Антиутопія як засіб критики культури у творчості Курта Воннегута

Зміст Вступ Розділ I. Антиутопія як тип світогляду у культурі XX ст

1.1 Передумови виникнення та поширення антиутопічних тенденцій в культурі

1.2 Нове бачення антиутопії у художній літературі: наукова фантастика та соціальна утопія

Розділ II. Антиутопічні моделі культури у Курта Воннегута

2.1 Діалектика культури і природи у творчості письменника

2.2 Критика механізмів та структур культури у К. Воннегута

2.3 Людське буття та його модифікації у антиутопії К. Воннегута Висновки Список використаної літератури антиутопічний фантастика критика воннегут Вступ

XX століття стало знаковим для історії всього людства. Нами було винайдено зброю масового знищення, вбито кільканадцять мільйонів солдат під час двох світових війн та менших за масштабом внутрішньодержавних заворушень, проведено успішні «вилазки» у космос та завойовано прихильність всього світу даючи людям користуватись всесвітньою павутиною Інтернету. Окрім вищезазначених подій, які, безперечно, трансформували свідомість людини та дали «новий хліб» для роздумів, мали місце і менш значні - виникнення нових мистецьких течій, розвиток сфери кіно, переосмислення літератури минулих епох. Значний відбиток на життя культури того часу здійснило примусове включення політики у всі галузі життя.

Людина, яка тільки відійшла від традицій та ідеалів минулого століття була безвольно закинута на поле битви політичних систем та нововведень технічного прогресу, котрий якраз починав набирати шалених темпів. Яскравим прикладом дитини нової епохи можна вважати американського письменника та, у минулому, військового Курта Воннегута. Пройшовши через дві війни, потрапивши у полон та переживши бомбардування Дрездена, Воннегут з жахом усвідомлює тодішню ситуацію у яку було захоплене людство — шлях до самознищення.

Він виступав проти цивілізації як такої, проти діяльності людини, але не проти людства. Своїми творами письменник ніби хотів застерегти всіх від вчинення такого суїциду. На перший погляд прості твори автора є нічим іншим, як розповідями про людські долі, але за цими простими думками, метафорами починаєш усвідомлювати всю суть ідеалу Воннегута — своєю безмежною любою до оточуючих письменник, перш за все, показує абсурдність становища людини XX ст. та іронічність створеної ситуації, проте цим самим він ніби підштовхує народ стати на шлях мирного співіснування з природою, яка є і нашим творцем, і захисником. Він яскраво аналізує та описує можливі ситуації так званого «Великого Вибуху» заодно руйнуючи уявну реальність маленького мешканця цього світу.

Антиутопія стає не тільки жанром літератури, а спробою презентувати наочно людині, що її може очікувати у близькому майбутті. Стає закликом припинити механізацію людського простору, повернутися до більш природного способу існування. У будь-якому випадку, течія антиутопії сколихнула минуле століття, давши нові теорії та багатьох визначних людей, які мали на меті врятувати людство від самого себе.

Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що ця тема є малодослідженою і потребує подальшого вивчення. Враховуючи вищесказані аспекти, тенденції антиутопічної течії постають ще малодослідженим пластом, оскільки не надається відповідне значення самим ідеалам та причинам розвитку жанру, які свого часу, можна віднайти у творчості Курта Воннегута.

Джерельна база. Цю тему досліджувало мало науковців, проте були написані окремі праці по власне антиутопії. Це такі твори, як «Після лібералізму» І. Влерстайна, «В очікуванні Золотої епохи. Від казки до антиутопії» Ю. Латиніної, монографія Карла Поппера «Відкрите суспільство та його вороги», «Ідеологія та утопія» Поля Рікера та «Утопії і антиутопії: їх минуле, сьогодення і майбутнє» Л. Романчука. В цих працях науковці сформували основні положення та дослідили генеалогію антиутопії.

Важливо згадати літературний контекст, де, перш за все, окремою сторінкою можна виділити твори Курта Вонегута: «Механічне піаніно» або «Утопія-14», «Колиска для кішки», «Галапагоси», «Бійня номер п’ять». Також фундаментальними є праці Дж. Оруела «1984», О. Хакслі «Дивний новий світ», Р. Бредбері «451 градус за Фаренгейтом», К. Пріста «Перевернутий світ» та Ф. Діка «Час, що звихнувся», твори яких стали зразками антиутопічного жанру і зберігають свою актуальність до сьогодні.

Мета курсової роботи: осмислення теоретико-методологічного потенціалу антиутопії як засобу культурної критики.

Завдання курсової роботи обумовлені її метою:

Осмислити передумови виникнення та поширення антиутопічних тенденцій в культурі;

Проаналізувати нове бачення антиутопії у художній літературі, яке формується у XX ст.;

Виокремити особливості діалектики культури та природи у творах К. Воннегута;

Охарактеризувати критику механізмів та структур культури у творчості письменника;

Осмислити людське буття та його модифікації у антиутопії К. Воннегута.

Об'єктом дослідження є антиутопія як ідеалістично-футуристичний феномен культури у творах Курта Воннегута.

Предметом є дослідження антиутопії як засобу культурної критики.

Методи дослідження. При опрацюванні вихідної інформації були використані загальнонаукові методи історичної реконструкції, культурно-семантичного та логічного аналізу.

Теоретична та практична цінність курсової роботи полягає в тому, що в досліджені комплексно проаналізовано та узагальнено матеріал про особливості антиутопії як засобу критики культури на прикладі творів К. Воннегута.

Практична цінність полягає у набутті автором курсової роботи прикладних навичок і вмінь з інформаційного пошуку, аналітико-систематичного опрацювання літератури та узагальнення інформації.

Структура роботи обумовлена логікою розгляду теми і складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Вступ до курсової роботи інформує її сприйняття. У вступі обґрунтовується актуальність теми, подається джерельна база, визначається мета, завдання, предмет та об'єкт дослідження, методи та хронологічні рамки, окреслюється теоретична та практична цінність курсової роботи. Висновки узагальнюють досягнуті результати дослідження.

Хронологічні межі дослідження. Основою нашого дослідження є культура XX ст. та її внутрішня динаміка, в межах якої розгортались основні антиутопічні проекти. Також розглянуто твори американського письменника Курта Воннегута, написані у цю ж епоху.

Розділ I. Антиутопія як тип світогляду у культурі ХХ ст Антиутопія виникає на основі утопічних поглядів, проте вона розвивається не тільки як ідейна течія, а й стає здобутком культури. Головною метою антиутопії є зображення тоталітарного суспільства, де всіляко принижується особистість людини. Одним з методів здійснення повного контролю над емоціями та почуттями людини виступає обмеження її особистого простору, знищення історії та культури у всіх її проявах.

Пишеться безліч літературних, філософських праць із зображенням такої держави. Антиутопія змінює світогляд людини XX століття, викликає масу протестів проти існуючих політичних систем. Безперечно, вона стає феноменом не лише суспільним, а й культурним.

1.1 Передумови виникнення та поширення антиутопічних тенденцій в культурі XX ст Розвиток антиутопії припадає на XX століття. Пов’язано це як з розквітом в перші десятиліття XX століття утопічних ідей, так і зі спробами втілення їх в реальність, з приведенням у рух тих соціальних механізмів, завдяки яким масове духовне поневолення на основі сучасних наукових досягнень стане реальністю. Безумовно, в першу чергу саме на основі реалій XX століття виникли антиутопічні соціальні моделі в творах таких дуже різних письменників, як Дж. Оруел, Р. Бредбері, Г. Франке, К. Воннегут, Е. Берджесс, і О. Хакслі. Їх антиутопічні твори є попередженням про можливий швидкий занепад цивілізації.

Пошук нових засад суспільного розвитку у XX ст. привів до формування суспільних організмів на основі трьох різних типів світогляду. Російська імперія перетворилася на комуністично-рекламоване, а насправді - в тоталітарне суспільство. У центрі Західної Європи утворюється «третій рейх», що базується на ідеології фашизму. На світогляді, що ґрунтувався на цінностях демократії, лишалися США та Великобританія. Унаслідок краху німецького фашизму і радянського тоталітаризму на чільне місце виходить світогляд демократично орієнтованої частини людства.

Першими небезпеку трансплантації творчих фантазій зі світу видумки в реальність, небезпеку перетворення самого життя у великий утопічний витвір відчули письменники: «в епоху тріумфу утопічних проектів, коли тільки мрія раптом перестала задовольняти розум людини, з’являється нове, велике протиставлення — антиутопія» [35, C. 23].

Антиутопія — ідейна течія в літературі, що є критичним описом суспільства утопічного типу. Антиутопія виділяє найбільш небезпечні, з точки зору авторів, суспільні тенденції. Антиутопія — це жанр синтетичний: у ній наявні прикмети як позитивної утопії, так і сатиричної літератури, крім того, її еволюції сприяє бурхливий розвиток фантастичної літератури (соціальної утопії і науково-фантастичного роману), представниками якої є Роберт Шеклі «Корпорація Безсмертя», Рей Бредбері «451 градус по Фаренгейту», брати Стругацькі «Град приречений».

У середині XIX століття, а особливо в XX столітті, утопія все більше перетворилася на специфічний жанр полемічної літератури, яка була присвячена проблемі соціальних цінностей. Зі всіма війнами та лихами, які очікували на нас у цій епосі, людство холерично почало конструювати різні за своїм змістом та реальністю концепції ідеального суспільства. Це мало вплив не тільки на суспільно-політичне становище світу, а й знайшло своє вираження у мистецтві. Найактивніше утопічні ідеї обговорювались у сфері літератури. Письменники створювали твори, де описувалося одне з подібних суспільств, що підштовхувало інших авторів довершити або спростувати «ідеальну державу» свого колеги.

Найголовнішою проблемою утопічної літератури у XX столітті стала проблема здійсненності/нездійсненності утопії, яка і спричинила появу антиутопії. Письменники почали задумуватись над втіленням своїх ідей у реальність. Пропонували різні теорії, будували концепції щодо створення такої держави, що загалом змусило поставити питання: а чи справді таке суспільство зробить людей щасливими? На основі цього й розвиваються антиутопічні ідеї.

XX ст. є особливим етапом у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії - настільки він є насиченим різноманітним змістом.

Досить лише згадати те, що у XX ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперування інформацією, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації.

У XX ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через інтернет) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно.

Е. Баталов, Д. Кейтеб, Ю. Кагарлицький та деякі інші дослідники жанру вважають, що антиутопія формувалася поступово, коли стали піддаватися критиці принципи та ідеї, які мали фундаментальне значення для утопії. Визначальну рису жанру Ю. Кагарлицький пов’язує з кризою історичної ідеї, чим і пояснюється активне поширення антиутопії в XX столітті - в ній відбивається будь-яка загроза, з якою стикається людство [25, С. 284].

На думку В. Новикова, цей жанр у межах XX століття «викристалізувався і виклався повністю», подальша експлуатація жанрово-композиційної структури може призвести до епігонства, тому сучасна антиутопія тяжіє до взаємодії з іншими жанрами. А згідно з прогнозом А. Мортона, головним об'єктом антиутопії стане не стільки розвиток суспільних вад, скільки розвиток самої особистості.

Біля витоку антиутопічних ідей XX ст. стоїть, звичайно, Достоєвський; він полемізує з утопіями, які поки оволоділи лиш розумом, а не життям, — з баченням «кришталевого палацу», з метафізичною брехнею Великого Інквізитора, найбільш імпозантного провісника перевлаштування людства «по новому ладу» («Брати Карамазови»).

Антиутопія з’явилася тоді, коли держава і суспільство виявили свої негативні риси, які стали небезпечними для людини, не сприяли прогресу. В антиутопії завжди виражався протест проти насильства, абсурдного соціального устрою, безправного становища людини. Автори антиутопій, роблячи посилання на аналіз реальних суспільних процесів, намагалися передбачити небезпечні наслідки існуючого порядку або утопічних ілюзій.

Художніми передумовами для остаточного формування антиутопії стали: по-перше, філософічність як основна риса літератури ХХ століття, притаманна творам усіх жанрів, і підсилення в зв’язку з цим соціально-філософського засвоєння реальності, яке охопило всі напрямки як реалістичного, так і модерністського плану; по-друге, широке використання художніх прийомів, вироблених науковою фантастикою, але підпорядкованих вираженню не науково-популярних, а соціально-політичних і філософських проблем.

Отже, антиутопія є гуманістичною критикою захоплення людства технічним прогресом, пересторогою людству стосовно можливих негативних наслідків неконтрольованого наукового прогресу. На відміну від гострої критики соціальної дійсності, антагоністичне суспільство антиутопій, за своєю суттю, практично стало сатирою на демократичні і гуманістичні ідеали.

1.2 Нове бачення антиутопії у художній літературі: наукова фантастика та соціальна утопія

XX ст. створило ситуацію, коли деякі проекти утопічних товариств з різним ступенем самоадекватності стали реальністю. Розчарування в прогресі, криза ідеалів європоцентризму, негативні ефекти функціональної диференціації суспільства актуалізували жанр антиутопії, яка постійно зверталася до репресованих пластів суспільного життя.

Логічним наслідком подібних подій і стала переорієнтація соціально-утопічної літератури на антиутопію. Вона в зображенні майбутнього виходить з принципово інших міркувань, хоча й дає подібно утопії більш розгорнуту панораму суспільного майбутнього. Страх буржуазії перед комунізмом і соціалізмом, які втілили в собі головні ідеї утопістів, знайшов своє вираження в антиутопії, але вже явно реакційного спрямування. Серед них твори, які пройняті чуттям всесвітнього песимізму і невіри в людину, зображуючи страшні наслідки технізації, які критикували традиційні утопічні і соціалістичні уявлення про майбутнє суспільство і виражали відкрито антикомуністичні погляди авторів.

Антиутопію можна представити як своєрідну саморефлексію жанру соціальної утопії. Антиутопія істотно змінює ракурс розгляду ідеального соціуму: піддається сумніву сама можливість позитивного втілення якого б то не було перетворювального інтелектуального проекту. При цьому, якщо в жанрі традиційної утопії відбувається уявне звернення авторів в минуле і сьогодення, то в антиутопії домінує спрямованість у майбутнє.

Констатування антиутопії як особливого інтелектуального жанру збіглося за часом (XX ст.) із встановленням досить жорстких загальноприйнятих дисциплінарних кордонів у сфері гуманітарного знання, тому антиутопія майже цілком являє собою літературне явище.

Головна мета соціальної утопії - розкрити закони розвитку суспільства, що потрапило в нові і незвичні для людства умови. Соціальна утопія Платона — одна з перших концепцій подібного роду. Відповідно до його теорії, держава являє собою свідоме посилення, концентрацію справедливості і краси. Для того, щоб цього досягти, люди повинні виконувати певні функції, відповідні властивостям їх душі і природним здібностям.

Така соціальна утопія ґрунтується на тому, що в результаті закріплення за кожним станом чеснот (у воїнів — мужність, у правителів — мудрість, у ремісників і селян — помірність), і завдяки існуючій жорсткої ієрархії в державі реалізується вища чеснота — справедливість, яка призводить до гармонії. Тобто інтереси особистості приносяться в жертву в ім'я загального блага.

Інший російський вчений, Андрій Кольєв, переконаний у тому, що феномен соціальної утопії якнайкраще розкривається в антиномії утопія/ідеологія. Якщо утопія геть не пов’язана з безпосереднім політичним і соціальним буттям, то ідеологія — спирається на нього, виходячи з поточних завдань. Спільним для обох цих понять є їх вихідний пункт — ціннісна система, а найбільша різниця — принцип реалізації. Виходячи з вказаного, А. Кольєв вважає, що специфікою сучасних утопій є те, що вони не є моделями вдосконалення світу, створеними для засудження діючих соціально-політичних моделей. Сучасні утопії вже не є над ідеальними конструкціями, що не мають нічого спільного з буденністю. Дуже часто вони перетворюються на прості, привабливі гасла. «Утопія являє собою сьогодні радше розумовий експеримент, що досліджує цінності певного соціального проекту, опис уявного суспільства, побудованого на засадах певної соціально-історичної гіпотези: його організації, інституціональної форми, соціальної диспозиції тощо», — пише вчений.

Утопічні ідеї є важливим компонентом знань про суспільство та соціальну практику, відіграють активну роль у визначенні цілей історичної діяльності людей. Суперечливий вплив соціальної утопії на суспільство потребує сьогодні глибокого переосмислення. Її практично-духовна роль у розробці соціального ідеалу і, разом з тим, необхідність усунення міфологічних і утопічних елементів з теорії і практики, які виникають внаслідок спроб його (ідеалу) прямої та вульгарної реалізації, передбачають вивчення сутності соціально-політичного утопізму. Утопізм — це постійний соціокультурний феномен, який має як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники свого існування.

«Утопія — стверджував Ж. Сорель, — продукт інтелектуальної праці, вона є справою теоретиків, котрі шляхом спостереження і обговорення фактів намагаються створити зразок, з яким можна було б порівнювати існуючи суспільства і оцінювати хороші і погані сторони останніх; це сукупність вигаданих настанов, які, однак, уявляють достатню аналогію з існуючими для того, щоб юристи могли про них розмірковувати… Утопія може підлягати обговоренню як будь-яка соціальна конструкція., її можна спростовувати, показуючи, як та економічна організація, на якій вона ґрунтується, несумісна з потребами сучасного виробництва» [32, С. 102].

Утопії елітарні, вони є продуктом діяльності інтелектуальної еліти. Утопія абстрактна, умоглядна, раціональна. Вона, створюючи вигадані картини майбутнього «золотого віку», прирікає свідомість мас на пасивність. Соціальна утопія виявляється знаряддям ідеологічного пригнічення мас, робить їх жертвами деспотизму.

З цього ракурсу можемо розглядати соціальну утопію, як поштовх до виникнення жанру антиутопії. Система такої утопії приречена на крах своїх ідеалів, причиною чому виступатиме обмеження суспільно-необхідних потреб індивідів, повне позбавлення їх волі, права вибору, при тому що останнє вважається основним показником виявлення свідомості людини.

Антиутопія виступає способом осмислення та утвердження безглуздості соціальних ідей утопії. Завдяки розвитку цього жанру, антиутопія відповідно вважається ширшим жанром, оскільки нещадно критикує необґрунтованість зазначених цілей та ідеалів.

Антиутопія також розвивається на фоні науково-фантастичної літератури, як осередку поширення нереалізованих моделей майбутнього суспільства. Цей жанр заснований на «реалізації неіснуючого» у фантастичних образах, на відміну від інших подібних жанрів, його предметом є психологічні і соціально-духовні наслідки (соціально-філософські, культурні, етичні) реалізації типових можливостей природи і суспільства, через їх специфіку (глобальність і багатозначність тенденцій, абстрактність наукових вистав) невідповідності традиційним формам мистецтва.

Вживані в науковій фантастиці (відповідно до законів науки) прийоми моделювання дозволяють в думках прослідити науково достовірні і типові наслідки такої реалізації в їх взаємозв'язку, а використання фантастичних образів, що допускають будь-яку трансформацію реальності, дозволяє втілити отриману модель «можливої дійсності» в подобі цілісного світу, фантастичного у відношенні до реальності і реалістично-типового в своїй фантастичній наочності.

Своєрідність жанру наукової фантастики полягає в підпорядкуванні художньої уяви логіці науково-прогностичних прийомів, матеріалом яких є не поняття, а художній образ, тому наукова фантастика може бути визначена як науково організована форма художньої уяви. Художні моделі жанру зберігають наукову достовірність структури, даючи одночасно недоступне науці тілесно-наочне втілення можливих типів конфлікту людини з природно-соціальним місцем існування, що змінилося. Звідси витікає можливість проектування антиутопічного простору зі всіма можливими наслідками.

Така антиутопія, як явище сучасної культури, задовольняє насущну потребу суспільства в художньо-наочному освоєнні позаемпіричної реальності сучасного світу, протиставляючи науково-раціоналістичне світобачення «утопіям» масової свідомості. Для антиутопії як жанру, наукова фантастика постає як художній метод, що органічно поєднує принципи наукового і художнього мислення.

Антиутопія — поєднання суспільства, якому притаманні всі закони сучасної або надсучасної науки, новітніх технологій або надпотужних машин, якими замінене культурно-мистецьке життя соціуму, де панують вже створені або майбутні закони, що регулюють життя кожної особи та мають на меті укріплення і втримання кордонів неіснуючої країни, яка виникла у далекому фантастичному майбутті.

Отже, з появою нових суспільних ідеалів та розвитком науки і техніки, людство ступило на новий щабель свого розвитку, який не залишається непоміченим в галузі літератури, оскільки з новими силами відроджується ідея антиутопії, яка нищівно висміює спроби створити утопічне суспільство та намагання переконати людей у реальності такої системи.

Розділ II. Антиутопічні моделі культури у Курта Воннегута Друга світова війна, Курт Воннегут, капрал армійської розвідки США, потрапляє у фашистський полон, його направляють на роботи в Дрезден, де він стає свідком варварського знищення міста американською авіацією. Як визнає сам Воннегут, палаючий Дрезден перевертає його юнацьке уявлення про «розумність цивілізації», починається «прозріння», а з ним починається Воннегут-письменник, який намагається зрозуміти, чому люди сучасної цивілізації спроможні на варварство ще більш жахливе, ніж навіть в похмуре середньовіччя. Бомбардування американцями Хіросіми та Нагасакі, настільки ж безглузде з військової точки зору, як і спалення Дрездена, остаточно визначає світогляд майбутнього письменника. Будучи абсолютним пацифістом, автор намагається застерегти людство від майбутнього, викладаючи свої ідеали у авторських романах-антиутопіях.

2.1 Діалектика культури і природи у творчості письменника

«Перетинчасті сині лапи олуш на Галапагоських островах справді найбільш яскравого синього кольору. Коли дві синьолапі олуші починають залицяння, вони демонструють один одному, які у них гарні сині лапки.

Якщо ви вирушите на Галапагоські острови і побачите всі ті чудернацькі створіння, ви мимоволі прийдете до того ж висновку, до якого прийшов Чарльз Дарвін, коли побував там. Скільки ж часу потребувала Природа, щоб створити все це! Якщо ми знищимо цю планету, Природа зможе створити нове життя. Це займе всього кілька мільйонів років — для Природи все рівно, що оком моргнути. І тільки людство не задумується про цей час. Мені здається, що якщо ми не роззброїмося, хоча це нам і потрібно було б зробити, то ми і справді підірвемо все одне за іншим. Історія показує, що людські творіння досить порочні, щоб здійснити будь-яке мислиме звірство, включаючи будівництво фабрик, єдине призначення яких вбивати людей і спалювати їхні трупи". — цими словами Курт Воннегут розпочинав свою статтю «Як уникнути Великого Вибуху» для газети «Нью-Йорк Таймс».

Вчитуючись у ці рядки, можна чітко простежити позицію письменника щодо тогочасного суспільства. Він безапеляційно впевнений, що людина зі всіма своїми потребами та вимогами до життя, впевнено крокує до знищення. Автор намагається протиставити всі здобутки покоління homo sapience (як наукові, так і культурні) витворам природи, якими є і ми самі.

Абсолютну ницість людської особистості та всевладдя Природи Воннегут яскраво змальовує у романі «Галапагоси». Перед нами постають неспокійні 80-ті роки минулого століття, які переповнені жахливими наслідками людської діяльності - у світі панує хаос, навколо все охопила криза, поширюються епідемії, а людство гарячково намагається винайти нову техніку для боротьби із цими «незручностями». На фоні такого безладдя, втікаючи від різних проблем чи то просто — за випадком долі, група людей, зібравшись у одному з міст Еквадору, вирушила у «Природничо-випробувальний круїз епохи».

У той же час світ охоплює епідемія, в результаті якої людство втрачає можливість до відновлення роду, тобто герої книги стають єдиними представниками нашої раси, які ще можуть продовжити цивілізацію. Особа від імені якої ведеться оповідь, загинула ще до початку круїзу, але попри це він може ще мільйон років спостерігати за людьми, що й описує нам у творі. Протягом цього часу відбувається так званий процес «другої» еволюції людини, а точніше перетворення останньої на твариноподібну істоту.

У романі Курта Воннегута чітко прослідковується те, що людство, дійшовши до критичної точки свого існування, починає поволі згасати, залишивши по собі лише кілька індивідів здатних до розмноження. Але навіть маючи таких представників, людина повністю деградує (для нашого сприйняття), чи то сходить на новий щабель свого розвитку (з точки погляду автора).

Безперечно всі наші здобутки поставлені на шлях руйнації та хаосу, оскільки чим більше ми збираємо, тим більшою стає можливість того, що це буде використано проти нас самих. Буде доречно навести таку фразу письменника: «…Адже мавпи не можуть знищити всю планету, а ми це вже зробили. Гра закінчена, тому що ми зруйнували атмосферу і воду. Ми робимо чудову роботу, готуючи кінець світу. Війна, яка буде почата в Іраці ніколи не закінчиться. Люди завжди хочуть помсти. Вони готові віддати свої життя і в них є право скаженіти. Нашими крилатими ракетами ми вб'ємо дуже багато людей, зробимо багатьох жінок вдовами, а дітей — сиротами в ім'я відновлення „справедливості“…».

Вся наша культура, породжена людською свідомістю, є джерелом розвитку та ушанування технічного прогресу, який є незламним атрибутом нашого часу. Тому, у цьому аспекті, культура виступає як антипод природи. Не даремно поширена думка про те що, культура — це друга природа, або ж штучна природа. У романі «Галапагоси», тих людей не врятували технічні та культурні досягнення того часу, навіть маючи знання сучасної людини та деякі модерні речі, люди не змогли передати свої знання та вміння іншим поколінням, щоби відродити нову цивілізацію. Навпаки ж, вони, будучи позбавленими зв’язку із зовнішнім світом, відкидають всі привілеї суспільства та міняють свої звички і вподобання на користь знаходження шляху виживання на безлюдному острові.

Головною проблемою людства у романі постає «великий мозок», як центр виникнення та регенерації ідей облаштування сучасного світу та створення комфорту в особистому просторі людини. «Сьогодні, завдяки пониженим розумовим здібностям, чортенята думок більше не відволікають людей від головної справи їх життя» [18, С. 4]. Оповідач не раз акцентує увагу на тому, що саме великі роздуми були причиною всіх катастроф та нещасть тої епохи. Виключно великий розум, котрий є основою цивілізаційного прогресу та розвитку культури.

Культурні цінності у романі не є сферою творчості людини. Переважно вони є товарами для обміну або купівлі найнеобхідніших засобів для існування (товарів першої необхідності). Всі культурні надбання людей почали різко знецінюватися, оскільки був попит лише на продукти харчування та речі побуту необхідні для людини у повсякденному житті. Весь розвиток Воннегут зневажає такими словами: «Навіть зараз, мільйон років по тому, мені боляче писати про настільки жорстокі людські вчинки. Мільйон років по тому мені все ще хочеться вибачитися за все людство. Це все, що я можу сказати» [18, С. 22].

Наука як явище теж є творчим процесом, оскільки науковець, як і всякий художник, поринаючи у роботу з головою, робить свої винаходи, і рідко коли задумується про те, що це є зброєю повільного знищення цивілізації. Людина, безперечно, є вмістилищем обох світів — світу Природи, як її творіння та частина; світу Культури, як творець та безпосередній учасник. Тому протистояння цих двох окраїн, між якими завжди знаходиться особистість, є більш ніж цілком очевидним. Співіснування було можливим на ранньому етапі зародження людства, коли ми мали ще не розвинений мозок (тобто центр культури був у стані зародка), адже з подальшою еволюцією наших розумових здібностей людина все більше відділяється від первісної природи, тим самим знищуючи її.

«Друга природа» виявляється руйнівною, по відношенню до істинної Природи, котра є великим творцем та розпорядником наших життів, тому для того щоб мати хоч якісь надії на майбутнє людина має зупинити свою творчу діяльність, в першу чергу, у науковому руслі, і повернутися до своїх коренів. «Я думаю, що СНІД — це результат того, що імунна система нашої планети намагається від нас позбутися. Після двох світових війн, голокосту і жаху на Балканах планета просто повинна від нас звільнитися. Ми жахливі тварини.».

2.2 Критика механізмів та структур культури у К. Воннегута Будучи абсолютним пацифістом та нищівним критиком насильства як такого, американський антиутопіст Курт Воннегут намагається своєю творчістю привернути увагу до краху нашого суспільства. Зокрема, він зосереджує свою увагу на тому, що і мистецтво теж є насильством. Оскільки автор, описуючи перед читачами певні сцени, а той цілий світ, намагається структурувати їхню уяву, заганяючи її у рамки свого твору.

Таким чином, книга виступає своєрідною репресією проти свідомості людини. Теж саме можна сказати і про інші витвори мистецтва — статуї, картини, музичні твори, танці, — у кожному з них є обмеження, рамки, які пропонують нам саме те, що ми бачимо, і ніщо інше. Культурні пам’ятки нерідко стають причиною розгортання грандіозних конфліктів (війн, заворушень, терактів), стають предметами суперечки між близькими людьми, таким чином породжуючи насилля (картина відомого художника може спричинити конфлікт між чоловіком та дружиною; гарна із завитками решітка в ліфті стає причиною смерті молодого ветерана війни).

Яскравим таким прикладом може виступити механізм релігії, приклад якого яскраво змальований у романі «Колиска для кішки». У вигаданій країні Сан-Лоренцо надзвичайно поширена штучно створена релігія боконізм, проте якщо бути конкретнішим, то цю релігію сповідували всі жителі острова, але згідно місцевим законам, таке захоплення каралося повішанням на крюках.

Цю маленьку країну по черзі приєднували до своїх володінь декілька великих держав, проте віддавали вони її так само легко, як і отримували. Тому ніхто не сперечався, коли цей острів оголосив себе незалежною державою. Згідно тексту, декілька десятиліть тому на берег Сан-Лоренцо викинуло двох людей: Лайонела Бойда Джонсона (на місцевому діалекті - Боконон) та Ерла Маккейба. Вони-то й очолили владну верхівку острова. Проте усвідомивши, що вони нічим не можуть пом’якшити життя аборигенам, було вирішено створити так званий «опіум для народу» — релігію боконізму, засновником якої був Джонсон (Боконон). Відповідно, вони ж таки поширили легенду про святого, який проповідував свої вчення та тирана Маккейба, що постійно переслідував його. Перший виживав за рахунок підношень віруючих, а інший час від часу влаштовував облави на Боконона, які звичайно закінчувались провалом.

Таким чином, цілком свідомо і навмисно, дві людини зробили життя аборигенів більш осмисленим та цікавим, оскільки ті, в свою чергу, були і законослухняними громадянами, і всі були порушниками, сповідуючи заборонене вчення. Життя на острові перетворилось на своєрідний витвір мистецтва. Кожен грав свою роль, не задумуючись навіть про це. «Я згоден із однією думкою Боконона. Я згоден, що всі релігії, включаючи боконізм — суцільна брехня» [19, С. 98].

Культура, у широкому аспекті її знаковості, охоплює всю людську діяльність. Тому не дивно, що саме культурні механізми стають каменем спотикання у творчості Курта Воннегута. У своєму романі-антиутопії «Колиска для кішки» автор чітко дає зрозуміти наскільки людина звикла до цієї безкінечної гри у суспільство та неусвідомлене виконання нав’язаних їй культурою обов’язків. Тобто він чітко дає зрозуміти своє критичне бачення отаких структур, які, по суті, обмежують людську особистість, її волю, емоції. Автор виступає проти, хоч і ненавмисної, але все ж заборони діяльності.

Ще однією прогалиною культурних структур виступає процес творчості. Науковець, будучи у пориві натхнення, творить свої винаходи не замислюючись над їх застосуванням. До цієї ситуації можна навести образ Фелікса Хоніккера («батька» атомної бомби у романі «Колиска для кішки»). Автор змальовує цю людину, як особистість повністю віддану своїй праці. Маючи трьох дітей, Фелікс не дуже помічає їх присутність, тому для маленького Ньюта буде великим шоком, коли батько, вирішивши єдиний раз погратися із сином, сплітає колиску для кішки (дитяча гра, коли переплітаючи нитку на пальцях утворюються різні узори).

Тут можна виділити ще один спосіб впливу на свідомість людини через елемент гри: «Майже сто тисяч років дорослі крутять під носом у своїх дітей таке сплетіння із вірьовки… Не дивно, що діти ростуть психічно неврівноваженими. Адже така „колиска для кішки“ — просто переплетені ікси на чиїхось пальцях. А малюки дивляться, дивляться, дивляться… І ніякої, до біса, кішки, ніякої, до біса, колиски немає!» [19, С. 74]. Ці узори із ниток творять у нашій уяві взагалі не пов’язані між собою образи, котрі і наштовхують нас на спроби створити щось подібно заплутане та незрозуміле.

Образ Фелікса Хоніккера також пов’язаний із механізмом культури виховання. У творі розкривається проблема відповідальності творця за своє творіння. Тут можна розглядати двояко: відповідальність батька за майбутнє своїх дітей; відповідальність автора за свій витвір (атомна бомба та лід). І те, і інше однаково важливі для розвитку суспільства. Адже саме закладають в нас основи культури. Вчать нас поведінці з оточуючим світом та шляхам прожиття в ньому. Герой же антиутопії Воннегута залишає своїх дітей наодинці із навколишнім середовищем, не пояснивши, як же тепер вони мають жити, що робити, адже для них батько — був смислом існування. Також Хоніккер залишає їм у спадок ще одне своє дітище — лід. Тут молоде покоління стикається із новою проблемою — як вчинити із працею всього життя їх батька. Адже, без сумнівно, цей винахід, створений бездумно, через мимохідь висловлену ідею (один генерал жалівся, що важка техніка грузне в грязюці), може спричинити кінець світу, заморозивши все живе.

Також із критикою культури можемо стикнутися у ще одному романі Воннегута «Механічне піаніно». Людина, у прагненні удосконалити своє життя та досягнути довершеності і всьому, навіть шляхом спрощення своєї діяльності. Йдеться про створення механізованого суспільства.

У вигаданому автором місті Айліум, проживають люди і машини. Свого часу людина втомилась виконувати всю роботу, тому вирішила створити машину, яка б робила все за неї. Дійшло врешті до абсурду, оскільки механізовані творіння не лише все виконували, а й приймали рішення за людину. Воннегут звертає увагу на загрозу узагальнення, нівелювання особистості, яке лишає людину її індивідуальності. Люди споживають одні і ті ж продукти, користуються однаковими речами, дивляться одне і те ж по телевізору. В результаті більшість із них починає мислити загальними стереотипами, які вміло вкладаються у їх свідомість різного роду маніпуляторами. Автор вражений, з якою легкістю люди самі відмовляються від власної неповторності і з задоволенням прилучаються до низькосортної «масової культури», перетворюючись, по суті, в роботів.

Можна прослідкувати, що людина, як творець та основний носій культури, постійно прагне до розвитку та вдосконалення, і саме ці механізми є руйнівними для суспільства. Не обґрунтовані прагнення та бажання завжди стоятимуть на шляху впорядкування відносин між особистістю та Природою. «І я згадав Чотирнадцятий том творів Боконона… Він був названий так: «Чи може розумна людина, враховуючи досвід минулих віків, мати хоч маленьку надію на світле майбутнє людства?»… Цей том складається всього із одного слова і крапки: «Ні.» [19, С. 110].

2.3 Людське буття та його модифікації у антиутопії К. Воннегута

«Сміх Воннегута часами здається нещадним у відношенні цивілізації загалом — здається, він разить всіх і вся. Але чим глибше вникаєш у книгу, тим більше усвідомлюєш, що цей сміх продиктований непідробною любов’ю до людей, щирою турботою про Долі людства… Із щемливою тугою пише він про самотність своїх героїв… Чи не перебирає Воннегут міру, говорячи про самотність людей у капіталістичному суспільстві? Ні. Якось у своєму домі Воннегут повісив дерев’яну вивіску з девізом: „Ти повинен бути добрим, дідько б тебе взяв“. Тут розуміється: бути добрим до людства — означає бути нещадним до нелюдськості».

Суцільною лінією через всі твори американського письменника проходить доля всього людства та окремо взятої особистості. Виносячи вбивчі вердикти, письменник хоче докричатися до людства, намагається звернути увагу людей на те, що з ними насправді відбувається. Творчість Воннегута відображає страждальне, наповнене сумнівів та помилок просування людини до усвідомлення самої себе і свого місця у світі.

Життя людини зображене у романах письменника не вирізняється якоюсь яскравістю чи барвистістю. Це, перш за все, людина одержима певною ідеєю (У «Колисці для кішки» — це той же Фелікс Хоніккер із ідеєю створення чогось надзвичайного, письменник над усе хоче вияснити чи створив вчений лід-9; у «Галапагосах» — кожен має свої, хай незначні, причини перебування на судні, у більшості випадків — це втекти від чогось, або ж отримання вигоди; у «Механічному піаніно» — Пол Протеус прагне до зміни свого середовища).

У своїх творах К. Воннегут наочно та переможно показував: світ — зовсім не такий, яким здається. Він не солідний, не стійкий, не розумний, і, виходить, не занадто дійсний. Він з легкістю може перевернутися вверх ногами. Варто відмітити, що не даремно багато творів автора насичені посиланнями на міф про Золотий вік, втрачений рай, стан людини до гріхопадіння, до пізнання. А в романі «Галапагоси» людству навіть вдається — у процесі катаклізмів та еволюції - повернутися до цього блаженного стану.

«Що ж стало для нас початком кінця?.. Все почалось із титана Прометея, сина богів, який украв у батьків вогонь і передав його людям. Боги настільки розізлились, що прикували Прометея голим до скали, ще й відправили орла клювати його печінку. І тепер цілком очевидно: боги вчинили правильно. Наші найближчі родичі - горили, орангутанги, шимпанзе і гібони — весь цей час чудово обходилися сирою рослинною продукцією; ми ж не тільки навчились готувати гарячу їжу, але і всього за 200 років практично знищили власну систему життєзабезпечення — нашу колись благодатну планету, влаштувавши термодинамічне гульбище із викопним паливом». Воннегут не одноразово повертається до ролі людини у тривалості життя Землі. Адже своїми діями, які обумовлені наявністю «великого розуму», індивід підсвідомо крокує на зустріч суїциду.

У своїх творах письменник наголошує саме на руйнівних можливостях своїх героїв, оскільки все людське життя є ніщо як жертва на вівтарі науки. У романі «Механічне піаніно» вже саму назву можна трактувати як вирок нашої цивілізації. Механічне піаніно — це піаніно, яке самостійно відтворює музичні твори, тобто не вимагається участь людини. Воннегут ніби хоче наштовхнути на думку, що з такими темпами розвитку промисловості та науки, навіть у культурі особа не зможе себе реалізувати, оскільки ми можемо поставити культуру на шаблонного масового виробництва, де все буде шедевром, де машини не робитимуть помилок, притаманних людям. Наші творіння вимагатимуть повної відсутності нас самих. Тоді виникає питання: а навіщо ж тоді люди? І, відповідно, у невідворотному фіналі такого спектаклю, людство вкотре постане під загрозою знищення.

Не раз американський письменник звертається і до теорії Дарвіна про «походження видів через природний відбір». На думку Воннегута, ми ні чим не кращі за тварин, більше того останні є значно безпечнішими у своєму впливі на Природу. «- Хто б міг замінити людей? — Будь ласка — коні, жирафи, шимпанзе, бурундуки — вони просто неймовірні. Чайки, зрештою. — Але ж вони не володіють розумовими здібностями? — А навіщо вони потрібні? Щоб робити водневі бомби? Ми деструктивні тварини. Всі думають, що еволюція чудова штука. Просто подивіться на бегемота — це ж приголомшлива ідея еволюції».

Людина, для автора, просто пішак у величній ході Природи, яка щомиті може поставити крапку на нашому існуванні. В антиутопії «Галапагоси» цікаво показано буття оповідача-привида. Загинувши при будівництві корабля, у нього є вибір (сама можливість такого вибору вказує все-таки на схильність автора до людської раси, оскільки навіть після смерті людина отримує змогу обрати для себе кращий варіант закінчення свого буття на планеті): або піти з батьком у «кращий світ», або ж пробути невидимою тінню на Землі один мільйон років. Тому саме завдяки такому фатальному рішенню, нам автор підносить ще один можливий варіант закінчення нашого існування. Група людей, в силу обставин, виявляється повністю відрізаною від зовнішнього світу і, у той же час, лише вони мають здатність до продовження роду. І хай навіть вони мали із собою певні новітні пристосування (такі як надпотужний комп’ютер «Мандаракс», що став абсолютно не придатним попри те, що був вмістилищем всіх людських знань), це абсолютно не допомогло їм при еволюції до ластоногих тварин із значно всохлим мозком.

Оповідач яскраво ілюструє наступні століття становлення людської раси, показуючи всю безпорадність індивіда проти природи та вродженого поклику до виживання та розмноження. А за той же мільйон років синьолапі олуші так і не змінили своєї поведінки (стосовного шлюбного танка), відбулись лише незначні зміни у розвитку інших тварин. Автор ніби робить натяк, що ми повинні бути тваринами, або ж хоча б брати з них приклад, щоби ми змогли і далі продовжити свою цивілізацію. У всіх його творах відчутний заклик, що кінець вже близько і ми неспроможні відвернути торжеств енну перемогу пригоди над такими «молюсками» як люди.

Таким чином, у своїх антиутопіях Воннегут пропагує пацифістські ідеали, при цьому нищівно критикуючи всю людську діяльність, зокрема і культуру. Оскільки наш розум нас і губить, а культура і є репресією проти природної сутності людини. Твори мистецтва стають каменем спотикання у розвитку та регресу цілого людства, з одного боку ніби відкриваючи нам нові грані цього світу, а з іншого віддаляючи все більше нас від джерела всього живого — Природи.

Курт Воннегут залишив для людства цілу низку нерозкритих питань нашого буття у світі. Він лише насмілювався плювати технічному прогресу в лице своїми творами та руйнувати знову і знову реальність і вбивати всіх людей заради ж їхнього блага. Письменник навіть висунув думку, що, можливо, наша планета, населена homo sapience, є якимсь каталізатором для зародження нового більш досконалого світу із розумнішими формами життя.

Висновки У результаті нашого дослідження ми прийшли до наступних висновків.

Ми комплексно проаналізували явище антиутопії, як соціально-культурного феномену. Вона виникає у період масштабних світових переворотів: війн, революцій, нових відкриттів у галузі науки. Тому не дивно, що письменники намагаються проаналізувати майбутнє, до якого можуть привести вищезгадані події. Антиутопія виступає ідейною течією у культурі XX ст., яка всіляко критикує утопічні наміри людства.

Виконавши перше завдання, яке ми визначили у цьому дослідженні, а саме висвітливши процес виникнення та поширення антиутопічних тенденцій у культурі, ми дійшли до такого висновку, що антиутопія постає як критика утопічного укладу світу. Вона висвітлює можливі наслідки технічного прогресу та влади тоталітарного режиму.

Антиутопічні ідеї виникають на основі поширення утопії - ідеального суспільства, якого не існує. При спробах втілити такі мрії в реальність людство розуміє, що це призведе до знищення людини, аніж до «всезагального щастя». Тому виникає нова течія — це антиутопія, яку називають по-різному: дистопія, квазіутопія, контрутопія і т. д.

Другим завданням, яке ми визначили, було — проаналізувати нове бачення антиутопії у художній літературі, яке формується у XX ст. Постановка даного завдання виходила із специфіки розгляду теми нашого дослідження.

Враховуючи, що найбільше своє поширення антиутопія досягає саме в літературній сфері, тому у цій частині дослідження ми зосередили увагу на проявах течії у науковій фантастиці та соціальній утопії. Саме завдяки такому аналізу цих жанрів ми змогли якомога повніше розкрити антиутопію як засіб критики культури у літературних текстах.

Зокрема ми дійшли висновку, що антиутопія може містити у собі як елементи наукової фантастики, футуризму, так і набуває форми так званої соціальної утопії. Саме завдяки цьому у письменників утворюється подібний до реального, але все ж відмінний, світ. І в такому тексті чітко читатимуться мотиви пророцтва щодо долі нашого суспільства. Тож на основі цього і розширюються межі антиутопічної течії.

Також ми з’ясували, що антиутопія розвивається як антитеза утопії, тому ми дослідили критику антиутопії утопічного суспільства. Завдяки такому порівнянню ми спробували розкрити поняття антиутопії як соціально-культурного феномену.

Відповідно до цього виходить, що антиутопія спрямована, перш за все на критику тоталітарних режимів. Такі твори намагалися показати наслідки правління схожої системи. Внаслідок виникнення антиутопічних ідей виникає відповідний літературний жанр, пишуться також різноманітні філософські та наукові праці на цю тему.

Також ми визначили, що антиутопія завжди буде протиставлятися утопії, оскільки «ідеальне» суспільство може бути створене за рахунок знищення людської особистості. Сама ж антиутопія описує утопічну державу, проте з погляду її звичайного жителя.

Під час дослідження ми змогли виокремити особливості діалектики культури та природи у творах Курта Воннегута, де виявили, що письменник чітко протиставляє культуру, або ж, іншими словами, штучну природу — власне Природі. У антиутопіях автора культура веде лише до знищення як особистості людини, так всього світу. Людина у процесі творення здатна породжувати реальні інструменти смерті, які повільно ведуть цивілізацію до краху.

Ми зосередили свою дослідницьку увагу на характеризуванні критики механізмів та структур культури у творчості американського письменника, зокрема виявили, що Воннегут вдається до найрізноманітніших способів критики культури як такої, оскільки та постає безпосередньою загрозою для людини. Зокрема йдеться про обмеження свідомості людини через твори мистецтва, оскільки останні є шаблоном для роздумів, заданим наперед. Також розглядається проблема «великого розуму» нашого часу, оскільки саме він є творцем руйнівних ідей та творінь суспільства.

Враховуючи багатогранний аспект розвитку антиутопії наше дослідження може бути продовжене для всесторонього вивчення ролі антиутопії у критиці культури.

Список використаної літератури

1. Booker M. K. Dystopian Literature [Текст] / M. K. Booker. — Greenwood.

2. Cat’s Cradle, a calypso musical based on the book by Kurt Vonnegut [Електронний ресурс] - Режим доступу до статті: http://www.untitledtheater.com/pages/productions/cats-cradle/cats-cradle.html

3. Hayman D., Michaelis D., Plimpton G., Rhodes R. «The Art of Fiction No. 64: Kurt Vonnegut» [Електронний ресурс] // Paris Review / D. Hayman, D. Michaelis, G. Plimpton, R. Rhodes — Issue 69, Spring, 1977. — Режим доступу до статті: http://www.theparisreview.com/viewinterview.php/prmMID/3605

4. Klinkowitz J., Somer J. The Vonnegut Statement [Текст] / J. Klinkowitz, J. Somer. — N.Y., 1973. — P. 118.

5. Klinkowitz J. Kurt Vonnegut [Текст] / J. Klinkowitz. — N.Y., 1982.

6. Lem S., Fantastyka i futurologia [Текст] / S. Lem. — t. 1−2, Krakow, 1970.

Press, 1994.

7. Merill R., Scholl P. Vonnegut’s Slaughterhouse-Five. The Requirements of Chaos [Текст] // Studies in American Fiction / R. Merill, P. Scholl. — № 6. — 1978. — P. 65−76.

8. Tanner T. The Uncertain Messenger: A Reading of Slaughterhouse Five [Текст] // Critical essays on Kurt Vonnegut / T. Tanner [Ed. by R. Merrill]. — Boston, 1990. — P. 127.

9. Vonnegut К. Jr. Wampeters, Foma and Grandfalloons: Opinions [Текст] / К. Vonnegut. — N. Y., 1976. — P. 258.

10. Washington ProFile Человек — самая большая ошибка эволюции! [Електронний ресурс] - Режим доступу до статті: http://vonnegut.ru/stat/stat_mir.htm

11. Абиева Н. Смертельная игра в жизнь по Воннегуту [Електронний ресурс] / Н. Абиева. — Режим доступу до статті: http://vonnegut.ru/stat/stat_smertel_igra.htm

12. Амусин М. Освобождение. К 80-летию Курта Воннегута [Електронний ресурс] / М. Амусин. — «Звезда», 2002. — № 11 — Режим доступу до статті: http://vonnegut.ru/stat/stat_osvob.htm