та природним рівнем безробіття.

Основними причинами існування стійкого рівня безробіття є:

1) виплата допомоги з безробіття;

2) «жорсткість» заробітної плати.

Встановлення і виплата допомог з безробіття підвищують природний його рівень, оскільки полегшують долю безробітних.

При визначенні ймовірності того, чи стануть працівники безробітними, і якщо так, то чи довго вони ними лишатимуться, вчені розраховують коефіцієнт заміни.

Повна зайнятість — це стан, за якого сукупна зайнятість не є еластичною, тобто не реагує на збільшення ефективного попиту. Повна зайнятість не означає абсолютної відсутності безробіття. Теоретично і практично наявність вільної робочої сили на ринку праці є необхідною умовою розширення і розвитку виробництва. Економіка не може функціонувати за умови 100% використання ресурсів, у першу чергу — трудових. Саме тому поняття «повна зайнятість» не означає стопроцентну зайнятість робочої сили. Рівень безробіття за умов повної зайнятості дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття. Цей показник називають також природним рівнем безробіття; він відповідає потенційному ВВП.

Допомога з безробіття сприяє підвищенню його природного рівня, тому що:

виплата допомоги з безробіття дає людині можливість довше шукати собі роботу. Коли суми такої допомоги досить великі, безробітний не поспішатиме з пошуками роботи, оскільки його життя за таких умов буде не дуже скрутним. Чим більший коефіцієнт заміни, тим менш нагальна потреба шукати роботу;

аби одержувати допомогу з безробіття, людям слід належати до «робочої сили«, тобто шукати роботу, навіть якщо вони насправді

не хочуть працювати. Тоді їх враховують як безробітних. Якби допомоги

з безробіття не було, то окремих людей не зараховували б у складі

робочої сили, і тоді «вимірюваний» рівень безробіття був би нижчий.

Ще одним фактором, який впливає на рівень безробіття, є так звана «жорсткість» заробітної плати, тобто її нездатність до гнучкої зміни.

Надмірне безробіття призводить до значних економічних та соціальних втрат. Головна «ціна» безробіття — невироблена продукція. Коли економіка не в змозі створити достатню кількість робочих місць для всіх, хто хоче і може працювати, потенціальне виробництво втрачається безповоротно. Безробіття не дає змоги суспільству постійно рухатися вгору по кривій своїх потенційних можливостей. Цю втрачену продукцію визначають як розрив ВВП. Чим більший рівень безробіття, тим значнішим буде відставання ВВП.

Інфляція є основною проблемою в багатьох країнах, що розвиваються. Вона не обійшла й Україну, яка після проголошення незалежності стала на шлях створення ринкових відносин.

Інфляція означає зростання загального рівня цін або падіння купівельної спроможності грошей, підвищення грошової вартості життя.

Рівень інфляції визначається за допомогою побудови індексів цін. В економічній науці широко використовуються:

індекс вартості життя (індекс цін споживчих товарів);

індекс оптових цін (індекс цін товарів виробничого призначення);

дефлятор ВВП (валового внутрішнього продукту). Всі зазначені індекси виражають відносну зміну середнього рівня цін за визначений проміжок часу.

Індекс вартості життя показує зміну вартості фіксованого «ринкового кошика» споживчих товарів. У США, наприклад, такий індекс життя розраховується Бюро Статистики Праці щомісяця. У споживчому кошику враховується 400 видів товарів і послуг, що використовуються середньою міською сім'єю за визначений проміжок часу (місяць, рік).

(4)

Індекс вартості життя використовується при розрахунку мінімальної заробітної плати, від нього залежить рівень заробітної плати.

При обчисленні індексу оптових цін (індексу цін товарів виробничого призначення) розглядається зміна цін визначеної кількості проміжних товарів, що використовуються у виробництві. Зміна оптових цін відбиває динаміку цін на сировину, напівфабрикати, матеріали, кінцеві види продукції на оптовому ринку.

Для виміру загального рівня цін частіше використовується індекс цін валового внутрішнього продукту — дефлятор ВВП. Його кошик містить у собі всі кінцеві товари і послуги, вироблені в суспільстві. Тобто дефлятор ВВП більш повно відбиває зміну цін у суспільстві, охоплює не тільки окремі групи товарів і послуг.

100% (5)

де номінальний ВВП — витрати у поточному році за поточними цінами; реальний ВВП — витрати у поточному році за цінами базового року. Реальний ВВП показує, наскільки зріс валовий внутрішній продукт винятково за рахунок зростання цін.

Рівень інфляції показує, як змінилися ціни в економіці. Вимірюється за допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цього індексу за певний період (у відсотках) та 100%.

Одним з найбільш часто вживаних показників інфляції є індекс споживчих цін (ІСЦ).

Під час розрахунку ІСЦ для кожного товару встановлюють економічну вагу, яка визначається його часткою у сукупних споживчих видатках бюджету типової міської сім'ї. Вагу встановлюють для базового року.

ІСЦ обчислюють за формулою:

ІСЦ = ((Р₁^А/Р₀^А) Е^А+ (Р₁^Б/Р₀^Б) Е^Б+(Р₁^к/Р₀^к) Е^к) х100%, (6)

де Р₁^А — ціна товару А в розрахунковому році;

Р₀^А — ціна товару А в базовому році;

Е — економічна вага товару. Далі те ж саме для товарів Б…К

Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась) і визначається за формулою:

100% (7)

Протилежним до інфляції поняттям є дефляція, яка має місце, коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується. Дефляція трапляється вкрай рідко.

Дезінфляція означає сповільнення темпів інфляції. В Україні періоди дезінфляції траплялися в 1995;1996 рр., коли високі темпи інфляції, що вимірювалася чотиризначними числами, були зменшені завдяки застосуванню активної стабілізаційної політики.

Існує три види інфляції: помірна (повзуча), галопуюча, гіперінфляція.

Помірна (повзуча інфляція) характеризується повільним зростанням цін: щорічний рівень інфляції вимірюється однозначним числом (наприклад, 5%).

Коли ціни відносно стабільні, люди довіряють грошам і охоче нагромаджують їх, підписують довгострокові контракти у номінальних цінах. Люди не витрачають часу і коштів, намагаючись розмістити своє багатство в «реальних» активах, оскільки впевнені, що рівень цін не дуже збільшиться порівняно з тим, що існує сьогодні.

Галопуюча інфляція — це інфляція, що вимірюється двозначними чи тризначними числами (ціни зростають щорічно на 20, 50, 100, 300 або більше відсотків за рік).

Коли помірна інфляція перероджується у галопуючу, виникають економічні спотворення. Гроші втрачають свою вартість, фінансові ринки звужуються, населення нагромаджує товари, купує нерухомість і ніколи не віддає гроші в позику за низькими відсотковими національними ставками. Люди намагаються вкласти свої гроші за кордоном, що призводить до скорочення внутрішніх інвестицій. Галопуючу інфляцію економіка може витримувати роками чи десятиліттями, вона характерна для країн, що розвиваються.

Гіперінфляція — третій вид інфляції: темпи зростають на тисячі, десятки тисяч, навіть мільйони відсотків за рік. Усі прагнуть запастися речами і позбутися грошей — підприємства купують інвестиційні товари, населення використовує заощадження, поточні доходи для купівлі споживчих товарів, поки гроші остаточно не знецінилися. Виникає «інфляційний психоз», що посилює тиск на ціни. Інфляція сама починає себе «підгодовувати». Оскільки вартість життя зростає, робітники вимагають вищої номінальної заробітної плати, що спричиняє нове підвищення цін. Виникає інфляційна спіраль «зарплата і ціни». Зростання цін веде до підвищення зарплати; підвищення заробітної плати у свою чергу викликає подальше зростання цін.

3. Держава в системі макроекономічного регулювання

Ринок самостійно і об'єктивно здатен вирішити безліч проблем. Однак і за умов економіки вільного підприємництва є серед них такі, які ринок не може розв’язати без допомоги держави. Йдеться про такі проблеми:

· забезпечення економіки грошовою масою, що здійснюється через центральний банк країни і державну грошову політику, при цьому державі як монополісту-продавцю грошей протистоїть безліч покупців, що мають попит на гроші;

· забезпечення основ функціонування системи вільного підприємництва (державне управління, національна оборона, охорона громадського порядку, єдина енергетична система, фундаментальна наука, освіта тощо);

· забезпечення екологічної безпеки і економії невідтворюваних ресурсів, адже ринкова система сама по собі не породжує відповідних стимулів до розв’язання даної проблеми, держава відповідає за забезпечення невід'ємного права людини на життя в умовах здорового довкілля;

· забезпечення захисту національного ринку — прерогатива держави, яка, залежно від стану національного ринку і конкурентоздатності вітчизняних товарів, здійснює відповідну державну політику регулювання зовнішньоекономічних зв’язків.

Основний інструмент державного впливу на сукупний попит, загальний обсяг інвестицій, сукупне споживання і національний дохід кейнсіанська теорія вбачала у фінансово-бюджетному регулюванні, тобто через систему державного оподаткування і державний бюджет. Вирішальним засобом формування «ефективного попиту» є зростання видатків державного бюджету, який формується переважно за рахунок податків.

Економічні вчення, що обґрунтовують широке пряме втручання держави в ринкові економічні процеси і відповідну економічну політику, називають економічним дирижизмом. До цього напрямку відносять кейнсіанство і неокейнсіанство, вчення французьких «дирижистів» та шведської економічної школи. Згідно з цими уявленнями, регулювання ринку здійснюється через державний бюджет і систему оподаткування, розвинений державний сектор в економіці. Потрібно підкреслити, що дирижисти також застерігають від надмірного впливу держави в економіці. Це втручання не повинно призвести до виникнення монополії, що уособлюється державою. Держава і в уявленні дирижистів є лише засобом для стимулювання ринкової конкуренції, організатором і упорядником дії ринкового механізму.

Сьогодні державне регулювання об'єктивно стало необхідною складовою частиною ринкового економічного механізму. Однак держава бере на себе лише ті функції, які не підвладні ринковому механізмові. Якщо вона буде підміняти певні елементи останнього, це може привести до непередбачених наслідків (обмеження конкуренції, державного монополізму і т. п.). Отже, держава в регулюванні ринкових процесів займає строго окреслене місце, масштаби її впливу обмежуються можливостями регулюючої дії ринкового конкурентного механізму.

Основу фінансово-бюджетного регулювання становить використання державних фінансів. Під фінансами розуміють систему економічних відносин, що склались у суспільстві щодо формування і використання грошових ресурсів. У більш вузькому розумінні, — це грошові фонди (готівкові і безготівкові), за якими стоять матеріальні ресурси, необхідні для життєдіяльності підприємств і здійснення державою своїх функцій. Суть фінансів більш повно виявляється у виконуваних ними функціях: розподільчої, регулюючої і контрольної.

Фінансова система у будь-якій країні складається з трьох тісно пов’язаних між собою сфер: фінанси держави, фінанси фірм і фінанси населення.

Фінанси населення — це грошові фонди, що формуються з доходів домашніх господарств. За допомогою фінансів підприємств створюється національний продукт, який є джерелом формування фінансових ресурсів населення і держави. Проте у виконанні зазначених функцій фінансів центральне місце посідають фінанси держави.

Державні фінанси — це система грошових фондів, зосереджених у руках держави і призначених для забезпечення властивих їй функцій, а також сукупність форм і методів, через які ці функції реалізуються. Державні фінанси зосереджуються у бюджеті держави і бюджетах місцевих органів державної влади.

Державний бюджет — це фінансовий план утворення і використання грошових фондів держави протягом року, інакше кажучи — це баланс доходів і витрат держави, який складає міністерство фінансів.

Структура бюджетної системи в цілому значною мірою залежить від державного устрою країни: у державі з федеральним устроєм (скажімо, США, Німеччина чи Росія) існують федеральний (державний) бюджет і бюджети суб'єктів федерації (штатів в США, земель в Німеччині, республік і областей в Росії), а також бюджети місцеві (міст, сіл, районів, комун, графств тощо); в унітарній державі (без автономій) є лише державний і місцеві бюджети.

Державний бюджет (місцеві бюджети) завжди складається з двох частин: дохідної і витратної. Дохідна частина показує обсяги і джерела доходів бюджету, а витратна — бюджетні видатки та їх обсяги.

Доходи бюджету формуються насамперед за рахунок податків (понад 90% центрального і 70% місцевих бюджетів).

Усі податки поділяються на чотири групи:

· прямі (оподаткування особистого доходу, прибутків корпорацій);

· непрямі (акцизи або податок з продаж, податок з обороту, з добавленої вартості);

· податки на майно (із землі, будівель, автомобілів, дивідендів, з подарунків або спадщини);

· платежі на соціальне страхування (страхові внески із заробітної плати, прибутку корпорацій, медичного обслуговування тощо).

Зростає роль податків як регулятора економіки. Держава, маніпулюючи податковими ставками і видами податків, має змогу стимулювати або обмежувати розвиток окремих галузей або сфер економіки. Наприклад, звільняючи від оподаткування суми, що йдуть на технічний розвиток виробництва (на інновації і модернізацію), держава сприяє науково-технічному прогресові. Не оподатковуються інвестиційні і страхові фонди тощо. Так держава через податки може впливати на ефективність і стабільність економічного розвитку.

Держава повинна так організувати систему оподаткування, щоб охопити податками різні види доходів і ефективно впливати на їх формування. При цьому дотримуються принципу: рівний дохід повинен обкладатись однаковими податками. Це дає змогу реалізувати один із аспектів соціальної справедливості: хто більше одержує, той більше віддає на фінансування суспільних потреб. Тому держава застосовує такий принцип оподаткування, як прогресивний податок.

Прогресивний податок зростає швидше від доходу. Прогресивним оподаткуванням обкладаються доходи громадян і прибутки фірм, майнова власність при спадщині та даруванні.

Регресивний податок, який зростає повільніше від доходу, — це додаткові відрахування у фонд соціального страхування на випадок безробіття і акцизні збори. Регресія полягає у тому, що заможнішому сплатити ці податки легше, адже вони охоплюють меншу частку в його доході. Тому прогресивний прибутковий податок є основним податком до бюджету (в США особистий подохідний податок формує 46% бюджету, а податки на прибутки корпорацій — ще 10%). Пропорційний податок передбачає незмінність податкових ставок незалежно від доходу.

Оподаткування доходів здійснюється, як правило, на основі декларації про доходи платника за рік. Приховування навіть незначної частини доходів вважається злочином, карається великими штрафами аж до тюремного ув’язнення. Не менш важливий і моральний бік справи — приховування доходів завдає непоправної шкоди кар'єрі політика, менеджера, проповідника, адвоката тощо.

Витратна частина бюджету також використовується для економічного регулювання. Видатки бюджету розподіляються таким чином: на соціальні програми від 40 (у США) до 50 і більше відсотків (в європейських країнах, де ринкова економіка більш соціально орієнтована), при цьому значні вкладення здійснюються на освіту і охорону здоров’я (в США — 7% бюджету, або 80 млрд. дол.; ще більше 100 млрд. дол. на ці цілі вкладають із своїх бюджетів штати); на оборону витрачається від 4−6% (в Італії та Японії) до 27% (в США); 12−18% бюджету витрачається на утримання державного апарату (у т.ч. органів охорони правопорядку, спецслужб, державних чиновників інших відомств); державні інвестиції в економіку становлять різну частку бюджету (в США — близько 3%; в європейських країнах — понад 10% бюджету), переважно це вкладення в дороги, транспорт, зв’язок; в окремих країнах зберігаються значні витрати бюджету на виплату відсотків за державним боргом (в США — 14%).

Державний борг виникає внаслідок дефіцитного бюджету, бюджет стає дефіцитним тоді, коли державні витрати перевищують доходи. Економісти схильні вважати, що небезпекою для економіки є не дефіцит сам по собі, а певний його рівень. Рівень бюджетного дефіциту визначається як відношення обсягу дефіциту до валового внутрішнього продукту, виражене у відсотках. Припустимим чи відносно безпечним рівнем бюджетного дефіциту визнається його значення в межах 2−3%.

Основною небезпекою для економіки, пов’язаною з дефіцитом державного бюджету, є інфляція. Йдеться про те, що відшкодування державного бюджетного дефіциту може здійснюватися як за рахунок не-інфляційних джерел, так і шляхом залучення інфляційних джерел фінансування. Одним з варіантів неінфляційного фінансування дефіциту може бути випуск державних облігацій. Покупці цих облігацій виступають у ролі кредиторів держави. Можливості неінфляційних позик досить обмежені. Великий дефіцит бюджету держави неможливо покрити за рахунок позик, не пов’язаних зі збільшенням платіжних засобів, що обертаються в економіці. Іншим способом покриття недоліку грошових ресурсів уряду і використання кредитної емісії, у результаті якої відбувається збільшений платіжних засобів, грошової маси, що призводить у даних умовах до прискорення інфляції.

Основною метою кредитно-грошового регулювання є допомога економіці в досягненні такого загального рівня виробництва, який характеризується повною зайнятістю і відсутністю інфляції. Його найважливішими інструментами є державне регулювання грошової маси і рівня банківського процента.

Отже, кредитно-грошове регулювання має яскраво виражений антиінфляційний характер і здійснюється трьома основними важелями: 1) операціями держави на відкритому ринку цінних паперів; 2) зміною обов’язкових резервних вимог центрального банку; 3) зміною облікової процентної ставки. Маніпулюючи цими важелями, держава може проводити політику «дешевих» (коли вимагається зробити кредит дешевим і легкодоступними, щоб збільшити обсяг сукупних витрат і зайнятість) або «дорогих» (коли слід обмежити пропозицію грошей, щоб зменшити витрати і стримати інфляційний тиск) грошей.

Важлива роль держави у сфері регулювання цін. У багатьох країнах, що сповідують ринкові принципи, це дало позитивні результати. Населення систематично інформуються про рівень та динаміку цін на споживчі товари. Через власні закупки товарів і послуг держава може регулювати попит на них та їх пропозицію, а отже і рівень ціни, а також прямо впливати на ціну. Так, в США держава регулює від 5 до 10%, а в Японії - до 20% усіх цін.

Держава як гарант економічних свобод здійснює адміністративний вплив на ринок на всіх рівнях управління — від муніципального до федерального (від районного до загальнодержавного).

Головними методами прямого (адміністративного) регулювання є такі:

Державний контроль над монопольними ринками. Держава застосовує при цьому антимонопольне регулювання: встановлює межі розвитку фірм, допустимі рівні рентабельності, регульовані ціни.

Державний контроль над небажаними ефектами системи вільного підприємництва. Повна свобода ринкових відносин не забезпечує охорони навколишнього середовища і невідтворюваних ресурсів, економічне регулювання тут безсиле. Тому держава встановлює відповідніправила і норми ринкової поведінки, які забезпечують відносну екологічну безпеку.

Забезпечення мінімально допустимого рівня добробуту і соціального захисту населення. Йдеться про встановлення гарантованого мінімуму заробітної плати і пенсії, меж робочого дня, виплати по безробіттю, допомоги багатодітним і неімущим тощо.

Захист державного ринку. З цією метою держава застосовує адміністративне регулювання експорту та імпорту товарів, встановлює митні обмеження, відповідні тарифи за ввезення товарів, квоти їх кількості, ліцензії тощо.

Реалізація цільових програм економічного, науково-технічного і соціального розвитку також передбачає елементи адміністрування щодо підприємств державного сектору.

Забезпечення дотримування національних стандартів усіма учасниками суспільного виробництва. Йдеться про «екологічну чистоту» і якість продукції, санітарні норми виробництва і споживання, заборону продажу наркотиків та інших шкідливих для здоров’я людини речовин, недобросовісну рекламу, підробку торгових знаків тощо. В цілому даний напрям забезпечує захист споживача.

Адміністративне регулювання стало невід'ємною частиною економічного механізму країн з розвиненою ринковою економікою, воно не перешкоджає підвищенню ефективності суспільного виробництва і добробуту народу. Ніде не ставиться питання про підміну адміністративного регулювання, адже це було б недоцільним. Адміністрування небезпечне не саме по собі, воно завдає відчутної шкоди лише тоді, коли починає підмінювати економічні методи регулювання

Список використаної літератури

1. Башнянин Г.І. Політична економія. — К.: Ніка-Центр, 2000. — 527 с.

2. Бєляєв О.О. Політична економія. — К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

3. Бутук А. И. Экономическая теория. — К.: Вікар, 2000. — 644 с.

4. Давидова І. Інституціональні основи зайнятості в перехідній економічній системі // Економіка України. — 1999. — № 4. — С. 5−6.

5. Диба М.І. Економічна політика держави як механізм

узгодження суспільних інтересів // Економіст. — 1999. — № 1. — С. 92−95.

6. Диба М.І. Регулювання в сучасній економічній системі. — К.: КНЕУ, 2000. — 185 с.

7. Задоя А. А. Основы экономической теории. — М.: Рыбари, 2000. — 479 с.

8. Кейнс Д. Общая теория занятости, процента и денег. — М., 1999. — 357 с.

9. Климко Г. Н. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект. — К.: Знання-Прес, 2002. — 615 с.

10. Макконнелл К. Р. Экономика: принципы, проблеми, политика. — М., 2002. — 514 с.

11. Мочерний С. В. Економічна теорія. — К., 2002. — 656 с.

12. Самуэльсон П. Экономика: Вводный курс. — М., 2004. — 398 с.

13. Старостенко Г. Г. Політична економія. — К., 2004. — 185 с.