Етапи педагогічного спілкування

1. Прогностичний етап: в процесі моделювання педагогом спілкування з групою, потоком в процесі підготовки до педагогічної діяльності здійснюється планерування комунікативної структури майбутньої діяльності відповідно:

ь педагогічним цілям і завданням;

ь загальній педагогічній і етично-психологічній ситуації в аудиторії;

ь творчій індивідуальності самого педагога;

ь індивідуальним особливостям студентів;

ь пропонованій системі методів навчання і виховання.

2. Початковий період спілкування: організація безпосереднього спілкування з аудиторією, групою. Найважливішими елементами цього етапу є:

ь конкретизація спланованої моделі спілкування;

ь уточнення умов і структури майбутнього спілкування;

ь здійснення початкової стадії безпосереднього спілкування.

3. Управління спілкуванням в педагогічному процесі, що розвивається. Окрім дидактичних і методичних вимог до лекції, існує ряд соціально-психологічних вимог до неї:

ь становлення психологічного контакту з групою для передачі інформації і її особового сприйняття студентами;

ь розробка психологічно обґрунтованої партитури лекції;

ь створення обстановки колективного пошуку і спільних роздумів;

ь управління пізнавальною діяльністю студентів;

ь єдність ділового і особового аспектів;

ь цілісна, педагогічно доцільна система взаємин педагога і студентів.

4. Аналіз здійсненої системи спілкування і моделювання спілкування в майбутній діяльності.

Вуз відрізняється від школи вмістом навчання і виховання, зміною їх форм. Основна функція вузу — формування особи фахівця. І цій меті має бути підпорядковане спілкування викладачів і студентів. Система вузівського педагогічного спілкування в ланці «викладач — студент» якісно відрізняється від шкільного самим фактом їх приєднання до загальної професії, а це значною мірою сприяє зняттю вікового бар'єру, що заважає плідній спільній діяльності.

У системі вузівського педагогічного спілкування поєднуються два чинники:

взаємини ведений — ведучий;

взаємини співпраці виучуваної і повчальної.

Основні вимоги до стосунків «викладач — студент», «студент — студент» можна сформулювати таким чином:

• 1. взаємодія чинників співпраці і відомості про організації виховного процесу;
• 2. формування духу корпоративності, колегіальності, професійної спільності з педагогом;
• 3. орієнтація системи педагогічного спілкування на дорослу людину з розвиненою самосвідомістю і тим самим подолання авторитарної виховної дії;
• 4. використання професійного інтересу студентів як чинника управління вихованням і навчанням і як основи педагогічної і виховної роботи.

Такий стиль формується під впливом двох активних чинників:

ь захопленості наукою, предметом;

ь прагнення перетворити зону наукового пошуку на матеріал педагогічної дії, так званого педагогічного відчуття.

Головне завдання вузівського викладача — розкриття особи що вчиться — вирішується в ході його спілкування із студентом. Тому в поняття «Професійний педагог» входить не лише знання конкретного предмету, але і педагогічна майстерність, тобто уміння збудувати виклад, увійти до контакту із студентом, зацікавити його, виховати потрібні якості, перетворити студента з об'єкту навчання в суб'єкт учення.

«В воспитании все должно основываться на личности воспитателя, потому что воспитующая сила изливается только из живого источника человеческой личности. Никакие уставы и программы… не могут заменить личности в деле воспитания. Только характером можно образовать характер» (К.Д. Ушинский).

Багато що тут залежить від особових здібностей викладача, його педагогічної інтуїції. Але навіть володіючи викладацьким талантом, потрібно обов’язково вчитися педагогічному спілкуванню. Це дозволить викладачеві рефлектувати, а значить — аналізувати свої дії, розуміти студентів, встановлювати з ними контакт, адекватно реагувати на їх дії.

Добре відомо, що відношення до викладача студент переносить на предмет, що вивчається. При цьому реноме педагога, що склалося, зростає украй повільно, роками, хоча втратити його можна за один семестр. Ось чому украй поважно для викладача його педагогічна культура, конструктивні, організаторські і комунікативні уміння. У практичному ж сенсі дуже важливою представляється диференціація в плані формального та неформального спілкування.

Формальне обумовлене соціальними функціями; замість знання особи тут оперують знанням її соціальної ролі (продавець-покупець, викладач-студент). Норми спілкування виробляються суспільством, і партнери чекають один від одного певних дій, обумовлених соціальною роллю; особові характеристики на задньому плані. Можна стверджувати, що тут функція сильніша за особу; і тому, якщо розуміння індивідуумом його ролі не відповідає її розумінню іншими членами суспільства, виникає конфлікт.

Людині властиве прагнення до неформального спілкування, наповненого особовим сенсом. Воно не завжди удається — багато що залежить тут від бажання зрозуміти партнера, концентруватися на нім, а також від техніки спілкування (прийомів встановлення контакту, комунікативних умінь). Професійній діяльності викладача зазвичай властиво поєднання формального і неформального спілкування. Так, використання письмових і машинних форм контролю означає посилення формальних аспектів; усний контроль, тобто «очі в очі», в бесіді, наближає спілкування до неформального. Воно дається викладачеві важче — не лише за витратами часу, але і по психологічній напрузі; та зате, як правило, більш діюче. Оцінка письмового тексту (при поточному, рубежі, підсумковому контролі) без виявлення його сенсу в розмові із студентом знову-таки підсилює формальні моменти; бесіда (у тому числі - по написаному) з виявленням розуміння, рухи думки студента підсилює неформальні аспекти спілкування і, зрозуміло, приносить більше користі.

Важливу роль в процесі спілкування грає, як вже наголошувалося вище, установка — програма поведінки особи, готовність діяти певним чином у відповідь на ситуацію. Викладач по відношенню студентів до навчання, по певних рисах їх вдачі, по зовнішніх ознаках виробляє такого роду установки і потім нерідко «дозволяє собі діяти» відповідно до них (інколи — стереотипно, наполегливо не вважаючи потрібним коректувати їх при зміні поведінки і дій студента і навіть при виявленні помилковості думки про нього). Установка викладача по відношенню до студента може бути негативною і позитивною.

В разі негативної установки (по відношенню до слабкого студента) йому дається менше часу на відповідь («все одно не відповість»); при невірній спрямованості відповіді питання не повторюється і не уточнюється («все одно не зрозуміє»); не дається і якого-небудь орієнтування. Викладач частіше лає студента за неправильну відповідь, чим хвалить за правильний; слабкому студентові приділяється значно менше уваги на заняттях.

В разі позитивної установки (по відношенню до сильного студента) можлива позитивна оцінка не зовсім вірної його відповіді; на заняттях в групі сильним студентам приділяється непропорційно багато уваги.

У обох випадках відношення викладача до студента — вибірково, значить, не цілком об'єктивно. З цієї причини слабкі студенти рідше (по дослідженнях — приблизно вчетверо) звертаються до викладача, чим сильні. Вибіркова поведінка, особливо, якщо викладач не маскує його (а буває, і не вважає потрібним маскувати), розшаровує колектив студентів і нерідко сприймається ними як несправедливе. Це — «прокол» в професійній діяльності педагога. Підкреслимо, що вибіркова поведінка викладача частенько тонко відчувається студентами і в тих випадках, коли викладач всіляко прагне його замаскувати. Зрозуміло, у викладача (як у всякої людини) можуть виникнути симпатії і антипатії до студентів (усвідомлені - як результат навчання і поведінки студента, або неусвідомлені). І якщо ці пристрасті мають чіткі обґрунтування в діяльності студента, то вони сприймаються в групі як належне — у студентів не виникає сумнівів в об'єктивності викладача. Що стосується молодих викладачів, то вони нерідко точніше судять про студентів і їх взаємини, чим викладачі з великим досвідом роботи (досвід створює стереотипи, та і тимчасова дистанція грає свою роль).

Встановленню доброзичливих стосунків сприяє емпатія (співпереживання). Йдеться про людській участі, взаєморозумінні, здатності не лише раціонально знати, розуміти і враховувати обставини, що діють на партнера, але і співчувати йому, розділяти його радощі і засмучення, бути стурбованим його проблемами. Емпатія виховується оточенням, обстановкою, сім'єю; без неї немає щирості. За великим рахунком, людині без емпатії працювати викладачем не можна. На підтвердження ролі емпатії: за нашими спостереженнями, студенти більш всього цінують в лекторові: 1) зацікавленість в успіхах студентів; 2) педагогічна майстерність; 3) ерудицію, знання предмету. Викладачеві повсякденно і постійно потрібно вступати в контакт із студентом (студентами). Його доля в цьому плані - безперервна адаптація і переадаптація до окремих студентів, студентських колективів, учбової обстановки, що змінюється. Дуже дієвим чинником спілкування (способом контакту) є гумор. Треба лише завжди пам’ятати, що гумор — надзвичайно потужна і гостра зброя; їм легко ранити, і тому використовувати його потрібно украй обачно. Жарт, іронія, направлена викладачем на самого себе, поза сумнівом, покращує контакт із студентами. При виникненні ситуації, коли викладач потрапляє в смішне положення, найкращий вихід — посміятися разом із студентами, найгірший — проявити незадоволеність, тим більше гнів. Гумор, іронія, дотепний вислів по відношенню до нейтрального об'єкту також дають позитивний ефект. Якщо викладач іронічно висловлюється одночасно по відношенню до колективу студентів і самому собі, це, як правило, не викликає негативної реакції студентів: їх запрошують посміятися над якимись моментами спільної діяльності. Іронія лише по відношенню до колективу студентів допустима за умов, якщо вона направлена на оцінку діяльності студентів, але не їх особових якостей або ж, якщо між викладачем і студентами встановилися досить довірчі стосунки, і студенти переконані в тому, що викладач зацікавлений в їх успіхах.