Главные герої роману «Піднята цілина» і їхні долі

Главные герої роману «Поднятая цілина» та його судьбы..

Роман Шолохова «Піднята цілина» був і залишається позачасовим твором. Проблематика його часі досі. Це неправду та зрадництво, любов, і вірність, смерть народження. І якщо роман читали насамперед із точки зору проблем колективізації, налагодження колгоспного побуту гіркі 30-ті роки, нині ми, сучасники, читаємо його, більше обращя увагу, як розкручується нескінченний клубок доль героїв. Усі герої дуже різні, але характери виписані досить яскраво, і дослівно із перших рядків роману ми можемо скласти свою думку кожного з них. Макар Нагульнов, наприклад, різкий з першого знайомства з нею й те водночас, надзвичайно м’який із дружиною, Лушкой. Разметнов — людина господарський, які втратили ще юнацького запалу, гарячий. Давидов — розважливий і щирий душею. Усіх їх представити, таких схожих, зв’язала разом доля в Гремячем Логе, щоб потім спільно і поховати. Не забудемо, що крім головних героев-коммунистов, є ще главные-герои кулаки і середняки, є ще Половців з Лятьевским, є ще дід Щукарь, наконец.

Становится ясно, в усіх жителів Гремячего Лода доля одна — колгосп. Нелегко багатьом дається це решение. Многие аж до останнього чіпляються за свій крам, за стару жизнь. Но ми знаємо історію. Напевно знаємо, що світлі надії Якова Лукича Острівного не виправдаються. Приклад Острівного, напевно, показано переважна більшість «середняків» — куркулів на той час. Він просто скоряється неминучим змін. Приїхав Давидов, організував колгосп, Яків Лукич в колгоспі. Приїхав Половців, дав підписати клятву, і вже Островнов знову у Білої гвардії. Та й як визначиться, начебто й там добре і. Островнов не дуже розмірковує, де його життя тягне, туди і йде. Але як важко дається йому кожен крок: «І революція, війна, фронти пройшли з нього, як степової вихор над травою: погнуть — погнув, а щоб зламати чи скалічити — цього було. У бурю лише тополі так дуби ламає і вивертає з коренем, бурьян-железняк лише земно хилиться, стелиться, і потім знову постає». Тільки колективізація скалічила Якова Острівного, чи ж це зробив так і не вчасно виниклий Половців чи, то, можливо, Яків Лукич сам винен. Хто знає… По крайнього заходу, спочатку він викликає симпатії (ми розглядаємо сучасну думку, оскільки років років п’ятнадцять тому навряд б Островнов викликало в когось симпатії), здається міцним господарем, шановним людиною і ніби не проти колгоспу. Розумному людині скрізь пошана, він навіть книжки про сільському господарстві читає. Проте, дізнавшись як і надійшов зі своїми матір'ю, будь-яке бажання жаліти і співчувати Островнову пропадає. І кінець їх у в’язниці цілком заслужен.

Печально склалася і щаслива доля Давидова, який приїхав до Гремячий Лот, щоб знайти там справу всього свого життя, любов, вірних друзів, дружину і, нарешті смерть. Життя їх була сповнена радості й пригод. Працював заводу, воював, захищав «свою партію» і поза неї помер. Взагалі, читаючи сторінки присвячені комуністам у романі, дивуєшся скільки беззавітної віри був у них тоді. Але Давидов як відстоює інтереси партії, і ще намагається і спробувати розібратися в кожному, знайти ту заповітну стежку до серцю. Подекуди трапляються «перегини», але, де їх майже немає: «Дивний народ ці казачишки! Раскуси, спробуй, що з фрукт цей Устин. Оголтілий ворог або ж просто базіка і забіяка, яка має що у умі, те й мовою? І тепер, щодень, всі вони мені весь нові кросворди влаштовують… Розберися у кожному їх, диявол та їхні узяв. Нічого не скажеш, розбиратимусь! Знадобиться, так і не то що пуд — цілий мішок солі водночас і з'їм, але однак, однак розберуся, факт!» Отак «фактично» Давидов і живе. І лише питаннях любові фактично неможливо. Лушка Нагульнова хитра баба. Тому так сумно і став Давидову після їх розриву, тож і тягне його за цілину, ближче до козаків, щоб заглушити тупу біль. Не думав він після, доведеться йому раз випробувати щастя любити дітей і щоб її любили, а от з’явилася Варя Харламова, ось, здається, знову спалахнула ікра, давно погаслого вогню, але безглузда смерть не чекає, коли її покличуть. Трагічна доля Давидова, але він увесь одно радий, що довелося йому померти упродовж свого улюблену партию.

Счастлив по-своєму — і Макар Нагульнов. Ось він вивчає англійська мова, читає розумні книжки і зі усіма прагне світлого майбутнього. Та перешкодити йому, як і Давидову, вдалося дожити ні до світлого майбутнього ні до хоч трохи спокійній «світлої» життя. Можливо, тому Макар такий нетерплячий. Він поспішати жити, поспішає все переробити: швидше розкуркулити, швидше створити колгосп, швидше засіяти полі. І, звісно, в швидкості своєї забуває про методах, яким він усе це «насаджує». Тому життя й часто б'є Нагульного, йде не в ногу. Занадто жваво він береться на, і поспішає там, де треба було зупиниться і перечекати. Тому й нині першу чергу у хаті Острівного дістається йому. Нагульнов дуже свідомий і ідейний, але скрізь він діє тому що йому представляється правильним, не слухаючи нікого. Макар, напевно, людина свого часу, бо якби народився пізніше, чи міг би вжити весь свій революційний запал. І це важкі роки колективізації саме нього. Тільки діяти можна в ситуаціях, де, справді, потрібна груба чоловіча сила, інакше й партквиток можна до столу покласти. Але в Нагульного свої поняття, про те, хто мав відбутися о партії: «Куди ж без партії? І що? Ні, партквиток я — не віддам! Я всю жизню свою вклав… всю жизню… — аж раптом старчески-жалко і безглуздо заметушився, зашарів на столі руками, плутаючись в словах, квапливо й незрозуміло замурмотав: — Так ти краще вже мене… накажи хлопцям… Але мені на розпил треба… Не залишається… Мені жизня тепер без надобностев, виключите і з її… Отже, брехав Серко — потрібен був… Старий став — з базу геть…» Але й й справді такі люди потрібні партії, люди, беззавітно вірять, що вони невіддільні від світову революцію. Ось тільки ця революція принесла Нагульнову мало щастя. Народ його весь більше цурається, дружину він вигнав з міркувань і невтомно вчить англійська мова. Проте, Макар навіть не до Англії, до Ростова виїжджає на рік, тому всі це нікому не потрібна робота. Невесело склалася доля Нагульного, мало був у його життя щастя, більше воєн та сліз. Але він свого часу, герой, і всі пишаємося їм разом із дідом Щукарем горюємо зі свого «темному другу».

Очень цікава доля самого діда Щукаря, «історичного» людини. «Історичного» як оскільки він вічно потрапляє у історії, але ще й тому, що людина чудово уживається за будь-якого режиму. Щукарь настільки колоритний, що якби їх у романі, «Піднята цілина» не міг би існувати. На його прикладі, щоправда досить перебільшений і іронічно, описані метання простолюду того часу. Він нібито і колгоспник, але про «своєї худорбі власними інтересами переймається», і, станься що, просто чудово житиме і за половцевых і лятьевских. Його жарти іноді влучно відбивають ті чи інші аспекти тодішнього життя, і хто знає про, може бути, його вустами промовляє до нас не Шолохов советский-писатель, а Шолохов просто письменник, що завжди описання історичних подій повинен прагнути бути безстороннім. «Ой і сильний ти, Макарушка, на добрих людей жати! Тобі тільки б на маслоробці працювати замісце преси, з подсолнушка олію вичавлювати… Ви що ти мені рот затискаєш й не даєш сказати? А я не про тебе кажу, не тобі відлуп роблю? І помовч, оскільки партія вказує - з усіх силов розводити критику самокритику. Хіба є самокритика? Російською сказати — це самочинна критика. Хіба це означає? І це позначає що він повинен ти щипатимуть людини, як і поза яке здумаєш, але щоб неодмінно до болятки! Щипай його, сукиного сина, те щоб він солоним потім впрів від голови до п’ять! Ось що означає слово самокритика, я так розумію». Вустами діда Щукаря часто повідомляє нам автор про те помилках, які допускали коммунисты-коллективизаторы на той час. Щукарь — це збірний образ всіх «нових» колгоспників, незламна воля яких і було любов до землі дозволяють міцно стоятиме на ногах і з жартом виходити з складної ситуации.

В романі надто багато героїв, але ці долі переплетені. Колективізація, її як війна, загальна всім. І ж круто змінюються, й долі людей. Вчора ще робочий заводу — сьогодні її вже голова колгоспу, чи вчора ще щі з м’ясом і сон під час власної ліжка, а завтра вже босий в санях чи з кулею в голові. Трагічна доля як розкуркулених, а й тих, хто раскулачивает, оскільки вони однаково пов’язані разом. І питання, що ж сталося до наших героями, ми можемо просто відповісти: «Колективізація!» разом із Разметновым зітхнути: «Ось воно, наша жизненка, хлопці, якими кутами повертається! Інколи так розгорнеться, як і навмисне не придумаєш! Ну, пішли?».

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.