Зниження витрат промислових підприємств

Вступ

Актуальність теми дослідження. Фінансовий результат діяльності будь-якого промислового підприємства, а також можливості його подальшого розвитку в основному залежать від розміру його витрат. Саме витрати є тим основним показником діяльності підприємства, який обмежує обсяг його прибутку. Вони визначають мінімальну ціну продукції і впливають на конкурентоспроможність підприємства. А, як сказав Екс-президент України, В. А. Ющенко, «низька конкурентоспроможність економіки — це чинник гальмування економічного розвитку».

Будь-яке підприємство, яке займається виробництвом або продажем продуктів чи послуг, завжди намагається забезпечити перевищення своїх прибутків над витратами, а щоб збільшити прибуток, виникає потреба у зниженні рівня витрат. Більше того, на промислових підприємствах часто спостерігається невиправдане збільшення витрат на виробництво продукції, яке призводить до зменшення прибутковості або навіть до їх збитковості. Тому, потрібно створити ефективну систему управління витратами.

Управління витратами в сучасних ринкових і кризових умовах постає для управлінців на перший план.

Цей процес цілеспрямованого формування витрат за їх видами, центрами виникнення та носіями, постійний контроль рівня витрат і стимулювання їх зниження ґрунтується на комплексному та всебічному аналізі витрат, що виникають у поточній діяльності підприємства.

Важливе значення також відіграє структура витрат, тобто співвідношення окремих груп витрат за певними ознаками. Її вивчення та аналіз дають змогу застосувати відповідні заходи для економії ресурсів та зниження собівартості продукції, вибору методів калькулювання, прогнозування динаміки собівартості продукції, цін і ринкової позиції підприємства тощо.

Слід зазначити, що різні аспекти зниження витратами досить ґрунтовно розглядаються у зарубіжній та вітчизняній літературі. За останні роки перекладено ряд книг американських, англійських, німецьких вчених з цієї проблематики. Також є аналогічні видання українських і російських авторів. Проблемі витрат підприємства приділяли і продовжують приділяти значну увагу багато вітчизняних та зарубіжних науковців і практиків, зокрема Ю. М. Великий, В. В. Прохорова, Н. В. Сабліна, О. М. Данилюк, Л. В. Нападовська, Ю. С. Цал-Цалко, М. Г. Грещак, І. Є. Давидович, А. В. Череп та багато інших.

Витрати підприємства є одним із найважливіших та трудомістких об'єктів обліку, контролю і аналізу. Від правильності їх визначення залежить точність розрахунку фінансового результату діяльності підприємства. Отже, тема витрат є актуальною для будь-якого підприємства, яке здійснює виробництво продукції.

Об'єктом дослідження курсової роботи є грошові витрати промислового підприємства на виробництво та реалізацію продукції.

Метою курсової роботи є визначення теоретичних засад, розробка та вдосконалення методичних рекомендацій щодо зниження витрат промислових підприємств.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань :

визначення суті і змісту витрат промислового підприємства;

класифікація витрат за ознаками залежно від виду діяльності, напрямку використання ресурсів і порядку їх обліку;

визначення ролі, мети, підходів до аналізу витрат промислових підприємств;

проведення аналізу витрат промислових підприємств;

пошук ефективних шляхів вдосконалення управління витратами промислових підприємств.

У першому розділі розглянуто теоретичні аспекти витрат промислових підприємств; з’ясовано поняття витрат; визначено структуру та функції витрат; розкрито види витрат залежно від функцій управління витратами.

У другому розділі проаналізовано собівартість продукції за елементами витрат та статтями калькуляції.

У третьому розділі запропоновано шляхи зменшення рівня собівартості продукції, здійснюваних у процесі зменшення витрат промислового підприємства.

Розділ 1. Сутність та класифікація витрат підприємства

Будь-яка діяльність, у тому числі виробнича, супроводжується процесом використання ресурсів. У виробничій діяльності ці ресурси називають факторами виробництва, до яких належить сировина, матеріали, праця, засоби виробництва, у тому числі машини, устаткування, споруди тощо. Необхідні ресурси підприємство купує на ринку чи створює самостійно, після чого використовує їх у своїй операційній діяльності. Оскільки потреба в ресурсах постійна, то їх відтворення здійснюється регулярно згідно з тривалістю операційного циклу й оборотністю. Кошти підприємства, які спрямовуються на формування потрібних ресурсів та їх використання, утворюють його витрати [11, с. 5].

В економічній літературі зустрічається багато визначень терміна «витрати». При всьому розмаїтті трактувань економічної сутності категорії «витрати» їх можна згрупувати у дві великі групи — трактування витрат із точки зору економічної теорії або бухгалтерського обліку, які суттєво різняться між собою (див. Додаток А)[12] Кожну групу поєднує також час виникнення витрат та мета формування інформації про них. Часом виникнення «витрат першої групи» можна вважати момент реального споживання ресурсів, виконаних робіт чи послуг, який зазвичай супроводжується відтоком коштів з підприємства. «Витрати другої групи» настають у момент документально оформленого факту зменшення активів чи збільшення зобов’язань, при чому витрачання грошових коштів підприємства не вважаються витратами. Як економічна категорія, витрати є вираженням у грошовій формі вартості ресурсів підприємств, підприємців та інших суб'єктів господарювання на виробництво та реалізацію продукції [35, с. 9]. «Витрати з точки зору економічної теорії» формуються з метою подання інформації для прийняття управлінських рішень стосовно їхнього планування, аналізу, а також ціноутворення. «Витрати з точки зору бухгалтерського обліку» розкривають інформацію про діяльність підприємства, яку можна отримати з оприлюдненої фінансової звітності.

Витрати виникають на всіх етапах виробничого процесу. Тому, для розуміння того, як саме управляти ними, їх необхідно класифікувати. Існує безліч класифікацій витрат за різними ознаками. Класифікація витрат є дуже важливою для розуміння того, як ними управляти. Враховуючи те, що поділ витрат спрямований на вирішення найрізноманітніших завдань управління, в літературі зустрічаються різноманітні групування видів витрат за ознаками їх класифікації.

Найчастіше зустрічається класифікація витрат залежно від цілей управління за трьома напрямами, що представлено в табл. 1 [ 16, 17, 20].

Таблиця 1 — Напрями класифікації витрат

Змінні витрати — це витрати, що змінюються залежно від зміни обсягу виробництва (на сировину, матеріали, комплектуючі вироби, заробітну плату робітників та ін.). Залежно від процентного співвідношення зміни величини витрат і зміни обсягу виробництва змінні витрати поділяють на пропорційні і непропорційні. Пропорційні витрати змінюються прямо пропорційно стосовно зміни обсягу виробництва. Це можуть бути витрати на сировину, основні матеріали та інші, тобто прямі витрати. Непропорційні витрати поділяються на прогресивні і дегресивні. Прогресивні витрати зростають більшими темпами, ніж обсяг виробництва (доплати за роботу у святкові дні, оплата простоїв, додаткові торгові і рекламні витрати та ін.) Дегресивні витрати зростають меншими темпами, ніж обсяг виробництва (витрати на допоміжні матеріали, заробітна плата допоміжних робітників та ін.). Постійні витрати — це витрати, що залишаються незмінними із зміною обсягу виробництва (витрати на оплату праці управлінського персоналу, оренду приміщень та ін.). Змішані витрати — це витрати, що містять елементи як змінних, так і постійних витрат (оплата за телефон та ін.).

Поточні витрати — це постійно здійснювані витрати (періодичність яких менша за місяць). Одноразові витрати — це витрати, які здійснюються з періодичністю понад раз на місяць і можуть скеровуватися на забезпечення процесу виробництва протягом тривалого часу. Довгострокові витрати — це витрати, пов’язані з виконанням довгострокового договору (контракту), тобто контракту, який не планується завершити раніше, ніж через дев’ять місяців з моменту здійснення перших витрат або отримання авансу (передоплати).

Основні витрати — це сукупність прямих витрат на виробництво продукції. До прямих належать ті витрати, які можна безпосередньо пов’язати з об'єктом калькулювання (наприклад, вартість сировини, матеріалів, покупних виробів тощо для виробництва продукції), вони можуть бути прямо введені до собівартості певних видів продукції. Непрямими витратами вважаються ті, які зумовлені виробничою діяльністю, але не можуть бути безпосередньо пов’язані з об'єктом калькулювання (заробітна плата майстрів з ремонту обладнання, загальновиробничі, адміністративні витрати, витрати на допоміжні матеріали та ін.). Такі витрати пов’язані з виробництвом декількох видів продукції та вводяться до собівартості непрямим, за допомогою спеціальних методів розподілу. Накладні витрати розподіляються на виробничі і невиробничі. До виробничих належать витрати, які пов’язані з виробництвом продукції. Тоді до виробничих накладних витрат належатимуть витрати на допоміжні матеріали, ремонт виробничого обладнання, заробітну плату обслуговуючого персоналу та ін. Невиробничі витрати — це всі інші витрати, які несе підприємство та які не пов’язані з виробництвом продукції. Отже, невиробничі накладні витрати містять адміністративні витрати, витрати на збут, тощо. До комплексних належать витрати, які містять декілька економічних елементів, наприклад, адміністративні витрати, загальновиробничі витрати, витрати на збут та ін.

Витрати на продукт містять витрати, пов’язані з виробництвом продукції, тоді як витрати періоду — це витрати, що не входять до виробничої собівартості і розглядаються як витрати того періоду, в якому вони були здійснені (витрати на управління, збут тощо). Класифікація витрат за відношенням до звітного періоду необхідна для визначення собівартості продукції, виробленої у звітному періоді, хоча до собівартості продукції звітного періоду входять не тільки ті витрати, що мали місце в даному періоді, але й ті, що не здійснені у цьому періоді, але до нього віднесені.

Розподіл витрат на плановані і не плановані дає змогу визначити плановий розмір витрат та планову собівартість продукції, а також виділити в фактичних витратах незаплановані виробничі втрати. Розподіл витрат на нормовані і ненормовані зумовлений нормативним методом обліку витрат виробництва та покликаний забезпечити контроль за цими витратами шляхом виявлення відхилень від норм (безпосередньо в технологічному процесі) з метою раціонального використання ресурсів.

Продуктивні витрати — це витрати, які передбачені технологією та організацією виробництва. Непродуктивні - не обов’язкові, що виникають в результаті певних недоліків організації виробництва, порушення технології тощо.

Контрольовані витрати — це такі витрати, на які менеджер може безпосередньо впливати та контролювати їх (використання сировини, матеріалів тощо). Неконтрольовані - це такі витрати, на які менеджер не може безпосередньо впливати та контролювати їх (комунальні платежі, амортизаційні відрахування та ін.). Таке групування витрат є важливим для контролю діяльності окремих підрозділів.

Релевантні витрати — це витрати, величина яких може бути змінена в результаті прийняття відповідного рішення. Не релевантні витрати — це витрати, величина яких не залежить від прийняття певного рішення.

Технологічні витрати обумовлені (передбачені) технологією виробництва та безпосередньо пов’язані з виробництвом продукції (витрати сировини, матеріалів тощо). Організаційні витрати — це витрати на управління виробництвом (витрати на організацію виробництва, праці, контроль за дотриманням показників виробництва).

Вхідні витрати — це засоби, які були придбані, є в наявності і очікується, що вони повинні принести дохід в майбутньому (запаси матеріалів, напівфабрикатів, основні засоби тощо). Якщо ці засоби були витрачені для одержання доходу і втратили властивість приносити дохід в майбутньому, то вони перетворюються у спожиті і враховуються на рахунку прибутків і збитків.

Важливе місце в управлінні витратами займає класифікація витрат за економічними елементами та за статтями калькуляції.

Групування витрат за статтями калькуляції дає змогу встановлювати економію чи перевитрачання ресурсів за місцями їх виникнення з визначенням напрямів їх зниження, визначати вплив кожної статті витрат на собівартість продукції, а отже, дає можливість менеджерам контролювати виконання планів щодо собівартості продукції не тільки загалом по підприємству, а також за окремими його підрозділами, конкретними виробами та за певним видом витрат.

Особливе значення в управлінні витратами займає класифікація витрат за центрами відповідальності, яка використовується для поточного контролю за витратами виробництва і реалізації продукції.

Витрати за центрами відповідальності класифікують на витрати виробництва, витрати цеху, технологічного переділу тощо.

Своєю чергою, Л. О. Меренкова групує витрати залежно від таких цілей надання інформації:

1) для визначення собівартості та фінансового результату (основні, накладні; прямі, непрямі; вхідні, вихідні; витрати на продукцію, витрати періоду);

2) для стратегічного і поточного планування діяльності підприємства (обов'язкові, дискреційні; напівпостійні, напівзмінні; загальні, питомі; релевантні, не релевантні; реальні, альтернативні, маржинальні, інкрементні, витрати, що не повертаються);

3) для планування поточних витрат (постійні, змінні, змішані; по елементах, по статтях калькуляції; одноелементні, комплексні);

4) для контролю поточних витрат (контрольовані, неконтрольовані; регульовані, нерегульовані).

Є.В. Мних класифікує витрати для досягнення цілей управління, а саме:

1. Визначення собівартості продукції (робіт, послуг) і розрахунку фінансових результатів на:

вичерпані та невичерпані; на продукцію і витрати періоду; прямі та непрямі; основні та накладні.

2. Для раціоналізації витрат та їх планування на:

релевантні та не релевантні; дійсні та можливі; маржинальні та середні; постійні та змінні.

3. Контролю і регулювання витрат за центрами відповідальності на:

контрольовані та неконтрольовані.

Витрати виступають інструментом цінової політики підприємства, тому що попит визначає верхній рівень ціни, а її мінімальну величину — витрати. Отже, при управлінні маркетинговою діяльністю на певному етапі процесу ціноутворення, аналізуючи витрати, з метою визначення ціни продукції, їх класифікують на певні види за такими ознаками [9, с. 291, 302]:

1) залежно від функціональних видів діяльності, з якими пов’язані витрати:

виробничі;

невиробничі (загально фірмові);

2) залежно від можливості простежити витрати до конкретного товару:

прямі;

непрямі;

3) залежно від ступеня усереднення витрат:

повні;

витрати, які входять до середньої собівартості;

4) залежно від динаміки, яка відповідає функціональним змінам:

змінні;

постійні (фіксовані);

валові;

змішані.

Валові (повні, загальні) витрати — сума змінних і постійних витрат за певного обсягу виробництва, а середня собівартість продукції - це сума змінних і постійних витрат на одиницю продукції.

Види витрат, які відносяться різними авторами до аналогічних напрямів класифікації витрат, є досить різними. Також в одних авторів певні види витрат зустрічаються в одному напрямі, а в інших — в іншому, наприклад, автори класифікацію витрат за центрами відповідальності та за видами продукції, робіт, послуг відносять до напряму класифікації витрат «визначення собівартості продукції і отриманого прибутку, оцінка запасів», а автор цю класифікацію витрат відносить до напряму класифікації «здійснення контролювання і регулювання витрат»; класифікацію витрат за економічним змістом та цільовим призначенням автори відносять до напряму класифікації «прийняття управлінських рішень і планування», тоді як автор — «визначення собівартості продукції і отриманого прибутку, оцінка запасів» і т.п.

Здебільшого ці підходи передбачають функціональний принцип групування витрат, однак у цих підходах відображаються й інші завдання діяльності підприємства, наприклад, визначення собівартості, оцінка запасів та ін. Незрозумілим залишається також напрям класифікації витрат «прийняття управлінських рішень і планування», адже управлінські рішення приймаються як під час планування витрат, так і при контролюванні та регулюванні витрат. Цей напрям класифікації доцільно розділити, окремо виділивши «прийняття управлінських рішень» та «планування витрат».

Наведені підходи щодо класифікації витрат є схожими та покликані вирішити переважно одні і ті самі завдання. За цими підходами витрати групуються лише для реалізації окремих цілей та завдань управління, виділяючи при цьому тільки окремі види витрат та залишаючи поза увагою інші, оскільки класифікація витрат є досить різноманітною і їхню роль в ефективному управлінні діяльністю підприємства, що можна вважати недоліком цих підходів. В управлінні ж багатосторонньою діяльністю підприємства використовується класифікація витрат за різноманітними ознаками, зокрема, при прийнятті управлінських рішень, при аналізуванні витрат, при визначенні собівартості одиниці продукції, фінансових результатів та ефективності діяльності, при формуванні цінової політики, при вкладанні коштів у різноманітні проекти тощо. Вищенаведене та узагальнення літературних джерел [5,9,14,16,17,21,24,25,28,34,37] зумовлює необхідність групування видів витрат за такими критеріями, які б найповніше відображали та характеризували різні сторони діяльності підприємства, з максимальним відображенням видів витрат за ознаками їх класифікації, що використовуються у діяльності підприємства, а саме, організаційно-управлінський, фінансово-економічний, маркетинговий, інвестиційний. Запропонована системна класифікація видів витрат, на відміну від наведених групувань витрат, сприятиме глибшому розумінню призначення та функціональної ролі в управлінні діяльністю підприємства різних видів витрат, надаючи можливість розглядати ці види витрат з позицій системного підходу для їх цілісного розуміння.

Розділ 2. Аналіз собівартості на підприємствах України

Сучасна економіка потребує від підприємства підвищення ефективності виробництва, конкурентоспроможності продукції на основі впровадження досягнень науково-технічного прогресу, ефективних форм господарювання і управління виробництвом, активізації підприємництва тощо. Важлива роль у реалізації цього завдання приділяється аналізу собівартості продукції. Зниження собівартості продукції є найважливішим чинником розвитку економіки підприємства. Собівартість є одним із найбільш багатогранних показників господарської діяльності підприємств [10, с.326−327].

Собівартість — це поточні витрати на виробництво і реалізацію продукції в грошовому вираженні. Іншими словами, це фактор росту прибутку підприємства, джерело його виробничого та соціального розвитку.

В залежності від складу витрат розрізняють собівартість:

індивідуальну — витрати на виготовлення конкретного виду виробу;

технологічну — суму витрат на організацію технологічного процесу виготовлення продукції;

цехову — складається з технологічної собівартості;

виробничу — сума витрат підприємства, що включає цехові та загальногосподарські витрати на виробництво продукції;

повну — складається з виробничої собівартості та витрат, пов’язаних з реалізацією продукції та іншими невиробничими витратами;

середньогалузеву — основа встановлення оптової ціни на продукцію.

Аналіз собівартості продукції, робіт та послуг має важливе значення, оскільки дозволяє пояснити тенденції зміни даного показника, виконання плану, розраховувати вплив на приріст собівартості, визначити резерви і дати оцінку роботи підприємства стосовно використання можливостей зниження собівартості продукції.

На сучасному етапі розвитку економіки України визначення собівартості реалізованої продукції значно змінилося у зв’язку з переходом підприємств на новий план рахунків бухгалтерського обліку і застосування в практиці роботи національних стандартів бухгалтерського обліку.

Згідно з П (С)БО-16 у собівартість реалізованої продукції включаються:

виробнича собівартість продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду;

нерозподілена частина постійних загальновиробничих витрат;

понаднормативні виробничі витрати;

адміністративні витрати;

витрати на збут;

інші операційні витрати.

Виробнича собівартість продукції складається з:

прямих матеріальних витрат;

прямих витрат на оплату праці;

інших прямих витрат;

загальновиробничих витрат.

Собівартість продукції має тісний зв’язок з її ціною. Це проявляється в тому, що собівартість є базою ціни товару і водночас «обмежувачем» для виробництва (ніхто не випускатиме продукцію, ринкова ціна якої нижча за її собівартість).

Джерела інформації для аналізу собівартості продукції - це:

калькуляція собівартості товарного випуску;

калькуляція собівартості одиниці продукції;

статистичний звіт ф.5 «Затрати виробництва»;

дані синтетичного та аналітичного обліку (рахунки 801−809, 811−816,91);

бухгалтерська звітність ф.2 «Звіт про фінансові результати»;

кошторис;

план (середньостроковий, короткостроковий, оперативний).

Планування й облік собівартості продукції здійснюються за елементами витрат і статтями калькуляції, а тому й аналіз собівартості продукції також здійснюється передусім за цими напрямами.

При аналізі кошторису витрат на виробництво встановлюється пропорція, в якій всі витрати розподіляються між предметами праці, засобами праці і витратами на оплату живої праці. У результаті дається оцінка характеру виробництва (матеріаломістке, фондомістке, трудомістке) і звідси визначаються найважливіші напрями пошуку резервів зниження собівартості.

Аналіз проводиться методом порівняння фактичних витрат з плановими (з витратами минулого року). Окрім того, визначають та оцінюють зміни в питомій вазі кожного елемента витрат у загальній сумі витрат на виробництво, тобто вивчають структуру витрат. Детальний аналіз структури витрат на виробництво необхідний для того, щоб виявити витрати, які є найбільш значущі для підприємства або можуть стати такими в майбутньому. Не можна одержати помітну економію по витратах, які становлять, наприклад, 1% від усіх витрат. Багато авторів сходяться на думці, що для одержання ефекту необхідно проаналізувати 20% видів витрат, які займають близько 80% в їх сукупній величині. При розгляді структури затрат підприємства необхідно оцінювати кожну статтю щодо її значущості і контрольованості.

Для аналізу за даними звіту про затрати на виробництво складають таблицю (див. табл. 2).

Таблиця 2 — Аналіз собівартості продукції за елементами витрат на промислових підприємствах України, станом на 2012 рік

Як видно з даних табл.2, виробництво продукції на українських підприємствах є матеріаломісткими: питома вага матеріальних витрат за звітом становить 85,7% (за планом 86,8%). Витрати на оплату праці становлять 6,7% (за планом — 6,4%) від загальної суми витрат. На частку затрат засобів праці припадає лише 4,7% (за планом — 4,2%).

Зростання частки матеріальних витрат на 1,1% зумовлено підвищенням цін на сировину і матеріали, а також незначними перевитратами норм витрат матеріалів на одиницю продукції. Підвищення питомої ваги витрат на оплату праці на 0,3% викликано зростанням ставок оплати праці. А підвищення питомої ваги амортизаційних відрахувань пов’язане із застосуванням прискореної амортизації.

Загальна сума витрат на виробництво збільшилась — на 656,0 млн. грн., у тому числі витрати на предмети праці зросли на 302 млн. грн., на засоби праці на 154 млн. грн., на оплату живої праці - на 118 млн. грн.

Аналіз собівартості за калькуляційними статтями витрат дозволяє дати оцінку розміру економії чи перевитрат у зв’язку з відхиленням фактичної собівартості від планової, показати «внесок» кожної калькуляційної статті в загальне відхилення по собівартості товарної продукції (Додаток В).

Оцінку собівартості розпочинають з вивчення загального виконання плану із собівартості продукції. На наступному етапі аналізу вивчають відхилення в розрізі окремих видів статей та визначають, за рахунок дії яких саме чинників одержано ці відхилення. При цьому слід мати на увазі, що один і той же чинник по-різному впливає на відхилення за статтями собівартості. Наприклад, якщо у звітному періоді підприємство проводило значну роботу з механізації праці працівників, то це може призвести до зниження витрат на заробітну плату внаслідок вивільнення частини працівників, але й одночасно збільшити витрати на утримання та експлуатацію устаткування. Отже, перевитрати за одними статтями не можна розглядати ізольовано від економії за іншими статтями.

За даними Додатку В можна зробити висновок, що українські підприємства допускали перевитрати із собівартості товарної продукції на 568 млн. грн., що становить 24,5% планових витрат на виробництво всієї фактичної товарної продукції.

Перевитрати допущено за такими статтями: «Сировина і матеріали» (130 млн. грн.) «Паливо та енергія» (32 млн. грн.), «Зарплата основна виробничих робітників» (84 млн. грн.), «Зарплата додаткова виробничих робітників» (25 млн. грн.), «Витрати на утримання та експлуатацію машин і обладнання» (82 млн. грн.), «Загальновиробничі витрати» (71 млн. грн.), «Загальногосподарські витрати» (111 тис. грн.), «Позавиробничі витрати» (56 тис. грн.), «Відрахування на соціальні заходи» (16 млн. грн.). Тобто за всіма статтями, окрім статті «Куплені вироби, напівфабрикати, послуги кооперованих підприємств» допущено перевитрати.

Оскільки в собівартості продукції значну питому вагу становлять прямі витрати, тобто ті, які прямо відносяться на собівартість конкретних виробів, то дослідженню саме цих витрат необхідно приділити особливу увагу. В ході аналізу дають оцінку:

* змінам, які відбулися в сумі та в питомій вазі прямих витрат у плановій та фактичній собівартості продукції;

* впливу факторів на відхилення фактичних витрат від планових (базових).

На першому етапі аналізу вивчають, які зміни відбулися в сумі прямих матеріальних витрат та їх питомій вазі в повній собівартості товарної продукції (табл. 3).

Як видно з табл. 3 загальна сума прямих матеріальних витрат збільшилась на 118 млн. грн., що становить 0,6%. Частка цих витрат у повній собівартості продукції 86,2%, що на 1,6% менше від плану.

Прямі трудові витрати в складі собівартості продукції відображаються за такими статтями, як основна і додаткова заробітна плата виробничих робітників та відрахування на соціальні заходи. У більшості галузей промисловості витрати на оплату праці становлять меншу питому вагу, ніж матеріальні витрати.

Проте аналізові цього важливого показника необхідно приділяти належну увагу, оскільки більш швидке зростання продуктивності праці порівняно із середньою оплатою праці є важливим джерелом зниження собівартості продукції.

Таблиця 3 — Аналіз прямих матеріальних витрат на підприємствах України

Аналіз прямих трудових витрат передбачає визначення та оцінку:

змін, які відбулися в прямих трудових витратах порівняно з планом (базовим періодом), у сумі та в питомій вазі цих витрату повній собівартості товарної продукції;

складу фонду заробітної плати;

використання фонду оплати праці;

виявлення непродуктивних виплат заробітної плати.

Таблиця 4 — Аналіз прямих трудових витрат (млн. грн.)

Сума прямих трудових витрат збільшилась проти плану на 125 млн. грн., або на 19,1%, у тому числі зарплата основна виробничих робітників — на 84 млн. грн., або 15,8%, зарплата додаткова виробничих робітників — на 25,0 млн. грн., або 51%, відрахування на соціальні потреби-на 16 млн. грн., або на 21,9%.

Питома вага прямих трудових витрат у фактичній повній собівартості товарної продукції становила 3,3%, що на 0,5% більше, ніж за планом.

Аналіз передбачає також оцінку складу фонду зарплати, вивчення співвідношення між різними видами оплати праці (погодинна, відрядна), а також виявлення непродуктивних виплат:

* доплати у зв’язку зі змінами умов праці;

* доплати за роботу в понад нормований час;

* оплата цілодобових та внутрішньо змінних простоїв;

* заробітна плата в складі браку продукції.

Окрім того, у складі нарахованої зарплати може бути оплата невиконаних технологічних операцій, не виготовленої готової продукції (приписки обсягів виробництва). Ці всі суми враховують як резерви економії фонду заробітної плати, а значить, і резерви зниження собівартості продукції.

Розділ 3. Напрями зниження собівартості на промислових підприємствах України

В умовах ринкової економіки, коли головною метою підприємств є прагнення до одержання максимального прибутку, зниження собівартості продукції стає головним чинником на шляху його підвищення.

Успіх в конкурентному ринковому середовищі досягають лише ті підприємницькі структури, які спроможні мінімізувати свої витрати, тим самим знизивши собівартість товару, забезпечуючи при цьому його високу якість. Проблема підвищення ефективності діяльності підприємств стала особливо актуальною в останні роки, коли світову економіку охопила фінансово-економічна криза і підприємства, щоб не стати банкрутами, змушені істотно знижувати свої витрати.

Основною метою діяльності будь-якого підприємства, в тому числі промислового, є досягнення перевищення його доходів над витратами, тобто одержання прибутку. Для досягнення цієї мети адміністрації промислового підприємства необхідно розрізняти причини зростання та зменшення тих чи інших складових витрат, що дасть змогу вчасно реагувати на відповідні зміни. При цьому, досягнення поставленої мети визначається двома основними принципами: принципом мінімізації, що припускає досягнення визначеного результату при найменших витратах; і принципом максимізації, що припускає досягнення найбільшого результату при заданому обсязі витрат.

У країнах з різним рівнем розвитку економіки структура собівартості представлена по-різному. В Україні найбільші витрати спрямовані на сировину і матеріали, в той час як в Німеччині та США даний показник є у два рази меншим. З іншої сторони, в розвинених країнах у два рази більшу частину, ніж в Україні, займають витрати на оплату праці, а відрахування на соціальні потреби у чотири рази перевищують українські показники (табл. 5). З цього випливає, що необхідно оптимізувати структуру собівартості так, щоб можна було знайти шляхи і резерви зниження собівартості.

витрата промисловий підприємство собівартість Таблиця 5 — Структура витрат промислового підприємства, %

Значну частку у структурі витрат виробництва займає оплата праці. Тому, актуальним завданням є зниження трудомісткості продукції, що випускається, підвищення продуктивності праці, скорочення чисельності адміністративно-обслуговуючого персоналу. Зі зростанням продуктивності праці скорочуються витрати підприємства у розрахунку на одиницю продукції, а отже, зменшується і питома вага заробітної плати у загальній структурі витрат. Зазначених вище завдань можна досягти шляхом застосування різних способів, серед яких основними є механізація і автоматизація виробництва, розробка і використання прогресивних високопродуктивних технологій, заміна і модернізація застарілого обладнання. Проте, самі лише заходи щодо вдосконалення використовуваної техніки і технології не дадуть належної віддачі без поліпшення виробництва і праці.

Важливе значення для підвищення продуктивності праці має її належна організація, в тому числі підготовка робочого місця, повне його завантаження, використання передових методів і прийомів праці тощо. Тобто, слід запроваджувати ефективні системи внутрішньовиробничих економічних відносин, що сприятимуть економії усіх видів ресурсів та підвищенню якості продукції [35, с. 213].

Економія сировини, матеріалів, палива і енергії також відіграє вагому роль у процесі зниження собівартості продукції для більшості галузей промисловості у зв’язку з високою питомою вагою цих витрат у складі сукупних витрат виробництва. Саме тому необхідно використовувати ресурсозберігаючі технології, чітко дотримуватися технологічної дисципліни задля скорочення втрат від браку, розробляти оптимальну стратегію технічного розвитку підприємства, яка б забезпечувала раціональний рівень витрат на створення технічного потенціалу підприємства, підвищувати вимогливість і постійно контролювати якість сировини і матеріалів, що поступають від постачальників, а також комплектуючих виробів і напівфабрикатів, запроваджувати науково-обґрунтовані норми витрат матеріалів, зменшувати обсяги втрат і відходів, а також намагатися вторинно використовувати матеріали[36, с. 300].

У процесі зниження витрат важливе місце належить скороченню адміністративно-управлінських витрат. Незважаючи на те, що протягом останніх років утримання апарату управління спрощується і здешевлюється, у цій області все ще присутні великі невикористовуванні резерви персоналу. На багатьох підприємствах апарат управління залишається громіздким, складним, багатоступінчастим, що також збільшує витрати на виробництво продукції. Саме тому, з метою скорочення витрат на управління та підвищення його ефективності, слід раціоналізувати організаційну структуру системи управління виробництвом [35, с. 213].

Резерви зниження собівартості продукції являють собою кількісно вимірні можливості економії витрат живої та уречевленої праці. Величина резервів визначається за формулою:

де — максимально можливий і фактичний рівень собівартості виробу;

— додаткові витрати, необхідні для освоєння резервів збіль-шення випуску продукції;

— обсяг випуску продукції;

— резерви зростання обсягів випуску продукції.

Резерви збільшення випуску продукції виявляються у процесі аналізу виробничої програми. При збільшенні обсягів виробництва продукції зростають лише змінні витрати (пряма заробітна плата основних робітників, відрядників, прямі матеріальні витрати тощо). Сума ж постійних витрат не змінюється, і в результаті собівартість виробів знижується.

Резерви зниження витрат, виявлених за кожною статтею витрат за рахунок конкретних організаційно-технічних заходів (впровадження нової, більш прогресивної техніки і технології, поліпшення організації праці), будуть сприяти економії заробітної плати, сировини, матеріалів, енергії тощо.

Основними резервами зниження собівартості продукції є збільшення обсягів виробництва; скорочення витрат на виробництво за рахунок підвищення рівня продуктивності праці, ощадливого використання сировини, матеріалів, палива, електроенергії, скорочення непродуктивних витрат і втрат від браку.

Ефективним методом виявлення резервів зниження собівартості продукції є функціонально-вартісний аналіз (ФВА). Він являє собою комплексний системний аналіз діяльності підприємства, його складових (технічних і технологічних, маркетингових, фінансових, збутових підрозділів, управлінських функцій), а також оцінку ефективності використання витрат на реалізацію кожної з цих функцій з метою виявлення неефективних, нераціональних витрат, існуючих внутрішніх резервів і розробки програм підвищення ефективності діяльності та збільшення прибутковості підприємства [35, с. 217]. Метою застосування ФВА є мінімізація витрат на одиницю корисного ефекту. Цей метод дозволяє знизити собівартість продукції за рахунок економії матеріальних і трудових ресурсів, більш ефективного використання основних засобів підприємства, технологічних змін у виробництві тощо [11, с. 199].

Значне зниження витрат виробництва досягається у результаті застосування прогресивних методів організації праці. Прикладом служить розроблена в Японії система організації виробництва «just in time», яка набула широкого застосування в усьому світі. За рахунок використання цього методу витрати виробництва знижуються шляхом своєчасного постачання ресурсів. Його сутність полягає в тому, що матеріальні ресурси постачаються споживачеві у визначене місце, у потрібний час і у необхідній кількості. Якщо ж трапляються недоброякісні ресурси, виробничий процес припиняється, адже на робочому місці немає запасів. Система «just in time» сприяє зниженню витрат за двома напрямками: знижуються витрати на складування і зберігання напівфабрикатів як у споживача, так і у виробника. Застосування цієї системи неможливе без забезпечення бездефектного виготовлення продукції з боку постачальника. Саме тому японські підприємства навчають усіх своїх співробітників різних методів контролю якості, підвищують відповідальність виробничих робітників за якість продукції та використовують автоматичні пристрої для контролю якості. В результаті, знижуються витрати виробництва, пов’язані з повторним опрацюванням бракованих виробів, витратами сировини і заробітної плати [35, с. 218].

Попри те, що контроль справді виступає дуже важливим елементом успішної діяльності підприємства, ефективність зниження собівартості продукції та послуг передусім забезпечується не контролем перевитрат ресурсів, а пошуком і впровадженням кардинально вдосконалених способів здійснення виробничих та обслуговуючих процесів, що й обумовлюють рівень витрат на підприємстві [11, с. 190].

Наступний метод — кайдзен — полягає у тому, що зниження витрат відбувається за видами продукції, що вже виробляється підприємством, завдяки підвищенню ефективності бізнес-процесів. За допомогою цього методу можна визначити, на скільки повинні бути знижені витрати на виробництво продукції. Після досягнення поставлених цільових значень витрат, повноваження передаються безпосередньо виробничим підрозділам. З метою забезпечення зниження собівартості продукції за короткий термін, і витрат по підприємству загалом, фінансовому директору слід послідовно виконати такі кроки: визначити статті витрат, які можуть бути скорочені; спільно з керівниками виробничих підрозділів скласти план зниження витрат і розподілити між менеджерами відповідальність за його виконання [35, с. 219].

На відміну від концепції кайдзен, метод кайдзен-костинг більш конкретизований. Кайдзен-костинг (японська назва Genkakaizen) — це спосіб забезпечення заданого рівня собівартості продукції та пошук шляхів його постійного зниження до встановленого цільового рівня. На відміну від методу управління цільовою собівартістю, метод кайдзен-костингу не супроводжується набором попередньо визначених підходів чи процедур, застосування яких автоматично дозволяє знизити витрати. Кайдзен-костинг є одним із ключових елементів японської тотальної системи управління витратами, до якої також входить метод таргет-костингу та функція підтримки досягнутої собівартості.

Концепція управління цільовою собівартістю (таргет-костинг, target-costing) спрямована на формування проективного середовища цільового планування витрат і прибутків. Вона передбачає визначення собівартості нової продукції, виходячи з прогнозованих ринкових цін, обсягів реалізації та встановленої норми прибутку, а також реалізує стратегію превентивного контролю витрат до початку виробництва — на стадії досліджень, розробок та проектування нової продукції [11, с. 190].

Тобто, метод таргет-костингу, як і кайдзен-костингу, призначений для зниження рівня окремих статей витрат та собівартості кінцевого продукту в цілому до певного допустимого рівня. Проте, на відміну від кайдзен-костингу, який застосовується на стадії виробництва, метод таргет-костингу застосовується на стадії планування, досліджень та розробок.

Окрім застосування будь-якого з перелічених вище методів, вирішальною умовою зниження собівартості служить також безперервний технічний прогрес. Тобто, надзвичайно велику роль відіграє впровадження нової техніки, комплексна механізація і автоматизація виробничих процесів, вдосконалення технології, запровадження прогресивних видів матеріалів, що дозволяє вагомо знизити собівартість продукції [36, с. 306].

Важливим резервом зниження собівартості продукції на промислових підприємствах виступає розширення спеціалізації і кооперації. На спеціалізованих підприємствах з масово-потоковим виробництвом собівартість продукції значно нижча, ніж на підприємствах, що виробляють цю ж продукцію у невеликих кількостях. Розвиток спеціалізації вимагає також встановлення найраціональніших кооперованих зв’язків між підприємствами.

У боротьбі за зниження витрат на виробництво продукції важливу роль відіграє дотримання найсуворішого режиму економії на всіх ділянках виробничо-господарської діяльності підприємства. Послідовне здійснення режиму економії на підприємствах виявляється перш за все у зменшенні витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції, скороченні витрат на обслуговування виробництва і управління, ліквідації втрат від браку та інших непродуктивних витрат [36, с. 307].

Основною умовою зниження витрат сировини і матеріалів на виробництво одиниці продукції є поліпшення конструкцій виробів і вдосконалення технології виробництва, використання прогресивних видів матеріалів, а також запровадження технічно обґрунтованих норм витрат матеріальних цінностей.

Скорочення витрат на обслуговування виробництва і управління також знижує собівартість продукції. Розмір цих витрат на одиницю продукції залежить не тільки від обсягу випуску продукції, але і від їх абсолютної суми. Чим менша сума цехових і загальновиробничих витрат у цілому по підприємству, тим нижча собівартість кожного виробу за інших рівних умов.

Значні резерви зниження собівартості закладено у скороченні втрат від браку та інших непродуктивних витрат. Вивчення причин браку та виявлення його винуватця дає можливість скоротити частку втрат від браку у загальних витратах і раціонально використовувати відходи виробництва.

Оцінка ефективності діяльності підприємств у сучасних умовах здійснюється за допомогою системи показників, серед яких важливе місце займає показник зниження витрат на виробництво, що є одним із найважливіших критеріїв використання виробничих ресурсів на підприємстві. Витрати виробництва знаходяться у взаємозв'язку з показниками ефективності виробництва, зокрема, з прибутком, показниками рентабельності, витратами на 1 грн. реалізованої продукції тощо. Тому отримання максимального ефекту з найменшими витратами, економія трудових, матеріальних та фінансових ресурсів залежать від того, як вирішуються питання зниження витрат виробництва. Так, ефективним напрямом зниження витрат є дотримання принципів ефективного розміщення продуктивних сил, а саме — скорочення відстані між виробником і споживачем та між виробництвом і сировинною базою. Слід пам’ятати, що дотримання загальних економічних принципів та законів — це важливий напрям зниження витрат виробництва, що не призводитиме до погіршення якості кінцевого продукту і дасть товаровиробникам можливість привернути увагу більшої кількості покупців та отримати додаткові прибутки [35, с. 199].

Науковці виділяють різні напрями зниження витрат промислового підприємства.

По-перше, це підвищення технічного рівня виробництва, зокрема впровадження нової прогресивної технології, підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів; розширення масштабів використання й вдосконалення техніки і технології; підвищення ефективності використання матеріальних ресурсів.

По-друге, поліпшення організації виробництва та праці, тобто вдосконалення управління виробництвом і скорочення витрат на нього; впровадження наукової організації праці; поліпшення використання основних виробничих фондів; поліпшення матеріально-технічного забезпечення; скорочення транспортно-складських витрат тощо.

По-третє, збільшення обсягу виробництва на збут продукції, що зумовлює відносне скорочення умовно-постійних витрат на одиницю продукції.

По-четверте, це зміна структури, асортименту та покращення якості продукції згідно з вимогами ринку [11, с. 178]. І, по-п'яте, поліпшення використання природних ресурсів, а саме — зміна складу і якості сировини; зміна продуктивності родовищ, обсягів підготовчих робіт при видобутку, способів видобутку природної сировини, а також зміна інших природних умов [36, с. 333].

Висновки

Проведене дослідження особливостей витрат промислового підприємства дозволило зробити такі висновки:

1. Розглянуті трактування категорії «витрати» об'єднано у дві великі групи: з точки зору економічної теорії та з точки зору бухгалтерського обліку за такими критеріями: економічною сутністю, часом виникнення витрат та метою формування інформації про них. Так, бухгалтерське трактування цього терміна характеризує економічні наслідки здійснення витрат після закінчення виробничого процесу, що призводить до збільшення зобов’язань. Визнання витрат із позиції економічної теорії супроводжується фактом вибуття коштів або витрачання ресурсів не залежно від дати виникнення зобов’язань. Перспективою подальших досліджень є обґрунтування класифікаційних ознак, які б дозволяли якісно управляти підприємством. Мета розвитку вітчизняних підприємств — здійснення інноваційної діяльності як головної вимоги сучасності. Досягнення вказаної мети та розв’язання проблем, пов’язаних із науково-технічним розвитком, потребує виваженого оперативного регулювання інноваційною діяльністю господарюючих суб'єктів.

2. Важливе місце в управлінні підприємством займає обґрунтована класифікація витрат, яка є дуже важливою для розуміння того, як ними управляти. За таких умов необхідною є класифікація видів витрат за такими критеріями, які якнайповніше відображатимуть та характеризуватимуть різні сторони діяльності підприємства, а саме: організаційно-управлінський, обліково-аналітичний, фінансово-економічний, маркетинговий та інвестиційний, що сприятиме глибшому розумінню призначення та функціональної ролі різних видів витрат в управлінні багатосторонньою діяльністю підприємства, надаючи можливість розглядати дані види витрат з позицій системного підходу для їх цілісного розуміння.

3. Оскільки рівень витрат і собівартості впливає на величину фінансових результатів підприємства, зниження собівартості є важливим чинником зростання прибутку й індикатором ефективності діяльності всього підприємства в цілому і його керівництва зокрема.

4. Найважливішими шляхами зниження витрат на виготовлення промислової продукції є: підвищення продуктивності праці і зниження трудомісткості продукції; раціональне використання сировини, матеріалів, палива і запровадження нових видів сировини і матеріалів; поліпшення використання основних виробничих фондів; скорочення адміністративно-управлінських витрат, а також ліквідація непродуктивних витрат і втрат. Для досягнення успіху, компаніям слід не лише нарощувати виробництво і збільшувати прибутки, але також приділяти особливу увагу раціональному зниженню своїх витрат. І це зниження витрат має бути саме раціональним, адже іноді воно може бути взагалі недоцільним.

5. Собівартість продукції підприємства є найважливішим узагальнюючим показником економічної ефективності її виробництва. В ній відбиваються всі сторони господарської діяльності: ступінь технологічного оснащення виробництва та освоєння технологічних процесів; рівень організації виробництва і праці, ступінь використання виробничих потужностей; економічності використання матеріальних і трудових ресурсів і інші умови і чинники, які характеризують виробничо-господарську діяльність. Від її рівня залежать фінансові результати діяльності підприємств, темпи розширеного виробництва і, звичайно ж, їх фінансовий стан. Зниження собівартості продукції сприяє збільшенню прибутку та підвищенню конкурентоспроможності.

Таким чином, при постійному пошуку нових методів і факторів зниження собівартості продукції діяльність промислових підприємств в Україні може вийти на новий, більш ефективний рівень функціонування.

Список використаних джерел

1. Афанасьєв М.В. Економіка підприємства: навч.-метод. посіб. / М.В. Афанасьєв, О. Б. Плоха. — Х.: Інжек, 2007. — 319 с.

2. Бойченко Г. В. Аналіз прямих матеріальних витрат на промислових підприємствах України / Г. В. Бойченко; Економічний простір. — 2009. — № 23/2. — С. 214−219.

3. Болюх М. А. Економічний аналіз: навч. посібник / М. А. Болюх, В. З. Бурчевський, М.І. Горбаток та ін.; за ред. акад. НАНУ, проф. М. Г. Чумаченка. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2003. — 556 с.

4. Бутинець Ф. Ф. Бухгалтерський управлінський облік / [Ф. Ф. Бутинець, Т. В. Давидюк, З. Ф. Канурна та ін.]. — Житомир: Рута, 2002. — 480 с.