Життя і творчість видатного українського драматурга Марка Лукича Кропивницького

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

КНЗ «Червоношахтарська ЗОШ І-ІІІ ст.»

Освітній проект

з предмету: «Українська література»

Життя і творчість видатного українського драматурга

Марка Лукича Кропивницького

Роботу виконав:

Волошин Станіслав Юрійович учень 11 класу КНЗ «Червоношахтарська ЗОШ І-ІІІ ст.»

Наукові керівники: вчитель української літератури Могильова Тетяна Іванівна вчитель інформатики Остренко Олександр Анатолійович

Зміст

Вступ

1. Життєва діяльність Марка Кропивницького

2. Творча спадщина видатного драматурга

3. «Театр корифеїв»

4. Класичний взірець українського театру Висновки Список літератури

Вступ Актуальність теми. У добу незалежності України настала нарешті можливість більш глибокого наукового осмислення духовної спадщини українського народу. Важливим чинником цієї спадщини є драматургія, а отже, й літературна творчість одного з провідних митців другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Марка Кропивницького, кращі п'єси якого упродовж десятиліть багато в чому визначали не лише обличчя національної драматургії й українського театру, а і всієї вітчизняної культури.

Театральне мистецтво в Україні сягало коренями у сиву давнину, брало початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах весілля та похорону наявні елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоромохи Київської Русі започаткували примітивний театр — потішні видовища на майданах і базарах. У кінці ХVІІ - у першій половині ХVІІІ століть популяризаторами театру стали студенти Києво — Могилянської академії. Які заробляючи собі на харчі, ставили інтермедійні вистави. Деякі твори того часу, особливо релігійного змісту про народження Ісуса Христа, збереглися й донині й виконуються на Різдво (вертеп у Західній Україні).

Багатогранна духовна спадщина М. Кропивницького вивчалася понад сто тридцять років. Однак тривала й копітка науково-дослідницька робота залишилась незавершеною. Так, дослідники майже зовсім не торкалися ролі драматурга в боротьбі за українське національне відродження, що значною мірою знайшло відображення в його п'єсах. Серед них — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Замулені джерела», «Конон Блискавиченко», «Розгардіяш», «Скрутна доба», «Старі сучки й молоді парості», «Голомозий» і багато інших. Поза увагою літературознавців залишилися й такі надто важливі морально-філософські домінанти, характерні для драматургії Кропивницького, як питання духовного здоров’я нації, морально-психологічний аспект проблеми злочину й покарання, створення письменником позитивного образу заможного селянина (в сучасному розумінні фермера), інші актуальні як для тієї доби, так і для нашого часу константи. Мало дослідженою є також проблема зв’язку драматургії Кропивницького з українською і світовою літературою. З поля зору літературознавців і театрознавців значною мірою випав останній період життя і творчості драматурга, коли він, живучи у своїй садибі на хуторі Затишок, продовжував створювати нові оригінальні п'єси, перекладав твори російських і світових майстрів слова (Гоголя, Некрасова, Шекспіра, Мольєра), працював над своїми мемуарами, виїздив на гастролі до багатьох українських і російських міст (Харкова, Полтави, Києва, Катеринослава, Одеси, Санкт-Петербурга, Москви, Ростова-на-Дону, Саратова), презентуючи в такий спосіб власні творчі досягнення й надбання національної драматургії загалом, разом з аматорами виставляв у провінційних містах та селах українські драми й комедії, знайомив місцеве населення з поезіями Т. Шевченка, Л. Глібова, інших письменників, відкрив у себе на хуторі початкову школу з українською мовою навчання. Крім того, є й ще одна досить важлива проблема, що потребує термінового вивчення й переосмислення. Оскільки дослідження духовної спадщини Кропивницького за радянських часів (а це більша частина наукових джерел, присвячених аналізу його творчого доробку) розглядалася зазвичай з позицій марксистсько-ленінської ідеології, це нерідко призводило до серйозних розбіжностей з життєвою правдою. Досить яскраво подібні тенденції проявились, зокрема, при розгляді п'єс «Розгардіяш», «Скрутна доба», «Зерно і полова», інших драм і комедій письменника, особливо останнього періоду, де відображуються події, пов’язані з першою російською революцією 1905 — 1907 років.

Зважаючи на це, а також те, що у вітчизняному літературознавстві творчість митця в контексті драматургічного процесу його доби в повному обсязі жодного разу не розглядалась, назріла нагальна потреба дослідити тему «Марко Кропивницький і українська драматургія другої половини ХІХ — початку ХХ ст.» як окрему, самостійну проблему. Це дасть змогу глибше осмислити творчість драматурга, розвиток тогочасного літературного й театрального процесу загалом.

Мета роботи полягає в цілісному і системному дослідженні драматургічної творчості Марка Кропивницького у контексті літературного процесу другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Мета вимагає розв’язання таких завдань:

ь з’ясувати ступінь вивчення досліджуваної проблеми;

ь схарактеризувати основні здобутки української драматургії другої половини ХІХ — початку ХХ століття;

ь простежити творчу еволюцію Кропивницького-драматурга;

ь проаналізувати домінантні теми, мотиви, проблеми творчості митця;

Новизна роботи полягає в тому, що:

уперше в українському літературознавстві робиться спроба наукового осмислення драматургічної спадщини Марка Кропивницького в контексті літературного процесу його доби з сучасних наукових засад;

з позицій сьогодення розглядаються маловивчені й вилучені з наукового обігу п'єси, зокрема «Титарівна» (за Шевченком), «Замулені джерела», «Вій» (за Гоголем), «Нашествіє варварів», «Страчена сила», «Скрутна доба», «Старі сучки й молоді парості», «Зерно і полова», «Хоч з мосту в воду головою» (за Мольєром) тощо;

ґрунтовно досліджуються такі провідні для творчості Кропивницького домінанти, як категорія національного та проблема духовного здоров’я українського народу;

уперше по-новому розв’язується проблема позитивного героя у драматургії Кропивницького;

уперше на основі маловідомих матеріалів і старої періодики ґрунтовно вивчається останній період життя Кропивницького;

у літературному доробку письменника всебічно, на конкретних текстах, аналізуються традиції І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя, В. Шекспіра, Ж.-Б. Мольєра, О. Грибоєдова, О. Пушкіна, О. Островського, Л. Толстого, інших відомих українських і світових митців, а також зворотній процес, тобто вплив п'єс Кропивницького на творчість його сучасників і послідовників, зокрема І. Франка, А. Чехова, Д. Бедзика та ін.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Наслідки дослідження допомагають формуванню нових конструктивних підходів до розуміння творчості українських драматургів доби Кропивницького, сприяють визначенню їх місця в національному літературно-мистецькому процесі другої половини ХІХ і початку ХХ ст. Результати дослідження можуть бути використані вчителями української мови та літератури при проведенні уроків, присвячених українській драматургії, творчості М. Кропивницького, історії українського театру.

1. Життєва діяльність Марка Кропивницького кропивницький український драматург Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840 р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. Хлопчикові було лише п’ять років, коли мати покинула сім'ю, і він залишився без материнського догляду й ласки, яких потребував як і кожна маленька дитина, а особливо він — допитливий і вразливий. З того часу починається тяжка пора поневірянь, про яку він докладно розповів в автобіографії, написавши її вже на схилі літ. «Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є сувора і непомильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці», — зазначав у «Автобіографії» письменник під кінець життя". Батько його — «чоловік труда, труда мозольного», — хоч і досяг начебто достатку й становища в суспільстві, не прижився в панському середовищі, а його посада управителя панських маєтків не гарантувала ні моральної, ні матеріальної сталості йому та його сім'ї. Дитинство М. Кропивницького мало чим відрізнялося від життя селянських дітей.

Спершу він виховувався в приватній школі дрібного шляхтича Рудковського, згадка про якого викликала тільки смуток і гіркоту спогадів про дитинство і ранню юність. «Єзуїт з нас, своїх учнів, надумав робити спартанців, він такий був жорстокий, суворий, що канчук його завжди гуляв по чиїй-небудь з наших спин. Крім уроків ми повинні були виконувати і домашні роботи, як-от: полоти город, поливати зелень, стерегти по черзі сад, ганяти худобу на водопій і т.п.» , — так написав М. Л. Кропивницький у листі до А.В. Маркович[5].

Різностороння природна обдарованість майбутнього митця виявилась ще в дитинстві, коли він «сочинял сам песни, писал стихи й обладал замечательной памятью». Та освіту здобував він без будь-якої системи — то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні вокальні партії. В цей час М. Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських драматургів.

Через деякий час хлопчик потрапляє в дім князів Кантакузен, де в той час перебував на службі його батько, а потім до якогось генерала, де намагалися зробити з нього такого собі слухняного козачка. Від генеральської «ласки» він не раз рятувався у кріпачки-корівниці і кучера Тимофія, про яких на все життя зберіг світлі спомини. Хоча й вразливий, але непокірний і гордий, Марко втік від генерала так само, як раніше від жорстокого шляхтича. Не став терпіти знущань і в домі офіцера Бракера в Єлисаветграді, де з нього пробували зробити щось на зразок помічника денщика. Врешті батько забирає його і влаштовує в Бобринецьке повітове училище. Тут Марко влаштовується жити у бабусі, в якої вперше після довгої розлуки зустрівся з матір'ю[7].

З 1862 р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу «Микита Старостенко». То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу), сповнений зовнішніх сценічних ефектів і «жахливих» пристрастей. Навіть у доопрацьованому вигляді під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю», ця п'єса викликала негативну оцінку І.Франка. Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок, відзначається життєвістю, оригінальністю конфлікту, соціальною гостротою.

Але через три роки Кропивницький знову в мандрах: спершу він вдруге потрапляє до князів Кантакузен, а через деякий час — у село Новокрасне до священика Нестеровського, де знову йому доводиться тяжко працювати: він і дзвонар, і Псалтир читає по померлих, і воду возить, і коней доглядає. У цьому ж селі був великий етапний пункт. У листі до А. В. Маркович він писав: «Тут я бачив серед каторжників, які йшли в заслання і були скуті і в ножні і в ручні кайдани, з виголеними головами, з таврами на щоках і лобі, бачив я людей з серцем і теплою душею; ці знедолені, ці подонки добре впорядженого суспільства буквально обливали слізьми померлого свого товариша по вигнанню…» Тут-таки підліток був свідком того, як експлуататор у рясі занапастив, ізжив зі світу дівчинку-сирітку, яка разом із Марком тягла ярмо підневільного життя у попа[10].

Так і не завершивши з різних причин освіти М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт і де були бібліотеки. Там він і І. Тобілевич «знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джонон-Стюартом Міллем, Спенсером Молешатом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма Жорж Ванд, Теккерея» (6, 132). На казенній службі він не просувався, а часте зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.

Ось так безрадісно минали дні дитинства і раннього юнацтва М. Л. Кропивницького. з дитячих літ він бачив у трудовому народі благородство, чесність, чуйність, а в панстві - егоїзм, самодурство, брехливість і лицемірство. Різні «благодійники» кривдили і гнобили його, а вчитель-єзуїт бив канчуком за найменшу провину; він був свідком жорстоких розправ із селянами самодурів-кріпосників, споглядав людей у кайданах, що мали таке ж чутливе серце, як і в усього бідного народу. Юнака вражав контраст між розкішним життям панства і рабством та нуждою підневільного народу, запали в душу майбутнього драматурга картини тяжкої кріпосної дійсності. І пізніше один із героїв його п'єси «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» дід Максим з гідністю і болем скаже, звертаючись до паничів: «А подивіться, паничу, на нас, сліпих людей, та попитайте, якого горя ми не перебули. На наших очах люди одіймали дівчину від милого, на його очах і безчестили; на наших очах брали молоду з-під вінця й вели в хороми на безчестя, а потім…»

Здібному від природи юнакові так і не пощастило здобути вищу освіту: вирішальним було те, що він не зміг документально підтвердити свого дворянського походження. Після закінчення Бобринецького повітового училища (1856р.) і невдалої спроби вступити до Другої київської гімназії, Кропивницький повертається додому, служить деякий час писарем у повітовому суді, а в 1862 році вступає вільним слухачем до Київського університету. Після дворічного перебування в університеті він надовго оселяється в Борбинці. Там він працює в різних канцеляріях. Пізніше М. К. Кропивницький згадує: «Вступив я на цивільну службу і прослужив на посадах секретарів і діловодів близько дев’яти років, але підвищення в чинах не дістав, без пояснення причин. Значить, я потрапив до списка неблагонадійних». У цей час він уважно вивчав життя, намагався збагнути причини такого злиденного існування простих людей, знайомився з творами прогресивних українських та російських письменників.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров’я оселитись на хуторі Затишок, Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенні-ші, найгостріші теми тогочасного життя. Його хвилюють події 1905 р.; в одному з листів він мріє про ті часи, коли правда здолає кривду і можна буде «хоч разочок дихнуть вільним повітрям, почути вільний спів „Марсельєзи“» (б, 503). Кропивниць-кий клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п'єси та працює над їх постановкою в себе на хуторі[4].

З 1902 року М. Л. Кропивницький оселяється на хуторі Затишок, південніше Харкова. Незважаючи на тяжку недугу — глухоту, — він продовжує працювати, час від часу виступає перед глядачами. Навіть в останні роки свого життя він не стояв осторонь подій свого часу, не залишав театру, не випускав із рук перо, що, за словами самого драматурга, вірою і правдою служило народові, було невтомним, чесним і безкорисливим. У 1903 році Марко Лукич приїхав до Полтави на відкриття пам’ятника І.П.Котляревському і у святковій виставі «Наталка Полтавка» зіграв роль виборного Макогоненка.

Гучний успіх супроводжував драматурга протягом усього його життя, до останньої гастролі у Одесі. 21 квітня 1910 року у вагоні, повертаючись із Одеси додому, М. Л. Кропивницький помер. Похований він у Харкові, на його могилі споруджено пам’ятник.

2. Творча спадщина видатного драматурга У 1872 р. в одеській газеті «Новороссийский телеграф» було опубліковано водевілі Ж Кропивницького «Помирились» і «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання». Їхні персонажі — люди заможні й заклопотані головним чином вузькоособистими, побутовими справами. Але й тут помітна схильність автора до соціальних питань.

Важливим етапом у творчому житті - Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875 р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності. У цьому він спирався значною мірою на здобутки російської реалістичної драми.

Літературна творчість Кропивницького відбиває його невпинний пошук, постійні експерименти у жанрово-стильовій сфері. Кожен з його творів має кілька варіантів між якими часовий розрив нерідко розтягується на роки, через що й відмінності між ними досить істотні[1].

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів — «Помирились» (1869), «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) — переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885)—за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам «Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція — 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі).Згодом з’являються п'єси, в яких конфлікт дещо розгалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дії, але сама дія ще розвивається в одному напрямі. У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою ідейно-естетичну значущість.

У 1900;ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками — «малюнки сільського руху» («Конон Блискавиченко», 1902; «Скрутна доба», 1906), «малюнки сільського життя» («Старі сучки й молоді парості», 1908), «малюнки сільського каламуту» («Зерно і полова», 1910), — інтуїтивно відчуваючи істотні відмінно їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав’язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується. Ці п'єси можна вважати перехідними від традиційної до новітньої драми, оскільки в них зберігається принцип сюжетного розвитку.

Прагнення драматурга до жанрової різноманітності з метою повніше відобразити складність життя й разом з тим сюжетною винахідливістю привабити глядача до театру знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених трагедійністю. У драмі «Страчена сила» (1903) герой, опинившись «на дні» суспільства, відчайдушно, але марно чинить опір жорстоким обставинам і врешті гине, задавлений ними (тут звучить новий для письменника мотив розплати за вчинений злочин). Фінал п'єси «Зерно і полова» видається несподіваним, та загибель чесної людини від руки жандарма (за бунт) цілком закономірна. Такий сюжетний поворот заллється в українській літературі вперше.

Елементи трагедії спостерігаємо і на початку творчого шляху Кропивницького причому з зростанням його як художника збільшується їх кількісна й якісна вага. Це зумовлено як матеріалом, що був ос новою його творів, так і близькими Кропивницькому тогочасними уявленням прогресивка естетичної думки про близькість драматичного трагічному.

Зовнішнє розгортання конфлікту у п'єсах Кропивницького відбувається здебільшого у сфері сімейно-побутовій, але суть їх полягає в художньому осмисленні, й узагальненні гострих соціальних проблем, що досягається майстерним змалюванням характерів. Хрестоматійними стали постаті визискувачів, сільських глитаїв — Йосяпа Бичка («Глитай, або ж павук»), Насті й Самрося Жлудів («Дві сім'ї»), Балтиза («Олеся»), Шклянки («На руїнах»), Супо-ні й Торохтія («Скрутна доба») — нових зажерливих і підступних претендентів на роль господарів життя.

Після петербурзьких гастролей, що дали творчий поштовх українському театру, театральна діяльність Кропивницького стає ще інтенсивнішою, напруженішою. Марко Лукич весь у полоні творчих задумів і планів. Актор, режисер, драматург, організатор театральної справи, він, незважаючи на тяжкі умови, невтомно працює для українського мистецтва. Розстаючись із старими колективами, організовує нові, вирощує нові талановиті кадри і весь час мандрує по містах і селах не тільки України, але й далеко за її межами. У 1887 році трупа М. Л. Кропивницького успішно виступала в Москві. На виставах бували Лев Толстой, Антон Чехов, майстри Малого театру. І це був незвичайний успіх, це було утвердження української культури, її самобутності, її значущості.

Творчо розвиваючи традиції Котляревського, Шевченка, Гоголя, Островського, Некрасова, Кропивницький зробив свій внесок у літературу критичного реалізму зображенням запеклої класової боротьби в українському селі другої половини XIX ст. Істотної еволюції зазнали його позитивні герої: від довготерпіння й пасивного протесту до здатності аналізувати обстановку, усвідомлення себе як особистості, до соціальної активності. Цілий ряд драм і комедій Кропивницького є своєрідним аналогом «ідеологічних» повістей І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, О. Кониського, які І. Франко назвав «першими пробами» малювання нових суспільно-політичних течій нашої суспільності[6].

3. «Театр корифеїв»

Театр корифеїв — це перший професійний Український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського.

Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями.

Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Царські укази про заборону українського слова і національ ного театру, а також безліч чиновницько-бюрократичних гальм хоч і сповільнювали розвиток української драматургії, заважали її розвитку, проте знищити не могли. В кінці 70-х років україн ське акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспіль но-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості народу.

Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Слово «ко рифей» — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм назива ли керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово «корифей» означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва. Стиль театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру. Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх. Основи нового українського театру заклав М. Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталанови ту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів.

10 січня 1882 року Марком Кропивницьким здійснено постановку п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля» .

З його ім'ям пов’язана ціла епоха: актор, драматург, режисер, письменник, композитор, співак, публіцист, громадський діяч, засновник українського театру. Марко Лукич виплекав справжніх зірок світової сцени, а театр Кропивницького зумів стати у ряд кращих національних у Європі та здобув гучну славу. Його колектив з успіхом гастролював не лише по всій царській Росії, а також у Варшаві, Мінську, Вільно, Тифлісі, Галичині, Австро-Угорщині…

У час, коли більшість населення України було неписьменною і не могла читати твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка та інших українських письменників, театр Кропивницького багато років був одним із головних джерел культурного відродження уярмленої нації, займаючись просвітницькою місією, — ніс правду в народ. Театр Марка Кропивницького давав величезний поштовх для подальшого розвитку української культури і став однією з важливих духовних підвалин, на яких через багато десятиліть було побудовано незалежну Українську державу.

Як продовжувач традицій Кобзаря, Марко Лукич відчував загрозу знищення українського народу як етносу, а також бачив небезпеку розчинення національної мови й культури у панівній російській нації. Тому все своє життя присвятив боротьбі — засобами мистецтва — за духовне визволення України: як драматург і актор палким мистецьким словом пробуджував національну свідомість народу, закликав його зберігати й відстоювати свої культурні надбання, давав надію на світлу прийдешність.

Устами героїв своїх п'єс Кропивницький проголошував протест проти соціальної несправедливості. Недарма царські сатрапи забороняли твори драматурга, погрожували арештом, і тільки надзвичайна популярність і народна любов рятувала митця-патріота від неминучого арешту. Можливо, не всі читачі знають, що за Кропивницьким був встановлений поліцейський нагляд, та зупинити його все ж сатрапи не могли.

«В Україні моїй милій і далі нема ні школи народної, ні газет і журналів, і далі українську мову висміюють, не визнають, намагаються знищити… Навіщо це? За що? Невже за те, що предки наші встелили кістьми і полили своєю кров’ю той край, який називається благословенним і благодатним і який приєднався до спорідненого народу, як рівний до рівного? Прикро, боляче, тяжко!», — з біллю писав Марко Кропивницький. Він самовіддано боровся проти спроб розглядати український народ як «плем'я», а його мову як «південноросійський діалект».

«Несила більше терпіти гніт глуму, ганьбу поневолення духовного і морального, мовчати перед брутальним зневаженням загальнолюдських прав, елементарної справедливості… Пора зрівняти українське слово в усіх правах з російським, бо тільки рідна мова у церкві, в театрі, у літературі і в школі, не обмежувана цензурою, дає можливість застосовувати пригноблені сили з користю і успіхом на благо рідної Вітчизни», — звертався Кропивницький до тих, кому була дорога доля народу.

Через усе життя проніс Марко Лукич безмежну любов до творчості Шевченка, з надзвичайною майстерністю читав його вірші й поеми. З ім'ям Кропивницького пов’язане перше прилюдне виконання присвяченої йому композитором Данилом Крижанівським пісні на слова Шевченка — «Реве та стогне Дніпр широкий», за що ледве не поплатився арештом (бо у ті часи «читати твори, друкувати тексти до музичних нот українською мовою» було заборонено царським указом). Вечір відбувся в Одесі у 1898 році, Кропивницький заспівав, а публіка, підхопивши урочисту мелодію, мимоволі підвившись, дружньо підспівувала, і в цю мить підрозділ городових увірвався в зал, почав виштовхувати глядачів, а у відповідь, наче присуд, з усі боків співом лунало, шквалом било шевченківське слово…

Саме Кропивницький вперше надав українському театру соціального значення і звучання. У своїх творах він виступає тонкім знавцем душі, висвітлюючи болючі проблеми доби, зображуючи гострі соціальні протиріччя суспільства, що надавало його творчості ідейно-виховної сили. Загалом Марко Лукич написав понад 40 п'єс. Сучасна преса порівнювала їх із шедеврами світової літератури, бо в кожній із таких, як «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «По ревізії», «Олеся», «Замулені джерела», «Скрутна доба», — митець виводить на життєвий кін свого улюбленого героя — селянина.

У театрі Кропивницький запроваджує принципи професійної режисури як мистецтва самостійного й відповідального, на той час то було справжнім відкриттям. Марко Лукич казав, що актор і режисер повинні добре знати життя народу й черпати з нього образи, аби правдиво розкривати психологію сценічного образу. А слово, рух, інтонація, міміка, грим, костюм, сценографія і музичне оформлення — тобто всі компоненти спектаклю — повинні бути підкорені розкриттю змісту твору. Таким було творче кредо великого режисера-педагога. На цьому він виховав кілька поколінь українських акторів.

«Не можна забувати, — згадувала актриса Софія Тобілевич, дружина Карпенко-Карого, — що той потрійний труд, який виконував Марко Кропивницький, бувши одночасно драматургом, артистом, режисером і вчителем цілого гуртка молодих акторів, що цей труд вимагав нелюдських сил, надзвичайного напруження енергії, нервів і здоров’я. Всі актори, яким він допомагав оволодіти технікою гри на сцені, всі його учні, не виключаючи Садовського та Саксаганського, були закохані в Марка Кропивницького, як в артиста, режисера і великої душі людину».

До речі, сучасні російські театрознавці відзначають, що українці під режисурою Кропивницького на багато років випередили МХТ Станіславського. Відомо, що Немирович-Данченко і Станіславський приїжджали в Україну, щоб повчитися і ознайомитись із творчими досягненнями Кропивницького в режисурі, якими він прославився підчас тріумфальних гастролей у Петербурзі.

За своє довге театральне життя Марко Лукич зіграв більше 500 ролей (!) українського, російського й західноєвропейського репертуару. Це були шедеври сценічного втілення, в яких великий актор сягав глибини розкриття і розуміння образу, створював сповнені правди характери, зачаровуючи своєю грою глядачів. «Відчувалось, що на кону виступає не тільки неабияка художня сила, а людина, яка воістину кохається у своєму рідному національному мистецтві. На сцені виступає один з головних, кращих діячів в українському театрі, окраса, гордість його», — так високо відгукувався про Кропивницького один з відомих критиків того часу. «Популярність великого драматурга і артиста була настільки велика, що не буде занадто сказати, що після народного поета Т. Шевченка ім'я Кропивницького — одне з особливо популярних і улюблених на Україні», «Без перебільшення я назвав би його „сонцем“ України», — такими були висловлення про митця в тогочасній пресі.

Невтомну подвижницьку діяльність Кропивницького, його відвагу в боротьбі за захист національної культури свого народу дуже цінували визначні представників передового російського мистецтва: Л. Толстой, П. Чайковський, А. Чехов, К. Станіславський, М. Горький, В. Стасов та інші. Видатний російський художник Ілля Рєпін зобразив Марка Лукича керманичем козацького човна, що наперекір стихії долає хвилі розбурханого моря, щоб досягнути своєї мети, начебто підсумовуючи складний і тернистий шлях митця.

Кропивницький мріяв про кращу долю для свого народу. У листі до професора Харківського університету М. Сумцова він писав: «Переживаємо ми такі часи, що ніби удвоє швидше живеться, ніж вперше жилося, і якось аж страшно робиться, як подумаєш, що не доживеш до того моменту, коли Правда гукне до Кривди: «Годі тобі, паскудо, на покуті сидіти та мед-вино пити, геть од порога, туди, де ти мене примушувала довгі роки стояти. І сяде Правда на покуті, сяде цупко і куріпко… Ох, Господи милосердний, допоможи хоч разочок дихнути вільним повітрям, почути вільний спів Марсельєзи». .

Усе життя Марка Лукича, творче горіння, невтомний пошук шляхів до світлої прийдешності являли собою приклад громадського подвигу людини, безмежно відданий своїй Вітчизни. Нагадаю відомий факт, коли російський цар, в захопленні від акторській майстерності, під час гастролей театру у Петербурзі запропонував Кропивницькому грати в імператорському театрі, що давало змогу актору безтурботно й заможно жити, — він рішуче відмовився. «Непотрібно мені ні срібла, ні золота, ні слави, ні пошанівок… Зрадити своєму народові, піти у найми тут „властям предержащим“, які мову нашу не визнають і хочуть знищити? Ніколи! Краще буду працювати для милій моїй Україні на повну, Богом дану мені силу, а там вже нехай цінують, що я залишив», — так сміливо висловлювався «батько українського театру» — Кропивницький, бо рідна Україна була для нього понад усе!

Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сценічного мистецтва, їхній тетр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забо роняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних тво рів, дозволяв виключно розважально-комічні.

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внут рішніх справ хоч трохи легалізував український театр.

Найзнаменитіші вистави: Городничий ревізор Лихо з розуму Циганка Аза, Олена Глитай.

У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: М. Кропивницький зі своїми акторами відокремився від М. Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали са мостійне творче життя.

Проте саме ці колективи з провідними акторами творили сла ву українського театру. Про гастролі корифеїв гаряче відгукнувся І. Франко, назвавши вистави у Петербурзі тріумфом українського мистецтва, а К. Станіславський у 1911 році писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва» [3].

4. Класичний взірець українського театру Захоплення театром розпочалося ще тоді, коли він був учнем повітової школи і брав участь в аматорських виставах, що було звичайною практикою багатьох повітових училищ. І з того часу Кропивницький уже ніколи не залишав театру. Перебування у матері та бабусі, де захоплювалися мистецтвом, найбільше театром і музикою, надзвичайно сприяло розвиткові талановитого юнака, якому судилося стати класиком української драматургії, одним із засновників українського професіонального театру. При підтримці близьких людей саме в Борбинці Марко Лукич створює свої перші сценічні образи — Петра («Наталка Полтавка»), Лопуцьковського («Шельменко-денщик»), Стецька («Сватання на Гончарівці») — і остаточно вирішує пов’язати своє життя з театром.

Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

Натхненний своїми першими успіхами, М. Л. Кропивницький захоплюється акторською діяльністю і літературною творчістю, але вони припадають на часи посилення утисків з боку самодержавства проти української мови і культури. У 1863 році міністр внутрішніх справ Валуєв у таємному циркулярі стверджував, що ніякої української мови «не було, нема і бути не може». І саме цього року Марко Лукич написав прекрасною народною мовою свою першу драму «Дай серцю волю, заведе в неволю», яка засвідчила неабиякий талант драматурга.

Пізніше (1871 року), остаточно залишивши канцелярську службу, Кропивницький у ролі Стецька («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка) дебютує в одеському «Народному театрі гр. Моркових і Чернишова». Талановита гра молодого актора дуже сподобалася одеситам, особливо палко вітала його молодь. Місцеві критики з великим захопленням писали про його майстерність: «Дебют в ролі Стецька п. Кропивницького привернув загальну увагу своєю грою; при виході його на сцену сміх публіки майже не припинявся; деякі куплети примушували його повторювати по два і по три рази, оплескам і викликам не було кінця» [2].

І для М. Л. Кропивницького починається мандрівне, неспокійне життя актора. Після Одеси він їде до Акермана, а потім до Харкова, де з великим успіхом пройшла його драма «Дай серцю волю, заведе в неволю». Його дуже привітно зустрічають глядачі, особливо студентство. У 1874 році Кропивницький виступав у Петербурзі (театр на Крестовському острові), Миколаєві, Єлисаветграді. Наступного року на запрошення товариства «Руська бесіда» він гастролював у містах Західної України — Львові, Тернополі, Чернівцях, Снятині та інших. Але тут український театр перебував у складних умовах, він зазнавав утиску австро-угорських урядовців, не мав майстерних виконавців і ледве животів. Особливо обурювало Кропивницького погане виконання п'єс з народного життя театральними гуртками Галичини. В автобіографії він писав: «Виконання народних творів якесь вимучене, покалічене, так, ніби виконавці ї не бачили народу, якесь низькопоклонство, умизгання». Зневірившись у можливостях галицького театру, Марко Лукич повертається в рідні місця, йому хочеться показувати на сцені високі зразки акторського мистецтва, і він гастролює в Єлисаветграді, Катеринославі. Там його і застає суворий урядовий указ (1876р.) про заборону українських вистав.

Після висування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, та сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше — М. Садонька-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму, у вузьких рамках дозволеного цензурою створювали високі зразки сценічного мистецтва.

Вітаючи появу цього видання як свідчення й одночасно один з факторів розвитку українського театру, І. Франко висловив і цілий ряд претензій до автора («Зоря», 1883, № 13) за його манеру ускладнювати композицію твору «зайвими» сценами й персонажами. Франко відзначив як поетичність і правдивість картин у п'єсі «Дай серцю волю…», так і «сумну історію руйнування бідних людей через одного деруна, лихваря, правдивого кулака-мироїда». Образом Йосипа Бичка у драмі «Глитай, або ж павук» відкрив Кропивницький галерею українських «чумазих» як «очень серьезное й опасное явление текущей жизни Малороссии». «Это, — писав Кропивницький, — кулак новой формации, воспитанный на началах национальной травли, в школах человеконенавистничества…» Викриття цього соціального явища письменник здійснює з позицій демократа-гуманіста, відкриваючи дорогу реалістичній психологічній драмі в українській драматургії. Переконаний у тому, що лише серйозний, проблемний, пов’язаний з інтересами й традиціями народу репертуар може стати основою зростання українського демократичного театру, Кропивницький пише свої твори, виходячи саме з цих принципів. Гадаючи водночас, що широкі народні маси ще неспроможні на даному етапі (90-ті рр.) сприймати серйозне мистецтво, він шукає засобів зацікавити глядача, у якого «нерви — вірьовки, а розум дитинячий». Письменник вважав, що сценічний твір не можна будувати «цілком на психології… бо. масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била…»; він вважав, що поки що не слід нехтувати й ефектами, необхідно «тільки обминати шарж і вульгаризми».

На той час М. Л. Кропивницький уже був популярним як актор і драматург, та все ж змушений був перейти, в силу обставин, на російську сцену і бути на ній аж до 1881 року. За цей період він значно розширив коло своїх сценічних образів, удосконалив свою майстерність і мав чітке уявлення про завдання театру взагалі й українського зокрема, водночас наполегливо працював і як драматург, не уявляючи свого життя без написання п'єс.

З 1881 року. Коли для українського театру настало деяке полегшення, акторська і літературна діяльність Кропивницького на українській сцені розгортається з новою силою, з’явилася довгоочікувана можливість реалізувати свій творчий потенціал. З трупою Ашкаренка він відвідує Кременчук, Харків, Київ, а в 1882 організовує трупу, в якій об'єднує кращі акторські сили того часу. Відтоді український театр міцно стає на професіональну основу, починає зростати і міцнішати, збагачується першокласними майстрами сцени, змінюється і репертуар театру: віддається перевага високохудожнім творам. Поруч із невтомним трудівником українського театру працюють видатні корифеї - М. Старицький, І.Карпенко-Карий, М. Заньковецька, М. Садовський, Г. Затиркевич-Карпинська і багато інших видатних митців сцени, які вписали не одну сторінку в історію українського театру. Як керівник, Кропивницький утверджує на українській сцені демократичні традиції, творчо спілкується з відомими діячами російської культури, зокрема драматургом О. Островським[9].

За участю М. Л. Кропивницького, тоді вже досвідченого актора і режисера, було показано чимало вистав у різних містах України. У 1882 році він завершив п'єси «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» і «Глитай, або ж Павук», написав одноактні п'єси «По ревізії» та «Лихо не кожному лихо, а іншому й талан» .

Популярність і слава українського театру зростали. У листопаді 1886 року п'єсою «Дай серцю волю, заведе в неволю» почалися гастролі трупи в Петербурзі. Три місяці, упродовж яких трупа Кропивницького давала свої вистави, були місяцями гучного тріумфу українського театру, про який актори тільки мріяли. Навіть сановні петербуржці, виховані на зразках салонного мистецтва, змушені були віддати належне яскравій, життєстверджуючій творчості талановитого акторського колективу. Про вистави «Наталка Полтавка», «Наймичка», «Глитай, або ж Павук» писали всі найвизначніші столичні газети. Українські актори мали прекрасну можливість спілкуватися з прогресивними діячами російської культури. До речі, відтоді почалася дружба М. Л. Кропивницького з видатним художником І.Ю. Рєпіним.

На відміну від Цехова, який повністю переносив конфлікт у внутрішнє життя персонажів, Кропивницький постійно дбав про сценічність своїх творів. Своєрідне відбиття знаходить у нього усвідомлена в цей період багатьма письменниками Росії суспільна потреба в публіцистичній загостреності мистецтва: драматург раз у раз надає героям можливість відверто висловлювати свої погляди, давати оцінку різним громадським явищам, подіям, вчинкам. У ряді творів на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспільно-політичні теми. Помітно збільшується кількість дійових осіб та скорочується відстань між головними й другорядними. Це веде до розгалуження основного сюжету й виникнення кількох різнопланових (соціальний, моральний, побутовий) конфліктів, які співіснують паралельно, час від часу перехрещуючись, а під кінець твору сходячись в один вузол, дістаючи спільну чи принаймні одночасну розв’язку. Так на структуру п'єси впливає прагнення її автора відповідати на запити часу, так переплітаються у його творах традиційні й новітні засоби.

Своєрідним явищем є комедії Кропивницького «Чмир» (1890), «На руїнах» (1900), «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки й молоді парості», як і водевіль «Дійшов до розуму» (1909). У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням, а головні персонажі — новоявлені пани з учорашніх мужиків, часом і з колишніх кріпаків — змальовані сатиричними барвами. Незлостивою іронією позначено комедію «Голомозий» (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й «етюд» (одноактівки «По ревізії», «Лихо не кожному лихо…»), ідейно-тематично пов’язаний з драмами письменника.

Мистецькі й громадянські принципи Кропивницького — актора, режисера і драматурга в основі своїй лишались незмінними протягом усього його творчого життя, підпорядкованого служінню правді й людяності. Він міг помилятися в оцінці певного спільного явища (наприклад покладаючи надії на землеробсько-ремісничу артіль драмі «Конон Блискавиченко»), але гуманістичний ідеал — провідний для драматурга. З позицій цього ідеалу й слід розглядати два основних мотиви, які то взаємопереплітаються і підсилюють один одного, то виходять на перший план у п'єсах різних жанрів руйнування особистості під впливом обставин і доля жінки у цих обставинах. Незважаючи на цензурні обмеження, драматург звертається до відображення життя найрізноманітніших суспільних прошарків. У його п'єсах діють селяни — від найбідніших, кріпаків і вільних, до куркулів, поміщики та їх слуги, міщани, солдати, торговці, наймити, заробітчани, ремісники, лихвар, сільська старшина, інтелігенція, міська біднота.

Живучість кріпосницької й відповідно рабської психології, руйнування «дворянських гнізд і витіснення дворянства зростаючою сільською буржуазією збагачення куркуля — «чумачого» й наступ його на селянство, хижацька конкуренція його з собі подібними, російсько-японська вина І впливи на життя народу, революційні заворушення на селі - такі «ми підіймала драматургія Кропивницького. Актуальність їх безперечна, як і важливість моральних проблем життя творчої інтелігенції, і взаємин з «натовпом» поставлених у драмі «Беспочвенники» та комедії «Нашествіє варварів». Більшість його п'єс одразу підпадала під заборону Цензури й діжі роки пробивалася до сцени. Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літературних творів («Невольник» за Шевченком, «Вій» і «Пропазша грамота» за Гоголем, «Вергілійова Енеїда», «Чайковський, або Олексій Попович» за Гребінкою, «Підгоряни» за Гушалевичем, «Вуси» за Стороженком, «Хоть з мосту та в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом»).

Під кінець життя Кропивницький створив дві п'єси для дітей, використовуючи мотиви народних казок («Івасик-Телесик», «По щучому велінню»). Органічний зв’язок його драматургії з фольклором виявляється як у вихідних позиціях письменника, який, обстоюючи народне розуміння добра і зла, завжди був на боці бідних і скривджених, так і у відбитті у мові персонажів влучного народного слова, гумору. У 70—80-ті рр. він часто звертається й до пісень, але з часом ущільнюється художня тканина його творів і для пісень, як і для різного роду етнографічних вставок, не лишається місця.

Значну увагу приділяв Кропивницький і музичному оформленню театральних вистав, написавши багато музичних творів, які робили драматичні твори яскравими, емоційними, завершеними. Він поклав на музику поезію Т. Шевченка «За сонцем хмаронька пливе», С. Писаревького «Де ти бродиш, моя доле», у драмі «Невільник» створив хорову пісню «Ревуть, стогнуть гори-хвилі». Йому належить музичне оформлення оперети «Зальоти соцького Мусія», сольні пісні «Соловейко» та «Чи я тобі не вродливий» .

У тяжких умовах, в обстановці утисків, переслідувань, зарозумілого зневажання української сцени Кропивницький самовіддано працював на благо рідного театру, вбачаючи в ньому могутній засіб виховання й освіти народних мас. Цьому підпорядковував він усю свою творчість і як драматург, і як режисер, і як актор.

У дні його ювілею великий художник Ілля Рєпін прислав полотно, на якому М. Л. Кропивницького було змальовано в човні серед вируючого моря. Це сприймалося як символ. Пливучи по бурхливих хвилях житейського моря, Кропивницький бачив одну бажану мету — інтереси трудового народу. В ім'я цього, переборюючи всілякі труднощі, він жив і творив.

Пам’ятають про свого славного земляка на Кіровоградщині, в нинішньому музеї-заповіднику ростуть посаджені Марком Лукичем Кропивницьким велетні-дуби і пригадуються поетичні рядки Максима Рильського:

Ростуть дуби, купають в небі віти, А навкруги, немов веселі діти, Дубки і липки зводяться рясні…

Співає молодь молоді пісні ;

І, сповнені зичливості й любові,

Дуби над нею шелестять Маркові.

Під збільшувальне скло художника потрапляє і специфічний тип людини-покруча, позбавленої соціальної й національної самосвідомості, жалюгідно смішної у готовності заради грошей продати кого й що завгодно, включаючи власну гідність. Починаючи з Гордія Поваренка («Доки сонце зійде…»), подібний персонаж час від часу з’являється в українській драматургії на противагу трагічним образам безталанних героїнь. Співвідношення трагічного й комічного у творчості Кропивниць-кого, отже, перебуває в постійній діалектичній залежності від об'єкта і способу його відображення.

Уже в першому водевілі Кропивницького — «Помирились» — творчі начебто суто розважального жанру—І. Франко не випадково побачив чорні, можливі тільки в задушливій атмосфері російського життя і темноти картини, які засвідчують тенденцію автора до узагальнень соціального характеру. Традиційний мольєрівський сюжет про спритного слугу і простакуватого пана у водевілі «Пошились у дурні» засвідчив «справжній сатиричний хист» драматурга та його здатність «мистецькою рукою вткати кілька постатей, живцем вихоплених з життя» (27, 233). Набутий у цих творах досвід дає можливість Кропивницькому створити блискучий зразок соціальної сатири — етюд «По ревізії». Зображення духовної порожнечі сільського «начальства» — старшини і писаря, — під владою якого перебувають сотні людей, виявляє спорідненість із сатиричною традицією Гоголя. Висміюючи кумедні, давно віджилі звичаї, дрібні людські вади, які призводять до комічних непорозумінь, а часом і до драм, що обов’язково завершуються щасливим фіналом, Кропивниць-кий навіть у таких незлостивих комедіях, як «За сиротою і бог з калитою…», «Вуси», «Джиґун», «Дурисвітка», «Голомозий», «Ошибка произойшла», не проминає нагоди поглузувати із старшини чи писаря, підкреслити моральну вищість бідняка над багатієм. Найбільшої сили сатиричного викриття досягає він, показуючи деморалізуючий вплив багатства на людей[7].

Трагікомічна ситуація, покладена в основу п'єси «Чмир» («Чумазий»), майстерно використана драматургом для того, щоб показати соціальну й духовну несумісність, неконтактність трудівників і паразитів. Доки жив своєю працею небагатий селянин Демко Пшінка, доти був нормальною людиною, дрібні вади якої компенсувалися здоровим глуздом й критицизмом, умілістю рук, відчуттям потрібності своєї праці. У словах Демка: «Чим, більш чоловік багатшає, тим дурнішим робиться», бо «та копійка ним овладає та опанує, що він, як замакітрений, зробиться», уже в першій яві закладається зерно його майбутньої долі. Несподівано на нього звалюється колосальне, за його уявленнями, багатство — спадщина від померлого у місті брата — і з ним відбувається те, про що він казав. Намагаючись будь-що перейняти зовнішні форми панського життя і прикладаючи до них незрозуміле для нього поняття «усякі образованія», Демко подібно до персонажів комедії Островського «Не в свої сані не сідай» опиняється справді у дурному становищі. Неписьменного Демка спритно обкрадає хитрий крамар.