Історія як урок майбутньому

Історія як урок майбутньому

Що для нас історія України: усталена конструкція минулого, непорушного і незмінного у своїй минувшині, чи вона несе у собі можливість несподівано і в негаданих ракурсах проростати в сьогоденні, стаючи запитом, докором, уроком нам і прийдешнім поколінням?

Кожен новий крок у соціокультурному розвитку суспільства спонукає до визначення у ставленні до своєї історії, того досвіду, що дістався нам у спадок від минулих поколінь. Існує пряма залежність між масштабністю соціокультурних завдань, які ставить перед собою суспільство, і глибиною та розмахом осягнення попереднього історичного поступу. Чим глибші зміни передбачається здійснити, тим всеосяжнішим і відповідальнішим має бути ставлення до історичного досвіду наших попередників.

Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі й надихаючі цінності, створені нашими предками. Їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. Історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків. Його потрібно покласти в підмурок розвитку народу. Забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. Іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.

Історія органічно пов’язана з пам’яттю, яка долає невпинний час, долає забуття. У цьому непересічна культурна значимість пам’яті. Безпам’ятство — це невдячність перед минулим і безвідповідальність перед майбутнім. Щоб не помилятися в майбутньому, ми повинні пам’ятати про свої помилки в минулому.

Необхідно любити своє минуле і пишатися ним, а не постійно переоцінювати його на догоду мінливим суб'єктивним інтересам чи амбіціям. Цінуючи минуле, ми повинні розуміти, що не обов’язково безпосередньо відтворювати його форми, аби відчувати гордість за діяння своїх предків. Безвідповідальність породжується відсутністю усвідомлення того, що ніщо не минає безслідно, усе зберігається в людській пам’яті. Пам’ять, помножена на моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику. Якщо немає пам’яті, то немає оцінки, а отже, нема й совісті. Історична пам’ять народу формує моральний клімат, у якому він живе, у якому кожен із нас повниться добром чи злом.

Культура як світ нашого існування пронизана пам’яттю, що органічно вплетена в тканину сучасності. Будь-яка соціокультурна трансформація (а саме таку ми переживаємо зараз) пов’язана зі зверненням до минулого. Кожне таке звертання збагачувало сучасність, по-своєму розуміло її, формуючи необхідне підґрунтя для руху вперед. Звернення кожного народу до свого національного минулого, якщо воно не було зумовлене прагненням відмежуватися від інших народів та їх культурного досвіду, було плідним, оскільки збагачувало, урізноманітнювало, розширювало культурні обрії народу. Адже кожне повернення до старого в нових умовах було завжди новим і породжувало нове на глибоких підвалинах. Звернення до старого — це завжди нове його бачення, нове розуміння, це спроба обрати нові вектори соціокультурного поступу.

Звичайно, звернення до старого може сприйматися як затримка в поступі. Проте це затримка перед рішучим кроком уперед. Справжня затримка буває лише тоді, коли прив’язуємося до недавнього минулого, що вже вичерпало свої потенції. І все ж не варто нехтувати старим, бо справжнє нове породжується в смисловому полі старого як його внутрішнє самозаперечення. Нове є таким лише порівняно зі старим, а не саме собою. Нове як щось самодостатнє - нонсенс, такого нового нема і бути не може. Соціокультурний поступ людства — це поступове накопичення, як сказав відомий французький антрополог Леві-Стросс, форм поведінки, історичного досвіду та культурних цінностей. А найбільшу сталість та динамізм в історичному розвитку демонстрували ті народи, які творчо слідували традиції, продукуючи нове на її основі, чим забезпечували неперервність поступу.

Історія завжди давала підстави для критичного мислення. Саме через критичне осмислення свого минулого ми страхуємо себе від допущених у ньому помилок, учимося у наших предків. Людина, байдужа до історії, культури, традицій, звичаїв, не хоче й не може високопродуктивно працювати. Тобто вона працює, але прагнення споживати в ній домінує над прагненням продукувати. Споживання, не урівноважене продукуванням, постає як споживацтво, тобто обертається своєю руйнівною стороною. «Після мене хоч потоп» — таким стає життєве кредо людини, «вільної» від історії, тобто від відповідальності перед предками й нащадками, минулим і майбутнім. Така людина аніскільки не обтяжена моральністю.

Нині ми народжуємося як нація, як народ, починаємо усвідомлювати себе в етнічному багатоголоссі світу. Усе це неможливе без певної перспективи бачення, без оцінки історії, бо вона не чиясь, об'єктивно бездушна, а власна, переповнена емоціями, позиціями, білими, чорними, а то й кривавими плямами. Те, що Україна впродовж століть не мала, за деякими винятками, свого погляду на власну історію, за останні роки обговорювалося часто. Але чи готові ми тепер не заангажовано подивитись і сприйняти свій історичний поступ? Чи здатні ми відродити нашу пам’ять, очистивши її від безпам’ятства та ідеологічного схематизму? Чи готові ми до сприйняття та засвоєння тієї історичної спадщини, що стала доступною в наш час?

Більше двадцяти років існує незалежна Україна, а ці та інші питання продовжують стояти німим докором нашому національному сумлінню. Ми продовжуємо боротися зі своєю історією, а отже, і зі своєю пам’яттю. Як і колись, намагаємось знайти, а ще краще, — дочекатися від владного перста вказівки на єдиний правильний кут зору, єдине правильне бачення нашої історії. На жаль, від самого початку української державної незалежності вченим та освітнім мужам не вдалося обрати справді цивілізовані мету і напрямки відновлення нашої історії та викладання її як освітньої дисципліни. Як і раніше, ми прагнемо бути науково об'єктивними в осягненні нашої історії, але, як і колись, виходимо з обічної заангажованості, хіба що оцінки поміняли на протилежні. Якщо раніше всьому доброму слід було завдячувати більшовикам, то тепер, навпаки, треба їх звинувачувати як носіїв зла. Зрозуміло, що це немає нічого спільного ні з так званою науковістю історії, ні з інтересами прогресивного поступу незалежної України.

Цікаво, що в романському світі (Франція, Англія, США) немає такого по-своєму маніакального прагнення до об'єктивності висвітлення та викладу історії. Поняття наука («science») там належить переважно до природничих знань (математика, фізика, хімія тощо), але аж ніяк не до педагогіки, літературознавства, історії. Те, що ми називаємо гуманітарними науками проходить по департаменту arts. Проте цей термін не варто перекладати таким зрозумілим поняттям «мистецтво». Діяльність історика — це мистецтво знаходити і давати пояснення глибинних мотивів та рушійних сил історичних подій і вчинків історичних осіб. Історія ніколи не є продуктом виключно минулого, події минулого завжди переломлені через призму свідомості історика. Як така, вона відображає не тільки епоху, а й особистість історика.

Історія — не лише образ минулого і віддзеркалення сучасних зацікавленостей та упередженостей. Історія — це й учитель, який лише інформує про минуле, але й передає нам досвід минулих поколінь. Для України історія не тільки і не стільки опис народу в його історичній послідовності, але, що головніше, генеалогія нашого існування, незнаний акт боротьби за те, щоб існувати на цій землі і під цим небом. Це «звіт» наших предків, що повинен переливатися в нашу пам’ять, а ми, якщо ми вдячні сини, повинні вчитися на цій безцінній спадщині історичного досвіду. Та чи можемо ми сказати: у нас є історія, отже, ми існуємо, здійснюємося буттям на цій землі впродовж століть? Якщо так, то й історія повинна постати перед нами не просто зібранням фактів минувшини, а сповнитися національним буттям, стати реальністю, а не німим свідком подій, що відійшли в минуле. Вона повинна стати світом, у якому любимо, надіємося, сподіваємось, а не вишукуємо виправдання своєму існуванню.

Але як світ історія не є усталеною конструкцією чи моделлю минулого, а сповнена буттєвості і як така наділена усіма характеристиками буття. Передусім це вимір можливого, тобто здатності змінюватись. Точніше, вона потенційно сповнена можливістю і як така може «проростати» не лише в сучасному, але й майбутньому. Найбільш рельєфно це постає у вигляді сталих структур ставлення до світу, що складають підвалини нашого національного менталітету. Саме в них прихована сталість «національної фізіономії» з усіма її позитивами й негативами. Формою такої усталеності, насамперед, постає традиція, яка за своєю суттю є не чим іншим, як минулим, включеним безпосередньо в життєві процеси сьогодення. У своїй діяльності традиція — це особливий культурний механізм передачі досвіду. Вона зорієнтована на минуле як реальне у своїй смисловій наповненості, тому, безперечно, позитивна. Саме традиція формує цілісність та безперервну послідовність людського буття. Вона передається від покоління до покоління як зразки практичних, символічних дій, гідних наслідування. Необхідною духовною умовою збереження і передачі традиції є пам’ять як індивідуальна психологічна здатність і як спосіб колективного утримання життєвого досвіду. історичний пам’ять спадщина соціокультурний У цьому сенсі наша історія не була «кумулятивною». Якщо скористатися поняттям Леві-Стросса, вона не накопичувала великої кількості «зразків поведінки» — традицій, які були зумовлені як внутрішніми, так і зовнішніми причинами і якимось незрозумілим чином доповнювали й продовжували одна одну, відкидали вже здобуте.

На цій основі пропоновані нові обрії відкидали суспільство назад у його соціокультурному поступі. Ми швидше руйнували традиції, ніж накопичували їх. Ще одним виміром історії як світу є подієвість. Те, що стало минулим, — це не музейні експонати. Це події, сповнені смислу прагнень, події, у яких пригасла, заснула актуальність, подієвість. Проте вона здатна пробудитись, актуалізуватися нашим зацікавленим ставленням до неї. Звертаючись до нашої історії, ми пробуджуємо її подієвість, розпаковуючи згаслі в її подіях смисли, збагачуємося ними, отримуючи підґрунтя для свого сьогодення та орієнтири на майбутнє. Звернення до історії пробуджує в нас громадянські та національні почуття, формує в нас духовний трижень, роблячи історично відповідальними. Не випадково свого часу Ф. Ніцше зазначав: «Історія, оскільки вона сама перебуває на службі в життя, підпорядкована неісторичній владі й тому не може й не повинна стати, з огляду на її таке підпорядковане становище, чистою наукою на зразок, наприклад, математики. Питання ж про те, якою мірою життя потребує послуг історії, є одним із найважливіших питань, пов’язаних із турботою про здоров’я людини, народу й культури». Важко не погодитись зі словами великого негатора про зв’язок між історією та здоров’ям людини й народу. Звичайно ж, мова йде не про здоров’я в його фізичному сенсі, а про здоров’я духу, діянь і прагнень. Той же Ніцше писав, що «історія належить тому, хто живе в потрійному відношенні: як істоті, що є і прагне, як істоті, що охороняє і шанує, і, нарешті, як істоті, що страждає і потребує звільнення». Отож ми повернемо собі історію, станемо «історичним народом», якщо будемо діяльно прагнути у світ європейської історії, а не долучатися до нього через чиїсь інтереси. А для цього необхідно берегти і шанувати свою історичну спадщину, страждати від її плюндрування та звільнити від плям, якого б кольору вони не були, та від історичного безпам’ятства. Отже, історія потрібна тому, хто «веде велику боротьбу, хто потребує зразків, учителів, розрадників і не може знайти таких між своїми сучасниками в теперішньому». Потрійність відношення відповідає потрійності родів історії, тобто, за Ф. Ніцше, монументальному, антикварному та критичному. Монументальний підхід до історії - це пошук у минулому зразків для наслідування, пошук смислів, здатних надати певної значимості та виправдати сучасні діяння. Але «поки минуле буде зображуватись як щось гідне наслідування… до тих пір історії, звичайно ж загрожує небезпека зазнати певних спотворень та прикрашувань…». Антикварний підхід зосереджується на фольклорі, побуті, історичних пам’ятках тощо. Що ж до критичного, то суть його в критичному осмисленні історичних подій та їх оцінок. Неупереджений погляд на наше ставлення до історії виявить наявність усіх трьох підходів до історії. Щоправда, всі вони, особливо «монументальний» та «критичний», спрямовані на різні історичні періоди: одні широко героїзуються, інші тлумачаться як суцільне історичне небуття. Унаслідок цього складаються умови для нових деформацій історичної пам’яті народу, а отже, й передумови для нових історичних схилень і манівців. Якщо зважати на логіку думок Ніцше, то для нас зараз домінуючим повинне стати критичне ставлення до історії. Вслухаймося в його слова: «Лише той, чиї груди стискає турбота про нужду сьогодення і хто поставив за мету скинути з себе за будь-яку ціну пригнічуючий тягар, відчуває потребу в критичній, тобто сидячій та засуджуючій історії» .

Критичний підхід до своєї історії не означає простої зміни акцентів, позитиву на негатив і навпаки, як це нерідко в нас буває. Критичне ставлення до власної історії - це вдумливий, неупереджений аналіз її подій, побудований на конкретиці місця й часу, а не на кон’юнктурі сьогодення. Критичне ставлення до історії - це прагнення зрозуміти її. Не виправдати, а зрозуміти в її власній суті, не фетишизуючи і не заперечуючи можливі її уроки. Історія — не мертвий музейний експонат, а жива подієва структура, і живе вона нашим сьогоденням, нашим ставленням до неї.

Отже, те, чим є для нас наша історія, залежить від нас самих, від кожного конкретно. Хотілося б, щоб вона стала для нас докором і уроком, приводом для роздумів і надією.