Стихія вогню у ранній творчості Т. Г. Шевченка

Вступ Надзвичайно індивідуальним стилем в історію української літератури увійшов відомий всьому світу письменник — Тарас Григорович Шевченко. Його творчість важко порівнювати з іншими творами великих геніїв літератури, тому що поезія Шевченка насичена національними, народними, фольклорними, міфологічними та патріотичними мотивами. Саме Шевченко залишив один з найбільших слідів у світовій культурі. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки народу, їх віковічні визвольні прагнення. Для його творчості було характерне поєднання народності і реалізму. Тарас Шевченко — не тільки поет, а й драматург, прозаїк, мислитель, історик, етнограф, фольклорист, художник, який залишив велику образотворчу спадщину — понад тисячу творів. Літературні твори Шевченка формувались поступово, формувало їх саме поетове життя, і все найістотніше із цього життя, з великого життя великого кріпака — від його юності до останнього подиху. У віршах Шевченка наявні різноманітні образи, які несуть в собі певний символ, які були взяті з фольклору, міфології, історії народу та індивідуальні образи поета. Шевченко, як справжній патріот своєї країни не забував про звичаї та традиції свого народу.

Звертаючись до творчості Шевченка, слід відзначити погляди поета на світ через Біблію, з її особливим місцем і роллю в його духовному світі. «Ось через усе це, — писав I. Огієнко, — в Шевченковій мові дуже сильна церковнослов’янська мова, сильна, бо вона глибоко істотна йому; він її широко знав, добре розумів і любив її». Однак широке звернення до церковнослов’янської мови та Біблії пояснюється не тільки цією любов’ю, а й тим, що це служило поетові джерелом і матеріалом для побудови високого стилю. Погляди Тараса Шевченка щодо релігії є одним з найбільш контроверсійних питань у шевченкознавстві. Уся творчість Тараса Шевченка, Шевченкові листи і записи у «Щоденнику» всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри. Водночас Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви і до релігії загалом. Він також проголосив загальнолюдські ідеали добра, свободи, справедливості, милосердя, рівності й дружби між людьми та народами. Великий Кобзар був вірним і відданим сином українського народу, натхненним співцем рідного краю.

Високохудожнім словом він виразив душу українців, їхнє непереборне прагнення до волі, світ поетичних уявлень, потяг до всього прекрасного, піднесеного, величного. Шевченко болів болями свого народу, радів його радощами, жив його інтересами, разом з ним боровся проти зла й неправди. Дуже багато використовував міфів, легенд, куди втілював свої творчі мотиви. Його твори характеризуються поєднанням фантастичного та реального, таємничістю та гострим висміюванням.

Багато шевченкознавців досліджували міф у творчості Шевченка, але думки розійшлися. Г. Грабович у своїй монографії трактує міфологізм Шевченка як первісну міфологію і вибудовує свою парадигму Шевченка-міфотворця на зіставленнях і аналогіях з нею.

У роботі О. Забужко міфотворчість «Кобзаря» інтерпретується як «національно-консолідуючий авторський міф», що довільно вписується в контекст націотворчих та державотворчих міфів великих європейських письменників.

За трактуванням Т. Мейзерської, Шевченко не міфотворець, тобто не той, хто витворює міф зі свого універсального духовного, ментального й екзистенційного досвіду, а транслятор, той хто у слові оформлює міфологеми та архетипи національної свідомості.

Наявність у творах Шевченка міфологізму не заперечує Ю. Барaбаш, але він рішуче виступає проти присвоєння поетові «тотального міфотворення», такого «міфу України», в якому вона нібито існує не в історичному, а в міфологічному континуумі.

На думку Є. Нахліка Шевченко не лише артикулював міфи різних типів, а й «по-своєму тою чи іншою мірою модифікував, достроював і навіть перестроював кожен із цих міфічних блоків власними варіантами та версіями…».

Тема науково-дослідної роботи: Стихія вогню у ранній творчості Т. Г. Шевченка.

Мета науково-дослідної роботи: з’ясувати джерела та естетичну функцію стихії вогню в поезії Т. Шевченка раннього періоду (1837−1843 рр.).

Завдання науково-дослідної роботи:

— розкрити суть стихії вогню у світовій міфології;

— вивчити зв’язок романтизму і міфологізму;

— проаналізувати шевченкознавчу літературу з даної проблеми;

— дослідити «романтичний профіль» поезії Т. Шевченка раннього періоду;

— визначити місце стихії вогню серед інших стихій в ранній поезії Т. Шевченка;

— зробити класифікацію образів Т. Шевченка на позначення стихії вогню .

Об'єкт дослідження: поезія Т. Шевченка раннього періоду.

Предмет дослідження: стихія вогню у поезії Т. Г. Шевченка.

Актуальність курсової роботи полягає утому, що в контексті сучасного гуманітарного простору поезія Т. Шевченка посідає виняткове місце, формує духовний простір народу, його естетичні смаки. На сьогодні ще не створено цілісного наукового дослідження про стихію вогню в поезії Т.Шевченка. Це і становить новизну нашої роботи.

РОЗДІЛ І. Творчість Т. Г. Шевченка у романтично-міфологічному контексті

Романтизм являв собою нове світосприйняття, вирішальний розрив з традиційними моделями й формами мислення, навіть з естетично-художнім, яке домінувало у Європі протягом декількох минулих століть. Романтичне світосприйняття походить з того, що нема нічого самодостатнього, що світ — це жива динамічна єдність, у якій все взаємопов'язане, все взаємодіє у своєму спонтанному русі. Власне, це світосприйняття походило з діалектних і історичних форм мислення. У романтиків великий розвиток отримало розуміння мистецтва як деякого організму, який виріс на певному народно-історичному ґрунті і який формує її умовами, традиціями, сукупністю особливостей життя і духовної культури. Неодноразово зазначалось, романтики, рішуче заперечували класичну традицію і класичний тип творчості, свій генезис зводили до середньовічної літератури і мистецтва. Також дуже важливо відзначити, що «органічне світосприйняття» романтиків було пов’язане з історизмом, потенційно воно містило в собі історизм, який, визначившись з часом, перетворюється в один з наріжних каменів романтичного світосприйняття і творчості. Одним словом, в епоху романтизму виникає історична свідомість, свідомість того, що сучасний світ і сучасна людина пов’язані з минулим і рухаються у майбутнє, що всі форми життя — рухаються і змінюються. До того ж важливим компонентом цієї свідомості було розуміння того, що кожна з цих форм індивідуально своєрідна і повинна бути осягненою у своїй своєрідності, своїй індивідуальній неповторності. Слід зазначити, що історизм романтиків — це не тільки сприйняття світу, життя суспільства в його русі, невпинних змінах, але і загострена увага до своєрідності етапів і форм цього руху. Звідси виникають деякі суттєві властивості і риси романтичної естетики і поетики. Перш за все у романтиків з’являється інший, порівняно з класицизмом і Просвітництвом, підхід до часу і простору у мистецтві.

Одна з найпоширеніших течій романтизму з’являється на початку ХІХ століття — течія, орієнтована на фольклор і народне мистецтво. Фольклор і народне мистецтво романтики підносили досить високо і тому, що в їхніх очах вони були як частина природи, втіленням природного мистецтва на противагу умовному мистецтву культурних класів.

Романтика вплинула й на українську літературу, наклавши помітний відбиток на подальший розвиток літератури та з легкістю увійшла у народне сприйняття. Всі галузі мистецтва зазнали впливу романтизму, історичне минуле лише в світі романтичного ставлення до минулого зробилися факторами національної свідомості. Розвиткові української літератури сприяв той факт, що її письменники тісніше були зв’язані з реальним народним життям, аніж переважна більшість західних романтиків. Яскравим представником українського романтизму був Тарас Григорович Шевченко.

Поезія Шевченка виростала з життя й історії українського народу, його ментальності й духовності, фольклору й міфології, що позначало індивідуальну й національну своєрідність його творів. На цій основі виникла концепція Шевченка як «стихійного генія» та «напівфольклорного співця». У основу романтизму ХІХ ст. було покладено відчуття й свідомість національної ідентичності як одного із засадничих дискурсів тогочасного громадсько-політичного й духовно-ідеологічного життя. Безперечно, Шевченко належав до романтиків, які активно звернулися до націоналізму; він входить в силове поле цього руху і вже в такому контексті його «народність» і «фольклорність» набувають змісту ствердження національної ідентичності й формування українського націоналізму. Т. Г. Шевченко, як і більшість європейських романтиків «доторкнувся до політики» через націоналізм. Синтез національного і романтичного здобув концентроване втілення в одній із найпоширеніших течій романтизму, яку можна назвати народно-фольклорним романтизмом, оскільки основа її поетики — це орієнтованість на фольклор і народнопоетичне мислення. Український романтизм базувався на засадах середньоєвропейського романтизму, для якого була характерна національність як форма історичної культури й громадської освіти. У встановленні романтичної літератури основною базою постав фольклор, який у процесі розвитку виходив на рівень громадсько-політичного, націєтворчого. Усі ці аспекти найповніше розкрилися саме у творчості Шевченка, яка становить собою вищий вияв українського романтизму.

Поезія Шевченка зберігає найсокровенніше осереддя народного досвіду, актуальність якого ніколи не зникне. Незмінними структурами збереження і представлення колективного досвіду є архетипи — успадковані універсальні моделі психіки, що, за К.- Ґ. Юнгом, містять несвідомий зміст, який сформувався у процесі філогенезу людства. Архетипи — первісні форми для утворень в майбутньому, дискретні образ-схеми з різними варіантами свого розгортання. На колективному рівні несвідомого архетипи об'єднують етнос, соціум та укорінюють особистість у певній етноспільноті. У специфіці реалізації архетип них метафор у мові поезії Шевченка лежать міфологічні уявлення. На мовному рівні архетипні метафори можуть виявлятися і як концептуальні метафори, і як традиційні: океан — небо, вода — час, рослина — життя, а також бути основою для творення індивідуально-авторських метафор. Серед архетипів зафіксованих у поезії Т. Шевченка частотними є архетипи антропоморфного типу, пов’язані з первісним міфологічним світоглядом, що зберігається до сьогоднішнього часу у глибинах етногенетичної пам’яті. Модифіковані архетипні метафори сонця, місяця, зорі, …та інші існують у мові української поезії Т. Шевченка не розрізнено, а об'єднані образом України, який часто аналогізовано з жінкою-матір'ю.

Оригінальність духовного світу і творчості Тараса Григоровича Шевченка виявляється в незвичайній її концентрації навколо вітчизни поета — України, її ідеообраз. У літературі періоду романтизму, багато поетів були палкими патріотами своєї країни, борцями за її свободу, але серед них дуже мало тих, в кого зосередженість на ідеообразі вітчизни сягала такої духовної і емоційної напруги, як у творчості Шевченка. Згадаємо яскравий початок творчого шляху Шевченка, що співпав зі знаменними подіями в його житті: викуп з кріпацтва, омріяна воля, навчання в Академії мистецтв під керівництвом великого творця Карла Брюлова… Але в своєму першому «Кобзарі», 1840 р., в яку ввійшли поезії, написані в цей знаменний період, не знайти жодного слова про події особистого життя й особистісні переживання. «Шевченко живе в Петербурзі, на Васильківському острові, але де ж в його „Кобзарі“ Брюлов, де Академія мистецтв?» — давався диву колись К. Чуковський і пояснював це явище істинною народністю поета, яка відчужувала його від світу, в якому він щасливо опинився.

Шевченко був поетом нації з тяжкою історичною долею, нації поневоленої і приниженої, і це надавало його «національному сентименту» незвичайної, часом болісної гостроти й драматизму. Його любов до України пройнята глибокою ніжністю й непохитною відданістю, вона — безперечна домінанта його ментально-емоційного світу. Зрештою, поезія Т. Шевченка становить собою органічне поєднання двох начал, фольклорного і літературного. У цілому поезія Шевченка була витвором літератури високого художнього рівня й воднораз літератури глибинно народної й національної, яка активно формувала українську національну ідентичність і відповідала найнасущнішим потребам національного буття. Слід зазначити, що в Шевченка, як і інших українських романтиків, історія України зводиться до Козацької України, витоки якої тонуть у міфічному тумані. Шевченко вловив у давньому тексті міфопоетичні мотиви та образи і озвучив їх із великою силою та проникливістю у своїх переспівах.

Міф, виражений у Шевченковій поезії, Г. Грабович вважає «індивідуальним витвором», а самого поета — «одночасно носієм міфу і міфотворцем», «учасником» витвореної ним «міфологічної будови». В цій особистій участі автора у виведеному ним міфологічному дійстві дослідник убачає «унікальність Шевченка» .

На відміну від Г. Грабовича, Т. Мейзерська, з’ясовуючи природу міфопоетичного мислення Шевченка, відводить йому роль своєрідного, сказати б, міфомедіума, «який формувався під впливом національних міфів, засвоював їх і, будучи неспроможним звільнитися від їхніх архетипів та міфологем, — відтворював: «Шевченко не творить міфу; він знаходиться всередині його, і міф діє через нього, через стихію його індивідуального поетичного натхнення, що підсвідомо виливається у Слові»; «ні в історії, ні в релігії Шевченко міфу не творить, залишаючись продуктом і носієм не свого, а національно-культурного міфу, яким дихала прогресивна українська інтелігенція його часу» .

Цінність митця слова романтик народної (фольклорної) орієнтації вбачається у злитті з духом і словом народу й у вираженні його; власну креаційну роль він занижує, зате підносить загальнонаціональне достоїнство свого художнього слова. Зрештою, такий підхід — не що інше, як ланка в загальному ланцюгу романтичного міфотворення. Насправді український романтик творив індивідуальний авторський міф, складовою якого було поетове іпостасування себе (власне, містифікація) як вирощувача нового слова зі слова предковічного й священного, даного Богом українському народові. Відтак дослідниця Н. Слухай виокремлює в міфопоетичному світі Шевченка категоріальні архетипи антропоцентричності («з помітним бажанням розмістити у центрі всесвіту молоду жінку (дівчину) — уособлення України»), космологізованості (з «акцентованим прагненням наділити життям і душею явища природи; широким спектром полісвітів універсуму»), хронотопу (горизонтально-циклічного й вертикального) і підкреслює: «всеохоплюючий категоріальний архетип антропоцентризму в художньо-мовній творчості Шевченка виявляється переважно як архетип матріархічності», який має «глибоке етнокультурне коріння», оскільки «матріархічність — онтологічна риса української міфопоетичної системи». Про матріархічність міфопоетичного світу Шевченка свідчить помітна роль у ньому жінки, зокрема: у ситуації антифактивності, тобто сну, марення, божевілля, або стани між світами, потрапляють переважно жінки.

Таким чином, семантично-образний аналіз, здійснений Н. Слухай, підтверджує Грабовичеву гіпотезу про матріархічність міфопоетичного світу Шевченка, надання ним переваги материнському праву над батьківським. Але якщо Г. Грабович пояснює її передусім індивідуальним міфомисленням Шевченка, то Н. Слухай — насамперед етнічним менталітетом і саме в такій проекції — висновками класичного психоаналізу.

В оригінальному кодуванні Шевченкова міфопоезія виявляє архетипи різного позасвідомого: «індивідуального», «колективного» (загальнолюдського) та «етнічного» .

Шевченко розумів, що між його поетичними образами, створеними на основі народних переказів, та їх реальними історичними прототипами (тобто значенням цих образів) може бути певна відмінність: «Ґонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, — за це не ручаюсь. Дід мій коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними», — застерігав він у «Передмові» до «Гайдамаків». Це той варіант міфоцентризму, коли письменник не зумисне звертається до освоєння міфологічної спадщини, а несвідомо творить нові міфи, послуговуючись міфологічними елементами національної, християнської та античної культур.

Очевидно, загадку Шевченкового феномена (популярність і живучість і його поезії) треба шукати в його подвійності — поет і відтворює, і творить міф, завдяки чому в його художньому світі з’являються два потоки — загальний (фольклорний, біблійний) та індивідуальний. І до того, й до того на поверховому рівні (почасти свідомості, а здебільшого — інтуїції) мають змогу дістатися пересічні читачі (слухачі). При цьому загальнонародну, загальнонаціональну й вселюдську інформацію Шевченкової міфотворчості (її міфологеми й архетипи) відчитати все-таки легше, ніж інформацію індивідуальну — у формі авторської версії міфу, котра потребує значно віртуознішого розкодування.

У процесі романтичної фольклоризації української літератури поетичне мислення Шевченка, особливо раннього, і вступало у взаємодію з фольклорною тенденцією до архетипного перетворення історичних явищ і під її впливом набувало міфоцентричної спрямованості. За О. Потебнею, «Міфічне й неміфічне мислення апріорні в тому смислі, що передбачають раніше пізнане (нами самими або попередніми поколіннями), збережене для теперішньої миті з допомогою слова й зображення. … Різниця між міфічним і неміфічним мисленням полягає в тому, що чим неміфічніше мислення, тим явніше усвідомлюється, що колишній зміст нашої думки то тільки суб'єктивний засіб пізнання; чим міфічніше мислення, тим більше воно уявляється джерелом пізнання» .

Ранній Шевченко багато невірогідних фактів із фольклорних, літописних та художньо історичних джерел подавав як безумовно історичні - тим-то його мислення в цьому випадку було міфічним.

З другого боку, Шевченко жив уже в епоху, збурену матеріально-технічним проривом XVIII ст., філософською та соціологічною думкою Просвітництва. Пропаговані Шевченком ідеї революціонізму й реформізму — ідеї активного втручання в історію, зміни і творення її, — означали вже не що інше, як вихід поета за межі архаїчного типу мислення і сприйняття мислення історичного, адже, «в кінцевому підсумку сучасна людина яка приймає історію або робить вигляд, що приймає її, могла би закинути архаїчній людині, бранцеві міфічного рівня архетипів і повторень, її творче безсилля або її нездатність прийняти ризик, пов’язаний з будь-якою творчістю». Позаяк Шевченко пристрасно й рішуче бере на себе такий ризик — тобто визнає за сучасною людиною свободу творити історію в бажаному напрямі, то він тим самим виявляє прикметну рису новочасної (історичної) свідомості.

шевченко творчість вогонь поезія

РОЗДІЛ ІІ. Характеристика стихії вогню у ранній поезії Т. Г. Шевченка Перші поетичні твори Т. Шевченка належать до баладного й елегійного жанрів. Ранній, романтичний період поетичної творчості характеризується тематичним розмаїттям:

* призначення поезії, місце й роль поета в суспільному житті (вірш «Думи мої, думи мої…», елегія «На вічну пам’ять Котляревському», послання «До Основ’яненка»);

* пошуки щастя, конфлікт високої людської мрії та жорстокої дійсності (вірші-думки «Тече вода в синє море…», «Нащо мені чорні брови…», «Вітре буйний, вітре буйний!..»; балади «Причинна», «Тополя», «Утоплена»);

* трагічна доля жінки-матері, зганьбленої паном-поміщиком (соціально-побутові поеми «Катерина», «Мар'яна-черниця», «Слепая»);

* поетизація славного історичного минулого України: боротьба українського народу проти турецько-татарських нападників (історичні поеми «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», послання «До Основ’яненка») і проти польсько-шляхетського поневолення (історична поема «Гайдамаки»).

При аналізі ранньої поезії Шевченка ми звернули увагу на основні стихії вогню, які несуть в собі не тільки міфологічне наповнення, а й індивідуально-авторське. Глибина передачі почуттів у таких творах досягається трансформацією фольклорної поетики, варіативним розгалуженням символіки. У Т. Шевченка фольклорні символи служать «засобом узагальнення й емоційного вираження почуттів і думок, настроїв, складних психологічних процесів». Образи-символи утворюють парадигму романтичної умовності твору. Для авторської манери письма характерні емоційність, поетичність, метафоричність, глибокий ліризм. Так, символи у Тараса Шевченка — це естетичні центри художньої системи твору. «Глибоке відчуття життя, обізнаність з усною народною творчістю, з віруванням та повір'ями допомогли поетові художньо інтерпретувати народну демонологію».

Класифікувати стихії вогню, виділяючи їх серед інших стихій, можна таким чином:

— власне вогонь; широко представлена стихія у історичних поемах «Гайдамаки» та «Гамалія».

— Зорі; наявні символи зірок у поемах «Тарасова ніч», «Гайдамаки».

— Місяць; цей символ представлений у баладах «Причинна», «Тополя», посланні «До Основ’яненка», у поемі «Тарасова ніч».

— Сонце; найбільш використаний символ у поезії Шевченка, представлений у баладах «Утоплена» і «Тополя», у віршах-думках «Вітре буйний, вітре буйний!..» та «Тяжко-важко в світі жити…», у історичних поемах «Тарасова ніч», «Гайдамаки», «Іван Підкова», в елегії «На вічну пам’ять Котляревському», у соціально-побутовій поемі «Катерина» та ін.

Не з власної волі Тарасу рано довелося покинути рідний край і податися у світи, кажучи міфологічною мовою, «до порогу природи». Шевченко не одноразово звертався до природних символів, поєднуючи з міфологією та християнством. З прийняттям християнства в українського народу з’явилися свої власні символи, стихії, обряди та звичаї. Шевченко як людина, що вірила в Бога, звертався до християнської міфології, що дало своєрідний відбиток на його світосприйняття. Аналізуючи стихію вогню, ми можемо прослідити динамізм використання того чи іншого символу у різних жанрах поезії.

В історичних поемах Шевченко найбільш використовує стихію власне вогню у поєднанні з природними стихіями (сонця та місяця), передаючи цим боротьбу українського народу, змальовує Україну в огні, цим самим підкреслюючи нездоланну силу вогню: «Минають дні, минає літо, / А Україна, знай, горить…» [21, c.181].

Стихія зорі у ранній поезії Шевченка зустрічається у поемах «Тарасова ніч» та «Гайдамаки», в сюжет якої покладені бойові дії, які тим чи іншим чином пов’язані з ніччю — пора характерна для зірок. Змальовуючи зорі, Шевченко знову ж таки звертається до міфології та народних звичаїв, і тим самим показує взаємозв'язок цієї стихії з іншими стихіями вогню, наприклад, з місяцем: «У гаю, гаю / Вітру немає;/ Місяць високо,/ Зіроньки сяють.».

У баладах та посиланні «До Основ’яненка» Шевченко широко використовує стихію місяця. Спираючись на символіку місяця у християнстві, зображуючи, нічну пору доби та неабияку значущість його для народу та їхнє ставлення до нього у повсякденному житті: «Місяченьку! / Наш голубоньку! / Ходи до нас вечеряти…» [21, с. 76].

Серед уже розглянутих стихій вогню, почесне місце займає символ сонця. Для Шевченка сонце — прояв ніжності й доброти, початок нового дня, а то й життя. Стихія сонця присутня майже у всіх жанрах поезії великого Кобзаря. У деяких Шевченко зображує сонце як частину природи, завдяки якому розпочинається чи закінчується денна пора доби: «Зійшло сонце — ляшки-пани / Покотом лежали» [21, с. 88]. Також використовує символ сонця, як джерело тепла та ніжності, передаючи фольклорні мотиви: «Сонце гріє, вітер віє / З поля на долину» [21, с. 92].

Розглянемо стихії вогню у поезії Шевченка у контексті слов’янської міфології.

За слов’янською міфологією вогонь — найвеличніший дар сонця-неба, принесений людям сином могутнього Бога Сварога. Освоївши вогонь пращури стали володарями світу, бо перестали боятися звірів, які, побачивши «ходячий вогонь» починали тікати. Люди твердо вірили, що вогонь Бога Сварога вбереже і не спалить невинного: він святий. У своїх віршах Шевченко звертається до слов’янської міфології, презентуючи вогонь як непереможну силу, даровану могутніми особами:

Гуляють, карають;

Де проїдуть — земля горить, Кров’ю підпливає. [21, с. 181].

Зоря — вістунка наповненого величезним містичним змістом моменту народження тріади астральних богів: Місяця, Сонця і Зорі. У давнину люди об'єднували групи зірок у сузір'я і давали їм імена людей, тварин, рослин. Деякі із сузір'їв пов’язані з міфологією і зводять систему уявлень про античний світ. У слов’янській міфології Шевченко запозичує для створення своєї поезії лише те, що зірки виступають вістунками:

Лягло сонце за горою, Зірки засіяли, А козаки, як та хмара, Ляхів обступали. [21, с. 88]

Місяць — мешканець небесного склепіння і представник священної для язичника світлоносної стихії. Місяць вважався богом. Звертаючись до стихії місяця Шевченко взяв з слов’янської міфології зображення місяця, як світлоносної стихії:

Місяць випливає,

Червоніє круглолиций, Горить, а не сяє…

Сонце — відблиск лиця Божого; святе і праведне, і призначив його Всебог освітлювати та зігрівати землю і давати їй плодючість. Працюючи зі стихією сонця Шевченко знову ж таки звернувся до слов’янської міфології і використав сонце як символ освітлення та теплоти:

«Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім." [21, с. 120].

Християнська міфологія відбилася не менш яскраво, ніж слов’янська. Розглянемо взаємозв'язок християнської міфології з стихіями вогню у ранній поезії Шевченка.

Після прийняття християнства на Руських землях вогонь став особливим символом, як і в багатьох інших народах, деякий час вогонь вважали «святим» і пильно підтримували його, щоб вогонь весь час жеврів, тому що коли вогонь вгасав, вважали за нещастя:

У печі пала огонь

І світить на всю хату. [21, c. 147].

У християнстві зірки символізують народження Ісуса, появу чогось нового. У поезії Шевченка християнська концепція зірок, майже не простежується, але ми можемо зробити припущення, що змалювання зірок на нічному пейзажі - народження нового часу доби:

Зорі сяють серед неба Горить білолиций;

Верба слуха соловейка, Дивиться в криницю…

У ранньому християнстві місяць пов’язаний зі звичаями та обрядами: за місяцем орієнтувалися коли настає Великдень. Пізніше місяць ставав символом не тільки обрядів, а й фольклорним символом. Часто у фольклорі місяць виступав як чоловіча або містична сила. Мотиви християнського міфологізму простежуються у використанні стихії місяця як містичної сили для народу:

…а як стане Місяць серед неба, Випий ще раз;… [21, с.117−118].

Сонце у християнській міфології, як і в інших символізує життя, джерело життя, світло. Також у християнстві сонце стає символом Бога і слова Божого — несучого життя і неминущого. Ми виявили, що сонце — це найпоширеніша стихія у творчості Т. Г. Шевченка. І тепер беззаперечно можемо стверджувати, що він неодноразово звертався до християнської міфології, зображуючи сонце, як джерело життя:

Сиротині сонце світить

(Світить, та не гріє) — … [21, с. 103].

Створюючи свою поезію Шевченко зазнав впливу різних міфологій, фольклору, народних обрядів та традицій, але найвищим його досягненням у цій сфері стало індивідуальне бачення кожної стихії.

У ранній поезії Шевченко використовує свій індивідуальний образ вогню, зокрема у поемі «Гайдамаки»:

…Що пожари Україну Нагріють, освітять,

І смеркалося, а в Чигирині,

Як у домовині,

Сумно-сумно.

Од Конашевича і досі

Пожар не гасне, люде мруть, Конають в тюрмах, голі, босі…

Горить Сміла, Смілянщина Кров? ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало,

І кров полилася Аж у Волинь.

У наведених прикладах вогонь символізує війну, боротьбу за визволення, стихію, яка несе за собою лихо та біду, знищення та гноблення українського народу.

Стихію зорі за індивідуальною парадигмою з одного боку Шевченко у своїх поезіях використовує як змалювання пори року, для якої характерні зірки:

У гаю, гаю Вітру немає;

Місяць високо, Зіроньки сяють. [21, с. 143].

Найімовірніше, що автор пишучи цей вірш змальовував теплу пору року (весну або літо).

А з іншого — як опис зовнішності людини, використовуючи порівняння в якому застосовує стихію зорі:

Єсть карії очі - як зіроньки сяють, Білі рученята — мліють обнімають…

Шевченко вдається до образу, через який передає глибину погляду людини, коли вона закохана.

За індивідуальним підходом до використання стихій у своїй поезії Кобзар змальовує місяць, як частину природи, що часто вказує на нічний пейзаж:

І блідний місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав…

Б’ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив. [21, с. 120].

У поезії Тараса Григоровича образ сонця використовується, як явище природи, як дар Божий, завдяки якому народжується новий день — продовження життя:

Зійде сонце — утру сльози, Ніхто й не побачить…

Умираючи, дивився, Де сонечко сяє.

Тяжко-важко умирати у чужому краю… [21, с. 84]

Помолились на схід сонця, Пішли понад шляхом. [21, с. 109]

Також змалювання сонця постає перед нами, як символ теплоти та ласки, який зігріває і душу і тіло людини:

Орлом сизокрилим літає ширяє,

Аж небо блакитне широкими б?є

Спочине на сонці його запитає… [21, с. 112]

Найчастіше в ранній поезії сонце представляє собою образ, який вказує на пору року чи час доби:

Нехай, кляті, бенкетують, Поки сонце зайде, А ніч-мати дасть пораду ;

Козак ляха знайде. [21, с. 88]

Лягло сонце за горою, Зірки засіяли, А козаки як та хмара, Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба, Ревнула гармата… [21, с. 88].

Образ сонця може бути розглянутий у співвіднесенні з місяцем, який виступає у ролі його божественної дружини. Сонце панує над місяцем; в англійській та в інших мовах неділю названо на честь сонця, тоді як понеділок — на честь місяця. Сонце незламне і безсмертне, на відміну від місяця, мінливого і ущербного, вмирає і знову народжується. Підлеглий характер місяця виявляється і в тому, що він лише відображає випромінювання світла сонцем. Загалом з сонцем зв’язуються чоловічий, активний і позитивний принцип, а з місяцем — жіночий, пасивний і негативний. Так, наприклад, у давньоіндійській міфології сонячна династія — миролюбна, тоді як місячна відрізняється войовничістю. Сонце і Місяць колись уявлялися у родинних зв’язках: або як брат і сестра, або як подружжя.

Шевченко також вдається до прийому поєднання кількох стихій.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили, Попливуть і потім, і ти білолиций, По синьому небу вийдеш погулять…[21, с. 129]

Надворі світає;

Погас місяць, горить сонце.

Гайдамаки встали… [21, с. 133]

Як і в міфології у його поезіях ми простежуємо динаміку використання цих стихій: сонце домінує на місяцем.

Висновки Силою свого слова Тарас Шевченко наклав помітний відбиток на українську літературу. Поезія Шевченка з’явилася як бунтівний голос тих, що вже відчували потребу бути почутими. Шевченко як міфотворець та фольклорист увійшов в історію української літератури. Загалом фольклор як структурний елемент творчості Шевченка має широкий діапазон вияву. Йому належить велика роль у реалізації важливих стратегій його романтизму. Для великого Кобзаря фольклор був не просто джерелом чи матеріалом, а поетичною стихією, яка була близькою йому з дитинства. У поетичному світі Шевченка основними образами виступають архетипи, які походять з фольклору чи міфології. Міфологізм Шевченка не походить тільки від міфології, він набуває оригінальних та індивідуальних ознак. Він створював новий український міф, хоча сам теоретично не усвідомлював цю роль, але уловлював ментально. Саме це частково і сприяло до міфологізації України та історії іі народу. Шевченко не є ані міфотворцем, який творить без свідомо за допомогою первісної міфології, ані тим, хто «зшиває» ці міфи. Звертаючись до національно, біблійно-християнської, слов’янської міфології, Шевченко творить свій власний міф України. Як слушно зазначає О. Забужко, «саме в лоні Шевченкового міфа відбулося зародження того, що можна з повним правом визначити як українську національну ідею».

Стихія вогню у поезії Шевченка відбиває не тільки світосприйняття поета, а і його світогляд. Засновані на міфологічному ґрунті знання про стихії, Кобзар використовує у ранній поезії у широкому діапазоні, і при цьому творить свої індивідуальні стихії. На світогляд Шевченка неабиякий вплив мала Біблія, тому деякі стихії вогню, які він застосував у своїх поезіях, стали актуальними через прийняття християнства. Порівнюючи стихії, ми простежуємо динаміку зміни значення стихії у слов’янській міфології та християнській. У християнській міфології стихії вогню стають ближчі до фольклорних, можливо, тому найяскравіше у поезіях Т. Шевченко застосовує саме християнські та індивідуальні образи.

Хоча Шевченко і звертався до міфології та фольклору, але він не копіював вже створені стихії, а лише брав їх за основу на базі яких створював нові, ніким не пізнані стихії вогню. Оригінальність Шевченка у створенні стихій полягала у тому, що він як поєднував різні стихії, так і використовував кожну стихію у особливому руслі. Стихія власне вогню, що переважно використана в історичних поемах, безпосередньо пов’язана з подіями, які складають історію народу. Та несуть в собі ознаки, характерні для іншого міфологізму, але повністю переосмисленні через призму світосприйняття Шевченка. Застосовуючи стихію зірок, місяця і сонця, перш за все Шевченко орієнтується на народні ідеали, обряди та традиції, але не забуваючи про їх силу у слов’янському міфологізмі. Провідним застосування цих стихій стало поєднання зірок, місяця і сонця з природою, таким чином ми спостерігаємо опис пори року чи доби, за допомогою застосування цих стихій, які є усталеними символами для певного періоду. Але Шевченко вдається і до індивідуального бачення саме цих стихій у своїй поезії. І використовує їх як засоби порівняння стихії та зовнішності людини, опису внутрішнього стану героя, як щось духовне, що не торкається мотивів природи чи народних обрядів. Не забуває Шевченко і про поєднання різних стихій, що також характерно для міфології: у слов’янській міфології сонце завжди домінує над місяцем, а у християнській — ці стихії постають, як брат і сестра, або як подружжя. Великий Кобзар піддається впливу взаємозв'язку цих стихії у різних міфологіях, і наслідує ці загально-прийнятті контексти, створюючи стихію сонця, домінуючою над стихією місяця.

Домінуючою стихією у поезії Шевченка стала стихія сонця, тому що сонце завжди означало джерело життя, тепло і ніжність, зародження нового дня та розвиток плодючості, уособлювало щастя, добро та мир, чого так не вистачало всьому українському народові.

Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної України від соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.

Вже більше ста років пройшло як перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета-революціонера Тараса Григоровича Шевченка. Але світлий образ великого Кобзаря — безсмертний, як і сам народ, що породив його. Вічно нетлінна творчість геніального сина України жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертна могутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрасність його слова, мужність і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї Батьківщини назавжди відбилися в душі його народу.

Список використаної літератури

1. Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. — К., 2004. — С.5

2. Войтович В. М. Українська міфологія (видання друге, стереотипне). — К.: Либідь, 2005. — 664 с.; іл.

3. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. Семантика символів у творчості поета. — К., 1991. — С. 155, 186.

4. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. — К., 1997. — С. 23 — 24.

5. Івакін Ю. О. Шевченко і фольклор // Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. — К., 1975. — С.374.

6. Кравець Л. Архетипні метафори в поезії Тараса Шевченка. // Дивослово. — 2014. — № 5. — С. 38 — 42.

7. Кравченко В. Образна символіка у баладах Тараса Шевченка. // Дивослово. — 2001. — № 7. — С. 5 — 7.

8. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушевський: Хроніка його життя.— К., 1991.

9. Мейзерська Т. С. Проблеми індивідуальної міфології. Міфотворчість Шевченка. — Одеса, 1997 — С. 98.

10. Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения и стили. — К.: Мистецтво, 1981. — С. 232 — 270.

11. Наливайко Д. Стиль поезії Шевченка. // Слово і Час. — 2007. -№ 1. — С. 27 — 36.

12. Наливайко Д. Стиль поезії Шевченка. // Слово і Час. — 2007. -№ 2. — С. 3 — 16.

13. Наливайко Д. Шевченко, романтизм, націоналізм. // Слово і Час. — 2006. — № 3. — С. 3 — 21.

14. Нахлік Є. Тарас Шевченко: архетипні постави поета. // Дивослово. — 2011. — № 3. — С. 42 — 44.

15. Нахлік Є. Міфотворець чи міфомедіум? // Слово і Час. — 2002. — № 3. — С. 34−38.

16. Огієнко І. Релігійність Тараса Шевченка. — Вінніпег: Інститут Дослідів Волині, 1964. — 102 с.

17. Слухай Н. Архетипи в неосяжності Шевченкового космосу. // Слово і Час. — 1999. — № 3. — С. 6−7.

18. Чамата Н. Композиція ліричних творів Шевченка (сюжетно-тематичний рівень). // Слово і Час. — 2013. — № 12. — С. 37 — 46.

19. Чижевський Д.І. Історія української літератури. — К.: «Академія», 2003. — С. 412 — 416.

20. Чуковский К. Шевченко // Русская мысль. — 1911. — № 4. — С.27.

21. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: Є. П. Кирилюк (голова) та ін. — К.: Наукова думка, 1989. Т.1 Поезії. 1837 — 1847 рр. / Упоряд. та комент. В.С. Бородін. — С. 592.

22. Шевченко в художній літературі: Збірник.— К., 1964.

23. Штонь Г. Духовна структурованість вірша Шевченка. // Слово і Час. — 2011. — № 3. — С. 46 — 50.

24. Юнг К.-Г. Об архетипах колективного бессознательного/ К.-Г. Архетип и символ. — Москва: Ренессанас, 1991. — С. 92 — 128.