Розвиток творчих здібностей учнів на уроках трудового навчання засобами декоративно-прикладного мистецтва

Зміст

Вступ Розділ 1. Розвиток творчих здібностей учнів засобами декоративно-прикладного мистецтва в теорії та практиці навчання

1.1 Розвиток творчих здібностей учнів на уроках трудового навчання

1.2 Декоративно-прикладне мистецтво — важлива складова частина художньої освіти

1.3 Вплив засобів декоративно-прикладного мистецтва на формування творчих здібностей учнів Розділ 2. Експериментальне дослідження розвитку творчих здібностей учнів на уроках трудового навчання

2.1 Шляхи розвитку творчих здібностей учнів на уроках трудового навчання

2.2 Організація і зміст експериментального дослідження

2.3 Основи експериментальної гіпотези, методика і результати дослідження Висновки Список використаних джерел Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Одним із пріоритетних завдань, визначених Національною доктриною розвитку освіти в Україні, є створення передумов для виховання особистості, здатної творчо мислити, самостійно приймати нестандартні рішення, гнучко реагувати на зміни в умовах докорінної перебудови всіх сфер життєдіяльності суспільства. У зв’язку з цим нині відбувається модернізація національної системи освіти та вироблення новітніх концепцій виховання людини.

Формування творчої особистості, реалізація її природних нахилів і здібностей в освітньому процесі є стратегічним завданням, визначеним ІІ Всеукраїнським з'їздом педагогічних працівників. На перехід від директивної до особистісно зорієнтованої моделі навчання і виховання, що націлює на пошук нових шляхів і засобів розкриття неповторного творчого потенціалу особистості, також орієнтують Національна програма «Діти України», Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа), концепція національного виховання та концепція художньо-естетичного виховання учнів.

Актуальність дослідження проблеми творчого розвитку школярів зумовлена такими факторами: по-перше — потреба у зростанні творчих ресурсів дитини в умовах глобалізації суспільства; по друге — необхідність активізації творчої активності у всіх сферах конструктивної діяльності у зв’язку з прискоренням розвитку всіх сфер духовного і матеріального виробництва в суспільстві; по-третє - провідна роль творчості як суб'єктивного й об'єктивного факторів розвитку загальної і, зокрема, художньої культури самої особистості учня.

На уроках трудового навчання учитель за допомогою засобів декоративно-прикладного мистецтва повинен створювати такі умови, щоб учні не тільки усвідомили суспільно корисне значення своєї праці, але й змогли б показати свої творчі здібності, реалізувати їх у конкретних трудових справах.

Оскільки, як зазначають провідні вітчизняні вчені (Г. Костюк, О. Леонтьєв, В. Моляко, Я. Пономарьов та ін.), особистість найінтенсивніше формується у період шкільного віку, то саме школа покликана відіграти провідну роль у творчому розвитку школярів. Проте, в сучасній педагогіці загальної освіти існують певні прогалини щодо творчого розвитку учнів. Вони зумовлені репродуктивно-виконавчими видами робіт, практикою залучення до творчої діяльності здебільшого обдарованих дітей. Внаслідок цього переважна більшість школярів перебуває поза цією своєрідною і важливою сферою виховного впливу.

Отже, виникає необхідність у глибшому вивченні сучасної вітчизняної і зарубіжної практики креативної педагогіки, теорії творчого розвитку школярів, педагогічного досвіду навчання, виховання і розвитку особистості школяра засобами декоративно-прикладного мистецтва. Це й зумовило вибір теми: «Розвиток творчих здібностей учнів на уроках трудового навчання засобами декоративно-прикладного мистецтва «

Об'єкт дослідження — процес формування творчих здібностей учнів на уроках трудового навчання.

Предмет дослідження — шляхи і засоби підвищення ефективності розвитку творчих здібностей учнів на уроках трудового навчання засобами декоративно-прикладного мистецтва.

Мета дослідження — теоретично обґрунтувати й експериментально перевірити педагогічні умови розвитку творчих здібностей учнів на уроках трудового навчання засобами декоративно-прикладного мистецтва.

Гіпотеза дослідження — рівень творчих здібностей школярів зростатиме, якщо максимально враховувати їхні індивідуальні особливості, стимулювати емоційно-почуттєву сферу, сприяти дієвості уяви і фантазії, урізноманітнювати способи реалізації художнього образу на основі засвоєння засобів декоративно-прикладного мистецтва в конструктивній діяльності учнів, використовувати міжпредметні зв’язки різних навчальних дисциплін із трудовим навчанням.

Завдання дослідження:

1. З’ясувати стан проблеми у педагогічній теорії та сучасній освітній практиці, визначити зміст поняття «розвиток творчих здібностей учнів «.

2. Виявити психологічні механізми, вікові особливості та функціональні компоненти творчої діяльності школярів

3. Охарактеризувати творчо-розвивальні можливості декоративно-прикладного мистецтва

4. Визначити критерії та рівні розвитку творчих здібностей учнів засобами декоративно-прикладного мистецтва.

5. Науково обґрунтувати й експериментально перевірити ефективність виявлених педагогічних умов розвитку творчих здібностей учнів на уроках трудового навчання.

Розділ 1. Розвиток творчих здібностей учнів засобами декоративно-прикладного мистецтва в теорії та практиці навчання

1.1 Розвиток творчих здібностей учнів на уроках трудового навчання

На початку XXI ст. в теорії та практиці навчання особливо гостро стає питання про розвиток творчих здібностей учнів. Це пов’язано з тим, що орієнтація шкіл на формування в школярів переважно репродуктивного мислення призвела до того, що більшість випускників, які на «відмінно» знали шкільну програму, не вміють використовувати здобуті в школі знання в нестандартній ситуації, під час розв’язання проблемних завдань, які ставить перед ними суспільне життя. На жаль, у більшості теперішніх випускників загальноосвітніх шкіл недостатньо розвинуте творче мислення, вони слабко підготовлені до узагальнення отриманої інформації, фактично не підготовлені до творчого аналізу ситуації. Як відомо, діти від природи допитливі й горять бажанням навчатися. Але щоб кожна дитина могла розвивати свої творчі здібності, необхідне розумне керівництво з боку батьків, вихователів, учителів.

Про творчість говорять і пишуть багато. І на це є свої причини. Розвиток науки і техніки, темпи науково-технічного прогресу такі, що цілком необхідно постійно «постачати» науку і техніку новими ідеями, будувати нові проекти. Творчі можливості людини стають все більш і більш серйозним джерелом розвитку промисловості і сільського господарства. Щоб вирішувати завдання всебічного удосконалення життя, розвитку суспільства, необхідно максимально адаптуватися до наслідків науково-технічної революції і в той же час передбачити особливості його подальшого розвитку. Тут потрібна саме творча думка.

Можна без особливого перебільшення сказати, що сьогодні творчість стає необхідним інструментом професійного і побутового існування. Творчість потрібна і для створення пової техніки, нових приладів, нової апаратури, і для передбачення, і для планування, і для наукових досліджень, і для найбільш успішного вирішення побутових проблем тощо.

І тому перед школою XXI століття стоїть завдання — виховання всебічної, гармонійної та творчої особистості. І дуже важливо правильно організувати цей процес.

На жаль, сучасна масова школа ще зберігає нетворчий підхід до засвоєння знань. Ще доволі часто навчання зводиться до запам’ятовування і відтворення прийомів дії, типових способів вирішення завдань. Одноманітне, шаблонне повторення одних і тих же дій відбиває потяг до навчання. Діти позбавляються радості відкриття і поступово можуть втратити здатність до творчості.

Тому проблема творчих здібностей — одна із найбільш актуальних проблем у вихованні. З нею пов’язаний ряд гострих питань, за якими до цього часу проводяться дискусії і рішення яких має особливе значення для педагогічної практики.

Ось чому питання розвитку творчого мислення дітей є актуальним на сьогодні. Саме розвиток творчого мислення лежить в основі роботи з дітьми й допомагає розкрити всі закладені від природи здібності дітей: спеціальні та загальні.

В останні роки в українській школі чітко окреслилися тенденції щодо змісту і технології навчання, індивідуалізації освітніх поглядів учнів, і творчої та розвивальної спрямованості, базового та профільного навчання, технологізації, комп’ютеризації навчального процесу. Усвідомлюючи значення виховання творчої особистості, здатної самостійно мислити, генерувати ідеї, приймати сміливі нестандартні рішення, було розроблено Державний стандарт освітньої галузі «Технологія», який передбачає створення реальних умов для реалізації індивідуальних можливостей кожного учня: розвитку творчих якостей, прояву творчої ініціативи, здійснення творчого пошуку і, як наслідок, формування творчої особистості.

На жаль, сучасне навчання розвиває в дітях найчастіше лише одну сторону (виконавчі здібності), а більш складнішу та важливішу (творчі здібності) людини залишаються на волю випадку й у більшості випадків знаходяться у плачевному стані. Якщо ж суспільство надає перевагу покірним виконавцям, що вміють лише ретельно повторити готове, то суспільство влаштоване погано, його потрібно реформувати.

Реалії сьогодення вимагають від психологів пошуку нових ефективних форм і прогресивних методів навчання, які були б адекватними новій парадигмі освіти. Розвивати творчі здібності треба, орієнтуючись на індивідуально-психологічні особливості учнів і психологічну готовність педагога до реалізації методів роботи з дітьми. Вибір методів творчої роботи залежить від віку учнів і їхнього розвитку, інтересів, характеру. Але максимального позитивного ефекту виховання можна досягти лише тоді, коли «вектори» вчительського, батьківського, суспільного (всі види середовища, масові засоби комунікації) виховання збігаються за напрямком та є творчими по суті, формах і характеру поставлених цілей. Для розвитку творчих здібностей потрібно підштовхувати дітей до рішення, а не вирішувати за них. Творче мислення починає працювати в кожної й будь-якої нормальної людини, коли саме життя, практика наражають її на якісь труднощі, перепони, що виступають у вигляді більш чи менш складних задач, які збуджують їх розум, примушують мислити, шукати й знаходити відповідні рішення. Проблеми створюють творчість. Істота, яка є цілком пристосованою до оточуючого світу, не могла б нічого бажати, ні до чого прагнути й, звичайно, нічого не могла б творити.

Розвиток творчої особистості потребує відповідних умов, від яких залежить його ефективність, продуктивність виявів особистості як суб'єкта діяльності. Цьому найбільшою мірою сприяє навчально-виховний комплекс з єдиними підходами та вимогами до кожної дитини, наданням їй максимальних можливостей для виявлення і розкриття творчих здібностей.

Навчально-виховний комплекс забезпечує творчий розвиток і особистісно-орієнтовану підготовку, гуманістичну систему взаємовідносин дитини і дорослого, взаємодію у діяльності сім'ї, дошкільного навчального закладу і школи, неперервність дошкільної і початкової освітніх ланок, створює єдиний соціально-педагогічний простір для успішного творчого розвитку дошкільника та школяра і здійснення завдань навчання та виховання[80].

Творчий розвиток дітей в умовах навчально-виховного комплексу на основі взаємодії сім'ї і навчального закладу визначається як особистісно-соціальне явище, зумовлене сукупністю умов, методів, засобів і форм сучасного навчання і виховання, а також адміністративних і загальноосвітніх заходів, які перетворюються в систему, спрямовану на формування творчої особистості.

Дослідження науковців засвідчили, що творчість — це досить складний і своєрідний процес, якому можна навчитися. Для цього необхідно виявити його закономірності, на основі яких можна створити певні методи або прийоми, володіння якими дозволило б більш ефективно займатися винахідництвом чи проектуванням технологічних об'єктів[54].

Творчість — це завжди творення, тобто побудова нового і оригінального, нестандартне бачення у звичайному нових можливостей його функціонування або включення його як частини у нову систему, можливість продукувати значну кількість ідей[24].

Творчість — це така діяльність людини, в результаті якої створюється щось нове, до цього ще неіснуюче. Це — створення нових конструкцій, вдосконалення старого, реконструкція і винахідництво; це процес, у результаті якого виникає оригінальний продукт, об'єктивно цінний і самодостатній[27].

Слід пам’ятати, що продукт творчості - це не тільки матеріальні продукти — будівлі, машини, картини і таке інше, а і нові думки, ідеї, рішення, які можуть і не знаходити одразу матеріального втілення. Іншими словами, творчість — це створення нового в різних планах і масштабах, як закріпленого матеріально, так і не закріпленого матеріально. Відповідно, все це відображається і на суб'єктивному переживанні людини: творчість захоплює, стає життєвим принципом, сенсом буття.

Творча діяльність розвиває цілий комплекс якостей творчої особистості - розуму, вміння швидко навчатися, бути кмітливим, винахідливим, прагнути здобувати знання, необхідні для виконання конкретної практичної роботи, самостійності при виборі й розв’язанні задачі тощо.

Результат цього процесу — самостійно створений (творчий) продукт. Творчість, індивідуальність, майстерність проявляється хоча б у мінімальному відступі від зразка. Тільки забезпечивши учнів певним мінімумом загально-професійних знань, можна говорити про самостійне створення ними конкретних і різноманітних, оригінальних, творчих продуктів, можна говорити про навчання учнів творчості.

Таким чином, проблема розвитку творчих здібностей дітей не тільки актуальна, а і дискусійна. Можна зазначити, що всі діти володіють різноманітними здібностями. Якими б феноменальними від природи не були здібності, самі собою, поза навчанням, поза діяльністю вони розвиватися не можуть. Тому завдання школи — виявити і розвинути їх у доступній і цікавій дітям творчій діяльності.

Для повного розуміння поняття «творча особистість» важливо розглядати її не тільки як людину, яка має якісь особливі риси, а й вміло використовує резерви свого мозку в процесі вирішення конкретних проблем. Творчі особистості завжди необхідні еліті. Вони, як правило, завжди орієнтовані на нові шляхи отримання ефективного результату, готові відмовитись від старих схем дій, що і характеризує специфіку їх поведінки.

З точки зору такого підходу сучасному педагогу потрібно сформувати у школярів особисту установку на формування цікавого члена колективу класу, сприяти колективній творчості з перспективою конкретних досягнень і формувати свій авторитет у колективі однокласників, уміти працювати безконфліктно для збереження свого здоров’я та здоров’я інших. У колективній праці необхідно, щоб діти самі розуміли важливість взаємодії з іншими, яка потребує врахування установок та характеру інших. У ранньому дитинстві не всі уміють оптимально конструювати свої стосунки з іншими, в них не вистачає вмінь спостерігати й аналізувати поведінку інших. Педагог зобов’язаний організовувати роботу з класом і систематично вправляти учнів у пошуку засобів забезпечення їх максимальної самореалізації інтелектуального та творчого потенціалу без збільшення емоційного напруження для інших. У процесі навчальної діяльності творчі педагоги частіше наголошують на позитивних рисах учнів, які забезпечують виявлення творчого потенціалу через їх стійкість у досягненні результату, їх працелюбність, організованість поведінки та почуття честі[35].

Залучення учнів до творчої діяльності розкриває перед ними горизонт людських можливостей і сприяє правильному визначенню свого місця на широкому полі власних знань, умінь та здібностей. Це відбувається з тієї причини, що в творчості людина реалізує в усій повноті свої знання, уміння та здібності, а отже, отримавши можливість випробувати себе в різних видах діяльності, точно переконується в наявному арсеналі знань, умінь та здібностей і цим самим адекватно оцінює свої можливості, що безумовно, сприяє правильному вибору професії.

Повноцінний розвиток творчих здібностей школярів може забезпечити така організація навчання, яка передбачає залучення учнів до наукового пошуку й використання отриманих знань на практиці.

Творче мислення — це такий різновид мислення, результатом якого є створення суб'єктивно чи об'єктивно нових ідей в галузі науки, техніки, життя, і за своєю природою воно є дивергентним, тобто таким, яке передбачає багатоваріантність та відкритість процесу пізнання. Його можна уявити як сукупність рис, проявів, якостей, інтелектуальних умінь, дій та операцій, серед яких можна назвати:

1) пошук та формулювання пізнавальної проблеми;

2) пошук її розв’язання;

3) операції узагальнення (індукції), порівняння, аналізу;

4) акт встановлення зв’язку між різнорідними явищами;

5) вміння змінювати функції предметів та явищ, виявляти семантичну гнучкість мислення;

6) бісоціювання ідей;

7) абстрагування тощо[24].

Психолог Б. Кобзар у роботі «Обдаровані діти» стверджує, що в кожній школі треба створювати умови для випробування учнями своїх сил у різних видах самостійної і творчої діяльності[50].

І. Волков у статті «Вчимо творчості» розглядає питання обдарованості дітей, проектує уроки творчості, дає поняття про побудову процесу навчання творчості[24].

Д. Родарі в книзі «Граматика фантазії» переслідує практичну мету — навчити дорослих грати з дітьми, не повчати, а грати і фантазувати, творити казки, вірші, загадки, придумувати історії.

Багато інших педагогів пропонують практичні шляхи розвитку творчого мислення дітей і їх досвід може взяти за основу кожен учитель[80].

Зупинимось на проблемі організації творчої діяльності учнів.

Згідно з Б. Тепловим «творчою діяльністю називається діяльність, що дає нові, оригінальні продукти високої суспільної цінності» [74, с. 37]. Але це визначення не для школи.

І. Волков вважає, що творчість школяра — «це створення ним оригінального продукту, виробу (а також розв’язання задачі, написання твору), в процесі роботи над якими самостійно застосовано засвоєні знання, вміння, навики, в тому числі здійснено їх перенесення, комбінування відомих способів діяльності чи створення нового для учня підходу до розв’язання (виконання) завдання» .

Видатний педагог В. Сухомлинський протягом своєї педагогічної діяльності займався проблемами виховання і розвитку здібностей школярів. «Серце віддаю дітям» — одна з небагатьох в сучасній літературі книг, яка знайомить нас з тим, як розвивати здібності розуму, виховувати любов до рідної природи. Особливо в природі В. Сухомлинський вбачає вічне джерело дитячого розуму, фантазії, словесної творчості. Адже словесна творчість — могутній стимул духовного життя дитини, високоефективний засіб її духовного розвитку, надійний засіб самовираження.

В. Сухомлинський вважав, «що без мислення, без почуття немає дитини, як і людини взагалі, а тому завдання школи — прищепити учням власне бачення світу, навчити їх мислити, відчувати. Це є першим кроком до творчості, це народжує потяг до розумової праці, бажання осягнути незрозуміле» .

І. Волков у роботі «Вчимо творчості» пише: «…об'єктивного тлумачення творчої діяльності, прийнятого для всіх випадків, дати взагалі не можна, оскільки прояви творчості настільки різноманітні, і якоїсь чіткої межі між творчою діяльністю і високим рівнем майстерності провести, очевидно, не можна» .

У книзі Джанні Родарі «Граматика фантазії» говориться про деякі шляхи придумування оповідань для дітей і про те, як допомогти дітям творити самим. Ця книга натхненна зворушливою любов’ю до юних громадян планети, турботою про те, щоб дорослі люди, навчились винахідливо і життєрадісно пробуджувати інтерес (цікавість) дітей до творчості[70].

Творчі здібності формуються протягом усього життя людини. Організовуючи розвиток творчих здібностей, треба виходити з відомих психолого-педагогічних положень про те, що здібності особистості виявляються і формуються в діяльності; особистість може набути навичок творчості навіть у дуже ранньому віці; розвиток особистості не відбувається за пасивного споглядання нею навчального процесу; основним стимулом розвитку здібностей особистості, в тому числі й творчих, є інтерес[66].

Щоб дитина могла розвинути свої творчі можливості, необхідне розумне керівництво нею з боку вчителів і батьків. Слід насамперед розвивати в дитини гнучкість мислення, а для цього треба намагатися деякі розмови з дитиною перетворювати на уроки мислення — уроки спілкування, де істина постає як суперечка про істину, як діалог. Під час такого діалогу важливо навчити кожну дитину розмірковувати, гнучко підходити до розв’язання проблем, знаходити нові, оригінальні рішення, аби вона відчула задоволення від навчання.

З метою розвитку творчих здібностей у дитини необхідно застосовувати пізнавальні (творчі) завдання. З таких завдань потрібно складати систему, яка дасть змогу сформувати й розвинути всю різноманітність інтелектуальної та творчої діяльності дітей і забезпечить перехід від репродуктивних, формально-логічних дій до творчих. Слід пам’ятати, що творчі здібності забезпечують швидке набуття знань і вмінь, закріплення й ефективне застосування їх на практиці. А це означає, що для вдосконалення творчих здібностей велике значення має розвиток психічних процесів — пам’яті, уваги, уяви тощо. Саме ці якості є основою для розвитку продуктивного мислення, формування творчих здібностей учнів.

Тому, щоб розкрити творчі здібності дітей, зробити їх талановитими, треба вміти вчасно помітити ці здібності в кожній (без винятку) дитині й надати можливість для їх прояву та розвитку. Творчий потенціал вчителя, спрямований вмілою рукою на особистість дитини, повернеться в суспільство з новою творчою віддачею.

Справжній учитель повинен сприяти розвитку творчої особистості учня, що проявляється в ініціативності та активності, основою яких є знання, уміння та навички, а також досвід створення високоякісних матеріальних і духовних оригінальних і неповторних цінностей.

Саме можливість школярів здійснювати художньо-конструкторську діяльність визначає рівень та розвиток їхніх творчих здібностей. Виший рівень художньо-конструкторської діяльності передбачає створення нового, оригінального, досконалого художнього виробу, формування творчої особистості та її авторського стилю, а застосування творчих здібностей та засвоєння суспільно-історичного досвіду відповідає вимогам суспільного розвитку. При цьому рівень здібностей визначається умовами й діяльністю в суспільстві. трудовий навчання мистецтво фантазія Мислення творчої особистості характеризується: самостійністю, гнучкістю, аналітичністю, розсудливістю, винахідливістю, глибиною думки, дотепністю, кмітливістю.

Самостійність — вміння побачити і сформулювати нову проблему без сторонньої допомоги; осмислити і використати суспільний досвід, при цьому бути незалежним у своїх поглядах, сміливо висловлювати думку. Особистість, якій притаманна самостійність мислення, не боїться поразок, над нею не тяжіють попередні невдачі, вона вірить у себе. На превеликий жаль, люди хочуть бути такими, як усі, їм властива конформність, тобто такий стан, при якому людина відмовляється від власної думки, поглядів, а приймає думку більшості.

Гнучкість — вміння змінити шлях вирішення проблеми, якщо він не задовольняє умову. Людина з гнучким розумом уміє розглядати всі, навіть суперечливі точки зору, зважувати їх істинність. Вона — толерантна, схильна до міркувань, смілива, незалежна, рішуча у змінах і спростуванні, їй притаманне почуття новизни. Уміння радикально змінити свої погляди є дуже важливим, оскільки стереотип, зашкарублість думки не сприяють прогресу, творчості. Догматичність і непоступливість є протилежними гнучкості[24].

Аналітичність, логічність думок — уміння виділяти істотне й узагальнювати, послідовно та чітко обирати рішення, доречно висловлюватися. Наскільки важливо вдумливо підходити до проблеми розв’язання задач, висловлювати свої думки, свідчить народне прислів'я: «Мудрий не все каже, що знає, а дурний не все знає, що каже» .

Розсудливість — вміння оцінити ситуацію, відповідно до цього будувати свою поведінку[24].

Винахідливість — уміння знайти вихід з будь-якої ситуації, розв’язати будь-яку проблему[24].

Глибина думки — здатність детально аналізувати, порівнювати та знаходити істотне, здійснювати різносторонній підхід до розв’язання проблеми, аргументувати її рішення і не обмежуватися вузьким колом ідей[24].

Дотепність — мистецтво з гумором розв’язувати ті чи інші проблеми, влучно висловлюватися[24].

Кмітливість — природний дар, який дає змогу зрозуміти, розпізнати недоступні іншим речі, можливість наблизитись до істини[24].

До числа умов, які сприяють творчості, відноситься комплекс, який починається зі створення особливостей ситуації, що сприяє інтуїтивному схопленню ідеї вирішення творчої проблеми, й закінчується розвитком необхідних здібностей, створенням творчого клімату, якостей особистості творця, адже створення нового творчого продукту багато в чому залежить від особистості творця та сили його внутрішньої мотивації.

Загалом, виділяють такі методи і прийоми розвитку творчих здібностей:

1. Стимулювання творчого інтересу. Передбачає введення цікавих прикладів. дослідів, парадоксальних факторів, розповідей про казкові чи фантастичні передбачення.

2. Цікаві аналогії - наприклад, між фізичними явищами, які вивчаються, і природними об'єктами (біоніка).

3. Емоційне переживання — це створення ефекту здивування, (захоплення, недовіри, незвичайності наведеного факту, парадоксальність досліду, грандіозність і несподіваність цифрових даних).

4. Розвивальні ігри, що моделюють сам творчий процес, сприяють розвитку різних інтелектуальних рис, а саме: уваги, пам’яті, особливо зорової, вміння знаходити закономірності, класифікувати й систематизувати матеріал, здібності до комбінування, вміння знаходити помилки й недоліки; просторове уявлення; здатність передбачати наслідки власних дій.

5. Метод відкриття. Цей метод передбачає створення в процесі навчання ситуації проведення наукового експерименту науково-дослідної роботи. Він стимулює активну дослідницьку діяльність учнів, підвищує їх зацікавленість у навчальному процесі, сприяє активності учнів у засвоєнні навчального матеріалу, стимулює їх інтелектуальну діяльність, закріплює впевненість у своїх можливостях, виховує незалежність поглядів.

6. Ситуації з можливістю вибору — вони можуть бути трьох рівнів. Найнижчий — це вибір з двох, далі - створення вчителем різних ситуацій з можливістю вибору, третій рівень — це створення таких умов, коли самі учні перевіряють свій вибір, а вчитель виконує роль помічника.

7. Підвищення стимулюючого впливу змісту навчального матеріалу. Зміст повинен відповідати вимогам, сформульованим у принципах навчання. Існують і деякі спеціальні методи, спрямовані на підвищення стимулюючого впливу змісту; створення ситуації новизни, актуальності, наближення до найважливіших відкриттів у науці і техніці, до досягнень сучасної культури, мистецтва, літератури тощо, особливе значення в стимулюючому впливі змісту відіграють навчальні і навчально-творчі завдання, за допомогою яких педагог створює учням творчу ситуацію, прямо чи опосередковано задає мету, умови та вимоги до навчальної творчої діяльності, в процесі якої учні оволодівають знаннями та навичками, розвивають творчі здібності[47].

Аналіз досвіду роботи вчителів дає змогу виділити низку труднощів, що гальмують розвиток творчих здібностей особистості. Найвагомішими серед них є психолого-гносеологічні, які грунтуються на «здоровому глузді», інерції думки, стереотипності мислення. Навчальний процес поєднує репродуктивну та перетворювальну діяльність учнів. При цьому творчий характер має така перетворювальна діяльність, коли постає потреба застосувати знання в новій ситуації або скористатися відомими способами вирішення проблеми.

Стосовно генезису творчого процесу, у зв’язку з інтуїтивним компонентом, то багато років тому Уоллес описав чотири послідовних етапи творчого процесу:

1. Підготовка: формулювання задачі та початкові спроби її розв’язати.

2. Інкубація: відволікання від задачі та перемикання на інший предмет.

3. Осяяння (інсайт): інтуїтивне заглиблення в сутність задачі.

4. Перевірка: випробування, тобто реалізація рішення[47].

Доведено, що зв’язок між творчими здібностями та інтелектом дитини нелінійний, тобто високий інтелект далеко не завжди пов’язаний із високим рівнем розвитку творчих здібностей, і, навпаки, творчі здібності можуть бути притаманні людині з невисоким інтелектом.

Дитина, яка має досить високий інтелект, може бути творчою, а може і не виявити яскраво розвинених здібностей. Такою самою мірою творчо обдарована дитина може мати й не досить високий загальний рівень інтелекту.

Розуміння категорії «творчий розвиток» стало підґрунтям для генерування ідеї щодо виключної ролі трудового навчання в творчому розвитку особистості молодшого школяра. Внаслідок цього вченими запропоновано структурно-функціональну модель творчого розвитку школярів. Стрижнем її виступають засоби трудового навчання, які мають творчо-розвивальне значення. На цій основі в учнів формується емоційність: відчуття форми, прекрасного, гармонії, естетичні почуття насолоди, задоволення, радощі та муки творчості тощо; пізнання: розуміння і знання явищ та процесів природи, дійсності і праці, активізація логічного, абстрактного й художнього мислення, збагачення уяви, фантазії, підсилення інтуїції тощо; мотивація: збудження інтересу до знань і набуття навичок творчої діяльності, активізація будь-якого виду конструктивної діяльності, результати якої обов’язково мають характеристики новизни й оригінальності.

Аналіз вітчизняних (В. Алексєєва, Л. Виготський, Е. Ігнатьєв, В. Мухіна, Б. Нєменський, М. Ростовцев, П. Сакуліна, Н. Сокольникова та ін.) і зарубіжних (Р. Арнхейм, Е. Геккель, Г. Гроддек, В. Келлер, Г. Рід, З. Фрейд та ін.) підходів щодо природи трудового навчання дітей дав змогу зробити принципово важливий педагогічний висновок про те, що творчість школярів потрібно розвивати на основі репродуктивної і продуктивної трудової діяльності як найдоступнішого прояву дитячої активності, індивідуальності з метою самовираження [50,].

1.2 Декоративно-прикладне мистецтво — важлива складова частина художньої освіти

Українське народне і професійне декоративно-прикладне мистецтво набуло широкого визнання в нашій країні та за кордоном. У його предковічних образах, зручних утилітарних формах і динамічних образах орнаменту містяться символи таємничої, чарівної природи, складні перипетії нашої історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі українського народу.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво є важливішою складовою частиною системи художньої освіти і розвитку творчої особистості. Постійно зростає всезагальний інтерес до нього. Відкриваються нові факультети і відділення у вищих і середніх педагогічних та художніх закладах, організовуються курси підвищення кваліфікації з питань народного мистецтва і народознавства.

У загальній народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво — широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує матеріальне середовище, створене людиною. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне тощо[39].

Між названими видами декоративного мистецтва існують тісні взаємозв'язки та взаємовпливи. З’ясування художньої специфіки кожного з них неможливе без вивчення конкретних періодів історії людства. Найчастіше для визначення суті декоративно-прикладного мистецтва вживається назва — народне мистецтво. Бо декоративно-прикладне мистецтво — це мистецтво широких мас. Воно виникло в процесі трудової діяльності народу і нерозривно пов’язане з його життям і побутом.

Народне декоративно-прикладне мистецтво — одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Воно зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов’язки, опановували одні й ті ж трудові навички. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства). Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної свідомості людини, міфологічний характер спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя, одяг, житло повинні були передусім бути зручними, магічними, щоб ніщо, ніякі ворожі сили не перешкоджали людині жити і працювати.

Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивалось в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв’язки з історичним минулим. Ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуються новими елементами.

Народні художні промисли — одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, яка втілює товарне виготовлення художніх виробів при обов’язковому застосуванні творчої ручної праці.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції - пізнавальну, комунікаційну, естетичну, розвиваючу та ін.

Життя підтверджує, що декоративно-прикладне мистецтво збагачується новими аспектами філософсько-естетичного звучання, його змістовна краса потрібна людині, в наш час зростає його художньо-культурна цінність.

Декоративно-прикладне мистецтво — предметно-духовний світ людини — включає в себе численні види художньої практики. Це плетіння і ткання, розпис і вишивка, різьблення і виточування тощо. Одні види — кераміка, обробка кістки і каменю, плетіння — виникли на зорі людської цивілізації, інші - молоді: мереживо, гобелен, вироби з бісеру, витинанки з паперу.

Багато дослідників доводять, що із загального числа проявів національної культури найбільший вплив на формування людської особистості, що відбувається найінтенсивніше в дитячому віці, справляє мистецтво. Це пов’язано з тими функціями, котрі мистецтво виконує як елемент суспільної та індивідуальної свідомості. Щоправда, судження щодо конкретного їх переліку в окремих учених ще розходяться.

Так, А. Блахут головною для мистецтва вважає функцію самореалізацїї особистості, причому цей процес пов’язується в першу чергу з трудовою діяльністю[17].

В. Селівачовим наголос робиться на функціях самореалізації та соціалізації особистості, комунікації та ретрансляції. Останнє на його думку — це процес перенесення духовних цінностей та ідей суспільної свідомості в індивідуальну свідомість.

А. Канцедикас, поряд з функціями творчої самореалізації особистості та пізнавальною, акцентує увагу на об'єднуючому, колективізуючому впливі мистецтва та його комунікативних можливостях. Під комунікацією він розуміє інформаційно-емоційний зв’язок між попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями[44].

Своєрідне бачення впливу декоративно-прикладного мистецтва на людину характерне для М. Кагана. На його думку, мистецтво є неодмінним елементом усіх видів людської діяльності: пізнавальної, ціннісно-орієнтаційної і перетворюючої. Вступаючи в прямий контакт з кожним із цих видів діяльності, мистецтво утворює кілька рядів змішаних або гібридних утилітарних форм[43].

Зокрема, в результаті перетворюючої і художньої діяльності народжуються всі плоди щеплення предметної праці і мистецтва: декоративно-прикладне мистецтво, архітектура дизайн тощо. У створюваних речах і спорудах може різко переважати утилітарно-технічна сторона над художньо-естетичною (скажімо, в промисловій архітектурі або в дизайні промислового устаткування) чи навпаки, художня сторона (декоративний посуд, прикраси тощо), хоча може спостерігатися й відносна врівноваженість утилітарних і художніх якостей.

Таким чином, М. Каган розглядає декоративно-прикладне мистецтво як своєрідну пантеїстичну субстанцію, що пронизує всі види людської діяльності, звичайно, якщо вона здійснюється на творчому, а не примітивному рівні. Воно завжди зберігало свою єдність з людською свідомістю в усіх формах її активності, презентуючи пізнання світу, його оцінку, працю і спілкування як окремі прояви духовного особистості[43].

Декоративно-прикладне мистецтво справляє величезний вплив на формування всіх якостей школяра. Безпосередньому розвитку під впливом засобів мистецтва підпорядковується уява (як апарат образно-чуттєвого відображення навколишньої дійсності й духовної сфери особистості) та почуття (як основа ціннісно-орієнтаційної діяльності).

Однак значно більший не безпосередній, а опосередкований вплив має декоративно-прикладне мистецтво на особистість, на чому особливо наголошують А. Блахут, Ю. Петров та ін. Вони вважають, що основна цінність мистецтва полягає у його впливі на мислення людини як інструмента пізнавальної діяльності, комунікативні якості як засіб духовного й ділового спілкування і на творчі здібності як основний засіб самореалізації особистості. На цій основі всебічно вдосконалюється й практична дальність особистості - духовна і матеріальна[17].

Ось чому слід рішуче і послідовно ставити питання про необхідність широкого залучення декоративно-прикладне мистецтво до справи навчання і виховання. Це сприятиме значному зростанню питомої ваги мистецтва не лише в сфері моралі, а й у різних формах професійної творчості. Здатність мистецтва відтворювати людську діяльність цілісно назавжди забезпечує йому помітне місце в культурі, місце тим відповідніше, чим більше суспільство відчуватиме потребу в цілісних особистостях.

Підтвердження такої думки можна знайти у прогностичних висновках польського соціолога В. Павлючка, що найважливішим завданням нашого часу повинен бути новий синтез різноманітних аспектів життя індивіда і суспільства, нова єдність світу людини. Культура постіндустріальної епохи буде, з цієї точки зору, ідентичною народній культурі в її забезпеченні гірших рис сучасності: дегуманізації праці, розриву між цивілізацією і культурою, пасивною участю в культурному процесі тощо. Ідентичність цієї культури народній культурі буде виявлятися насамперед у тому що це знову буде культура, де всі творіння людських рук і розуму будуть виражати людину в усій її повноті, в її всебічних зв’язках із суспільством і світом[20].

Особливе значення для національно-культурного виховання підростаючих поколінь має відродження народних ремесел і промислів України. У Київській Русі налічувалось понад 100 ремісничих спеціальностей. Першість за обсягом виробництва втримували ковалі, гончарі, вишивальниці й склодуви[32].

Українські ремісники й кустарі в цей час демонстрували виняткові творчі здібності, надаючи навіть простим побутовим речам довершених форм, художньої виразності й своєрідного колориту.

До розвитку художніх промислів в Україні особливо посилилась увага наприкінці ХІХ століття. Свідченням цього слід вважати появу різноманітних курсів, пересувних навчальних майстерень і спеціальних шкіл, що давало змогу готувати і майстрів-виконавців, і конструкторів з художніх ремесел. За ініціативою земських діячів «створюються школи-училища для дітей кустарів», художнє ремесло почало відроджуватися на початку XIX століття.

До середини XIX століття народні ремесла досягли свого апогею, але з розвитком промислового виробництва почали занепадати.

Нині спостерігається відновлення і зростання деяких з традиційних промислів, зокрема, ковальства, гончарства, теслярства, стельмаства, гутництва, ткацтва і вишивки. Це пояснюється двома причинами. Перша з них — зростання в суспільстві інтересу до всього національного в архітектурі і побуті, друга — вимушена натуралізація сільського господарства. Відомі непоодинокі приклади введення посильних для дітей видів народних ремесел до навчально-виховного процесу в школах у вигляді уроків трудового навчання чи гурткових занять. Це має неабияке культурне і, разом з тим, профорієнтаційне значення, бо в Україні (особливо в західних регіонах) функціонують десятки підприємств місцевої промисловості, що виготовляють продукцію за технологіями народних промислів.

У контексті нашого дослідження виникає потреба розглянути сутність ряду органічно взаємопов'язаних понять: «народні ремесла», «народні промисли», «прикладне мистецтво». Літературні джерела не дають однозначного визначення зазначених понять.

Так, В. Горленко змішує поняття ремесла і промислу, вважаючи їх складовою частиною декоративно-прикладного мистецтва[32]. Є. Антонович декоративно-прикладне мистецтво, поряд з монументально-декоративним, оформлювальним і театрально-декоративним, вважає складовою частиною декоративного мистецтва[1]. К. Духанін ототожнює декоративно-прикладне мистецтво з кустарним і ремісничим виробництвом, а В. Рафаєнко — з народними художніми промислами[69].

Докладно проаналізувавши зміст окремих понять та співставивши точки зору різних авторів, В. Мусієнко, Р. Захарченко, В. Сидоренко, Д. Тхоржевський висловили наступне бачення аналізованих понять. Під декоративно-прикладним мистецтвом вони розуміють індивідуальне або частково механізоване (допоміжні операції формоутворення на металочи деревообробному верстаті, гончарному крузі тощо) виробництво речей, що поєднують утилітарно-ужиткові та художньо-декоративні якості. Самостійними полюсами декоративно-ужиткового мистецтва ними визначено ремесло — виробництво ужиткових речей з відсутністю або мінімальною декоративністю, і декоративне мистецтво, продуктом якого є художні твори без ужиткової спрямованості.

Народні промисли визначено ними як колективне виробництво певного виду товарної продукції з обов’язковим розподілом праці всередині гурту (стародавній тип колективної організації праці), цеху (середньовічний тип), мануфактури (організація періоду промислової революції) чи бригади (сучасна форма) з максимально можливим рівнем механізації формотворчих і обов’язковою присутністю ручних оздоблювальних робіт.

Народні ремесла і промисли — це народна творча діяльність, у процесі розвитку якої на різних історичних етапах створювались пам’ятки культури.

Особливе місце в національній культурі посідає народне мистецтво. У нашому дослідженні розглядається предметне мистецтво України, зокрема, декоративно-прикладне. До нього найчастіше відносять виготовлення і художнє оздоблення кустарним чи промисловим способом побутових речей, що мають не тільки практичне, а й естетичне значення (вишиті та різьблені вироби, плетені вироби з лози, гончарні вироби та багато іншого). Поверхню цих речей оформлюють таким чином, що декорування не вступає у протиріччя з утилітарною формою, а перебуває в тісному зв’язку з нею, утворюючи одне ціле. До таких речей в першу чергу слід віднести художньо оздоблений посуд, меблі, одяг, декоративні тканини, килими, вишивку, мереживо тощо.

Суттєві риси народного декоративно-прикладного мистецтва — це конструктивність, декоративність і орнаментальність виробі. На думку багатьох дослідників, саме ці риси дають підставу розглядати витвори мистецтва як результат естетичної діяльності народу. Народні промисли важливо розглядати як компонент національної культури. Прикладне мистецтво є цінним духовним надбанням народу.

Що ж стосується поняття «художнє ремесло», то його найчастіше визначають як культуру трудових професійних навичок і технічних прийомів художньої обробки матеріалів. Конкретний досвід у художньому ремеслі складається з поступового накопичення ефективних прийомів роботи, з яких в естетичному розумінні формується техніка художньої обробки матеріалів. Разом з тим, є свідчення, що на засадах художнього ремесла почала розвиватись естетична діяльність, оскільки художнє ремесло було першою формою естетичної діяльності в матеріальному виробництві. Прикладне мистецтво, що розвивалось на основі матеріального виробництва, було тісно пов’язане з народним фольклором[20].

У стародавні часи за рівнем розвитку народних ремесел оцінювався добробут держави і рівень культури окремого народу.

Зародки художнього ремесла нашого народу губляться в глибині тисячоліть. На знайдених у Києві та на Чернігівщині кістках мамонта вчені помітили вирізьблений геометричний орнамент — меандр, що пізніше набув поширення в мистецтві Стародавньої Греції. Це була творчість пращурів сучасних українців, які жили понад 75 тисяч років тому.

Народне художнє ремесло було основним шляхом розвитку народного прикладного мистецтва, коли від діда, батька, матері передавались секрети майстерності, під їх впливом формувалися професійні вміння та навички. Саме народні ремісники створювали стародавні витвори декоративно-прикладного мистецтва.

Декоративно-прикладне мистецтво охоплює широке коло предметів з різних сфер людської діяльності. Для їх виготовлення використовують різноманітні матеріали: метали, деревину, глину, кістку, скло, каміння, вовну, льон та деякі штучні матеріали. Матеріал, з якого виготовляють певні речі, вимагає своєрідної, характерної лише для нього техніки обробки.

Обов’язковими вимогами декоративно-прикладного мистецтва є доцільність форми предмета і відсутність протиріччя між його декоративною й ужитковою функціями. Витвори цього виду мистецтва несуть у собі риси народних традицій, втілюваних у формі предмета, матеріалі й техніці його обробки, художніх сюжетах і орнаментальних мотивах декорування.

З точки зору технології виготовлення предмети декоративно-прикладного мистецтва бувають двох видів. Вироби, виготовлені одним народним майстром ремісником-кустарем ручним способом, розглядаються як предмети народного мистецтва. Вироби масового виготовлення у промислових умовах вважаються предметами художньої промисловості.

Застосування різних матеріалів і видів техніки обробки породжує велику різноманітність видів декоративно-прикладного мистецтва. Огляд літератури показує, що види декоративно-прикладного мистецтва розрізняються або за типом матеріалу, з якого виготовляють виріб (кераміка, скло, кістка), або за технікою обробки матеріалу (різьблення, карбування, вишивання), або за назвою готового виробу (килимарство, мереживо, макраме). Виходячи з наведеного підходу, Р. Захарчук-Чугай наводить таку класифікацію видів декоративно-прикладного мистецтва:

— кераміка (майоліка, порцеляна, теракота, фаянс);

— скло (вази, деталі будівельні, мозаїка, художній посуд);

— художні вироби з металу (вироби освітлювальні, вироби ювелірні, деталі архітектурні, речі побутові, скульптура настільна тощо);

— художнє різьблення (деревини, каменю, кістки, пластмаси);

— меблі (побутові, громадського застосування);

— текстиль (вишивка, килими, мереживо, оксамит, тканини декоративні й набивні, шпалери);

— іграшки (різних видів).

Очевидно, що наведена класифікація носить еклектичний характер, бо вона не має єдиної основи, тому багато відомих видів обробки, наприклад, інкрустація чи розпис, не потрапили до жодної з наведених груп.

Ґрунтовніший підхід до класифікації видів декоративно-прикладного мистецтва запропонований Є. Антоновичем. У його основі лежить поділ категорій народного мистецтва на види, роди, жанри і твори[2].

До видів ним віднесено художню обробку деревини, каменю, кістки і рогу, художню кераміку, скло, метал, обробку шкіри, плетіння, в’язання, художнє ткацтво, килимарство, вишивку, розпис, батік, фото-фільмдрук, писанкарство, карбування, висічку, художнє ковальство, випалювання, гравіювання, різьблення, скань, витинанки, мереживо, виготовлення виробів з бісеру й емалі. Поділ на роди пов’язаний з функціональним призначенням виробів: меблі, посуд, знаряддя праці, прикраси, побутові речі, іграшки тощо.

Категорією третього порядку у класифікації Є. Антоновича виступає типологічна група — стале поєднання однотипних предметів. Наприклад, у роді «посуд» можна виділити групу «миски», до якої належать: великі миски «яндови», середні й малі (в яких діаметр дна не перевищує половини верхнього діаметра вінця, береги похилі, але не високі), а також тарілки й тарілочки (плоскі миски).

Нарешті, сам предмет-виріб — утворює четверту сходинку морфологічної структури декоративно-прикладного мистецтва. Це реальна річ, що має певні фізико-механічні властивості, утилітарну і художню цінність. Вона поєднує в собі ознаки групи, роду і виду, наприклад: «миска велика глиняна поливана, оздоблена розписом» .

Здійснюючи дослідження, ми виходили з положення про те, що художні ремесла — це не тільки духовне надбання народу, але й важливий компонент національної культури. Художня праця, що була започаткована в домашніх ремеслах, також є складовою духовної спадщини народу, оскільки стала і джерелом прикладного мистецтва і основою народної педагогіки. Навчання народним ремеслам виховувало поважне ставлення до праці та формувало моральні якості особистості, зокрема працелюбність, повагу до людей, праці, відповідальне ставлення до неї, естетичні смаки, що вважалося не менш цінним, ніж формування професійних умінь.

Художнє ремесло завжди зберігало свою національну самобутність і відносилось до декоративно-прикладного мистецтва. На думку багатьох дослідників, художні промисли — одна з основних форм розвитку сучасного українського народного декоративно-прикладного мистецтва.

Розкриваючи сутність поняття «народне декоративно-прикладне мистецтво», Р. Захарчук-Чугай зазначає, що це — «одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності», і дає таке визначення: «ремеслом називають ручне виготовлення виробів, а домашнім ремеслом називається виробництво виробів для задоволення власних потреб господарства, членами якого вони виготовлені» [2].

До народного ремесла, підкреслює Л. Манакова, завжди можна застосувати критерій «природного» і «морального» [62]. Цікавим є факт спрямованості учня на досягнення майстерності: творити краще свого вчителя-майстра. Високорозвинені різноманітні ремесла поступово ставали професійним декоративним мистецтвом.

Існує таке визначення, що «мистецтво — це вид духовного освоєння дійсності людиною», мета якого — розвинути її творчі здібності. Прикладне мистецтво — національне за своєю природою, воно народжується із звичаїв, звичок, вірувань народу і безпосередньо наближене до його виробничої діяльності, до його побуту.