Господарський комплекс національної економіки України

Реферат на тему:

«Господарський комплекс національної економіки України»

1 Структура господарського комплексу

1. Розвиток національної економіки супроводжується поглибленням суспільного поділу праці і спеціалізації діяльності. Процеси спеціалізації потребують координації діяльності і формування зв’язків між різними галузями і виробництвами. Це призводить до більш тісного поєднання економічних суб'єктів і створення господарського комплексу.

До основних факторів формування господарського комплексу відносять:

1. економіко-географічне положення країни;

2. природно-ресурсний потенціал;

3. трудоресурсний потенціал;

4. історію розвитку та рівень господарського засвоєння території.

Для господарського комплексу України характерні такі ознаки:

1. Наявність значної промислової і агропромислової ланки.

2. активна участь у міжнаціональному територіальному поділі праці

3. надмірно високий рівень зосередженості промисловості на сході України;

4. Паритетність промислового і агропромислового виробництва у більшості областей;

5. Екстенсивний розвиток сільського господарського виробництва з недосконалими системами землеробства;

6. недостатній розвиток рекреаційного комплексу при достатньо високому рекреаційному потенціалі.

7. наявність розгалуженої системи транспорту, що має міжнародне значення;

8. недостатній розвиток ринкової виробничої соціальної та економічної інфраструктури;

9. застарілість технологій, зношеність основних виробничих фондів, слабкість інноваційної складової виробництва;

10. низька забезпеченість паливно-енергетичними і водними ресурсами;

11. недостатнє використання потужностей сировинної бази.

На рівні окремих галузей економіки утворюються міжгалузеві комплекси, які виступають у формі пов’язаних між собою підгалузей, видів діяльності чи окремих галузей території.

Основними чинниками утворення комплексів і їх територіальної організації є види ресурсів. Відповідно до них виділяють 4 типи міжгалузевих комплексів, що утворилися в залежності від поєднання природних умов та ресурсів:

— море промисловий комплекс, основні ресурси в ньому морські, відповідно до них відхилено такі галузі і підгалузі, нафтогозохімічна, рибопромислова, солевидобувна.

— Лісовий і лісопромисловий комплекс — відповідно до основного ресурсу виділено підгалузі, лісохімічна, деревообробна, лісозаготівельна, лісогосподарська.

— Агропромисловий комплекс АПК. — природні умови і земля, відповідно до основного ресурсу виділені територіальні АПК та змішані та змішані територіальні комплекси;

— Мінерально-промисловий комплекс — основні ресурси мінерально-сировинні, відповідно до них виділяють такі підгалузі і під комплекси: хімічний. Машинобудівний, металургійний, паливно-енергетичний, будівельно-індустріальний, гірничо-видобувний. Крім ресурсного існують також наступні підходи до виділення міжгалузевих комплексів національної економіки:

1. Цільовий підхід. Відповідно до нього міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей господарського комплексу, або видів виробництва що поєднані єдиною метою розвитку.

2. Технологічний підхід — він передбачає групування галузей, які пов’язані між собою послідовністю переробки та використання загального сировинного матеріалу і однаковим призначенням продукції;

3. Відтворювальний підхід. Він використовується при виділенні міжгалузевих комплексів на регіональному рівні. Він поєднує цільову спрямованість та технологічну послідовність сировини і матеріалів. Його особливістю є відтворювальна цілісність міжгалузевих комплексів на всіх стадіях виробництва, а також об'єднання всіх підприємств виробничого і невиробничого значення.

2 Основи формування та характеристика господарського комплексу

Господарський комплекс України поєднує:

1. промисловий комплекс;

2. агропромисловий комплекс;

3. будівельний комплекс;

4. транспорт і зв’язок

5. соціальна інфраструктура.

Промисловий комплекс включає паливну енергетику, металургію, машинобудування, хімічний під комплекс, лісопромисловий під комплекс. Паливно-енергетичний під комплекс поєднує галузі промислового виробництва, що здійснюють видобуток палива, електроенергії їх транспортування і використання. До складу цього підкомплексу входять: галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф’яна), та всі види електростанцій. У структурі видобутку палива в Україні переважає вугілля (60%), на газ припадає 25%, нафта — 7%., а у структурі споживання паливно-енергетичних ресурсів переважає природний газ.

Металургійний під комплекс поєднує підприємства чорної і кольорової металургії. Металургія вважається галуззю спеціалізації України у міжнаціональному територіальному поділі праці вона є базою для формування територіальних промислових комплексів і включає важке машинобудування, коксохімію, виробництво вогнетривких металів.

Ці підприємства зосереджені на сходу України де є найкрупніші паливно-сировинні бази (басейни), основним пріоритетом розвитку металургійного підкомплексу є підвищення технічного рівня сталеплавильного, прокатного, трубного і митизного виробництва.

Машинобудівний підкомплекс визначає не тільки галузеву структуру економіки, але її розміщення, рівень розвитку. Машинобудування відображає промисловий розвиток країни в цілому.

Основними факторами при розміщенні машинобудівних підприємств є сировинний, трудовий, споживчий та наявність наукових розробок. В цій галузі в залежності від використання ресурсів технологічних процесів і матеріаломісткості галузі машинобудування поділяють на такі види: важке машинобудування (виробництво металургійного і гірничо-шахтного обладнання), загальне машинобудування (транспорт та його складові), середнє машинобудування (верстати), виробництво точних механізмів і інструментів), ремонт машин і обладнання.

Хімічний під комплекс він формується під впливом 3-х чинників, екологічного, споживчого, та невисокої трудомісткості. Тому, що в основі виробництва — хімічні реакції. У міжнаціональному поділі праці Україна займає провідне місце у галузі хімічних виробів. Це стало можливим через наявність значної сировинної бази, що представлено всіма видами мінеральної, хімічної сировини (вугілля, нафта, газ.)

Основною галуззю хімічного підкомплексу є виробництво мінеральних добрив, а особливістю розміщення цих підприємств є їх технологічне поєднання з коксохімічними заводами — це дозволяє виробляти азотні, фосфорні та калійна добрива.

Лісопромисловий підкомплекс — об'єднує підприємства пов’язані з вирощуванням і переробкою лісової сировини. Основний продукт підкомплексу використовується як для виробництва засобів виробництва так і предметів споживання, а також напівфабрикатів.

В структурі даного підкомплексу виділяють лісозаготівельну, лісохімічну, гідролізну та целюлозно-паперову промисловість. Лісові ресурси України забезпечують народне господарство майже на 20% все інше імпортують з Росії.

АПК об'єднує майже 25% всіх фондів та трудових ресурсів, а його продукція у структурі ВВП складає майже 40%. Всі галузі, що входять до АПК можна об'єднати у 4 групи.

1. Фондоутворюючі галузі (с.-г., машинобудування, виробництво машин і обладнання для переробки, хімія для мінеральної переробки).

2. Сільське господарство об'єднує рослинництво і тваринництво.

3. переробні галузі об'єднують харчову, частково легку промисловість, а також підприємства з зберігання і реалізації готової продукції АПК.

4. Виробнича інфраструктура. Вона поєднує транспорт, зв’язок електро-, водо-, тепло забезпечення, та систему наукових і навчальних закладів.

У структурі АПК виділяють галузеві АПК, які формуються на базі рослинництва (зерно продуктовий, плодово-овочевий, цукровий) та на базі тваринництва (м'ясо-промисловий, молочно промисловий, птахо промисловий).

В межах природно-кліматичних зон виділено загальні АПК, що розташовані в межах полісся, лісостепу, і степу. У структурі валового випуску продукції на рослинництво припадає 45%, у структурі посівів переважають зернові культури, а серед них — озима пшениця. В тваринництві переважає м’ясо-молочний напрям.

Будівельний комплекс охоплює галузі матеріального виробництва і проектно-пошукових робіт, що забезпечують капітальне будівництво. До його складу входять будівництво, промисловість будівельних матеріалів, виробництво будівельних конструкцій, і деталей. Будівельний комплекс є найбільш капіталомістким у його структурі виділяють: 1. галузі переважно сировинної орієнтації, вони поєднують первинну обробку природних будівельних матеріалів, а також виробництво скла, цементу.

Галузі переважно споживчої орієнтації, вони поєднують виробництво покрівлі, бетону і залізобетонних виробів. Особливістю розміщення і функціонування галузей цього комплексу є тривалий виробничий період з нерухомими територіально закріпленими об'єктами, та значна залежність виробництва від географічних умов. У процесі спеціалізації виділились окремі види будівництва, промислове, житлове, транспорт.

Транспорт і зв’язок є cферами інфраструктурного забезпечення населення і народного господарства. В Україні отримали розвиток всі види транспорту, що об'єднані транспортними вузлами і формують эдиний транспортний комплекс. Транспортна галузь підрозділяється на пасажирський і вантажний транспорт, а за середовищем переміщення на сухопутний і водний, повітряний. За обсягами вантажообігу перше місце займає залізничний транспорт, а за паса жирообігом — автомобільний.

Соціальна інфраструктура є сукупністю галузей призначених для задоволення потреб населення у соціально-культурних і соціально-споживчих послугах. До соціально споживчого підкомплексу відносять: житлово-комунальне господарство, торгівлю, побутове обслуговування, державне соціальне страхування, громадський транспорт і зв’язок. До соціально-культурного підкомплексу відносять освіту, науку, культуру, фізичну культуру у і спорт.

Економічне зростання в національній економіці виявляється через збільшення випуску товарів і послуг, тобто через збільшення реального випуску. Збільшення реального випуску може бути досягнуто за двох умов: якщо країна долає рецисійний розрив, що дозволяє досягнути рівноваги при потенційному ВВП.

Цей спосіб збільшення ВВП не призводить до зростання виробничого потенціалу економіки. Тут збільшення ВВП досягається завдяки наближенню сукупного попиту до рівня потенційного ВВП. Якщо таке збільшення ВВП досягається при виході економіки з кризи то його можна розглядати як економічне відновлення, а не зростання. Такий спосіб збільшення випуску досягається тільки завдяки збільшенню сукупного попиту.

Другий спосіб зростання ВВП пов’язаний із розширенням виробничого потенціалу економіки, що можу бути досягнуте переважно при використанні інтенсивних факторів і за умов економічного піднесення.

Збільшення випуску за таких умов свідчить про зростання масштабів економіки за умов коли сукупна пропозиція зростає з одного стану потенційного випуску до іншого, що підтверджується переміщенням кривої, таке зростання є функцією збільшення тільки пропозиції, але зростання виробничого потенціалу ВВП, це може бути забезпечене тільки в довгостроковому періоді в якому також зростають ціни. Це пояснюється випереджаючим зростанням сукупного попиту над короткостроковою сукупною пропозицією, що створює мотиви і стимули для подальшого нагромадження капіталу і збільшення ВВП. Ця ситуація характеризує довгострокове економічне зростання.

Економічне зростання є складовою економічного розвитку про який свідчить збільшення показника індексу людського розвитку, тобто тільки розвиток дозволяє підвищити якість життя, а значить реалізувати основну мету функціонування суспільного господарства в цілому. Для розвитку необхідні якісні зміни, що відбиває зростання. Воно є результатом взаємодії праці, капіталу, землі та зростання їх продуктивності, що збільшує обсяг випуску, при цьому збільшувати виробничий потенціал і обсяг виробництва неможливо без відповідного зростання сукупного попиту. Сукупний попит є чинником, що реалізує спроможність економіки до зростання обсягів випуску, в залежності від того, які чинники викликали зростання в національній економіці. Розрізняють переважно екстенсивне чи інтенсивне зростання. Екстенсивне не супроводжується зростанням технологічного рівня чи кваліфікації праці і відбувається при збереженні досягнутого технічного рівня виробництва. Інтенсивне зростання призводить до збільшення випуску на одиницю використаних ресурсів, їх якісного поліпшення, зміною структури і якості продукції. При інтенсивному зростанні темпи виробництва, як правило нижчі чим при екстенсивному це пов’язане з тим, що інтенсивний розвиток передбачає структурну перебудову економіки, зміну господарських пропорцій, перегрупування ресурсів і вироблення нових стратегій розвитку це потребує часу, ресурсів і капіталу. Перехід на інтенсивне зростання є необхідним і єдиним шляхом розвитку якщо сформувалися ресурси обмеження в економіці чи обмеження збоку попиту. З боку попиту обмеження пов’язані з тим, що збільшення випуску за екстенсивного типу не знаходить покупця і не може бути експортований.

Ресурсні обмеження виникають коли кожна додатково вироблена одиниця пов’язана із збільшенням попиту на ресурси та їх ціною. В такому разі прибутковість кожної нової одиниці капіталу знижується.

В залежності від того як поєднуються чинники виробництва в процесі збільшення випуску розрізняють ресурсномістке та ресурсо-економне зростання. При ресурсномісткому відбувається збільшення частки витрат на ресурси в кожній одиниці додатково випущеної продукції. При ресурсоекономному зростання навпаки.

В залежності від насиченості того чи іншого виробничого фактору розрізняють:

1. Капіталомістке і капіталоекономне зростання.

2. Трудомістке і трудоекономне зростання, наукомістке.

Країна може отримати конкурентні переваги, якщо її виробництво припускає використання переважно насиченого фактору за таких умов попит на дорогий чи рідкісний ресурс скоротиться. Економічне зростання як правило залежить від фази економічного циклу для кожної з яких властивий свій механізм, що визначає економічну динаміку.

Основним чинником економічного зростання є інвестиції. Національні економіки володіють різними інвестиційним потенціалом, а значить і можливостями економічного зростання. Виділяють наступні форми взаємозалежності економічного зростання і інвестицій:

1. економічне зростання на основі підвищення завантаженості виробничих потужностей і не пов’язане з інвестиціями. Таке зростання можливе якщо в економіці наявне хронічне недозавантаження потужностей і зростає попит на продукцію.

2. Інвестиційно-фрагментальний тип зростання — цей тип передбачає що випуск збільшується за рахунок інвестицій переважно в основний капітал, але ці інвестиції недостатні за обсягом і малоефективні. Такі інвестиційні стратегії розв’язують проблеми «малої модернізації»

3. Інвестиційно-комплексний тип зростання — при такому типі інвестиції стають основним чинником розвитку економіки, вони є комплексними і масштабними. Такий тип зростання може викликати мультиплікативний ефект розвитку взаємопов'язаних виробництв, що розширюються (ефект системи);

4. Ефективний інвестиційний тип зростання — цей тип передбачає переозброєння виробництва, на основі нових технологій, цей тип дозволяє перейти від малої модернізації до комплексної та запровадити відповідний новий тип технологій.

Інвестиційний процес та економічне зростання можуть продукувати різні види інвестицій, які впливають на характер відтворювального процесу відповідно до цього розрізняють:

1) Зростання на основі вже засвоєного економікою технічного прогресу.

2) Зростання на основі імітації існуючих в світі досягнень

3) Інноваційне зростання.

Перший тип є переважно екстенсивним зростанням і пов’язаний з тиражуванням існуючого виробництва. Другий варіант пов’язаний із впровадженням у виробництво досягнень, що є новими для даної економіки, але не нові для світу. — це називають стратегією проходження за лідером НТП. За цих умов країна підвищує технічний рівень, але вона не здатна визначити лідерство на ринку нової техніки і технологій.

Третій варіант розвитку передбачає інвестування у нові високі технології та формування інфраструктури, що відповідають постіндустріальній економіці, що передбачає концентрацію ресурсів на пріоритетних напрямах, що дозволяють отримати національні конкурентні переваги.

Вважається, що національна економіка буде зростати в довгостроковому періоді якщо вона досягне збалансованого рівноважного системного зростання — це здійснюється на основі взаємопов'язаних галузей, підприємств, що працюють в єдиному розподілі праці і кооперації. При чому взаємопов'язані галузі і підприємства до однотипного технологічного укладу це дозволяє досягти мультиплікативного ефекту в межах економіки, збільшивши інвестиції в одній галузі.

3 Джерела та фактори економічного зростання в національній економіці

Джерелами економічного зростання є збільшення використання чи віддачі праці капіталу або їх сукупна взаємодія у вигляді технологічного прогресу. Ці фактори враховуються в обґрунтуваннях економічної політики, але для неї також важливе визначення джерел зростання або обчислення внеску кожного фактору у загальний приріст ВВП. Для цього використовують метод «обліку економічного зростання».

Відповідно до даного методу зв’язок між приростом продукту і джерелами цього приросту при екстенсивному зростанні можна відобразити за допомогою простої виробничої функції.

Відповідно до цієї функції приріст продукту може бути викликаний пропорційним зростанням виробничих факторів, але можливості трансформації факторів виробництва у готовий продукт залежить від граничної продуктивності капіталу.

Граничний продукт капіталу характеризує збільшення сукупного продукту в результаті зростання використання капіталу на одиницю, граничний продукт праці показує на скільки зросте випуск, якщо використання праці зросте на одиницю.

Відповідно до методу обліку зростання передбачається що гранична продуктивність факторів незмінна тобто досягається постійний дефект масштабу — це дозволяє визначити вплив окремих факторів на зростання, збільшення використання капіталу, дозволяє збільшити випуск на певну величину (формула), а збільшення використання праці дозволяє збільшити випуск на певну величину. (формула).

Відповідно до методу обліку зростання при постійній віддачі від масштабу сума частко праці і капіталу сукупному прирості становить одиницю.

Залежність між внеском факторів виробництва в економічне зростання і простою виробничою функцією змінюється якщо зростає продуктивність факторів, тобто відбувається технологічний прогрес.

При наявності прогресу у виробничій функції враховується сукупна продуктивність виробничих факторів.

За умов прогресу зростання відбувається на інтенсивній основі, що підвищує продуктивність факторів. Це змінює рівняння обліку економічного зростання.

При цьому виділити окремо виплив технологічного прогресу і розрахувати його практично неможливо.

Тому в макроекономічному моделюванні прийнято обліковувати вплив даного джерела за залишковим принципом, тобто відніманням від загального прирості зростання тієї частини яка припадає на капітал і працю.

Економічне зростання з урахуванням всіх джерел дорівнює сумі 3-х складових, а саме темпам приросту обсягів капіталу помножений на частку капіталу у виробленому продукті, темпом приросту праці з врахуванням частки у виробленому продукті та темпом приросту сукупної продуктивності всіх факторів.

Метод обліку економічного зростання передбачає, що частки капіталу і праці у виробленому продукті визначаються на основі інформації про структуру ВВП обчисленого за розподільчим методом. При цьому частка праці визначається частиною заробітної плати найманих працівників у структурі доходів, а частка капіталу формує сума інших всіх складових доходу.

Всі фактори які викликають економічне зростання в національній економіці розподіляють на такі груп:

— Базисні фактори, або фактори пропозиції.

— Фактори попиту

— Фактори розподілу

— Інституційні фактори

— Соціальні фактори

— Культурні фактори.

На різних етапах розвитку економіки домінуючими є чинники відповідної групи при цьому кожна країна використовує доступні їй фактори розвитку і має враховувати національні особливості. Для країни низького рівня розвитку більш характерним є залучення ресурсних факторів, а для розвинутих країн інтенсивний, основою зростання в будь-якій національній економіці є фактори пропозиції, які визначаються кількість і якістю природних і трудових ресурсів, обсягом капіталу, технологіями, інноваціями, менеджментом. Ці фактори є необхідними складовими виробничого процесу. Вони визначають можливості фізичного збільшення обсягу продукції та створюють можливості для існування пропозиції товарів їх збільшення чи покращення якості, створюють умови для розширення економічного потенціалу.

В Україні серед факторів даної групи найбільша частка приходиться на природні ресурси і капітал. Серед природних найціннішим ресурсом є земля за яким Україна займає 21 місце у світі. При цьому рівень використання цього ресурсу набагато нижчий чим у розвинених країнах, що призводить до втрати земельного потенціалу.

Також важливу групу становлять мінеральні ресурси, які складають 5% всіх ресурсів світу, але також рівень їх використання низький за умов існування пізньоіндустріальної економіки при недостатніх технологіях важливу роль у відтворенні займає трудовий капітал, рівень зайнятості трудових ресурсів в Україні становить близько 60% а рівень безробіття 7,2%, при цьому відтворення робочої сили постійно погіршується внаслідок екологічних демографічних проблем.

Капітал у національній економіці як фактор зростання виступає у двох формах: натуральній і грошовій. При чому грошова форма є основою для залучення всіх інших факторів.

Річне нагромадження капіталу коливається від 5% у слаборозвинених країнах і до 25% у розвинених.

В Україні рівень нагромадження капіталу є низьким і нерівномірним у міжгалузевому розрізі. Найбільша частка припадає на інвестиції в основний капітал (біля 20%). При цьому інновації і нові технології запроваджуються тільки в окремі галузі і їх обсяг незначний. Майже 40% інвестицій здійснено промисловість, половина з яких у видобувну галузь, у машинобудування — ця частка не перевищує 5%.

Фактори попиту та їх вплив на економічне зростання в національній економіці виявляються у певній структурі та рівні сукупних видатків чотирьох груп суб'єктів.

З 2000р. в Україні розпочався процес зростання, який спочатку мав відновлювальний, а потім інвестиційно-залежний характер — цей процес не було реалізовано через обмежений рівень інвестування, який на кінець 2007 р. Досяг 40% від 90-го року. Наявне зростання стимулювалося переважно через споживчий попит. Збільшення доходів насамперед через бюджет та розширення споживчого кредитування. Така модель зростання, що фактично сформувалась у 2004 р. мала негативну складову бо в ній підтримувався не інвестиційний, а споживчий попит. В значній мірі через зовнішні запозичення і трансферти — це призвело до негативного сальдо торгового балансу та державного боргу в частині корпоративних зобов’язань.

Для відновлення довгострокового зростання на інвестиційній основі необхідно перекласти наявний попит із споживчого на інвестиційний, для цього темпи зростання інвестицій мають перевищувати темпи зростання ВВП у 3−3,5 рази. Також необхідно трансформувати внутрішні заощадження у інвестиційні спрямовані на створення нових робочих місць, а також на розміщення інвестиційних кредитів. Важливим фактором є також залучення ресурсів із тіньової сфери у легальну економіку шляхом детінізації.

За період з 2000 по 20 006 р. доходи населення зросли у 3,7 рази, змішані доходи і валовий прибуток відповідно до СНР зросли у 2,8 рази, а кредити (втому числі іноземні) збільшились у 12,5 разів і склали до ВВП майже 80%. Це свідчить про зростання боргів домогосподарств і підприємств, а також про те, що зростання реальної економіки і доходів є не результатом збільшення продуктивності праці, а прискореним споживанням ресурсів майбутніх поколінь.

Починаючи з 2001 р. реальна зарплата перевищувала зростання ВВП, доходи населення зросли у 2,6 рази, а продуктивність праці тільки в 1,6 рази. Реальне споживання населення було відновлено до 90. р., а обсяг інвестицій склав тільки 40%.

Рівень державного втручання в економіку обґрунтував американський економіст Р. Армі, який розглядав взаємозв'язок між взаємозалежністю збільшення ВВП на душу населення та рівнем державного втручання в економіку. Вчений обґрунтував, що як в стані мінімального втручання держава (анархія), та і в стані максимального (етатизм) держави рівень середньодушового ВВП є мінімальним. Для кожної національної економіки існує оптимальне співвідношення державних і ринкових регуляторів, які забезпечують ефективність економіки і її розвиток (на рівні 30−40% перерозподілу ВВП через бюджет). В макроекономічному аналіз для вивчення ролі держави в економічному кругообігу модель кругових потоків доповнюється ще одним суб'єктом — державою, яка змінює загальний обсяг та співвідношення розподілу основних потоків, що формуються між двома основними суб'єктами економіки і основними ринками. Держава втручається у формування потоків, стягуючи податки і здійснюючи державні закупівлі на ринках, також держава може здійснювати запозичення на фінансових ринках чи у ЦБ. Це порушує наявну рівність сукупних доходів фірм та загальних витрат домогосподарств і також кейнсіанську передумову рівності між заощадженням і інвестиціями в економіці.

Включення держави в економічну систему не порушує рівноваги в економіці, але впливає на умови її формування. Фактично держава може здійснювати вилучення із потоків або здійснювати додаткові платежі і внески які називають ін'єкції, тобто держава стягуючи податки і сплачуючи трансферти формує чисті податкові надходження які є наявним доходом уряду і становлять бюджет країни. Державні видатки в моделі представлені у формі державних закупівель, як є платежами уряду за товари і послуги приватного сектору і фірм. Якщо чисті податки не відповідають рівню виплат з бюджету то держава здійснює запозичення на фінансових ринках через продаж державних облігацій. Втручаючись у формування основних потоків фактично держава виконує дві функції, перерозподільну та стабілізаційну.

Змінюючи рівень податків і трансфертів держава перерозподіляє доходи між приватним сектором і суспільним, фінансуючи суспільні блага при цьому змінюючи рівень оподаткування і вилучаючи більш доходів у заможних та передаючи їх менш забезпеченим, держава зменшує розрив у доходах і тим самим реалізує соціальну політику. Стабілізуючу функцію держава виконує з метою обмеження циклічних спадів чи піднесень, якщо в країні високий рівень безробіття то через підвищення державних закупівель уряд здатний впливати на сукупний попит, збільшення виробництва і зайнятості, якщо в країні інфляція то через збільшення податків і зменшення державних витрат — держава може знизити її темпи, а для стимулювання зростання збільшуються доходи та зменшуються видатки.

Застосовуючи ці інструменти уряд реалізує стабілізаційну політику. Стабілізаційна політика є сукупністю державних заходів спрямованих на пом’якшення циклічних коливань у короткостроковому періоді, стабілізаційна політика поєднує дві складові, якими є фіскальна і монетарна політики, що пов’язані між собою. При реалізації стабілізаційної політики необхідно враховувати цей зв’язок і їх вплив на товарний і грошовий ринок.

Монетарна політика, що реалізується на грошовому ринку в результаті збільшення чи зменшення вартості грошей впливає на стан товарного ринку, що є об'єктом фіскальної політики. Фіскальна політика реалізується на товарному ринку, але змінюючи на ньому сукупний попит вона впливає на попит на гроші, змінює їх ціну, а значить впливає на грошовий ринок. В результаті необхідне поєднання фіскальної і монетарної політики яке називають комбінованою стабілізаційною політикою її стратегічними цілями є наближення ВВП до потенційного рівня безробіття — до природної норми. А інфляції до контрольованої величини.

2.форми державного регулювання національної економіки.

Державне регулювання економіки є процесом впливу державних органів влади на умови, способи і характер дій економічних суб'єктів в національній економіці.

Воно відповідно здійснюється до обраної стратегії національного розвитку. Об'єктом державного регулювання виступають соціально-економічні процеси, явища, сектори і галузі національної економіки.

Функціонування яких складно або неможливо забезпечити дією ринкового механізму.

Суб'єктами регулювання виступають органи влади, що визначені національним законодавством і мають право здійснювати вплив на економіку.

Функції державного регулювання, його роль і мету визначають способи і методи регулювання. Серед них виділяють адміністративні, правові, організаційні, економічні. Економічні спрямовані на формування мотивів і стимулів впливу на економічних суб'єктів, що визначає чи змінює їх поведінку, це непрямі методи інструментами яких є ставки податків, облікові ставки, митні тарифи, норми амортизацій, норми обов’язкових резервів, ставки зарплати. Економічні методі знаходять свій прояв у здійсненні бюджетного, податкового, фінансово-кредитного регулювання національної економіки.

Бюджетне регулювання спрямоване на здійснення структурних перетворень в економіці, вирівнювання пропорцій розвитку, здійснення перерозподіл, формування макроекономічних пропорцій розвитку. Фінансовою основою такого регулювання є бюджет, податкове регулювання пов’язане з бюджетом і здійснюється через зміни податкової системи — його матеріальною основою є бюджетне, а сутнісною основою фіскальна політика держави і бюджетне і податкове регулювання реалізується в єдиному комплексі заходів і інструментів фіскальної політики.

Фінансово-кредитне регулювання є сукупністю заходів по регулюванню грошових відносин, що пов’язані з утворенням, розподілом, рухом, і використанням грошових фондів. Це регулювання охоплює всі рівні взаємовідносин, а саме між структурними складовими в національній економіці, між державою і економічними суб'єктами, та всередині підприємств. Необхідність посилення заходів державного регулювання в Україні пов’язане з наступним:

1. недостатньою розвиненістю ринкового саморегулювання;

2. недосформованістю ринкової інфраструктури;

3. незавершеністю інституційної реформи;

4. необхідністю забезпечення національної безпеки в умовах світової і внутрішньої кризи.

5. високою інфляцією і нестабільністю валюти, значною тіньовою сферою.

Державне регулювання економіки, а також розробки сі впровадження стратегій розвитку економіки в Україні пройшли наступні етапи.

1. З 1991;1994 рр. — це період становлення системи державного регулювання економіки. Цей етап характеризувався початковими процесами формування законодавства і правового поля, нерозвиненістю апарату державного управління, відсутністю зворотних зв’язків з структурними ланками національної економіки, що в цілому відбулось за умов інфляції в понад 10 000% та значної тонізації економіки

2. 1995;1998 рр. — період уповільнення та вирівнювання темпів приватизації та роздержавлення, що значно вплинули на функціонування системи державного регулювання. В цей період відбулось формування основних елементів ринкової інфраструктури, що може обмежити вплив адміністративних важелів. В цей період відбувся перехід від переважання адміністративних методів до впровадження економічних важелів, появою прогнозування і програмування економіки. Було досягнуто стабілізації грошової системи, вирівнювання темпів інфляції оформились відносини з міжнародними структурами та збільшився рівень ВВП .

3. З 1999 р. — і до тепер. За цей період відбулась макроекономічна стабілізація і було відновлено економічне зростання. На це вплинуло формування відносно оптимальної системи поєднання державних і ринкових регуляторів. В цей період було досягнуто зростання реального дешевого ВВП, розв’язано проблему державного боргу, обмежено приховане безробіття та тіньова економіка.

4. Здійснення інноваційно-інвестиційного прориву економіки України, що закладено в стратегію економічного розвитку вимагає посилення об'єднання зусиль держави, бізнесу і науки.